Філософія Середньовіччя (теоцентризм) та епохи Відродження (антропоцентризм)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження



1. Середньовічна патристика. Вихідним джерелом світобачення постає Біблія

Охоплює період від падіння Риму (ІY-Y ст.) до відкриття Америки (ХY-ХYІ ст.).

1-й етап - ІІ - ІХ ст. - апологетика, патристика.

2-й етап - Х - ХYІ ст. - схоластика, містика.

Середньовічна філософія пов'язана з християнською релігією. Людину почали розглядати не як тілесну, а як одухотворену. Світ чітко поділявся на реальний і духовний. Першопричиною світу й об'єктом філософії виступав Бог.

Апологети. Виступали з обґрунтуванням і захистом християнства від античної філософії («апологія» - захист). Рання патристика (апологетика) поділялася на два напрями залежно від ставлення до язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення: Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Ориген. Вважали, що грецькі філософи не могли досягти істини, бо вона тоді ще не виявилася в особі Христа. Юстин шанував філософію (платонізм) і твердо відстоював істинність проголошеного вчення. Аргументи Юстина: філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом; Бог єдиний, а тому не потрібно шукати якісь нові початки буття.

Напрям негативного ставлення представляють Татіан, Арнобій, Теофіл Антіохійський. Учень Юстина Татіан фанатично засудив усю язичницьку культуру й з ненавистю нападав на античну. Єпископ Теофіл Антіохійський вважав філософські ідеї безпідставними, вони ведуть до розбещеності й гріха, є складними й заплутаними.

Існував ще один напрям апологетики, що намагався надати християнству форму філософсько-теологічної доктрини (Ерней, Іполит, Квінт СептимійТертуліан). Юрист, філософ і теософ Тертуліан виступав проти поєднання філософії й християнства, стверджуючи, що між вірою та розумом немає нічого спільного. Його принцип: «Вірую тому, що недоладно». Його розуміння віри як вищої істини підготувало ґрунт для підпорядкування філософії теології.

Патристика (отці церкви). Тексти Біблії мають символічний, образно-притчовий характер, а тому й потребують певних тлумачень. Цим і займалися представники християнської патристики («патер» - батько). Каппадокійські отці (Каппадокія - південно-східна обл. Малої Азії, з 17 р. - римська провінція): Григорій Назіанин, Василій Великий, Григорій Ніський. Автор богословських творів Григорій Ніський займався обґрунтуванням догмату Святої Трійці. При цьому він спирався на принципи неоплатонізму, згідно з якими у сфері ідеального життя існують три основні субстанції: єдине, розум, світова душа.

Ортодоксальні отці відстоювали ж єдність божественного й людського начала.

Аврелій Августин (354 - 430 рр.) За одержиме служіння інтересам церквиодержав прізвисько «Блаженний». Зробив Бога центром філософського мислення, його світогляд був геоцентричним. Розвиває вчення про приречення, відповідно до якого усе, що відбувається у світі, здійснюється за божественнимвелінням. Усе від Бога, від Бога і доля людська: «Що б не робила людина .... вона не може вплинути на призначену йому долю -- бути врятованою або приреченою на загибель».

Увів в етику три чесноти: віру в Бога, любов до нього і надію на його милість. Без нихлюдина не може досягти моральної досконалості. Віра в Бога зведена в абсолют: «Вірую, щоб розуміти». Це своєрідний девіз усієї філософії Августина. Віра передує пізнанню, воно можливо лише в межах віри. Августин класифікував також види зла як якості, що ведуть до гріха: марнославство, гордість, заздрість, обжерливість, блуд, відраза до життя, гнів. Правда, гнів у деяких випадках, залежно від причини може бути виправданий. Таким чином, божественне і моральне - поняття тотожні. Без Бога немає моральності. Лише віруючи в Бога, сподіваючись на його милість, можна розраховувати на місце в раю. Рабство, на думку Августина, повинне зберігатися, тому що спокута гріха повинна проходити від покоління до покоління. Нещастя людей відбуваються в їх же інтересах. Без нещасть не можна потрапити в царство Боже. Церква може і повинна застосовувати жорстокість і насильство заради приведення боговідступників до божественної істини. Августин навіть переосмислив одну з заповідей Мойсея: «Заповідь «не убий» не переступають ті, хто веде війну за волею Бога».

