Жінки в історичних романах Францішека Равіти-Ґавронського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра східної і слов'янської філології

Київського національного лінгвістичного університету

Жінки в історичних романах Францішека Равіти-Ґавронського

Яковенко Яніна Василівна -

доктор філософії, доцент

У статті проаналізовано образ жінки, який представлений в історичних романах Францішека Равіти-Ґавронського. Досліджено типологію образів, як от жінка-мати, жінка-мучениця, жінка-селянка, жінка-шляхтянка тощо. Особливу увагу приділено опису внутрішніх переживань героїнь, проаналізовано еволюцію образу від перших сторінок роману до кульмінаційного, подекуди трагічного завершення їхньої долі. Представлено місце, яке займає образ жінки в історичних романах Ґавронського та ставлення до чоловіка у творі.

Метою нашого дослідження було показати, яку роль виконує жінка в історичних романах польського письменника Равіти -Ґавронського та дослідити типи жіночих образів. Теоретичним базисом слугували, перш за все, праці польських дослідників, які стосувалися теми дослідження. Серед них, Ян Парух (Paruch, 2012), Данута Осташевська (Ostaszewska, 2001), Малгожата Карватовска (Karwatowska, 2009), Тадеуш Буйніцкі (Bujnicki, 2002), Евгеніуш Чаплєєвіч (Czaplejewicz, 1996), Рената Лозовска (Lozowska, 2004), Ева Тєрлінг (Tierling, 1998), Яніна Кульчицка-Салоні (Kulczycka-Saloni, 1971) тощо. Матеріалом для аналізу слугували історичні романи Равіти-Ґавронського, поміж інших: «Пан гетьман Мазепа» (1887), «На Красному дворі» (1889), «Харцизи» (1893), «Золотобородий Емір» (1891), «Король і цариця» (1920), «На кресах» (1886).

Проаналізувавши вище згадані праці, ми дійшли до висновку, що репертуар жіночих портретів в історичній прозі Францішека Равіти - Ґавронського охоплює як прекрасних дівчат, героїчних матерів, так і матерів маніпуляторів, деспотів; разом із тим, у творах автора з'являються жінки, закохані в королів і гетьманів, ті, кого кохають із взаємністю та без неї, а також невинні жертви, які розплачуються за нескоєні гріхи, та ті, що мають на сумлінні жертв власних амбіцій, і, нарешті, жінки, засуджені на смерть, і ті, які самі обирають смерть. Не можна нарікати на недостатню різноманітність образів жінки в історичних романах Равіти-Ґавронського, проте певні пробіли можна помітити в описі психологічних портретів героїнь.

Ключові слова: образ жінки, Францішек Равіта-Ґавронський, історичний роман, трагічна доля, місце жінки в творі, любовні мотиви

Yanina Yakovenko

Women in the historical novels of Franciszek Rawita- Gawronski

The article analyzes the image of a woman presented in the historical novels of Franciszek Rawita-Gawronski. The typology of images, such as a woman - mother, a woman-martyr, a woman-peasant, a woman-noble, etc., was studied. Particular attention is paid to the description of the inner experiences of the heroines, the evolution of the image from the first pages of the novel to the climactic, sometimes tragic end of their fate is analyzed. The place occupied by the image of a woman in Gawronski's historical novels and in relation to a man in the work is presented.

The purpose of our research was to show what role a woman plays in the historical novels of the Polish writer Rawita-Gawronski and to investigate the types of female images. The theoretical basis was, first of all, the works of Polish researchers, which related to the topic of the study. Among them, Jan Paruch (Paruch, 2012), Danuta Ostaszewska (Ostaszewska, 2001), Malgorzata Karwatowska (Karwatowska, 2009), Tadeusz Bujnicki (2002), Eugeniusz Czaplejewicz (Czaplejewicz, 1996), Renata Lozowska (Lozowska, 2004), Ewa Tierling (Tierling, 1998), Janina Kulczycka-Saloni (Kulczycka-Saloni, 1971), etc. The material for the analysis was the historical novels of Rawita-Gawronski, among others: "Pan hetman Mazepa" (1887), "Na Krasnym Dworze" (1889), "Charcyzy" (1893), "Zlotobrody Emir" (1891), "Krol i carowa" (1920), "Na kresach" (1886).

Having analyzed the above-mentioned works, we came to the conclusion that the repertoire of female portraits in the historical prose of Franciszek Rawita- Gawronski includes both beautiful girls, heroic mothers, and mothers of manipulators, despots; at the same time, the author's works feature women who are in love with kings and hetmans, those who are loved with or without reciprocity, as well as innocent victims who pay for uncommitted sins, and those who are victims of their own ambitions, and finally, women condemned to death and those who choose death themselves. One cannot complain about the insufficient variety of images of women in Rawita-Gawronski's historical novels, but certain gaps can be noticed in the description of the psychological portraits of the heroines.

