Традиції харчування на ярмарках України у другій половині ХІХ–на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТРАДИЦІЇ ХАРЧУВАННЯ НА ЯРМАРКАХ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Віталіна ЮРЧЕНКО

Особливу групу товару на українському ярмарку другої половини ХІХ - початку ХХ ст. становили харчові припаси, «кушання», ласощі та напої. Визначення асортименту страв народної кулінарії, які продавалися на ярмарку, є важливим у розкритті значення ярмарку для розвитку матеріальної культури українського народу. Постановка та розв'язання цього наукового питання допоможе поглибити знання про традиції харчування українців. Це у свою чергу розширить кругозір сучасного українця щодо звичаїв та традицій пращурів. Питанням щодо забезпечення ярмарчан харчами цікавився Ф.Вовк [3], який у своїй статті описав ярмаркові ласощі, вказавши на особливості продажу солодощів на ярмарках Лівобережної та Правобережної України. Яскраво змалював торговок, які продавали на ярмарку хлібні вироби домашнього приготування, Г.Квітка-Основ'яненко [6], [7]. Асортимент ласощів на полтавському ярмарку вивчав В.Мілорадович [11]. М.Сумцов у деяких своїх працях зосередив увагу на виготовленні та продажу на ярмарках Харкова «сластьон» та маківників [16], [17]. Дослідження науковцями ХІХ ст. ярмаркових народних страв та ласощів мають фрагментарний характер і потребують більш поглибленого вивчення та узагальнених висновків. До статті залучені джерела - матеріали з Наукових архівних фондів рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України, зокрема справи з фонду С.Носа (Ф.2) та Д.Яворницького (Ф.8), а також етнографічний матеріал, що зустрічається у творах художньої літератури. У статті ставиться завдання виявити основні групи продуктів харчування, що доставлялися на ярмарок, показати асортимент продукції та особливості її продажу.

Значну частину харчів становила їжа, яку вже готову привозили ярмаркові з дому. Інша частина продуктів - ті, що приготовлялися безпосередньо на ярмарку. Відповідно їжу, яка споживалася на ярмарку, можна розділити на дві групи: та, що вживалася у повсякденному раціоні харчування і спеціальні страви, які виготовлялися лише на ярмарках.

До категорії харчів на ярмарку відносилися різноманітні хлібобулочні вироби випечені дома. Господині випікали булки, пшеничні буханці, коржі, бублики, пряники [2, 77-78; 17, 45]. Продавали й м'ясні вироби. Так, на ярмарку у с. Котівка ковбасниця продавала виготовлені дома гарячі ковбаси з м'яса та сала, пражені на салі [20, 186].

Окрему групу товарів на ярмарку складали різноманітні ласощі. Випікаючи солодощі, людина тим самим прагнула хоч чимось підсолодити своє нелегке життя та внести різноманітність у скудний раціон повсякденного харчування. Особливістю ярмаркових ласощів було те, що кожен солодкий виріб мав свою окрему назву і зображував майже завжди якийсь побутовий предмет. В першу чергу це стосувалося пряників. Умовний їх розподіл на групи був здійснений Ф.Вовком. До першої він відносив пряники, що зображували духовні предмети - хрест і євангеліє; пряники, що випікалися у вигляді людської подоби (серед них найбільш популярними були: «дівчинка» і «козак на коні»); пряники, що зображували тварин, в основному коней, а також пташок; пряники у вигляді рибок. Другу групу пряників складали ті, що зображували геометричні фігури (ромбічні, квадратні, продовгуваті, круглі чи овальні), інколи зіркоподібні чи кільцевидні пластинки з медового чи цукрового тіста. Автор підкреслює регіональні відмінності у якості та формі пряників. Він вказує на те, що на лівобережних ярмарках (ніжинських і бориспільських) кількісно переважали медові пряники, у Фастові ж - цукрові. Також характерним для правобережних та лівобережних ярмарків було те, що білі цукрові пряники продавалися жінками єврейської національності і були винятково їхнього власного виробництва. Відносно форми, то пряники з зображенням людей, тварин та інших предметів продавалися лише на лівобережних ярмарках. Реалізовувалися вони козачками та міщанками. «Пірники» ж Фастівського ярмарку мали форму неправильних геометричних фігур і були простими без усіляких прикрас. Останні продавалися єврейками [3, 281].

