"Ви ж таки люди, не собаки!" (концепт собаки у творчості Тараса Шевченка)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Василь Яременко

Анотація

Ключові слова: людина, тварина, мораль, протиставні світи, малярство, текст, символ, метафора, алегорія, Біблія.

Abstract

Yaremenko V. «You are the same people, not dogs!» (The concept of a dog in the Taras Shevchenko's works)

The article for the first time on historical, in particular ethnographic, material traces the lexical and figurative expression of the concept of the dog in the Taras Shevchenko's works. The urgency of the topic is due to the need for better knowledge of Shevchenko's skills as an artist and writer, and the ideas he expressed. It was found that the diversity of this concept in Shevchenko's works was due to its richness in folklore. It is shown how the concept of the dog is decisively inserted by Shevchenko into the historiosophical field. It is established that this concept of Shevchenko has unique cultural roots, full of imagery and symbolism. And most importantly: the concept of the dog figuratively contains provisions on two opposing worlds - conventionally human and animal or antihuman. There are arguments that expand the commentary on Shevchenko's works.

Keywords: man, animal, morality, opposing worlds, painting, text, symbol, metaphor, allegory, Bible.

Основна частина

Все більше заглиблюємося в Шевченкове слово і його малярську спадщину. Йосип Берко видав монографію про світ рослин у його мистецтві та поезії. Зачепили вже у Шевченка-художника й прояви анімалістичного жанру. В одній зі студій мовиться, що він своєю сепією «Киргизя» своєрідно продовжив «європейську традицію жанрових творів із дітьми і котами, як головними персонажами» [3,103]. Дослідниця Галина Доброльожа окреслила концепти тваринного світу в поетичній творчості Шевченка в зіставленні з українською фразеологією [10].

Вона наводить розуміння концепту російським лінгвістом Юрієм Степановим: «пучок» уявлень, понять, знань, асоціацій, переживань, який супроводжує те чи інше слово» [10, 19]. Саме такий зміст вкладається в поняття «концепт» і у цій статті з доповненням, що воно стосується не лише слів, а й образів у Шевченковому малярстві. Г Доброльожа звертає увагу, що в поетових творах «символи тварин (звірів, птахів, плазунів тощо) трагічніші, знаковіші», ніж у народній фразеології і демонструє це саме на концепті собаки (пса) [10, 22-23]. Це не випадково, бо наявна неґативна конатація, пов'язана з цією свійською твариною, в Шевченкових творах відразу привертає увагу. Зринає думка, що Шевченко не мав ані найменшого сентименту до цього виду тварин. З'ясувати, чи так воно було насправді - одне із завдань цієї студії. А головне, хочу простежити, яким чином Шевченко використовував цей концепт для донесення до читачів своїх думок, почуттів, ідей.

Звернуся спочатку до малярської спадщини Шевченка. Серед раніших творів є «Портрет дівчини з собакою» (1838) [47:7, 4]. На ньому собака, що тягнеться з крісла до юної дівчини (можливо, доньки замовника портрета лейб-медика Федорова [47:7, 367]), поданий контрастним чорним кольором до її постаті, модельованої світлими фарбами. Він здається відстороненим від портретованої не лише кріслом, а й тим, що одна її рука лежить на спині собаки, а друга - на його передніх лапах, ніби сковуючи їх можливе просування.

27 вересня 1840 р. рада Академії Мистецтв нагородила Шевченка срібною медаллю другого ступеня за акварель «Нищий мальчик, дающий хлеб собаке» [33, 27]. Твір не знайдено, але змістовно з ним пов'язана сепія «Хлопчик з собакою в лісі» (1840), на якій зображено сплячого на лісовій галявині хлопчика, а на другому плані сидить контрастно поданий чорний собака [47:7, 57]. Можливо, що це був підготовчий варіант до твору, відзначеного медаллю, бо на акварелі написано, що вона «незакінчена» і є авторським подарунком приятелеві Олександру Козлову. Припускають, що імпульсом до створення цих творів могла стати картина іспанського художника XVII ст. Бартоломе-Естебана Мурільйо «Хлопчик із собакою», яка знаходилася в Ермітажі [45:4, 371]. Собаки на полотнах Мурільйо зустрічаються неодноразово, а на ермітажній картині хлопчик у розмові з собакою, можливо, пояснює, що йому немає чого їй дати [5, 111, 132, 136, 192]. Шевченко в своїй конкурсній картині ніби поглиблює цей сюжет розділеною милостинею, що посилює християнське спрямування твору. На його акварелі «Циганка-ворожка» (1841) собака, теж модельований в темніших тонах, дивиться на руки ворожки, а циганча із-за його плеча - на собаку [47:7, 83].

Собака з'являється і на картині «Катерина» (1842), створеної за однойменною поемою. В листі до Григорія Тарновського, описуючи її, автор повідомляв: «<…> а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга - собачка ще поганенька, доганя його та нібито гавкає» [47:6, 22]. В. Іванишин образ собачки тут пов'язує з вказівкою на відсутність захисту українців від наруги, звертаючи увагу на вислів «собачка ще поганенька» (немає ще, мовляв, «вівчарок-вовкодавів») [12, 14]. Але є й інший аспект. Оте «нібито гавкає» породжує думку, що зображення собачки з'явилося і для посилення контрасту: офіцер-негідник має не людську, а собачу натуру, собака собаку не покарає.

Собак любив зображувати близький товариш Шевченка Василь Штернберг [24, 22, 60-61, 76-77, 79]. Подавали їх у своїх композиціях і такі приятелі як Михайло Сажин або Лев Жемчужников, вчитель Карл Брюллов і опікун Аполлон Мокрицький [11, 59, 63, 118, 193, 315]. За спогадом Петра Лебединцева, Іван Сошенко юнаком під час навчання живопису в Степана Превлоцького, за дорученням останнього, «намалював полювання з псами на паркані та воротях Енгельгардтової псарні» у містечку Вільшана [32, 38]. Тому думаю, що поява собак на Шевченкових малюнках була зумовлена вимогами тодішньої академічної освіти, бажанням продовження певної традиції європейських жанрових творів із собаками (особливо в зображенні їх спілкування з дітьми), впливом інших художників. Не випадково, що невеличкий начерк з композицією схожою до твору «Хлопчик із собакою в лісі» було виконано ним також на аркуші з ескізним рисунком В. Штернберга до картини «Український шинок» [47:7, 429]. Помічено, що в акварелі «Хлопчик із собакою в лісі», де собака поданий як один із персонажів, «водночас уміло підкреслена контрастність образів, експліцитно виражає добре знану художникові драму дитячого сирітства» [45:6, 613]. Але доповню ще один аспект вирішення образів: різкий контраст освітленого хлопчика і цілком затемненого профілю собаки нагадує, що людина є образом Божим - мотив, який Шевченко особливо розвиватиме в поезії. У картині «Селянська родина» (1843, олія) [47:8, 45] саме присутність песика світлішого кольору, замикає коло загального умиротворення і гармонії.

