Омелян Партицький як інтерпретатор творчості Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Омелян Партицький як інтерпретатор творчості Тараса Шевченка

Ірина Приліпко

Анотація

У статті розглянуто працю О. Партицького "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка" (1872), окреслено її значення у процесі критичної рецепції творчості поета другої половини ХІХ ст. Простежено інтерпретаційні підходи О. Партицького до осмислення життя й творів Т. Шевченка. Праця має узагальнювальний характер: автору вдалося визначити й проаналізувати саме ті аспекти творчості поета, які формують всебічне уявлення про ідейний та образний зміст його творів та їх значення. З'ясовано, що огляд життєвого шляху Т. Шевченка характерний науково-популярним стилем, натомість у висвітленні особливостей творчості поета домінує системно-аналітичний підхід. Констатовано, що О. Партицький обґрунтовано і вмотивовано означив ключові особливості ідейно-образної системи творів Т. Шевченка, визначив чинники, що формують критично-реалістичну стильову природу текстів. Новаторськими й важливими у вимірах того часу визнано міркування О. Партицького про сутність образу України у творах поета, про патріотизм як основу художньої свідомості митця. Вагомими як в час появи праці, так і в подальші періоди є визначені О. Партицьким мотивні аспекти патріотичної поезії Т. Шевченка: сутність жертовної любові до України, причини трагізму минулого й сьогодення (деспотизм, зрадництво, антинародність влади і церкви), шляхи подолання зла (патріотизм, братерство, християнські чесноти, гуманність, просвіта). шевченко поет партицький

Ключові слова: інтерпретація, поезія, мотив, ідея, Україна, патріотизм.

Summary

Prylipko I. Omelyan Partytsky as an interpreter of Taras Shevchenko's works

The article considers the peculiarities of O. Partytsky's work "Leading Ideas in Taras Shevchenko's Works" (1872), outlines its significance in the process of critical reception of the poet's work of the second half of the XIX century. O. Partytsky's interpretive approaches to understanding the life and works of Taras Shevchenko are traced. The significance of the work lies in its generalizing nature: the author managed to identify and analyze those aspects of T. Shevchenko's works that form a general of the ideas and images content of the artist's works and their significance. It was found that the review of T. Shevchenko's life path is characterized by popular science style, while the system-analytical approach dominates in the reveals of the peculiarities of the poet's works. It is stated that O. Partytsky reasonably and motivatebly identified the keys features of the ideas and images systems of T. Shevchenko's works, identified the factors that form the critical-realistic stylistic nature of texts. O. Partytsky's views on the essence of the image of Ukraine in the poet's works, on patriotism as the basis of the artistic consciousness were recognized as innovative and important in the dimensions of that time. Motive's aspects of T. Shevchenko's patriotic poetry defined by O. Partytsky are significant both at the time of the work's appearance and in the following periods: the essence of sacrificial love for Ukraine, causes of tragic past and present (despotism, betrayal, anti-people power and church), ways to overcoming evil (patriotism, brotherhood, Christian virtues, humanity, education).

Key words: interpretation, poetry, motive, idea, Ukraine, patriotism.

