Синергетичний вимір самореалізації особистості в умовах трансформації суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

СИНЕРГЕТИЧНИЙ ВИМІР САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Спеціальність: Соціальна філософія та філософія історії

Нестеренко Галина Олегівна

Київ, 2003 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема самореалізації особистості споконвічно належала до фундаментальних проблем людського буття, оскільки саме завдяки процесу індивідуальної самореалізації відбувається включення одиничної людини до суспільних відносин.

На сучасному етапі розвитку українського соціуму принципи організації суспільних відносин характеризуються невизначеністю, що загострює проблеми в усіх сферах суспільного життя. Більше десяти років Україна намагається звільнитися від негативних наслідків системної трансформації, які виражаються у зростанні соціальної апатії, в незатребуваності звичних соціальних ролей, у проблематичності самореалізації особистості в бажаній сфері діяльності. Прийнята 1996 року Конституція України проголосила людину найвищою соціальною цінністю, запропонувала якісно нове правове поле людської діяльності, надала окремій особистості більшого простору зовнішньої свободи. Проте і сьогодні доводиться визнати відсутність діючих механізмів реалізації принципу пріоритету особистості в дійсності. За цих обставин все очевиднішою стає необхідність розв'язання проблем перехідного періоду не тільки на суспільному, а й на особистісному рівні.

Таким чином, актуальність дослідження процесу самореалізації особистості в умовах трансформації соціуму обумовлена загостренням, з одного боку, особистісної потреби в ефективній адаптації до змін соціального середовища, з іншого - потреби суспільства в повній реалізації сутнісних сил якнайбільшої кількості його членів.

У широкому розумінні, в основі проблеми самореалізації особистості лежить фундаментальна суперечність між суспільним та індивідуальним буттям. Конкретизуючи цю суперечність відповідно до принципу гуманістично-спрямованої організації соціально-філософського знання, можна виділити прикладну проблемну ситуацію, яка полягає в нез'ясованості параметрів оптимальної інтеграції внутрішнього змісту особистості у нестабільному соціальному просторі. Незважаючи на фундаментальність, до ХХ століття проблема самореалізації особистості не вирізнялася в окреме питання соціальної філософії. Вона була органічно вплетена в коло проблем особистості і суспільства і різні погляди на зміст особистісної самореалізації зустрічаємо в роботах більшості мислителів, починаючи зі стародавньої філософії.

З початку ХХ століття в рамках різних філософських шкіл Західної Європи сформувалася етика самореалізації особистості. Її представники - Б. Бозанкет, Дж. Маккензі, Е. Муньє, Б. Кроче - вважали сенсом життя людини її самостійного втілення, а єдиним критерієм істинності останнього - моральні цінності самого індивіда.

У вітчизняній філософії ХХ століття різні аспекти проблеми людини були предметом чисельних досліджень. Зокрема, проблемі сутнісних сил людини та дослідженню потреби в самореалізації присвячені роботи В. Шановського, М. Михайлова, Є. Желєзова, Н. Шаталової, Л. Пьянової, Х. Сабірова, О. Шинкіна. Однак у роботах з проблеми особистості, написаних до 1991 року, замало уваги приділяється “самості” людини, вони дотримуються підкорення особистості інтересам суспільства і тому не розкривають змісту дійсно вільного втілення індивідуальних сутнісних сил у соціокультурних феноменах.

Поглиблену увагу філософів привернули різні аспекти проблеми особистості в 1990-х роках у зв'язку з кардинальною трансформацією суспільного життя. Зміни соціального середовища та їх вплив на світогляд людей викликали появу різко відмінних від радянської філософії поглядів на проблему особистості. Дослідженню особистості в умовах соціальних змін присвячені статті та монографії І. Агієнко, І. Бичко, А. Бичко, В. Гусаченка, В. Воловика, Л. Кривеги, В. Воронкової та інших. Стратегічний аналіз процесів трансформації українського суспільства, який є необхідним для самовизначення особистості в нових соціальних умовах, проводиться в роботах В. Горбатенка, С. Катаєва, М. Михальченка, М. Павловського.

Реформування системи освіти і виховання як запорука створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості є предметом розробок В. Андрущенка, Г. Ващенка, Б. Гершунського, В. Лозової, В. Лутая. Про специфіку перехідного типу особистості на шляху суспільства від тоталітаризму до демократії пишуть Є. Головаха, І. Бекешкіна, Т. Запорожець, Т. Захарова, А. Маковецький. Проблему самоствердження людини розкривають Н. Харламенкова, Є. Нікітін та Н. Цибра. Процеси соціального та особистісного самоврядування є предметом досліджень С. Завєтного, про самовизначення особи в оновленому суспільстві пише Л. Солонько.