Символічне навантаження має образ цієї тварини і на Шевченкових малярських творах невільничих років. Споглядання собакою укріплення на картині «Укріплення Косарал взимку» (1848-1849, сепія) [47:9, 73] налаштовує на критичне сприйняття цього знаряддя російського колоніалізму, нагадуючи іронічні рядки про Косарал із поезії «Готово! Парус розпустили…» (р. 8-10). А виття собаки на місяць в картині «Місячна ніч на Косаралі» (1848-1849, акварель) [47:9, 159] нагадує філософське: «Пси виють, а місяць світить» [39, 250]. Діапазон символізму у багатьох творах цього періоду урізноманітнюється такою мірою, що дослідник філософії мистецької спадщини Шевченка І. Мойсеїв вважає за можливе стверджувати, що в них знаходимо кілька автономних сюжетів або «картин в картинах» [20, 135, 142], до яких, уважаю, має відношення і зображення собаки. Міркую, що, наприклад, на сепії «Киргизка» (або «Казашка», 1856) таким автономним сюжетом є зображення собаки, що гавкає на сокола, який сидить на ланцюгові [47:10, 177]. Крім яскраво вираженого мотиву «невільник проти невільника», він підсилює виражену у творі, за словами цього дослідника, загальну ідею безвиході: «жінка у тузі та сутузі за чоловіком» [20, 135]. На сепії «Байгуші під вікном» («Державний кулак») (1855-1856) [47:10, 167], зображення собаки не так виражає ідею «діти знедолені гірше собак» [20, 241], як засудження пристосуванського орієнтування на сильнішого, бо ж собака не захищає дітей і його очікувальний погляд спрямований не на розкриті долоні хлопчика, які знаходяться майже перед його писком, а таки на вікно, з якого замість милостині вискакує безжалісний кулачище.

На берегах рукопису незакінченої поеми «Мар'яна-черниця» (1841) серед авторових начерків чорним чорнилом, які, як висловлюється шевченкознавець З. Тарахан-Береза, «хоч і не пов'язані з сюжетом твору, але їх створення могло бути навіяне описаними в поемі подіями» [34, 44], є і малюнок людини невизначеного віку в брилі, але з собачим писком, що увиразнюється саме в такому сприйнятті завдяки протилежному зображенню сидячої собаки з витягнутою мордою на рівні капелюха [46, 9]. Начерки 4-х таких самих писків поряд із авто - портретним, нижче начеркового зображення закличної постаті пророка Ієремії, бачимо і на авантитулі Шевченкової рукописної книги «Три літа» [48, 1]. Уважаю, що це натяки на те, що людина в своїй поведінці іноді втрачає свою людську подобу і уподібнюється собаці з її найгіршими інстинктами. Або іншій тварині. Так, Р. Харчук уважає, що на одній із ілюстрацій Шевченка до книги М. Полевого «История Суворова» імператриця Єлизавета зображена гротескно і «всією своєю поставою й особливо профілем нагадує свиню» [43, 161]. І оте, намічене Шевченком-художником умовне, метафоричне протиставлення людини і собаки ще в академічну пору продовжилося і в неволі. Аналіз малюнка «Нарцис і німфа Ехо» (1856, сепія) [47:10, 181] при усій його багатоплановості [20, 147-157], наштовхує і на таке: оскільки собака, що виходить із-за спини Нарциса, зображенням (кругла голова, ретушування) чимось нагадує Нарциса, образ тварини, уважаю, можна також трактувати і як вказівку на таке: людське чи собаче людина прочитує в тому віддзеркаленні-самопізнанні (ауторефлексії) власного я.

Слід врахувати, що Шевченко людськими постатями, а не тваринами, намагався оживляти свої пейзажі [47:3, 244; 34, 157]. Чи не єдиний виняток такого функціонального використання зображення собаки - сепія «В Яготині» (1845) [47:9, 71]. Може тому, що там також є зображення кількох людей, включно з художником.

В Шевченкових текстах, в порівнянні з малярством, собака має значно більший діапазон змістової й образної наповненості. Слово «собака» з відмінами, синонімічним рядом (пес, щеня, сука, хорт) і прямо пов'язаними з ним назвами (доїжджачі, псарі, собачники) зустрічаються там не менше 100 разів [17:2, 14861487; 17:3, 1665-1666, 1731-1732, 1953, 2125; 17:4, 2529-2530, 2547, 2603, 2628]. Вони вживаються в прямому, переносному, порівняльному, лайливому, образному значеннях [30:2, 63-64, 272]. Така велика кількість і розмаїття обумовлені багатством цього концепту в українській мові. «Здається, кинь палицю і попадеш у фразеологізм із цим словом. <…> На них можна побудувати твір-мініатюру» [37, 130] - жартують мовознавці. «Чи не найчисельніші серед прислів'їв «тваринного» циклу є паремії з опорним словом собака» [22, 102] - констатує авторитетний український фольклорист М. Пазяк. Крім того, Г Доброльожа звертає увагу, що в усній народній творчості лексема «собака» і її синоніми «уже стали концептами і позначають чи не усі аспекти життя людини» [10, 23]. З'ясую, якою мірою і яким чином Шевченко скористався цим мовним багатством.

Передусім бачимо пряме (дослівне або близьке) використання численних паремій в: поезіях «То так і я тепер пишу.» (епіграф), «Якби тобі довелось.» (р. 37), «Юродивий» (р. 4243), «Передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» [47:5, 207], повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» [47:4, 270-271], листуванні [47:6, 22, 196], «Букварі» [47:5, 255]. Часто Шевченко вживає, коли пише про милостиню або жебракування, поширений фразеологізм «дражнити собак»: «Сова» (р. 159-161), «Відьма» (р. 317-319), «У нашім раї на землі.» (р. 79-81). В народі не бракувало виразів на означення «собачим» чогось поганого. У драмі «Назар Стодоля» сотник Хома Кичатий кидає дочці Галі лайливе: «Не скавучи, зінське щеня!» [47:3, 52]. Він мав на увазі, що та, мовляв, чогось не розуміє і не бачить. Адже «зінське щеня» - це «сліпак», тварина з роду гризунів, подібна до кротів, не собака. Але назва була зумовлена тим, що за народними уявленнями вона замість очей має зіниці («зіньки») і була страшенно злою та лютою [4, 344]. В «Гайдамаках» зустрічаємо лайливий вислів «псявіра» (р. 501), який нагадує «Невіра і собака-то єдина присмака» [26, 263]. Станіслав Росовецький вважає, що на основі народної приказки поет створює в листах «власну паремійну композицію»: «Було на собаку кинь, то влучиш у друга» [27, 363]. Можливо це стосується і вислову «З самого ранку на ногах, як той хорт на ловли!» в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» [47:4, 307].

