Бальна хореографія у країнах Південної Америки кінця XVII – початку XXI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бальна хореографія у країнах Південної Америки кінця XVII - початку XXI століття

Павлюк Тетяна Сергіївна --доктор мистецтвознавства, професор. Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ, Україна

Анотація

Мета статті полягає в аналізуванні історичних процесів розвитку бальної хореографії у Південній Америці, кінця XVII - поч. XXI ст. Вперше здійснено спробу наукового дослідження актуальних питань проблематики розвитку бальної хореографії у Південній Америці, кінця XVII - поч. XXI ст. Висвітлено особливості історичних процесів розвитку бальної хореографії у Південній Америці кінця XVII - поч. XXI ст. Загальними особливостями латиноамериканської програми є відсутність щільного контакту між виконавцями (тут здебільшого зберігається контакт рук, дозволена відстань піж партнерами, а також елементи сольної танцювальної імпровізації) та більш розкутий зовнішній вигляд (короткі, відкриті сукні та костюми по фігурі). Доведено, що бальна хореографія у країнах Латинської Америки є складовою культурного життя, існуючи у всіх своїх формах - як соціальні танці, сценічна хореографія, як спортивно-конкурсний рух. Встановлено, що Латиноамериканський регіон є батьківщиною багатьох танцюристів екстра-класу. Мультикультурне середовище та національні традиції сприяють підготовці фахівців-хореографів, які блискуче опановують і близькою за пластикою латиноамериканською програмою, і європейськими танцями.

У країнах Латинської Америки працюють й відділення компанії Arthur Murray International, Inc. Танцювальні класи Артура Мюррея розташовані у Пуерто-Рико, Мексиці, Перу та Бразилії.

Ключові слова: бальна хореографія, бальний танець, конкурсний танець. бальний хореографія америка

THE DEVELOPMENT OF BALLROOM CHOREOGRAPHY IN THE COUNTRIES OF SOUTH AMERICA, THE END OF THE 17 TH - THE BEGINNING OF THE 21 ST CENTURY

Pavliuk Tetiana - Doctor of Art History, Professor. Kiev National University of Culture and Arts, Kiev

The aim of this article. The purpose of the article is to analyze the historical processes of the development of ballroom choreography in South America, the end of the 17 th - the beginning of the 21 st century. Research methodology. The following methods were used in the work: historical and historical-genetic - to understand the genesis, the specifics of the processes of development of ballroom dance; source study for the selection and processing of sources related to the art of ballroom dancing; comparative - to compare the historical periods of the evolution of ballroom culture; included observation - to view individual choreographic works and their preliminary comprehension. Novelty. For the first time, an attempt was made to scientifically study topical issues of the development of ballroom choreography in South America, the end of the 17 th - the beginning of the 21 st century. Results. The article reflects the features of the historical processes of development of ballroom choreography in South America at the end of the 17 th - beginning of the 21 st century.

Three dances - samba, rumba and cha-cha-cha formed the basis of the Latin American program, to which were added paso doble of Spanish origin and jive, which arose in the African American environment of the United States. The common features of the Latin American program are the lack of close contact between the performers (here, in most cases, hand contact is preserved, the allowed distance between partners, as well as elements of solo dance improvisation) and a more relaxed appearance (short, open dresses and figure-shaped costumes).

It is proved that today ballroom choreography in Latin America is an important component of cultural life, existing in all its forms as social dances, as stage choreography and as a sports and competitive movement. As of 2020, WDSF members are

Argentina, Brazil, Chile, Colombia, Dominican Republic, Guatemala, Ecuador, Peru, Trinidad and Tobago, Uruguay (provisional member since 2014) and Mexico. It is established that the Latin American region is the birthplace of many extraclass dancers. A multicultural environment and rich national traditions contribute to the training of choreographers who brilliantly master both the Latin American program close in plasticity and European dances. Local ballroom choreography schools offer their students dance classes from the standard European program, the American Smooth style and, of course, from Latin American dances - jiva, samba, rumba, cha-cha-cha, salsa, as well as tango and swing. In Latin America, there are branches of Arthur Murray International, Inc. Arthur Murray dance classes are located in Puerto Rico, Mexico, Peru and Brazil.

Key words: ballroom choreography, ballroom dance, competition dance.

