Звичаї та обряди українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творча робота

Звичаї та обряди українців

учениці 11 класу

Романюк Віти Володимирівни

Зміст

Вступ

Розділ I. Сімейна обрядовість

1.1 Родильна обрядовість

1.2 Весільна обрядовість

1.3 Поховальна обрядовість

Розділ II. Календарна обрядовість

2.1 Зимовий цикл свят

2.2 Весняний цикл свят

2.3 Літній цикл свят

2.4 Осінній цикл свят

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Життя людини у будь-якому суспільстві залежить від певного загальноприйнятого, традиційно встановленого порядку.

Такий уклад формується протягом всього історичного розвитку народу і пов'язаний або з річним календарем, або зі стадіями розвитку людини та її сім'ї.

Якщо ми хочемо зрозуміти світ і себе в ньому, ми повинні знати, як його розуміли до нас...

Кожен українець має бути обізнаний з історією свого народу, мусить знати, як жили наші діди і прадіди, за що вони боролися і як будували собі ліпшу долю.

Однією з найдавніших форм духовної культури народу є звичаї та обряди. Звичаї - це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних ти і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості.

Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними. Обряди -- це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад, віншування хлопців на Різдво, посівання на Новий рік, колядування, клечання хати на Зелені свята тощо. Звичаї і обряди мають національний, чи етнічний, характер. Геродот стверджував: якби усім народом в світі падали можливість вибирати найкращі з усіх звичаїв та обрядів, то кожен народ вибрав би свої власні. Скажімо, звичай вітатися при зустрічі існує у кожної о народу. Але робить це кожен по-своєму: українці скидають шапки і подають один од кому руки, якщо вони знайомі; китайці вклоняються до землі; лапландці труться носами.

Між звичаями і обрядами існує певна різниця Звичаїв дотримуються щоденно, обряди ж виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят.

Сукупність обрядів, якими супроводжують відзначення святкового дня чи релігійної відправи, становить ритуал. Це зовнішнє оформлення якоїсь урочистості, свята. А система усталених обрядів, якими супроводжується громадсько-побутове чи релігійне життя, є обрядовістю даного народу. Українці належать до тих націй в Європі, чия обрядовість с однією з найдавніших і найбагатших. Найкраще виражене багатство української обрядовості а обрядовому фольклорі піснях, побажаннях, віншуваннях, примовляннях, якими супроводжується те чи інше обрядове дійство. Останні становлять словесну, або вербальну, частину обрядів. В обрядовості українців розрізняють два види -- родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення уродин, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів -- зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря.

Розділ I. Сімейна обрядовість

звичай обрядовість сімейний календарний

Українці традиційно протягом багатьох століть звеличували родину, шлюб і домашнє вогнище. В основі цих традицій лежать загальнолюдські моральні цінності, шанобливе ставлення до батьків, подружжя, природне бажання продовжити свій рід.

Сьогодні це розглядається як позитивний соціальний досвід поколінь, який необхідно зберігати і примножувати.

Головним чинником народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, честь і гідність, працелюбство. Засуджувалися ворожнеча між членами сім'ї: родинне життя мало ґрунтуватися на щирій співдружності, красі взаємовідносин, повазі до свого родоводу.

На цих життєстверджуючих ідеалах багатьох поколінь і складалася цілісна система свят, обрядів, ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті.

Основні з них - родильні, весільні та поховально-поминальні.

Святково-обрядова культура українців становить цілісну систему, яка включає створювані протягом багатьох віків народне мистецтво, пісні, танці, а також народні вірування, магічні засоби, церемонії для відвернення зла і забезпечення добробуту й щастя, народні звичаї, ігри, традиції спілкування..

1.1 Родильна обрядовість

У сім'ї чекають первістка… Коли ще з'явиться на світ маленька людина, а скільки клопоту і хвилювань! Уже вирішено, яку купуватимуть коляску і де стоятиме ліжечко, вже обрано двоє імен - для хлопчика і для дівчинки. Майбутні мама і тато вкупі з бабусями й дідусями потроху звикають до свого нового «відповідального» становища...

Ніколи жінка так не потребує любові й захисту, як в період очікування дитини. Домашні ставляться до неї з особливою увагою, лікарі прискіпливо стежать за станом її здоров'я. Хороша, сповнена любові атмосфера в сім'ї, тепле ставлення до жінки дуже важливі для неї.

Тому сукупність звичаїв та обрядових дій у цей період спрямовано на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування молодої матері й новонародженого.

Поняття роду, родини у всі часи для кожного українця було визначальним.

Народженню дитини українці завжди надавали великого значення: згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність -нещастям.

У народі говорять:

«Хата з дітьми - базар, а без них - цвинтар».

Турбота про здоров'я та продовження роду одвіку посідала одне з чільних місць у звичаєвій культурі українців.

Сім'я створювалася заради народження дитини й існувала доти, доки діти були в ній, бо саме вони були з'єднуючою ланкою - так вважалося в народі. Життя простої родини у свій час дуже образно показав Тарас Шевченко у вірші «Зійшлись, побрались, поєднались...»:

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

Гайок, садочок розвели

Кругом хатини. І пишались,

Росли собі та виростали...

Дівчаток москалі украли,

А хлопців в москалі забрали,

А ми неначе розійшлись,

Неначе брались - не єднались.

Традиційно обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові.

1.2 Весільна обрядовість

Просили батько й мати і ми Вас ласкаво просимо прийти до нас на весілля!

Гарно вбрана дівчина - щоки пашіють від хвилювання -- низько вклоняється після цих слів нареченого, прикладає руку до серця й собі додає: «Дуже Вас просимо, не відмовте!»

Ідуть селом юнак і дівчина. Ідуть від хати до хати, запрошуючи всіх на своє весілля. Люди щиро дякують їм, приязно посміхаючись услід: «Щасти вам, голуб'ята...».