За поетичними текстами бачимо, що вперше слова «собака» і «пес» з'являються в поемі «Катерина» і в насиченій формі - на 9 рядків 4 рази (р. 525533). Г Доброльожа визначає «самотність» як змістову наповненість концепту «собака» в перших двох рядках такого тексту: «Сирота-собака має свою долю, / Має добре слово в світі сирота; / Його б'ють і лають, закують в неволю» (р. 533535) [10, 23]. Шевченків словотвір «сирота-собака» відноситься до прикладкових порівнянь, де прикладкою вважається різновид означення. Думаю, що він надто ємний, щоб позначувати його лише словом «самотність». Тим паче, що таке пояснення не зовсім узгоджується з рядками про «свою долю» і «добре слово». Означувальним іменником «сирота-собака» автор показував, що сирітство відповідає тому стану, який називають «собачим життям». Це «дуже тяжке життя», відбите, зокрема і в примовці «Ой чумаче, чумаче, життя твоє собаче» [31:9, 432], яку Шевченко міг чути змалку. Світ людини не має бути світом собаки, в якому, як конкретизується тут у поемі, є биття, лайка, неволя, а перед тим мовиться також про злість, кусання, погані умови існування (р. 525-530). Власне, в поемі «Катерина» автор відразу означив тезу пам'ятання про незмішування цих світів - людського і тваринного. Ба більше, собака за народними уявленнями могла бути причетною до руйнування світопорядку взагалі. Російський історик і фольклорист, Шевченків знайомий О. Афанасьєв повідомляє таке: «южноруссы» (себто, українці) в сузір'ї Великої Ведмедиці бачать запряжених у віз коней, а чорна собака щоночі силкується перегризти упряж і в такий спосіб зруйнувати лад світовлаштування, «але не встигає в своєму згубному ділі» [1, 168]. Можливо, що й зображення собаки, що тягнеться до хлопчика-поводиря на офорті Штернберга, яким був ілюстрований перший «Кобзар» і нагадувалось передусім про сироту з «Катерини», теж містило і ту алегорію двох світів.

Розповідаючи про одомашнених тварин, вказують на «своєрідний симбіоз собаки і людини» і наводять дотепний вислів академіка М. Марра «собака вивів людину в люди» [23, 67]. Але формуючи у цієї тварини корисні для себе властивості, людина одночасно сприяла й консервуванню та плеканню тих рис, які не можуть вважатися добрими. І саме вони відклалися в людському мовленні, зокрема й відповідно до психологічної схильності людини приймати слугування собі за належне і критично ставитись до прислуговування іншим. Саму назву цієї тварини поступово почали використовувати на означення іншого світу. Коли людина кидала про когось сердито-осудливе «собака!», це вже містило протиставний зміст. В Шевченкових текстах це зустрічаємо у: драмі «Назар Стодоля» [47:3, 52], поемах «Неофіти» (р. 229-231), «Варнак» (р. 45 варіанта), повістях «Близнецы» [47:4, 94], «Капитанша» [47:3, 389] і особливо часто в поемі «Гайдамаки» (р. 501, 509, 812, 1002, 1010, 1103, 1381,1835, 2213, 2408), бо ж вона переповнена кривавими сценами. Між іншим, жорстокість в ній слів Івана Ґонти щодо ксьондза-єзуїта «Убийте пса! А собачат / Своєю заріжу» (р. 2213-2214) дещо пом'якшиться, якщо знатимемо її давнє юридичне підґрунтя. Історик Н. Яковенко повідомляє: вислів «убити яко пса», на відміну від «Руської Правди», «Литовські Статути» «у вигляді юридичної формули не вживають - очевидно, він уже сприймався як лайливий. Але в побуті фраза фіксується доволі часто, особливо коли йдеться про смерть ворога-звичайно ж «злої людини» [49, 143]. Вона, слідом за іншими вченими, виводить практику лайливого використання слова «собака» з «глибин міфологічних», «архаїчних уявлень європейських народів», і навіть з його етимології. Наприклад, сусіди українців «ногайці вважали себе народом Білого Пса», а саме слово «ногай», запозичене з монгольської, означало «пес» [49, 141-143]. Цікаво, що серед Шевченкових ілюстрацій до «Истории Суворова» М. Полевого є малюнок «Бенкет із ногайцями» і на ньому у правому куті заднього плану зображено виразні профілі верблюда і великого пса [47:7, 125]. Особливо ганебним покаранням для людини в середньовічній Європі вважалося, коли її вішали разом із вовками або собаками [37, 130].

Міркую, що найбільше Шевченкові в сприйнятті собаки могло вернути те, що ця тварина в процесі одомашнення повністю втратила потяг до свободи, вільного життя, ніби сама прагнула неволі. За казками і легендами шукає собі господаря і служить йому [15, 324-327], і шукає найсильнішого [18, 93]. Собака останньою покидає оселю. І тоді у Шевченка вона символізує запустіння: «Не кидай матері, казали», (р. 6-8), повість «Княгиня») [47:3, 169]. А як символ неволі цей концепт зринає у листі до М. Щепкіна від 12. 11. 1857 р.: «Тепер я… на волі, - на такій волі, як собака на прив'язі» [47:6, 144]. Або в щоденнико - вому записі 23.10.1857 р.: «Хороша свобода. Собака на привязи» [47:5, 121]. Не могло подобатися Шевченкові й, поєднане з неволею, принизливе собаче прислужництво. Воно відбите в поемі «Невольник»: «І в цариці, мов собаки, / Патинки лизали» (р. 654-655). «Собака только руки лижет, а человек этого не должен делать» [47:4, 123] - каже оповідач у повісті «Художник», називаючи ці слова «сильным выражением». Може тому і «сильным», що вислів прямо вказував на оте метафоричне протиставлення «двох світів». І не випадково, що в щоденникових записах Є. Сверстюка, який тонко відчував Шевченкове слово, читаємо: «До нашого сусіда приблудився пес, він такий щасливий, що його прив'язали на ланцюг» [28, 43].