Омелян Осипович Партицький (1840-1895) увійшов в історію як активний громадсько-культурний діяч Галичини другої половини ХІХ ст., мовознавець, історик, етнограф, педагог, редактор, видавець. Він народився в селі Тейсарів на Львівщині в родині священника, освіту здобув у Львівській духовній семінарії та Львівському університеті (закінчив 1864 р.), потім учителював у Чернівцях, Тернополі, Львові. О. Партицький - один із засновників Львівського товариства "Просвіта", був заступником голови (1874-1875 рр.), вісім разів обирався до складу Виділу (керівного органу), згодом - почесний член товариства [4, с. 75]. Значний внесок зробив у розвиток видавничої справи: власним коштом видавав і редагував "Газету шкільну" (1875-1879), а в 1879 р. заснував і теж власним коштом друкував громадсько-культурний часопис "Зоря". Помітною була праця О. Партицького в освіті: він укладав і видавав для народних шкіл граматики і читанки, а підготовлене ним видання граматики "руської" (української) мови 1880 р. було на той час з методологічного погляду одним із найкращих. Йому ж належить укладання першого німецько-українського словника ("Німецько-руський словарь", 1867, Ч. 1-2). О. Партицький - автор історичних студій "Червона Русь у часах передісторичних" (1863), "Скандінавщина в давній Русі" (1887), "Старинна історія Галичини" (1894), у яких він дещо "перебільшував германоскандинавські впливи часів княжої доби" [4, с. 75]. Окремою сферою зацікавлень О. Партицького було мовознавство й літературознавство: він досліджував творчість Юрія Федьковича, Марка Вовчка, Тараса Шевченка, вивчав і перекладав "Слово о полку Ігоревім" ("Темні місця у "Слові о полку Ігоревім"" (1883); власний переклад цього твору видав у 1884 р.). Важливе значення мала його праця "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка" (Львів, 1872) - узагальнений огляд життя, світогляду й творчості Т Шевченка. В шевченкознавстві праця О. Партицького не здобулася на належне осмислення й оцінку, тому актуальним є її аналіз, з'ясування підходів автора до інтерпретації життя й творчості поета.

Дослідження "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка" складається з окремих розділів, у яких висвітлюються етапи життя митця, аналізуються проблемні аспекти його творчості. їм передує великий уривок з праці Пантелеймона Куліша "Чого стоїть Шевченко яко поет народній". Як складова частина (Лист ІІІ) "Листів з хутора" ця студія була надрукована 1861 р. в березневому номері журналу "Основа" (того ж року вийшло окреме видання у серії "Сільська бібліотека") й стала однією з небагатьох на той час праць, в яких розкривалося значення постаті й творчості Т Шевченка. Авторитетною праця П. Куліша була й для О. Партицького (цим, очевидно, вмотивована така розлога її цитація). О. Партицький подав з неї окремі фрагменти, що стосуються Т Шевченка як нашого першого історика та провідного поета, думка й слово якого стали дороговказами для народу. Цитує О. Партицький і фрагменти, в яких йдеться про народну сутність творчості Т. Шевченка, його роль у процесі національного самоусвідомлення українців [3, с. IV].

У розділі "Житє Тараса Шевченка" О. Партицький у хронологічній послідовності висвітлює життєвий шлях поета. Розділ поділено на підрозділи: "Вік дитинний", "Вік молодецкий Шевченка (1829-1838)", "Шевченко на волі (18381847)", "Шевченко в неволі (1847-1857)", "Послідні роки Шевченка (18581861)". Головними джерелами відомостей для автора були: "Руска читанка для висшои гимназіи" (частина друга; Львів, 1871), укладена Олександром Барвінським, де висвітлені основні віхи життя поета, а також "Письмо Т Гр. Шевченка к редактору "Народного чтения"" - журнальний текст автобіографії митця, опублікований у часописі "Народное чтение" 1860 р. (№ 2). Якщо перше джерело О. Партицький цитує без лапок і покликів, то на друге вказує й подає з нього розлогі цитати в довільному перекладі на "галицько-руську" мову. Джерелами, з яких автор міг черпати інформацію, могли бути й "Матеріали для біографії Т Г. Шевченка" Олександра Лазаревського, що друкувалися в журналах "Основа" (1862, № 3) та "Вечерниці" (1863, № 7, 8, 9), "Нові матеріали для біографії Т Г. Шевченка" Михайла Чалого, опубліковані в "Основі" 1862 р. (№ 5, 6), адже зображені там епізоди дитячого і юнацького віку Т Шевченка, зокрема навчання у міщанина Василя Губського, несправедливе звинувачення у крадіжці грошей у квартиранта-солдата, подорож з сестрою до Лебединського монастиря та ін., суголосні відтвореному в праці "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка". Щодо джерела цитувань поезій Т. Шевченка, то О. Партицький зазначив: "Поезиі наводжу після виданя Львівского" [3, с. 1], отже, йдеться про видання "Поезії Тараса Шевченка" (Т. 1-2) - перше на західноукраїнських землях зібрання творів поета, що вийшло у Львові 1867 р.

