П.В. Тихомиров як історик філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 1 (091) (477) "18/19"Тихомиров

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

П.В. ТИХОМИРОВ ЯК ІСТОРИК ФІЛОСОФІЇ

спеціальність 09.00.05 - історія філософії

ПЕЧЕРАНСЬКИЙ ІГОР ПЕТРОВИЧ

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

ОГОРОДНИК Іван Васильович, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української філософії та культури.

Офіційні опоненти:

ПРИЧЕПІЙ Євген Миколайович, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет технологій та дизайну, завідувач кафедри філософії та культурології;

КОНОНЕНКО Тарас Петрович, кандидат філософських наук, доцент, Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, заступник директора з науки.

Захист відбудеться "21" квітня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий "17" березня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні, одним з пріоритетних завдань історико-філософської науки України, є вивчення історії професійної філософії (духовно-академічного та університетського напрямків) XIX - початку XX століття. В умовах національного та духовного ренесансу українського суспільства, звернення до необхідності реконструкції цілісного та продуктивного образу історії філософської думки на теренах нашої держави має велике значення для становлення інтелектуального потенціалу нації.

Формування і розвиток історико-філософської науки України означеного періоду відбувався за умов, коли в німецьких університетах стверджувалась академічна свобода, що заохочувала і культивувала філософську думку останніх двох століть, а на територіях Російської імперії тільки розпочинала "прокидатись" філософська активність. "Шкільний" характер академічної філософії уможливив розквіт історико-філософської науки в межах останньої, що, насамперед, було зумовлено необхідністю заснування курсів з історії філософії, які посідали визначальне місце в навчальних планах як духовних академій, так і університетів. Ці курси та потреба в їхньому забезпеченні відповідною історико-філософською літературою і утворили поле розгортання історико-філософських студій у фаховій діяльності багатьох академічних філософів - Ор. Новицький (1806-1884), С. Гогоцький (1813-1889), П. Юркевич (1827-1874), О. Козлов (1831-1901), О. Гіляров (1855-1938) та ін. - завдяки зусиллям яких і відбувалось становлення історії філософії як науки на теренах професійної духовної культури Росії та України XIX - початку XX століття.

Вивчення особливостей зародження та еволюції вітчизняної традиції академічного філософування, як цілого, передує дослідження частин, а саме, передусім, систематичне та послідовне фахове студіювання творчості окремих її представників, зокрема тих, спадщина яких ще й досі знаходиться за "темною завісою" і чекає на свого дослідника.

До тих мислителів, які знаходяться по той бік відомого, належить професор філософії Московської духовної академії та Історико-філологічного інституту князя Безбородко в Ніжині, приват-доцент кафедри філософії Університету Св. Володимира, член-засновник і дійсний член Кантівського товариства (Kantgesellschaft) при університеті в Галлє на Заалє Павло Васильович Тихомиров (1868-1930-ті), творча спадщина та наукова діяльність якого були позбавлені належної історико-філософської оцінки серед сучасних дослідників української академічної філософії.

Актуальність звернення до аналізу творчості П. Тихомирова є виправданою, з огляду на останні тенденції активізації в межах вітчизняної історико-філософської науки дослідницького інтересу до духовного спадку професорів філософії XIX - початку XX ст., що знаходить своє місце як у сфері ґрунтовних загальних досліджень, так і в царині конкретних історико-філософських студій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась згідно з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України", науково-дослідної роботи філософського факультету № 01БФ 01-01 "Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть", науково-дослідницькою тематикою кафедри української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Метою дисертаційного дослідження є здійснення цілісного та системного аналізу історико-філософської концепції П. Тихомирова, а також визначення місця останньої у становленні вітчизняної історико-філософської думки XIX - початку XX ст., та її значення для розвитку сучасної історико-філософської науки України.