Постановка проблеми. Латиноамериканські країни пройшли складний історичний шлях, позначений, насамперед, етнічним змішуванням, яке розпочалося з початком колонізації земель Нового світу. Місцева хореографічна культура стала результатом тривалої взаємодії трьох радикально несхожих за своєю природою шарів. Мова йде про:

• танцювальну практика європейців-колонізаторів;

• ритуали африканських народів, завезених на материк за часів активної работоргівлі;

• пластично-хореографічні традиції південноамериканських аборигенів.

Множинність джерел, що спричинили неоднорідність хореографічної культури регіону, робить її важким для аналізу предметом. Тому дослідження процесів розвитку бальної хореографії в Південній Америці кінця XVII - початку XXI ст., є досить актуальним для розвитку хореографічної науки і практики.

Методологія дослідження. У праці використано такі методи: історичний та історико- генетичний - для з'ясування генези, специфіки процесів розвитку бального танцю; джерелознавчий - для відбору та опрацювання джерел, що стосуються мистецтва бального танцю: компаративний - для співставлення історичних періодів еволюції бальної культури; включеного спостереження - для перегляду окремих хореографічних творів і попереднього їх осмислення.

Наукова новизна. Вперше здійснено спробу наукового дослідження актуальних питань проблематики розвитку бальної хореографії у Південній Америці, кінця XVII - поч. XXI ст.

Мета статті полягає в розгляді історичних процесів розвитку бальної хореографії у Південній Америці кінця XVII - поч. XXI ст.

Чимало наукових праць зарубіжних та вітчизняних дослідників присвячені вивченню процесів становлення та розвитку бальної хореографії (Д. Базела. М. Богданова, О. Вакуленко. Р. Воронін. Н. Горбатова, О. Касьянова, М. Кеба, С. Костецький, А. Крись, Т. Осадці в. Ю. Сахневич, Л. Шестопал та ін.), але означене питання, а саме - розвиток бальної хореографії у Південній Америці, кінця XVII - поч. XXI ст. не розглядалося.

Виклад основного матеріалу дослідження. Бальна хореографія у країнах Південної Америки розвивалася під впливом різноманітних соціокультурних чинників, які протягом тривалого часу обумовлювали мистецьке життя цього регіону.

Латиноамериканські країни пройшли складний історичний шлях, позначений етнічним змішуванням, яке розпочалося з початком колонізації земель Нового світу (XVII--XVIII ст.). У перші століття після відкриття іспанцями Америки серед переселенців зі Старого світу переважали чоловіки (жінкам було нерідко заборонено вирушати до нових земель, або ж вони самі не виявляли бажання з міркувань небезпеки та труднощів). Шлюби між іспанцями, португальцями, французами, англійцями та індіанками й африканками породили нові етнічні групи, що отримали назву креоли (від латини сгеаге - створювати) та згодом утворили навіть специфічну кастову систему, розповсюджену по Південній і Центральній Америці.

Таким чином, місцева хореографічна культура стала результатом тривалої взаємодії трьох радикально несхожих за своєю природою шарів. Мова йде про:

• танцювальна практика європейців-колонізаторів;

• ритуали африканських народів, завезених на материк за часів активної работоргівлі;

• пластично-хореографічні традиції південноамериканських аборигенів [8].

Множинність джерел, що спричинили неоднорідність хореографічної культури регіону, робить її важким для аналізу предметом і дозволяє виявити лише загальні риси та тенденції розвитку соціальних і бальних танців у креольській культурі латиноамериканських країн.

Європейський вплив на хореографічну практику країн Нового світу був дуже потужним, оскільки саме білі переселенці стали основою того соціального прошарку, який дозволяв розвивати бальні традиції. Проте, у виконання популярних у Європі танцювальних фігур впроваджувалися елементи імпровізації та варіативності. Оточення чорношкірих слуг та спостереження за звичаями автохтонного населення змінювали усталені ритми та рухи. Так, характеристики іспанського танцю фламенко, доповнюючись зовнішніми складовими, все більше віддаляли його латиноамериканську версію від оригіналу. Видозмінюючись, вони втілювалися у таких формах, як румба, самбо, сарабанда, сапатео тощо. Англійський контрданс (від англ. Country-dance, доел, селянський танець) у колоніальних країнах також танцювали по-різному, що спричинило виникнення місцевих танців подібного типу: бразильська лунду, уругвайський перикон, аргентинське сьєліто [1; 364].