Але проблема самореалізації особистості в умовах соціальних трансформацій сьогодні залишається недостатньо розробленою. Практично немає опрацьованих методологічних підходів до її дослідження, розробок певних історичних моделей самореалізації особистості, праць, які б розкривали особливості індивідуального здійснення на різних етапах розвитку соціуму. Виключення складають роботи В. Муляра та І. Чхеайло. На нашу думку, вони є системними, добре обґрунтованими, але занадто загальними для розкриття специфічних рис процесу самореалізації особистості в умовах трансформації сучасного українського суспільства.

Доцільним у розв'язанні цієї проблеми, на наш погляд, є застосування потенціалу синергетики, оскільки її світорозуміння найбільш адекватно відбиває чергування хаосу й порядку і специфіку перехідних моментів. У сучасному вітчизняному суспільствознавстві багато авторів почали використовувати синергетичні ідеї для дослідження соціальних процесів. Це, зокрема, Л. Бевзенко, В. Бех, В. Бранський, В. Василькова, Л. Горбунова, І. Добронравова, М. Кузьмін, М. Ожеван, Г. Рузавін, М. Сушинський, В. Цикін. Через призму універсальних принципів самоорганізації світ постає як нелінійна система, що складається з підсистем різних ієрархічних рівнів, одним з яких є особистість. Тому актуальним і необхідним сьогодні є розв'язання проблеми особистісної самореалізації з позицій синергетики. Останньому і присвячене дане дослідження.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до комплексної цільової програми № 0194У043134 Міністерства освіти і науки України “Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України” та планів науково-дослідної роботи кафедри філософії Запорізького державного університету.

Мета і задачі дослідження. Генеральною метою роботи є обґрунтування синергетичного виміру процесу самореалізації особистості в умовах трансформації суспільства. Реалізації поставленої мети підпорядковане вирішення наступних задач:

- проаналізувати становлення проблеми самореалізації особистості та її розв'язання в різні періоди історії філософії;

- виявити специфіку синергетичного бачення процесів розвитку стосовно складно організованих систем соціуму та особистості;

- розкрити зміст та сутність процесу індивідуальної самореалізації і його місце в сукупному процесі самоорганізації сутнісних сил особистості;

- з'ясувати онтологічні засади процесу самореалізації особистості;

- визначити фактори об'єктивної та цільової детермінації процесу самореалізації особистості;

- дослідити можливі варіації особистісної самореалізації та виявити оптимальний її тип в умовах нестабільного соціального середовища;

- проаналізувати параметри самоорганізації індивідуальної структури сутнісних сил в періоди трансформації соціальних систем і визначити міру можливого впливу окремої особистості на суспільні процеси в сучасній України;

- визначити критерії гуманістичної спрямованості самореалізації особистості, які водночас виступають найнадійнішими детермінантами оптимізації розвитку суспільства.

Методи дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на принципах теорії самоорганізації складних систем та теорії дисипативних структур, які збагачують принципи діалектики. Базовими для аналізу особистості в умовах трансформації суспільства стали основні положення соціальної синергетики: поняття соціальної ентропії, ідеї порогових ефектів, біфуркацій, параметрів порядку, принципи мінімальної дисипації, синергетичного резонансу та не прогнозованості розвитку соціальних систем. Системний, порівняльний та імовірнісний підходи виступають засадами у дослідженні. Використовуються методи історично-філософського і структурно-функціонального аналізу. Дослідження самореалізації особистості в критичні періоди розвитку соціуму проведено в рамках методології режимів із загостренням.

Наукова новизна одержаних результатів.

Обґрунтовано положення, що буття особистості підкоряється універсальним принципам самоорганізації і при дослідженні його необхідно враховувати синергетичні ідеї, оскільки особистість представляє собою складну, відкриту, дисипативну, не рівноважну, нелінійну систему сутнісних сил. Показано, що особистість є елементом ієрархічно вищих систем природи та соціуму, а її сутнісні сили, в свою чергу, виступають системами нижчого порядку.

Побудовано оригінальну модель самоорганізації особистісних сутнісних сил, показано, що цей процес є відображенням саморуху матерії, єдністю процесів саморозвитку та саморегуляції, внутрішнім змістом діяльності. В цій моделі визначено місце процесу самореалізації особистості та запропоновано визначення останнього в такому вигляді: самореалізація особистості - це породжений фундаментальною потребою особистості процес об'єктивації її сутнісних сил, який відбувається завдяки діяльності особистості і забезпечує включення її до ієрархічно вище розташованих систем.

Розширено уявлення про спектр факторів детермінації процесу самореалізації особистості та систематизовано їх. Виявлено, що в загальному вигляді досліджуваний процес детерміновано об'єктивними факторами природи та суспільства. Показано, що вирішальну роль відіграють фактори цільової детермінації, до яких (поряд з параметрами спонукальної мотивації діяльності, волею, формуванням ідеалів та смислу життя) вперше віднесено індивідуальне відношення до творчості, рівень внутрішньої свободи, натхнення та флуктуації структури особистості.