Стиль викладу в розділі наближається до популярної біографії: фактичні відомості автор перемежовує переказами, спогадами, вдається до власних розмірковувань, цитат із поетичних творів Т Шевченка. Подекуди О. Партицький допускається неточностей. Так, слідом за О. Барвінським [5, с. 347] він пише, що в родині Григорія Шевченка було п'ятеро дітей і називає найстаршим Микиту [3, с. VII] (насправді родина мала семеро дітей, найстаршою була Катерина). Майже дослівно повторюючи О. Барвінського [5, с. 348-349], О. Партицький розгортає версію, яка досі не має достатньо обґрунтувань: про навчання Т Шевченка у "портретиста Виленьского, прозвиском Лямпи" [3, с. XIV].

Прикметним є прагнення автора з'ясувати джерела тих чи інших відомостей у творах Т Шевченка. Зокрема, він вказує, що джерелом знань про гайдамаччину для поета могли бути розповіді ченця, які він слухав під час перебування з сестрою на прощі в Лебединському монастирі, або ж спогади діда, про що пише сам митець у поемі "Гайдамаки" [3, с. IX]. О. Партицький увиразнює ті епізоди з дитинства Т Шевченка, що свідчать про перші вияви його духовного багатства, ознаки таланту, внутрішні потреби: "Видно, душа уже в молодости бажала кріпкого корму духовного, і не див, що не знаходила примани в звичайних зайнятях крепацкого житя..." [3, с. X]. У розкритті особливостей навчання у дяка Петра Богорського, у показі пробудження потягу до малярства, переходу з дитинства в юність, у зображенні подорожі з паном, перебування у Вільні й у Петербурзі, постає живий образ Тараса, максимально наближений до читача. Висвітлюючи факти життя поета, О. Партицький повсякчас апелює до його творів, цитати з яких стають ілюстраціями до викладених біографічних відомостей. Так увиразнюється одна з визначальних рис творчості митця - автобіографізм.

На достовірному фактажі базоване зображення кола спілкування Т Шевченка в Петербурзі (контакти з Василем Ширяєвим, Іваном Сошенком, Євгеном Гребінкою, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Карлом Брюлловим та ін.), відтворення знакових епізодів життя поета (звільнення з кріпацтва у квітні 1838 р., вихід першого "Кобзаря" 1840-го, подорожі в Україну тощо). О. Партицький наголошує на визначальному значенні творів Т Шевченка для процесу оновлення й відродження нації та її культури: "Поезиі тоті списані під впливом перших патриотів Украіни і порушили сильно цілий світ тогдишній. Шевченко став ся провідною звіздою на украіньскім небі" [3, с. XVII].

Окрему увагу автор приділяє висвітленню діяльності Кирило-Мефодіївського братства: "Вели ся ту поважні розмови про Славянщину, про єі розбудженє, про наукову і літературну взаімність між славяньскими народами. Віра Христова і история Славян сталась им світлом і теплом до великого подвигу. Святе письмо всі они добре знали і з великою честю почитували. І стали всі твердо на такій думці, що до сёго діла треба нових людей і сили новоі, а тою силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християньска саможертва. Що ту науковим способом обговорено, то Шевченко виповідав поетичними образами, і ми про те тогочасні твори Шевченка уважати можемо яко програм образованоі громади украіньскоі, яко голосний объяв апостолів Украіни" [3, с. XVII--XVIII]. Одного із засновників товариства - Миколу Гулака (1821-1899) О. Партицький помилково називає Артемовським-Гулаком [3, с. XVII--XVIII], очевидно, переплутавши його з письменником Петром Гулаком-Артемовським (1790--1865). О. Партицький пише, що Артемовський (в дійсності М. Гулак) під час слідства взяв усю провину на себе: "Господар дому, Артемовский, чоловік чесний і совістний, не хотів був зрадити своіх приятелів і жертвував свою особу, думаючи уратовати гостей, збиравших ся у него під знаменом Кирила і Метода. За се вислали єго на пів-четверта року в Шлісельбурскі каземати, а опісля в Перм на сталу неволю" [3, с. XVIII]. Про те, що саме так і було, немає достовірних свідчень, лише відомо, що М. Гулак не свідчив проти своїх товаришів і на слідстві був визнаний головним керівником товариства.