На ярмарку у с. Литьвяках Лубенського повіту Полтавської губернії разом з дріб'язком також розкладалися різноманітні ласощі, такі як білі м'ятні пряники з червоними смужками, медові пряники; качки, півні, коліщата. Цікавими були солодкі пряники у вигляді коників з визолоченими очима, так звані «московки» - людиноподібні фігурки з кутастими золотавими головами. Також була велика кількість цукерок з піснями, загадками, прислів'ями, довгі крохмалеві ріжки, горіхи, насіння та бублики. Ласощі продавалися разом з чаєм і зельтерською водою на стільцях у суточках між ятками. Ласощі купували парубки дівчатам, а собі тютюн на цигарки. Влітку окрім міських ласощів селянки продавали ягоди: аґрус, порічки, вишні і сливи по копійці за стакан. З тих пір як починали поспівати овочі та фрукти, на ярмарок доставляли груші, яблука, кавуни та дині. Тут же продавали мак, квасолю, соняшникове і гарбузове насіння, цибулю, часник тощо [11, 417].

Окрім пряників різних форм випікання до ярмаркових ласощів, які виготовлялися сільськими мешканцями у другій половині ХІХ ст., відносилися медяники, маківники, сластьони, вареники, всілякі «лагоминки» (або «легоминки» - від фр. legumes - зелень, овочі) та інші витребеньки [17, 45]. Надзвичайно яскраві замальовки з Харківського ярмаркового побуту знаходимо у Г.Квітки - Основ'яненка. Він описав гурт жінок, які винесли на ярмарок свої вироби, приготовлені дома. Це були і «бублейниці, і палянишниці і ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продавали». За ними поспішали базарні торговки «з пиріжками, з печеним м'ясом, з вареними хляками, горохвяниками і усякими ласощами, чого тільки душа забажає на снідання». Попереду усіх йшла головна господиня усієї жіночої групи. На провідницю був покладений обов'язок визначення місця на щасливий продаж. А визначала вона його таким чином: брала з чужої коробки паляницю, ставала на схід сонця, тричі хрестилася й котила паляницю навпроти сонця. Де паляниця зупинялася і падала, там і було їхнє місце. Спочатку сідала головна зі своїм товаром, а молодиць розсаджувала по черзі відповідно до різноманіття їхнього товару: ближче до себе - молодицю з багатим арсеналом товару, а біднішу на товар - позаду, де продати було найважче, оскільки її було мало помітно. Біля них стояв росіянин, який продавав «стовпці» - печиво, гречаники у вигляді перекинутої склянки з вузьким дном. Він періодично викрикував: «Гречишники гарячії!». Неподалік продавалися різноманітні «медянички, родзинки, чорнослив, кав'яр (ікра)». Цікаво, що у замальовках Квітки переліку ласощів, які полюбляли селяни досить часто зустрічається «кав'яр», тобто чорна ікра з осетрини [7, 87-90; 6, 82].

М.Сумцов вказує на те, що у другій половині ХІХ ст. на ярмарках та базарах був поширеним продаж маківників та сластьон. Технологія приготування маківників була такою: спочатку варили мед, знімаючи з нього піну, клали у нього мак і продовжували варити до більшої густини. Солодку суміш викладали з посудини на стіл, змочений водою, і після того, як вона охолоне, різали на тонкі шматочки. Інколи у маківники клалися лісові горіхи [17, 48].

Також на ярмарках та базарах продавалися пряники з чорної патоки та темної пшеничної муки, які на вигляд були схожими на медові пряники. Їх почали виготовляти в деяких селах харківської губернії і продавалися вони з возів по 2 і 3 коп. за фунт [17, 50].

У містечку Каховка Таврійської губернії на ярмарок господині виносили крученики домашнього приготування аби підзаробити грошей. Це була страва з овочів, інколи з крупів та грибів закручених тонким шаром м'яса або риби [4, 30, 652].

На ярмарку у с. Котівка росіяни пропонували цукерки, медові пряники. Вони продавали їх з невеличкого розносного столику, який був прив'язаний через плече паском [20, 183].