Весілля! Слово це, мов той хміль, хвилює і веселить людські серця: юних - чеканням щастя, посивілих - згадкою про незабутню днину своєї молодості... Здавна повелося на Україні: весілля - то радість не однієї родини. Свято любові, народження нової сім'ї - громадська подія, яку відзначають усім миром.

Саме поняття «весілля» походить від язичеського свята в честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлювало для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов'ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння, кожну пору року відповідними обрядами. Найбільш урочистими були обряди, пов'язані з весняним сонцестоянням, коли збільшувалась тривалість дня, що асоціювалось із народженням сонця.

Свята давніх слов'ян на честь бога сонця, сповнені веселощів, танців, хороводів, драматичних сцен, називалися «вьселія». Саме в дні великих торжеств, які знаменували собою перемогу Дажбога, над що підтверджувалося збільшенням тривалості дня, наближенням літнього сонцестояння, оживленням і розквітом природи, люди одружувались. Святкуючи оновлення і оплодотворення землі, землероб-язичник і сам відчував стремління до кохання, одруження, заснування сім'ї. Аналізуючи мови різних народів, їхні весільні звичаї, можна прийти до висновку, що в древні часи укладання шлюбу збігалося з часом святкування нового сонцестояння.

Отже, пора великого свята на честь бога сонця збігалася з порою одруження членів племені, роду, а пізніше весілля відділилось від річного свята, почало існувати окремо як освячення нової сім'ї.

Про традиційне українське весілля є чимало як наукових, так і популярних публікацій. І це зрозуміло: серед обрядових звичаїв у житті шлюбна церемонія є найбільш досконалою.

У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією, що знаменує утворення сім'ї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму глибоко гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавалися з покоління в покоління як безцінний скарб народної культури.

Традиційний весільний обряд в Україні пов'язаний із комплексом народних звичаїв, норм етикету, моралі, соціальних та правових уявлень, традицій сім'ї, давніх вірувань. Обряд практично утверджував довічний перехід дівчини в сім'ю чоловіка (або, навпаки, хлопця в сім'ю дівчини), передбачав психологічне забезпечення зміни статусу молодят, символізував розлучення з домівкою і входження в чужу родину.

Український традиційний весільний обряд складається з багатьох компонентів, пов'язаних із землеробськими, рослинними культами наших предків, магічними уявленнями, давньою обрядовою поезією, символікою. Тому інтерес до народного весілля не зникає багато сторіч, а давні й сучасні описи обряду різних місцевостей України відкривають ще й досі нові або маловідомі раніше елементи, явища традиційно-побутової культури українців.

В українському весільному обряді знайшла своє відображення суспільна психологія народу, що певною мірою формувалася на основі кращих, найбільш сприйнятливих традицій і форм історично сформованих весільних звичаїв. У ньому збереглися багаті набутки народної пісенної і хореографічної творчості, втілилися кмітливість і гумор українців.

Тут є церемонія, що передує самому весіллю, власне весілля і повесільні традиції.

До обрядових дій, що передують весіллю, відносяться: сватання-заручини, оглядини, коли знайомляться батьки юнака і дівчини, дівич-вечір, на який сходяться подруги засватаної дівчини й виготовляють весільну атрибутику (у сучасному житті - просто весело проводять вечір або відвідують дискотеку).

Кульмінацією обрядових дій є весілля - це урочистий приїзд молодого до молодої, вінчання (у давнину воно було офіційною формою узаконення шлюбу в церкві - нині таку форму поєднують з реєстрацією в Палаці одруження), частування гостей, рідних короваєм, розваги, веселощі і нарешті від'їзд із приданим молодої до оселі молодого та перша шлюбна ніч.

Залежно від регіону кількість таких дійств була різною, кожне з них мало своє символічне призначення, де органічно поєднувалися побутово-ігрові сцени, діалоги й пісні. Практично всі присутні були і спостерігачами, і учасниками, виконуючи свої ролі у чіткій послідовності й без будь-якого режисера.

Загалом весілля в Україні тривало сім днів. У більшості регіонів його розпочинали в п'ятницю, коли пекли коровай, запрошували гостей. У Західній Україні весілля часто починали в понеділок.

Про тривалість весілля по днях тижня мовиться у весільній гуцульській пісні:

В понеділок вінки виють.

Бо сі зачинає,

А в вівторок йдуть до шлюбу,

Бо то так сі має.

А в середу завивають

Молодицю з дівки.

А в четвер сі посходили

Свати на горілку.

У п'ятницю колачини,

Молоду дарують.

А в суботу п'ють, співають,

Буяють, танцюють.

У неділю ще сі сходід,

Миски розбирають.

В понеділок ще сі сходід,

Тиждень відбувають

Багато в чому весільна обрядовість відбиває звичаї первіснообщинного ладу на стадії матріархату. Це знаходить відображення у тому, що переважна більшість весільних пісень звернена до матері і прославляє її. Від матері і брата, згідно з обрядовістю, залежить доля нареченої. Усіма справами на весіллі керує мати: вона випроводжає дітей запрошувати гостей на весілля, вона зустрічає молодих на порозі з хлібом-сіллю, приймає всі почесті від нареченого та його родини.

Весільна обрядовість зберегла пережитки родового ладу. Весілля - це суспільний акт, і до нього причетна вся родина, особливо при випічці короваю, плетінні вінків, посаді тощо.

Традиційне вкраїнське весілля захоплювало художнім багатством й поетичним різнобарв'ям багатьох іноземних мандрівників та дослідників, котрі відзначали, що ця народна драма за сюжетною канвою не має рівних серед європейських народів.

Українські весільні пісні просякнуті поетичністю і складністю давніх жанрів фольклору, в них знайшли відображення нашарування багатьох епох, втілені морально-етичні ідеали народу, людська мудрість, багатство життєвого досвіду, відгомін труднощів, які чекають молоду родину.

Весілля - це свого роду сцена родинно-побутового життя, в якому закладено здорові начала, оспівуються найкращі людські риси.