Разом із соціальними танцями, які виконували європейські колонізатори, значний внесок у становлення креольського музично-танцювального фольклору внесли церковні свята. Так само як у Європі, вони були сповнені не лише християнського змісту (святкові служби, проповіді, театралізоване розігрування біблійних сцен, процесії зі святими тощо). "Офіційна" частина завжди супроводжувалася народними іграми та розвагами, що згодом змінили й сам церемоніальний характер свят. Урочисті процесії перетворилися на карнавальні форми з наявністю численних світських елементів, зокрема й танців. Наприклад, у Центральній Америці був популярним танець-пантоміма, що імітує кориду, під назвою "плямистий бичок". Його виконували як елемент різдвяної програми та соборні свята.

Іншим вагомим чинником інтеграції європейської музично-хореографічної культури у широкий побут населення латиноамериканських країн часів колонізації є діяльність християнських місіонерів, які разом із церковною освітою розповсюджували систему музичної нотації та тогочасні бальні танці. Наприклад, школи ордену єзуїтів, яких було найбільше у Північній Америці, з метою навернення нових адептів популяризували сюжети Старого та Нового Заповіту через шкільний театр. Обов'язковим компонентом вистав були вокально-інструментальні та хореографічні номери, тому всі дівчата та хлопці, що відвідували єзуїтські коледжі, вивчали музику та хореографію.

Афроамернканська хореографія здійснила здебільшого вплив на танцювальні традиції Куби, Панами. Венесуели та Бразилії, оскільки саме в ці країни масово привозили чорношкірих рабів з Африки. Звідти на континент потрапили специфічні інтонації та тембро-ритмічне багатоголосся ударних інструментів. Показовим є те, що негритянські танці, що є невід'ємною частиною ритуально- релігійного життя у Африці, поступово втратили свій первинний сакральний сенс та змішалися з соціальними танцями європейців. Наприклад, англійський контрданс на Кубі виконували у гострих пунктирних ритмах, що породило кубинську хабанеру [8].

Хореографічні традиції індіанців збереглися найгірше в зв'язку з масовим геноцидом місцевих жителів Північної і Центральної Америки в період колонізації. Загарбники свідомо знищували індіанські племена з метою заволодіти їхніми землями. З цієї ж причини країни, розташовані на узбережжі Атлантичного океану, мають найбільш неоднорідний етнічний склад: сюди першими прибували переселенці з Європи (зокрема, українці, росіяни, білоруси, євреї, що виїжджали з Російської імперії"). Яскравим прикладом такої космополітичної культури є Аргентина - батьківщина танго. Місцеві племена, що мешкали на аргентинських землях, були витіснені з цієї території. Більшою мірою автохтонне населення збереглося у важкодоступних місцевостях - Андах та узбережжі Тихого океану. Тому давні танці й донині спостерігаються в якості окремих етнокультурних елементів у Перу та Болівії. Меншою мірою, як частка культурної спадщини іспанських завойовників, вони присутні в мистецтві Аргентини, Уругваї та Чілі [ 1; 364].

Таким чином, різноманіття ментальних особливостей і культурних традицій призвело до виникнення у Центральній та Північній Америці нового типу хореографічної культури. Вибухова суміш рухів, ритмів, музичних інтонацій та інструментального супроводу виявилася життєздатним грунтом для створення нових форм танцювання, які згодом поширилися світом і завоювали прихильників у самих віддалених куточках планети.

Прототипом бальних танців латиноамериканської програми були парні танці народів Латинської Америки, які хореопластичною мовою відображали стосунки між партнером і партнеркою та виступали своєрідної квінтесенцією етнічних типажів і характерів. Найбільш показовими є наступні:

Куека - чілійський танець, в основі якого лежить любовна пантоміма між чоловіком і жінкою. Музиці цього танцю притаманні обов'язкові елементи вокалу в інструментальному супроводі. Цей витончений танець, так само, як і генетично схожа перуанська марінера, танцюється в парах, при цьому танцюристи тримають у руках хустку і рухаються по колу. У 1979 р. куека була оголошена національним танцем Чилі, який виконується на кожне всенародне свято.

Марінера - перуанський парний танець, який виник після початку колонізації (до приходу іспанців у 1500-х роках перуанські танці були лише груповими, чоловіки і жінки не танцювали парами). Перуанська марінера дещо схожа на чілійську куеку. Чоловіки й жінки з хустками виконують емоційні рухи під акомпанемент гітари (інколи стекляруса - духового інструменту, що являє собою різновид маленької труби). Хореографія поєднує повільний танець та швидкі й ритмічні рухи.