Цікавою є вказівка мовознавців, що на відміну від слова «пес», слово «собака» прийшло зі Сходу і вживається лише у східних слов'ян, а в інших мовах, «якщо воно і зустрічається, то лише з переносним, негативним, осудливим значенням: розбещена, зла людина» [16, 112]. За народними віруваннями вважалося, що виття собаки віщує щось недобре, що гавкаючи, вона «вибріхує все зле [21,68]. Казали не лише «вірний пес», а й «така вже вдача собача», «мале щеня, а й те гавкає» [39, 68, 161], а «злий як собака» було усталеним і звичним порівнянням. Цей негативізм у Шевченкових текстах відбився, зокрема, в таких творах: «Катерина» (р. 527, 539), «Гайдамаки» (р. 821, 2355), «Неофіти» (р. 514-515), «N.N. (О думи мої! О славо злая!» (р. 22-23), повісті «Близнецы») [47:4, 114]. Собачі риси Шевченко використав в першій редакції «Москалевої криниці» для того, щоб уяскравити наближення персонажа твору до святості («І собаки не кусали / Москаля Максима», р. 251-252), ніби конкретизуючи цю думку в повісті «Несчастный» [47:3, 248]). А у творі «Осія. Глава XW. Подражаніє» - для посилення картання української еліти за її «безчестіє, зраду, і криводушіє»: «І вашей кровію, собаки, / Собак напоять…» (р. 33-34, 52-53). При цьому оте дворазове одночасне подання в прямому і переносному значенні слова «собака» знову нагадує читачам про потребу збереження людьми людської подоби і гідності, не змішування, а розділення названих вище «світів». Цю криваву алегорію Шевченко фактично перед тим вживає в поемі «Марія»: «Уб'ють, / Заріжуть вас, душеубійці, / І із кро - вавої криниці / Собак напоять» (р. 254-257). Вона має коріння в Біблії (Єр. 7:33; 9:21; 14:16; 15:3; 16:4, 6) та давній українській літературі, де наводяться розповіді про викидання трупів на поїдання псам. «Ізвергання» тіла таким способом маркує «вивергання людини з людського соціуму» [35, 36, 40] - пояснюють історики. «Майже банальною за частотою вживання є ось така погроза: «Там з вашоє крви пси добре наедят» [49, 142] - повідомляє про уявлення людини на порозі ранньомодерного часу Н. Яковенко.

Доречно також звернути увагу, що в українських замовляннях собака подається як «персонаж пограниччя». «Він перебуває на межі між світом дому і світом лісу, світом людським і світом нелюдським: звіриним, або, гірше того, безумно-встеклим» [38, 228] - встановила дослідниця М. Новікова, пояснюючи, що «встеклий собака» - це «бродячий, здичавілий, скажений пес». Отак і в Шевченка: за допомогою лексеми «собака» і похідних від неї ніби виразніше розглядається світ людський, християнський і «здичавілий» чи «звіриний».

Вибір собаки для образного розмежування людського і нелюдського в людині був доречним особливо і з огляду на біблійно-християнську традицію. Історики, спираючись на тексти біблійних книг, твори середньовічної української літератури, приходять до висновків про «інвективний» статус образу собаки: пес і все, що з ним пов'язане - знак максимальної ницості, підлості, приниження»; «собака в християнській образності досить впевнено міфологізована як іпостась диявола і інструмент пекельних сил»; входження пса до церкви вимагало її переосвячення, бо церква - це «стадо Христове», оточене «нечистими вовками (собаками) - дияволом і силами зла» [35, 36, 40-41]. «Але й здалека не допускали. - чисто як псів до церкви Божої» [7, 1251] - скаржилися Б. Хмельницькому його посланці на переговори Московії і Речі Посполитої у Вільно 1656 року.

В щоденниковому записі за 4. 11. 1857 р. Шевченко по суті пояснює, що розмежувальною лінією цих двох названих умовних «світів» є моральність, вживаючи при цьому іронізм «безнравственная независимость». Адже дізнавшись, що декабрист Іван Пущін, приятель О. Пушкіна, не взяв до себе свою позашлюбну дочку, він зробив осудливий запис: мовляв, таке ставлення неприпустиме для «заступника свободы», а «простительно какому-нибудь забубенному гусару, потому, что он только гусар, но никак не человек», или какому-нибудь помещику-собачнику, потому, что он собачник и только» [47:5, 125]. «Собачниками» іменує Шевченко поміщиків і в записах за 16 і 19 листопада 1857 р. [47:5, 128-129], так як і М. Гоголь в 9-му розділі першого тому «Мертвих душ» («русский барин, собачей и удалец-охотник»).

Взагалі протиставлення образної дилеми «людина чи собака» було звичною річчю. Є народні приказки: «Царі - псарі: жалю не знають, людей за псів вважають» [31:8, 372]; «Чоловік нічого: так собі - маленька собачка»; «Собачого трохи, та ще й потайний»; «Добрий би був чоловік, та собаками підшитий» [39, 167-168]. 1875 року у полемічному виступі проти Михайла Драгоманова директор Львівської академічної гімназії о. Василь Ільницький кинув (не зовсім точно адресовану) фразу німецькою мовою: «Людина, пане добродію, не собака» [41, 264]. Але у творчості Шевченка ця дилема під впливом християнства набуває особливої виразності, сягаючи античної філософії. Маю на увазі знамениту відповідь старогрецького філософа Діогена Синопського (404-323 до н. е.) на запитання, чому він ходить з ліхтарем серед білого дня: «Шукаю людину» [9, 246-247]. На Шевченковій сепії «Діоген» (літо 1856 р.), зображено філософа, який лежить в бочці (за переказами жив у ній), і дивиться пильно-очікувальним і запитальним поглядом на свій палець, який вказує на жука-рогача або гнойовика (трактування І. Мойсеїва) [20, 172], а його ліва рука зовнішнім закриванням спрямовує світло ліхтаря таки на себе - людину» [47:10, 187]. Тому уважаю, що основна ідея серед багатьох сенсів цього твору, це - нагадування про потребу постійно шукати в собі людину, або залишатися людьми. Цікаво, що знаменитий філософ Платон називав Діогена собакою, бо той належав до школи кініків (від старогрецької Ktivoq - собака) і жив у діжці, що нагадувала собачу буду. Про собачу буду іронічно пише і Шевченко, коли згадує в повісті «Близнецы», про поваленого імператора Наполеона: «<…>и зубастого французского зверя заперли в англицкую конуру…» [47:4, 22].

Вказана дилема могла підживлювати сприйняття Шевченком, особливо як колишнім кріпаком, тодішніх фактів панської практики обміну мисливських собак на людей. І цей, вже переважно соціальний і глибоко нелюдський аспект концепту собаки, теж не могла обійти його муза в поемах «Варнак» (р. 53-56), «Відьма» (варіант, р. 466-467), повістях «Наймичка» [47:3, 95, 102], «Варнак» [47:3, 137], «Княгиня» [47:3, 167, 169, 173], «Несчастный» [47:3, 249, 252, 254].

