Людина у контексті релігійно-філософської рефлексії І. Гізеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Людина у контексті релігійно-філософської рефлексії І. Гізеля»

Спеціальність 09. 00. 05- історія філософії

Прядко Наталія Анатоліївна

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна,

Київський національний університет кіно, театру і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого,

завідувач кафедри суспільних наук кандидат філософських наук, доцент

Павлов Валерій Лук'янович,

Національний університет харчових технологій,

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна МОН України, м. Харків.

Захист відбудеться “13” червня 2005 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук Д 26. 001. 27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033,м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса

Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “12” травня 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Гуманістичні традиції української філософії беруть свої витоки з антропоцентричних вчень Античності та Ренесансу, гармонійно поєднуючись з ідеєю культурно-національної ідентичності та пошуком підстав національної єдності.

Особливого значення проблема сутності смислових факторів буття набуває на зламі епох. На шляху європейської інтеграції української держави першочерговою є проблема розбудови “громадянського суспільства”, в якому на новий рівень підноситься значення людини. Трансформаційні зміни, поглиблення демократичних процесів породжують низку суперечностей, які обіймають не лише соціальні інститути, а й сучасну особистість. Людина опиняється на межі втрати важелів, що визначають її індивідуальність. А це, в свою чергу, зумовлює духовну кризу суспільства. Тому актуальність теми визначається необхідністю врахування національно-історичного досвіду, уроків минулого в процесі перетворення України на зламі ХХ - ХХІ століть на основі осмислення різних підходів у вирішенні антропологічної проблематики. Історико-філософський аналіз цих проблем дасть можливість глибше зрозуміти сутність української духовної культури, становлення й утвердження в ній гуманістичних ідей, які відображають історичні колізії суспільної свідомості. Очевидною стає необхідність віднайти різні підходи у розумінні людини. Одним з таких оригінальних вимірів є філософія І. Гізеля.

І. Гізель належить до плеяди мислителів Києво-Могилянської академії, філософська спадщина якої посідає гідне місце в історії української та світової філософії. Останнім часом з'явилося чимало праць, присвячених творчості українських філософів ХVІІ - ХVIІІ ст. , у тому числі й Інокентія Гізеля. З усієї спадщини Гізеля досліджувалась натурфілософська концепція І. Гізеля, яка виникла в межах схоластичної картини світу та стала підставою теоретичного осягнення природи в інтелектуальній спадщині Києво-Могилянської академії. Великою прогалиною в дослідженнях спадку Гізеля є неувага до оригінального розгляду людської суб'єктивності у контексті його релігійно-філософської рефлексії. Рефлексія І. Гізеля являє собою тип філософського мислення, спрямований на усвідомлення й обґрунтування власних припущень, вона передбачає звернення свідомості до себе через призму релігійних переконань. Без ґрунтовного дослідження антропологічного аспекту вчення Гізеля неможливо осягнути всю глибину творчого спадку українського мислителя.

Отже, робота актуальна дослідженням гуманістичної спрямованості української філософії, необхідністю вивчення антропологічної проблематики в релігійно-філософській спадщині І. Гізеля, що збагатить філософську науку новим оригінальним тлумаченням сутності смислових факторів буття людини; саме це спонукає до більш глибокого і детального вивчення творчості Інокентія Гізеля.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відповідності з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (Науковий керівник академік НАН України Губерський Л. В. ), планової науково-дослідної теми філософського факультету № 01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Ступінь наукової розробленості теми. Проблема людини, сенсу її життя аналізувалась в різноманітних напрямках та аспектах. В українській філософській думці склалася певна традиція дослідження вітчизняної історико-філософської спадщини, яка відображена у роботах А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, М. Кашуби, А. Конверського, П. Копніна, В. Ляха, В. Нічик, І. Огородника, М. Поповича, М. Русина, Я. Стратій, В. Табачковського, М. Ткачук, В. Шинкарука, В. Ярошовця та ін.

Специфічність національної філософії випливає із соціокультурного та ментального підґрунтя українського світогляду та полягає у плюралістичному баченні світу, автохтонності як закріпленні розроблених ідей в історико-філософській традиції; “антеїзмі”, “індивідуалізмі” та “кордоцентризмі” як основоположних принципах української ментальності. Засади розуміння культурно-творчого процесу української філософії розроблені В. Андрушком, Є. Бистрицьким, П. Гнатенком, П. Копніним, С. Кримським, А. Литвиновим, А. Лоєм, В. Огородником, І. Огородником, В. Павловим, І. Паславським, М. Поповичем, М. Русиним, В. Табачковським, М. Тарасенком, І. Цехмістро, В. Шинкаруком.

Оригінальний підхід у поясненні українських історико-філософських традицій склався, зокрема, в західному українському зарубіжжі. Йдеться про роботи В. Винниченка, Д. Донцова, Т. Закидальського, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, Д. Чижевського. У другій половині ХХ ст. за кордоном з'являється чимало досліджень, присвячених українській філософії ХVІІ ст. Серед них заслуговують на увагу роботи П. Біланюка, М. Вейскопфа, Р. Лужного, Р. Коропецького, С. Шерера, О. Сидоренка.

