Постать Олеся Гончара (1918–1995) в українському літературному процесі другої половини ХХ століття

Размещено на http://allbest.ru

Тема № 3.: Постать Олеся Гончара (1918 - 1995) в українському літературному процесі другої половини ХХ століття

Олесь Гончар: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».

Олесь Гончар: «Талант покликаний будувати, а не руйнувати».

Олесь Гончар: «Я не шкодую, якщо загину в бою, це все-таки краща із смертей - загинути за Україну».

Анатолій Погрібний: «Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи, - таким постає видатний письменник сучасної доби Олесь Гончар».

План

1. Олесь Гончар і національне культурно-духовне відродження.

2. Своєрідність художнього стилю письменника.

3. Романістика Олеся Гончара («Собор», «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка», «Твоя зоря»).

4. Поетика малої прози письменника.

5. Постать Олеся Гончара в науково-критичному дискурсі.

Перше питання. Олесь Гончар і національне культурно-духовне відродження.

З іменем Олеся Гончара пов'язане українське національно-духовне відродження другої половини ХХ століття. Вся його продуктивна діяльність - творча та культурно-громадська, за словами Анатолія Погрібного, «має національний сенс» (Погрібний А. Орбіти потужного слова // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : у 4 кн. Київ : Рось, 1994. Кн.3).

Олесь Гончар відомий насамперед як талановитий письменник. Починаючи з кінця 1930-х років і до середини 90-х, він своєю високохудожньою прозою визначав естетичний рівень української літератури. Уся його спадщина має широкий гуманістичний діапазон. Виразною постає в його творах гармонія між глибоким осмисленням національного буття та вселюдськими планетарними проблемами. На У з'їзді письменників він виступив із доповіддю «Думаймо про велике». Його творчість виключала дрібнотем'я. Порушення найважливіших загальнолюдських проблем - невід'ємна риса почерку письменника.

Уся творча спадщина Гончара - переважно художня проза. Вона представлена такими основними жанрами:

романи: «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Циклон», «Берег любові», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря»;

повісті: «Земля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Бригантина», «Спогад про океан»;

новели: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «За мить щастя», «Кресафт», «На косі», «Двоє вночі».

У 1985 році Гончар уклав збірку віршів «Фронтові поезії» (через 40 років після їх написання). Він відомий також і як літературний критик, культуролог, публіцист. Його перу в цих сферах належать такі книги: «Наше письменство», «Письменницькі роздуми», «Чим живемо».

З 1959 по 1971 рр. Гончар очолював Спілку письменників України. (Після роману «Собор» його було усунуто з цієї посади). Саме за його сприяння до спілки було прийнято талановите покоління шістдесятників. Під його егідою спішно поверталися в духовну орбіту народу твори плеяди «Розстріляного відродження» (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка та ін.). Він зробив чимало для збереження української мови, культури та мистецтва від остаточного знищення. Гончар сміливо захищав переслідуваних владою письменників, маючи велику силу впливу, оскільки на той час посідав вельми високі посади в ієрархії влади та партії. Він - академік АН України, Герой Соціалістичної Праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради багатьох скликань, лауреат багатьох державних премій, Голова українського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради миру.

Гончар завжди був надійною опорою українського національного відродження. З його стійкості черпали стійкість інші, з його віри зміцнювали власну віру. В 90-і роки він - у перших лавах борців за державність України. Його словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбувалися в Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності, перший Конгрес міжнародної асоціації україністів. Усе це -потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві, адже йдуть від високоавторитетної людини, що поставила життя і слово на сторожі інтересів нації. Тому зрозуміло, що в усіх творах Гончара бринять найкращі барви й тони України: симфонія драматичної національної історії, відчуття кровної приналежності до свого миролюбного, працьовитого народу. Олександр Сизоненко зазначав, що «твори О. Гончара талановиті, чисті, як сльоза, неповторні, як весни під високим небом нашої України» (Сизоненко О. Сучасне прочитання творів Олеся Гончара. Літературна Україна. 1998. 02 квітня).

Детальніше:

1. Гончар Олесь Терентійович (1918-1995) - письменник, громадський діяч. URL: http://www.greatukrainians.com.ua/country/ukraine/330.html.

