Мудрість як модус постнекласичної раціональності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мудрість як модус постнекласичної раціональності

Додонова В.І.

Глобальні проблеми сучасності, які поставили питання про перспективи існування людської цивілізації як такої, відродили скептичні настрої щодо можливостей розуму в їх подоланні. Подібний скепсис поглиблює невизначеність, складність, ризикованість і без того невизначеного, складного і ризикованого постсучасного соціального світу. Неспроможність партикульованої раціональності запропонувати ефективні засоби для вирішення глобальних проблем спонукає людство до пошуку виваженої, поміркованої в планетарних масштабах наукової і філософської рефлексії.

На шпальтах філософської літератури не вщухає дискусія з приводу природи соціальної раціональності, проблеми єдності розуму та багатоманіття раціональностей, сутності класичного, некласичного, постнекласичнош типів раціональності. Цим питанням присвячені праці Н. Автономової, В. Попова, В. Поруса, В. Стьопіна, В. Швирьова, Б. Щеглова; А. Єрмоленка, С. Кримського, Ф. Лазарєва, Н. Мудрагей, Б. Парахонського тощо.

Так, наприклад, Н. Автономова акцентує увагу на перевагах єдиного розуму, висловлюючи тезу про недоцільність його розпорошення по типам раціональності. На її думку, всі існуючі розуміння раціональності тяжіють до двох основних підходів прагматико-функціоналістського та ціннісно-гуманітаристичного. Якщо скористатися традиційною філософською термінологією, можна охарактеризувати основні модуси раціональності, розірвані в названих підходах, як розсудок і розум. Авторка відстоює ідею єдності людської культури та розуму, так само як і ідею неможливості виключення із філософії теоретичного мислення як вищого ступеня пізнавальної діяльності людини. Подібний синтез передбачає не механічне поєднання самостійних і самодостатніх типів партикульованої раціональності, а органічну і змістовну єдність модусів раціональності на рівні сутності.

Взагалі, не важко помітити, що індуктивний шлях виведення розуму із суми раціональностей більш властивий західноєвропейській філософській традиції, в той час як дедуктивний розгляд окремих типів раціональностейяк проявів єдиного (світового) розуму грунтується на традиціях східнохристиянського (візантійського, православного, слов'янського) філософування. Якщо у першому випадку ми вимушені згадувати праці Аристотеля, Фоми Аквінського, Ф. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца, І. Канта, то у другому Платона, Плотіна, Вол. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, П. Флоренського, О. Лосева. Субстанційне тлумачення Розуму у вітчизняній філософії знайшло своє віддзеркалення у концептах софіології, ноосфери, пневматосфери. Постнекласичне звернення до досвіду, здавалось би, давно подоланих сучасною наукою філософських шкіл і напрямків свідчить, по-перше, про неспроможність розсудкових форм вирішувати складні проблеми, що постали перед людством, а по-друге, про величезний евристичний потенціал, накопичений релігійними і філософськими системами минулого. Реабілітація класики, повернення до традиції, інтеграція досягнень наукового і позанауковош знання є досить типовими для постнекласичної раціональності.

Метою даної статті є пошук такого модусу раціональності, який би дозволив узгодити сучасні домагання постнекласичного розуму з реальним процесом розгортання ціннісно-смислового Універсуму.

Історія філософії дозволяє виявити певні тенденції у розвитку соціальної раціональності, що пов'язані із її еволюціонуванням від класичного, некласичного до постнекласичного типу. Для класичного типу, який є віддзеркаленням субстанційної раціональності, характерна розробка суспільного ідеалу в релігійних та філософських системах. Суттєвою ознакою класичного типу соціальної раціональності є винесення критерію розумності суспільного устрою за межі самого суспільства. І релігія, і філософія в цьому плані єдині в тому, що оцінка ступеню раціональності соціальних відносин відбувається шляхом співставлення їх з універсальними законами розвитку Всесвіту. Вищим критерієм у релігійних системах стає Бог як втілення світового духу, у філософських системах прихований від емпіричного пізнання Абсолют. В обох випадках Розум набуває ознак субстанції.