Зазначимо, що спадщина І. Гізеля переважно досліджувалася у контексті вивчення української філософії періоду діяльності Києво-Могилянської академії. Розпочався цей процес ще в дореволюційній літературі (В. Аскоченський, М. Булгаков, С. Голубєв, М. Петров, М. Сумцов). Частково відійшли від традиційних оцінок діяльності професорів Києво-Могилянської академії вітчизняні історики філософії Г. Сивокінь, П. Пелех, В. Євдокименко, І. Табачников. Велике значення мають історичні дослідження З. Хижняк, які нині вважаються класичними. У другій половині ХХ ст. у діяльності “Київської філософської школи” (П. Копнін, В. Шинкарук та ін. ) в Інституті філософії АН УРСР були досліджені та видані курси лекцій з логіки, натурфілософії, етики, метафізики, прочитані професорами Києво-Могилянської академії. З-поміж досліджень, опублікованих на основі проведеної роботи, заслуговують на увагу “Пам'ятки етичної думки на Україні XVII - першої половини XVIII ст. ”, які містять курси моральної філософії, котрі переклала з латини й проаналізувала М. Кашуба. Впродовж 70-80-х рр. минулого століття часопис “Філософська думка” регулярно вміщував великі уривки з лекційних курсів багатьох професорів Києво-Могилянської академії, з вступними статтями до них. Щодо наукових монографічних досліджень, то І. Гізелю було присвячене відоме дослідження М. Сумцова “К истории южно-русской литературы XVII ст. Иннокентий Гизель”, яке містить аналіз суспільно-громадської та церковної діяльності І. Гізеля. Серед радянських істориків філософії найбільш грунтовним дослідженням натурфілософської спадщини Гізеля є монографія Я. Стратій “Проблеми натурфілософії у філософській думці України XVII ст. ”, яка містить і переклад з латини розділів “Твору про всю філософію” І. Гізеля.

Джерелознавча база дослідження включає власне твори І. Гізеля, зокрема, „Твір про всю філософію” та „Мир з Богом чоловіку”, а також, словники, довідники, енциклопедії, критичні статті та монографії про Києво-Могилянську академію та її професорів, праці його попередників та соратників. філософський гізель рефлексія ренесансний

Мета дослідження: здійснити системне дослідження людини в релігійній філософії Гізеля, а саме обґрунтувати її розуміння як “ноуменальної цілісності”, підкреслюючи антропологічно-екзистенційне спрямування філософсько-релігійних поглядів І. Гізеля.

Відповідно до мети в дисертації ставляться такі основні завдання:

- встановити ступінь розробки творчої спадщини І. Гізеля у науковій літературі ХІХ - першої половини ХХ ст. та дослідити теоретико-методологічні тенденції вивчення релігійної філософії Гізеля в історико-філософських дослідженнях сучасності, здійснити історико-філософський аналіз розвитку людинознавчої проблематики в українській філософській традиції XVII ст. ;

- реконструювати гізелівське світобачення у розрізі парадигми “Бог-світ-людина”;

- розглянути основні критерії формування онтологічного статусу людини у релігійно-філософській рефлексії І. Гізеля;

- виявити ознаки, що визначають розуміння І. Гізелем людини як “ноуменальної цілісності”;

- дослідити морально-етичний аспект релігійно-філософського вчення І. Гізеля;

- розкрити засади громадянського гуманізму в системі ренесансного антропоцентричного індивідуалізму І. Гізеля.

Об'єкт дослідження: соціальна та філософська думка в Україні XVII ст.

Предмет дослідження: релігійно-філософська спадщина І. Гізеля.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних філософів та істориків філософії в галузі методології історико-філософських досліджень (О. Алєксандрової, О. Богомолова, І. Бичка, П. Гайденко, В. Горського, З. Каменського, Т. Ойзермана, О. Руткевича, В. Шинкарука, В. Ярошовця та ін. ), розробки проблем історії української філософії (В. Андрушка, А. Бичко, В. Горського, І. Захари, М. Кашуби, В. Литвинова, В. Маслюка, Ю. Мушака, В. Нічик, І. Огородника, І. Паславського, М. Русина, Я. Стратій), а також теоретичних та методологічних аспектів антропологічних концепцій в українській філософії (Є. Андроса, Є. Бистрицького, В. Горського, А. Дондюка, Г. Ковадло, В. Табачковського, Н. Хамітова).

Головним методологічним інструментарієм дисертації є засади наукового аналізу, які передбачають використання відповідних методів та принципів і визначаються дисциплінарною специфікою історії філософії. Методологічну основу дослідження складають: аналітичний метод - у вивченні філософської, культурологічної та політологічної літератури для формування методологічних та теоретичних засад дослідження; системний - для дослідження впливу різних філософських тенденцій на формування релігійно-філософської думки І. Гізеля; історичний - у реконструкції науково-філософської “картини світу” ХVІІ - ХVІІІ ст. та лінії розвитку в її контексті філософських ідей Гізеля; компаративний - для виокремлення специфічних особливостей релігійно-філософської рефлексії, з одного боку, і встановлення зв'язків з іншими філософськими концепціями, з іншого; метод моделювання - у реконструкції людської суб'єктивності у розрізі релігійної філософії Гізеля; метод класифікації у визначенні критеріїв та характеристик сутності людського єства. У дисертації використовуються загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності, системності, світоглядного плюралізму, єдності історичного та логічного.

Наукова новизна дослідження. В дисертації систематично і цілісно розглянуто природу людини в релігійно-філософському вченні Гізеля, проаналізована антропологічна спрямованість його вчення, а також реконструйовано розуміння людини як „диспозиційного чинника” та „ноуменальної цілісності”, що втілюється у “громадянському гуманізмі”.