Key words: image of a woman, Franciszek Rawita-Gawronski, historical novel, tragic fate, woman's place in the work, love motives

Вступ

Невід'ємною складовою сюжету багатьох літературних творів впродовж не одного століття була жінка, яка стала джерелом натхнення для більшості видатних авторів. Письменники в своїх творах представляють дуже різноманітні жіночі образи. В історії літератури жінок представляли як негативними, так і позитивними образами, інколи з крайніми, ідеалізованими рисами, після яких виникає образ особистості, який неможливо зустріти в реальному світі. У літературі ХІХ століття можна зустріти чимало цікавих жіночих образів, які мають передусім романтичні та позитивістські риси. Жіночі персонажі відігравали дуже важливу роль, часто займаючи важливе місце в сюжетах романів. Образ жінки як в літературі, так і в мистецтві, формувався та змінювався під впливом історичних подій та різних культур. Жінка-Мати, Жінка-Берегиня, Жінка-Воїн, Жінка-Інтелігентка, Жінка-Селянка - це лише вершина тієї багатогранності жіночого буття, який почав з'являтися в світовій культурі ХІХ - початку ХХ століття. Всі вище згадані символічні назви пов'язані з певними стереотипними очікуваннями суспільства, які жінка не змогла здолати та змушена самотужки жити в постійній боротьбі за своє місце та стражданнях від невизначеної ролі у цьому ж суспільстві.

Соціальне гендерне визначення та диференціація ролей відображаються в межах стереотипів, створених даною мовною та культурною спільнотою. Стереотипний образ жінки є вирішальним для її сприйняття та оцінки, він задає шаблони та простір для дій у суспільстві. Цей образ міститься в усіх різновидах даної мови на різних рівнях її організації, і формується протягом століть. Отже, важливим елементом функціонування образу жінки в мові є реалізація соціокультурних стереотипів, що містяться в літературі.

У цьому дослідженні ми, передусім, зосередились на образі жінки, представленій в історичних романах польського письменника періоду позитивізму Францішека Равіти-Ґавронського, який цікавився українською тематикою та вписував образ жінки практично в кожний свій роман, проте жодному з жіночих образів не була надана функція головного героя в його творах, що пояснюється традиціями того періоду. На думку Т. Т. Єжа, жінці як пасивному та покірному, за своєю природою, герою романів, не можна надавати першопланових ролей: «На першому плані - діючі персонажі, а не ті, кого ведуть, несуть чи, одним словом, штовхають» (Jodelka, 1962: 83). Серед польських письменників, які писали про місце жінки у суспільстві, варто пригадати Елізу Ожешко, оскільки саме вона, неодноразово зверталася до питання емансипації (Orzeszkowa, 1874). Влучно підкреслила місце жінки в літературі доби позитивізму Данута Осташевска, вказуючи на те, що європейська культура зробила з жінки лише об'єкт до оглядання: «Європейська культура зробила жінку насамперед об'єктом «оглядання» - об'єктом, який зазвичай захоплює чоловічий погляд [...]. Культура, яка відводила жінці роль об'єкта для оглядання, а чоловікові роль оглядача, також сформувала стереотип жіночих описів, які мали актуалізувати - відповідно до вимог певної епохи - естетичний ідеал краси» (Ostaszewska, 2001: 1314). У свою чергу, польський дослідник творчості Равіти- Ґавронського підкреслює домінування чоловічих образів над жіночими в добу позитивізму: «Тож ми бачимо домінування чоловічих персонажів над жіночими і, загалом, об'єктивацію останніх. Чоловік-оповідач, згідно з припущеннями поетики реалізму, має абсолютний контроль над сюжетом твору, відводячи жінкам роль об'єктів (рідше суб'єктів) спостереження та оцінки» (Paruch, 2012: 151).

Методи й методики. Досліджуючи історичні романи Францішека Равіти- Ґавронського ми використовували методи текстуального аналізу, історико-культурного підходу, польського літературознавства та нетрадиційних методів аналізу художнього тексту, як от культурологічного, міфологічного, часопросторового та гендерного виміру.

Виклад основного матеріалу

жінка історичний роман ґавронський

Література, створюючи багату галерею типів жінки, увічнює закладений у мові стереотипний образ жіночої статі. Найбільш характерними для польської літератури є три типи жінок: романтичний тип ідеальної коханої, позитивістський тип емансипованої жінки та тип жінки періоду молодої Польщі - фатальна жінка. Усі вони є породженням ХІХ століття, яке створило дуже жорстку і важко зламну схему універсальної рецепції обох статей.

У нашому дослідженні ми зосередились на типології образу жінки, представленій в історичних романах Францішека Равіти- Ґавронського. У його творчості можна простежити відсунення жіночих образів на периферію сюжету, що виправдане жанровою структурою творів письменника, де піднімається, передусім, повстанська тематика. Проте, це не зменшує ролі жінки в його творах. Ян Парух, у своїй праці «Колективність та індивідуальність. Створення персонажів історичних романів Францішека Равіти- Ґавронського» зауважив: «Жіночі образи є природним контрапунктом ракурсу світогляду героїв-чоловіків, більше того, вони часто вступають у тісні стосунки з героями першого плану, отримуючи вплив на хід подій» (Paruch, 2012: 152).