Етичні ідеї. Добро і зло мають різні джерела. Добро породжене Богом, причому воно створено раніше, ніж з'явилося зло. Джерело зла - тілесна матеріальна субстанція, плоть. Уперше зло з'явилось у результаті первородного гріха. Зло не має самостійної сутності в бутті, воно є результатом відхилення людської волі від божественного добра. Тільки божественна справедливість у силах зрівноважити зло. Але чому ж Бог не запобіг злу? За Августином, Бог, зіштовхнувшись із невдячністю ангелів, що загордилися, і створених ним перших людей, наслав на світ зло для того, щоб люди зуміли по достоїнству оцінити добро і зрозуміти його божественну сутність. Зло доповнює добро, робить його більш відчутним. Навіть те, що називається поганим, знаходиться у певному порядку, стоїть на місці і допомагає краще виділитися добру. Добро більше подобається і є більш похвальним, якщо його порівнюєш зі злом.

Добро як вияв божественного блага Августин ототожнює з істиною, яку він визнає вічною і незмінною, оскільки джерело істини - Бог. Моральна мета людини - пізнати сутність добра - рівнозначна пізнанню божественних істин, до яких людина може дійти лише за допомогою віри.

Розум орієнтує людину між добром і злом, а воля покликана реалізувати здатність людини бути моральним і стверджувати добро. Але людина спрямовує свою волю на зло, і причина цього в природі людини. Саме вона штовхнула душу до гріха, волю Адама і Єви до зла, після чого зло існує поруч з добром. На кару за первородний гріх Бог позбавив людей безсмертя, визначив їхню долю і залишив їм свободу волі. Останнє Бог зробив навмисно. Нехай людинасама за допомогою розуму і свободи волі вибирає між добром і злом. Нехай вибір добра буде його заслугою і зумовить його долю.

АніційМанлій Северин Боецій детально розробив й обґрунтував ідею «семи мистецтв», розділивши їх на дві групи: 1) «трипуття» - гуманітарні знання - граматику, риторику, діалектику; 2) «чотирипуття» - природничі знання - арифметика, геометрія, астрономія, музика. У перших школах , що виникли в ІХ ст., викладання будувалося за цією системою. Тут же зароджується і система середньовічної філософської думки - схоластика («схола» - школа).

2.Схоластика й містика

Головним призначенням схоластичної філософії було безпосереднє злиття з теологією. Істину шукати не треба, бо вона вже дана в одкровенні, її лише треба довести за допомогою розуму, тобто філософії. Спиралася на логіку й міркування.

Містика шукала шляхи до пізнання Бога через надрозумне споглядання й почуття.

Схоластичне філософське мислення зосереджується на двох проблемах: полеміці номіналізму й реалізму; на доведенні існування Бога.

У схоластиці існували три основні напрями: реалізм, номіналізм, концептуалізм.

Реалізм. Єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму (універсалії), які постають взірцями у створенні світу, вони ж постають як єдина справжня реальність.

Номіналізм, або універсалізм. Універсалії - лише імена, якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі. Підставою для полеміки між реалізмом і універсалізмом (номіналізмом) було питання про відношення загального й одиничного, індивідуального.

Реалізм (лат. rеаlіs - реальний, дійсний) приписував існування лише загальному. Номіналісти (лат. nоmеn - ім'я), навпаки, не допускали реального існування універсалій, загальне існує лише після речей (postres). У філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального й одиничного.

Концептуалізм (лат. conceptus - думка, поняття). Творцем напряму виступив П'єр Абеляр. Він вважав, що універсалії існують не до речей, як вважали реалісти, і не після речей, як вважали номіналісти, а в самих речах. Окремо від одиничних речей вони вже не існують, але й не є простими назвами, поняттями, тобто концептами. Це вже було певним компромісом між реалізмом і номіналізмом.

Тома Аквінський. Засновник томізму. Чітко визначив сфери науки, її завдання - пояснення закономірностей світу. Пізнання повинне спрямовуватися на об'єкт, але ні в якому разі не всередину, на суб'єктивні форми мислення. Пізнання не може охопити все. Над цариною філософського, метафізичного пізнання знаходиться інша царина, якою замається богослов'я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення.