Наукова новизна отриманих результатів розкривається в наступних положеннях, які виносяться на захист:

-визначено основні тенденції вивчення творчості І. Гізеля у наукових працях ХІХ - першої половини ХХ ст. та проаналізовані теоретико-методологічні засади дослідження філософії І. Гізеля в сучасній літературі; доведено, з точки зору історико-філософської ретроспективи, що на теренах української філософської традиції в ХVІІ столітті сформувалось специфічне розуміння природи й сутності людини (“барокова схоластика”);

- реконструйовано основні положення натурфілософської концепції І. Гізеля у контексті парадигми “Бог-світ-людина” з позицій гуманістичних та барокових тенденцій, які визначили домінування пантеїстичних та деїстичних елементів у тлумаченні співвідношення Бога і природи, людини і Всесвіту;

- визначено та систематизовано категоріальний каркас формування поняття “внутрішня людина” у філософії І. Гізеля, а саме „істина”, „віра”, „воля”, „свобода”, „щастя”;

- відтворено своєрідне розуміння Гізелем людини як “диспозиційного чинника” та “ноуменальної цілісності”, яке полягає у тому, що сутність людини розглядається через спонукальність, яка дає змогу досягти єдності душі й тіла, і визначає її неповторну духовну індивідуальність;

- систематизовані нові тенденції трактування етичних норм християнської моралі у релігійно-філософському вченні І. Гізеля, в якому розглядається людина як індивідуальність, що поєднує у собі духовні цінності, визначені божою мудрістю та власний розум і волю;

- виокремлено концепцію “громадянського гуманізму”, що становить оригінальне бачення смислових факторів буття людини І. Гізелем, в основі якого лежить усвідомлення значимості й неповторності людської індивідуальності не лише перед Богом, а й перед суспільством, а це, в свою чергу, веде до вдосконалення як окремої особистості, так і суспільства в цілому.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що дана дисертаційна робота є однією з перших спроб на основі дослідження творів І. Гізеля, здійснити аналіз проблеми людини у контексті його релігійно-філософської рефлексії. Проблема людини розглянута у розрізі “барокової схоластики”, яка слугує методологічною основою філософських вчень Києво-Могилянської доби. Отримані результати дають можливість визначити антропологічний аспект вчення Гізеля як досить змістовний та логічно завершений.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження сприяють більш глибокому розумінню сутності людини і можуть бути використані у викладанні філософських, релігієзнавчих, культурологічних та політологічних дисциплін. Результати роботи можуть бути використані у підготовці та викладанні нормативних курсів з історії української філософії; при написанні навчальних посібників з філософії та історії філософії; розробці семінарських занять, навчальних планів та спецкурсів з історії філософії, культурології, політології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету і засіданнях кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також оприлюднені у формі доповідей на Міжнародних наукових конференціях: “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002-2004 рр. , м. Київ), “Філософія та історія філософії” (2003 р. , м. Київ), “Людина - Світ - Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень” (2004р. , м. Київ).

Публікації. Впровадження результатів дослідження здійснювалося у формі наукових публікацій - трьох статтях, вміщених у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та двох тезах, опублікованих у матеріалах конференції.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження обумовлені відповідністю до поставленої мети та розв'язання основних завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 186 сторінок (з них 171 сторінка основного тексту). Список літератури містить 205 найменуваннь і вміщений на 15 сторінках.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано стан наукової розробки теми, сформульовані мета і завдання роботи, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” здійснюється аналіз наукових досліджень філософської спадщини І. Гізеля. Творчість мислителя розглядалась у контексті вивчення філософії Києво-Могилянської академії, яка мала неадекватні оцінки серед науковців майже до 80-х рр. ХХ ст.

Інтенсивне вивчення спадщини професорів Києво-Могилянської академії розпочалося у другій половині ХІХ ст. Зусиллями В. Аскоченського, Д. Вишневського, С. Голубєва, М. Петрова, В. Серебряннікова, Ф. Титова та інших досліджувався педагогічний процес, видавалися й аналізувалися історичні документи та твори професорів і вихованців цього навчального закладу. Відповідно до рівня розвитку науки й ідеологем того часу серед учених переважала думка, що спадщина Києво-Могилянської академії є суто схоластичною, відірваною від культури і суспільних запитів свого часу, являє собою рабське наслідування західних єзуїтсько-польських зразків. Переосмислення і використання цих зразків відповідно до основ і сутності традицій розвитку української культури, політичного і релігійного життя народу, не помічались. Подібну концептуальну оцінку поділяли М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк, І Франко.

Наголос дослідники того часу роблять на громадсько-політичній та церковно-богословській діяльності І. Гізеля. Зокрема, М. Сумцов вказував на складність наукового вивчення його робіт, а причини цього вбачав у схоластичності його філософського курсу та у відсутності бібліографічного опису джерел XVII-XVIII ст. Але, на думку дослідника, незважаючи на різного роду „схоластичний хлам”, що зустрічається місцями у творах Гізеля, його суспільна, наукова, літературна діяльність містить чимало цінного. Максимально повний перелік робіт Гізеля був вперше поданий Філаретом (Гумілевським) в „Обзоре русской духовной литературы” (1884). В „Истории Киевской академии” М. Булгаков (Макарій) підбиває підсумок полемічно-богословської та громадсько-церковної діяльності І. Гізеля, відзначаючи, що він належав до числа найкращих учнів Петра Могили, випробуваних у святому православ'ї, вмілих у знанні наук, благочесних. Історики православної церкви, зокрема С. Голубєв, М. Поторжинський, І. Шляпкин, значну увагу приділяють аналізу богословської, церковної та політичної діяльності І. Гізеля. В ХІХ- на початку ХХ ст. з'являються праці В. Ейнгорна, К. Харламповича, Ф. Титова, в яких відмічалося, що Гізель був одним з найвидатніших представників духовенства у Великоросії другої половини XVII ст. Подібне відзначається і в дослідженнях М. Сумцова, де підкреслюється роль І. Гізеля у процесі державотворення в Україні в другій половині XVII ст. , його значення як церковного організатора, його дипломатичний хист, висока освіченість, а також невтомна діяльність як літератора і полеміста. Найбільш значна робота М. Сумцова „Иннокентий Гизель (К истории южно-русской литературы XVIIв. )” (1884) саме присвячена життєвому і творчому шляху українського філософа.