У старій польській дійсності неподіленого патріархату роль жінки обмежувалася діяльністю, яка зазвичай не виходила за межі дому. Натомість, в аналізованих історичних романах Ґавронського ми не бачимо жінок у побутовій метушні. Лише зрідка якась із героїнь сідає до прядки чи голки: «Marusia, od czasu kiedy w lewadzie posluchala rozmowy Handzi z Hryciem, uspokoic si§ nie mogla, nie mogla si§ do zadnej roboty nalamac. Czy przqdla, czy wyszywala, Hryc stawal zawsze przed jej oczami i pracowac przeszkadzal» (Rawita-Gawronski, 1886: 121). Жінки в романах Равіти з'являються у творах не як взірці працьовитості й плекання вічної жіночої діяльності, а як «носії» краси й проповідниці кохання. Ймовірно, це пов'язано з тим, що героїні історичних романів письменника - майже завжди шляхтянки, яким не доводиться займатися роботою, а їх роль у творі зазвичай зводиться до участі в любовних сюжетах. Обов'язки домогосподарки виконують лише прості жінки, які грають у творах Ґавронського епізодичні ролі, часто навіть не маючи імені: «[...] otworzcie babo, to goscie przyjechali [...]. Zblizyla si§ do pieca, wygarnqla popiol, wygrzebala z niego palcem zarzqcy si§ wqgiel, na pokryszkg z szarej gliny polozyla, schylila si§ pod przypiecek, wyjgla skalkq sosnowq [...]» (Rawita-Gawronski, 1893: 103-105).

Любовна тематика та ліричні мотиви в прозі Равіти- Ґавронського відрізняються великою різноманітністю. Першим, важливим, на нашу думку, є образ материнської любові, оскільки багато героїнь романів автора - це сироти або напівсироти, як от Гануся («Золотобородий Емір»), Люда («На Красному дворі»), Сенютка («Король і цариця»), Маруся («На кресах»). Вихованням цих дівчат займалися в основному чоловіки. Хоча, відповідно до традицій старої Польщі, цим повинні були займатися жінки, оскільки на чоловіків покладався, передусім, обов'язок захисту батьківщини. Однак у ситуації, коли героїня позбавлена матері, цю роль повинен виконувати батько, який не завжди мав таку можливість. У таких випадках, напівсирітство перетворюється на справжнє сирітство в ході сюжетів окремих романів. Для прикладу, Мариня втрачає батька під час Барської конфедерації, батька Люди вбивають, Сенютка отримує прийомного батька, але втрачає справжнього, а батько Марусі гине внаслідок зради Сави Чалого. Героїні стають сиротами вже з перших сторінок роману (автор подає дуже стислі відомості про смерть матері), або - як у випадку Сенютки - мати помирає на початку твору. Матері якщо і з'являються в романах Равіти, то у них невдала, іноді навіть драматична роль. Так відбувається з Яриною, матір'ю Сенютки, красивою та молодою жінкою, життя якої перетворилося на низку нещасть. Будучи заможною шляхтянкою, її викрадає загін гайдамаків, який повністю грабує родинне майно, позбавляє життя всіх домочадців, у тому числі й батьків дівчини. Згодом вона змушена вийти заміж за ватажка банди, Савку. Від цього моменту починається справжня трагедія шляхетної дівчини, якій доводиться ділити ложе з примітивним, мстивим, жорстоким гайдамакою. Через деякий час у них народжується донька, а горе і ганьба матері все більше псують її здоров'я. Від виснаження організму вона помирає, але на смертному одрі благає цирульника Валігурського, який прийшов до неї допомогти, прийняти доньку та виховати її хорошою людиною. Образ матері, яка в останні хвилини свого життя довіряє майбутнє своєї дитини сторонній людині, бо відчуває огиду до чоловіка, є однією з типових у прозі Равіти- Ґавронського.

Іншим типом матері в романах письменника є жінка, яка змушена попрощатися зі своєю дитиною чи чоловіком, які мають обов'язок перед батьківщиною та змушені іти на боротьбу за свою батьківщину. Реалії неспокійного життя XVIII століття в Речі Посполитій, а особливо в Україні, накладали на матерів болісний обов'язок. Жінки періоду пограниччя часто стояли перед вибором між любов'ю до дитини та любов'ю до батьківщини. Герої прози Ґавронського обирають суспільне благо. Ольшевська, героїня роману «Харцизи» поводиться героїчно, попередньо відпустивши чоловіка, який воював у Барській конфедерації, згодом погоджується на від'їзд сина, останнього захисника родини у лихоліття Коліївщини: «Jedz moje dziecko... Obowiqzek obywatelski przewazyl nad uczuciami osobistymi» (Rawita-Gawronski, 1893: 228). Ставлення героїв у ситуації постійного вибору - одна з особливостей літератури пограниччя. Евгеніуш Чаплєєвіч писав: «Креси були великим роздоріжжям. Кожен житель був на цьому роздоріжжі і мав прийняти рішення щодо подальшого шляху» (Czaplejewicz, 1996: 52).