За давніми українськими віруваннями та повір'ями, собака так чи інакше був пов'язаний з нечистою силою. Записані легенди, в яких йдеться про те, що собака «створений дияволом із глини (Ушицький повіт) [4, 327]. Українське прислів'я «Пошився в собачу шкуру» було відповідником «Пошився в чорти» [39, 163]. Відомий український вчений Ф. Вовк зафіксував, що за народними уявленнями чорти можуть набирати вигляду різних тварин, крім звичайної собаки, бо псів вони не люблять, «але за деякими легендами, чорти з'являються у вигляді білого хорта» [6, 183]. А ось відьми могли робитися собаками, але білими, щоб доїти корів [40, 457]. Ще з античної міфології беруть початок перекази про страховиськ із собачими головами - песиголовців. В українців слово «песиголовець» стало лайливим і синонімом слова «людоїд» [29:3, 148]. В поемі «Неофіти» знаходимо звернення до «лютого Нерона»: «А ти собака! Людоїд! / Деспот скажений!» (р. 230-231). І зовсім не випадковою є згадка про ярчука в третій частині поеми-містерії «Великий льох», коли друга (польська) ворона іронізує: «Побіжить наш ярчук / В ирій їсти гадюк / Зо мною» (р. 364-366). Наведу деякі народні пояснення про ярчука, зафіксовані етнографами в ХІХ ст.: «Перворожденный собака, ярчук, обладает способностью видеть ведьм и злых духов и прогонять их» (Літинський повіт); «Если первый щенок - сука родит первого щенка самку, а эта последняя родит первого щенка - самца, то это будет ярчук - сильная собака, которая может одолеть не только волка, но и медведя; только мудрено уберечь его, потому, что черти и все ведьмы стараються его уничтожить» (Луцький повіт) [43, 60; 4, 329-330]. Якщо вчитатися і враховувати історичний підтекст мовленого і всієї поеми, то слова другої (польської) ворони були ніби ядучою повторювально-поправною реплікою на слова першої (української) ворони. Та хвалилася, що «Попливе наш Іван / По Дніпру у Лиман / З кумою» (р. 361-364), де під «кумою» мається на увазі Московія, що уклала союз з посталою козацькою державою, і подальша її експансія в південному напрямку при допомозі України. А в другої ворони «ярчук», відповідно до народних уявлень про його собачу первородність (першоз'яву) і труднощі збереження, символізує ту новонароджену козацьку державу (саркастичне - «наш ярчук»), таки залишиться «зо мною», тобто розділить історичну долю поляків, та й ще частково (Правобережжя) тривалий час перебуватиме у складі Речі Посполитої. І пригадується ще точніша Шевченкова констатація із трохи пізнішого «Посланія»: «Правда ваша: Польща впала, / Та й вас роздавила!» (р. 188-189). Принагідно зазначу, що коментар-пояснення слова «ярчук» у виданнях творів не є вдалим [47:1,730], бо не допомагає розкриттю цього важливого історичного контексту. Пропоную замінити його тим, який поданий у цій студії.

Концепт собаки рішуче переводиться Шевченком в історіософську площину і в інших творах. Вперше в поемі «Єретик», де він порівнює розпинателів Яна Гуса з собаками (р. 337-338), а розправу над Гусом подає як «охоту» (р. 235), бо до місця розправи з'їхалися і «псарі» (р. 229). Про терор в Україні, влаштований Петром І «по Шведчині» (після Полтавської катастрофи), в поемі «Іржавець» мовиться: «Отак її воєводи, / Петрові собаки, / Рвали, гризли…» (р. 57, 61-63). Тут виразно проглядає службістська функція собаки, яка давала поетові нагоду створювати яскраві алегоричні образи для засудження прислужництва і переслідування в різних площинах: морально-етичній, соціальній, історичній. Двох перших стосуються, зокрема, відповідні тропи в поемі «Марина» (р. 152-154), де панські дії називаються «собачими» (р. 7), вірші «Із-за гаю сонце сходить.» (р. 11-14). В історичному сенсі алегорія собачого цькування яскраво подана в поемі «Кавказ», бо там імперське завоювання і нищення кавказьких народів Російською імперією, як помітили вчені, нагадує «полювання на волю» (р. 40-43, 53-54, 80-82) [25, 125]. В ній концепт собаки сягає у Шевченка не лише історіософського, а й геополітичного змісту та рівня. Останній особливо помітний в поетичній мініатюрі «Мій Боже милий, знову лихо!», написаній у зв'язку з початком австро-італо-французької війни 1859 р.: «Кати вінчані, / Мов пси голодні за маслак, / Гризуться знову» (р. 6-8).

Собака жіночого виду зветься «сукою». В народній мові це слово стало лайливим і часто прикладається до гулящої жінки, розлучниці. В такій тональності воно зустрічається і в Шевченкових текстах: в поемах «Гайдамаки» (р. 2408) і «Відьма» (р. 281), вірші «Ой пішла я у яр за водою.» (р. 13). А політичної спрямованості і сатиричної гостроти набуває, коли автором прикладається до представниць правлячої династії Романових. «І о царях отих. І рци: / Нащо та сука, ваша мати, / Зо львами кліщилась, щенята? / І добувала вас, лихих» (р. 3-6) - так пише Шевченко в поезії «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» (6. 12. 1859). У творі автор за біблійним текстом використовує образ левів як «поширений у Біблії