Реалізація поставленої мети пов'язується з необхідністю вирішення наступних пошукових завдань:

- окреслити теоретико-методологічні засади та джерельну базу дисертаційного дослідження;

- відтворити основні етапи життєвого та творчого шляху П. Тихомирова, розкрити його місце в історії академічної філософії України XIX - початку XX ст.;

- визначити головні аспекти його творчих інтересів та місце серед них історико-філософських студій;

- здійснити аналіз теоретичних та методологічних засад історико-філософської концепції П. Тихомирова;

- розкрити проблематику конкретних історико-філософських студій П. Тихомирова, виокремити їх науково значущі результати;

- проаналізувати місце історико-філософської спадщини дослідника в межах вітчизняної історико-філософської думки XIX - початку XX ст., та виявити її значення для становлення сучасних історико-філософських студій України.

Об'єктом дослідження виступає історія історико-філософської науки в межах професійної філософії України XIX - початку XX століття.

Предметом дослідження є історико-філософська концепція П. Тихомирова.

Методи дослідження. Основою дисертаційного дослідження виступають: принцип єдності логічного та історичного, принцип системності, принцип історико-філософської ретроспекції, принцип наукової об'єктивності в інтерпретації текстів; серед методів слід виокремити - метод культурно-історичного аналізу, метод інтерпретації, метод логіко-понятійного аналізу, біографічний метод, метод іманентної критики.

Наукова новизна дослідження. Вперше здійснено цілісний та системний аналіз історико-філософської концепції П. Тихомирова, зроблено спробу розкрити теоретичний та методологічний потенціал цієї концепції, який може бути задіяний в сучасних дослідженнях як з історії української філософії, так і історико-філософської науки взагалі.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- виокремлено три головні аспекти творчих інтересів вченого: історико-філософські студії, логіко-гносеологічна та філософсько-релігійна проблематика; доведена пріоритетність історико-філософських досліджень як напряму наукової діяльності мислителя;

- доведено, що становлення П. Тихомирова як історика філософії відбувалось у процесі творчого осмислення як здобутків західноєвропейської історико-філософської науки (Г.В.Ф. Геґель, К. Фішер, В. Віндельбанд, А. Фульє та ін.), так і досвіду вітчизняних істориків філософії XIX ст. (Ор. Новицький, С. Гогоцький, О. Козлов, Л. Оболенський та ін.);

- визначено, що історико-філософські студії П. Тихомирова ґрунтуються на розумінні філософії як "наукового дослідження", що має собі за мету замінити наївні переконання природного та звичайного смислу на методично встановлені і перевірені у своїй істинності судження про предмет; це, в свою чергу, зумовлює виокремлення вченим в понятті "історія філософії" двох значень - об'єктивного процесу зміни філософських світоглядів в історії та науки історії філософії, яка досліджує цей процес;

- реконструйовано цілісну історико-філософську концепцію П. Тихомирова, у складі якої можна виокремити: історіографію історії філософії, теорію історико-філософського процесу, методологію історико-філософського дослідження та досвід конкретних історико-філософських студій;

- встановлено, що у відповідності до мети і завдань (філософсько-історичного та філософсько-критичного) історико-філософської науки, методологія історико-філософського дослідження вченого складається з історико-філологічного (екзегетичного), логіко-ідейного, культурно-історичного, психологічного (аспекту) та методу іманентної критики, а серед принципів, які можна виокремити у історико-філософському пізнанні є - принцип об'єктивності, принцип системності та принцип оцінки;

- визначено, що предмет конкретних історико-філософських студій П. Тихомирова становлять філософія І. Канта, еволюційна теорія позитивізму та гносеологічні підстави філософії Г. Спенсера.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає у відтворенні конструктивного образу життєвого шляху та творчої спадщини П. Тихомирова як представника вітчизняної професійної філософії другої половини XIX - початку XX ст. Отримані наукові результати доповнюють сучасну історико-філософську оцінку творчості дослідника, дозволяють виявити актуальні позиції у його вченні для філософського процесу сьогодення і, зокрема, становлення історико-філософської науки в Україні. Залучений до наукового обігу запропонований масив архівних, рукописних та друкованих першоджерел суттєво примножує джерельну базу дослідження філософської думки України означеного періоду.