Автор схвально коментує рішення Ольшевської. Тема героїчної матері, показаної в екзистенційній ситуації, характерна для історичного роману на українську тематику. Метафорично можна трактувати і топос матері, яка прощається з дітьми, як алегорію батьківщини, яка чекає від синів жертви. Образ матері в прозі Ґавронського - це образ жінки, що страждає. Тема прощання постає в згаданому романі й в іншому контексті. Наречений Марині хоче поїхати до Бару зі своїм майбутнім тестем. Драматизм ситуації посилюється тим, що: «Marynia za kilka dni stanqc mialaprzed oltarzem - teraz, w chwili smutnej, kiedy si§ rozpoczqla walka, nie czas bylo na wesele. Narod zrywal si§ do broni, potrzebowal silnych rqk i piersi do obrony - czyz miala piersi te i r§ce wiqzic w uscisku swoim?» (Rawita- Gawronski, 1893: 88).

У світі драматичних доль героїв роману Ґавронського є ще одна обставина, яка робить життя матерів трагічними - часто їхні діти успадковують фаталізм своїх матерів. Така гнітюча детермінованість долі властива тільки дочкам. Покинуту Станіславом Августом Сенютку, з роману «Король і цариця», автор описує стислим реченням: «widac smutnq dol§ po matce wziqla» (Rawita-Gawronski, 1920). Ярина не зазнала щастя в коханні з божевільним воєначальником, її донька закохалася в привабливого та вишуканого чоловіка, проте він покинув дівчину з розбитим серцем. Оповідач припускає, що сім'я Ярини обтяжена невблаганною долею, яка виключає можливість бути по-справжньому щасливою.

Трагічна доля спіткала й Ганусю, героїню роману про Вацлава Жевуського («Золотобородий Емір»). Дитину, позбавлену батьків, забирають двоє людей похилого віку, жителі українського хутора. Гануся росте серед степу, не знаючи власного минулого. Однак її життя докорінно змінюється, коли вона зустрічає Еміра, якого захоплює чарівність і молодість дівчини: «Cos go ciqgn^lo do tej dzikiej, jak step, duszy, w ktorej wszystkie uczucia byiy prawdziwe, wielkie, szczere, niepohamowane» (Rawita-Gawronski, 1891: 203). Між графом і сиротою зав'язується роман, який триває до моменту, поки політичні обов'язки не спонукають графа рушати на чолі повстанського загону. Тоді дівчина впадає у відчай, побачивши, як легко люблячий чоловік виявляє до неї байдужість. Коли вона залишається наодинці зі своїм болем, з'являється таємнича жебрачка, яка пояснює дівчині ситуацію: «Widzisz? Ja bylampiqknq, mlodq, jak ty... mieszkalam w jegopalacu, jak krolowa... bylam jego zonq, kochankq, jego pieszczotq, jego sloncem, a dzis czym jestem? Porzucil mnie, zapomnial tak samo jak ciebie... A wiesz ty, czym jestes dla niego? [...] Ty wiesz, nieszczqsna, kogo ty kochasz, wiesz? [...] To twoj ojciec... ojciec... ktorego za matkg i za siebie przeklinac musisz» (Rawita-Gawronski, 1891: 268).

Гануся, не знаючи, хто її мати, розділяє її сумну долю. Мати не змогла приділити своїй дитині ні любові, ні часу, але мимоволі передає їй своє горе. Фаталізм спочатку позбавляє Ганусю матері, потім штовхає її в обійми власного батька і, нарешті, змушує зневірену дівчину дізнатися всю жахливу правду про свою долю. Ґавронський представляє образ матері, яка не з власної волі стає причиною нещастя своїх дітей: «Польська історія витворила функціонуючий соціальний генотип жінки у сфері поглядів і поведінки як людини, яка повинна відповідати найважливішим вимогам, висунутим дійсністю, і підпорядкувати свої прагнення потребам спільноти в ім'я жертовності для батьківщини і сім'ї» (Lozowska, 2004: 40). Створення образів матерів Ґавронського не зовсім відповідають визначенню Ренати Лозовської. Матері в романі Равіти - це жінки, які або переживають за долю своїх синів, або трагічно визначають долю власних доньок, або матері, як леді Макбет. У романі «Пан гетьман Мазепа» маємо яскравий приклад третього типажу. Спочатку зустрічаємо Кочубея, одного з героїв роману, який був генеральним суддею на Лівобережній Україні. Це людина обмежених здібностей і непримітного характеру. Проте в ході політичних потрясінь, пов'язаних із хитрою політикою Мазепи, намаганнями скинути гетьмана з престолу, надихнутий дружиною, він починає претендувати на найвищі посади в державі, в тому числі й на гетьманство. Засобом для здійснення цього сміливого плану є нічого не підозрююча донька Кочубея - Мотрона. Батьки з юності дбали про те, щоб виховати її знаряддям власних устремлінь, тому доручають виховання дівчинки «фролівським черницям». Коли Мотрона підросла, їй знайшли гідного кандидата в чоловіка Чуйкевича, людину, що мала вплив в Україні, особливо серед січового козацтва. З його допомогою вони хотіли в потрібний час реалізувати сміливі плани. Напевно, все пішло б за планом, якби не те, що в день заручин Мотрони та Чуйкевича до Кочубеєвого маєтку прибув хрещений батько майбутньої нареченої, Мазепа. З цього дня Мотрона вже не думала про свого нареченого, проявивши всю свою симпатію на гетьмана. Дедалі чіткіші навіювання дочки про байдужість до Чуйкевича дуже непокоїли батьків. А коли Мотрона втекла з дому й дісталась двору Мазепи, їхньому гніву не було меж. Батько, можливо не був би проти одруження гетьмана з Кочубеївною, однак амбітна й марнославна мати ненавиділа власну дитину: «Byla to kobieta prosta, pyszalkowata, ktora poprobowawszy zaszczytow i slawy juz w wieku leciwym tak sobie w tym zasmakowala, ze podsuwala spokojnemu i powolnemu z natury mqzowi mysli o hetmanstwie. Byla to wladza ponqtna, bardzo niebezpieczna [...]. Co jq najbardziej draznilo, to ze racji domyslec si§ nie mogla - prawdg powiedziawszy zbyt ograniczonq byla do tego. [...] WCzujkiewiczu upatrzywszypotrzebnego czlowieka, aprzy tym, jak si§ zdawalo, powolnego do prowadzenia na babskiej trenzelce, potrafila to przekonanie wpoic i w m§za; na przywiqzywanie tego czlowieka do siebie nie miala innego sposobu, jak ozenic go z Motronq» (Rawita-Gawronski, 1887: 92-93).