А ось так святкують весілля у нас на Білогірщині.

День перший.

Субота

Починалося весілля у суботу. Називався цей день «Коровай», тобто випікали коровай - святиню весілля. Цього дня молода з дружками йшла по селу просити на весілля. На голові у молодої вінок і багато різнокольорових стрічок. Молодий зі сватами теж йде по селу просити на весілля. І якщо молоді з одного села, вони стараються не зустрітися і взагалі в суботу молодий неповинен був бачитися з молодою, щоб їм везло в усьому (прикмета). Молоді ходили майже в кожну хату, промовляючи такі слова:

Прошу благословенства.

Хатні: «Нехай Бог Благословить».

Просили тато, мама і я прошу на хліб, на сіль, на коровай і на весілля.

Дякуємо, прийдемо.

Молода цілувалася зі всіма хатніми і виходила з дружками.

На запросини молодих ніхто не зважав, бо пізніше приходили свашка і звідти куди заходили вони , просили на весілля, хазяї ішли на нього. А для молодих це був обряд просіння і останній похід по селу дівчини і хлопця.

А у хатах молодих кипіла робота: готувались до випікання короваю. Це була дуже відповідальна робота - по короваю відгадувалося все життя майбутньої сім'ї. Отож старалися щоб він був не підгорілий, не порепаний, а головне, щоб у ньому не запала середина - (дуже погана прикмета).

Я вже згадувала про свашок. Це були дві порядні жінки, щоб вони були нерозведені (до речі розведені і вдови на коровай не йдуть, хіба що самі рідні, але у виробленні короваю ніякої участі брати не повинні), гарні молоді господині. Вранці вони брали участь у виробленні короваю, пізніше вимішували тісто і йшли на село просити коровайниць. Було заведено, що на коровай чоловіки мало йшли, тільки близькі рідні - брат, дядько, швагро, батьки хрещені. В хаті гамір, весело, чекають свашок. І ось вони на порозі. Зразу присутні зустрічають їх піснею:

А чи добре ви ходили,

Чи багато на просили

До нашої хати

Коровай виробляти?

А чи всіх ви попросили.

Щоб короваєць зробили

Нашій панні молоденькій

(Ім?я) гарненькій?

Свашки:

Усі хати обходили

Коровайниць напросили

Тільки тії минали,

Де собаки не пускали.

На цей день у кожному подвір'ї собака мав бути прив'язаний і відведений подалі від хатніх дверей.

Коровайниці:

У віконечку сиділа,

У віконечко гляділа,

Чи прийдуть просити

Короваю робити.

Коровайниці беруть тісто зі столу і ставлять його на лаву. Ті, що мають виробляти коровай - 8-10 коровайниць (обов'язково пара), стають круг столу.

Скажіть, ну чим не весільні дружки - свашки?! Стільки весільних та інших обрядових пісень, як вони нині, мабуть, ніхто з молодих жінок не знає! А Валентина СОШЕЧКО і Віра БИЦЬ, культурно-освітні працівники і активні учасниці художньої самодіяльності із Лепесівки, знають їх, вміють їх співати, використовують народне пісенно-обрядове надбання у своїй повсякденній творчій роботі.

Мати бере кусок полотна, або білу дзеркальну хустину, підходить до тіста, тричі хреститься сама та тричі хрестить тісто, кладе полотно поверх тіста тричі приказуючи: „Господи, благослови! ” і скільки візьме цією хусткою тіста, кладе його на стіл. Це і буде основа короваю. Тим часом коровайниці співають, повторюючи тричі:

Благослови, боже,

І батько, і мати

Своєму дитяті

Коровай зібгати.

Тоді ті, що круг столу, коровайниці вимішують те тісто (основу), передаючи з рук в руки за сходом сонця

Співають всі:

Ой колесом, колесом

Сонечко в гору йде.

А в нашої (ім'я молодої)

Рай на столі сяє

Ой (ім'я) молодесенька

Хто ж тобі цей рай дав?

Ой дав мені Господь Бог,

Ще й матінка рідная

Я в Господа заслужила

А в матінки заробила.

Цю пісню повторюють декілька разів, аж доки це тісто не покладуть у форму - залізну, круглу велику посудину. А далі самі коровайниці брали тісто із ночов, вимішували його і робили всякі прикраси на коровай: голуби, квіти, слідкуючи, щоб все було по парі. А тим часом і ті, що виробляють і ті, що спостерігають співають:

Просимо у бога,

Щоб коровай вдався

Високий, пухкенький

І як сонечко сміявся.

Ніхто не вгадає,

Що в нашому короваї

З трьох млинів мукиця,

З трьох криниць водиця,

Із Крем'янця яйця

До нашого коровайця.

На коровай ішла

То коробку яєць несла

А зустріли мене хлопці,

Та побили яйця в коробці,

Що я буду бідна робити,

Чим я буду коровай мастити?

Коли закінчували виробляти, сиділи співали різних весільних пісень, чекаючи, щоб коровай висходив.

Коровай висходив. Свашки били яйця і змащували його. Всі співали:

Приїхали купчики до мене,

Купувати півника у мене.

А я того півника не продам,

Бо мій півник - господар

По смітті ходить,

Громаду водить

І додому курочок приводить.

Ой, додому, курочки, додому,

Не несіть яєчок нікому.

Бо нам яєчок потрібно.

Щоб був коровай як срібло.

Коровай час ставити в піч:

Наша піч регоче,

Короваю хоче,

А припічок усміхається,

Короваю дожидається.

Зверталися до дружби. (Дружба-рідний дядько молодої, або старший брат). Співали:

Ой, помела, дружбонько, помела.

Щоби твоя бородонька не мела.

Як не будеш помела шукати,

То будеш піч бородою вимітати.

Помело - це довга палка, в кінці якої прикріплена щітка, зроблена з соломи.