Запропоновано авторську класифікацію форм процесу самореалізації за рівнем внутрішньої свободи. Доведено, що найоптимальнішою за умов трансформації суспільства є самореалізація - гра, оскільки забезпечує найбільш пластичне включення особистості до мінливої дійсності.

Дістало раціонального обґрунтування уявлення, що сучасне українське трансформаційне суспільство надає індивідуальній самореалізації більше можливостей, аніж кризове чи відносно стабільне. Показано, що в умовах соціальної трансформації резонансний вплив одиничного акту самореалізації особистості здатний прискорити вихід соціуму на новий етап розвитку.

Сформульовано критерії гуманістичної спрямованості самореалізації особистості, які включають слідування принципам толерантності, згідності, компромісі по відношенню до самого себе, до іншої людини, до суспільства, до природи та до майбутнього. Уточнено, що гуманістична спрямованість індивідуальної самореалізації є запорукою не лише гармонійного розвитку особистості, але й прогресу соціуму.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації складають теоретичну і методологічну основу для розробок різних аспектів проблеми людини в контексті ідей синергетики, для подальшого дослідження процесів взаємного розвитку окремої особистості та суспільства у стані трансформації. Висновки роботи можуть стати у пригоді філософам, соціологам, соціальним психологам, політологам при розробці нормативних курсів лекцій.

Результати проведеного аналізу сутності особистості, структури її сутнісних сил, процесів особистісної самореалізації та трансформації суспільства можуть знайти застосування в ході навчального процесу під час викладання відповідних тем з історії філософії, соціальної філософії, культурології, соціальної психології та синергетики у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, практичні висновки та рекомендації, викладені в дисертації, обговорювалися:

- на засіданнях кафедри філософії Запорізького державного університету;

- на методологічних семінарах кафедри гуманітарних дисциплін Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти;

- були оприлюднені на наступних конференціях: республіканській науково-практичній конференції “Проблеми становлення цілісної особистості на межі ХХІ століття” (Запоріжжя, ЗДІА, грудень 1999 р.);

- науково-практичній конференції “Студент-2000: каким ему быть?” (Запоріжжя, ЗДУ, 13 - 14 квітня 2000 р.);

- Другій Всеукраїнській конференції “Філософські, культурологічні, релігіознавчі аспекти осмислення світу та їх науково-практичне значення” (Запоріжжя, ЗДІА, жовтень 2000 р.);

- науково-практичній конференції “Свободное время студентов: теория, опыт, перспективы” (Запоріжжя, ЗДУ, 28 - 29 березня 2001 р.);

- Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України, “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя, 31 травня 2001 р.);

- Всеукраїнській науково-практичній конференції “Громадянське суспільство і місцева влада: контури взаємодії” (Дніпропетровськ, ДРІДУ УАДУ, 21 - 22 лютого 2002 р.);

- ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Философские проблемы гуманитаризации высшего образования” (Суми - Бердянськ, 25 - 27 червня 2002 р.).

Публікації.

Основні висновки дисертації викладено в 12 наукових публікаціях, 5 з яких містяться у фахових виданнях.

Структура роботи.

Обсяг роботи складає 170 сторінок машинописного тексту. Структура роботи обумовлена завданнями дослідження та складається зі вступу, трьох розділів (які поділені на підрозділи), висновків і списку використаних джерел на 31 сторінці (407 найменувань).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкривається міра розробленості проблеми, приводяться положення, що претендують на наукову новизну, демонструється практична цінність отриманих результатів, описується структура і об'єм дисертаційної роботи.

У першому розділі “Світоглядно-методологічні засади розуміння проблеми самореалізації особистості” з'ясовано теоретичні та методологічні основи розв'язання досліджуваної проблеми. Для цього було простежено процес її історичного розвитку в рамках філософської теорії особистості, чому і присвячено перший підрозділ “Історичний аспект дослідження процесу самореалізації особистості”.

В ході здійсненого історично-філософського аналізу виділено три радикально відмінних етапи еволюції проблеми самореалізації особистості.

Перший етап включає розвиток проблеми у філософських школах Давнього Сходу, Античності та Середньовіччя, в яких діяльність людини розглядалась як засіб самореалізації Абсолюту, а самореалізація окремого індивіда виступала спробою довести себе до цього ідеалу.