Образ матері у творах Ґавронського посилюється відсутністю стосунків чоловіка і жінки в плані сюжетних пригод героїв. Зведення жінки до ролі виключно матері, що живе в платонічному та беземоційному шлюбі, призвело до того, що образ жінки-матері ірреалізувався і надавав йому рис іпостасності: смирення, щедрості, скромності. Матері творів Ґавронського - дематеріалізовані істоти, які приносять у жертву власну фізичність і чуттєвість. Це скоріше алегорії материнства, ніж образи матерів. У способі змалювання образу матері можна помітити ще одну тенденцію, а саме використання топосу жінки-мучениці, яка, вступаючи в шлюб, прирікає себе на соціальне небуття. Шлюб і материнство жінки під час козацьких і селянських повстань в Україні Равіта трактує як ключ до міфу про Іфігенію - посвята та жертовність.

Ще один тип жінки - горда, відважна шляхтянка. Специфіка існування на Русі в умовах нескінченних повстань, бунтів, заколотів вимагала взаємозамінності ролей жінки і чоловіка. Чоловік збирався на війну, і тягар нагляду за господарством, догляду за майном і гідного представлення чоловіка лежав на жінках. Жінкою, яка належним чином виконує згадані речі, є Ольшевська з роману «Харцизи». Коли чоловік вирішує поїхати до Бару, щоб вступити до конфедерації, дружина не ставить зайвих запитань, вона свідома того, що «podroz ta byla powinnosciq, pelniono jq wigc spokojnie, z rezygnacjq, bez narzekan» (Rawita-Gawronski, 1893: 91). Після від'їзду чоловіка навколо неї обертається життя господарства, а також, частково, й усього села. Коли сім'ю кидають до в'язниці, домочадці збираються навколо матері. Врешті вона приймає героїчне рішення дозволити своєму синові приєднатися до свого батька в Барі, розуміючи, що може втратити останнього захисника.

Донька Ольшевських Мариня також гідна шляхетного імені. Навіть під час принизливого публічного допиту Залізняка вона зберігає гордість і мужність: «Wiedziala, ze idzie na smierc. Szla zrezygnowana, z oczyma utkwionymi w swiatlo, ktore za chwilq zagasnqc przed niq mialo. Orszak, prowadzqcy jq, zatrzymal si§ przed watazkq. - Czego uciekalas? - wrzasnql Zelezniak. Marynia w twarz mu spojrzala. - Nie uciekalam... W glosie jej brzmiala pewna buta i zuchwalosc szlachecka. Danylko, ktory tuz za niq stal i watazce cos do ucha szeptal, z tylu w kark jq uderzyl. - Bredzisz! - wrzasnql. Marynia pochylila si§ pod uderzeniem, potem wyprostowala si§ i blyszczqcymi od gniewu oczyma zmierzyla Danylkq. - Chamie! Po chamsku walczysz! - rzucila mu wyniosle» (Rawita-Gawronski, 1893: 188). Непохитність молодої дівчини перед лицем смерті вразила не лише сторонніх спостерігачів допиту, а й самого Максима Залізняка. Можливо, він побачив у цій слабкій жінці моральну силу і благородну гордість, якими він сам не володіє.

Про виняткові риси жінки східних кресів Е. Тєрлінг пише: «Крім усіх рис жінки старопольської доби, для жінки періоду пограниччя були характерні впертість і відвага» (Tierling, 1998: 107).

Мужність виявляє і Люда, героїня роману «з часів перебування Болеслава Сміливого в Києві». За вірність принципам і непохитне ставлення до підступів Ізяслава, князь мстить воєводі, батьку Люди. Він запрошує воєводу на бенкет, з якого той вже не повернеться.