2. Дякую Богові, що дав мені народитися українцем: До 90-річчя від дня народження О.Т. Гончара. URL: http://www.nplu.kiev.ua/uk/events/calendar/2008/text/apr/Gonchar.htm.

3. Жулинський М. Г. Духовний провідник України або чим трепетав дух Гончара. Слово і Час. 2008. №5. С. 78-80. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/131641/11-Zhulynsky.pdf?sequence=1.

Друге питання. Своєрідність художнього стилю письменника.

Дослідники творчості Гончара в один голос визнають найвизначальнішою рисою його стилю планетарність мислення. Тривожні роздуми про долю землі, майбутнє планети передаються устами героїв його творів - Богдана Колосовського («Людина і зброя»), капітана Дорошенка та майора Уралова («Тронка»), студента Миколи Баглая («Собор»), Кирила Заболотного («Твоя зоря»). Планетарність мислення як сутнісна риса творчого почерку Гончара великою мірою визначає ідейно-тематичну спрямованість усіх його романів. Герої письменника ніколи не обмежуються виробничими чи сімейними проблемами. Вони задумуються над сенсом життя, їх хвилює недосконалість світу, наступ на людську цивілізацію НТР, проблема збереження природи, історичної пам'яті народу.

В одному з останніх творів - повісті «Спогад про океан» - дія відбувається на морському лайнері, що потрапив у шалений шторм. На кораблі зібралися представники різних країн. Вони всі в однаковій небезпеці перед загрозою стихії. Асоціації очевидні. Лайнер - образ сьогочасного людства з усілякими небезпеками, символ хисткості нинішньої цивілізації.

Якість планетарності художнього мислення Гончара помітна ще в його ранніх творах, які розділяє із «Спогадом про океан» півстоліття. Мається на увазі перший роман «Прапороносці» (Хома Хаєцький: «Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш»); пізніший - «Людина і зброя» (Богдан Колосовський: «Ми відчуваємо, що йдемо не просто по землі - йдемо по планеті»; Духнович: «Така мала в нас планета і таке, по суті, мале на ній людство. Чи зможе воно коли-небудь об'єднатись... від цього, власне, залежить усе». Загальнолюдські проблеми, усвідомлення необхідності переходу від корпоративної, блокової свідомості людства до розуміння єдності життя на землі маємо в романі «Твоя зоря». На це вказує навіть і професія головного героя. Кирило Заболотний - дипломат. Світ у його сприйнятті (великою мірою - й самого автора) надзвичайно драматичний - землю оперезано «залізними дунаями», де без упину мчать «свистючі сліпі енергії». Сюжет побудовано на намаганні героя добутися до сенсаційного живописного полотна, із зображенням «слов'янської мадонни». Михайло Наєнко переконує, що «художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини». Водночас герої Гончара синтезують у собі виразно національні ознаки характеру. У творах письменника резонують національні проблеми (Детальніше: Довженко О. Національний характер у романах Олеся Гончара. Слово і час. 2005. № 12).

Другою важливою рисою ідіостилю Гончара є поетизація краси. Творення образів за принципом ідеалізації свідчить, що письменник сприймав дійсність оптимістично. За типом світовідчування він був, подібно до Олександра Довженка, романтиком. У нього переважають позитивні герої, світлі фінали. Усе ж, порівняно з романтиками Юрієм Яновським та Олександром Довженком, Гончар наближав своє художнє зображення до життєподібності. Тому є підстави вважати стильовою ознакою Гончара поетичний реалізм із імпульсами романтичного пафосу. Сам письменник афористично висловив думку щодо своїх стильових уподобань такою афористичною «формулою»: «В землю - корінь, віти - в небеса». Він повсякчас намагався у звичайному, буденному знаходити вічне, небесне (мадонною видавалася малим степовим хлопчикам донька Романа-степовика Надька Винниківна з дитям на руках у романі «Твоя зоря»). Нерідко автор досягає синергетичного естетичного ефекту завдяки яскравим художнім деталям, що набувають значення поетичного символу й несуть в собі важливу художню ідею (вони прочитуються навіть у назвах творів: «Прапороносці», «Тронка», «Циклон», «Собор» та ін.).