Практичне значення. Одержані результати, а саме, наведений у дисертації фактичний матеріал, основні теоретичні узагальнення та висновки можуть бути використані при розробці фундаментальних досліджень з історії української філософської та історичної думки, у процесі викладання історії української філософії та культури, при розробці відповідних нормативних і спеціальних курсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки та основні положення наукової новизни зроблені автором самостійно на основі результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів наукового дослідження. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри української філософії та культури, окремі висновки та положення знайшли своє відображення у доповідях на Міжнародній науковій конференції філософського факультету Київського національного імені Тараса Шевченка "Дні науки філософського факультету - 2007" (м. Київ, 18-19 квітня 2007 р.); студентській філософській конференції на кафедрі філософії ІФОН Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ, 2007 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображено у п'яти статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та двох тезах, доповідей, опублікованих у матеріалах конференцій загальним обсягом 4,8 друкованих аркуша.

Структура дисертації. Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданням дослідження. Основний зміст дисертації викладено у вступі, чотирьох розділах (семи підрозділах), висновках, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 187 сторінок, з них 163 сторінки основного тексту. Список використаної літератури викладений на 24 сторінках і включає 268 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади та джерельна база дисертаційного дослідження" окреслено та проаналізовано теоретико-методологічну та джерелознавчу основу дослідження. Під час роботи над дисертаційним дослідженням були використані праці як зарубіжних (В. Віндельбанда, Г. Геґеля, В. Дільтая, Р. Дж. Колінгвуда, П. Рікера, Л. Фойєрбаха, Е. Целера, К. Ясперса та ін.), так російських і українських філософів (В. Асмуса, М. Булатова, В. Горського, М. Желнова, З. Каменського, П. Копніна, Ю. Кушакова, О. Лосєва, В. Малініна, Н. Мозгової, І. Огородника, Т. Ойзермана, Д. Чижевського та ін.), в яких досліджуються проблеми теорії та методології історії філософії. Також залучені роботи з методології дослідження творчої спадщини духовної та університетської філософії Києва XIX - початку XX ст. (Н. Мозгової, М. Ткачук, Н. Філіпенко, С. Шурлякова та ін.).

Джерельна база дослідження складається з першоджерел та додаткової літератури. Що стосується першої категорії, то було використано 57 робіт вченого, в яких він висвітлював свої філософські погляди та торкався питань історико-філософської науки. Хронологічні межі виходу основних робіт - з 1890 по 1910 рр. Періодичні видання - "Богословський вісник", "Питання філософії та психології", "Віра та розум", "Читання у товаристві любителів духовної освіти", "Духовна школа" та інші.

Важливу складову джерельної бази філософської творчості П. Тихомирова склали документи, які зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, відділу зберігання, обліку та довідкового апарату до документів ДАЧО у м. Ніжині. Зокрема, у фондах Інституту рукопису були знайдені нечисленні листи філософа, які проливають світло на окремі риси його світоглядної позиції та події з життя. В бібліотеці Ніжинського університету було знайдено деякі роботи П. Тихомирова та копію друкованої автобіографії. У Ніжинській філії архіву Чернігівської області були вперше віднайдені та опрацьовані важливі архівні документи, серед яких його особова справа, формулярний список, відомості про відкриття ним в Історико-філологічному інституті князя Безбородко кафедри філософії та інші документи, які досить змістовно висвітлюють ніжинський період його діяльності.