символ наділених особливою владою правителів» [45:5, 218], символ династії, але вживанням слова «сука» значно понижує статус представників її жіночої частини. На згадку приходить розпусне життя імператриці Катерини ІІ. Вислів «оддоєних щенят» міг бути також емоційним відрухом поетової душі на розповідь «Истории Русов или Малой России» про брата фаворита імператриці Анни Іоанівни Карла Бірона, який у стародубських матерів забирав грудних дітей, а давав їм годувати грудьми щенят для своєї псарні [13, 213]. Це місце як зразок «мерзенності і нелюдяності» Шевченко переказує в повісті «Близнецы» [47:4, 25]. Слід брати до уваги, що певне розмежування людського і собачого зустрічається і в таких словах Ісуса Христа: «Він відповів їй: «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей і кинути щенятам» (Мк. 7:27). Складніше пояснити концепт собаки в невеликій поезії «Хоча лежачого й не б'ють…», написаній в зв'язку з повідомленням про смерть 20 жовтня 1860 р. цариці Олександри Федорівни, дружини Миколи І, де на п'ятнадцятирядковий текст є пов'язані з нею такі лексеми: «суко», «щенят», «псами», «зацькують» (р. 3, 7, 10, 12-13). Це своєрідний концепт-концентрат, в якому автор саме таким лексичним розмаїттям вкотре підтекстово проводить вже згаданий заклик-нагадування про людяність, який найвиразніше сформулює через 14 днів в поезії «О люди! люди небораки.». І. Дзюба ставить питання, чи іменування Шевченком цариці сукою «можна відносити до його «особистого рахунку» і порушення євангельського принципу всепрощення?». І відповідає: «Тут напевне маємо випадок, коли конкретна подія викликає в поета ширші асоціації та веде до постійних ідей (ideafixe) - тут ідея проклятості царизму і неминучої кари» [8, 352]. Власне, проблема в тому, чи можна на основі цього тексту закидати авторові аморальність (зокрема, брутальність), антихристиянськість? Передусім слід враховувати мотивацію його створення. Вона - емоційно-настроєва. Повідомлення про смерть цариці викликала рій згадок про те, що імператор Микола І в поемі «Сон (Комедія)» помітив не стільки загальну критику імперського ладу, скільки іронічні репліки, пов'язані з його дружиною, і ухвалив «холодний, нелюдський присуд» (Шевченків щоденниковий запис 19.07.1857 р.) на заборону творчості, і навіть на фахове малювання. Згадував про те, що листовно звертався до цариці з Окремого оренбурзького корпусу в 1849 р. з проханням зняти заборону малювання, а вона всього-навсього переслала через свого ад'ютанта О. Тимашова цього листа Л. Дубельтові, і позитивного рішення не було [33, 186]. По суті цей поетичний відрух Шевченкової душі не призначався безпосередньо для публікації, був інтимним. Дуже точно висловився Ю. Шевельов: «Мініятюри, створені 1860 р., - це поезія для утаємничених, це, у певному розумінні, езотерична поезія, недоступна для необізнаного, випадкового читача» [44, 69]. А головне, що в цьому творі, якщо враховувати і контекст, автор не «зводив рахунки» з кимось, а висловлював за допомогою концепту собаки дійсно певну ідею. А його центральна, основна змістова наповненість може бути виражена словами «печаль» або «душевний біль». Про це, власне, сказано в самому творі: «О скорбь моя, моя печаль! Чи ти минеш коли?» (р. 9-10). І та незатихаюча, болісна печаль вербально озвалася також в останніх рядках Шевченкової поезії «Кума моя і я.» (др. пол. вересня-грудень 1860). Не «особистий рахунок», бо ота «скорбь - печаль» за своєю семантичною глибиною і в контексті всього змісту названих і не названих Шевченкових творів відразу розчиняється в скорбі загальнолюдській з приводу світовлаштування. Відштовхуючись від тези Ю. Барабаша про відчитування у Шевченкових творах «своєрідної автополеміки», спростування [2, 280], можна сказати, що антиєвангельська нота не встигає зазвучати, бо у самому творі іде процес її негайного зняття-глушіння: «Не прокленуть, а тілько плюнуть…» (р. 6); «Не зацькують. А люди тихо / Без всякого лихого-лиха / Царя до ката поведуть» (заключні р. 13-15). І в наведених рядках мовиться про неминучість кари, але без криваво-насильницьких методів («тихо», без «лихого-лиха»). Отже, уважаю, що ідея-фікс цього твору інша, ніж вказав академік І. Дзюба.

І коли брати до уваги аналізований концепт, вона одна і та сама: треба залишатися людьми. У Шевченка зустрічається вислів «собачий син», який є аналогом «сучого сина», лайливого спрямування в поемі «Сотник» (р. 219), в листі до подружжя Максимовичів від 9. 10. 1859 р. [47:6, 187], але слід враховувати, що він, як і слово «собака», в українській (та і в російській) мові можуть промовлятися і в схвально-лагідному, жартівливому тоні. Таку тональність теж зустрічаємо і в Шевченка [32, 101; 47:4: 296].

При всьому негативізмі змісту аналізованого концепту можна знайти і приклад своєрідної делікатності його використання. Це заміна останнього жартівливого, але таки брутального, рядка в поезії «Н. Т» («Великомученице кумо!», 2.12.1860): «Хоч з псом, сердего, соблуди» на «Хоч раз, сердего, соблуди» [47:2, 369, 545].

Востаннє концепт собаки в поетичній спадщині Шевченка зустрічається в його вірші «Якось-то йдучи уночі.» (13.11.1860). Це знову болісні роздуми: «Якби то, - думаю, - якби / Не похилилися раби. / То не стояло б над Невою / Оцих осквернених палат! / Була б сестра! і був би брат! / А то. нема тепер нічого. / Ні Бога навіть, ні півбога. / Псарі з псарятами царять. / А ми, дотепні доїзжачі, / Хортів годуємо та плачем» (р. 4-13). В словнику української мови пояснюється: псар - це людина, що доглядала за мисливськими собаками і брала участь у полюванні [31:8, 372]. Це слово нагадувало не лише про собак, а й про поняття полювання з його вбивством живих істот. За допомогою цих лексем в їх переносному, образному значенні у читача вибудовувалася така схема суспільно-політичного ладу: царі (символ необмеженої влади в її східному, самодержавному варіанті як джерело злочинності - псарі (символ слуги-виконавця їх злочинних намірів-наказів) - собаки-хорти (символ безпосереднього знаряддя цих безбожних розпоряджень). Вона виразна уже в поезії «О люди! люди небораки!.» (3.11. 1860), де автор, нагадуючи про людяність, ніби ще просто усовіщає людей за те, що миряться з його створенням. А через 10 днів за допомогою концепту собаки поглиблює свою ідею-фікс збереження людського образу констатацією створення такого ладу наголошуванням, що це сталося передусім за допомогою самих людей («похилених рабів» - р. 5), які остаточно обезбожилися і стали в масі своїй через мовчання по суті прислужниками. Вражає унікальна художня майстерність цих рядків: своєрідна конверсія слів «царі» і «псарі», сло - ва-новотвори - «псарятами», «півбога», «царять»; доповнення образного змісту слова «псарі» глибоким самоіронізмом «а ми, дотепні доїзжачі». Християнська невідстороненість і небайдужість за такий стан речей виражена, як і в «Кавказі»,

займенником «ми». «Дотепні доїзжачі» - іронізм і навіть сарказм, бо «доїзжачий» (доїжджачий) - це «старший псар», «слуга, який розпоряджався поміщицькою псарнею» [31:2, 350; 36, 71], а «дотепний» в тодішній мові (наприклад, в «Наталці Полтавці») і мові Шевченка - здібний, здатний, вмілий до всякого діла (тут - до ревного служіння). Власне мовиться про тих самих псарів, але вже підвищених у ранзі. Доречно згадати, що російський письменник Лев Толстой, який в першій половині свого життя віддав данину позитивного ставлення до полювання, пізніше використовував цю тему для посилення сатиричної спрямованості образів [36, 35]. У нього також зустрічаємо підтекстове образне протиставлення людини і собаки в повісті «Хаджи-Мурат» при передачі настрою жителів жорстоко поруйнованого росіянами чеченського аулу [36, 712].