Дослідження сутності доби бароко і методології його дослідження було ще чужим українським вченим і літературознавцям кінця ХІХ - початку ХХ ст. Починаючи з 30-40-х років ХХ ст. розгортаються дослідження, які створили нові евристичні можливості в галузі методу. На шлях часткового відходу від старих оцінок феномена Києво-Могилянської академії стали В. Євдокименко, П. Пелех, Г. Сивокінь, І. Табачников. Велике значення мали історичні дослідження З. Хижняк, які нині вважаються за класичні. Заслуговує на увагу ґрунтовне дослідження П. Пелеха психологічних аспектів „Твору про всю філософію” І. Гізеля, зроблене у „Нарисі з історії вітчизняної психології (XVII-XVIIІ ст. )”. Цій спробі значно прислужилися й праці В. Колосової, В. Крекотня, Д. Наливайка, М. Сулими, М. Шевчука та інших.

Методологічні засади вивчення спадщини вчених Києво-Могилянської академії розроблені В. Нічик у творах „Петро Могила в духовній історії України”, „Києво-Могилянська академія і німецька культура” та інші. Дослідженню сутності українського бароко, у площині якого формувалась філософія Києво-Могилянської академії, присвячена праця Ю. Макарова “Тінь і світло українського бароко”. Я. Стратій у монографії „Проблеми натурфілософії у філософській думці України XVII ст. ” аналізує трактування Гізелем проблеми співвідношення Бога і природи, вчення про матерію, рух, причинність і т. д. Осмислення філософських поглядів І. Гізеля міститься у працях В. Горського „Історія української філософії” (К. , 2001), а також І. Огородника, М. Русина „Українська філософія в іменах”(К. , 1997). Антропологічна проблематика посідає одне з чільних місць у творчому надбанні І. Гізеля, але, незважаючи на деякі наукові спроби, ґрунтовного її дослідження у контексті релігійно-філософської рефлексії здійснено не було.

І. Гізелю належить фундаментальна філософська праця „Твір про всю філософію”, яка була завершена 23 червня 1647 року. У творі містяться основи діалектики, логіки, фізики та метафізики. Значна увага приділяється раціональним знанням та пізнавальній діяльності людини. Це дає можливість розглянути бачення Гізелем сутності людини з гносеологічних позицій. Інша ґрунтовна праця філософа - „Мир з Богом чоловіку” (1649) - є етико-богословським трактатом, а, отже, досліджує морально-етичні параметри людського єства. Твір був спрямований на утвердження високої моралі в тогочасному суспільстві, розглядає онтологію гріха, досліджує таїну покути. Крім цих основоположних творів Гізелю належить праця „Про істинну віру”, яка мала антиєзуїтське спрямування, а також ряд проповідницьких творів, що зберігаються в Інституті рукописів ННБ НАА України. Також Гізель є редактором „Синопсиса, или кратного собрания от различных литописцев о началі славяно-росийского народа” (1674), який був першим друкованим підручником вітчизняної історії і неодноразово перевидавався.

В основу дисертаційного дослідження покладено „Твір про всю філософію” ( у перекладі Я. Стратій, частково оригінал) та „Мир з Богом чоловіку” (в оригіналі). Аналіз наявної літератури дає можливість охопити максимальну кількість публікацій з означеної проблематики, з'ясувати коло найбільш досліджених аспектів антропологічного ракурсу української філософії XVII-XVIIІ ст. , а також таких, що потребують уточнень і додаткових наукових розвідок.

У другому розділі „Особливості філософських поглядів І. Гізеля в українській філософській традиції” в історичному розрізі розглянуто основні віхи становлення української антропологічної проблематики та визначені основні концептуальні положення релігійно-філософського вчення Гізеля.

Світоглядною формою в українській традиції була релігія, основним змістом - людина, а в людині - мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала історія людства. Давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі й тіла, так характерного для типово-християнського розуміння. Крім цього, специфіка української ментальності, в основі якої лежить антеїзм, індивідуалізм та кордоцентризм визначили тяжіння вітчизняної філософії до проблем буття людини та її сутності. Це зумовило загальну структуру середньовічної української думки: змістом життя є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і проникнута релігією як світоглядною формою духовності. Такий характер філософствування зберігся значною мірою і в подальшому розвитку української філософії. Творча спадщина І. Гізеля формувалась на грунті української минувшини, тому антропологічна тематика посідає в ній чільне місце. І хоча Гізель скоріше належить до „науково-освітнього” напряму, його можна віднести й до „етико-антропософського” напряму, оскільки вчений розглядав морально-етичні проблеми, про що свідчить етико-богословська праця „Мир з Богом чоловіку”.

Атмосфера епохи бароко сприяла формуванню своєрідної української духовної традиції, з характерним поєднанням релігійних та світських компонентів у культурі, середньовічного неологізму з ренесансним індивідуалізмом. Інокентій Гізель належить до найбільш відомих барокових постатей. Його філософія являла собою синтез спадщини домогилянської доби з надбаннями західної філософії. Такий синтез забезпечував неперервність традиції, тяглість нашої думки при переході від Середньовіччя до Нового часу, блискуче вкладався в менталітет бароко з характерною для нього посиленою увагою до теології і водночас до натурфілософської проблематики. На думку автора, найбільш вдалим розумінням сутності цієї філософії є визначення, запропоноване слідом за Д. Чижевським, Я. Стратій - „барокова схоластика”.

