Етнотворення на Покутті в І тисячолітті до нашої ери

Размещено на http://www.allbest.ru/

В пошуку ідентичності. До питання про етнотворення на Покутті в І тис. до Р.Х

Традицією європейського політичного буття з часу модерної історії є бажання і потреба національної самоідентифікації. Не оминула ця традиція і українську націю. З другої половини ХІХ століття її наукова і політична еліта, представники духовенства, інтелігенції інтенсивно намагаються і віднайти, і відновити своє коріння, визначитися з тим, які елементи етнічної мозаїки складають загальну картину українського етносу. В пошуку власної ідентичності вчені звертаються до різноманітних історичних, історіографічних, археологічних, етнографічних і т.п. джерел.

Метою цієї статті є спроба встановлення етнічно приналежності племен культур пізньої бронзи та раннього заліза на території Покуття. Основою для написання розвідки є матеріали археологічних досліджень вітчизняних вчених Г.Смірнової[17], Я.Пастернака[16], Й.Кобаля[10], Е.Балагурі[1], Л.Крушельницької[13], М.Бандрівського [2; 3], Д.Козака[11], про які мова йтиме нижче. Автори більшою, як наприклад М.Бандрівський та Д.Козак, чи меншою мірою приділяли увагу питанням етнічної приналежності племен тих культур, які були в полі зору їх дослідження. Віднайдений та введений ними в науковий обіг археологічний матеріал є, вважаємо, одним з важливих елементів для формування етнічної картини регіону дослідження визначеного часового етапу - І тис. до н.е.

Основними територіальними межами розвідки є територія нинішнього Покуття - краю між Прутом і Дністром на території сьогоднішньої Івано-Франківської області. Це територія між останнім відтинком верхньої течії Дністра та верхів'їв річки Прут, що входить до так званого Галицького Подністер'я, знаходиться на Прикарпатті і межує власне з самими Українськими Карпатами.

Цілком усвідомлюємо, що писати про проблеми стародавньої історії України, хай і в контексті етнотворення, на базі археологічного матеріалу - справа невдячна. Притримуємося в цьому плані думки М.Грушевського, за яким: “ ми повинні лишити археології те, що вона мусить і може нам дати -- історію культури певної території; нехай вона се зробить свобідно, не в'яжучись історичними відомостями, а з її поступами буде видно, що можна буде з неї витягнути для передісторичної етнографії. Не мучмо її на прокрустовім ложі наших історичних відомостей, не вибираймо з неї поодиноких подробиць, які здаються нам придатними для певних історично-етнографічних комбінацій. Вона повинна передовсім слідити культурні типи й явища для них самих”[4]. Жодною мірою не намагаючись “мучити археологію в прокрустовому ложі історії”, зосередимося на історіографічних джерелах, що вийшли з під пера сучасних українських вчених у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття.

Географічний чинник та історичний досвід приводить до висновку, що саме гірські і передгірські райони, як от Альпи, Баварське передгір'я, Приуралля, Тянь-Шань, Памір стають, як правило, вогнищами етнотворення. Саме на такого типу територіях відбуваються активні контакти представників різних етносів, взаємопроникнення культур, традицій, взаємні асиміляційні процеси, які згодом можуть призвести, як правило, до появи якісно нового етнічного утворення, що може мати продовження в більш високій стадії розвитку самого етносу[5;С. 12].

Традиційно усталеною у вітчизняній історичній літературі є теза про те, що на території нинішніх Закарпаття та Прикарпаття з середини ІІ тис. до Р.Х. поширюється Ґава-Голіградська культура. Перша є більш, так би мовити, давньою, поширилася на Закарпаття з Панонської низовини, а вже звідти і на західний бік Карпат - нинішнє Покуття. На нашу думку, таке твердження вимагає певного уточнення і конкретизації.

Дані археологічних розвідок свідчать, що з ХV ст. до Р.Х. на мапі Покуття починають активно ідентифікуватися племена культури Ґава. Про тісні контакти представників цього (ґавського ) етносу з місцевими племенами свідчать знахідки скарбів бронзових казанів, виявлених головно на правому березі р.Дністер в районі нинішнього Покуття. Дослідники стверджують, що скарби бронзових казанів дністрянської групи у селах Волока, Кунисівці, Озеряни з'явилися у верхів'ях Дністра приблизно 1050/1020 - 950/920 рр. до н. е.) в ареалі культури Ґава із Верхнього Потисся [10, С.97].