Пишучи про перебування Т Шевченка в неволі, О. Партицький намагається проникнути у внутрішній світ поета, збагнути переживання людини, для якої воля була найбільшою цінністю ("У Шевченка неволя була тяжка і довга, і про те для него, яко апостола волі, гірша найтяжшоі смерти" [3, с. XIX]), прагне зрозуміти, що непокоїло митця ("Одно, що найбільше давило серце Шевченка у неволі, то згадка за рідний край і за Києвских добрих товаришів" [3, с. XXI]), що завдавало йому невимовних мук ("<...> Тарасови в неволи заборонено було заниматись малярством і поезиєю. Кару подібну поняти може тілько той, що сам працював на поли штуки або науки; ся праця - то найціннійший дар, для котрого приніс би чоловік в жертву все своє житє, всю свою долю!" [3, с. XXII]). Як справедливо зауважує автор студії, саме ті твори, які написані під час заслання, найкраще розкривають специфіку світогляду, переживань митця. Свої міркування О. Партицький підкріплює розлогим цитуванням віршів "А.О. Козачковському", "Ми восени таки похожі", "Лічу в неволі дні і ночі.", "Мов за подушне, оступили." та ін.

Відтворюючи останню поїздку Т Шевченка в Україну влітку 1859 р., О. Партицький акцентує на невтішних враженнях поета, викликаних тогочасною сумною українською дійсністю: "Зле вражінє виніс Тарас з Украіни, - крепацтво не знесене, сестра і родина на панщині, села невеселі, люде німі! Знов повстали в нім тяжкі спомини, як і тогді, коли поволікли на Сибір" [3, с. XXIII].

У розділі "Шевченко яко поет" О. Партицький міркує про Шевченкове слово й приходить до висновку, що його сила в богонатхненності, щирості й правдивості, тому й знаходить воно відгук у серцях людей: "Плаче або радуєсь поет - і ми за ним; душа поета жива і свята; єго слова неначе розмова з Богом; поет - то наш найлюбійшій друг, то ангел святий, то пророк божий! Правдивий поет не умирає в памяти потомства. Як довго сонце на небі, як довго люде на земли: так довго і поет з людьми" [3, с. 2]. У час, коли осмислення значення творчості Т Шевченка лише розпочиналося, важливою була теза О. Партицького про поезію як покликання, розраду й сенс життя митця, який усвідомлював свою місію, потребував адекватного відгуку на свою творчість: "Сам Шевченко чув в собі святий огонь пророчий. Поезию уважав яко єдину заповідь свою. <...> Муза сталась єдиною одрадою Шевченка. Она одна солодила єму гірку недолю, она товаришила єму і в ночи, і рано, і в день, і в вечері; она не покидала єго в кайданах, не покидала в касарни і окропляла душу єго живущою водою. Як ті пророки старосвітскі бачили незримого Бога і писали з божого вдохновеня, так і Шевченко мов бачив свою музу і писав за нею" [3, с. 2-3]. Найкращою ілюстрацією міркувань автора є поезія "Муза", яку він наводить майже повністю. Вірність власному покликанню О. Партицький вважає особливою чеснотою поета, який не зрадив свого таланту в найскладніших умовах, не був нещирим ні з собою, ні з людьми. Автор студії справедливо зазначає, що пронизана талантом, щирістю й самовідданістю поезія завжди результативна, звідси - порівняння поета з сівачем. Важливим на той час було усвідомлення потреби творчості рідною мовою. Водночас О. Партицький виявляє розуміння не лише національного, а й загальнолюдського виміру творчості Т Шевченка (показовою в цьому сенсі є його настанова "розглянутись у тих піснях і винайти провідні идеі, котрі проповідував Шевченко так для цілоі людскости в загалі, як і для своєі Украіни в частности" [3, с. 5]).