Філософи епохи Відродження здійснили поворот світогляду до самоцінності діяльності окремої особистості, що визначає якісну відмінність другого етапу еволюції поглядів на проблему особистісної самореалізації. Погляди мислителів періоду від Нового часу до кінця ХІХ століття об'єднує розв'язання проблеми самореалізації особистості в контексті творчої діяльності. Третій етап розвитку проблеми самореалізації особистості починається біфуркацією шляхів її вирішення, що проявилося не тільки в розгалуженні поглядів відповідно філософській антропології, екзистенціалізму та персоналізму ХХ століття, а і в радикальній відмінності шляху розв'язання даної проблеми в радянській філософії від західноєвропейських течій. Якщо представники останніх продовжують вирішувати проблему особистості в контексті відношення людського буття, то у вітчизняній філософії радянського періоду самореалізація окремої особистості виявляється підкореною інтересам суспільства.

На думку дисертантки, наслідком ретроспективного тлумачення принципу природно-історичного характеру розвитку суспільства і особистості було домінування лінійного світобачення в радянській філософії. Цей погляд розкривається в другому підрозділі “Особистість у системі лінійної парадигми” в ході аналізу поглядів радянських філософів на проблему самореалізації особистості. Показано, що в цей період сенсом життя вважалося будівництво комуністичного суспільства, а бути суб'єктом означало зацікавленість і здатність до виконання ролі свідомого засобу самореалізації деякої логіки історичного розвитку.

В цьому підрозділі авторка виокремлює основні риси лінійного світобачення і підкреслює, що парадигма лінійності не враховувала самоорганізації суспільства. Стверджувалось, що елементи соціальної системи мають ті властивості, які зобов'язала їх мати система як ціле, а люди виступають суб'єктами з однаковими потребами і переконаннями.

Дисертантка робить висновок, що розглянутий радянськими філософами такий підхід до розуміння сутності людини, з одного боку, зіграв позитивну роль у дослідженні екзистенціальних проблем, з іншого - неправомірно звузив детермінанти розвитку і розгортання сутнісних сил людини, звівши їх до слідування керівній ідеології. Показано, що вже в 70-80-х рр. ХХ століття стало очевидним, що неможливо і не має сенсу робити людей однаковими і що світогляд від того часу повернувся до розуміння самоцінності індивідуального життєвого світу. Все це дозволяє зробити висновок про недосконалість лінійного аналізу самореалізації особистості і неминучість становлення нелінійного, синергетичного розуміння сутності людини. Крім того, соціальна криза 1990-х років виявила, що нестабільність соціального середовища вимагає застосування принципів синергетики у дослідженні процесів розвитку людини та суспільства.

Тому в третьому підрозділі “Категоріальний апарат дослідження процесу самореалізації особистості: діалектика і синергетика” обґрунтовується правомірність застосування у дослідженні процесу самореалізації особистості методологічних принципів трьох груп:

загально-філософських принципів діалектичного методу;

принципів, що визначають соціально-філософську специфіку феномена самореалізації особистості;

принципів теорії самоорганізації та основних положень соціальної синергетики.

Розкривається погляд, що термінологічний апарат сучасної теорії самоорганізації знаходиться в стані переходу від понятійного до категоріального рівня і на цьому етапі його правомірно застосовувати для соціально-філософського дослідження самореалізації особистості.

З метою уникнути можливих неузгодженостей між використанням принципів діалектики та відносно нових для вітчизняного суспільствознавства синергетичних ідей в дисертації проведено порівняльний аналіз принципів, законів та категорій матеріалістичної діалектики з принципами теорії самоорганізації. Здійснений аналіз продемонстрував, що синергетика є не альтернативою діалектичного вчення, але його конструктивним доповненням і закономірним результатом розвитку світогляду. До того ж, опираючись на розробки в різних галузях суспільствознавства, авторка зазначає, що, якщо діалектика добре “працює” на стику “особистість - суспільство”, то синергетика краще висвітлює спонтанність самостійного розгортання змісту особистості. Тому методологічною лінією дослідження було обрано синергетичний вимір процесу самореалізації особистості на основі принципів матеріалістичної діалектики.

У другому розділі “Самореалізація особистості в контексті синергетичної парадигми” через призму синергетичного бачення осмислюється сутність особистості та її сутнісних сил, з'ясовується зміст та сутність феномену особистісної самореалізації, визначаються його онтологічні обґрунтування, фактори детермінації та можливі варіанти.

Аналіз починається підрозділом “Сутність і зміст процесу самореалізації особистості”, в якому доводиться, що особистість є складною, відкритою, дисипативною, нерівноважною, нелінійною системою сутнісних сил, а тому застосування принципів синергетики для дослідження її буття є цілком правомірним. Обґрунтовується синергетичне бачення сутнісних сил як елементів особистості, які виступають каналом її зв'язку з оточенням і внаслідок постійної самоорганізації спричинюють розвиток особистості.