Коли Люда дізнається від подруги про повішення свого батька, незважаючи на небезпеку, яка їй загрожувала, вона вирішує знайти і похоронити його тіло: «-- Pojd§ go szukac... - rzekla jakby sama do siebie. Dobromiraprzelqkla si§. - Gdziezpojdziesz? Debry sq wielkie... - Za Kniazym Dworempewnie... pojd§ tam... - Poczekaj do jutra... niech si§ ten tuch uspokoi... niech raz juz gdzies kniaziowie rozmieszczq juz swoje druzyny... Slyszysz?... znowu uderzyli w kotfy i litaury... Zdawalo si§, ze Luda nie slyszala uwag Dobromiry. - Pojd§... chc§ go jeszcze raz wiedziec... chc§ jeszcze trupa mego drogiego ojca ucalowac... chc§ go pochowac po chrzescijansku... Zadna sila powstrzymac jej nie mogla» (Rawita-Gawronski, 1889: 99). Варто підкреслити, що мужність шляхтянок є певним чином похідною від мужності їхніх чоловіків чи батьків. Героїчність барського конфедерата Ольшевського пояснює героїзм Марині та її матері, Ольшевської, а глибока чесність і хоробрість воєводи мотивує його дочку Люду. Слушно це зауважує Ян Парух: «історичний роман, торкаючись передусім військової діяльності чоловіків, цілком очевидно віддає перевагу їм як літературним героям. Роль жіночих образів проявляється в інших сферах» (Paruch, 2012: 167).

Не у всіх творах Равіта-Ґавронський представляє любовну тематику, часто його центральними героями стають відомі постаті, як от, Болеслав Хоробрий чи Тадеуш Костюшко тощо. Водночас, у деяких своїх творах, він вводить жіночі образи, як певне тло до дії. Окрім материнської любові, автор також вписує у свої твори любовну сюжетну лінію між молодою українкою та польським володарем, або гетьманом, наприклад, у творах «Король та цариця», «На Красному дворі», частково також у «Пан гетьман Мазепа», «Золотобородий Емір». У всіх випадках героїня молодша за свого шанувальника, що робить чоловіка головним у цих стосунках. Водночас, домінуюча роль чоловіка проявляється у його досвіді, який контрастує з незайманістю молодої дівчини, яка вперше переживає кохання: «Luda by la juz w takim wieku, ze serce dziewczyny pragngloby kogos pokochac» (Rawita-Gawronski, 1889: 54); «w uspionej duszy zbudzily si§ wlasne pragnienia, a roje mysli jak pszczoly zbudzone, brzqczaly przed niq wiosennym marzeniem» (Rawita-Gawronski, 1887: 72). Безперечно, важливим чинником були традиції історичного поділу періоду пограниччя, де жінки повинні були коритися чоловіку. Проте, не меншу роль відігравала також різниця у статусі закоханих, де чоловік окрім поважного віку, мав титул гетьмана чи короля. Про таке почуття безвладності жінок писав Ян Парух: «Ця багатогранна підпорядкованість чоловікові робить героїнь Ґавронського пасивними «об'єктами», цілком залежними від чоловічої ініціативи і практично позбавленими відповідальності за участь у любовних пригодах» (Paruch, 2012: 168). Оскільки більшість героїнь історичних романів письменника були сиротами або напівсиротами, це теж впливало на їхні почуття, бо в такий спосіб вони шукали батьківської любові там, де було кохання.

Молоді українки знаходять в особах польських королів, гетьманів риси, відсутність яких відчувають у чоловічому середовищі, в якому їм доводиться жити. Дівчата підсвідомо шукають контрапункт батькові і знаходять його в іншому чоловікові. Аналізуючи риси, передусім жіночі, в особі коханого, йдеться про почуття, які дівчина не отримала від втраченої матері. Так, Мотрона, наприклад, описує Мазепу: «kochala go przecie nie tylko za to, ze byl hetmanem, ze byl piqknym i wyksztalconym mqzczyznq, ze w nim po raz pierwszy znalazla cos, co jq samq podnosilo, wywyzszalo, czynilo lepszq [...]. To cos - bylo jego wyzszosciq moralnq, bylo swiadomosciqpewnych idei, pewnych celow» (Rawita-Gawronski, 1887: 137). Подібно Люда описує Болеслава Сміливого: « - O, jakiz onpiqkny! - szepnqla sama do sibie - jakze ja go bardzo, bardzo kocham!» (Rawita-Gawronski, 1889: 203); «Jakas sila [...] przywiqzala Lud§ do jego twarzy smaglej, do oczu blqkitnych. Kochala go, tqsknila do niego» (Rawita-Gawronski, 1889: 118). Так само Сенютка з роману «Король і цариця» зауважує гарне тіло короля та мелодійну мову: «Podobala si§ jej w krolu piqknosc ciala, jego twarz blada, spokojna, jak z kamienia rzezbiona. Wiedziona tylko uczuciem piqkna, pokochala nie krola, nie jego dusz§, ale jego twarz, muzyk§ jego mowy» (Rawita-Gawronski, 1920: 264). На жаль, жодна з цих історій щасливо не закінчується. Різниця полягає лише в характері стосунків закоханих і в тому, як завершується сюжет, а зміст любовних історій незмінний - жінка є жертвою чоловічого егоїзму. Різною мірою Равіта-Ґавронський мотивує дії чоловічих персонажів. Цинічна гра, як у випадку Понятовського: «On bawil si§, a ona - ludzila si§, ze jego oschlej duszy znajdzie to, czego pragnqla mlodosc» (Rawita-Gawronski, 1920: 313); егоїстичне бажання потурати неприборканому темпераменту та вибагливому смаку: «Potrzebowal kogos kochac glqboko, namiqtnie, z calq prostotq duszy - i wokolo siebie widzial tylko lalki, wykrojone z zurnalu, pachnqce, prozne, glupie, gadajqce, jak papugi wyuczone frazesy; jego serce nie moglo uderzyc mocniej do zadnej z nich, zadnej!... [...] Zycie jego dzielilo si§ migdzy palacem, w ktorym mieszkaly konie, a palacem, w ktorym sam mieszkal» (Rawita-Gawronski, 1891: 73); справжнє кохання: «Kochala go za milosc dla niej. [...] Co dnia czula to coraz wiqcej, ze milosc dla krola stawala si§ dla niejpotrzebq» (Rawita-Gawronski, 1889: 119).

