Моральний потенціал постнекласичної науки

доводиться, що новою моделлю взаємозв'язку постнекласичної науки і моралі є моральний потенціал науки, який виражає сучасну тенденцію єдності людини і науки, дозволяє виявити її людський вимір;

висловлено судження про те, що моральний потенціал науки є способом реалізації моральних цінностей у науковій діяльності як загальнолюдської і колективної;

з'ясовано, що моральний потенціал науки є узагальненням моральних можливостей науки, що дозволяє розглядати моральний потенціал науки не як пристосування моральних цінностей до визначеної прагматичної логіки, а навпаки підпорядкування прагматики моральним цінностям; у такому контексті він є способом оптимізації моральних цінностей науки;

стверджується, що концепт «моральний потенціал науки» знімає однозначність, категоричність і одномірність в інтерпретації таких дилем, як «наука і мораль», «наука чи мораль», «нейтральність чи войовнича моральність науки», «наука: добро чи зло» і т. ін.;

доводиться, що людяність чи «людиновимірність» науки є показником морального потенціалу науки, оскільки тільки цим показником визначається цінність наукових відкриттів, моралі, діяльності;

показано, що модусами морального потенціалу науки є гуманізм і відповідальність;

відзначається, що в сучасній українській філософії моральний потенціал науки модифікується як моральний принцип «чесність із собою» (В. Винниченко);

обґрунтовується положення про те, що домінантною стратегією взаєморозуміння між християнством, наукою і мораллю є процес коадаптації, що знімає колишні відносини ворожнечі, війни, скептицизму, протистояння і т. ін., що існували між ними.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в розширенні діапазону дослідження взаємозв'язку науки і моралі для подальшого використання у філософських і культурологічних дослідженнях. Зібраний і систематизований матеріал і розроблений концептуальний підхід можуть бути використані у викладанні курсів і спецкурсів з філософії науки, філософії моралі, філософської антропології, філософії культури, релігієзнавства.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація пройшла апробацію на конференціях «Біоетика в ХХI столітті» (Харків, ХНУ, 2000), «Права і свобода людини» (Харків, НЮАУ, 2001), на Сковородіновських міжнародних читаннях «Спадщина Г.С. Сковороди и сучасність» (Харків, ХНУ, 2002), а також на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського Національного Університету ім. В.Н. Каразіна. Результати дисертаційного дослідження використовувалися автором на семінарських заняттях для студентів у Національній Українській юридичній академії ім. Я. Мудрого, у розробках практикуму «Наука і мораль» англійською мовою.

Публікації. Зміст основних положень дисертації, її ідеї і результати висвітлені в 4 статтях, опублікованих у фахових збірниках, сертифікованих ВАК України.

Структура дисертації, її зміст і концептуальне обґрунтування визначили структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, 2 розділів, 7 підрозділів, висновку і списку використаної літератури, що містить 107 джерел. Загальний обсяг роботи 184 сторінок, з них 155 основного тексту.

Основний зміст роботи

моральний евтаназія клонування філософський

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь її розробленості у філософській і культурологічній літературі, визначається мета і завдання дослідження, окреслені основні джерела і теоретико-методологічні основи розкриття проблеми, показані елементи наукової новизни, визначений авторський підхід у рішенні обраної теми дослідження, висвітлюється теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі «Наука і мораль: класична тема і нові рішення» аналізується взаємозв'язок науки і моралі в ситуації техногенної цивілізації. Обґрунтовується нова модель аналізованого взаємозв'язку - моральний потенціал науки, його філософська інтерпретація, досліджується дискурс «наука - мораль» у роботах філософів англомовного світу. Виявляється специфіка дискурсу «наука - мораль» у релігійній практиці християнства.

У підрозділі 1.1. «Нові орієнтири науки в ситуації техногенної цивілізації» проводиться думка про те, що технологічна цивілізація й інформаційне суспільство задають нове бачення науки, яке відрізняється від її класичного образу і представлено різними підходами й інтерпретаціями, що не закриває головного моменту - пошуку моделі науки, яка відповідає нинішньому етапу розвитку суспільства.