Фанданго - парний танець, який дещо різниться у різних латиноамериканських країнах залежно від місцевих традицій. Він має усталену драматургічну структуру, що наповнюється імпровізаційним змістом. Наприклад, у сальвадорському фанданго кавалер рухається по колу, намагаючись привернути увагу дами. Партнерка спочатку уникає контакту, демонструючи чи-то байдужість, чи-то кокетство, згодом пристає на загравання партнера. У деяких інших країнах фанданго називають будь-яке парне танцювання.

Сіке - один з улюблених танців у Гондурасі, що за своєю мелодикою та ритмікою нагадує швидкий вальс (тридольний ритм, стандартні ладо-тональності, колоподібні фігури тощо).

Харабе (досл. танець із капелюхом) мексиканський танець, що з'явився наприкінці XVIII ст. і тривалий час розцінювався як символ національної єдності та незалежності. Виконується у парі та відображає любовну гру між чоловіком та жінкою. Темп танцю помірний або помірно-рухливий.

Мехорана - колективний танець, який виконують парами. У процесі виконання кавалери та дами змінюють свої позиції. Танець має плавні рухи та дещо церемонний характер. Одним із регіональних елементів мехорани є так зване "пунто" - танець найкращих танцюристів. Це момент змагання, демонстрації техніки, грації, пікантності і галантності перед публікою. Пунто виконує роль антракту між іншими танцями. Пара може бути різновіковою, при цьому зовнішній вигляд та манери мають відображати найкращі вікові риси виконавців: молодь повинна приваблювати свіжістю, зрілі люди - гідністю та поставою. Пунто за своїм первинним значенням дуже наближається до сучасного парного хореографічного виступу на танцполі.

Санатео (від ісп. zapato - взуття, чоботи) - енергійний, темпераментний парний танець із різкими нахилами корпусу та притоптуванням. Цей популярний на Кубі та Мексиці танець походить від іспанського фламенко, оскільки й тут відбувається виконання музичного ритму стопами ніг.

Кумбія - колумбійський народний танець, що виконується з використанням запалених свічок. Ця хореографічна традиція виникла в епоху рабства в поселеннях негрів Атлантичного узбережжя Колумбії. Виконання танцю супроводжують вигуки "Кумба". Музичний супровід виконують традиційні духові та ударні інструменти. Саме через темброритмічні характеристики кумбія є типовим прикладом злиття трьох культур Нового світу: негритянської (ритм барабанів), індіанської (флейти і сопілки з стебел проса), європейської (хореографія і одяг танцюристів). Популярність кумбії призвела до того, що під її мелодії виконували й танці, наприклад, маренго й сальсу [1; 306-307; 392].

Танго - танець, що став своєрідним синтезом традицій місцевих парних народних і соціальних танцю, а також європейської бально-хореографічної культури попередньої доби. Наприкінці XIX - початку XX ст. величезний приплив європейських іммігрантів до Аргентини та інші країни Латинської

Америки, привів до появи на континенті польки, вальсу та інших європейських танців. Міста Буенос- Айрес (Аргентина) та Монтевідео (Уругвай) стали "плавильним котлом", у якому європейські танці змішувались та зливались із місцевими танцями африканського походження - у результаті й народилися ранні форми танго. У музичному супроводі тут досі простежуються стилістичні риси кубинської хабанери, кандомбе, андалузького танго, мілонги, європейські мазурки й польки.

Спочатку танго виконували в робітничих громадах у Ріо-де-ла-Плата - районі, розташованому біля Буенос-Айреса та Монтевідео. Танець незабаром поширився серед більш заможного міського населення, представники якого привезли танго до Європи. Пік популярності танго припав на початок 1920-х рр.. саме тоді вперше танго потрапило на кіноекрани: в 1921 р. був випущений фільм "Чотири вершники апокаліпсису" режисера Р. Інгрема. Запальний танок у виконанні зірки німого кіно Р. Валентино та його партнерки шокувало й призводило мільйони глядачів у захват. Революційним для тогочасних парних народних і соціальних ганців було те, що партнери, виконуючи танго, міцно трималися одне за одного, перебували у тісному тілесному контакті, а чоловік владно керував рухами партнерки.

Шалена популярність танго в Європі призвела до того, що в 1920-х рр. англійські вчителі танців стандартизували її в якості основної програми змагань на рівні з такими танцями суто західного походження як вальс і фокстрот [7].