Між наукою та вірою немає протиріч. Істина одна, бо походить від Бога. Філософія є знаряддям теології. Такий погляд можна назвати «гармонією розуму й віри» і викласти так:

§ існують істини, які не можна осягнути природним розумом (царина науки й філософії);

§ існують істини, які перевищують людські можливості (торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

§ існують істини, що їх можна розуміти як за допомогою розуму, так і за допомогою віри (філософія повинна узгоджуватися з теологією).

«Гармонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам одкровення. Усі знання поділяються на три рівні: науку, філософію, теологію.

«Сума теології» містить п'ять доказів, що взаємно пов'язані одне з одним:

1. Все, що рухається, отримує цей рух від чогось іншого. Висувається необхідність першого рушія, яким є Бог.

2. Сутність діючої причини. У світі є низка діючих причин. Щось не може бути діючою причиною самого себе, бо тоді воно повинне б було бути раніше від самого себе, а це безглуздо.

3. Взаємовідносини випадкового та необхідного. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного, або від самого себе. В кінці кінців з'ясовується, що існує перша необхідність - Бог.

4. Ступені якостей, що ідуть один за одним, які є всюди у всьому сущому, тому повинен існувати найвищий ступінь досконалості, й знову ним є Бог.

5. Доказ - телеологічний. У його основі - корисність, що виявляється в усій природі. Все, й навіть те, що здається випадковим і непотрібним, прямує до якоїсь мети, має сенс, корисність. Отже, існує розумна істота, яка скеровує всі природні речі та цілі, нею й є Бог.

Головним у творчості Томи Аквінського є розроблений ним класифікаційно-підпорядковуючий метод впорядкування, розрізняння та розміщення окремих знань і відомостей.

Папа Лев ХІІІ проголосив 1879 р. у своїй енцикліці «Аеtегnі Раtгis» вчення Томи Аквінського обов'язковим для всієї католицької церкви. У XIX та XX ст. на його ґрунті знайшов свій розвиток неотомізм, який має багато різних напрямів.



3. Середньовічна містика. Найвідомішими містиками були Бернар Клервоський (1091 - 1153) та Джованні Бонавентура (1221 -1274)

Бернар Клервоський. Головним джерелом його поглядів були релігійні трактати. Єдиним засобом філософії є єднання з Богом. Процес пізнання інтерпретував містично. Не розум веде до Бога, але любов і прив'язаність людської душі до нього. Людина, як істота, що створена, повинна знати про свою недосконалість та обмеженість, поводити себе перед Богом покірно. Покора - перший ступінь пізнання, другий -- співчуття, третій - спостереження, на вершині пізнання людина єднається з Богом, забуває про себе. Виступав як проти світської науки, так і проти теології, відкидаючи їхній раціоналізм. Його містицизм, з одного боку, гальмував розвиток філософії, а з другого - провокував до неї зацікавленість дослідників.

Джованні Бонавентура. Зробив великий внесок у засвоєння аристотелізму католицькою філософією. Був найвидатнішим містиком ХІІІ ст. Його філософський підхід чітко виявляється в інтерпретації двох стародавніх доктрин, які відповідали августинівському розумінню світу: метафізика світла та теорія "зародкових доказів". Метафізика світла полягала в тому, що світло не матеріальне, але є силою, яка діє в матерії, або, якщо перекласти це на мову Аристотеля, формою. Світло є загальною формою всього тілесного. Від того, як предмети та матерія причетні до світла, залежить їхнє включення в нього. Теорія "зародкових доказів" була ґрунтом для пояснення розвитку предметів. Закономірності їхнього розвитку були б незрозумілими, якби б не мали причин у самих предметах. В кожному з них з самого початку прихований "зародок", який визначає розвиток предмета та керує ним.

Класифікація пізнавальних здібностей людини (за Бонавентурою) => Чуття => Уява => Розум =>Розумове споглядання => Розрізнення добра та зла.

Один з видатних італійських діячів XIII - XIV ст. поет Данте Аліґ'єрі також був дуже близьким до августинізму; у його ідейних основах відчувається вплив й неоплатонічної філософії та інтелектуалізму, близького до томізму.

4.Раннє, або італійське Відродження. Гуманізм

Криза середньовічних поглядів на світ, а також розвиток культури пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді виявилися в Італії XIV- XVст., де й виникло явище Відродження.

У духовному житті європейських народів епоха Відродження усвідомлюється як відродження античної язичницької культури, античного способу мислення.