Актуальність даного дослідження розкрито на прикладі історії згадок про П. Тихомирова у вітчизняній критичній літературі початку XX - початку XXI століття: починаючи від статті у 33 томі енциклопедичного словника Ф. Брокгауза і І. Ефрона за 1901 р., в якій він був удостоєний честі називатись "російським письменником" і, закінчуючи розвідками З. Каменського, Н. Філіпенко, М. Ткачук та Г. Панкова за 2001-2006 рр. На підставі цього автором було зроблено висновок про відсутність цілісного та системного підходу до висвітлення філософської та історико-філософської спадщини П. Тихомирова, що постало одним з вагомих прецедентів даного дослідження перетворити цю "історію згадок" на історію філософського життя вітчизняного вченого. Відсутність цілісного та самостійного дослідження, яке було б присвячене вивченню його філософських та історико-філософських поглядів, зумовило звернення до спеціальної джерелознавчої бази та вищезгаданого теоретико-методологічного арсеналу історико-філософського дослідження. Робота наслідує традиції та здобутки заснованого у Київському університеті імені Тараса Шевченка у 1981 р. нового напрямку в галузі історико-філософських досліджень - історіографії історії філософії. Як зауважують В. Горський, Ю. Кушаков і В. Табачковський "напрям дослідження визначався як його плідністю для подальшої розробки теоретичних і методологічних проблем історико-філософської науки (історія, як відомо, надійний і незамінний партнер сучасного філософствування у вирішенні нагальних філософських проблем; не тільки ми судимо історію, але й історія судить нас), так і через неповноту існуючих марксистських досліджень у цій галузі".

Належність дослідження до згаданої традиції, зумовила застосування підходу за формою - "…як історик філософії". Продуктивність та функціональність такої оцінки полягає у спробі верифікації на предмет форми історико-філософського знання, за рахунок застосування даного підходу, до творчої спадщини окремого мислителя. Послідовність є наступною: історія - теорія - практика. Історія історії філософії - напрям в межах історико-філософської науки, що вивчає основні етапи та особливості становлення останньої, як самостійної філософської дисципліни. "Теорія історії філософії", в свою чергу, розпадається на дві складові - теорію історико-філософського процесу та методологію історико-філософського дослідження. До компетенції першої входить вивчення проблеми закономірності розвитку філософських ідей, взаємовідношення філософії та суміжних до неї наук в історії, проблема початку філософії, проблема суб'єкту історико-філософського процесу, функціонування філософських ідей у певному соціокультурному контексті, діалектика історико-філософського процесу тощо. Друга складова охоплює завдання, принципи і методи, керуючись якими здійснює дослідження історик філософії. Коли мова заходить про практику (конкретні результати) історико-філософських студій, слід враховувати: а) послідовність застосування арсеналу "теорії" (в широкому розумінні) до вивчення та дослідження систем і учень в певний історичний період, що передбачає нерозривність теорії історико-філософського процесу та методології його дослідження на рівні формулювання принципів розуміння історико-філософського процесу як об'єкту вивчення та б) феномен методології "на вході" та "на виході", що передбачає відхилення в ході дослідження результату від задуму.

Постановка питання "…як історик філософії" передбачає відповідний ступінь варіативності: послуговуючись запропонованим підходом, який надає репрезентативний характер дослідженню, відкриває можливість з'ясувати рівень розробленості історико-філософської проблематики в межах доробку певної персоналії, творчість якої уможливлює застосування даної рецепції.

До кола дисертаційних джерел, задля кращого розуміння та адекватного висвітлення культурно-історичного контексту формування особливостей вітчизняної академічної філософії XIX - початку XX століття, автор залучив як класичні роботи з історії російської думки до другої половини XX століття (О. Введєнський, В. Зеньковський, Я. Колубовський, М. Лосський, О. Нікольський, Е. Радлов, Г. Флоровський, Ґ.Шпет та ін.), так і сучасні дослідження з історії вітчизняної філософії (О. Абрамов, В. Горський, І. Захара, Н. Мозгова, І. Огородник, Д. Острятин, В. Пшеничнюк, М. Русин, А. Тихолаз, М. Ткачук та ін.). Автором вивчені як дореволюційні, так і сучасні фахові періодичні та довідкові видання.