У підрозділі відзначається, що пріоритет в аналізі нових орієнтирів науки в ситуації техногенної цивілізації належить представникам школи «критичного раціоналізму» (К. Поппер) і більш пізніх постпозитивістів (Т. Кун, І. Лакатос, С. Тулмін, П. Фейєрабенд), які акцентували увагу на розгляді науки як цілісної, динамічної системи, що розвивається, обґрунтували стрибкоподібний характер розвитку науки, зміну парадигм як понятійної мережі, наявність наукових революцій, що змінюють класичний характер стандартів раціональності, і тим самим запропонували нове альтернативне бачення науки на противагу колишньому лінійному, кумулятивному підходу в розвитку науки. Представляється, що саме в їхніх роботах намічені основні характеристики постнекласичної моделі науки, хоча термін «постнекласична наука» ними в науковий обіг ще не вводиться.

Поняття «постнекласична наука» стало широко використовуватися у науковій літературі в останній третині ХХ століття. Філософське обґрунтування «постнекласичної моделі науки» і її різні аспекти запропоновані в роботах В.С. Степіна, В.А. Лекторського, В.С. Швирьова, С.П. Курдюмова, А.П. Огурцова, І.Т. Фролова й ін. Як показано в підрозділі, її відмітними характеристиками є такі: наявність серед об'єктів сучасної науки «природних комплексів», у які включена як невід'ємний компонент сама людина; неелімінування людини з наукової картини світу; такий стан знань і такий тип наукової раціональності, що поєднує науки про природу і науки про дух; концепція відкритої раціональності як засіб освоєння історії; такий спосіб пошуку наукової істини, що безпосередньо сполучений з гуманістичними цінностями; наявність комунікативного міждисциплінарного обміну парадигмальними установками; звертання до синергетичної парадигми; утвердження багатомірності реальності.

Відзначається, що у контексті дискурсу про постнекласичну науку і новий тип раціональності, який розвертається, відбувається переосмислення «метафізики». У зв'язку з цим, почато розгляд концепції практичної філософії як альтернативи класичній метафізиці в роботах вітчизняних українських філософів (А.М. Лой, А.В. Толстоухов, А.М. Єрмоленко, В.С. Лук'янець), де відзначається, що практична філософія не виключає традиційної для Європи культури філософування, яка позначається терміном «метафізика», однак вона може оцінюватися не як «єдино правильна» культура філософування, а як одна з багатьох можливих культур.

Значний внесок у ці розробки внесла харківська філософська школа (І.З. Цехмістро й ін.), обґрунтувавши і запропонувавши концепт реляційного холізму, що визнає ціннісний аспект не знання, а буття як вихідний і споконвічний, знімає протиставлення духу і природи, людини і Бога, визнає людину найбільш істотним і неелімінуємим аспектом реальності.

Постнекласична наука знімає абсолютизацію принципу антропоцентризму. Нині здійснюється стратегія переходу від антропоцентризму через біоцентризм до вітацентризму, філософське розуміння якого представлено концепціями А. Швейцера, Н. Реріха. Життя, його особистісний зміст і різноманіття, актуальні і для сучасної філософської думки України, про що свідчать роботи В.Г. Табачковського, Л.В. Сохань, В.І. Шинкарука й ін. Вітацентризм задає, як підкреслюється в роботі, новий вимір взаємозв'язку науки і моралі.

Як відзначено в роботі, генеральною стратегією для аналізу взаємозв'язку науки і моралі є єдність людини і науки, що складає основний напрямок переорієнтації науки і являє собою історичну модифікацію головної філософської проблеми - взаємини людини і світу.

У підрозділі 1.2. «Наука: моральність чи нейтральність» започатковано дослідження переосмислення класичної моделі взаємозв'язку науки і моралі в контексті робіт філософів англомовного світу.

Переосмислення торкнулося таких питань, як місце етики і моралі в ієрархії наук, чи є етика наукою, чи це певна умовність, чи етично навантажене наукове знання чи воно етично нейтральне, правомірність обґрунтування етоса науки і т. ін. Звернення до робіт В. Селларса, Н. Мерфі, А. Розенберга, Ч. Тейлора, А. Макінтаєра, А. Мердока, С. Хауерваса, Д. Мілбанка, Р. Александра, М. Русе, Дж. Харака, Р. Мертона, Ч. Сноу дозволило побачити процес зміни аналітичної моделі науки постаналітичною, плюральність трактування взаємозв'язку науки і моралі.