Культура й філософія Відродження не були простим поверненням до античної - вони суттєво відрізняються одна від одної. Хоча Відродження й протиставляється середньовічному християнству, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури і тому має риси, не властиві античності. Взагалі, філософія Відродження несе у собі наскрізні риси, які об'єднують філософію Середньовіччя та філософію Нового часу в одне неперервне логічне ціле.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження розрізняються 2 етапи:

1) Раннє, або італійське Відродження, де акцент робиться на природну людину (кінець ХІІІ - середина XVст.). Ознаменований появою гуманізму.

2) Пізнє, або північне Відродження, це наголос зміщується в бік природи взагалі, який виражений пануванням натурфілософії та пантеїстичного світобачення (середина XV -- початок XVII ст.).

Швидке зростання ролі розумової праці й, відповідно, людей розумової праці. Виникнення поняття «гуманізм» - (лат. humanus- людський) в загальному значенні слова означає прагнення до людяності, до створення пристойних умов для життя людини. Гуманізм з'являється, коли людина починає розмірковувати про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність та призначення, про сенс та цілі свого буття.

Ці розмірковування мають завжди конкретні історичні та соціальні передумови, гуманізм за своєю суттю завжди виражає певні соціальні інтереси.

Виникнення цього поняття пов'язане із виникненням нових нетрадиційних для Середньовіччя знань:

Таблиця

Середньовіччя	Наука "університетська", офіційна, освячена церквою і тому "божественна".	"studiadіvіnа" -божественні знання
Відродження	Нетрадиційні знання, відмінні від "божественного"; "людське", "світське" знання.	"studiahumana" - людські знання

філософський відродження культура

Від "studiahumana" й пішла назва гуманізм. Отже, гуманісти - це представники "нецерковного", "світського" знання.

Але минуло небагато часу й термін "гуманізм " став означати набагато більше, ніж просто "світське" на відміну від церковного.

Гуманістичні (антропоцентристські) напрями

Першим гуманістом цієї епохи, який зробив значний внесок у розвиток гуманістичного антропоцентризму, прийнято вважати видатного поета та мислителя Італії Данте Аліґ'єрі (1265 -1321). Одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом з усіх виявів божественної мудрості". Християнську догматику Данте прийняв як незмінну істину, однак подав нове розуміння відношень божественого та людського. Він не протиставляв ці початки, але бачив їх у взаємній єдності. Бога не можна протиставляти творчим силам людини. До блаженства, відтак, ведуть два шляхи: філософське вчення, тобто людський розум, та "духовне вчення", що виходить від святого духа. Підкреслювання божественного в людині виступає як відхилення від середньовічних традицій, за це Данте був підданий критиці та засуджувався томістами.

Гуманізм Данте - антиаскетичний, він був повним віри в сили людини. Людина сама відповідає за своє благо, вирішальним тут є її особисті якості, але ні в якому разі не багатство або успадковане положення. Взагалі, концепція Данте містить багато наївних і схоластичних аргументів, але вона сильна своєю головною ідеєю: вселюдське (і політика) повинне бути підпорядковане людському розуму.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304 - 1374). Він вважається "першим гуманістом", "батьком гуманізму ".

До античної культури та освіти підходив історично, знаходив в них не лише минулий золотий вік і втрачений рай, а й намагався спадщину античності найбільш точно та зрозуміло донести до сучасників. Тут він більше віддавав перевагу Риму й не сумнівався, що Рим є класичним взірцем цивілізації взагалі. Цікавився й середньовічними традиціями, особливо Августином.

Данте ще приймав "вічність" у розумінні схоластів, Петрарка ж її повністю відкидав. Він відкидав культ авторитета, однак при цьому не відкидав Аристотеля, хоча висміював "глупих аристотеликів", їхній схоластичний, штучний спосіб ведення полеміки. Стверджував, що університети пізнього Середньовіччя приходять у занепад, їх викладачі позбавлені набожності, шкодять доброму імені теології, яке вона здобула в епоху "отців церкви". Підкреслюванням власного незнання він виражав ідею незалежності свого мислення від схоластичної університетської вченості.

Християнство приймав, але лише в його несхоластичній інтерпретації. Цікавили Петрарку перш за все внутрішні, етичні проблеми людини, що є ознакою індивідуалізму епохи Ренесансу. У філософському діалозі "Моя таємниця" він розкривав найглибші внутрішні конфлікти людини та засоби їх подолання. Творчість Петрарки відрізняється земним характером, повним розумінням радощів і пристрастей людини.