Із кінця XX ст. спостерігається підвищення інтересу до танго та відродження його у нових культурних формах, зокрема у вигляді локальних та глобальних змагань. Так, у 2003 р. в Буенос-Айресі вперше провели Всесвітній танцювальний чемпіонат із танго, який нині проводиться щорічно, а в 2009 р. ЮНЕСКО визнало танго частиною нематеріальної культурної спадщини людства.

Вищеописані та інші латиноамериканські танці (байон, мамбо, каліпсо, самба, конга, бамба, ча- ча-ча, пасодобль, тамуре, пачанга, сега, румба, ламбада, сальса та ін.), набули розповсюдження в Європі від початку 1920-тих рр. Саме в ті часи відбувалася зміна загального формату суспільного життя, що вплинуло на розвиток нових течій у мистецтві. Спостерігалося швидке розповсюдження німого кіно та зародження звукового кінематографу, виникнення експериментальних театральних форм, які межували з сценічно-розважальними жанрами кабаре та вар'єте, сформувався стиль арт- деко, прагненням якого було поєднати новітні на ті часи науково-технічні досягнення й екзотичні традиції. Така соціокультурна атмосфера сприяла тому, що з'явився попит на хореографію, яка б радикально відрізнялась від соціальних і бальних танців 1900-1910-х рр. Швидкий і незвичний темпоритм, імпровізаційна природа латиноамериканських танців була співзвучна настроям тієї доби.

Мода на нову пластику частково починає поширюватися й на англійський стиль виконання, що викликало жваву дискусію серед аматорів і професіоналів. Зокрема, так званий "кубинський" рух, що передбачає передачу імпульсу з верхньої частини тулуба до стегон, дуже подобався виконавцям через свою емоційність і водночас був розкритикований консервативною публікою і танцюристами "старої школи".

Проте процес проникнення латиноамериканських танців до європейської танцювальної культури був невпинним і незворотнім. Він посилився у період після Другої світової війни. У 1948 р. вийшов підручник Ф. Берроуза "Теорія та техніка латиноамериканських танців" ("Theory & Technique of Latin- American Dancing"), який розійшовся великим тиражом. Уже на початку 1950-х рр. окремі танці північно- та південноамериканського походження були стандартизовані фахівцями та навіть включені до міжнародних змагань нарівні з танцями "англійської" програми.

Чимало зусиль до впровадження латиноамериканської програми бальних танців доклав П'єр Цюрхер-Марголє- англійський професійний танцюрист і педагог французького походження. За його ініціативи відбулося подання латиноамериканських танців до кодифікації для Міжнародної ради бальних танців [2; 26-27].

Загалом протягом 1930-1950 рр. через додавання танців американського походження стандартна програма збільшилася на п'ять номерів. Один за одним до неї потрапили ча-ча-ча, самба, джайв, румба і пасодобль (це єдиний танець європейського походження, що набув поширення у Центральній Америці та був трансформований під впливом американської масової культури початку XX ст.). Ці п'ять танців сформували окрему програму, за якою закріпилась назва латиноамериканська (на противагу стандартній європейській). Розглянемо походження та особливості деяких із них.

Ча-ча-ча - парний бальний танець кубинського походження. За своєю генезою він пов'язаний з більш давнім танцем мамбо. Це таїтянський обрядовий танець, який поступово втратив своє ритуальне значення. "Мамбо" - ім'я жриці вуду, божества релігії, поширеної серед африканських рабів. У 1954 р. танець вперше був описаний як "мамбо в ритмі гуеро". Існує три форми мамбо - одиночна, подвійна і потрійна. Той варіант мамби, де два швидкі кроки передують трьом повільним, став прототипом ча-ча-ча [8]. Після Другої світової війни мамбо набув світової популярності, однак, йому не вдалося стати конкурсним бальним танцем, як ча-ча-ча.

Походження назви "ча-ча-ча" й досі викликає дискусії серед дослідників. За різними версіями, назва виникла:

• від швидкого кубинського народного танцю "гуарача" ("guaracha");

У статті висвітлено особливості історичних процесів розвитку бальної хореографії у Південній Америці кінця XVII - початку XXI ст.

Три танці - самба, румба та ча-ча-ча склали основу латиноамериканської програми, до якої додались пасодобль іспанського походження та джайв, що виник у афро-американському середовищі Сполучених Штатів. Загальними особливостями латиноамериканської програми є відсутність щільного контакту між виконавцями (тут здебільшого зберігається контакт рук, дозволена відстань піж партнерами, а також елементи сольної танцювальної імпровізації) та більш розкутий зовнішній вигляд (короткі, відкриті сукні та костюми по фігурі).