Наступною складовою ідіостилю Гончара є гуманістичний потенціал текстів як джерело художності. В усіх творах письменника людина є найвищою цінністю. Його сюжети будуються на антитезі образів Будівничого та Руйнача. Так, у романі «Собор» Ізот Лобода (дід Нечуйвітер) ділить усіх людей на майстрів (будівничих) і браконьєрів (руйнівників). У романі «Тронка» майор у відставці Яцуба, колишній охоронець сталінських концтаборів, здатен лише на такі ганебні вчинки, як розвалення церкви, написання анонімок та ін. Його ж донька Ліна, всупереч батьковим заборонам, стає активною будівницею нового каналу. Акцентування на самоцінності людського життя маємо й у романі «Прапороносці» (Воронцов: «Труба... Тисячі труб не варті одного Антоновича…»). Гуманістичний сенс закладено й у назві роману «Людина і зброя». «Людина /Зброя» виступають у романі не лише бінарними опозиціями. Вони є категоріями, що породжують і взаємовиключають одна одну. Таких прикладів у творчості письменника чимало.

Детальніше:

1. Гуманізм творчості О. Гончара («Прапороносці», «Собор»). URL: http://uastudent.com/gumanizm-tvorchosti-o-gonchara-praporonosci-sobor/.

2. Рудницька-Шрай К. Будівники та руйначі : Теоретичні аспекти вивчення «Собору» Олеся Гончара. Слово і Час. 2006. № 12. С. 44-54. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/11245/07-Rudnytska-Shray.pdf?sequence=1.)

Сутнісною ознакою ідіостилю Гончара є синтез ліричного й публіцистичного начал (наприклад, ліризований опис собору має всі ознаки поетичного тексту й водночас прямі авторські коментарі щодо власного ставлення письменника до проблеми його руйнування). Публіцистичні вкраплення подекуди знижуючи художній рівень творів. Однак їх наявність необхідна авторові для увиразнення полемічної гостроти й підсилення актуальності порушених проблем.

Іманентною рисою індивідуального стилю Гончара є його художня мова. Її детальну характеристику маємо в монографії Надії Сологуб «Мовний світ Олеся Гончара» (Київ : Наукова думка, 1991. 138 с.). Важливою прикметою мовного стилю письменника є розвиток символічних значень слів, активне використання перифраз, індивідуальне словотворення, своєрідна синтаксична організація, їхня ритмічність.

В основі мовної картини світу Гончар - його світобачення. Це - гармонійне сприйняття світу, пріоритет загальнолюдських цінностей, національна небайдужість. Сюжети творів письменника - поєднання світового й національного, давнього й сучасного. Ці зв'язки актуалізують і відповідну лексику: жита - хмарочоси, бджола - степовий лайнер. Засобами характеристики персонажів нерідко виступають народнорозмовна лексика, зокрема, експресивно місткі слова типу несплюха, розлий вода та ін.

Маркером індивідуальної художньої мови Гончара є багата кольористика, зокрема, часте вживання такого спектру кольорів: блакитний, золотий, білий, сизий, червоний, чорний. Особливо помітний у його мовній палітрі блакитний колір, що символізує барву неба, світла та нескінченності Всесвіту. Антонімічним до нього сприймається чорний колір як барва смерті. Золотий колір - барва бджоли, соняхів та інших степових реалій.

Словотвір Гончара: з одного боку, відчувається прагнення письменника зберігати особливості слова, а з другого - «освіжити слово», надати йому нових семантико-стилістичних відтінків. Лексичні та перифрастичні новотвори письменника часто символічно забарвлені, містять соціальні характеристики персонажів: продай-душа, забудь-мати, пустодух, руйнач, ваші-наші, кінецьсвіття та ін. Перифраз/парафраз (від гр. описовий вираз) - мовний зворот, який вживається замість звичайної назви певного об'єкта і полягає в різних формах опису його істотних ознак. У Гончара вживається одночасно довільний і фразеологічний парафраз. Так, відомий український історик Дмитро Яворницький («Собор», «Спогад про океан») - це «невсипущий оберігач культури», «козацький професор», «катеринославський маг», «великий збирач», «всевідець», «добрий геній народу», «степовий професор». Уїдливой саркастично звучать перифрази, що викривають зло, бездуховність. Так, Володька Лобода («Собор») характеризується як «ходячий шлунок», «юшкоїд», «браконьєр дух» тощо.