Для визначення місця процесу особистісної самореалізації в складному переплетінні всіх процесів самоорганізації особистості проведено аналіз специфіки кожного з процесів і запропоновано їх визначення. За допомогою цього було побудовано модель самоорганізації особистості, однією з ланок якої виступає процес її самореалізації. Підкреслено, що самоорганізація особистості є відображенням саморуху матерії, єдністю процесів саморозвитку і саморегуляції та складає внутрішній зміст діяльності.

Цілісний процес самоорганізації особистості згідно з відомими запитаннями І. Канта “Що я можу знати?”, “Що я мушу робити?”, “На що я можу сподіватися?” умовно поділено на когнітивний, практичний і корекційний блоки. Складові когнітивного блоку спричинені здатністю людини до саморефлексії та існують як послідовність процесів: самоспостереження - самопізнання - самоусвідомлення - самовизначення. На протязі всіх процесів когнітивного блоку людина пізнає внутрішній хаос власної структури і в результаті самоусвідомлення має перший необхідний фактор саморозвитку - тезаурус, тобто спектр варіантів для вибору подальшого шляху. Зрозумівши свої здібності і потреби, індивід ототожнює себе з певними соціальними групами і через самостійну ідентифікацію приходить до самовизначення, що означає з'ясування власної позиції в світі взагалі і в окремих ситуаціях. Виокремлення найнагальнішої потреби визначає якість другого фактору розвитку особистості - детектора, роль якого відіграє внутрішня взаємодія сутнісних сил. Практичний блок самоорганізації особистості містить таку послідовність процесів: самостійне вповноваження - самостійне програмування - самовдосконалення - самостійна актуалізація - самореалізація. За допомогою процесів практичного блоку особистість намагається свідомо впорядкувати свою вже пізнану структуру. Зазначені процеси самовдосконалення спрямовані на підвищення якості впорядкованої структури сутнісних сил та сприяють послідовному зближенню їх для задоволення найнагальнішої в даний момент потреби. Подальший напрямок процесу самоорганізації визначається третім фактором розвитку - селектором, в якості якого стосовно особистості як дисипативної системи виступає принцип стійкості, первісної необхідності порядку. Максимальне впорядкування досягається під час самоактуалізації, а процес самореалізації особистості передбачає спроби впорядкування зовнішніх проявів своєї структури.

Втіливши в об'єктивній дійсності власні сутнісні сили, людина отримує можливість проаналізувати свої дії - а за допомогою цього оцінити й навчитися впливати на процеси самоорганізації. Це складає зміст процесів корекційного блоку, до яких в дослідженні віднесено самоаналіз, самооцінку з формуванням моделі, самоконтроль та самоврядування.

Визначення місця процесу самореалізації в цілісній моделі самоорганізації особистості як системи дає змогу зрозуміти його специфіку і викласти зміст процесу самореалізації особистості в наступних положеннях:

Самореалізація особистості є складовою загального процесу її самоорганізації. Місце процесу самореалізації в цілісній моделі самоорганізації визначається його унікальною роллю дійсного включення особистості до ієрархічно вище розташованих природних та соціальних систем.

Сутність процесу самореалізації особистості полягає в об'єктивації її сутнісних сил. Ця об'єктивація необхідна, оскільки випливає з фундаментальної потреби особистості в самореалізації.

Механізмом самореалізації виступає діяльність, але не кожний акт діяльності є самореалізацією, а тільки той, що відповідає внутрішнім тенденціям розвитку особистості. Загальний критерій самореалізації - відповідність створеного людиною її сутнісним силам.

Пізнання особистістю власних сутнісних сил (самопізнання) необхідне ще й тому, що, знаючи їх, можна малим резонансним впливом спричинити великі наслідки (заощаджуючи ресурси).

Особистість як система складається з чисельності сутнісних сил, звідси - чисельність шляхів її самореалізації. Але ця кількість обмежена, і відокремлення можливих шляхів є запорукою ефективної самореалізації особистості.

Другою умовою ефективності є визначення в кожний конкретний проміжок часу оптимального шляху власної самореалізації.

Враховуючи, що особистість є елементом ієрархічно вищих систем і що між мікро - та макрорівнем постійно відбуваються взаємно переходи, третьою запорукою ефективної самореалізації є прийняття ідеї еволюції: максимальний збіг особистісних і суспільних, особистісних і природних інтересів сприятиме прогресу на всіх рівнях.

Здійснений аналіз дозволив визначити процес самореалізації особистості як породжений фундаментальною потребою особистості процес об'єктивації її сутнісних сил, який відбувається завдяки діяльності особистості і сприяє її гармонійному включенню до ієрархічно вищих систем.