В дисертації на основі дослідження джерел показано, що філософія Києво-Могилянської академії ґрунтувалась на вченні Арістотеля: київські професори використовували його для обґрунтування православ'я. Вони бачили й заперечували упереджену томістську інтерпретацію арістотелівського вчення. Вони намагалися прочитати твори античних авторів в оригіналі, а не в різних тлумаченнях, й тим наближались до гуманістів Ренесансу, підпорядковуючи схоластику конкретній меті. Крім цього, в межах схоластичної філософії виробляється методологія засвоєння філософії, філософського вишколу. З іншого боку, у філософських системах професорів Києво-Могилянської академії, і зокрема І. Гізеля, у складному синтезі наявні ідеї гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва. Своєрідність цього синтезу зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, і містить в собі внутрішньо суперечливе сполучення ідей, яке можна визначити поняттям „бароко”. Воно наповнює філософію києво-могилянців морально-етичним змістом, в основі якого лежить узгодження стихійних бажань з традиційними моральними нормами. Моральність визначається не відразою до всього земного, тваринного, людського, а лише розумним самообмеженням, вибором пропорції між „земними” й „небесними” цінностями.

Києво-Могилянська академія почала відхід від спіритуалістично-містичного й символістично - прагматичного до теоретичного освоєння дійсності. Воно було пов'язане з філософською рефлексією і дискурсивним мисленням; із застосуванням і дослідженням його понятійно-категоріальної структури і системи. У творах І. Гізеля ми знаходимо розгорнуту мережу понять і категорій філософсько-світоглядного значення, що є однією з ознак професійної філософії. Таким чином, в Києво-Могилянській академії починає формуватись професійна філософія як певна теоретична система знань, як у галузі викладання, так і в галузі наукових досліджень, що, в свою чергу, сприяло становленню менталітету українського народу в бік раціоналізму.

У другій половині XVII ст. українська філософська думка повертається до проблеми співвідношення „Бог-світ-людина”. Саме ця парадигма лежить в основі вчення І. Гізеля. ЇЇ сутність визначають наступні принципи: - принцип теологізму, відповідно до якого Бог є первинним, духовним, існує від віків і все наповнює, всі думки, ідеї, вчення безпосередньо чи опосередковано спрямовані на його осягнення; - принцип креаціонізму, з якого випливає, що Бог створив і духовні сутності, і світ тілесних речей з нічого; - принцип софійності, що відображає ідею всюдисутності Бога, а світ - наповнений божественною мудрістю; принцип телеології, згідно з яким все у цьому світі є доцільним, гармонійно пов'язаним і підпорядкованим вищій божественній опіці; - принцип антропоцентризму, за яким центром, вершиною світобудови та її метою є людина, і все у цьому світі підпорядковується їй як господарю; - принцип персоналізму, який пов'язаний з попереднім принципом і розглядає людину як унікальну цілісність, яка сама відповідає перед Богом за свої вчинки, а тому сама обирає свою посмертну долю; - згідно з принципом ієрархізму все створене має щаблі підпорядкування й переходу від нижчого до вищого. Найвищим для людини, причетної до духовної природи, є Бог, а наближення до нього та єднання з ним є метою і сенсом її життя.

У контексті цих принципів у дисертаційній роботі розглянуті основні положення концепції І. Гізеля. Бог не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий. Створений Богом світ, на думку І. Гізеля, спочатку був невідокремлений від Бога. Пізніше, після його створення, він продовжує залежати від Бога. Але тут універсалії, які мисляться ним в певній мірі причетними до Бога сутностями, існують і діють тільки у нерозривній єдності з матерією. Матерію або першоматерію І. Гізель розуміє як субстрат, основу всіх природних речей та явищ, а також як суб'єкт зміни природних тіл.

Розуміння людини як важливої частини світобудови, унікальної в тому сенсі, що в її сутнісній основі поєднуються атрибути протяжності й мислення, утверджується в українській філософії XVII-XVIIІ століття, яка розвивалася в межах філософії епохи бароко. Вона відкрила трагічну внутрішню боротьбу різних за своєю природою душевних сил людини: пов'язаних із тілом вегетативної і чуттєвої з розумною, божественною за походженням, душевною силою. Ця філософія вказала також і на шляхи подолання спричинених цією боротьбою душевних сил внутрішніх конфліктів людини з самою собою, уможлививши нове обожнення людини, одначе не цілісної її природи, а лише її розуму. В цьому контексті Гізель робить ґрунтовний аналіз пізнавальних здатностей людини. Але Бог своєю суттю залишається незбагненним для людини. Вона пізнає його через віру, якої її навчає церква, а також через роздуми про наслідки божественних дій і виявів. Бог і творить, і опікує, і підтримує створене, виступає гарантом його цілісності й незнищуваності. Він є і творець, і промислитель, і вседержитель світу.

У „Творі про всю філософію” І. Гізеля спостерігаємо зачатки утвердження переваги умоосяжного світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над розумовим або дискурсивним, таким чином підкреслюючи онтологічну значимість „внутрішньої людини”, що знаходить своє вираження в опорі на самосвідомість. Остання виявляється як у спрямуванні пошуків пізнання істини, так і в концепціях, що обґрунтовують шляхи здобуття індивідуального людського самовдосконалення та щастя.