М.Сумцов, присвятивши окреме місце у свій замітці опису ласощів на харківських ярмарках, говорить про їх поступове зникнення з ужитку на початку ХХ ст. За його словами, з давніх-давен малоросійські міста та села славилися своїми ласощами: Київ - смаженими горішками, Лубни - солодкими короваями, Полтава - «праженими пундиками», Ахтирка, Боромля, Новомосковськ - бубликами, Харків - сластьонами та маківниками. З часом у містах усі ці національні ласощі почали зникати, замінятися фабричними продуктами. У селах, навпаки, традиція випікання домашніх солодощів залишалася стійкою та незмінною, не дивлячись на розширення випуску фабричної продукції. В той час як кулінарне та кондитерське мистецтво у заможних верств суспільства досягали великої досконалості, простонародна їжа скудніла і всілякі «витребеньки» виходили з ужитку. Кав'яр у другій половині ХІХ ст. у Харкові коштував від 30 до 40 коп., а раніше ще дешевше. Цей продукт за дешевими цінами доставлявся чумаками. На початку ХХ ст. ціни на чорну осетрину ікру значно підвищилися. Слідом за кав'яром вийшли з ужитку маківники і сластьони, і їх не можливо було вже знайти на ярмарках у цей період. Хоча за свідченням дослідника продаж цих ласощів ще у другій половині ХІХ ст. процвітав. Щодо бубликів, то вони на ярмарках початку ХХ ст. ще зустрічалися, проте втрачали свою якість: були грубими і несмачними [17, 48].

Для ярмарків другої половини ХІХ - початку ХХ ст. характерним було приготування та продаж для ярмарчан різноманітних, щойно виготовлених гарячих страв, що входили до раціону традиційної української кухні. Для їх виготовлення на ярмарковищі відводилася окрема територія, де могли розміститися продавці-виробники. На Воздвиженський чернігівський ярмарок приїздили міщанки з Чернігова, Бережного, Седнева, наймали місця на ярмарковій площі, вибудовували печі для приготування традиційних українських страв (вареної та смаженої їжі) - риби, раків, борщу, каші, супу, лапші тощо [2, 77].

Цікавим є опис Б.Познанським харчевні, яка розташовувалася на спеціально обладнаній харчовій площі на ярмарку у с. Андріївка. За свідченнями автора описану ним харчевню в народі називали «борщами». Це були нашвидкуруч збудовані з глини печі, інколи навіть з жерстяною трубою, де варили для ярмаркового люду їжу - в основному борщ та смажене м'ясо. Біля печей стояли столи, на яких кришили та різали підготовлені для варки продукти. Переваги такої їжі від харчування у корчмі полягали у тому, що все готувалося на очах у людей і не давало можливості використовувати неякісні продукти. Зазвичай у цьому своєрідному промислі брали участь цілі сім'ї простих селян (винятково українці), які кочували з приладдям цієї мандрівної кухні весь час, починаючи з ранніх весняних і закінчуючи пізніми осінніми ярмарками, залишаючи дома лише членів сім'ї похилого віку для догляду за городами та домашньою худобою. У ході приготування їжі робота чітко розподілялася на чоловічу та жіночу. Чоловіки вибудовували глинобитні печі, які потім жінки обмазували, різали і «патрали» куплених тут же на ярмарку баранів, рубали дрова, носили і возили воду. А жінки та діти-підлітки готували їжу, перемивали посуд, подавали гостям страви, які тут же на відкритому просторі чи в наметах з'їдалися. Жінки-куховарки, як правило, були чисто одягнені, а роль «подавальниці» виконували більш молоді та гарні. Посуд використовувався в основному дерев'яний або полив'яні миски різної величини (на одного, на двох, на трьох і на чотирьох) і дерев'яні ложки. Виделки та серветки не передбачалися. Приїжджі торговці приходили за їжею зі своїм посудом і навіть бувало й таке, що замовляли приготувати щось особливе. Як зазначає автор, приготовлена такими народними «стряпухами» їжа була дуже смачною і дешевою. За своєю ціною страви були доступні для споживача: за 15 чи навіть 10 копійок можна було дуже ситно пообідати борщем, чи «кваском» (розсольником) з бараниною, і шматком жирного баранячого м'яса зі смаженою картоплею [15, 43-47]. Таким чином, ярмарок сприяв виникненню своєрідного селянського промислу, який постачав учасників ярмарку їжею, оскільки ярмарки могли тривати декілька днів. Варто зазначити, що у такій харчевні готувалися переважно українські традиційні страви, основною з яких був борщ (звідси і назва харчевні - «борщі»). Тому можна припустити, що на ярмарку вище описана харчевня була своєрідною аналогією єврейській корчмі. На відміну від Б.Познанського, у якого харчевня на ярмарковій площі називалася борщами, у В.Горленка місце, де готувалися страви для ярмарчан називалося «прожорний ряд» [5, 24].