Дружба, танцюючи, вносить помело і допомагає господині, яка натоплює вимітати піч.

Ой, лопати, дружбонько, лопати,

Бо будемо коровай сажати.

Дружба подає і лопату - пристрій для сажання в піч хліба, короваю.

Одні сажають, інші танцюють, співаючи:

Дай то, Боже, в добрий час.

Як у людей, так і в нас.

У щасливу годину звеселити родину,

Звеселити увесь рід

Батька й матір - наперід.

Цю пісню повторювали декілька разів, танцюючи з дружбою, в якого в руках лопата й помело. Співали:

Летіла сорока, чорная, білобока

Крильцями тріпнула, хвостиком махнула,

А очима засвітила, -

Коровай нам загнітила.

Коровай в печі, а господарі тим часом накривають на столи. З дружками заходить молода (вона не присутня при виробленні короваю).Всіх запрошують до вечері. Дехто сів за стіл, а найспритніші танцюють і співають. (Молода і молодий на своєму весіллі не співали, щоб не плакати по весіллі).

А хто всадив коровай,

Той буде виймати -

Ми не будем нікого наймати.

Я додому не піду,

Богу помолюся.

Під припічком постелюся

Й короваю діждуся.

Господарі частують гостей. Всі сидять за столом до тих пір, доки старша господиня не оголосить, що коровай спікся і пора виймати. Всі встають - вітають коровай. Свашки на великому дерев'яному кругові виносять коровай.. Всі стоячи, співають:

Дякуємо Богу,

Що коровай удався:

Високий, пухкенький.

Гарний та рум'яний,

Запашний, духмяний.

Свашки та дружби, тримаючи коровай високо над головами, тричі обходять по кімнаті і ставлять його на середину столу. Підходить молода, тричі цілує коровай і кладе на нього вінок з барвінку і калини. Деякі коровайниці дякують господарям і йдуть додому, а деякі танцюють і до самого ранку, адже музика грає цілу ніч. (Частіше наймали музики: одна скрипка і барабан - весілля, гратиме інша музика).

Я пропустила одну суттєву деталь: на коровай ніхто не йшов упорожні - несли в мисках, тарілках борошно і яйця.

день другий.

неділя

Опівдні сходяться гості. Дружки прибирають молоду. В косу їй заплітають червону стрічку. Молода одягає білу сукню і разом з декількома дружками йде в іншу хату (до сусідів) «ховатися». Решта дружок сідають за стіл. На вулиці чути музику, спів, гамір. Це молодий зі своїми сватами, світилками, рідними (гостями) іде до молодої. Дружба молодого поперед усіх несе вільце - символ весілля (Вільце - це велика соснова гілка, прибрана квітами, стрічками. Вона нижнім кінцем простромлена у велику спечену у своїй печі хлібину). Молодого під руки ведуть світилки. (Світилки - це рідні, подруги молодого; дружки - молодої; свати - хлопці, друзі та рідні молодого).

Підходячи до подвір'я молодої співають:

Не лякайся, свахо,

Не багато нас іде.

Тридцятеро троє

На подвір'я твоє.

В цей час батьки молодої з хлібом-сіллю на вишитих рушниках виходять вітати зятя. Зять не кланяється до тих пір, доки не переспівають:

Його рідня:

На добридень тому.

Хто є в цьому дому.

Старому й малому,

Богові святому.

Її рідня:

Здоровенькі були,

Що на день добрий дали.

Старому й малому,

Богові святому.

Знову ж повторюють і ті, і ті теж саме, лише за третім разом його рідня:

На добридень, мати,

Чи заметені хати.

Чи застелені столи

Для нашого молодого?

Її рідня:

Прошу зятя до хати,

В нас заметені хати,

В нас, застелені столи

Для вашого молодого.

В цей час молодий кланяється батькам, цілує хліб і руки батькам. Батьки повертаються і тоді ведуть всіх до хати.

Найстарший сваточку,

Падай най шапочку,

Ми пришиєм квіточку

І шовкову стрічечку.

Старший сват подає дружкам шапочку молодого, ті пришивають до неї квітку і шапки не віддають, доки ті не дадуть за неї викуп.

Торгуються, але врешті-решт доходять згоди. Молодого в цей час в цій кімнаті немає.

Його гості:

Найстарший сваточку,

Веди нам дівочку.

Будем її прибирати

Тай до шлюбу виряджати.

Свати і музики ідуть «шукати» молоду. Там сватам теж треба дати викуп за неї. Два свати, переплітаючи свої руки садовлять молоду на них і несуть до батьківської хати. Музики з ними .

Принісши в хату молоду, гості зразу ж співають:

Подай, мати, стільця.

До стільця - гребінця,

До гребінця - подушку,

Посадити молодушку.

Мати вносить стільця і подушку, на що і садовить свою дочку.

Подай, мати, масла,

Бо я тобі коровицю пасла.

Від роси до роси

Подай масла на коси.

Мати вносить масло і свячену воду, кропить голову дочці і злегка мастить маслом

Просим брата до хати -

Сестрі косу розплітати

Як я в косі ходила,

То я брата не просила.

А тепер - прошу

Розплети сестрі косу.

Заходить брат (обов'язково неодружений хлопець). Якщо нема рідного, то двоюрідний і т. д. розплітає сестрі косу.

А брат косу розплітає,

Сестрі доленьки бажає.

Сестрі доленьки бажає,

Сестра сльози проливає.

Мати і дочка (та й інші) плачуть.

Брат розплів косу і стрічку, не оглядаючись, кидає позад себе. Кожна дівчина старається спіймати стрічку. (Скоро вийде заміж і добра прикмета).

Піди, мати, в комору,

Принеси дочці корону

Поклади їй на голівоньку

Й проведи до Божого дому.

Піди, матінко, в садочок

Принеси дочці віночок,

Покоти через дорогу

Й положи дочці на голову.