Любов до рідної землі - мотиваційна й ідейна основа творчості Т Шевченка - доводить автор у розділі "Шевченко і Украіна". О. Партицькому належить ідея сакральної сутності образу України в творах поета: "У Шевченка Украіна - то найвисша святощ земна; за неі і тіло, і душу радо приносить Богови в жертву, для неі весь жиє і страдає" [3, с. 6]. Цікавим є спостереження про те, що образ України у поезії Т Шевченка, окрім своєї сакральної сутності, має й міфологічну основу, що виявляється зокрема в зображеннях русалок, уявленнях про нехрещених дітей, вовкулаків, долю тощо.

Образ України - основа, на якій формується й розгортається провідний мотив Шевченкової поезії - патріотизм ("Се найшляхотнійший патриотизм, у котрім найдальші потомства кріпити можуть упадаючого духа народного" [3, с. 6]). Особливого значення, на думку О. Партицького, патріотизм набуває в поезії, написаній на засланні, адже саме тоді любов до рідної землі поглиблюється індивідуально-екзистенційними переживаннями митця й стає для нього чи не єдиним рятунком: "Надія - побачити рідний край, і Дніпро крутоберегий, і любих приятелів - додавали сили переносити дальше велике горе" [3, с. 6]. Яскравим прикладом саможертовної любові поета до своєї батьківщини для О. Партицького є поезія "Мені однаково, чи буду.". Саме потужністю патріотичного мотиву пояснює автор наявність неповторних пейзажних картин, зокрема сільських краєвидів. О. Партицький розумів, що читачами його праці будуть насамперед галичани, для яких відтворений у творах Т Шевченка лісостеповий ландшафт може видатися незвичним, тому він пояснює деякі природні особливості місцин, оспіваних поетом і в творах про сучасні йому часи, і в поезіях про історичне минуле (козацький степ, могили тощо) [3, с. 8]. О. Партицький звертає увагу на принцип контрасту, до якого Т. Шевченко вдається у відтворенні пейзажів у творах, написаних в неволі (яскравий приклад для нього - поезія "А.О. Козачковському").

Любов до Батьківщини - запорука щастя людського буття: "Шевченко бажав також, щоб Украіну усі щирим серцем полюбили. Любов краю веде за собою добрі діла і є головною підставою щастя народу" [3, с. 11]. Цю Шевченкову ідею О. Партицький ілюструє цитатами з послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним...". У пошуку причини того, що зумовлює людське страждання, у їх розкритті, у засудженні всього, що унеможливлює щастя людини на рідній землі, проявляється критичний аспект патріотизму поета. Це, насамперед, засудження будь-яких проявів неволі, одним із яких було кріпацтво, у викритті якого поєдналися особисті й соціальні чинники. Ще одним ганебним явищем, яке спричинювало страждання народу, для Т. Шевченка було самодержавство й будь-які прояви деспотизму. Гнівні інвективи поета, спрямовані проти всіх деспотів, О. Партицький аналізує в розділах "Шевченко против царів-деспотів" та "Шевченко против панів". Вдячним матеріалом аналізу для автора тут є поеми "Сон (Комедія)", "Великий льох", "Москалева криниця", "Кавказ". Важливо, що аналізуючи й цитуючи тексти, О. Партицький пояснює окремі історичні факти, події, зображені в поемах, таким чином полегшуючи тогочасному читачеві розуміння творів поета, які на той час, зокрема і у виданні, яке цитує автор студії, залишалися належним чином непрокоментовані. Звертаючись до трагічних сторінок української історії, Т. Шевченко розкривав причини невтішної сучасності, пробуджував національну свідомість. У цьому контексті, як слушно вказує О. Партицький, прикметний паралелізм образів російських та римських деспотів (показовим для автора тут є текст поеми "Неофіти").