У м. Тинному Ушицького повіту Подільської губернії на торгівельній площі розміщувалися продавці харчів, які готували страви тут же, в облаштованих на відкритому просторі кухнях. Приїхавши, вони розпаковували вози, де, окрім кухонного приладдя, були всі необхідні запаси м'яса, риби, дров і навіть води. Після розібрання возів, розпалювався вогонь, розвішувалися казанки, присувалися до котлів горшки і починалося варіння різноманітних страв народної кухні. Зазвичай готували борщ, капусту, тісто з юшкою, душенину, рибу солену, смажену яловичину та в'ялену рибу. Для вживання цих страв люди розсаджувалися прямо біля котлів на землі [21, 834-835].

У містечку Каховка Таврійської губернії на ярмарку розміщувалися жаровні, де смажилася їжа для ярмарчан. Для приготування обіду на ярмарковій площі виділялося окреме місце. Борщі варилися у високих казанах. Тут же розміщувалися під відкритим небом низенькі столи, розраховані на невибагливих ярмарчан. «Ті, кому не вистачало місця за столиками, - а таких була більшість, - влаштовувались з мисками просто на піску, не відходячи далеко від казанів». Їжа пропонувалася на вибір: або порція, або «від пуза». Порція коштувала три копійки, а «від пуза» - гривню [4, 40, 52-53].

У перші роки після переведення Іллінському ярмарку у Полтаву (50-ті рр. ХІХ ст.) на полтавський ярмарок приїжджали жінки та дівчата із Ромен і на площі випікали хліб та готували обіди для простолюддя. Від цього вони отримували значний прибуток [8, 64].

Ресторації та білі харчевні на базарній площі у Харкові (а саме, на окраїні базару), надавали місце для ночівлі людям, що приїздили на базар. Особливо потрібні були такі заклади взимку. Влітку питання щодо харчування, горілки та притулку не стояло так гостро [19, 66]. Ці заклади харчування за своєю побудовою та способом організації відрізнялися від тих, що розгорталися на вулиці під відкритим небом. Вони виникали не стихійно, не в день ярмарку, а були збудовані заздалегідь і приміщення ці були під накриттям.

У м. Лубни Полтавської губернії на літньому ярмарку у 1874 році на ярмарковому майдані була велика кількість торговок із харчовими припасами. Майже біля кожної з них було влаштоване вогнище, де вони готували їжу, головним чином з риби та раків, які тут же, живі, лежали у ночвах. Бажаючий міг вибрати будь-яку рибину і торговка одразу її чистила та готувала [9, 23]. За описом, зробленим В.Горленком у 1884 році, на ярмарку у Пірятині Полтавської губернії біля урвища стояли ятки, де смажили на сковорідках рибу, а в котлах варили раків. Куховар помішував їх у казані, знімаючи піну з киплячої води, а довівши до готовності, виймав. Раки були яскраво-червоні, гарячі і парували на повітрі [5, 23].

На почату ХХ ст. на українських ярмарках зберігалася традиція смаження риби. Так, І.Нечуй-Левицький писав, що на ярмарку у Білій Церкві на Київщині серед торгових рядів стояли ночви з смаженою рибою. Навколо столів скрізь жаровні, єврейки й міщанки під пекучим сонцем смажили на сковородах рибу. Дядьки й молодиці купували її, снідали та закушували [13, 356].