У третьому розділі „Християнський антропоцентризм І. Гізеля: контроверза людина-світ” визначається сутність людини як „ноуменальної цілісності” та „диспозиційного чинника”, аналізуються морально-етичні параметри людського єства та розглядається „громадянський гуманізм” у системі ренесансного антропоцентричного індивідуалізму.

Спираючись на вчення Арістотеля, Гізель вважав, що кожна людина є неподільною „ноуменальною цілісністю”, тобто іпостассю, унікальною і неповторною духовною індивідуальністю, яка утворюється оригінальним поєднанням душі й тіла, матерії й форми, що складає її субстанцію. До того ж, однією з визначальних ознак такої цілісності є здатність пізнавати за допомогою зовнішніх та внутрішніх відчуттів. Така властивість людини лежить в основі самоусвідомлення людини. Це не інтелектуальне знання, а просте сприймання. Вчений називає таке усвідомлення актів відчуття „рефлексією”. Це не що інше, як елементарна форма свідомості й самосвідомості. Гізель слушно зазначає, що рефлексія властива тільки людині.

Поєднання душі й тіла дає можливість розглядати людину як істоту, яка займає проміжне положення між царством духу і царством матерії, й належить, в силу наявності в ній матеріального і духовного начал, одночасно двом світам - земному і небесному. На думку Гізеля, людина є чинником (agens), тобто тим, що народжує людину. Діє вона через душу, яка є її формою. Чинник утворює подібне до себе та діє через форму. Форма не повинна продукувати подібну до себе форму засадничо - достатньо, щоб вона продукувала її спонукально, тобто диспозиційно. За Гізелем, душа є формою тіла, нерозривною з ним, а людина є провідником душі до тіла. Але без цього провідника душа й тіло не зможуть органічно з'єднатись. Таким чином, можна вважати, що у визначенні Гізелем людини зінтегровані дві дефініції - „ноуменальна цілісність” та „диспозиційний чинник”, які розкривають сутність людини з позицій „барокової схоластики”.

В основі етичного вчення Києво-Могилянської академії лежить з'ясування ставлення людини до Бога, власної душі й суспільства. В усіх цих аспектах моральність пов'язується з побожністю та благочестям, значна увага приділяється проблемам добра і зла, моральних чеснот і вад, а також морального обов'язку. Етичні вчення XVII ст. , незважаючи на свою гуманістичну спрямованість і співвіднесеність з потребами практичного життя, ще були тісно пов'язані з офіційною релігією. Але поступово „царство Бога” поступалося місцем „царству людини”, „знання людського” ставилося на рівні з теологією. Нове розуміння гідності людини, її шляхів досягнення щастя на землі, підкреслення величі її розуму, свободи волі й творчого начала в самій людській природі становили суть гуманістичної вітчизняної етики XVII ст. і вели до переоцінки традиційних норм моралі.

Ця тенденція присутня у творі І. Гізеля „Мир з Богом чоловіку”, який був написаний з практичною метою - виправити мораль тогочасного суспільства, викоренити моральне зло. Дослідивши морально-етичний аспект релігійно-філософського вчення І. Гізеля, можна відзначити, що воно пронизане ідеєю християнського гуманізму. В кінцевому рахунку, настанови мислителя спрямовані на те, щоб зробити людину здоровішою, кращою, добрішою, гуманнішою, вселити в неї віру в свої сили. Вже з перших рядків твору виразно виступає глибока повага до людини, віра в людський розум, інтерес до справжнього знання. В роботі Гізеля людина постає як творець свого щастя, володар своєї долі, повноправний господар своїх вчинків. Вона не є сліпим знаряддям в руках провидіння божого. Така думка визначена релігійно-філософським вченням Гізеля. Тобто, самопізнання пов'язане також з апеляцією до власного сумління, яке дозволяє людині формувати для себе моральний обов'язок, вимагати від себе його виконання й відповідно до цього здійснювати самооцінку своїх вчинків. Совість - це певна співвимірність наявних у свідомості кожної особистості уявлень про загальнолюдські моральні закони та їх власне вираження щодо волі, потреб, бажань. Гізель відповідно до моральної самосвідомості своєї доби вважав, що совість має божественне походження й дана людині для пізнання й викорінення власних вад і гріхів. Звертаючись до різних аспектів морального життя людини, Гізель визначає ще один критерій добра і зла - людський розум. Саме раціональне дає можливість піднятися людині на той щабель пізнання Бога, світу, самої себе та свого внутрішнього духовного життя, де переважає орієнтація на розум, хоча й не виключаються елементи таїни, інтуїтивних спалахів і прозрінь у царині підсвідомого, де впродовж історії людства нагромадився величезний пізнавальний досвід.

Наявність свободної волі спонукає людину до здатності вибирати, що стосується її сенсу життя. А це передбачало відповідальність людини за власну долю і за свої вчинки, яку несе вона не тільки перед Богом у потойбічному світі, а й тут, на землі, - перед собою і суспільством. На такому грунті особливої ваги набирає проблема громадського обов'язку, ідея патріотизму - любові до своєї Вітчизни, відповідальності перед рідним народом, яку широко пропагують києво-могилянські професори. В Україні цей напрям моральної філософії дістав назву „громадянського гуманізму”. „Мир з Богом чоловіку” І. Гізеля містить положення, які дають змогу віднести його до творів такого спрямування.