Важливим видається спостереження О. Партицького про гуманістичну основу світогляду Т Шевченка, адже наскрізною ідеєю творів поета є ствердження цінності людини не залежно від її походження, суспільного статусу. Цікавим у цьому сенсі є пояснення О. Партицького специфіки зображених у творах панів: "Шевченко часто зображує нам постати украіньского паньства. Нічого доброго на іх похвалу винайти не може; постати самі чорні, одразливі, - перед деякими потворами не лише люде, а і звірята жахають ся. Постати ті списував Шевченко - як сам мовить - не з ненависти до панів, а просто з моральноі конечности" [3, с. 21]. На думку автора студії, з творів Т. Шевченка випливають два можливі шляхи досягнення справедливого суспільного устрою, гармонійного існування людей: "Однакож, як дійти до такого вирівнаня обох станів: паньства і хлопства?.. Можливі суть тілько дві дороги - одна: насильна (гайдамаччина), друга: мирна (братерство)" [3, с. 21]. Цікавою в цьому контексті є інтерпретація О. Партицьким образу "товариша", якого ліричний герой поезії "Ой виострю товариша." має намір засунути в халяву і йти з ним шукати правди: "Після Шевченка потрібний товариш в холяві на те, щоби люде не різали і не окрадали, не ковали других людей і не топтали святих законів. А під тим товаришем, ніби новими гайдамаками, розуміти належить немезис, караючого Бога; видно се из слів: "Ой піду я по над шляхами"" [3, с. 22]. На переконання О. Партицького, для Т Шевченка найприйнятнішими й найбажанішими були мирні шляхи подолання несправедливості: "Найбільше рад був Шевченко, щоб розділ родовий вирівнав ся на мирній дорозі через побратанє і почутє волі" [3, с. 23]. У контексті актуалізованого мотиву боротьби зі злом О. Партицькому вдалося помітити й розкрити важливий для розуміння світоглядної основи творів Т Шевченка християнський аспект, який чи не найвиразніше, на думку автора, проявився в таких творах, як "Неофіти", "І мертвим, і живим, і ненарожденним...", важливою ідеєю яких є подолання зла силою християнських чеснот та загальнолюдських цінностей - правди, любові, жертовності, братерства.

Ще однією причиною трагізму минулого й сьогодення України є ті, хто зрадив свій народ: "Гризе Украіну велике лихо, - то власні діти, перевертні. А скілько-то усяких перевертнів не виплодилось на нашій земли! <...> Особливо тих панівукраінців порікає Шевченко, що вийшовши з народу іздять по чужих землях і там виховують своіх дітей в нелюбві до власного краю. Такі люде, то мов "гній", негідний світла сонця, не варт лежати на рідній земли" [3, с. 23]. їхні образи у творах Т Шевченка ("І мертвим, і живим, і ненарожденним.", "Розрита могила") О. Партицький розглянув у розділі "Шевченко против перевертнів". За слушним спостереженням автора, зрадники-перевертні не переводилися: вони були і в минулому, є і в сучасному. Як приклад - поезія "За байраком байрак.". До цього ряду, зауважує О. Партицький, поет зараховує й Богдана Хмельницького: "Самого Богдана Хмельницкого не пощадив Шевченко. Зове єго "сином нерозумним", "Богданом пяним", "продайником християн" і вкладає в уста Украіни тяжкий проклон материньский" [3, с. 25].