Враховуючи, що фундаментальність розв'язання будь-якої проблеми залежить від глибини її буттєвих засад, другий підрозділ “Онтологічні обґрунтування процесу самореалізації особистості” присвячено з'ясуванню онтологічних засад досліджуваного феномену. Спираючись на діалектичне розуміння матерії як сутності, що себе породжує, і суб'єкта власних змін, дисертантка приходить до висновку, що буттєві засади особистісних сутнісних сил полягають в самій матерії, яка на кожному з рівнів її організації проявляє себе через специфічні форми руху. Самореалізація в такому розумінні постає як фундаментальна властивість матерії. Підкреслюється, що ця виробнича здатність матерії і виступає засадою творчих сутнісних сил особистості, які, в свою чергу, представляють собою вищу форму розвитку сил самої матерії.

Реалізація особистісних сутнісних сил як вищих засобів саморуху матерії виявляється онтологічно підкріпленою антропним принципом, згідно з яким світ має певну структуру, підпорядковану реалізації фізичних умов існування найвищих форм життя. І хоча дійсність розвивається незалежно від волі та свідомості людей, образ світобудови міститься всередині структури кожної особистості. Він не завжди усвідомлюється, являє собою загальний алгоритм світового устрою за законами впорядкування і складає зміст колективного позасвідомого.

Колективне позасвідоме за посередництвом універсальних символів культури відбивається в структурі окремої особистості і стає надбанням індивіда вже при народженні. Стійкі елементи, які є індивідуальним вираженням символічних структур світобудови - архетипи - виступають засадою свідомих знань і найефективнішим засобом інстинктивної адаптації людини до мінливого світу. Тому самоорганізація за законами позасвідомого теж виступає одним з онтологічних обґрунтувань процесу самореалізації особистості: людина прагне організувати своє життя згідно з вираженими в архетипах універсальними принципами світобудови.

У третьому підрозділі “Фактори об'єктивної та цільової детермінації самореалізації особистості” проведено детальний аналіз факторів, які визначають спрямованість та ефективність індивідуального самостійного здійснення і виявлено, що в загальному вигляді досліджуваний процес детерміновано об'єктивними факторами природи та суспільства. До факторів природної обумовленості віднесено природні умови життя, стан здоров'я індивіда, вітальні потреби людини, природні задатки та рівень пластичності особистісної структури, архетипи та природні катаклізми. Показано, що серед факторів соціальної обумовленості найвпливовішими на досліджуваний процес є: рівень ентропії соціальної системи, історично назрілі потреби суспільства, суспільно-обумовлені потреби особистості, політичний устрій та економічний лад соціуму, національна належність людини, відкритість культури в даному суспільстві, соціально-економічне положення особистості, соціально-психологічний клімат мікросередовища, соціальні флуктуації.

Зазначено, що вирішальну роль відіграють фактори цільової детермінації, до яких віднесено свідому ієрархізацію потреб особистістю, параметри спонукальної мотивації діяльності, ціннісні орієнтації, формування ідеалів та смислу життя, відношення до творчості, рівень внутрішньої свободи, волю, натхнення і флуктуації структури особистості.

Четвертий підрозділ “Класифікація форм самореалізації особистості” присвячено аналізу полярних варіантів самореалізації особистості: екстенсивна - інтенсивна, оптимальна - неоптимальна, стереотипна - новаторська, внутрішньо-детермінована - зовнішньо-детермінована, внутрішньо-орієнтована - зовнішньо-орієнтована, альтруїстична - егоїстична, цілеспрямована - нецілеспрямована, конкурентна - конформна, гедоністична - прагматична, ситуативна - консервативна.

Запропоновано класифікацію форм самореалізації за рівнем внутрішньої свободи, виділено, самостійну реалізацію - пізнання, самореалізацію - виконання, самореалізацію - новаторство, самореалізацію - гру. Доведено, що оптимальною за умов трансформації суспільства є самореалізація - гра, оскільки забезпечує найбільш пластичне включення особистості до мінливої об'єктивної дійсності.

В третьому розділі “Соціальна трансформація та самореалізація особистості” дослідження концентрується на особистості, яка включена в суспільство на етапі його трансформації. В першому підрозділі “Критичні пороги соціальних систем” конкретизовано поняття, необхідні для детального аналізу взаємно-протікання самореалізації особистості та процесів розвитку суспільства на різних його етапах. За допомогою з'ясування специфічних рис перехідного, кризового та відносно стабільного станів суспільства демонструється, що трансформаційне суспільство надає індивідуальній самореалізації більше можливостей виходу на макрорівень, ніж кризове чи відносно стабільне. По-перше, в період трансформації суспільні умови породжують максимум індивідуальної активності. По-друге, нестійкість трансформаційного соціального середовища зумовлює його чутливість до флуктуацій, в якості яких стосовно суспільства в цілому виступають процеси самореалізації окремих особистостей.