Іван Драч підкреслює, що «мова творів О. Гончара нагадує поліфонію літа, ту щедрість теплого сонця, його дозрілість і силу... Магія Гончарової привабливості, може, передовсім в широкоплинності і автохтонності його могутнього мовного плину, умінні наповнити безмір своєї сюжетності, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова» (Луцишин О. Усе для школи : Українська література. Київ; Львів, 2001. 70 с. С. 70).

Третє питання. Романістика Олеся Гончара.

Роман «Собор»

Яскравим прикладом символічно-алегоричного дискурсу в творчості Гончара став його роман «Собор». Перш, ніж перейти до аналізу означеного аспекту художнього світу твору, слід кількома штрихами нагадати про його драматичну долю. У зв'язку із потужним духовним потенціалом тексту «Собору», неприйнятним радянською ідеологією, його було вилучено на 20 років (з 1968 - по 1988 рік) не лише з літературного процесу, але й з усього духовного життя українського народу.

Візитівкою, свого роду символічним кодом роману є його назва. Нагадаємо, що первісне значення слова «собор» за тлумачним словником - «збори службових або виборних осіб для розв'язання державних або духовних питань», тобто розв'язання питань разом (соборно). Переносне (образне) значення слова соборний - духовний. Отже, найперше, що варто відзначити щодо міркувань про проблемний спектр роману, це порушення письменником болючих питань духовної сфери суспільства, духовного життя кожної окремої людини. Назва твору має ще конкретне значення. Тут ідеться про конкретний собор як пам'ятку національної культури. Цей старовинний козацький собор височіє над робітничим селищем Зачіплянка на півдні України. Гончар назвав свій твір «гордою поемою степового козацького зодчества».

У центрі роману образ собору, опоетизований письменником («Собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами…»). Саме так сприймає його Микола Баглай та інші персонажі. Насправді ж у соборі просто склад комбікорму для тваринницьких ферм. Таке жахливе дійство чинилось за радянської системи з її офіційною атеїстичною ідеологією. Проти цього гостро виступав Гончар, який неодноразово ставав на захист пам'яток національної культури, що тотально знищувались за вказівками «згори».

Композиція. Роман складається із 26 розділів, двох вставних новел («Чорне вогнище», «Бхілайське вогнище»). Головне місце дії - робітниче селище Зачіплянка. Центральною віссю роману є собор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долі кожного з героїв.

«Зовнішній» сюжет твору можна передати кількома штрихами. Володька Лобода, який керує в області культурою, сам виходець із Зачіплянки, організовує кампанію щодо знищення собору, яким його докоряє керівництво. Він хоче побудувати на його місці ринок чи кафе із «національною» назвою «Козак Мамай». Всі мешканці Зачіплянки стають на захист собору, навіть стара баба Шпачиха, якій нібито ніколи не було діла до нього. Антиподом висуванця Лободи є в творі Микола Баглай, студент, поетична душа, виразник високих духовних цінностей молодого покоління. Щоразу перед собором він почував дивний смуток і навіть тривогу. Миколі здавалось, що він чує «німотну музику собору». Хоча деякі «глухонімі» (насправді ж - байдужі й бездушні) її просто не хотіли чути. Баглай вступає в жорстокий двобій не лише з Володькою. Автор уводить загострену інтригу для увиразнення порушених проблем. Микола, розповідаючи коханій Єльці про історію собору, про професора Яворницького, натрапляє на п'яну ватагу, яка оскверняє дух собору. Микола вступає з ними в суперечку, яка закінчується мало не трагічно. Собор було врятовано зусиллями зачіплянців (Миколи та Івана Баглаїв, дружини Івана Віруньки, батька Володьки Ізота Лободи). Однак це лише «зовнішній» сюжет роману. Така проблемна загостреність, відкрита публіцистичність не псує загального естетичного рівня твору, у якому проявились такі риси індивідуального стилю письменника, як романтична піднесеність, поетичний ліризм у поєднанні з неприкрашеною правдою і масштабністю зображення, планетарність мислення, увага до добра й краси, художня місткість вислову тощо.