Доведено, що на сьогоднішні бальна хореографія у країнах Латинської Америки є вагомою складовою культурного життя, існуючи в усіх своїх формах - як соціальні танці, сценічна хореографія та спортивно-конкурсний рух. Станом на 2020 р. членами WDSF є Аргентина, Бразилія, Чилі, Колумбія, Домініканська республіка, Гватемала, Еквадор, Перу, Тринідад і Тобаго, Уругвай (тимчасовий член із 2014 р.) та Мексика.

Встановлено, що Латиноамериканський регіон є батьківщиною багатьох танцюристів екстра- класу. Мультикультурне середовище та багаті національні традиції сприяють підготовці фахівців- хореографів, які блискуче опановують і близьку за пластикою латиноамериканську програму, і європейські танці. Місцеві школи бальної хореографії пропонують своїм студентам танцкласи зі стандартної європейської програми, американського стилю Smooth й, звісно, з латиноамериканських танців - джайву, самби, румби, ча-ча-ча, сальси, а також танго та свінгу. У країнах Латинської Америки працюють й відділення компанії Arthur Murray International, Inc. Танцювальні класи Артура Мюррея розташовані у Пуерто-Рико, Мексиці, Перу та Бразилії.

Перспективи подальших досліджень. Латиноамериканські країни пройшли складний історичний шлях, позначений, насамперед, етнічним змішуванням, яке розпочалося з початком колонізації земель Нового світу (XVII--XVIII ст.). Таким чином, місцева хореографічна культура стана результатом тривалої взаємодії трьох радикально несхожих за своєю природою шарів. Множинність джерел, що спричинили неоднорідність хореографічної культури регіону, робить її важким для аналізу предметом і дозволяє виявити лише загальні риси та тенденції розвитку соціальних і бальних танців у креольській культурі латиноамериканських країн. Тому, означена тема, а саме - дослідження історичних процесів розвитку бальної хореографії у Південній Америці, має значні перспективи для подальшого дослідження.

Список використаної літератури

1. Баглай В.Е. Этническая хореография народов мира: учеб, пособ. Ростов н/Д: Феникс, 2007. 405 с.

2. Вакуленко О.М. П'єр Цурхер-Марголє - фундатор стандартів латиноамериканської програми бальних танців. Вісник КНУКіМ. Серія: Мистецтвознавство. 2015. Вип. 33. С. 25-30.

3. Еремина М.Ю. Роман с танцем. СПб.: Созвездие, 1998.252 с.

4. Попов С.Г., Ковалев С.П., Яшина Е.Р. Танцуйте и будьте счастливы! Танцуйте и будьте здоровы! Москва: б. и., 2013. 96 с.

5. Arthur Murray Dance Centers : official web-site. URL: http://arthurmurray.com/ (дата звернення 03.03.2021).

6. Murrey A. Ballroom dance. The Encyclopedia Americana. N.-Y, 1949. P. 447^148.

7. Taylor C. An interview. Imperial Society of Teachers of Dancing. 1939. June 19. P. 7.

8. The History of Latin-American Dancing. URL: https:// brebru.com/musicroom/latin/dancing.html (дата звернення 03.03.2021).

9. References

10. Baglay V. E. (2007) Ethnic choreography of the peoples of the world: textbook, allowance. Rostov n / D: Phoenix, (pp.405) [in Russia],

11. Vakulenko О. M. (2015) Pierre Zurcher-Margole is the founder of the standards of the Latin American ballroom dance program. Bulletin, Kyiv National University of Culture and Arts. Series: Art History, no. 33 (pp. 25-30) [in Ukrainian].

12. Eremina M. Yu. (1998) Romance with dance. SPb.: Constellation, (pp. 252) [in Russia].

13. Popov S. G., Kovalev S. P., Yashina E. R. (2013) Dance and be happy! Dance and be healthy! Moskva : b. i. (pp. 96) [in Russia].

14. Arthur Murray Dance Centers : official web-site. URL: http://arthurmurray.com/ [in USA].

15. Murrey A. (1949) Ballroom dance. The Encyclopedia Americana. N.-Y, (pp. 447-448) [in USA]

16. Taylor C. An interview. Imperial Society of Teachers of Dancing. 1939. June 19. P. 7. [in England].

17. The History of Latin-American Dancing. URL: https://brebru.com/musicroom/latin/dancing.html [in USA].

Размещено на Allbest.ru