Однак, на момент появи ґавських племен на території Покуття, автентичними тут були племена іншої культури. Лише завдяки розвідкам Лариси Крушельницької, М. Бандрівського та Д.Козака сучасна українська археологія прийшла до висновку, що вони належали до культури Ноа. Більше того, саме цим вченим вдалося аргументовано довести тезу про те, що на Покутті не відбулося одномоментної заміни одного етносу на інший, а між ними були встановлені досить глибокі і міцні зв'язки, мав місце широкий взаємопроникний міжетнічний діалог.

Загальновизнаним на сьогодні є також факт того, що етнічну приналежність культури Ноа встановити не має змоги. Відомий український археолог Лариса Крушельницька у своїй монографії, спеціально присвяченій цій культурі [13] теж, на жаль, не відповіла на це питання, хоч, зрештою, і не ставила перед собою таку мету. На думку вченої, ініціація культури Ноа могла відбутися вже в XIV ст. до Р. Х., а її повний період існування сягав ХІІ ст.до Р. Х. (і навіть довше). Таким чином, акцентуємо увагу на тому, що, за Л.Крушельницькою, хронологічно культури Ґава і Ноа існують майже одночасно, зокрема коли мова йде насамперед про їх верхню межу.

Водночас, вченна звертає особливу увагу на потужних зв'язках культури Ноа на землях України не тільки з ґавськими племенами, але й з територією сабатинівської культури[9]. Йдеться не лише про становлення чи продовження тісних економічних, соціально-культурних, а й можливо - світоглядних, релігійних, культово-культурних та іншого типу зв'язків. Своєю чергою така система взаємовідносин могла призвести до більш тісного взаємозв'язку між племенами, аж до формування більш-менш стійкої протоетнічної цілісності. Однак наявність лише археологічних джерел, вважаємо, є недостатньою для більш аргументованих і глибоких висновків. Іншими ж історичними джерелами сучасна наука якщо й володіє, то вивчила і ввела їх у науковий обіг відверто недостатньо.

Варта зазначити, що сабатинівську культуру сучасні українські вчені І.Черняков, М.Бандрівський ідентифікують значною мірою з кіммерійця. “Територія поширення сабатинівської культури збігається, на думку І. Чернякова, - пише М.Бандрівський - з тими межами Кіммерії, які окреслив Геродот: від гирла Дунаю до Північно-Західного Призов'я, включно з Кримом. На сьогодні відомо понад 1000 поселень сабатинівської культури з розвинутим глинобитним і кам'яним будівництвом, складним вуличним і “гніздовим” плануванням “міського” типу, великою кількістю знахідок скарбів і бронзоливарних майстерень” [3, С.86]. Сам М.Бандрівський вважає місцем осідку кіммерійців і територію Середнього та Правобережного Подніпров'я, вказує на їх автохтонне походження з Чорноліської культури, а не приналежність до іраномовних племен[3,C 79-81].

Вважаємо, що численні факти взаємодії племен культури Ноа і Сабатинівської, хоч безперечно і мали місце, все ж не означають їх ентічну ідентичність, а щонайбільше - спорідненість. Інакше численних відмінностей у матеріальній культурі між цими племенами не було б, а, отже - не було б потреби виокремлювати одну культуру від іншої. Хоч ще раз наголосимо на їх взаємоз'язках, взаємопроникненні, взаємозбагаченні.

На теренах майбутнього Покутя, як і на Прикарпатському Подністров'ї загалом контакти між племенами культур Ноа та Ґава призвели, припускаємо, до появи в ХІ ст. до Р.Х. нового етносу, представники якого належали до культури Голіградів. (с. Голігради, Заліщицького району Тернопільської обл., де вперше було виявлено поселення такого типу). Погоджуючись з М.Бандрівським, також вважаємо, що цей процес відбувся не одномоментно, а став результатом тривалих взаємодій і взаємовпливів. Вчений, зокрема, зазначає: “ поява т.зв. культури Ґава на Покутті,

Придністровському Поділлі та в прилеглих районах не обов'язково мусіла мати раптовий характер, як це уявлялося до сьогодні. Судячи з усього, на цих землях не було одномоментної й швидкої “заміни” культури Ноа (чи культури білогрудівсько-сабатинівського типу) на ніби-то прийшлу з Верхнього Потисся уже остаточно сформовану культуру Ґава. Цей процес був, мабуть, значно складнішим, різновекторним і тривав впродовж довшого часу” І далі автор продовжує: “Звичайно, впливи з горішнього Потисся з ареалу Ґава були, але вони, як свідчать найновіші дослідження, у ранньогальштатській культурі Верхнього Придністров'я, не переважали.” [2, C.132].