Для роману характерне розмаїття філософських, морально-етичних, соціально-історичних, екологічних та інших мотивів, що засвідчує поліфонічність твору. Найголовнішою проблемою є духовна недуга суспільства, в якому можна посягнути на святая святих - на собор. Ця ідейно-змістова сфера тексту закодована в символічному прізвищі Володьки - Лобода (трава, що засмічує поле), в багатьох авторських характеристика, висловлених переважно з допомогою перифразів: «батькопродавець», «юшкоїд», «браконьєр духу». Він носить у собі реакцію розпаду, опошлення всього святого - ставлення до рідного батька (він віддає його до притулку), до кохання (його ставлення до Єльки вимірюється не почуттями, а бажанням висунутися навіть завдяки краси дружини), врешті, до самого собору, що є в романі Символом духовності, найвищих людських чеснот.

Ідейним осереддям твору можна вважати афористичний заклик письменника, висловлений вустами вчителя Хоми Романовича: «Собори душ своїх бережіть, друзі!... Собори душ!...».

Детальніше:

1. Кодак М. П. Поетика Олеся Гончара-романіста : монографія. Луцьк : Твердиня, 2012. 272 с.

2. Кодак М. П. «Собор» Олеся Гончара: Ресурси поетики // Кодак М. Вибране : статті, рецензії, питання / проблеми теоретичні : у 2 т. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2015. Т. 1. С. 237-264.

3. Пащенко В. Роман Олеся Гончара «Собор»: хроніка руйнації віри. URL: http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/2155/1/Paschenko.pdf.

4. Рудницька-Шрай К. Будівники та руйначі : Теоретичні аспекти вивчення «Собору» Олеся Гончара. Слово і Час. 2006. № 12. С. 44-54. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/11245/07-Rudnytska-Shray.pdf?sequence=1.

5. Токмань Г. Л. Екзистенціально-діалогічне прочитання роману «Собор» Олеся Гончара в старшій школі. URL: Рідний край. 2018. № 1 (38). С. 132-135. URL: http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/9847/1/30.pdf.

Роман «Тронка»

Роман написано в 1963 році. 1964 року твір удостоєно Ленінської премії. Олена Луцишин зазначає, що «вже в самій назві закладено життєствердне, гуманістичне начало» (ж. «Усе для школи», с. 14). У романі осмислюються контрасти й суперечності доби, порушуються проблеми моральних пріоритетів НТР, пошуку шляхів світової гармонії.

Роман складається з 12 новел. Новелістична композиція твору дала змогу авторові досягти бажаного лаконізму в мисленні й водночас значно розширити спектр підтекстових узагальнень. Тут діють переважно ідеалізовані в манері романтичного письма герої: мудрий і працьовитий старий чабан Горпищенко, його син - льотчик Петро та чиста й віддана першому коханню до Віталія Рясного старшокласниця Тоня, капітан далекого плавання Дорошенко, донька «динозавра-культовика» Яцуби Ліна, начальник полігону Уралов та ін.

«Справжнім художнім відкриттям» (О.Луцишин) письменника є образ «динозавра» культівської доби, майора у відставці Яцуби, колишнього охоронця сталінських концтаборів на Півночі. Він обснував своє обійстя колючим дротом (засіб літоти, тобто художнього применшення), що нагадує мікромодель концтабору. Яцуба здатен виключно на ганебні вчинки (зруйнувати церкву, написати анонімку). Йому в романі протиставлена донька Ліна, яка є його виразним антиподом. Вона, всупереч батьковим заборонам, іде будувати вкрай необхідний канал. Цей сюжет, як і більшість Гончаревих сюжетів, потверджує його гуманістичну концепцію буття, побудовану на протиставленні Добра і Зла. У творах письменника добро завжди перемагає (ознака романтичного стилю).