Аналізуючи гріхи, Гізель формулює поняття „спільне благо” (bonum publikum) - це принцип, якому повинна підпорядковуватись діяльність правителів, в основі якого повинно лежати співвідношення власної совісті з суспільними потребами. Враховуючи складність і опосередкованість суспільних стосунків, Гізель виокремлював три можливі стани людського життя - тілесний, душевний і духовний. Перший з них - тілесний - притаманний тим людям, які шукають собі прибуток, задоволення й радощі, віднімаючи щось у інших, шкодячи їм, кривдячи й засмучуючи. Душевний та духовний стани людського життя зумовлюються людською індивідуальністю. А вона, в свою чергу, визначається тим духом, який вдихається в неї Богом при народженні й кожній дається різний. Будучи обдарованою свободою волі, людина на свій розсуд творить свою індивідуальність, і якою вона буде, великою мірою зумовлюється й нею самою, а також вихованням та освітою. Індивідуальність формується й оточенням, історичними обставинами часу й місця, але цей чинник найменше залежить від волі людини й найважче піддається коригуванню. Отже, індивідуальність не є чимось, що абсолютно задане людині, вона й сама може бути активним і дієвим чинником в її формуванні, а тому несе відповідальність перед Богом за себе. Ці погляди відповідали світоглядним уявленням бароко, які зароджувалися в Україні й проникали не лише у філософські й теологічні побудови, в поезію, в осмислення історії, але і в побут. Така постановка питання загострила увагу до людини як соціальної реальності. Нове розуміння гідності людини, її шляхів досягнення щастя на землі, підкреслення величі її розуму, свободи волі і творчого начала в самій людській природі становить суть християнського гуманізму І. Гізеля, що, в кінцевому рахунку, веде до переоцінки традиційних норм буття людини.

Висновки

У Висновках здійснюється узагальнення результатів дослідження, що висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи:

Антропологічна проблематика у релігійно-філософському вченні І. Гізеля, що сформувалась на основі синтезу української духовної традиції та західноєвропейської гуманістичної філософії, посідає чільне місце у творчій спадщині мислителя.

В основі філософської системи І. Гізеля лежить парадигма „Бог-світ-людина”, але основні принципи, що визначають її сутність, зазнали смислових деформацій, що було пов'язано з розвитком гуманістичних та барокових концепцій. У філософії Гізеля домінуючими стають пантеїстичні та деїстичні елементи, які були притаманні тлумаченню співвідношення Бога й природи, людини і Всесвіту.

У релігійно-філософській рефлексії І. Гізеля спостерігаємо начала утвердження думки про переваги умоосяжного світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над сенситивно-дискурсивним. Таким чином, Гізель підносить на новий рівень значимість „внутрішньої людини”, що знаходить своє вираження в опорі на самосвідомість. Сенс її існування визначається такими критеріями: „істина”, ”віра”, „воля”, „свобода”, „щастя”.

Доведено, що концепція І. Гізеля включає оригінальне розуміння людини як „ноуменальної цілісності” та „диспозиційного чинника”, тобто вона є унікальним поєднанням душі й тіла, що визначає її неповторну духовну індивідуальність, і людина, таким чином, займає проміжне положення між „царством духу” і „царством матерії”.

Встановлено, що морально-етичне вчення І. Гізеля пронизано ідеєю християнського гуманізму, яка визначає розуміння людини як індивідуальності, що, з одного боку, знаходить можливості, силу та волю повернутися до духовних цінностей, визначених божою мудрістю, а з іншого, - має розум та волю керівником своїх дій, відкинувши провидіння боже та сліпий фатум.

Осмислення Гізелем усіх сторін життя тогочасного суспільства дає можливість визначити людину як індивідуальність, яка повинна усвідомлювати свою значимість і неповторність не лише перед Богом, а й перед суспільством. Керуючись ідеєю громадянського гуманізму, мислитель спрямовує свої зусилля на те, щоб зробити людину кращою, добрішою, гуманнішою, вселити в неї віру в свої сили, а це сприятиме вдосконаленню всього суспільства.

Список праць, опублікованих автором за темою дисертації

1. Прядко Н. А. Людина як „ноуменальна цілісність” у філософії І. Гізеля // Вісник Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка: Серія: Філософія. Політологія. Вип. 59. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2003. - С. 31-34 (0,5 др. арк. ).

2. Прядко Н. А. Морально-етичні критерії особистості у філософському трактаті І. Гізеля „Мир з Богом чоловіку” // Вісник Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка: Серія: Філософія. Політологія. Вип. 68 - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2004. - С. 36-38 (0,5 др. арк. ).

3. Прядко Н. А. Онтологія людського „Я” в релігійно-філософській рефлексії І. Гізеля // Вісник Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка: Серія: Філософія. Політологія. Вип. 70. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2004. - С. 31-33 (0,5 др. арк. ).

4. Прядко Н. А. Соціально-гуманістичний аспект філософії Інокентія Гізеля // Вісник Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка: Серія: Філософія. Політологія. Вип. 67. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2004. - С. 82 (0,2 др. арк. ).

5. Прядко Н. А. Людина в системі релігійно-філософського вчення І. Гізеля // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка): Матеріали Міжнародної наукової конференції „Людина - Світ - Культура”. - К. : Центр навчальної літератури, 2004. - С. 137-138. (0,3 др. арк. ).

Анотація

Прядко Н.А. Людина у контексті релігійно-філософської рефлексії І. Гізеля. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09. 00. 05 - історія філософії - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню людини у релігійній філософії І. Гізеля, а саме, обґрунтуванню розуміння її як „ноуменальної цілісності”, підкреслюючи антропологічно-екзистенційне спрямування релігійно-філософських уявлень І. Гізеля.