На базарах і ярмарках безпосередньо на очах у покупців готувалися такі ласощі як сластьони. Це були традиційні ярмаркові ласощі, які найчастіше зустрічалися на українських ярмарках. Випікання цих ласощів було зафіксовано дослідниками на лівобережних ярмарках Полтави, Чернігова та Харкова. Так, у м. Лубни Полтавської губернії на площі літнього ярмарку у 1874 році розміщувалася велика кількість сластьонниць [13, 356]. Наприкінці ХІХ ст. на Воздвиженському чернігівському ярмарку міщанки також готували сластьони [2, 77]. У 20-х роках ХХ ст. на ярмарках у Чернігові сластьони продавалися у будках, які спеціально споруджувалися за тиждень до початку ярмарку [10, 62].

Г.Квітка-Основ'яненко у повісті «Солдацький портрет» описав процес приготування цих ласощів. Жінка-сластьонниця розміщувалася на площі з пічкою, на якій стояв горщик з готовим до випікання тістом. Цей горщик обов'язково накривався онучею і тримався під пеленою господині, аби тісто не затверділо. Після того як покупець замовляв тістечко, господиня змочувала пальці, щоб тісто не приставало, відщипувала шматочок, викладала його на сковорідку в олію (зазвичай використовували конопляне масло) і пражила. Готові, добре змочені олією сластьони, що аж текло з пальців, подавала до вживання покупцям: «…Аж шкварчить! та зараз і пряжет і подає, а вже олією не скупиться, бо так за пальців і тече…» [7, 91].

М.Сумцов пояснює виникнення та поширення сластьон у Росії, як запозичення подібного німецького звичаю виготовлення на ярмарках вафлів, що був поширений у другій половини ХІХ ст. Під час подорожі до Німеччини він став свідком такої картини: на міській площі з'явився критий візок, що нагадував товарний вагон, в одному з кутків якого була розміщена піч. Перед ярмарковою публікою жінка почала випікати вафлі і тут же продавала їх гарячими [16, 109].

Традиція випікання сластьон безпосередньо на ярмарку з часом змінилася. Їх почали готувати у домашніх умовах і продавалися вони вже холодними. На початку ХХ ст. сластьони взагалі почали виходити з ужитку і їх все рідше і рідше можна було побачити на ярмарках та базарах [17, 48].

З опису одного осіннього ярмарку, який проходив у Чернігові, дізнаємося, що торгівля сластьонами не завжди була прибутковою. За словами самих сластьонниць - осінній сезон був не самим кращим для їх реалізації. На час проведення Воздвиженського ярмарку погода могла бути несприятливою для торгівлі і ярмарок, в такому разі, не був жвавим. Всі поспішали додому і ці обставини відображалися на торгівлі сластьонами. На Воздвиженському ярмарку вартість виробництва сластьон і прибуток отриманий від нього були визначені автором, що описав цей ярмарок, наступним чином. Приїзд сластьонниці з Бережного в Чернігів і назад обходився їй у 3 руб., постановка будки - 2 руб., міський збір за місце - 1 руб. Таким чином, поява сластьонниці на ярмарку обходилася їй у 6 руб., які при сприятливих умовах поверталися їй з наваром. Далі йшли наступні витрати: покупка пшеничної муки для сластьон (мука купувалася по приїзді на місце); пуд її коштував від 1руб.40 коп. до 1руб.50 коп.; з розрахунку ваги замішаного для сластьон тіста, купувалося відповідне число фунтів пісного масла, тобто на кожні 10 фунтів тіста 1 фунт масла, який коштував 15 коп. На випічку сластьон з одного пуда муки, потрібно було дров на 30 коп. Ось і всі витрати. Тепер щодо прибутку, що його мала сластьонниця з 1 пуду муки вартістю 1 руб. 50 коп. Заміс на сластьони робився надзвичайно рідким, тобто сильно розбавлявся водою, і важив значно більше, ніж тісто для інших хлібів, тому випічки тут повинно було бути значно більше. Якщо припустити звичайне випікання в 20 фунтів на 1 пуд муки, то з 1 пуду муки можна було отримати 60 сластьон, які коштували сластьонницям, враховуючи вартість масла та дров, 2 руб. 70 коп. (1 руб. 50 коп. коштував 1 пуд муки, 90 коп. - шість фунтів масла і 30 коп. -дрова). 1 фунт сластьон продавався за 15 коп. Отже, 60 фунтів сластьон давали сластьонниці 9 руб. Відрахувавши звідси 2 руб. 70 коп., отримуємо прибуток на 1 пуд муки в 6 руб. 30 коп. [2, 80-81].