До видатних гуманістів XVст. належить й Лоренцо Валла (1407 - 1457), чудовий філолог, один з засновників методу порівняльного аналізу, який він використовував не тільки для трактатів Тита Лівія, але й для Нового заповіту. Відкидав схоластичну логіку, висуваючи проти неї риторизм Цицерона як засіб, що допомагає людині по-новому мислити та дискутувати. Великий резонанс отримало й його розкриття несправжності так званого Дару Костянтина - документа, який був відомий як юридична підстава світської влади папства. Валла заперечував його справжність і наводив для того як історичні, юридичні, так й філологічні аргументи. В етиці Валла був близьким до епікуреїзму. Він підкреслював природність людини, вважав, що доброчинним є все, що відноситься до життєво важливого інстинкту самозбереження, тому жодна насолода не є аморальною. Етика Валли була індивідуалістською.

Гуманістичному етапу Відродження властива низка особливостей:

· Гуманісти посідали позиції своєрідного антропоцентризму, який поряд з Богом звеличував людину як творця світу культури, як суб'єкта творчої діяльності.

· Увага до людської діяльності стимулювала пошук гуманістів у питаннях свободи волі. Поряд із категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх сил, з'являється категорія фортуни, яка надає індивіду багато можливостей вибору.

· Першим гуманістам були властиві "платонічні" (антиаристотелічні) настрої. Історичною заслугою Платона є встановлення ним специфічних параметрів відмінної від природного буття реальності (світу ідей), в якій знаходять своє місце невловимі для традиційного підходу людські реалії.

Гуманізм Ренесансу в Італії більше орієнтувався на Платона. Ця тенденція, що спиралася на зростаючі можливості пізнання справжніх творів античності, була мотивована необхідністю виступити проти схоластичного Аристотеля, його інтерпретації томізму. Платон в антисхоластичній філософії Ренесансу став символом прогресу.

Платонічна філософія

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал Микола Кузанський (1401-1464). Філософське вирішення Кузанським головної проблеми - відношення Бога та світу - є теоцентристським, але в той же час містить елементи та тенденції, що відрізняються від середньовічного католицького богослов'я. Він виходив з концепції "doctaignorantia", яка означала, що пізнання речей можливо за допомогою чуттів, розуму та інтелекту, однак знання про кінцеві речі завжди виходить за свої межі. З цього витікає, що основою пізнання повинна бути протилежність звичайного, кінцевого, знанню, що постійно долається, тобто чомусь абсолютному, певному, безумовному, а значить, "незнанню", невіданню про це безумовне (божественне). Безумовне знання ми можемо зрозуміти лише символічно.

Якщо Бог безкінечний, то в ньому зливаються всі протилежності й ніякі раціональні зусилля філософії не можуть з'ясувати його сутність. З цього витікає також ототожнення найбільшого та найменшого у безкінечному, безкінечне розповсюдження Бога у всесвіті є тим же процесом, що й розгортання до індивідуального існування. Так, як безкінечно розширюється згорнутий божественний максимум у космосі, подібне відбувається й у мінімумі, у мікрокосмі, в людському єстві. Й у людини відбуваються процеси "завершення", "наповнення", що є нічим іншим, як "божественністю", хоча вона в одиничної людини й обмежена. Абсолютне злиття божественного та людського реалізувалося лише у Христі, звідси христологічний характер вчення Кузанського про людину. Людина - це також "бог", але не в абсолютному смислі. Він є обмеженням божественного принципу, так як і космос є обмеженим максимумом. Однак він є індивідуальністю.

Кузанський розвивав ідеї діалектики пізнання сутності та явища. Предметом пізнання є пантеїстичний бог, який існує у нерозривній єдності зі світом природи, що чуттєво сприймається. Пізнання "розгорнутого" світу, тобто Бога, є справою розуму, а не віри, яка хоче зрозуміти Бога в його "згорнутій" формі. Ідеї Кузанського про математичне пізнання істини були за суттю антисхоластичними, антидогматичними, вони вгадували дух природознавства майбутніх часів.

Пантеїзм є типовим виявом специфічної для Ренесансу компромісної двоцентрової картини світу. Поряд з традиційним Богом-творцем стоїть формально підлеглий, але фактично рівний Богові другий світовий творчий центр - людина.