У сюжетних переплетіннях роману головною є тема війни і миру. Чисельні образи-символи твору нагадують про страшні уроки війни. Сама назва роману символічна (тронка - дзвіночок на шиї вівці, який зроблено з патронної гільзи; криниця, з якої старий чабан Горпищенко напуває овечок, зроблена з корпусу великої бомби, вкопаної у землю). Примара війни переслідує усіх героїв роману. Юні закохані Тоня Горпищенко і Віталій Рясний випадково потрапляють у безвихідь «на залізному острові» - пустельному кораблі, що править мішенню при бойових ученнях. Застереженням звучать слова автора про те, що «ці двійко… сидять на своєму залізному острові, мов останні діти землі, мов сироти людства». Текстом-пересторогою є вся трагічна новела «Полігон». На руках командира полігону Уралова помирає дворічна донька від невідомої хвороби (полігон насичений смертоносною зброєю, він «з'їдає життєвий простір народу» - атомом).

Письменник у цьому романі досліджує «перехрестя» найпотужніших почувань, вузол суперечливої єдності трагічного й гуманного як основних мотивів життя» (Д. Павличко).

Детальніше: Зобенко М. Божественні відкриття інтелекту : Прочитання «Тронки» через 30 літ. Літературна Україна. 1993. 01 квітня.

Роман «Людина і зброя»

У центрі художнього осмислення Гончара - «планетарне безумство» війни. Роман типологічно вписується у низку творів письменника воєнної тематики - як романів («Прапороносці»), так і новел («Модри Камень», «Ілонка», «Весна за Моравою», «За мить щастя»).

Сюжетну колізію твору становить драматична історія студентського батальйону, що добровільно офірує молоде життя заради миру. Роман значною мірою автобіографічний. (Відомо, що Гончар пішов добровольцем на фронт зі студентської лави Харківського університету). Вчорашні студенти-історики (Колосовський, Духнович, Степура та ін.) роблять для себе вибір. Всі вони - різні за характером, духовно-моральними пріоритетами. Однак усіх їх єднає ненависть до ворога та любов до рідної землі. Письменник оцінює моделі поведінки своїх героїв з позиції вселюдської моралі, насамперед - гуманізму. Однозначно як поведінку «трясогуба» оцінено прагнення Штепи одержати броню. Як зрада сприймається вибір пораненого Лимаря не йти на передову, а стати писарем. Тривала війна темних і світлих сторін точиться в душі Степури. Сильний, пристрасний, він із ненавистю поглядає на Лагутіна, який переміг його в боротьбі за Мар'яну. У зв'язку з випробуваннями війною він вичавлює із себе тваринне начало, щоб зрештою піднятися над собою і кинутись на порятунок колишнього суперника. Рятує душу Степури мудра селянська етика й націленість на красу. Показовими в цьому сенсі видаються такі його слова: «Незборимий народ, що воздвиг таку красу». Степура героїчно гине, так і «не напившись краси». Духнович - за природою антисолдат, гуманіст, факультетський філософ. Кожен урок жахливої війни дається йому надзвичайно тяжко. Однак рятують цього «худого, сутулуватого» солдата «духовні м'язи». Духнович стоїчно долає страх смерті. Такий тип поведінки зумовлюється тривогою за те, що «руйнується світ», «розсипається під ударами дійсності прекрасне», «з планети в небуття йдуть мільйони найвищих створінь природи». У зеніті духовного злету Духнович гине, вирісши до рівня символічного образу воїна-месника, підірвавши гранатою німецький склад. Колосовський - це вроджений воїн, мужній і сильний, «втілення обов'язку й честі». Його єство виповнює жадоба помсти за свій народ, за батька, несправедливо засудженого як «ворога народу». Не завжди контрольовану готовність вбивати зупиняє любов, «дух життя». Гончар пише, що «легко розбудити звіра», та найголовніше - це «принципи гуманності, людяності».