Подібним чином виготовлялися на ярмарках «пальчики» - невеликі шматки пшеничного тіста, які просочувалися скоромним маслом. Вони таким же чином продавалися на базарах і були дуже смачними [16, 109].

Наприкінці ХІХ ст. на Воздвиженському чернігівському ярмарку міщанки спеціально готували такі ярмаркові ласощі як стовпці та млинці [2, 77].

На ярмарку у Сороко-Пановці продавалися млинці, продавщиця яких викрикувала: «сюди гарячих до мене! У мене гаряченькі, дядьку, так у рот самі і просяться!». А другий викрикував: «Гей, франсоли, гарячі франсоли». А йому у відповідь додавали: «Франсоли, що печуться без солі, по німецькому фасону, їж поки рот свіж, а як запече, то й слина потече» [14, 2]. Такі гумористичні перегуки були частими на ярмарках, що додавало торгівлі жвавого й веселого характеру.

На початку ХХ ст. у Києві на щорічному контрактовому ярмарку, за описом В.Молчанова, була помітною «група східних чоловіків». Вони випікали вафлі на очах у людей у спеціально обладнаних пічках, які привозили з собою. Вартість гарячої вафельної випічки становила 5 коп. Під час продажу кухарі-продавці голосно закликали: «Ой гарато, гарато», що означало гарячі солодощі. Вони продавали прості вафлі, а також вафлі з кремом, які були дорожчими удвічі [12, 112].

Крім різноманітних страв, на ярмарку пропонувалися й напої. Так, у другій половині ХІХ ст. на Петропаловському ярмарку в Катеринославі між натовпом в різних напрямках ходили селяни-росіяни з самоварами, з запасом стаканів у напівкруглій коробці за поясом і в'язкою бубликів. Це були «сбитенщики», які викрикували: «Кипить! Гарячий кипить!». Прості люди називали «збитень» чаєм, але влітку було мало бажаючих на цей напій. Взагалі у Малоросії чай у дворян не так давно увійшов в ужиток, лише багаті, які жили за містом, мали самовари [1, 27].

За два-три дні до початку ярмарку у Чернігові наприкінці ХІХ ст. у побудованих заздалегідь «виставках» та пивних починався продаж пива, горілки, ститню і продовжувався аж до його закінчення. Там же були чайні, квасні та інші столики з напоями [2, 51-92]. Міські шинкарі на цьому ж ярмарку ставили так звані «виставки напоїв». В їх балаганах продавався чай. На відкритих місцях або під яточками розміщувалися сбитеньщики, які гріли самовари і продавали не «натуральний» чай, а зроблений з гарячої води з паленим цукром та цукровим піском. Продаж вроздріб подібних продуктів споживання та кількість проданого певним чином характеризувало і ступінь масовості ярмарку та його жвавість. При поганій торгівлі на ярмарку і в відділі напоїв торгівля не була жвавою [2, 77-78].

При продажі напоїв їх продавці також застосовували різноманітні заклики аби привернути увагу покупців. Наприклад, росіянин, що продавав на ярмарку квас, тримаючи в одній руці глечик, а у другій велику кружку, закликав до себе таким чином: «Вот квас малиновий, сем раз наливаний! Вот квас, так квас! Только в Москве да в нас. Ей, подходи, товарища подводи! Тут разливаем, тут и продаем, тут и даром роздаем» [20, 182зв.].

Отже, приготування та забезпечення їжею усіх приїжджих на ярмарок мало важливе значення і набувало характеру обов'язкового заходу у загальній організації ярмарку. Облаштування харчових площ при цьому мало запланований характер. Також характерним був і широкий асортимент традиційних страв української кухні, це перші та другі страви, різноманітні ласощі, серед яких перше місце належало сластьонам. Окрім цих ласощів на ярмарку приготовлялися «пальчики», стовпці, млинці, гаряча вафельна випічка. Слід також зазначити, що традиційний українських ярмарок не проходив без продажу на ньому різноманітних пряників, маківників, хлібобулочних виробів, кручеників. Окрему групу становили гарячі та холодні напої.