Для некласичної соціальної раціональності в якості цілі характерна оптимізація соціального процесу. Некласика остаточно відмовляє розуму у статусі субстанції, а суспільні стосунки тлумачаться як продукт свідомості, мислення, вищих форм людської психіки. В цей період відбувається об'єктивно-історичний процес раціоналізації реальних людських стосунків, в результаті якого відбулася партикуляризація розуму на окремі типи раціональності.

Постнекласичній соціальній раціональності притаманні, з одного буку, тенденції подальшої раціоналізації, що виникли у некласиці, а з іншого боку усвідомлення їх обмеженості і необхідності подолання негативних наслідків партикуляризації «інструментального розуму» (Г. Горкгаймер). Соціальна раціональність постнекласичного типу в якості цілей вбачає формування ціннісно-імперативного ставлення до світу, що досягається маніпулятивними засобами. Етична напруженість між цілями і засобами знімається диспутативно-комунікативними, дискурсивними практиками.

Таким чином, криза класичного розуму (у субстанціалістському тлумаченні) призвела до його розпаду на типи раціональностей; криза партикуляризації раціональностей обумовлює не стільки необхідність подальшого поглиблення цієї тенденції, скільки доцільність нового синтезу. Отже, від часткових типів раціональності знов до єдиного розуму? Так, але до якісно оновленого розуму, збагаченого змістом цих часткових типів, рівно як і ірраціонального, позараціонального досвіда людства, до розуму, який є духовністю. Власно кажучи, тут йдеться про третій після розумового і розсудкового модус раціональності, який би «зняв» у собі всі переваги попередніх двох. Для його найменування скористаємося концептом, який ніколи не зникав з поля зору філософії, але й ніколи не був самостійним предметом наукового аналіза. Це концепт мудрості.

На відміну від типів раціональностей, яких багато, мудрість одна, і в цьому вона збігається з Розумом. Вона є єдиною і не може бути розподіленою по «відомчим квартирам». Ми можемо сказати: «виробнича раціональність», «військова раціональність», «технічна раціональність», але подібні предикати щодо мудрості втрачають сенс, оскільки справжня мудрість повинна розглядати всі ці складові, враховуючи універсальний досвід людства.

Більшість авторів, які пишуть про мудрість і намагаються надати її дефініцію, починають з того, що мудрість є знанням, але знанням особливого, вищого ґатунку. Католицький філософ Жак Марітен присвятив цьому питанню одну із своїх робіт [1]. Мудрість для нього це Божий дар, це знання, отримане з найвищих джерел, таке, що відкривається в найглибшому і простому світлі; знання це знання детальне, емпіричне, або очевидне. Цроцитувавший цю роботу ректор Московського університету В.Садовничий відзначив, що тут досить чітко і наочно окреслена та надто тонка, але неймовірно важлива грань, що відрізняє знання від мудрості. «У моєму уявленні, розмірковував він, поняття «знання» і «мудрість» не обумовлено одне одним... Поняття «знання» по суті своїй більше тяжіє до понять раціональних. Воно допускає кількісні і якісні оцінки. «Мудрість», як мені здається, ближче до моральних, етичних, житейських понять» [2]. На наш погляд, взаємозв'язок між знанням і мудрістю все ж таки існує, хоча б тому, що мудрість витікає із знання. He можна бути мудрим і не бути обізнаним. Мудрість вище знання не тому, що її дарує Бог, а тому, що мудрець накопичує і активно використовує знання і життєвий досвід на протязі всього життя. Недарма говорять, що мудрість приходить з роками, а про «мудрих» немовлят ніхто нічого не чув.

Проте, можна погодитись, що одного знання для мудрості ще не досить. Мудрість завжди повинна включати в себе етичний аспект, бути людиноспрямованою, гуманною. Знання математичної формули само по собі не є ознакою мудрості. Остання проявляє себе не у царині чистої науки, а в людському спілкуванні, в реальних вчинках, у житті. Протиріччя між «чистим», науковим знанням і життєвою мудрістю традиційно було сюжетом літературних творів. Ситуація, коли людина робить щось «по-книжному», «по-науці», щиро вважаючи, що вона робить на користь собі і людям, і раптом це щось виявляється нікому не потрібним і навіть шкідливим, є досить типовою. Часто густо традиційний досвід стає набагато «мудрішим», ніж розрахунки і калькуляції інтелектуалів.