16 і 17 вересня 1857 року Шевченко чимало часу потратив на переписування в свій щоденник тексту вірша французького поета Анрі-Огюста Барб'є (18051882) «Собачий пир» в російському перекладі В. Бенедиктова. Міркую, що його серед іншого привабило у цьому творі використання автором для посилення сатиричного спрямування саме концепту собаки з багатогранним значенням, включно з гіперболічною назвою твору (між іншим, український переклад Павла Филиповича подає назву «Здобич»), і метафорою полювання-розправи над «вепром-королем» в заключній частині. Адже за допомогою цього у творі прочитується близька українському генію заключна ідея залишатися людьми навіть в час великих соціальних потрясінь, бо Барб'є пише про події Липневої 1830 року революції у Франції. І не випадково 3 квітня 1858 р. у Шевченка з'явився щоденниковий запис про візит в Санкт-Петербурзі до перекладача: «Он по моей просьбе прочитал некоторые места из «Собачьего пира» (Барбье), и теперь только я уверился, что этот великолепный перевод принадлежит действительно Бенедиктову» [47:5, 171]. Оте «переконався» й оціночне судження про переклад може свідчити, що через приятелів і знайомих, добрих знавців французької мови, Шевченко знав про зміст багатьох творів Барб'є і вони були йому світоглядно близькими. Наприклад, слова із «Прологу» до збірки «Ямби», які взяв улюблений поет Ю. Лермонтов за епіграф до поезії «Не верь себе», що два рази друкувалася ще за його життя (1839 і 1840) [19, 285]. Історики кінця ХІХ ст. повідомляли: Барб'є був «запеклим ворогом всіх видів тенденційної брехні: схиляння перед Наполеоном, обожнення народу, самозвеличення Парижа («Ямби», «Jamdes1831 р.)» [14, 633].

Розгляд концепту собаки у Тараса Шевченка завершу наступними висновками. Його текстуальне використання має більший діапазон значень і вищий рівень негативізму, ніж в образотворчому мистецтві. Цей концепт у Шевченка має унікальну культурологічну наповненість: релігійно-християнські, фольклорні традиції, насичений образністю і символізмом. Автор використовує його для посилення оціночно-критичної спрямованості тих висловлюваних ідей, які лежать в суспільно-політичній та історіософській площині. В світовій літературі, можливо, немає прикладів такого широкого використання даного концепту. А найголовніше: концепт собаки у нього образно містить (в літературі значно більшою мірою, ніж малярстві) положення про два протилежно-протиставні світи - людський, високоморальний, і тваринний, антигуманний. І відповідно чер-

воною ниткою проводиться ідея-заклик залишатися людьми, себто перебувати на тій моральній висоті, яку визначила християнська релігія своїми заповідями, що лежать в основі християнської цивілізації, підноситися до Божої досконалості. У Шевченка це акумулювалося у вислові «Умийтеся! образ Божий» / Багном не скверніте» («Посланіє», р. 79-80). «Христологія і маріологія Шевченка висновуються з усеосяжної поетової настанови бачити Бога на землі, а людину відображенням Бога» [45:2, 211] - зазначає Л. Ушкалов. І, взявши від культурної традиції цей концепт як засадничий мовно-метафоричний вимір рівня збереження того образу (власне людяності), Шевченко, спираючись на культурологічну традицію, надалі послідовно вживає «собачу тему» також і для конкретної характеристики окремих людей і ситуацій. Адже, щоб нагадати про людське в людині недостатньо проголосити, як це зробив російський письменник М. Горький вустами свого героя: «Людина - це звучить гордо!». У цьому вислові ігнорується, що гординя є найбільшим гріхом у християнстві. Прийнятливішими є заклики Ж.-Ж Руссо і В. Гюго, відповідно: «Люди» Будьте людяні! Це ваш перший борг»; «Будьте людиною насамперед і найбільше. Не бійтеся занадто обтяжити себе гуманністю». Проте, все пізнається і переконливіше звучить у порівнянні. Лексема «собака» з її історично багатою, усталеною, закоріненою метафорикою, як і деякі зазначені тут фізіологічні риси цієї тварини, якнайкраще надавалася для цього. І геній Шевченка вдало це використав. Однозначно можна сказати, що в концепті міститься те, що прямо посилює прийнятий наукою висновок про антропоцентризм Шевченкового світогляду. І за словами Ю. Барабаша, саме цей «послідовний і всепроникний антропоцентризм» є «спільною ознакою філософсько-етичних систем» його і Григорія Сковороди [2, 451]. Як філософи Діоген і Сковорода, Шевченко теж шукав істинно людське в людині, але з використанням оригінальних художніх засобів. Думаю, що не випадково 1860 року він виконав офорт за малюнком ще 1845 року «Автопортрет (зі свічкою)» [47:11, 145], щоб вкотре образною мовою передати і цю ідею.

В Шевченкові часи ще не було масового замилування собаками. Українські селяни важко працювали, були злиті з природою і до цих тварин ставилися утилітарно. Навіть казали: «Хто в псах кохається, сам йому рівняється» [26, 196]. Собак любили переважно діти, як це відбито і в творах Шевченка. Припускаю, що якби поет спорудив задуману оселю, собаки б там не тримав. Але з поданого тут концепту не можна зробити певних висновків щодо Шевченкового ставлення до собаки як домашньої тварини. Очевидно, жалів їх, на що може побіжно вказувати прислів'я «Кому-кому, а куцому буде», яке вніс до «Букваря», вислів у листі до М. Щепкіна 17 січня 1858 р. «пропаде, як щеня в базарі» [47:6, 154], фраза «А дети-то, бедные дети!… лазят, бывало, по улице, как щенята» із повісті «Княгиня» [47:3, 169], чи слова оповідача в повісті «Несчастный» про піднесення духу сліпого Колі підкиданням в його кімнату щеняти: «…по крайній мере он слышит живое что-то около себя» [47:3, 260]. Ще переконливішим доказом є описана О. Афанасьєвим-Чужбинським у спогадах київська сцена визволення Шевченком від мук собаки, якого тягнув гицель, і його твердження, що той «не раз захищав кошенят і цуценят від злих намірів вуличних хлопчаків» [32, 105].