Розглянуто наступні концепції взаємозв'язку науки й етики в роботах філософів англомовного світу: етика має науковий статус і знаходиться в ієрархії наук нижче теології, але вище юриспруденції, політології, економіки, соціології, психології (Н. Мерфі); існує тісний зв'язок між утилітаризмом в етиці і натуралізмом у суспільних науках, деонтологічною етикою й антинатуралізмом (А. Розенберг), причому натуралізм трактується як прагнення суспільних наук перевершити методи природничих наук; етика повинна стати сполучною ланкою між моральними теоріями і суспільною практикою (Ч. Тейлор); не можна звільнити мораль від традиційної релігійності в поясненні тих чи інших дій, оскільки і теологія і метафізика обґрунтовують концепцію сенсу людського життя (А. Макінтаєр); моральні норми науки інтерпретуються як певні умовності, створені суспільством, моральність не має повного розумного виправдання, моральна об'єктивність не більш, ніж ілюзія (Р. Александр, М. Русе); наука не є морально нейтральною, вона припускає наявність норм наукової етики, етосу науки (Р. Мертон), що пізніше було позначено А. Гжегорчиком як проблема інтелектуальної моральності.

На уразливість «моральної нейтральності науки» одним з перших у 80-ті роки звернув увагу Ч. Сноу, оцінивши її як моральну пастку, як цинічний конформізм технократів, що часто служить прикриттям для боязкості і своєкорисливості.

Таким чином, в англомовній філософії зв'язок науки і моралі поданий як класичною моделлю, так і новими варіантами, де моральний компонент є складовою науки. Слід також зазначити, що постаналітична англомовна філософія намітила і позначила дослідницьку лінію наука - мораль - релігія як подолання оппозицій наука - релігія, мораль - релігія.

У підрозділі 1.3. «Постнекласична модель взаємозв'язку науки і моралі» увага зосереджена на осмисленні морального потенціалу науки.

Обґрунтування морального потенціалу науки базується на принципах постнекласичної науки і моралі, на новому характері людської діяльності, на положенні про те, що наукова діяльність у сучасних умовах безпосередньо пов'язана з моральною рефлексією, яка стає такою ж складовою наукового пізнання як і методологічна рефлексія, з розглядом «людини і науки» як єдиної системи, з визнанням людини неусувним і істотним аспектом наукової реальності. Для нашого аналізу важливим є положення про те, що мораль повинна бути не тільки динамічною, такою, що розвивається, але і відповідати інтелектуальному стилю нашого часу, продиктованому самою еволюцією наукової раціональності, враховувати внесок наук у розуміння людиною самої себе, зберігаючи за собою функцію завершення цього саморозуміння, що вимагає випрацювання таких елементів, які не може надати сама наука. Без цього неможлива сучасна наука, наука, «яка здатна поважати вимоги моральної свідомості, і мораль, що відповідає вимогам нашого наукового знання і світу, створеного технологією» (Е. Агацці).

Для обґрунтування морального потенціалу науки важливою є точка зору С. Маслоу, що ціннісно нейтральна класична філософія науки не тільки є помилковою, вона не тільки неморальна, але вона може бути антиморальною, оскільки наука створюється людьми, виникає з людських потреб і інтересів і отже не може не бути моральною.

Інтерпретація морального потенціалу науки спирається на принципово нове бачення моралі, запропоноване в роботах Г. Йонаса, А. Гусейнова, Е. Агацці, Ю. Хабермаса, А.М. Єрмоленко й ін. дослідників. Г. Йонас відзначає, що ніякій колишній етиці не доводилося брати до уваги глобальні умови людського життя і віддалене майбутнє, що ніяка колишня етика і метафізика не має основних принципів їхнього аналізу, оскільки етика і мораль мали справу з «тут» і «тепер», з обставинами, що виникають між людьми, з повторюваними типовими ситуаціями приватного і громадського життя. Це положення є істотним для нашого дослідження. А. Гусейнов переорієнтацію моралі в ситуації техногенної цивілізації бачить у більш критичному ставленні і розумінні моралі як безкорисливості, безумовної повинності, загальнозначущих вимог і т. ін. А.М. Єрмоленко цю нову ситуацію позначив як етичну меліорацію сучасного суспільства.