У другому розділі "Соціокультурні та ідейні джерела формування історико-філософських поглядів П. Тихомирова" проаналізовані культурно-історичні та теоретичні передумови становлення творчої спадщини вченого, відтворено основні віхи його духовної біографії в контексті розвитку вітчизняної культури другої половини XIX - початку XX століття, виокремлено основні напрями його наукової діяльності.

У підрозділі 2.1 - "Філософські погляди П. Тихомирова в контексті духовної культури України другої половини XIX - початку XX століття" - аналізуються соціокультурні умови формування філософських та історико-філософських поглядів П. Тихомирова. Вперше, на основі віднайденого матеріалу, реконструйовано основні періоди його життя та творчості - а) московський період (1890-1906), за який були написані основні його праці, та б) ніжинський (1906-1922), коли він займався переважно організаційно-науковою діяльністю.

Виходячи з аналізу розвитку вітчизняної філософської думки означеного періоду, виявлено критерії поділу творчості П. Тихомирова на три аспекти: логіко-гносеологічний, філософсько-релігійний та історико-філософський. В межах даного підрозділу здійснений концептуальний виклад двох перших аспектів його наукових інтересів. У логіко-гносеологічних дослідженнях П. Тихомиров розвив декілька тем, зокрема а) наголос на пріоритетності гносеологічної проблематики у філософії на початку XX ст., б) зумовленість критики і теорії пізнання метафізичними варіаціями та критика позитивізму, в) зв'язок критицизму та емпіризму на началах трансцендентальної філософії та г) функціональність типології вчень як гносеологічної ідеї в межах історико-філософських побудов. Подібна теоретико-пізнавальна позиція дослідника є близькою традиції вітчизняного "академічного" неокантіанства кінця XIX - початку XX століття (В. Введєнський, І. Лапшин та ін.). Філософсько-релігійні студії П. Тихомирова витримані в дусі ліберальності та академічності "православного неортодоксального теїзму". Розглядаючи проблеми визначення та критеріїв православ'я, критичний аналіз підстав доказів буття Бога, проблему співвідношення віри та знання, проблему свободи волі та зв'язку релігійного пізнання з художньою творчістю, мислитель схильний до науково-критичного (не-конфесійного) аналізу окреслених питань, що надає підстави віднести його до теїстично-апріорістичної течії (Ф. Голубинський, В. Карпов, В. Кудрявцев-Платонов та ін.) неортодоксального православного теїзму.

Доведено, що вирішальне місце у творчості П. Тихомирова належить історико-філософським студіям, що зумовлено як викладацькою діяльністю, так і колом наукових інтересів, про що свідчить теоретична спадщина вченого. Він послідовно проводить ряд методологічних прийомів інструментарію історико-філософського пізнання у логіко-гносеологічних, філософсько-релігійних та екзегетичних дослідженнях. Свідченням цьому є використання історико-критичного підходу у гносеології та філософії релігії і історико-філологічного у вивченні біблейських текстів.

У підрозділі 2.2 - "П. Тихомиров та вітчизняна історико-філософська наука XIX - початку XX століття" - з'ясовано, що формування історико-філософських поглядів П. Тихомирова відбувалося в контексті позиціонування по відношенню до вітчизняної історико-філософської традиції XIX - початку XX століття, яка розвивалась за наступними напрямками: шеллінгіанство (О. Галіч, К. Зедергольм та ін.), геґельянство (Ор. Новицький, С. Гогоцький, О. Козлов, В. Шилкарський та ін.), позитивізм (Є. Де-Роберті та Л. Оболенський) та самостійні підходи (І. Давидов, арх. Гавриїл, В. Карпов, О. Гіляров та ін.). З огляду на поставлене завдання і проаналізовані підходи, актуальною видається спроба ідентифікувати історико-філософську спадщину П. Тихомирова на тлі вищезгаданих напрямів. У рецензії на працю Л. Оболенського, він критично підійшов до позитивізму автора (в його марксистській інтерпретації), маючи власне бачення теоретико-методологічних підстав історико-філософського дослідження. Критика вульгаризації та непрофесіоналізму у підході до історії філософії в межах позитивістської традиції - заклик П. Тихомирова до розбудови історії філософії як науки.