Таким чином, на Покутті, як у краї пограниччя, на межі періоду бронзи і заліза з'являється нова культура, яка, припускаємо сприяла появі і нового етносу. Ця Голіградська ( в сучасній українській науковій літературі її часто ідентифікують як Ґава-Голіградську культуру) існувала в ХІ-VII ст. до Р.Х., належала до культури Українського Ґальштату.

Зауважимо і відзначимо, що на сьогодні у вітчизняній археологічній науці немає єдиного потрактування як назви, так і самої культури. Так, вчені Г.Смірнова[17], Е Балагурі [1] Й.Кобаль [10], зрештою, Л.Крушельницька в тій чи іншій інтерпретації послуговуються терміном “Ґава-Голіградська культура”. Інші дослідники, як от М.Бандрівський [2], схиляються до потрактування культур Ґава і Голідрад як окремішніх. При цьому, як перші, так і другі відзначають факти тісної взаємодії племен обох культур. Результатом їх взаємних асиміляційних процесів стало формування своєрідних культур на Покутті пізнішого періоду, про які мова йтиме трохи згодом. Започаткував такий підхід в українській археологічній науці відомий вчений, беззаперечний авторитет в цій царині Ярослав Пастернак.

Так, ще у своєму ґабілітаційному викладі 1934 р. він висунув концепцією “культури Українського Ґальштату”. Її основу складали пам'ятки білогрудівського типу, до яких дослідник зарахував тоді пам'ятки культури Ґава і Голіградської. Тобто, вчений ще в середині ХХ століття виокремлював дві культури: Ґава і Голіградську, відносячи їх до періоду Українського Гальштату.

Відомий сучасний український археолог М.Бандрівський, розвиваючи тезу Я.Пастернака, стверджує, що нещодавні розкопки Л. Крушельницької в с.Текучій на Косівщині та його біля м. Космача, а також їх обидвох на низці пам'яток Покуття (села Стецівка, Лоєва, Чортовець та ін.) довели, що говорити про якусь домінацію елементів Ґава навіть у в ранньогавських комплексах Верхнього Придністеря не можна.[2; С.131-132].

Виходячи з такої тези вченого, частково підсумовуючи наведені вище аргументи і тези, можемо припустити наступне.

По-перше, культура Ґава була присутня як на Покутті, так і в Українському Передкарпатті.

По-друге, оскільки вона не була домінуючою, то найімовірніше не була місцевою, а радше прийшлою (по крайній мірі із Закарпаття, якщо не з теренів сучасної Угорщини - Панонської низовинни). І до такого висновку сьогодні все більше схиляються українські археологи. Однак чітко прослідковується, що представники цієї культури брали участь у взаємовідносинах і взаємозбагаченні з культурою місцевою. Матеріальних залишків цієї, автохтонної культури археологи знаходять значно більше, ніж ґавської, що власне і дає підстави вважати місцеву домінуючою. Мова йде про так звану культуру Ноа чи культуру білогрудівсько-сабатинівського типу. етнічний приналежність плем'я культура

По-третє, результатом взаємодії племен культур Ґава і Ноа, вважаємо, стала поява на мапі Прикарпатського Подністер'я і Покуття зокрема нової культури, навіть - культурної спільності, складової культури Українського Гальштату - Голіградської культури.

Постає закономірне питання: чи слід вважати культуру Голіград не лише місцевою, а й автохтонною на землях майбутнього Покуття? З точки зору археології встановлено, що в культурі Голіград до певної міри збережена тяглість у предметах вжитку, побуту, побудові жител, елементах культу і вірування від племен попередньої місцевої культури Ноа. Тому ймовірно вважати цю культуру автохтонною.

Тобто, Покуття на рубежі ІІ-І тис. до н.е. стає центром виникнення нової археологічної культури, можливо - нового етнічного організму, відмінного від того, що розвивався від лівого берега Дністра і до Дніпра (Чорноліська культура) - племен Голіградської культури. При цьому, як це часто траплялося в часи бронзи чи заліза, і культура Ґава, і Голіград, і Чорноліська культура складали єдину (за матеріальними ознаками) культуру Українського Гальштату. Часто культуру Ґава і Голіград вважають за своїм етнічним походженням фракійськими[15] .

М.Бандрівський, намагаючись накласти археологічні культури рубежу ІІ-І тис. до Р.Х. - першої чверті І тис. до н.е. припускає, що Голіградська культура входила до складу так званої Невриди, а племена цієї культури були складовою частиною племен неврів. Отже, можемо припустити, що частина племен неврів виникла і розвивалася з Покуття, а за своїм етнічним походженням вони теж відносяться до фракійських племен(?). Одразу зауважимо, що етнічну приналежність неврів на сьогодні встановити достеменно ще не вдалося.