Мати з комори несе корону і велен. (Корону - біла або блідо-рожева стрічка, посередині зв'язана маленьким бантиком, вона кладеться на голову під велян). До речі, корона клалася на голову лише один раз в житті на відміну від веляна (якщо виходила заміж вдруге або інші ситуації - велян надівали, але без корони).

Мати кладе дочці на голову, а дружки починають ним прикрашати голову молодої, а мати цим часом стає навколішки перед своєю дочкою, цілує її, обидві плачуть.

Мати дочку доглядала

В Бога долю виблагала,

І корону, і вінок

На голівоньку поклала.

Коли молоду прибирали, до неї підходить молодий, цілує її і підводить зі стільця. Дружки обом молодятам прикріплюють на груди квітку і стрічку. В цей час хлопці і дівчата чатують, щоб вихопити ту подушку, на якій сиділа молода. І коли вже вона дісталася хлопцям, то ті так танцювали з нею, що пір'я розліталось по всьму подвір'ю.

Мати полотно білила,

Дочці дорогу стелила

Від свого двору

До Божого храму.

Мати дочку поучала,

Як до шлюбу виряджала.

Ой, будь, доню, покірненька,

Людям й Богу похиленька.

Усе село обходила,

Ніде слізки не зронила.

А як прийшла на батьків двір

Стала й гірко заплакала.

Ой , дворе, дворе мій.

Чи я тобі надокучила?

Не так тому дворонькові,

Як рідному батенькові.

Хліба -солі не переїла,

Сукеночок не доходила.

А цим часом мати лаштує все необхідне, аби випроводжати дітей до шлюбу. Стелять рядно, на ньому на коліна стають молоді і батьки благословляють їх. Дають обом в руки ікони на вишитих рушниках. Два свати беруть під руки молоду, світилки-молодого, виходять з хати. Мати посіває житом їм вслід, приказуючи: «Господи, благослови! Господи, благослови! ».

Пішли. Музики грають, гості співають, танцюють дорогою. Тут не тільки запрошені, тут усе село зібралося, бо ж у селі так годилося: в одного радість - усім радість, в одного горе - усім горе.

Дорогою співають:

Ой, сосонко, літом й зимою зелена,

Наша дівка була в п'ятницю весела,

А в суботу русую косу чесала,

А в неділю йшла до шлюбу плакала.

Ой, невіддай, моя матінко, від себе,

Нехай схожу рутв'яний вінок у тебе.

Не один ти, моя донечко, соходила,

Не раз, не два, добрими людьми згордувала.

А тепер ти, моя донечко, не сходиш,

А тепер ти добрими людьми не згордиш…

А коли повертаються, від шлюбу, співи і танці дорогою ще посилюються. Молоді ідуть уже в парі.

Помаленько йдіте

Порохом не метіте.

Щоб наша пара

Прохом не припала.

Прийшовшина подвір'я, пританцьовуючи, співає її рідня.

Що хотіли, те зробили -

З муки паляницю,

Що хотіли, те й зробили -

З дівки молодицю

Його рідня:

Що хотіли, те й зробили -

Із мукиці хліба.

Що хотіли, те й зробили -

Із парубка діда.

Знову батьки з хлібом - сіллю вітають своїх дітей, гостей, запрошують до хати. Музики грають вальс для молодих. Молоді танцюють і батьки запрошують гостей за столи.

Ой, дружбоньку, дядьку,

Виводь нам порядки -

Веди нас до хати,

За стіл вечеряти.

Дружба подає хустинку молодим, тримаючись за другий кінець хустинки, заводить молодих за стіл. Всі сідають і починається весільна вечеря.

Але співухи не затихають:

У лісі доріженька,

А з лісу - стженька.

Ой, у лісі на горісі

Там щебече соловейко

Вчеряти веслнько.

Тут же, за кожною піснею, свати гукають: гоп - гоп - гоп.

А на дворі чорная хмара,

А за столом сидить пара

Обоє гарнесенькі,

Як та рожа, повнесенькі.

Ой,що ж то за доріженька -

Від столу до поріженька.

То невістка наша

Ту доріжку топтала

Своїх гостей частувала.

Мілка капуста, мілка -

Сікла капусту, дівка.

Сікла вона, шаткувала.

Своїх гостей виглядала,

Із суботи на неділю.

Вона мала всю надію

Гарная господиня.

Що нам страву зварила.

То нехай вона прийде,

Знами покуштує.

Чи добрая страва,

А чи буде її слава?

Цю пісню повторюють, доки не прийде старша господиня. Вона приходить з великою дерев'яною ложкою, туди їй набирають всякої страви, наливши ще й горілки. Вона, пританцьовуючи, їсть це. А всі: «Слава господині, слава, слава!».

Гості молодого:

До нас, невісточко, до нас -

Буде тобі добре у нас.

Ринвою вода тече,

Сонечка хлібець пече,

Вітрець повіває,

Молодої:

До нас, зятю, до нас,

Буде тобі добре у нас.

Ти не бедеш жита молотити.

Ти не будеш води носити,

Теща буде все робити,

А ти будеш дочку любити.

Якщо ж свати потомилися, або лінуються гопкати, тоді гості співають:

Нема свата вдома

Десь поїхав до Вільвова,

Штани продавати

Гопкання викупляти.

Щоб захистити сватів, світилки:

Наш сваточок, як паночок,

В нього очі, як терночок,

В нього брови, як шнурочок,

Наш сваточок, як паночок.

Тоді починається «війна» між дружками і світилками

Дружки:

Їли світилки, їли,

Чорного бика з'їли,

Чорного рогатого,

Рогатого, патлатого.

Світилки:

Перша дружка, як дружка,

Друга, як пампушка,

Третя, як починок,

А четверта, як підсвинок.

Щоб розрядити обстановку, гості співають молодим:

Як у вас, так і в нас -

На городі моркву.

Як у вас, так і в нас

Цілуються «горька».

Всі, плескаючи в долоні, гукають: «Гірка, гірка!». Коли молоді не цілуються тоді:

Було тобі неженитися,

Було тобі волочитися.