Варто зауважити, що рівень відповідальності чоловіка за розрив стосунків залежав від симпатії автора до особи героя. Понятовському, якого Равіта дуже критично оцінював, він приписав витончену, проте, егоїстичну гру, яка почасти була компенсацією за неуцьке ставлення до нього Катерини II. Для Станіслава Августа Сенютка - це ще одна позиція в довгому списку коханок. Її вписали до цього списку, лише тому, що сліпе обожнювання лестить монарху: «Czul, ze ta dziewczyna kocha go uczuciem, jakiego nie doznawal nigdy przedtem. Jesli to byla milosc, to go niktprzedtem nie kochal» (Rawita-Gawronski, 1920: 264). У свою чергу Мазепа, якого автор високо оцінював, запалюється щирою, хоча й не без суперечностей, любов'ю. У Ґавронського помітне привітне ставлення не лише до Мазепи, а й до Пилипа Орлика, праці про яких бачимо у спадщині автора. Болеслав Сміливий, якого Люда: «kocha za milosc do niej» (Rawita-Gawronski, 1889: 119) - виправдовується тим, що він лише знаряддя в руках долі - адже життя Люди було визначене віщими знаками, від яких не може звільнити навіть король.

Кульмінація любовного сюжету роману пов'язана з двома літературними топосами: покинутої жінки та жінки-жертви. Усі дівчата, крім Мотрони, переживають травму розставання з коханим. Автор ніколи не аналізував душевного стану чоловіків, що йдуть, він зосереджувався виключно на переживаннях жінок. Закохані чоловіки, яких спонукає суспільний обов'язок, йдуть; вони не виправдовуються і не впадають у відчай, тому що в глибині душі радіють, що є можливість покінчити з клопітким романом. Залишилися молоді жінки - зневірені, поранені, розчаровані. Любовні муки почнуть ще одну болючу сторінку в їхньому житті.

Сцена смерті молодої жінки є кульмінацією сюжету «На Красному дворі». Після того, як ненависний князівським табором Болеслав Сміливий виїхав з Києва, на Люду, колишню коханку польського правителя, падає підозра в шпигунстві на користь поляків.

Надто слабкий у військовому відношенні Ізяслав спрямовує свій гнів на беззахисних, у минулому пов'язаних із Болеславом. Гнів київського князя зосереджений на Люді, яка не тільки прихильно ставилася до Сміливого, але була дочкою зрадника-воєводи, як вважав Ізяслав, якого кілька місяців тому було повішено. Ізяслав посилає найпідліших поплічників, щоб убити дівчину. Вони хапають беззахисну сироту, зв'язують їй руки й ноги, саджають на коня і, напівпритомну від болю й страху, везуть у глухі ясла. Згодом один із конюхів: «przyciqgnawszy Lud§ za nog§ do rozkulbaczonego i bez uzdy konia, zarzuciijej na nog§ stryczekpowroza [...], a drugi koniec do ogona konskiego przywiqzai» (Rawita-Gawronski, 1889: 288). Потім солдати провокують перелякану тварину і змушують її бігти, тіло дівчини поступово розриває каміння та гілки, було чути: «iomot suchych gal§zi i giuchy szelest, trqcego si§ o ziemiq i drzewa ciaia» (Rawita-Gawronski, 1889: 289). Мученицька смерть Люди зворушлива, оскільки дівчину «карають за гріхи нею не вчинені». За довгі хвилини агонії героїні в нелюдських муках відповідальний, передусім, Ізяслав, але тінь відповідальності лягає теж на польського короля, який пішов, залишивши свою коханку помирати. Біографія Люди від моменту втрати матері, потім батька, болісного розриву з Болеславом і до жорстокої смерті є реалізацією топосу жінки-жертви Іфігенії, яка віддає життя за «вини, нею не вчинені». Люда, позбавлена захисту польського короля, була жорстоко вбита поплічниками Ізяслава: «zemsta za czyny nie popeinione» (Rawita-Gawronski, 1889: 291). Двічі осиротіла дівчина - за життя батьками, через кохання королем - стає беззахисною жертвою, кинутою на поталу звірства князя. Мученицька смерть героїні є частиною мученицької смерті її цілої родини.