Згадані вище теоретичні передумови дозволили обґрунтувати нову модель взаємозв'язку науки і моралі, а саме концепт морального потенціалу науки. Моральний потенціал науки концентрує зрушення, які відбулися, зміни як у науці, так і в моралі, у характері їхніх взаємин, що зумовлено тим, що: 1) наука і мораль як відкриті системи, що розвиваються, знаходяться у взаємозалежності, доповнюючи одна одну; 2) мораль не може ігнорувати нові і безпрецедентні ситуації, що створюються розвитком науки і технології і дуже часто мають іншу природу, ніж ситуації, регульовані уже відповідними моральними нормами; 3) ці нові ситуації дуже часто наділяють моральною значущістю багато речей, що колись не мали її просто тому, що були недосяжні для людського втручання і вибору (Е. Агацці). Такий контекст дозволяє розглядати моральний потенціал постнекласичної науки як відбиття саме нових безпрецедентних ситуацій, що наділяються моральною значущістю. Він являє один із можливих варіантів відповіді на класичні питання: чи повинні моральні цінності і норми бути задані немовби ззовні, виступати деяким «магнітним полем», що утримує «плазму» людської діяльності від вибуху; чи остання сама повинна зазнати істотних змін, щоб іманентно містити моральний вимір; чи вона ще має стати моральною за своїм змістом і характером.

Моральний потенціал, як підкреслюється в роботі, випливає з людинорозмірності постнекласичної науки. Таке розуміння йде через антропний принцип у фізиці і космології, через переростання антропоцентризму науки у вітацентризм, через усвідомлення глибокої духовності науки в її підвалинах, через діалог науки, моралі і релігії, що переростає в їх коадаптацію. Він виражає нову установку, суть якої полягає в тому, що моральна рефлексія стає такою ж невід'ємною складовою науки, як і методологічна рефлексія.

Моральний потенціал науки не тільки один зі способів виходу за рамки вузької наукової спеціалізації, але і спосіб досягнення тісного зв'язку науки із суто людськими цінностями. Тільки в такому випадку, на думку І. Пригожина, наука виходить за суто технічні рамки і її смислом стає можливість розуміти людину у всій її складності разом з її потребою в соціальній стабільності і жагою особистісної волі.

Моральний потенціал науки, як відзначається у підрозділі, виступає способом реалізації моральних цінностей у науковій діяльності як діяльності загальнозначущої. Цінність оновленої науки, моралі, філософії, цінність людської діяльності виміряється людяністю, людинорозмірністю, що і є показником морального потенціалу науки. Такий аспект дозволяє розглядати моральний потенціал науки як людський вимір науки. Людський вимір науки - один із важливих модусів її буття, пов'язаних з різноманітним проявом людського в науці, у тому числі, і людською суб'єктивністю, що, на жаль, не завжди враховується при розгляді феномена науки. У результаті зникає моральна проблематика, відбувається відчуження моралі зі сфер людської діяльності, що призводить до того, що відносини між людьми в процесі діяльності, з'являються як відносини механізмів, продуктів, порядкових номерів, «безмовних речей» (М. Бахтін), у моральному плані нейтральних.

Моральний потенціал науки характеризується амбівалентністю, оскільки сьогодні науку не можна оцінювати тільки в моральних категоріях добра чи зла, що чітко виразив японський вчений У. Єшико: «У правій руці ми тримаємо пеніцилін і стрептоміцин, а в лівій атом і атомну бомбу». Відзначається, що моральний потенціал науки виступає як реалізація моральних можливостей науки в процесі людської діяльності.

Обґрунтовано, що моральний потенціал науки безпосередньо пов'язаний із екстенсіоналами модальності, такими як «можливе», «дійсне», «гідне» і т. ін. Він фокусує багатовекторну спрямованість, спрямованість не тільки на те, що є і може бути, але і на те, чого немає і не може бути (наука - моральне зло, наука - ні добро і ні зло, наука - це благо і т. ін.).

У підрозділі 1.4. «Християнство, наука, мораль: стратегія взаєморозуміння» відзначається, що пошуки людського обличчя науки не залишилися без уваги з боку християнської релігії. Лінія «наука і релігія», з одного боку, «наука і мораль» з іншого, «мораль і релігія» з третього, позначили нову дослідницьку позицію: наука - мораль - релігія, що стала особливо чітко вимальовуватися в другій половині ХХ століття.

Виходячи з концепції реляційного холізму, у роботі простежуються взаємовідносини християнства, науки і моралі як рівноправних феноменів громадського життя, де повинна бути присутньою стратегія розуміння, а не конфронтації. У Статуті ЮНЕСКО ця позиція висловлена досить чітко: наукове співтовариство, поділяючи сучасну традицію, що виходить за рамки окремих націй, релігій і етносів, повинно сприяти інтелектуальній і моральній солідарності людства, що є основою культури світу.