Було тобі жінки не мати,

Як не вмієш поцілувати.

Цю пісню співають до тих пір, доки молоді не поцілуються, тоді всі: «Солодка, солодка!».

Рідні молодої:

Ой, зятю, мій зятю, хороший,

Закопані під грушею гроші.

Як ти будеш дочку любити,

Будеш тії гроші лічити.

Ой, чоботи, чоботи ви мої,

Наробили клопотів ви мені.

А за тії чоботи, що зять дав,

Він за тії чоботи дочку взяв.

Весілля у молодої підходить до завершення. Розпочинається обряд «перепивання» (дарування молодим). Перепивання (воно і нині так в селі називається), тому, що ті, хто дарує, п'ють горілку з молодими.

Молоді не виходять із - за столу, встають, їм старший сват наливає в келихи горілки.

Підходять з подарунками, наливають, теж горілку, чокаються з молодими бажаючи їм щастя і випивають, отож - перепивають. Раніше всіх підходили батьки, брати, сестри, рідні і т. д. На протязі всього перепою весь час співають:

Ой, батечку, до перепою -

Перепивай щастя й долю.

Перепиваю, що маю,

Щастя й долю не вгадай.

Бо й назначена доля

Та й від Господа Бога.

І так співають матері, сестрі, брату і т. д. Закінчився перепій. Час роздавати коровай. Протягом всього весілля коровай на вишитому рушнику лежить перед молодими. Оперезавшись вишитим рушником та перевеслом з жита, до короваю підходить дружба. Йому співають:

Наш дружбонька вбрався -

Сім літ не вмивався,

А восьмого року

Пішов до потоку.

Перевеслом вперезався

До короваю взявся,

Просять мене до короваю -

А я ножика не маю.

Біжи, біжи, вороний коню,

Та й по ножиках додому.

Середину короваю дружба вирізає і віддає молодим. Підходить 2-4 свати з тарілками. Дружба ріже коровай, кладе на ці тарілочки і каже сватам, кому давати коровай.

Тоді свати беруть тарілочки з короваєм, танцюють (музики весь час грають), приспівуючи: «Гоп - гоп - гоп. Від пана молодого, від пані молодої дарується коровай батькам молодої». А другий: «Сестрі молодої» і т. д. Спідня частина короваю залишається - «підошва». Музики виграють, а дружба довгий час танцює з підошвою і віддає її музикантам, вклоняючиь всім.

Час виряджати дочку до свекрухи.

Мати і дочка плачуть. Мати накидає на плечі велику білу (в квіти) хустку, поверх перев'язувачи червоною стрічкою.

Молодого рідня:

Як маєте виряджати - виряджайте,

Як маєте що давати - то давайте,

Бо підемо до дому,

Не подякуємо нікому.

Мати дочку виряджала.

Добрим словом научала.

Будь же дочко, послушная.

Будь же, дочко, покірная.

Уставай, дочко, раненько.

Пороби усе швиденько

Хай свекруха тобі, доню,

Буде матір'ю рідною.

Як будеш усім годити,

То не будуть тебе бити.

Не плач, доню, витирайся.

Зі свого дому забирайся.

Іди, доню, помолися,

Свому дому помолися,

Своїй хаті і світлиці -

Батьку, матері й сестриці

Батьку, матері і роду

Бо ти йдеш на віки з дому.

З комори мати виносить подушки, зав'язані в рядно, кладе на ліжко. Молодший брат чи сестра на подушках і «продає» їх. «Викупляє» старший сват. Викупивши, бере на плечі і виходить з хати.

Щіпай, мати, рожу,

Знімай Матір Божу -

Давай доньці в руки,

Випроводжай до свекрухи.

Мати знімає із стіни ікони, дає в руки доньці і зятеві на вишитих рушниках, а під руки (під пахву) дає по калачу, перев'язаному червоною стрічкою. На долівку стелять рядно, молоді стають на коліна, тричі кланяючись батькам і всім присутнім. Дочка прощається з батьками, рідними, зі своєю хатою.

На добраніч, моя мамцю,

Бо вже ж бо я йду.

Не оставляй вечероньки,

Боя н прийду.

Занеси ту вечероньку на сусіди,

Бо я іду до свикрухи назавсіди.

Занеси ту вечероньку до ріки,

Бо я іду до свекрухи на віки.

Цю пісню співають, поки молоді не вийдуть з хати. (Потрібно було поспішати, щоб ще в неділю вирядити до свекрухи, адже понеділок вважався важким днем). Мати вслід посівала житом, повторюючи: «Господи, благослови! Господи, благослови!».

А в молодого вже продовжувалось весілля пізно вночі. Бо ж ще матері молодої потрібно було зібрати перизву і йти до зятя.

1.3 Поховальна обрядовість

Ознакою культури українців завжди було і залишається шанобливе ставлення до могил і кладовищ. Це можна спостерігати у багатьох містах і селах, де місця поховання дбайливо доглядають, обсаджують деревами й квітами.

«Похоронні обряди українського народу є сукупністю багатьох явищ, які, з одного боку, заховуються в похоронних звичаях українського народу з надзвичайно давніх часів. А з другого, - заявилися у похоронному обряді у відносно пізніші часи, часи історичні, під християнськими і іншими культурними впливами, котрі позначаються і відбиваються на українському похоронному обряді і до наших днів».

Поховальна обрядовість - система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків.

Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість. Ставлення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на поховальних обрядах.

За народними світоглядними уявленнями, людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним.

Виходячи з цього, визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони, насамперед, були спрямовані на успішний перехід душі небіжчика у світ предків. Тому поховальні обряди складаються з двох основних частин: похорону і поминок.