Неврів описував ще свого часу “батько історії” Геродот. Він, хоч ніколи тут не бував, досить яскраво змалював місцеві традиції та звичаї, побут і заняття неврів. Загалом Україні, тобто території, на якій сьогодні розташована Україна, Геродот присвятив повністю четверту з дев'яти книг і частково - першу. Звичайно, про Покуття Геродот писати не міг. Однак, писав про землі, на яких згодом цей край постане. Ось як власне про них, про їх населення оповідав “батько історії”: “Наступна ріка на схід від Пиретусу (р.Прут) є Тірас (р.Дністер), який тече з півночі на південь та бере свій початок із великого озера і служить межею між неврами та скитами-хліборобами” [6; С.62].

Таким чином, як давні, так і сучасні вчені однозначно приходять до висновку, що територія між ріками Прут і Дністер є тією, на якій замешкували неври - сучасники кіммерійців і скіфів. Правда, ідентифікувати неврів з племенами Голіградської культури, по крайній мірі - як їх спадкоємцями - не спромоглися до нині сучасні українські археологи. Те ж стосується власне і тези про часткове походження Голіградської культури від культури Ґава (вперше досить чітко так поставив питання, вважаємо лише зовсім недавно М. Бандрівський).

Цікавим є ще один факт. Геродот пише, що Дністер - Тірас витікає з великого озера. В сьогоднішній науці утвердилося розуміння цієї території, як Волині з її багатющими озерами. Однак, дозволимо собі навести два контраргументи. По-перше, Дністер бере свій початок поблизу м. Стрий, що за 100 км. від північно-східних кордонів Покуття. Нинішні волинські озера знаходяться значно далі. По-друге. Дослідження івано-франківського археолога Богдана Томенчука доводять, що на території власне північно-західного і центрального Покуття в давнину існувало чимале озеро, яке автор сміливо називає Покутським морем. Ймовірно, що Дністер, впадаючи в нього, згодом втікав, пливучи вже знайомим сьогодні нам руслом. Це створювало враження витоку Дністра з цього озера. Отже, цілком ймовірно припустити, що геродове озеро, з якого витікав Тірас - Покутське море, яке стояло на шляху течії сучасного Дністра.

Про участь неврів у етногенезі західної гілки сучасних українців говорить ряд, так би мовити непрямих фактів. Лише про один з них, враховуючи масштаби цього дослідження. Сам Геродот пише про дивні звичаї неврів. “З чуток мені здається, що ці люди практикують магію. Наведу я розповідь і скитів, і тих греків, що живуть у Скитії: “Один раз на рік кожен невр перевертається у вовка на кілька днів, а потім знову стає людиною”. Я цьому не вірю, - каже Городот- але всі кажуть це, навіть присягаючи, що це правда”[6, С.94]. Відомо, що найміцнішою скарбницею народної пам'яті є фольклор. В даному випадку - казки. Саме в казках Покуття і Закарпаття - території культур Ґава і Голіград - є чимало сюжетів, пов'язаних із перевертнями, так званими песиголовцями тощо. Відомою у різних інтерпретаціях є і казка про сірого вовка, який розмовляє, думає, хитрує, допомагає царевичу здобути в різних країнах неймовірні дари, навіть повертає останнього від смерті до життя[8;12]

Тяглість традицій, міфів, легенд не залежно від сьогочасної самоідентифікації є ознакою багатовікової етнічної заглибленості. Маємо на увазі той факт, що такими ж властивостями перевертатися на вовка, як і оголятися під час ведення військових дій,показуючи свою зухвалість щодо смерті, розмальовувати обличчя татуюванням синього кольору володіли кельти. Цей етнос теж був неоднорідний і складався щонайменше з кількох десятків різних племен. Його поява на Покутті, а звідти і на Правобережній Україні, стала можливою в результаті міграційних процесів.

За офіційно прийнятою у науковому середовищі теорією, племена кельтів формувалися на території Чехії й Австрії і звідти почали у VIII-VII ст. до н.е. проникати до Франції, на Британські острови і Піренейський півострів. Їхньою вторинною батьківщиною, де етнос зміцнів і набув своїх класичних рис, стали землі Східної Франції і Південної Німеччини. Звідти на зламі V-IV ст. до н.е. почалася масова міграція, у ході якої освоювалися все нові краї: - Закарпаття, Прикарпаття, Покуття (с. Бовшів, 11 км від сучасного Галича середина II ст. до н. е.-друга чверть І ст. до н. е.), Пн. Буковина. Отже, кельти - прийшлий етнос на українських землях, в тому числі і на Покутті [7]. Такий постулат утвердився і в сучасній українській археології. Є тенденція до його утвердження загалом в науці історичній.