Іншим прикладом трагічної долі є Гануся з роману «Золотобородий Емір», яка з клеймом батькової коханки втече з матір'ю-жебрачкою в степ. Ґавронський відмовився від епілогу, який би повідомив нас про подальшу долю героїні, бо легко передбачити, що може статися з двома беззахисними жінками, покинутими напризволяще в дикій природі.

Лише до Мотрони доля ніби милостивіша - вона закохалася, і на її кохання відповіли взаємністю та скріпили шлюбом. Мазепа також єдиний із героїв, хто не покидає своєї коханої. Але, на жаль, те, що виглядало багатообіцяючим, прийняло поганий оборот. Спочатку

Мотрону проклинає власна мати, потім вона спостерігає за смертю батька, якій не хоче запобігти, і, нарешті, стає свідком падіння свого чоловіка як гетьмана після того, як його викривають як ворога Москви. Хоча Мотрона залишається жива, це стає лише спокутуванням за скоєні та не скоєні гріхи.

Для Равіти - образ жінки, це передусім образ жертви. «Також Равіта повторює слідом за романтиками, що кохання - це перш за все джерело страждань, яких неможливо уникнути через зумовленість долі особистості» (Paruch, 2012: 175).

Створення образу жінки в польській літературі відображено у формуванні конкретного типу, що репрезентує певні соціальні культурні течії, які накладаються один на одного та створюють цілісний образ жінки.

Наукова новизна. Варто зауважити, що вперше в українському літературознавстві проведено аналіз образу жінки в історичних романах Францішека Равіти-Ґавронського. Досліджено типологію створення жіночого образу, окреслено типологічні риси, характерні для періоду позитивізму у польській літературі. Проведено детальний аналіз матеріалу історичних романів письменника.

Висновки

Таким чином, дослідивши образ жінки в історичних романах Францішека Равіти-Ґавронського, ми дійшли до висновку, що портрет жінки малюється на дихотомічній основі, що випливає із зовнішньо сформованих зразків і норм поведінки. З одного боку, її образ створюється шляхом протиставлення чоловікові, таким чином підкреслюючи типово жіночі риси на контрасті до типово чоловічих. З іншого, натомість, показує її внутрішній стержень, який виникає під тиском зовнішніх обставин, які спонукають її бути берегинею дому, відважною шляхтянкою та мудрою коханою. У своєму дослідженні ми зосередилися на типології образу жінки, який базується на діях та внутрішніх переживаннях. Цілком очевидним є той факт, що тема образу жінки у романах Равіти-Ґавронського досліджувалася в межах кількох творів та може слугувати основою для наступних, більш поглиблених досліджень.

Література

Czaplejewicz, E. (1996). Czym jest literatura kresowa? W: Kresy w literaturze. Tworcy dwudziestowieczni. Warszawa.

Kulczycka-Saloni, J. (1971). E. Orzeszkowa, Kilka stow o kobietach. Pozytywizm. Warszawa.

Lozowska, R. K. (2004). ”Obca” ojczyzna: szkice i eseje historycznoliterackie. Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Szczecinskiego. Szczecin.

Ostaszewska, D. (2001). Postac w literaturze. Wizerunek staropolski. Obrazy - konwencje - stereotypy. Katowice.

Paruch, J. (2012). Zbiorowosc i indywidualnosci. Kreacja postaci w powiesciach historycznych Franciszka Rawity-Gawronskiego. Krakow.

Rawita-Gawronski, F. (1893). Charcyzy. Powiesc historyczna z XVIII-go wieku, na tle rzezi humanskiej, t. 1-2, Lwow.

Rawita-Gawronski, F. (1920). Krol i carowa. Powiesc z konca XVIII wieku. Poznan. Rawita-Gawronski, F. (1889). Na Krasnym Dworze. Powiesc historyczna z czasow pobytu w Kijowie Bolestawa Smiatego. Warszawa.

Rawita-Gawronski, F. (1886). Na kresach. Opowiadanie historyczne z XVIII wieku. Utwor osnuty na tle powstania hajdamackiego z lat 30. XVIII w. Warszawa. Rawita-Gawronski, F. (1887). Pan hetman Mazepa. Powiesc historyczna. Warszawa. Rawita-Gawronski, F. (1891). Ztotobrody Emir. Powiesc ukrainska. Lwow.

Tierling, E. (1998). Niewiasta kresowa - ewolucja jednego motywu. Rekonesans. W: Topika pogranicza w literaturze polskiej i niemieckiej. Zbior studiow, red. Z. Swiatlowski, S. Uliasz. Rzeszow, 103-125.

Trylogia Henryka Sienkiewicza. (1962). Studia, szkice, polemiki, red. T. Jodelka. Warszawa.

Размещено на Allbest.ru