Ще більше в добу Відродження було уславлене ім'я МарсиліоФічино(1433 -1499).Усвідомлював, що обгрунтування гуманістичних ідеалів потребує вирішення цілої низки кардинальних проблем: проблеми місця людини в світі; відношення Бога до світу; відношення Бога до людини. Розвивав ідеї неоплатонізму. Платонізм Фічино спрямований проти томістської схоластики. Філософія не служниця теології, але її "сестра"; філософія вдосконалює теологію, вона є "вченою релігією" (Фічино був гаряче віруючим католиком, за Лоренцо Медичі він став духовником та відпустив гріхи Платону); досконалість теології залежить від ступеня її філософського рівня.

До питання про відношення Бога та світу він підходив з пантеїстичних позицій. Його пантеїзм мав містичну спрямованість: Бог - першопричина ієрархічно побудованого світу, вихідна точка, що містить у собі весь світ; в світі він постійно проявляється у динамічних силах та за їх допомогою.

Згідно з Фічино, Бог творить світ, мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в Бозі, становлячи неподільну з ним єдність. По суті, світ розгортається у вигляді низхідних ступенів космічної ієрархії.

Від католицької ортодоксії Фічино відхилявся й в утвердженні ідеї про те, що всі релігійні культи та релігійно-філософські вчення - прояв загальної релігії (геligiouniyersalis). Християнству він надавав вирішальне значення, бачив в ньому перш за все найвище "законодавство"ветичному плані.

Погляди Фічино на Всесвіт:

· Світ є ієрархією форм буття

· Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все

· У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу

· Душа постає в єдності єдиного і множинного

· Життя пронизує весь Всесвіт, влаштовує його гармонію

· Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг

· Любов -- найбільша сила світу

До центральних категорій платонізму Фічино відноситься "душа". Вона зумовлює єдність всіх ланок світової ієрархії, надає всім речам та тілам рух.

Космічна ієрархія Фічино:

· Бог творить світ, мислячи самого себе. Відтак світ міститься в Бозі, становлячи нероздільну з ним єдність.

· Світ, по суті, лише розгортається у вигляді низхідних щаблів космічної ієрархії: єдине (Бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса)

Нова, гуманістична орієнтація Ренесансу найбільш помітно виявилася в його вченні про людину, яка в гармонічній ієрархії світу займає перше місце. В дусі Платона та неоплатонізму Фічино ставив перед людиною завдання - вдосконалюватися й тим самим підніматися до найвищого сущого, до Бога.

Учнем Фічино був флорентійський граф Піко деллаМірандола (1463 -1494). У його розумінні світу помітний пантеїзм:

1) Світ влаштований ієрархічно: він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер.

2) Чуттєвий світ виник не з "нічого", але з вищого безтілесного початку, з "хаосу", невпорядкованість якого "інтегрує" Бог.

3) Світ чудовий у своїй складній гармонійності та суперечливості.

4) Суперечливість світу в тому, що, з одного боку, світ знаходиться поза Богом, а з іншого - його становлення божественне.

5) Бог не існує поза природою, він в ній постійно присутній. Тут мова йде, однак, не про натуралістичний пантеїзм, що ототожнював принцип природи та Бога. У розумінні Піко, Бог представляється скоріше як той, що завершує сутність світу.

Піко проголошував людину винятковою істотою у світі завдяки наявності в ній: свободи волі та здатності до майже безмежного вибору способу діяння.

Тому Піко погоджувався із Фічино в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору; або до руйнування, донизу.

Сенсом його полеміки із "псевдонаукою", із «пророцькою астрологією" було прагнення звернути увагу людини на таке проникнення в таємниці природи, яке б було практично дійовим, активізувало його та не поглиблювалося у загальні абстракції про причини руху небесних тіл та ін.

Долю людини визначає не надприродна сукупність зірок, доля є наслідком її природної вільної активності. У промові "Про гідність людини" (1486), яку він написав для дискусії, що не відбулася, йшлося про людину як про особливий мікрокосм, який не можна ототожнювати з жодним з трьох "горизонтальних" світів неоплатонівської структури (елементарний, небесний та ангельський), тому що він проникає вертикально крізь всі ці світи. Людина має виняткове право на те, щоб творити свою особистість, своє існування власною волею, вільним та відповідним вибором. Отже, людина відрізняється від решти природи та йде до "божественної досконалості". Людина сама творець свого щастя, "fortunaesuaeipsefaber". Гуманізм Піко антропоцентричний, людину він ставив у центр світу.