В другому підрозділі “Самореалізація особистості як відображення режимів соціальних трансформацій із загостренням”, згідно з синергетичними уявленнями, кризовий період розвитку соціуму постає як режим із загостренням, механізмом дії якого є позитивний зворотній зв'язок. Показано, що першоджерелом соціальних криз виступає закладена в соціальній системі здатність до над швидкої самоорганізації внаслідок максимального збігу подій з власними тенденціями самоорганізації системи. Над швидке протікання соціальних процесів породжує колосальний об'єм нової інформації, серед якої людина шукає орієнтири для подальшої життєдіяльності. З одного боку, нова інформація надає особистості можливостей пристосування до змін, з іншого - її масивність спричинює ситуацію світоглядної розгубленості і потребує пластичної поведінки та волі для самоідентифікації в оновленому соціально-середовищі.

Через над швидке протікання зовнішніх змін особистості дуже важко одразу перевизначитися та здійснювати себе в кризовий період розвитку суспільства. Однак той, кому вдасться своєчасно роздивитися тенденції самоорганізації соціуму в режимі із загостренням, має величезні шанси резонансним впливом досягти бажаного результату, без зайвих витрат ефективно реалізовувати себе. Саме в режимі соціальної трансформації із загостренням всі процеси самі собою швидко протікають і підвищують ефективність узгоджених з ними особистісних проявів.

По завершенні кризового періоду ще більш підвищується чутливість трансформації соціальної системи до малих флуктуацій, якими для соціуму виступають вчинки окремих його членів. Причому система стає чутливою лише до топологічно правильних флуктуацій, єдино-спрямованих з процесами самоорганізації системи.

В третьому підрозділі “Оптимізм синергетичного бачення самореалізації особистості в умовах трансформації сучасного українського суспільства” розкривається погляд, що вже усвідомлення того факту, що існування людини неминуче супроводжується її самореалізацією і що остання з необхідністю передбачає втілення сутнісних сил самої особистості в соціокультурних феноменах, надає цій проблемі оптимістичного вирішення феноменом соціального безсмертя. Синергетика колосально збільшує масштабність соціального безсмертя окремої особистості, демонструючи, що вчинки людини можуть впливати не тільки на безпосереднє оточення, але й на рівні людства. Розкриття оптимізму синергетичного бачення конкретизується наступними важливими тезами:

- будучи складною дисипативною системою, соціум підпорядкований первісній необхідності порядку й стабільності у власній структурі: постійно виникаючі в ньому суперечності спричинюють руйнування лише застарілої форми суспільства;

- становлення нових форм відбувається саме в ті моменти часу, коли системи в процесі своїх внутрішніх ускладнень набувають рис крайньої нестійкості, тобто саме і тільки в період трансформації соціум виходить на якісно новий етап розвитку, отже, нестійкість системи є підставою для обґрунтованого сподівання прогресу;

- в точці біфуркації складні системи мають декілька альтернативних шляхів розвитку, що збільшує можливість вибору оптимального шляху;

- оскільки саме в стані нестійкості системи через хаос здійснюється зв'язок структурних рівнів матерії, то в період трансформації соціуму навіть одиничний акт самореалізації окремої особистості набуває здатності визначити майбутнє всієї соціальної системи: випадковий стосовно соціуму вчинок окремої особистості за умови максимальної узгодженості з внутрішніми властивостями нестійкої соціальній системи може розростатися до макроструктури;

- знаючи власні тенденції розвитку суспільства, маємо шанс без зайвих витрат резонансним впливом одиничного акту самореалізації особистості прискорити вихід соціуму на якісно новий етап розвитку.

В четвертому підрозділі “Критерії гуманістичної спрямованості самореалізації особистості” розвивається уявлення, що синергетичне розуміння світо-устрою обґрунтовує оптимістичний гуманізм і наголошує на розширенні його принципів. Оскільки вся об'єктивна дійсність представляє собою самостійно організовувану систему, яка складається зі взаємопов'язаних підсистем різних ієрархічних рівнів, то людина - не найвища цінність, а найвища цінність нарівні з іншою людиною, зі спільністю людей, з природою. Зневажання цим взаємозв'язком у вигляді егоїзму, волюнтаризму та екологічного насилля обертається проти самої особистості. А якщо і не обертається проти неї, то спричинює марні зусилля: оскільки Всесвіт улаштований згідно з первісною необхідністю порядку, то випадковість, що загрожує останньому, не знаходить підтримки в кооперативних ефектах та нівелюється.

Тому сформульовані критерії гуманістичної спрямованості самореалізації особистості включають слідування принципам толерантності, співчуття, згідності, помірності по відношенню до самого себе, до іншої людини, до суспільства, до природи та до майбутнього.