Розділ II. Календарна обрядовість

Літочислення, періодичні зміни сезонів природи - невід'ємні складники етнічної культури, з яким пов'язані звичаї обряди та свята. Протягом багатьох віків ця обрядовість увібрала в себе істотні риси соціального, економічного життя народу. В ній знайшли відображення громадський устрій, сімейно-побутові стосунки українців, особливості їхнього світогляду, психології, моралі.

Давні-прадавні предки українців були землеробами, скотарями, ремісниками і мисливцями, а ще вони були знані як непохитні загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку. Слов'яни були язичниками - тобто вони молилися багатьом богам, обожнювали природу, поклонялися духам предків і вірили у потойбічне життя. їхніми богами були: Перун - бог грому і блискавки, Дажбог - бог сонця та багатства; Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів; Велес - бог скотарства.

А ще давні українці поклонялися духам лісів та річок і вірили, що існують лісовики, домовики, упирі, мавки, русалки, німфи. Вважали, що у кожної людини, яка живе на Землі, є своя зірка. Скільки людей на Землі - стільки зірок на небі.

Традиційно українці шанували землю, називали її «мати», «свята земля», вважаючи живою істотою, здатною відчувати біль. Надзвичайно шанованими були і такі явища природи, як вода, вогонь, блискавка. Але поряд із шанобливим ставленням до цих стихій, люди ще й відчували страх перед ними. Досі збереглися в пам'яті народній своєрідні погляди на такі явища, як вітер, сніг, дощ, веселка, роса, хмара. Стародавні вірування переплелися з вдумливими спостереженнями за природними силами.

Календарні свята і обряди становлять найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури, оскільки, по суті, визначають весь розпорядок життя людини протягом року. Головний елемент календарної обрядовості - коляда (від лат. Calendae - перший день кожного місяця) - відбивав певну ритмічність життя за зовнішніми ознаками.

Всі народні свята в Україні розглядають як свята хліборобського періоду сільськогосподарського року. Як хлібороби, що цілком залежали від природи, наші пращури і свята мали хліборобські.

Щодо внутрішньої сутності календарної обрядовості, то вона зумовлювалася двома чинниками: циклічністю процесу життєдіяльності людини та сезонністю природи, відповідно поділяючись на зимовий, весняний, літній та осінній цикли.

Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі - зимове сонцестояння - та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє й водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь.

Весняне пробудження природи викликало пожвавлення і в діяльності людини. Водночас у цей період яскраво проявлялося намагання забезпечити успіх цієї діяльності через звернення до богів.

Літні обряди, знов-таки, були викликані поворотним моментом у природі - літнім сонцестоянням. Вони були пов'язані також з дуже важливим періодом у житті людини - очікуванням урожаю.

Звідси - звичаї звернення до магії рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала) з надією на кращий врожай.

Осінній обрядовий цикл збігався із кульмінацією діяльності людини - збиранням дарів природи (обжинки, дожинки) та підготовкою до наступного врожаю, і водночас із зів'яненням природи.

Таким чином, коло замикалося, і знову розпочинався календарний цикл святкувань, що спиралися на ті самі природні явища, ті самі господарські проблеми і ті самі відповідні обрядові дії.

Основа творення і усталеності календарних обрядових традицій лежить в їхній повторюваності.

Існують два погляди на природу календарних обрядових традицій, звичаїв: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій космогонічної теорії (релігійної), другий - із точки зору теорії аграрної (господарської). Релігійна основа календарних обрядів, в тому числі побудована на космогонічних поглядах, звичайно, мала місце, адже у глибоку дохристиянську давнину серед слов'янства побутував особливий релігійний календар, за яким люди вшановували своїх богів. І при цьому кожен із богів уособлював певну стихію, від котрої залежав успіх хліборобських занять.

Отже, календарна обрядовість українців, як і інших хліборобських народів, є аграрно-магічною, пов'язаною з шануванням сонця, рослинності, предків.

Слід зазначити, що християнська релігія не змогла змінити чіткої системи свят культу богів, яка складалась протягом тисячоліть, вона дала лише нові назви цим святам та наповнила їх відповідним християнським змістом, прийнявши давні ритуали і традиції.

2.1 Зимовий цикл свят

Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців поділяється на передріздвяні та власне різдвяні свята.

Починається він від Коляди, що відзначається напередодні Різдва, і закінчується Водохрещею.

Цей період називається зимовими Святками або Д ванадцятиденням..

Є різні тлумачення походження назви «Коляда»: одні вважають, що Коляда - один із язичницьких богів, який символізував початок нового року, інші - що його корені у слов'янському слові «коло». Існує й думка, що воно йде від назви Нового року у римлян - Kalendae Januariae.

Зимовий цикл свят є найбільш популярним і очікуваним в народі. Особливо цих свят з нетерпінням чекають діти. Вони пов'язані з приємними сюрпризами, надіями на чарівне виконання бажань, вірою, що все загадане здійсниться за допомогою казкових персонажів.

Веселі зимові свята відмічають і дорослі, і діти. Вони супроводжуються пустощами, розвагами, жартами, піснями. У ці дні загадують бажання, замовляють подарунки, гадають на майбутнє.

2.2 Весняний цикл свят

Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, адже він пов'язувався з найважливішою життєвою справою - закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період - іще й пробудження природи та людських почуттів, а тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії.

Весняні свята мали особливі ритуали, головними серед яких були зустріч весни; накликання тепла; вітання пробудженої природи; задобрення духів поля та дому; звертання до землі, щоб дала щедрий урожай; піднесення й оспівування глибини людських взаємин.

2.3 Літній цикл свят

Найбільш різноманітним, колоритним є літній обрядовий цикл.

Серед його основних свят: Зелені свята (Трійця), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла) та ін.

В основі літньої обрядовості лежав культ рослинності і магія заклинання майбутнього врожаю.

Оберегом від злих сил була зелень - «клечання». Тому церкви, хати, господарчі будівлі прикрашали («клечали») зеленню дерев.

Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Саме довкола них вибудовувалися обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай.