На нашу думку, актуальна сьогодні інтелектуальна і моральна солідарність людства виявляється, зокрема, і в моральному потенціалі науки.

Стратегія взаєморозуміння між наукою, мораллю, християнською релігією в сучасних умовах позначається як процес коадаптації, що не тільки знімає колишні відносини між ними: ворожнечі, війни, скептицизму, матеріалізму, протистояння і т. ін., але і протиставлення наукового і релігійного типів розуміння (В.Д. Захаров). Процес коадаптації є антитезою процесам «знелюднення», «чорної діри», «антропологічної катастрофи» (М.К. Мамардашвілі), що знімають саму постановку питання про моральний потенціал науки.

Прояв і зростання морального потенціалу науки сприяють відродженню християнських цінностей на противагу процесу «знелюднення» («знелюднення» це Освенцим, ГУЛАГ, Чорнобиль, «Курськ», тероризм, екстремізм, загибель людей). Теологи сьогодні висувають проблему «Християнство після Освенциму», що трактують як проблему «спокуси Освенцимом» як неможливість існування християнства по-старому перед обличчям нечуваних злодіянь, яким християни не тільки не змогли запобігти, але і намагалися не помічати.

У підрозділі відзначається, що сучасна реальність демонструє багатство проявів «спокуси Освенцимом»: міжнародний тероризм, міжрегіональні війни, афганський і югославський синдром, Чечня і т. ін. Подолання «спокуси Освенцимом» як і процесу «знелюднення» виступає, на нашу думку, однією з модифікацій морального потенціалу науки. Головною домінантою морального потенціалу науки в християнській релігійній інтерпретації є присутність Бога в кожній людині.

Вихід із кризових станів, що характерні для сучасного суспільства, не може бути знайдений поза людиною, але це справедливе твердження, як відзначається в християнському вченні, потребує одного істотного уточнення: потрібна не просто «людина», а «нова людина», а такою вона може стати тільки в Христі.

У другому розділі дисертації «Модуси морального потенціалу науки» розглядаються гуманістична інтенція і відповідальність як модуси морального потенціалу науки, їхній прояв у біоетиці, проблемах клонування, евтаназії.

У підрозділі 2.1. «Ціннісний вимір морального потенціалу науки» наводиться аналіз гуманістичної спрямованості морального потенціалу науки як одного з його модусів, як його ціннісний вимір.

Оскільки наука є переконливим доказом існування людської солідарності, тобто носієм загальнолюдських цінностей (Р. Рорті), то й ціннісний вимір морального потенціалу науки полягає, насамперед, у його гуманістичній спрямованості, «людинорозмірності». Спектр ціннісного виміру морального потенціалу науки дуже широкий, однак найбільш сутнісними є збереження людського життя, людської реальності, самої людини. Вони складають основу гуманізму як загальнолюдської цінності. Цим зумовлене звертання до дослідження гуманістичної спрямованості, інтенції морального потенціалу науки.

У підрозділі наведено аналіз концепції «перевідкриття гуманізму» (С. Тулмін). «Перевідкриття гуманізму» спрямоване на подолання його раціоцентризму, його класичної моделі, що базується на зарозумілості людини в її здатності вільно робити будь-які глобальні проекти перебудови світу, що виявилося обмеженим і однобічним. Один із варіантів перевідкриття гуманізму запропонований філософією постмодернізму, у якій обґрунтовується положення про те, що традиційний гуманізм себе дискредитував, оскільки усі без винятку традиції Модерну із втіленою в них ієрархією цінностей, втратили сьогодні авторитет і не можуть вважатися незаперечними. Кінець цих цінностей і традицій пов'язується з «Освенцимом» (П.Єлен) як метафорою насильства. «Освенцим» виражає кінець ідеалів розуму і гуманізму (класичних).

Людяність є ціннісним виміром морального потенціалу науки, основою гуманізму й у такому розумінні виконує в моральному потенціалі науки базисну функцію, чи, говорячи словами Н.Н. Моісеєва, «перетворює розрізнені знання про людську природу, психіку, духовний світ людини, її місце в біосфері на деяку цілісну конструкцію, деяку метанауку про місце, цілі, можливості і технології буття людини як органічної частини Універсуму».