Як вихідцю з родини священника, О. Партицькому близькими й зрозумілими були особливості діяльності тогочасної церкви та духовенства. Окремий розділ своєї праці ("Шевченко против церкви-домовини") він присвячує розгляду ставлення поета до церкви та її представників. У церкві, що віддалилася від народу, в церковно-релігійних протиріччях Т Шевченко вбачав ще одну причину страждання народу. Церковно-релігійні суперечності стали одним із приводів до Коліївщини, прикриваючись іменем Христа розв'язувалися війни, гинули люди. О. Партицький наголошує, що Т Шевченко орієнтувався на історичну правду і показав, що в середовищі священників були як зрадники, які стали виконавцями волі правителів, так і патріоти - їх О. Партицький бачив серед тогочасного західноукраїнського духовенства, їх зобразив і Т Шевченко у поемі "Гайдамаки" (вони підтримували козацтво в його національно-визвольній боротьбі, освячували ножі). З огляду на зображене у творах поета, а також, очевидно, й на основі власних спостережень за священниками, О. Партицький констатує: "Виховане на чужих началах і чужими людьми, нині священьство украіньске - з малими виимками - не чує битя украіньского серця, не понимає великих идей спячих у лоні народу, не розуміє историчноі правди і живого слова, - оно вирвало церков из всякоі спійні з живучими людьми і зділало єі розсадником для винародовленя синів Украіни. <.> Так отже нинішна "зопсована" церков не по души Украінця. Она послужила орудиєм для ледачоі ціли і не дармо-то Петро Великий так старанно заходив ся около ставленя нових церков!" [3, с. 28-29]. Т Шевченку, як справедливо зазначає автор, неприйнятною була церква, яка втратила моральні цінності й живе одними догматами, цурається просвіти, піддається політичним впливам: "Призначенє церкви понимав Шевченко зо сторони моральной З неі повинно падати "слово истини" і в ній не повинні проповідувати про братню кров, про войни, про крадежи і про инші неправоти людскі... <...> Шевченко був сторонником церкви народноі, - церкви, котра числить ся с святощами народу і ті святощі єще своєю повагою освящає. Церков таку, що народ для ледачих цілей визискує, то церков-домовина, котра людей оковує, дурить і розпинає. Аж просвіта таку церков, враз з єі служителями, розвалити може" [3, с. 29]. У цьому контексті показовим для О. Партицького є образ Яна Гуса - героя поеми "Єретик" ("Яко сторонник народноі церкви Шевченко з любовю оспівав Гуса, реформатора ческого" [3, с. 30]).

Автор студії визначив головні чинники, які були ключовими для Т. Шевченка у процесі відродження України: "На першім місци поставлена любов краю, патріотизм; за сим иде свобода люду (і від тиранів і с крепацтва), вирівнанє та побратанє станів і народна церков" [3, с. 30]. Цей перелік доповнює просвіта, важливість і дієвість якої в процесі національного оновлення доведено у розділі "Шевченко о просвіті". Матеріалом для розгляду цілком умотивовано обрано "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." та "Кавказ". На переконання О. Партицького, Т Шевченко відстоював лише таку освіту, яка сприяє зміцненню основ названих вище чинників і несе світло правди: "Також і тогді просвіта до нічого, коли єі визискують на некористь краю, на шкоду моральности і свободи. <...> Світло, якого вижидав Шевченко для Украіни, то світло правди і науки. В тім тілько світлі лежить спасениє і будуще щастє народу. <...> Властива мудрість опирає ся тілько на правдивій науці і єсть проте далекою від передвчасноі гордости; она научає шановати і любити своє і рідне" [3, с. 31-32].

Після виходу друком праці О. Партицького "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка" того ж року на неї з'явилися відгуки: у часописах "Правда" (1872, № 4) та "Основа" (1872, 19 (7) серпня). В обох відгуках ідеться про своєчасність і важливість студії, наголошується на її критичному й об'єктивному характері. Відгук, надрукований в "Основі", розлогіший, в ньому акцентовано на значенні праці О. Партицького й необхідності подібних видань: "Потреба книжки такої давно вже у нас указалася. Німці і другі народи, коментарями до знаменитших своіх писателів, висказуючими іх значіннє в літературі, важність іх в розвитку тоіже, моглиб цілую библиотеку уложити. Нас же такою працёю випередили другі народи. <...> Пан Партицький сповнив, щоб так сказати, тею своєю працёю довг народний" [2, с. 4].