2.4 Осінній цикл свят

З циклом осінніх світ пов'язані звичаї, приурочені до збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ. Немає чіткої межі між літом і осінню, і є різні підходи до визначення цього.

Багато дослідників вважають що осінній обрядовий цикл охоплює період від перших серпневих днів (2 серпня - свято пророка Іллі) до зимового посту Пилипівки (27 листопада).

В осінньому циклі свят відображено головну селянську турботу - забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду.

Жниварські звичаї та обряди групуються коло трьох свят - святого Іллі, Маковії і Великого Спаса.

Висновок

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї -- це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова -- це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

Вовкулака -- це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; у день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісу і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв--це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе в Україні 45 мільйонів людей, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу.

Усна народна творчість також може слугувати класичним прикладом єдності між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір'я, що духи всіх дітей - живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих--на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд Святої Вечері символічно об'єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до християнського періоду в Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас в Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято Зеленими Святами. Всі ми відзначаємо свято Купала, на Введення закликаємо щастя на майбутній рік, на Катерини кличемо долю, а на Андрія хто з нас не кусав калити і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавлячись навесні, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли..»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровод:

«Ой, дід, дід і Ладо...»

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників...

Купало -- це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і розмноження.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства в Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку парубка -- дружинника князя або й самого княжича. Всі стих сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще початку християнських часів в Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять свят вечірніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі злих вітрів, дідух на покуті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякі значення в житті людини, віють на серце кожного з нас нар рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Обрядовість має тривалу історію, яку умовно можна розділити на відповідні етапи. Перший -- від найдавніших часів аж до початків землеробства. За тривалістю він обіймає ледь не сотні тисячоліть. Власне від нього в українських обрядах збереглися такі рештки обрядових дійств, як перерядження на звірів, а з ним --і вірування про спорідненість людей і звірів» про можливість їх взаємного перевтілення. Ця первісна форма релігійних вірувань відома як тотемізм -- від «о'тотем», що на мові племен оджибве означає «його рід». Багато народів світу, які здавна займалися мисливством, своїми родоначальниками, тобто засновниками родів, уважали різних звірів. Як своєрідний код пам'яті можна сприймати існування таких прізвищ, як Заєць, Ворона, Лисиця, Вовк. Безпосереднім відголоском тотемістичних вірувань українців слід вважати ряд народних повір'їв, згідно з якими звірі колись говорили. Згодом ця здатність збереглася в одомашненої худоби у певні святкові дні.

Другий етап обрядового розвитку охоплює період від зачатків хліборобства до прийняття нашими пращурами християнства. Це був час утвердження відтворювальної форми господарювання. Остання спричинила зміну способу життя, розширила світогляд, сприяла народженню зачатків астрономії, математики, інших знань, а з ними -- ані містичних вірувань, тобто загального одухотворення природи. У цей же період із загальної маси вирізнилася еліта, яка володіла утаємниченими від інших первісними знаннями. Вона впорядковувала системи відліку часу, складала календарі, підпорядковувала первісні свята астрономічним датам. На грунті взаємодії елітарної та народної форм культури склалося язичництво з цілим пантеоном божеств та відповідними святами і обрядами.

Та все ж внутрішню основу останніх і надалі становили норми життя і побуту людей періоду родового ладу, засновані на уявленнях про рід та взаємозв'язок між живими і мертвими. Другий етап -- анімістичний -- змінив лише форми цього зв'язку. В народних уявленнях предків звірів змінили реальні колись люди. Навіть після смерті вони не поривали стосунків зі своїми нащадками. Хоч їхні душі були «десь далеко», у певні періоди покійні приходили на поміч живим нащадкам: сприяли родючості полів, плодючості худоби, забезпеченню здоров'я членів родини. Робили вони це на підставі кровних родинних зв'язків. Але на цьому ж грунті нащадки мусили виявляти турботу про кревних, і «відійшли»: запрошувати в гості, годувати, зігрівати, вшановувати. Ця народна основа збереглася в українських звичаях та обрядах навіть упродовж третього періоду обрядової еволюції, який розпочався з утвердженням християнства. Впровадження християнських святкових дат, зміна світоглядних засад не знищили цього явища, яке називаємо «культом предків. Воно відоме багатьом народам. Первісні його форми і сьогодні можна спостерігати на прикладі життя тих народів, чий розвиток затримався на стадії кам'яного віку. Деякі племена Нової Гвінеї у своїх житлах зберігають мумії родичів. Чим більше їх у хижіші, тим багатшою вважається сім'я. А старші, щоб навчити своїх дітей цьому пошанівку, щовечора «годують» черепи предків юшкою з саго.

До нас це явище дійшло у символічній формі -- в обрядових трапезах чи вшануванні пам'яті померлих. З ними пов'язана основна ідея будь-якого обрядового циклу українців.

Таким чином, культ предків на українському грунті був тим золотим ланцюгом, який об'єднував цілі покоління, творив стовбур нашого родоводу. Забуваючи про це, стаємо безбатченками, людьми без роду-племені. Одночасно календарно-побутова обрядовість акумулювала у собі цінні морально-етичні погляди та естетичні смаки українців. У ній відтворено народне ставлення до явищ природи і навколишньої дійсності, благородний потяг до толерантних взаємин, одвічне прагнення спокою, злагоди, добра.

Список використаних джерел

Антонова Є.І. На весілля з рушниками: Традиції і сучасність.- Донецьк: УкрНТЕК, 2002.- 24 с.

Білан М.С., Стельмащук Г.Г. Український стрій / Гн-т народознавства НАН України, Львів. Акад. Мистецтв (Наук.-дослід, сектор), Укр. акад. друкарства.- Л.: Фенікс, 2000.- 328 с.

Біляцька В.П. Календарно-обрядова поезія і народні свята. Вечорниці та досвітки.- Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001.- 104 с.

Болтарович 3. Українська народна медицина: Історія і практика.- К.: Абрис, 1994.- 320 с.

...