Проголошення свободи та творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.



5. Пізнє, або північне Відродження

У кінці XV- XVIст. ренесансні ідеї поширюються за межі Італії, де вони виникли та розвивалися до цього часу. Центр Відродження зміщується на північ (Німеччина, Голландія, Англія, Франція), набуваючи тут дещо нових рис.

Помітний слід і значні досягнення у натурфілософії залишив Микола Коперник (1473 -1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни у науковій картині світу. У цьому творі Копернік висунув геліоцентричну систему світу замість діючої і на той час аристотелевої геоцентричної системи, яка була офіційно визнана церквою.

Філософія, на думку Коперніка, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнанням світу.

Еразм Роттердамський (справжнє ім'я Герхардт Герхардс) (1469 - 1536), голландський мислитель, письменник і вчений, філолог, філософ і богослов. Вимагав повернутися до істинної християнської моралі. Християнство повинне позбавитися догматизму, схоластичної псевдонауковості, воно повинне стати етикою, що керується істинним вченням Христа. Аскетизм, відмова від земного життя та його дарів є аморальним, сенс життя - у використанні життєвих благ. У цьому християнство повинне вчитися в класичної стародавності. Філософія повинна зійти "з неба на землю", займатися основними питаннями природного життя людини.

Свою позицію він називав "філософією Христа": 1) Вичитував в "Святому письмі" насамперед гуманістичні його елементи. При тому він заперечував ідею "зіпсованості" людської природи першородним гріхом. 2) Виступав за переклад Біблії на народні мови (широким верствам віруючих латинь незрозуміла).

Все це приводить до конфлікту філософії Еразма з офіційною схоластичною вченістю.

На той період однією з найважливіших проблем була проблема співвідношення божественного провидіння й свободи волі. Еразм вирішував її в гуманістичному дусі. Він не заперечував божественне провидіння, але наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людини в руках божих, а між цими вирішальними моментами -- свободо-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь-який сенс і гріх, і доброчинність, і мораль взагалі.

Сучасник і близький друг Еразма Томас Мор (1478 -- 1535) виступив автором концепції ідеальної держави. У головному творі "Книжка воістину золота та рівно корисна, як і потішна, про найкращий устрій держави та острів Утопія " (Утопія - від гр. "у " - не й "топос " - місце, тобто неіснуюче місце) він розмірковував про соціальні та політичні проблеми епохи. Книга написана у формі діалогу, в якому приймаються та відкидаються офіційні політичні погляди. В першій частині праці дається критика англійського суспільного устрою, у другій - показується устрій та життя на вигаданому острові Утопія. В Утопії державний устрій базується на: суспільній власності, рівності (насамперед у розподілі благ і споживанні), обов'язковості праці, віротерпимості тощо.

Мор не задовольнявся поверхневим аналізом періоду початкового накопичення капіталу, яке в Англії проходило дуже жорстко, він намагався з'ясувати соціальні причини цього явища. Томас Мор вважав, що вони містяться у приватній власності. Тому слід змінити суспільні відношення, однак це не можна зробити лише законодавчим шляхом. Ідеалом, який він конкретно демонстрував на прикладі відношень на острові Утопія, були => суспільна власність, => високоорганізоване виробництво, => доцільне керівництво, що гарантує справедливе та рівне розподілення суспільного багатства. Всі люди повинні мати право, зобов'язані працювати та ін.

Томас Мор був одним з засновників утопічного соціалізму. Його творчість є найбільш важливим дослідженням із соціалізму кінця XVIII ст.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527), якого вважають: => з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, => а з іншого - фундатором революційної етики.

Центральне місце у філософії Макіавеллі займає ідея постійного колообігу як результату впливу "фортуни" (долі, щастя), що становить необхідний природний хід речей та має "божественний" характер. Необхідність він розумів не фаталістично - люди можуть використовувати "фортуну" й досягнути успіху; це залежить від того, як вони її пристосують й як зможуть їй протистояти.

Макіавеллі відділяв політику від теологічних і релігійних уявлень. Політика - лише автономний бік людської діяльності, вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності ("фортуни"). Політику визначають не Бог або мораль. Політика - сама практика, природні закони життя та людська психологія.