ВИСНОВКИ

У висновках формулюються теоретичні підсумки дисертаційного дослідження, пропонуються рекомендації теоретичного, практичного, методологічного характеру, вказуються найперспективніші напрямки подальшої розробки проблеми. Результати дослідження конкретизовані в наведених нижче положеннях:

1. Синергетичні ідеї про розвиток виступають закономірним результатом розвитку філософського знання і конструктивним доповненням принципів матеріалістичної діалектики. Синергетика найкращим чином висвітлює спонтанність самостійного розгортання внутрішнього змісту особистості і тому є необхідною для дослідження процесу самореалізації особистості.

2. В контексті ідей синергетики особистість постає складною, дисипативною, нелінійною системою сутнісних сил. Останні є елементи особистості, які з необхідністю об'єктивуються в процесі діяльності, що складає сутність особистісної самореалізації.

3. Специфічний зміст самореалізації особистості полягає в тому, що самореалізація - єдиний процес, який забезпечує дійсне включення людини до ієрархічно вище розташованих систем.

4. В загальному вигляді процес індивідуального самостійного здійснення детерміновано факторами природної та соціальної обумовленості. Проте вирішальну роль відіграють фактори цільової детермінації.

5. За умов трансформації суспільства оптимальною формою особистісної самореалізації є самореалізація-гра, оскільки забезпечує найбільш пластичне включення особистості до мінливої дійсності.

6. Трансформаційне суспільство надає індивідуальній самореалізації більше можливостей, аніж кризове чи відносно стабільне: в умовах трансформації соціуму окремий акт самореалізації особистості може резонансним впливом визначити майбутнє всієї соціальної системи.

7. Гуманістична спрямованість індивідуальної самореалізації є запорукою не тільки гармонійного розвитку особистості, але й прогресу соціуму. Критерії гуманістичної спрямованості самореалізації особистості включають слідування принципам толерантності, співчуття, згідності, компромісу, помірності по відношенню до самого себе, до іншої людини, до суспільства, до природи та до майбутнього.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Нестеренко Г.О. Самореалізація людини як фактор розвитку суспільства: синергетичне бачення // Нова парадигма: Альманах наукових праць. - Запоріжжя, 2000. - Вип. 15. - С. 6 - 9.

2. Нестеренко Г.О. Проблема самореалізації особистості в контексті синергетичної парадигми // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2000. - № 5 (13). - С. 51 - 57.

3. Нестеренко Г.О. Культура як прояв самореалізації особистості // Нова парадигма: Альманах наукових праць. - Запоріжжя, 2002. - Вип. 24. - С. 65 - 72.

4. Нестеренко Г.О. Діалектика та синергетика: альтернатива чи конструктивне доповнення // Філософія та соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. - С. 78 - 86.

5. Нестеренко Г.О. Самореалізація особистості як складова процесу самоорганізації її сутнісних сил // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Просвіта, 2002. - Вип. 9. - С. 109 - 114.

6. Нестеренко Г.О. Синергетическое видение проблемы самореализации личности в трансформирующемся обществе // Збірник наукових праць з гуманітарних наук Запорізької державної інженерної академії. - Запоріжжя: ЗДІА, 2000. - С. 18 - 20.

7. Нестеренко Г.О. Синергетическая модель становления личности специалиста: необходимость реформирования системы образования и воспитания // Студент-2000: каким ему быть?: Мат-лы научно-практ. конф. (13 - 14 апреля 2000 г.). - Запорожье: ЗГУ, 2000. - С. 155 - 156.

8. Нестеренко Г.О. Самореализация личности в аспекте ее культурного бытия // Філософські, культурологічні, релігіознавчі аспекти осмислення сучасного світу: Науково-методичний збірник / Відп. ред. В. М. Барякін. - Запоріжжя: ЗДІА, 2000. - Вип. 1. - С. 224 - 230.

9. Нестеренко Г.О. Проблема самореалізації і вільний час студента // Свободное время студентов: теория, опыт, перспективы: Мат-лы научно-практ. конф. (28 - 29 марта 2001 г.). - Запорожье: ЗГУ, 2001. - С. 97-99.

10. Нестеренко Г.О. Особистісна відповідальність як фактор становлення незалежної України // Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука: Тези доповідей на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України (31 травня 2001 р.). - Запоріжжя: Просвіта, 2001. - С. 298 - 300.

11. Нестеренко Г.О. Шляхи ідентифікації особистості в громадянському суспільстві сучасної України // Актуальні проблеми державного управління: Зб. Наукових праць. - Вип. 2 (8). - Дніпропетровськ: ДРІДУ УАДУ, 2002. - С. 128 - 134. самореалізація філософський суспільство

12. Нестеренко Г.О. Діалектичний стиль мислення професіонала // Философские проблемы гуманитаризации высшего образования: Сб. статей по мат-лам 2-й международной научно-практической конференции (25 - 27 июня 2002 г.). - Сумы - Бердянск, 2002. - С. 194 - 196.

Размещено на Allbest.ru