Підкреслюється, що українські дослідники почали багатоаспектний аналіз перевідкриття гуманізму у філософії постмодернізму, встановивши, що, з одного боку, постмодернізм «принципово заперечує гуманізм як і будь-який інший «ізм», і разом із тим, критики «метафізичного гуманізму» підкреслюють, що вони не виступають проти самої можливості визначення людини в гуманістичному розумінні. У підрозділі так само розглядається ціннісне вираження морального виміру науки в зв'язку з комп'ютеризацією, новими високими інформаційними технологіями, появою робота тощо.

Моральний потенціал науки (як спосіб реалізації моральних цінностей у науковій діяльності як загальнолюдській) дозволяє оптимізувати усі цінності, значущі в нинішній ситуації. Оптимізація цінностей означає, як вважає Е. Агацці, що жодна цінність не повинна бути принесена в жертву іншій, з огляду на множинність цінностей, треба утримуватися від навмисного збільшення ролі кожної з них.

У підрозділі 2.2. «Відповідальність у контексті морального потенціалу науки» показано, що зміна характеру наукової діяльності, переорієнтація моралі настійно вимагає по-новому проаналізувати феномен відповідальності. Аналіз поставленого завдання здійснюється в підрозділі в таких аспектах: 2.2.1. Відповідальність як модус морального потенціалу науки; 2.2.2. Відповідальність як вихідний принцип філософії виживання; 2.2.3. Стратегія відповідальності в української ментальності.

Зміна характеру науки і моралі настійно вимагає по-новому проаналізувати феномен відповідальності. Г. Йонас, Е. Агацці вважають, що принцип відповідальності повинний стати центром етики. Це, насамперед відповідальність за майбутнє як можливість запобігання негативним планетарним наслідкам діяльності людини. У такому аспекті розглядається принцип відповідальності в дисертації. Відповідальність виражається не в уявній незалежності довільних переваг, а у виборі тих можливостей, що у даній ситуації відповідають насущним завданням розвитку суспільства і людини.

Наукова практика співтовариства вчених не може бути вільною від моральної відповідальності за появу нинішніх реалій навколишньої дійсності, що ніколи б не з'явилися, якби не було цієї практики. Відповідальність наукового співтовариства є не тільки фактором, що визначає тенденції розвитку науки, але і долю людства в цілому.

Аналізуються рівні відповідальності, що зафіксовані змістом морального потенціалу науки. Виокремлено зовнішній і внутрішній рівні: зовнішній рівень задається суспільством, внутрішній пов'язаний як зі світоглядною, так і з професійною позицією вченого, що не тільки переплетені між собою, але і можуть вступати в конфлікт, вони аналізуються в роботі у зв'язку з відкриттям гена, проблемами клонування, евтаназії.

Автор поділяє точку зору дослідників, що відповідальність концентрує в собі соціально-універсальне і суб'єктно-індивідуальне начала. Цей принцип лежить в основі етики відповідальності, що, на думку сучасних німецьких філософів, повинна взяти на себе роль легітимації людських відносин в епоху єдиної планетарної цивілізації. У такому аспекті етика відповідальності знімає установку і досвід традиційної етики, відповідно до якої будувалася вся попередня мудрість про правильну поведінку, але яка не може бути основою для рішення нових проблем.

В основу етики відповідальності, відзначає Г. Йонас, варто покласти імператив, що відповідає новому характеру людської діяльності й адресований новому її суб'єкту: «Дій так, щоб наслідки твоєї діяльності були сумісні з підтримкою справді людського життя на Землі». Присутність людини на Землі виступає головним об'єктом відповідальності.

У підрозділі відзначається, що запропоновані філософами принципи етики відповідальності покладені в основу роботи створених при ЮНЕСКО Постійного Комітету з відповідальності й етики в науці (SCRES) і Всесвітньої Комісії з етики наукового знання і техніки. У їхніх програмних документах підкреслюється, що наука набуває явно вираженого етичного виміру, що етика стала тією загальною підставою для науки і громадськості, що може допомогти встановити нове взаєморозуміння між ними.

У підрозділі проаналізовані стратегії відповідальності в українській ментальності. Відзначається, що відповідальність за себе, за світ свого і всіх людей буття є однією з її характерних рис. Показано, що джерела етики відповідальності були закладені в науці України академіком В.І. Вернадським. Прообразом етики відповідальності можна вважати, запропоновану В. Винниченко морально-етичну норму «чесність із собою».