Однак, дозволимо собі висловити сумніви щодо його безумовної істинності. Так, загальновідомим є той факт, що наявність подібних матеріальних залишків у культурах різних періодів може бути свідченням їх спорідненості, походження однієї культури з іншої, їх генетичного тяглості. Звідси можемо припустити, що у формуванні кельтського етносу в часи його зародження могли брати участь і ті племена, що проживали на території Верхнього Подністер'я. Так, ще в останній чверті ІІ тисячоліття до н.е. племена культури Ноа використовували втульчаті двобокі гострі бронзові сокири, більш відомих згодом, як кельти [14]. Зброю такого типу використовували і племена Голіградської культури, інші місцеві племена Галицького Подністер'я й Північної Буковини. Безумовно, припущення про часткове місцеве походження кельтського етносу вимагатиме наступного фактологічного підтвердження і не є безсумнівним. Однак, на нашу думку, цілком має право на життя.

Правда, на галицькому Подністер'ї їх називали галлами (в перекладі зі старофранцузької “гали” - воїни, тобто найбільш войовничі племена кельтів, ті що несли прикордонну військову службу на рубежах володінь кельтів). А той факт, що і етнос кельтів перейняв ряд притаманних місцевим мешканцям традицій, є свідченням обопільного впливу асиміляційних процесів.

Важливим, на нашу думку, є з'ясувати взаємодію галів-кельтів з місцевими племенами, які чисельно (але не етнополітично) займали домінуюче становище в краї і належали до наступних археологічних культур: Зарубинецької, Зубрицької, Карпатських курганів, Латенської, Липицької, Пеньківської, Поєнешти-Лукашівської, Пшеворської, Черняхівської, Чорноліської.

(Далі буде)

Література

1. Балагури Э. Исследование памятников поздней бронзы - раннежелезного века на Закарпатье в 1966- 1967 гг. / Е.Балагурі// Археологические исследования. - Вип. 2. - С. 105-107.

2. Бандрівський М. Етнокультурна ситуація на заході України у постгавський час: Голіградська культура й пам'ятки Латорицької групи (проблеми хронології й періодизації)/ Микола Бандрівський//Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині.-Вип. 12, 2008.- С. 127-161.

3. Бандрівський Микола. Сучасне розуміння “скіфського” і проблема етно-культурної приналежності носіїв Середньодністровської групи/Микола Бандрвський// Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині.-Вип. 11.- 2007.- С. 77?100.

4. Дністрянський М.С. Етногеографія України: Навчальний посібник./ М.С.Дністрянський - Львів:Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. - 232 с.

5. Історя України написана у V ст. до нашої ери Геродотом, перекл. Спаско С.К..-К.:ФОП Стебляк О.М., 2012, 144 с.

6. Казакевич Г. М. Кельти на землях України (ІІІ - І ст. до н. е.)/ Г.Казакевич // Історичний журнал. - 2006. - №4.- С. 22-31.

7. Казки одного села. Запис тестів, післямови та примітки П.В.Лінтура. Упор.: Ю.Д.Туряниця.-Ужгород:Карпати, 1979.-368 с.

8. Клосінська Е.М. Л.Крушельницька. Культура Ноа на землях України Львів. -- 2006. -- 160 с., 56 рис., 19 фото, резюме німецькою мовою, бібліографія)// Археологія.-2008.-№2.-С.93-96; С.96.

9. Кобаль Й. Бронзові казани у верхів'ї Дністра/ Йосип Кобаль.//Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині.-2006.-№10.-С.92-99.

10. Козак Д. Етнокультурні процеси на теренах українського Подністров'я в першій половині І тис. до н.е./ Д.Козак //Археологічні дослідження Львівського університету.-2006.-Вип.9.- С.211-234.

11. Кольберг О. Казки Покуття/ Оскар Кольберг. Упор., підготов. текстів, вступна стаття, прим. та слов. І.В.Хланти.- Ужгород:Карпати, 1990.-327 с.

12. Крушельницька Л. Культура Ноа на землях України/ Лариса Крушельницька. - Львів. -- 2006. -- 160 с., 56 рис., 19 фото, резюме німецькою мовою, бібліографія.

13. Пастернак Я. Коротка археольогія західноукраїнських земель. - Львів, 1932. - 130 с.

14. Смірнова Г. Населення Східних Карпат в епоху раннього гальштату // Населення Українських Карпат. - Ужгород, 1972 - С. 96-97.

Размещено на Allbest.ru