Мудрість має ще й етнічне забарвлення. Кожний народ, кожний етнос має свій підхід до випрацювання універсалістських цінностей. Цей підхід не в останню чергу обумовлений особливостями адаптації етнічного життя до конкретного природного середовища. Природа завжди була і залишається джерелом народної мудрості (лише у новоєвропейській культурі природа перетворилася на у «ресурсну базу», і стала настільки «безмовною», що І.Кант вважав за необхідне розвести науку і мудрість, науку і істину). «Наукове знання як таке є інтернаціональним. Воно однакове для всіх країн і народів. Мудрість, як мені здається, навпаки, глибоко національна. Вона включена в афоризми, прислів'я, приказки, казки і носить переважно етнічний, етичний, ціннісний зміст. Тому часто, здавалося б, до однакових життєвих ситуацій, до одного і того ж життєвого досвіду люди, що належать до різних етносів, відносяться помітно по-різному» [2]. Але цей особливий природно-історичний шлях кожного етносу зовсім не означає його ізольованості, відокремленості, відмежування, типової для модуса розсудка партикулярності.

Мудрість не зосереджується на відмінностях, вона прагне холізма. Знання мудрості це завжди «живе знання», воно відповідає глибинним запитам і екзистенціальним потребам індивіда, відображає фундаментальні виміри людського буття, торкається життя і смерті, добра і зла, гармонії і хаосу. Мудрість стурбована тільки одним: навчити людину мистецтву повноцінно жити, надати народу знання про засоби виживання в переломні моменти історії [3, с. 54]. Сфера мудрості це сфера «інакше-можливого» і належного, того як повинно жити людство в своїй наступності, яким імперативам слідувати, на що орієнтуватися. Мудрість це вистраждане знання, яке не лише утримує напруження єдності розуму, але й велике нашарування емоційних переживань. Складність та розмаїття постсучасного етапу історії знов і знов ставить перед кожною людиною запитання про сенс і мету життя, про необхідність гармонічного ставлення до природи, до себе, до іншого, до суспільства.

Дуже часто ми стикаємося з словами, порадами, пропозиціями, які, говорячи нелітературною мовою, набридають та приїдаються. Це певною мірою стосується й напливу інформації щодо екологічної кризи. Але події в системі «людина-природа» сьогодні є відверто катастрофічними за своїми наслідками і не дають права людині заспокоїтися. Людство вимушено боротися з екологічною спадщиною Модерну. Як зазначає В.Манжура, «найважливіше на сьогоднішній день питання, що стоїть перед мислячим людством, це питання про те, чи існує ще для людини можливість перетворити себе з того, чим вона є і в якості чого неможлива вже у найближчому майбутньому, у те, чим вона не може не бути, щоби бути?» [4, с. 119].

Звісно, мудрість не існує сама по собі, вона уособлюється в чиїхось роздумах. Серед інших, для української філософської традиції уособленням мудрості є постать С.Б. Кримського, який писав, що наш світ, конституйований як ціннісно-смисловий універсум, включає в себе три підсистеми: природу в ракурсі інформаційних можливостей, виражених в ноосфері; цивілізацію, в ракурсі її культурних потенцій і практичних реалізацій; монадне буття в ракурсі ціннісно-смислової діяльності індивідуального соціуму (етносу або особистості). В ціннісно-смисловому універсумі природа виступає в якості інформаційних властивостей матерії від «прарозуму» самоорганізованих процесів мегасвіту до ноосфери в земних умовах. Механізм переробки природи в культурну онтологію людства є діяльністю, що перетворює людину на особливий світ (монаду, мікрокосм), на репрезентанта вищих потенцій світобудови. Ця діяльність визначає не тільки людиномірність сущого, а й можливість переводити її в певний етичний порядок монадного індивідуалізованого буття. Йдеться про етичний порядок буття тому, що ціннісно-смислова діяльність розкриває ту єдність екології, онтології і праксеології, як забезпечує тривке існування цивілізаційних систем [5, с. 19]. Підсистеми ціннісно-смислового універсуму не є автономними, вони не існують у вигляді ізольованих секторів, бо задані процесуально, через соціальну діяльність, орієнтовану одночасно і на матеріальне тіло цивілізації, і на «духовне відлуння Всесвіту». У такий спосіб ціннісно-смисловий універсум постає як предметна сфера людської діяльності, яка «реалізує в системі цивілізації ноосферну відповідь на космічний запит розуму» [5, с. 20]. Вочевидь, таке складне утворення не може бути осягнуто партикулярними раціональностями.