Підрозділ 2.3 «Прикладна етика: перехід від моральних теоретичних міркувань до практичних дій» присвячений аналізу морального потенціалу науки у зв'язку з появою нових галузей постнекласичної науки: евтаназії, клонування, біоетики і т. ін. Тематичне поле досліджень на цьому рівні спрямовано вже не стільки на розв'язання проблем обґрунтування моральних принципів, скільки на проблеми використання їх у конкретних напрямках людського буття - науці, політиці, техніці, біології (Єрмоленко А.М.). Поява прикладної етики підтверджує, що наука набуває явно вираженого морального виміру.

У контексті біоетики розглядаються моральні проблеми клонування. Практика клонування актуалізувала основний показник морального потенціалу науки - людяність, оскільки межі втручання в життєві процеси і функції визначаються не тільки науково-технічними можливостями, що поширюються, новими технологіями, але і тим, які дії і процедури стосовно людини припустимі, а які неприйнятні.

Моральний аспект проблеми клонування пов'язаний, на нашу думку, з подоланням крайностей: а) ніякі обмеження клонування не потрібні; б) повна і безумовна заборона клонування. Мотивація клонування в категоріях добра чи зла не може бути сьогодні перспективною.

Нові наукові практики (біоетика, евтаназія, клонування) висунули, як відзначається в роботі, проблему легалізації і моральної виправданості багатьох медико-біологічних технологій, загострили проблему долі, здоров'я і життя людини. Заклопотаність викликає наступна ситуація: раціональність, що виявляється на мікрорівні наукових досліджень, погрожує обернутися глобальною ірраціональністю їхніх результатів, коли вони починають впливати на весь соціум. Виступаючи на Міжнародній конференції, присвяченій 50-річчю прийняття світовим співтовариством Нюрнберзького Кодексу 1947 р. П. Рікер підкреслив, що в прикладній етиці провідне місце займає біоетика, що інтегрує в єдине концептуальне ціле елементи етики класичної і нові тенденції, ініціюємі екологією, медичною деонтологією і бурхливим розвитком біотехнологій.

У біоетиці, як підкреслюється в підрозділі, найбільш повно просліджуються головні модуси морального потенціалу науки: гуманізм, відповідальність, моральний вибір, тут відбувається процес переходу від теоретичних міркувань до практичних дій.

Моральний потенціал науки в теорії і практиці евтаназії виступає як вибір людини між життям і смертю, як міра її відповідальності за своє життя, у той же час у процесі евтаназії виявляється і його зовнішній рівень: готовність професіоналів оцінити цю дію на основі досягнень медичної науки.

Моральний потенціал евтаназії амбівалентний, оскільки пов'язаний з дилемою «життя і блага», «життя і смерті», «смерті і блага», «справедливості і милосердя», «права і волі», «користі і шкоди». Ця амбівалентність знімає існуючі класичні типи взаємодії пацієнта і лікаря: лікар або «панує» над пацієнтом, або знаходиться під «владою» пацієнта. Ці полярності не відповідають вимогам життя, є необхідним діалог-інтерпретація, у якому відбувається «облік» чисельних факторів, що продукуються різним досвідом життя учасників діалогу і загальним розвитком ситуації, і який є найбільш оптимальним (П. Рікер), що важливо для подальшого аналізу морального потенціалу в контексті герменевтики.

У висновку дисертаційної роботи підводяться підсумки й узагальнюються результати дослідження в цілому.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації

1. Мошинська О.Ю. Взаимоотношение науки и этики // Вісник Харківського Національного Університету ім. В.Н. Каразіна. Сер. Постмодернізм у філософії, науці та культурі. - №464 - Х., 2000. - С. 276-281.

2. Мошинська О.Ю. Этика в иерархии наук // Вісник Харківського Національного Університету ім.В.Н. Каразіна. Сер. Теорія культури та філософія науки. - №465 - Х., 2000. - С. 195-206.

3. Мошинська О.Ю. Наука в ситуації техногенної цивілізації // Наукові записки Харківського Військового Університету. Сер. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. Випуск ХI. - Х., 2001. - С. 120-124.

4. Мошинська О.Ю. Моральний потенціал науки: постановка проблеми // Наукові записки Харківського Військового Університету. Сер. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. Випуск ХII. - Х., 2001. - С. 140-145.

Размещено на Allbest.ru