Підсумовуючи увесь матеріал щодо організації та забезпечення харчовими продуктами ярмарчан, наведемо також зауваження Ю.Хоптяра про торгівлю на ярмарках харчами та ласощами. За його відомостями у другій половині ХІХ ст. у Подільській губернії розвиток громадського харчування був недостатнім, але саме під час проведення ярмарку, торгівля гарячою їжею, напоями та ласощами досить швидко набувала обертів на площах ярмарків [18, 175]. Звідси можна констатувати, що ярмарок сприяв збереженню традицій української кухні, розвитку громадського харчування та урізноманітненню асортименту харчової продукції.

ярмарок продукт харчування ласощі

ЛІТЕРАТУРА

1. Афанасьєв-Чужбинский А. Поездка в южную Россію. - Ч.1. - Спб., 1863. - 467с.

2. Воздвиженская ярмарка в Чернигове 14-15 сентября 1894г. // Земской сборник Черниговской губернии. - 1894. - №9-10. - С.51-92.

3. Волков Ф. О сельских ярмарках и о значении их для изучения ремесленной и кустарной промышленности // Записи Юго-Западного отдела географического общества. - 1873. - Т.1. - С.265-289.

4. Гончар О. Таврія // О. Гончар. Твори: В 12т. - Т.3. - К.: Наукова думка, 2003. - 680с.

5. Горленко В. Кобзари и лирники // Киевская старина. - 1884. - Т.8. - №1-4. - С.21-50.

6. Квітка-Основ'яненко Г. Пархімове снідання / Г.Квітка-Основ'яненко. Вибране: для серед. та шк. віку / К.Г.Борисенко (упоряд. текстів, передм., підгот. комент., прим. та навч.-методич. мат.). - К: Школа, 2006. - С. С.77-83.

7. Квітка-Основ'яненко Г. Солдатський портрет / Г.Квітка-Основ'яненко. Вибране: для серед. та шк. віку / К.Г.Борисенко (упоряд. текстів, передм., підгот. комент., прим. та навч.-методич. мат.). - К: Школа, 2006. - С.84-99.

8. Курилов И. Воспоминания роменського старожила об Ильинской ярмарке // Киевская старина. - 1893. - т.42. - №7. - С.47-65.

9. Лоначевський А. «Криниця» // Записки Юго-Западного отдела Императорского руского географического общества. - 1874. - Т.ІІ. - С.130-134.

10. Луговський Б. У десятуху // Україна. - 1924. - кн.4. - С.62-74.

11. Милорадович В. Сільський ярмарок в Лубенщині (З сільського життя) // Сборник Харьковского историко-филологического общества. - Х., 1909. - Том. ХVІІІ. - С.412-418.

12. Молчанов В. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900-1914). - К: Ін-т історії України, 2005. - 318с.

13. Нечуй-Левицький І. Роковий український ярмарок (Лист до однієї пані) // І. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. - Том.7. Прозові твори. - К.: Наукова думка, 1966. - С.351-358.

14. Нос С. Оповідання // Наукові архівні фонди рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України (далі - Фонди ІМФЕ). - Ф.2. - Од.зб.170. - Арк.2.

15. Познанський Б. Попок // Київська старовина. - 1899. - Т. 64. - №1-3. - С.43-47.

16. Сумцов М. Культурные переживания / Сластены, маковники и другие простонародные «ласощи». - К., 1890. - С.107-109.

17. Сумцов Н. Очерки народного быта: Из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии. - Х., 1902. - 57с.

18. Хоптяр Ю. Розвиток ярмаркової торгівлі в Подільській губернії у другій половині ХІХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Т.3(5). - Кам'янець-Подільський, 1999.- С.171-176.

19. Щелков К. Харьков. Историко-статистический опыт. - Х., 1881. - 72с.

20. Яворницький Д. «Український простолюд в його творчості». Ч.V. Збірка записів оповідального жанру українською мовою, проведених на Дніпропетровщині, Харківщині, Херсонщині, Полтавщині, Київщині, Одещині від В.Котляренка, Г.Кулинича, С.Сердюкова, О.Васильченка, У.Ярмоленко, І.Костюка, Я.Гармаша, П.Лищика та ін. в 1870-1939рр. // Фонди ІМФЕ. - Ф.8. - к.2. - Од.зб.7. - 226арк.

Размещено на Allbest.ru