Модус мудрості відповідає потребі у розумовій діяльності вищого гатунку, яка б на відміну від раціональності епохи Модерна була відповідальною за всі наслідки своєї діяльності саме в масштабах ціннісно-смислового універсуму. Мудрість чи, за С.Б. Кримським, софійність є «життям в істині», що не зводиться лише до теоретичної рефлексії. Мудрість є своєрідною «досвіченістю», яка обтяжена етичною духовністю, «оракульським проріканням глибин буття, бачення яких відкриває вищі цінності праведного життя» [5, с. 97]. Мудрість, звичайно, містить в собі складову, що пов'язана зі знанням, але ця складова підкоряється завданню буттєвого входження у світ значимих подій та найвищих життєвих цінностей: свободи, любові, відповідальності. Маючи в своєму складі таку потужну етичну компоненту, мудрість можна класифікувати як різновид етичної свідомості, яка орієнтована на розуміння основ життя.

«Життя в істині» потребує не тільки розуму, а й серця, вона є поєднанням розуму та совісті, ідеєю морального інтелекту, яка протистоїть цинізму наукового знання, що нехтує людськими цінностями і навіть імперативом життя. Але це не означає, що пізнання «з погляду софійностіта благоговійного ставлення до буття перетворюється на чисте споглядання, тобто втрачає риси гносеологічної активності» [5, с. 257].

Справа в тому, що суб'єкт сучасного наукового пізнання має справу з особливою онтологічною реальністю, що окреслена ноосферою концепцією. Формування ноосфери, на думку В. Вернадського, є тією критичною точкою розвитку матерії, коли біосфера виходить на нові, розумні механізми еволюції. В постсучасний період історії біосферні процеси призводять до неможливості подальшої еволюції живого поза єдністю чинників її самоорганізації та людського розуму. «Включення розуму в систему природи стає необхідним, бо він протистоїть ентропії, вивільняє культурну енергію (аграрне виробництво), розкриває інформаційні підвалини еволюції, забезпечує умови зростання цілісності біосфери. У цьому відношенні формування ноосфери як системи включення розуму до складу живої природи є своєрідною її відповіддю на «заклик» Всесвіту, космогенез якого створює оптимальні умови для виникнення життя та його розумових чинників» [5, с. 257].

Реалізація та прояви розумності людини у стосунках з зовнішнім світом передбачають існування таких критеріїв, як цілісність, системність і єдність ноосфери. Вказані єдність і цілісність мають як біологічні передумови, так і інформаційні та польові основи. Саме тому сьогодні серед науковців мусується думка про ноосферу як моноліт планети, який поєднує життя, інстинкт і дух, тобто сферу загальних закономірностей буття природи і людини. Висувається навіть нова ноосферна ідеологія людства, імперативом якої є відповідальність людини як свідомого лідера життя перед усім існуючим та розуміння «спорідненості людської, тваринної, планетарно-екологічної систем ноосфери».

Мудрість як стратегія розбудови суспільства на постсучасному етапі історії повинна враховувати ці імперативні настанови щодо ноосферного майбутнього. Ta плюральність, яка на сьогоднішній день виступає одним із центральних принципів побудови теорії, суспільних практик, підштовхує до багатоманіття розуміння раціонального суспільного устрою. Існуючі концепції між собою знаходяться в стані дискурсу, діалогу, полілогу. Але існують теоретичні і практичні вимоги, які доцільно висунути до самого концепту «розумний (раціональний) соціум».