У романі показано війну як антигуманне явище. Кожна смерть студбатівця подається в дусі сюрреалістичних, містерійних візій, що увиразнюють трагізм зображуваного. Крізь роман проходить символічний образ війни - «кривавий Марс». Ідея твору закладена автором у словах професора Миколи Ювеналійовича: «Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій». Гончар проводить миролюбну ідею виключно у моральну площину. У страхітті війни людина підіймається на вершину людяності. Подолавши інстинкт, вона переймається долею всієї планети. (Детально: Ковальчук О. Г. Образ війни у прозі О. Гончара : Роман «Людина і зброя». Дивослово. 2003. № 5. С. 46-47).

МАЛА ПРОЗА ГОНЧАРА

Мала проза Гончара представлена переважно новелами. Цей жанр увів письменника в літературу. У 19-річному віці він написав низку новел («Хрест», «Смерть Івана Мостового»). На студентські роки (філологічний факультет Харківського університету: 1938-1941 рр.) припадає написання таких новел: «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля» та ін. Ранні новели письменника дістали схвальну оцінку таких майстрів прозової творчості, як Юрій Яновський та Петро Панч. Гончар виявив і науковий інтерес до новелістичного жанру. В університетські роки він досліджував творчість Михайла Коцюбинського. Про це свідчить і тема дипломної роботи майбутнього письменника - «Новели Василя Стефаника».

Після війни Гончар пише низку новел, у яких осмислює вічні проблеми буття. Сюжетним фоном для їх вирішення тут виступають реалії страшної війни, яка завжди оцінювалась письменником як «планетарне безумство»: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка» та ін. Ці твори були високо оцінені Павлом Тичиною. У 1947 році на пленумі Спілки письменників України він підкреслив, що новели письменника «такі ж самі сильні, як і його більші речі».

У новелах Гончара воєнної тематики застосовано синекдохальний принцип літератури, коли за частиною пізнається ціле. Своєрідною поетичною легендою стала новела «Модри Камень». Вона побудована у формі розповіді ліричного героя. Центральну частину новели становить спогад розвідника про знайомство зі словацькою дівчиною Терезою. Виконуючи бойове завдання в тилу ворога, він, поранений, попадає в оселю Терези та її матері. Вони покохали одне одного. Коли розвідник повернувся вдруге після звільнення Модри Каменя (назва села), то не застав Терезу живою. Поліцаї, знайшовши закривавлені бинти, закатували її. Такий зовнішній сюжет твору. Однак закони романтичного стилю, за якими написано новелу, вимагають зосередженості на підтекстовій сфері твору. Ключем дешифрування новели є наскрізні символічні образи й деталі. Слово «модри» в словацькій мові означає голубий. Цей колір символізує мрію, світлість душ загиблої Терези та розвідника. Символічними є образи зимової ночі, лютого вітру і контрастних до них образів весни, неба (блакитного дзвону). Самі образи обох героїв у кінці твору переростають у символи, що розкривають тему світла зі Сходу та мотив єдиного ідеального кохання. Своєрідною є композиція твору. Основну частину становить спогад розвідника про знайомство з Терезою та розповідь матері про її загибель. Важливу роль у структурі тексту відіграють обрамовуючі частини - заспів і фінал. Це форма видіння. Силою своєї уяви оповідач викликає в пам'яті образ загиблої Терези і розмовляє з нею, як із живою. Така побудова, як підкреслює Василь Фащенко, «створює ілюзію безпосередності бачення і глибоко розкриває ідейний задум» (Фащенко В. Новелістичний епос // Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження. К., 1988. С.565-584, с.568).

Із новелою «Модри Камень» пов'язана драматична сторінка біографії Гончара. Вона спершу була схвально сприйнята як читачами, так і критиками й письменниками. Петро Панч, о тій порі головний редактор ж. «Україна», щиро привітав молодого автора. Павло Тичина на пленумі спілки письменників високо оцінив творчість Гончара, виділивши, зокрема, його новелу «Модри Камень». Однак на загальноуніверситетських зборах Гончара гостро критикували за «тематичну недалекоглядність і фальш» і мало не виключили з університету й партії (адже «не мав права» радянський боєць покохати іноземку. Подібну колізію зустрічаємо й у новелі «За мить щастя»).

На 60-ті роки припадає чергове звернення Гончара до новелістичного жанру. Кращими його новелами цього періоду вважають такі твори: «За мить щастя», «На косі», «Кресафт», «Двоє вночі» (в основу сюжету цієї новели покладено трагічне протистояння Довженка і Сталіна).