Л. Ушкалов, досліджуючи гуманізм Шевченка, звертає увагу на постійний процес олюднення поетом Ісуса Христа і Діви Марії, аж до абсолютизації такої людськості [45:2, 210]. Думаю, що найточніше це відбито в заключних рядках поезії «І Архімед, і Галілей…»: «І буде син, і буде мати, / І будуть люди на землі». Є чимало людей, які ніби перебувають поза релігією, але живуть за принципом «Найважливіше - завжди і всюди залишатися людиною». Шевченкові формули «Ви ж таки люди!» та «І будуть люди на землі» породжують і зміцнюють це своєрідне мирське кредо.

Список використаної літератури

лексичний шевченко собака символізм

1. Афанасьев А.Н. Древо жизни. Избранные статьи. - Москва: Современник, 1982. - 464 с.

2. Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового Слова. - Київ: Темпора, 2011. - 510 с.

3. Боронь О. Шевченкова сепія «Киргизя» на тлі західноєвропейського мистецтва // Слово і Час. - 2020. - №4. - С. 100 - 103.

4. Булашев Г.О. Український народ в своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та віруванняю - Київ: Фірма Довіра, 1992. - 416 с.

5. Ваганова Е.О. Мурильйо и его время. - Москва: Изобраз. искусство, 1988. - 224 с.

6. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. - Київ: Мистецтво, 1995. - 336 с.

7. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т. 9. Кн. 2 - Київ: Наукова думка, 1997. - 776 с.

8. Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. - Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 720 с.

9. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - Москва: Мысль, 1979. - 620 с.

10. Доброльожа Г Концепти тваринного світу в поетичній творчості Тараса Шевченка і в українській фразеології: лінгвокультурологічний аспект // Філологічний вісник Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Вип. 5. - Умань: Візаві, 2014. - С. 19 - 25.

11. Доля: Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах / Авт.-упоряд. тексту В.О. Шевчук. - Київ: Дніпро, 1993. - 779 с.

12. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. - Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2001. - 32 с.

13. История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конискаго, архиепископа Бе - лорускаго. Репринтне відтворення видання 1846 року. - Київ: Дзвін, 1991. - 318 с.

14. История человечества. / Под общей редакцией д-ра Г. Гельмольта. Перевод с немецкого. Т. 8. Вторая часть: Западня Европа. Атлантический океан. - С.-Петербург: Типография Книгоиздательского Т-ва «Просвещение», 1904. - 778 с.

15. Казки про тварин. / Упоряд., вступ. стат., приміт. І. П. Березовського. - Київ: Наукова думка, 1979. - 576 с.

16. Коваль А.П. Слово про слово. - Київ: Радянська школа, 1986. - 384 с.

17. Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка. У 4 т. / [ред. й упорядкув.: Олега Ільницького, Юрія Гавриша]. - Едмонтон-Торонто: CanadianInstituteofUkrainienStudiesPress, 2001.

18. Легенди та перекази. / Упоряд. та приміт. А.Л. Іоніді. - Київ: Наукова думка, 1985. - 400 с.

19. Лермонтов М.Ю. Собрание сочинений: В 6 т. Т. ІІ. Стихотворения. - Москва: Молодая гвардия, 1950. - 384 с.

20. Мойсеїв І. «Незбагненна божественна таємниця.». Філософія в мистецтві Т. Шевченка. Лекції, студії. - Київ: ПП «КП «УкрСІЧ», 2013. - 362 с.

21. Огієнко І. (Іларіон, митрополит). Дохристиянські вірування українського народу. - Київ: А-Т «Обереги», 1991. - 424 с.

22. Пазяк М.М. Українські прислів'я та приказки. Проблеми пареміології та пареміогра - фії. - Київ: Наукова думка, 1984. - 204 с.

23. Панько І. С., Панько В. І. Тварини - друзі чи вороги? - Київ: Урожай, 1989. - 160 с.

24. Пархоменко І. В. Василь Штернберг - Київ: Мистецтво, 1978. - 100 с.

25. Пахаренко В. Шкільне шевченкознавство. - Черкаси: Брама-Україна, 2007. - 256 с.

26. Прислів'я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини. / Упоряд. М.М. Пазяк. - Київ: Наукова думка, 1989. - 480 с.

27. Росовецький С. Шевченко і фольклор, 2-ге вид., випр. і доп. - Київ: Критика, 2015. - 480 с.

28. Сверстюк Є. Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи / Упоряд. Олена Голуб. - Луцьк: ВМА «Терен», 2018. - 416 с.

29. Словарь української мови. Зібрала редакція журналу «Киевская Старина. Упорядкував, з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. В 4 т. Надруковано фотомеханічним способом. - Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1958-1959.

30. Словник мови Шевченка. У 2 т. - Київ: Наукова думка, 1964.

31. Словник української мови: В 11 т. - Київ: Наукова думка, 1970-1980.

32. Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В.С. Бородіна і М.М. Павлюка. - Київ: Дніпро, 1982. - 547 с.

33. Тарас Шевченко: документи та матеріали до біографії. 1814-1861. Вид. 2-ге, пере - роб. та доп. / Упоряд. Л. І. Внучкова, О. І. Поляничко, Є. О. Середа, В.О. Судак. - Київ: Вища школа, 1982. - 432 с.

34. Тарахан-Береза З.П. Шевченко - поет і художник (До проблеми єдності образного мислення). - Київ: Наукова думка, 1985. - 185 с.

35. Толочко О. Смерть митрополита Константина (До розуміння давньоруської моделі святості) // Mediaevaliaucrainica: ментальність та історія ідей. Т. ІІ. - Київ: Інститут української археографії, 1993. С. 30 - 48.

36. Толстой Л.Н. Избранные произведения. / Сост., предисл, и пояснит. статьи К.Н. Ляпунова. - Москва: Детская литература, 1985. - 766 с.

37. Ужченко В.Д. Народження і життя фразеологізму. - Київ: Радянська школа, 1988. - 279 с.

38. Українські замовляння / Упоряд. М.Н. Москаленко: Авт. передм. і коментаря М.О. Но - вікова. - Київ: Дніпро, 1993. - 309 с.

39. Українські приказки, прислів'я і таке інше / Уклав М. Номис. - Київ: Либідь, 1993. - 768 с.

40. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - Київ: Либідь, 1991. - 640 с.

41. Ушкалов Л. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов. - Київ: ДУХ І ПІТЕРА, 2019. - 600 с.

42. Харчук Р Історична пам'ять Т.Г. Шевченка: спроба реконструкції: монографія. - Київ: ВЦ «Академія», 2019. - 216 с.