Помічено, що в сучасній літературі дослідники не часто підіймають питання про розумність суспільного устрою. Можливо, вони просто не бажають торкатися цієї небезпечної теми, щоби не поділяти тягар відповідальності за відомі ідеологічні прорахунки минулого століття і не бути звинуваченими у потенційно невдалому соціальному конструктивізмі. Винятком з їх числа можна вважати академіка М. Моїсєєва, який розробляє власну концепцію «раціонального суспільства». «Поняття про раціональну організацію суспільства, яке я використовую, пише він, не належить до числа традиційних характеристик суспільного устрою. Воно не має також ніякого відношення до будь-яких футурологічних аспектів на кшталт уявлень про соціалістичне суспільство або реальний гуманізм Маркса. Так само поняття про раціональне суспільство не пов'язано з будь-якою формацією. Воно віддзеркалює взаємовідносини Природи і Суспільства, його здатність гармонічно розвиватися разом із Природою, при чому у даних конкретних умовах географічних, історичних, при даному рівні виробничих сил і особливостях технологічних основ цивілізації» [6, с. 297]. На думку М. Моїсєєва, суспільство може вважатися раціональним, якщо воно: по-перше, гарантує розкриття таланту, інтелектуальних можливостей, волі кожної особистості; по-друге, забезпечує високий рівень соціальної захищеності особистості; по-третє, дотримується умов екологічного імператива. При цьому «екологічний імператив» або «імператив виживання» формулюється М. Моїсєєвим наступним чином: «мірою раціональності суспільної організації є ступінь узгодженості стратегії суспільства і стратегії Природи. Ця узгодженість не гарантує, але забезпечує потенційну можливість стабільного існування суспільства, його вміння запобігати небезпечним для майбутнього кризовим ситуаціям» [6, с. 297].

Всесвітня історія свідчить, що ставка виключно на раціональний розрахунок, на калькуляцію у вирішенні проблем такої складності, не виправдала себе. Суспільна раціоналізація полягає не тільки в тому, щоб давати можливість розвиватися економічній, політичній сфері й самій спільноті згідно законам іманентної логіки кожної з цих сфер, айв обмеженні їх діяльності за допомогою культурно-суспільних дискурсів. Модус мудрості повинен включати в себе не лише наукові досягнення, але й ставити питання про технологічні і гуманістичні ліміти використання останніх, про соціальну небезпеку позаетичного знання, про збереження необхідності та цінності пошуку істини людиною. «Ніяка сама точна методологія, пише Ф.В. Лазарев, ніякі наймогутнінгі логічні формалізми не допоможуть розуму, поки він не прокинеться до нового бачення реальності завдяки своєму духовно-етичному зору, поки Істина, Добро і Краса, керовані мудрістю, не подадуть один одному руку, утворивши єдине коло розумної і прекрасної духовності» [3, с. 51]. Саме тому духовно-етична навантаженість розуму повинна розглядатися сьогодні як його найважливіший стратегічний напрямок розвитку.

З констатації факту величезної значущості моралі, ціннісних настанов в поступальному розвитку людства витікає наступна тенденція розвитку розуму в майбутньому націленість на збагнення людини, конструювання людиномірної реальності, а краще людино-світної. Це конструювання уможливлюється відповідно до аксіологічних уявлень про сутність самої людини, про те, якою вона має бути, а не просто розумінням її як віддзеркалювача об'єктивного стану речей. Саме суб'єкт постнекласичної раціональності наділений особливою рефлективністю, усвідомлює себе зануреним в складний світ, який він і конструює і комунікує. Взявши на озброєння мудрість він здатен по-справжньому усвідомити екзистенціальну актуальність цілісного і всебічного осягнення «тандему» особистості і світу як феноменів культури і природи.

Очевидно, що пошуки шляхів втілення мудрості в реальне життя планетарного людства стане найважливішою справою соціальної раціональності найближчого майбутнього.

Список використаних джерел

раціональність філософія розум

1. Маритен Ж. Знание и мудрость [Текст] / Ж. Маритен. Пер. с фр. Л. М. Степачева. М.: Научный мир, 1999. 244 с.

2. Садовничий В.А. Знание и мудрость в глобализирующемся мире/В.А. Садовничий// Вопросы философии. 2006. № 2. С. 3-16.

3. Лазарев Ф.В. Разум и мудрость в контексте XXI века/ Ф.В. Лазарев//Ноосфера і цивілізація. 2004. Вип. 4. С. 45-57.

4. Манжура В.И. Homo Iorffinatus: между энгропосом и ангропосом/В.И. Манжура// Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. 2006. № 17. С. 117-122.

5. Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії [Текст] / С.Б. Кримський. K.: Вид. Дім Києво-Могелянська академія, 2008. 367 с.

6. Моисеев Н.Н. Расставание с простотой [Текст] / Н.Н. Моисеев. М.: Аграф, 1998.-480 с.

Размещено на Allbest.ru