У своїй багатогранній діяльності О. Партицький відстоював ідеї самобутності та єдності українського народу, був виразником прогресивних громадських, культурних, просвітницьких тенденції. Тому такими близькими й зрозумілими були для нього погляди Т Шевченка, ідеї його творів. Праця О. Партицького "Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка" займає поважне місце у контексті критичної рецепції творчості поета другої половини ХІХ ст., адже її можна вважати першим всебічним і системним оглядом життя і творчості Т Шевченка. Значення студії О. Партицького полягає насамперед в її узагальнювальному характері: автор не вдавався до поглибленого наукового аналізу, проте зумів визначити й висвітлити саме ті аспекти доробку Т Шевченка, які формують загальне уявлення про ідейний та образний зміст його творчості. Важливими у цьому контексті є постійні апелювання до конкретних текстів, їх доречне (можливо, подекуди й занадто розлоге) цитування. Попри деякі помилки, зокрема фактичного характеру, автор спирався на доступні й поважні джерела, автобіографічні й мемуарні матеріали. Стиль викладення в праці неоднорідний: розділу "Житє Тараса Шевченка" притаманний науково-популярний стиль, що має свої переваги, адже в контексті поєднання фактичного матеріалу та власних роздумів автора постає живий, наближений до читача образ митця; у розділі "Шевченко яко поет" домінує аналітичний підхід: О. Партицький з'ясовує провідні ідейні аспекти творів, системно окреслює світоглядно-художню палітру поета. Важливо, що творчість розглядається в тісному зв'язку з життєвим шляхом, поглядами й переконаннями митця. Обґрунтовано, на основі вивчення конкретних текстів О. Партицький визначив ті аспекти творчості Т Шевченка, які є осердям ідейно-образної системи його поезії, формують її критично-реалістичну стильову природу. Новаторськими на той час були міркування О. Партицького про образ України у творах поета, розкриття його сакрального й міфологічного ракурсів. Важливими в контексті тогочасної епохи, коли творчість Т Шевченка перебувала лише на початковому етапі свого осмислення, сприймаються твердження О. Партицького про патріотизм як основу художньої свідомості поета. Такий підхід дозволив авторові простежити різні мотивні аспекти патріотичної поезії митця: сутність жертовної любові до України, причини трагізму минулого й сьогодення (деспотизм, зрадництво, антинародність світської і церковної влади), шляхи подолання суспільного зла, що, водночас, сприймаються і як чинники національного відродження: патріотизм, братерство, християнські чесноти, гуманність, просвіта.

Список використаної літератури

1. Гриценко П. Партицький Омелян Осипович // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. Т. 4: М-Па / редкол.: М.Г. Жулинський (гол.) та ін. - Київ: НАН України, Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка, 2013. - С. 785-786.Основа. - 1872. - 19 (7) серпня. - С. 3-4.

2. Партицький О. Провідні идеі в письмах Тараса Шевченка. - Львів: З друкарні Института Ставропигійского, під зарядом Стефана Гучковского, 1872. - XXIV, 32 с.

3. Пашук В. Партицький Омелян // Енциклопедія історії України: У 10 т. Т. 8: Па-Прик. / редкол. В.А. Смолій (голова) та ін. - Київ: Наукова думка, 2011. - С. 75-76.

4. Тарас Шевченко // Руска читанка для высшои гимназіи. Уложив Александер Барвиньскій. Часть втора. - У Львові: З друкарні Института Ставропигійского, под зарядом Стефана Гучковского, 1871. - С. 347-352.

Размещено на Allbest.ru