Моральна проблематика є наскрізною у малій прозі письменника. У новелі «Кресафт» головний герой Кресафт Кухаренко помирає по дорозі додому із засідання бюро райкому. Його викликано гарячої пори збирання урожаю й виключено з лав комуністичної партії за те, що видав людям обіцяні півтора кілограми пшениці на трудодень. Убило Кресафта не рішення бюро, а крах його ідеалів, у які свято вірив. Він прозрів і побачив усю фальш системи та її ідеї з повною зневагою до людини. Другий секретар наздогнав Кресафта на глухій польовій доріжці і намагався знайти слова оправдань за вчинене проти нього беззаконня. Кресафт тільки шепотів час від часу сухими спеченими від болю губами: «Не в тім річ». Ярема Гоян у передмові до книги «Спогад про океан» (К., 1995) підкреслює, що це «були його останні слова на землі, як одвічне гамлетівське запитання до світу - «бути чи не бути»). Сюжет твору розгортається на основі моральної категорії «совість». Кульмінацією сюжету стає діалог Кресафта та голови колгоспу «Перемога» Мамлія, який радить йому: «Не будь наївним, Кресафте. Ти як дитина. Простодушний же ти, жертва власної совісті. А совість - це така культура, що в теперішніх сівозмінах не значиться, не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, по якому попереднику цю культуру й сіють…». Новела наскрізь символічна. Символічним є образ дзвона на прадавній дзвіниці коло собору районного містечка, що призначений будити сумління. Цьому образу в творі відведено всього кілька рядків, що зумовлено специфікою новелістичного письма. Однак його ідейно-естетична функція вельми промовиста й ваговита. Символічним є й біблійне ім'я головного героя, чудне, як і він сам. Ім'я Кресафт ретроспективно повертає до давноминулих часів, коли християн розпинали за віру. Праведна душа далекого предка ніби переселилась у добу руйнування духовних християнських основ буття з метою їх збереження. Такий художній прийом - свідчення майстерності Гончара-новеліста.

Висновок. У новелах, як і у великому епосі Гончара, виявились такі важливі художні особливості: філософська наснаженість тексту, романтичний пафос твору, гуманістична концепція людини і світу, «алмазний блиск» пейзажів, символічне звучання образів та метафоричність художнього мовлення, багата колористика, симфонія звуків і барв.

олесь гончар письменник художній стиль романістика

Рекомендовані джерела:

1. Гончар О. Т. Новели. URL: https://www.yakaboo.ua/oles-gonchar-noveli.html.

2. Гоян Я. П. Собор української душі // Гончар О. Т. Спогад про океан : Новели. Київ : Веселка, 1995. С. 7-43.

3. Кодак М. П. Новела О. Т. Гончара «Кресафт»: Проблематика і поетика // Кодак М. П. Поетика як система : літературно-критичний нарис. Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. С. 140-157.

-. Марко В. П. Трагедія без катарсису: Новела Олеся Гончара «За мить щастя». URL: file:///C:/Users/%D0%92%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B5/Desktop/Tkht_2013_16_19.pdf.

5. Марко В. П. Новели Олеся Гончара «Модри Камень», «За мить щастя» : концептуальні коди. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тернопіль : ТНПУ, 2009. Вип. 27. С. 101-108. (Марко В. П. Новели Олеся Гончара «Модри камень» і «За мить до щастя» : концептуальні коди. Дивослово. 2009. № 12. С. 44-47).

6. Фащенко В. Новелістичний епос. Слово про Олеся Гончара : нариси, статті, листи, есе, дослідження. Київ : Радянський письменник, 1988. С. 565-584.

7. Хороб М. Б «Кресафт» Олеся Гончара : онтологічні засади художнього мислення // Хороб М. Б. Грані художнього буття : нариси з української літератури ХХ століття (дослідження, статті, критичні етюди). Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. С. 213-219.

8. Штейнбук Ф. Новела О. Гончара «За мить щастя» у контексті тілесноміметичного методу аналізу художніх творів. URL: http://book.netindex.

Размещено на Allbest.ru