В ракурсі дослідження української філософської традиції в роботі здійснюється спроба розглянути людину у контексті релігійно-філософської рефлексії І. Гізеля. Реконструйоване бачення Гізелем людини як „диспозиційного чинника” та „ноуменальної цілісності”, тобто, сутність людини розглядається через спонукальність, що дає змогу досягти розуміння єдності душі й тіла; систематизовані нові тенденції трактування етичних норм християнської моралі, що визначають розуміння Гізелем людини як індивідуальності, що поєднує в собі духовні цінності, визначені божою мудрістю, розум та волю як керівників своїх дій та вчинків. Проблема людини розглянута у розрізі „барокової схоластики”, яка слугує методологічною основою філософських вчень Києво-Могилянської доби.

Ключові слова: внутрішня людина, рефлексія, ноуменальна цілісність, диспозиційний чинник, християнський гуманізм, душа, тіло, гріх, щастя.

Аннотация

Прядко Н.А. Человек в контексте религиозно-философской рефлексии И. Гизеля. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00. 05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию человека в религиозной философии И. Гизеля, обоснованию понимания его как “ноуменальной целостности”, подчеркивая антропологически-экзистенциональную направленность религиозно-философских представлений И. Гизеля.

В разрезе исследования украинской философской традиции в работе рассматривается человек в контексте религиозно-философской рефлексии Гизеля. Реконструируется его видение человека как “диспозиционного фактора” и “ноуменальной целостности”, то есть сущность человека рассматривается через побудительность, что дает возможность достичь единства души и тела; систематизированы новые тенденции трактовки этических норм христианской морали, которые определили понимание Гизелем человека как индивидуальности, которая объединяет в себе духовные ценности, определенные божьей мудростью, разум и волю как руководителей своих действий и поступков. Проблема человека рассмотрена в разрезе “барокковой схоластики”, которая служит методологической основой философских учений Киево-Могилянского периода.

Автор обосновывает выводы о том, что украинская философская мысль концентрирует свое внимание на человеке и имеет преимущественно антропологическое содержание. Ее общая структура имеет такой вид: содержанием жизни человека есть борьба добра и зла, то есть мораль; моральная сущность человека разворачивается в истории, смысл которой в совершенствовании человека и человечества в целом; а история охвачена и пронизана религией как мировоззренческой формой духовности. Украинская духовная традиция сохранила свою самобытность и в XVII - XVIII в. в. , когда в Украину начинают активно проникать западноевропейские идеи гуманизма, Реформации и раннего Просвещения. Творческое наследие И. Гизеля формировалось на основе отечественного прошлого, вобрав в себя гуманистические идеи Запада, поэтому проблема человека и его сущности занимает в нем видное место. Парадигма “Бог - мир - человек”, которая определяла концепцию Гизеля, в этот период получает несколько иную окраску: происходит переориентация познания, которое хотя и сохраняет свою теологическую направленность, все больше внимания акцентирует на земной природе, человеке и его самоценности. В философии И. Гизеля доминирующими являются пантеистические и деистические элементы, в разрезе которых он трактует соотношение Бога и природы, человека и Вселенной. В концепции раскрыта трагическая внутренняя борьба различных по своему происхождению душевных сил человека, связанной с телом вегетативной души, с разумной, божественной по происхождению, душевной силой. Такой подход указывал также и на пути преодоления вызванных этой борьбой душевных сил внутренних конфликтов с самим собой, сделав возможным новое обожествление человека, однако не целостной ее природы, а только его разума.

Определено, что в соответствии с концепцией Гизеля, человек является не только венцом творения мира, но и опосредствованным звеном между миром и Богом. Такой подход является традиционным в христианской антропологии. Но мы наблюдаем определенные семантические изменения в трактовке Гизелем антропоцентризма: они идут в направлении признания большей самостоятельности человека, его самоконтроля, и, таким образом, большей ответственности за свои поступки. С другой стороны, в духе барокковой ментальности Гизель рассматривает человека как частицу природы и общества, который в цепи мировой детерминации должен выполнить определенную ему божьим законом роль, обеспечить достойную жизнь.

Ключевые слова: внутренний человек, рефлексия, ноуменальная целостность, диспозиционный фактор, христианский гуманизм, душа, тело, грех, счастье.

Annotation

N.A. Pryadko. A human in the context of the religious - philosophical Gizel's reflection. - Manuscript.

The thesis for application the scientific degree, candidate in the science philosophy speciality - 09. 00. 05 - history of philosophy. - Kyiv Taras Shevchenko National Universiti, Kyiv, 2005.

The thesis is devoted to the research of an individual in Gizel's religious philosophy, namely interpreting its understanding as “the nouminaling integrity”, underlining the anthropological - existencing direction of Gizel's religious - philosophical seeings. In the system of the Ukrainian philosophical traditions researching an individual is shown in the work in the context of Gizel's religious - philosophical reflection. Gizel's seeing of a human as “the dispositional index” and “nouminaling integrity” has been reconstructed here , namely the context of an individual is examened through inducing that gives the opportunity to reach the unity of soul and body , the new tendencies of the ethnical norms of the Christian morality that define Gizel's understanding of a human as an individual who unites in himself the spiritual values given by God's wisdom and intelligence and will as the leaders of its acts and actions have been systematized . The problem of a human is shown in the context of “baroque scholasticizm” which serves as the methodological background of the philosophical Kyiv-Mohila epoch's teachings.

Key-words: ”interior man”, “reflection”, “noumenaling integrity”, “dispositional index”, “Christian humanizm”, “soul”, “body”, “sin”, “happiness”.

Размещено на Allbest.ru