Велике та актуальне значення мала політична теорія Макіавеллі, тобто вона могла стати керівництвом для здібного та честолюбного правителя, який на чолі сильної держави звільнив би Італію від впливу папства, що приходило до занепаду. Той, хто встав на шляху "долі", повинен бути правителем нового типу, абсолютним володарем, деспотом. Він не повинен бути зв'язаний ніякими апріорними схемами, правовими приписами, релігією або своїм власним словом. Він повинен керуватися чітко аналізованими реальними фактами, може бути жорстоким, хитрим, грішним, нещадним. Правитель як суспільний діяч повинен керуватися мораллю сили цього світу, але не мораллю релігійною, лише так він оволодіє стихійним рухом людської поведінки, що витікає з жаги збагачення, добробуту та інстинктів, які мають велике значення у житті індивіду. Це мораль, що відображає реальність життя. Основний тон у ній - людина не може сліпо покладатися на "боже провидіння", на спасіння, але повинна сама стати обличчям до дійсності, розраховувати на свої власні сили у формуванні своєї долі. Цю передумову Макіавеллі покладав в основу своїх соціально-політичних уявлень.

Мораль сили Макіавеллі часто визначається як взірець "цинічності" та аморальності у політиці. Термін "макіавеллізм" з часом став синонімом політики, яка керується принципом "мета виправдовує засоби". Макіавеллізм засуджується як теорія та практика безконтрольного використання влади, що не підпорядкована ніяким "вищим" моральним критеріям, як діяльність, єдиним законом якої є успіх будь-якою ціною.

6. Ідейна криза Відродження. Реформація

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. В цей період гуманізм більше пов'язаний з власними ренесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше.

У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини й неможливості для неї переламати хід власного життя.

Починаючи з другого етапу Відродження, пантеїстичні уявлення про світ поступаються місцем деїзму. Ренесансні гуманістичні новації спочатку не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Більше того, серед них було достатньо покровителів гуманістичної філософії та мистецтва. Ситуація різко змінюється після того, як у XVIст. Відродження обертається феноменом так званої Реформації.

Лютеранство. Реформаційний рух в особі Мартіна Лютера (1483 - 1546) мав свого видатного представника.

Лютер виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом та людиною. Своєю критикою "видимої" церкви та вимогою розуміння її як спільноти тих, на кого зійшла божа милість, він виражав точку зору, відповідно якої справа звільнення знаходиться в руках кожної людини. Така позиція перекликається з ідеалом звільнення індивіда в Ренесансі. Лютер, однак, не покидав релігійного ґрунту. Навпаки, він підкреслював почуття вини та гріха, а з ними й всю безпорадність індивіда, який тепер сам стоїть перед Богом з проханням про спокуту. Можливість спасіння він знаходить у безпосередній вірі в Писання, в слово Боже, яке воно є в Євангелії. Тому його вчення називається євангелічним.

До вчення Лютера входить й викладення його зумовленості. Бог зумовлює людей до вічного спасіння, тому що знає -- вони увірують упродовж свого життя. Іншими словами, спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів та жертв на користь церкви, але досягається чистою вірою, яка є "божим даром".

31 жовтня 1517 р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер прибив до дверей церкви рідного міста знамениті "богословські тези". В них була піддана критиці офіційна католицька доктрина:

1) Лютер закликав повернутися до первісної чистоти християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування, спричинені численними папськими посланнями і декретами.

2) Лютер висував тезу про загальне "священство " і тим самим робив непотрібним духівництво (пропонував прямий індивідуальний зв'язок кожного віруючого з Богом).

3) Лютер наголошував на ірраціональному характері релігійного знання, тим самим він робив неправомірною будь-яку спробу світської його критики.

4) Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим основній масі віруючих.

Кальвінізм. Після спаду першої хвилі Реформації (1531) підіймається друга хвиля, яка була пов'язана із особистістю французького теолога Жана Кальвіна (1509 - 1564).

Народившись у Женеві (Швейцарія), кальвінізм дуже швидко поширився у Нідерландах, Шотландії, Англії, Франції (французькі кальвіністи - це гугеноти).

Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричнішим містицизмом та ірраціоналізмом. За кальвінізмом, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину (принцип "званих багато, а обраних мало"), але обранцем може вважати себе кожний.

По суті, Реформація була ідейним прапором антифеодальної боротьби. Тому колишня симпатія церковних кіл змінюється на жорстку конфронтацію.

ено н Размещено на Allbest

...