Автор зазначає, що як історик філософії П. Тихомиров відрізняється особливим інтересом до теоретико-методологічних проблем історико-філософського дослідження та виробленням наукового підходу до осмислення багатовекторності та цілісності історико-філософського процесу, що уможливлює подальше звернення до аналізу теоретико-методологічних основ історико-філософської позиції мислителя.

У третьому розділі "Історія, теорія та методологія історії філософії П. Тихомирова" висвітлюються теоретико-структурні компоненти історико-філософської концепції П. Тихомирова, з метою обґрунтування факту останньої у філософському спадку вітчизняного дослідника.

У підрозділі 3.1 - "Історіографія історії філософії" - обґрунтовується, що вагоме значення в межах історико-філософської концепції П. Тихомирова займає історія історико-філософської науки. Підхід до аналізу "проб" історіографії історії філософії мислителя, в контексті інших позицій (С. Гогоцький і Е. Радлов) в межах вітчизняної історико-філософської науки другої половини XIX - початку XX ст., дозволив зробити наступні висновки: погляди П. Тихомирова на історію історії філософії, як і інших згадуваних представників академічної філософії, зазнали впливу історико-філософського вчення Геґеля, що яскраво виявилось у намаганні представити історію філософії німецького мислителя як "водорозподіл", який слугує критерієм побудови наукової історіографії. Спираючись на проаналізовані погляди у вітчизняній історіографії історії філософії, автор виокремлює наступну "періодизацію" становлення науки історії філософії: догеґелівський - геґелівський - післягеґелівський. Поклавши в основу власних історико-філософських студій критерій поділу на об'єктивну та когнітивну ("суб'єктивну") історію філософії, П. Тихомиров визначив відношення історіографії до історії філософії, яке полягає а) у обґрунтуванні сучасної філософської теорії та б) самоусвідомленні історії філософії як науки. Досвід історіографічної практики мислителя, в контексті запропонованих підходів, уможливив подальше звернення до теоретико-методологічних засад його історико-філософської концепції.

У підрозділі 3.2 - "Теорія історико-філософського процесу" - розкривається позиція, в ході якої, активно засвоївши і інтерпретувавши підходи до визначення основних принципів осмислення історико-філософського процесу у західній (перш за все, німецькій) історико-філософській науці другої половини XIX - початку XX століття, П. Тихомиров продуктивно підходить до представлення проблем співвідношення філософії і історії філософії, загального та одиничного в історії філософії, проблеми детермінацій історико-філософського процесу, взаємозв'язку філософії і науки, суб'єкту історико-філософського процесу та типології філософських учень.

Засвоївши і переосмисливши підходи Г. Геґеля та К. Фішера як "творців наукової історії філософії", вітчизняний вчений виходить з принципу співвідношення філософії і історії філософії, наголошуючи на тому, що лише розкривши предмет філософії, можна зрозуміти історію його формування. Формулюючи дефініцію філософії як наукового дослідження, яке покликане замінити наївні переконання на методично встановлені і перевірені у своїй істинності судження (логіка та методологія наук), П. Тихомиров вважає, що це знаходить своє відображення в межах історії, як об'єктивного процесу, зміни філософських споглядань у часі. Предметом філософії є пізнання абсолютної істини, справжньою ареною втілення якої постає історія філософії. Він вбачає цінність різних форм і закономірностей історико-філософського процесу в тому, що вони постають простором, в межах якого відбувається становлення філософії як науки.

У підрозділі 3.3 - "Методологія історико-філософського дослідження" - висвітлено розуміння П. Тихомиров принципів і методів історико-філософського пізнання.

Модусом переходу від теорії до методології, на думку вченого, слугує імперативність - повинність: те, що в теорії виступає як об'єктивна закономірність, в методології перетворюється на завдання для дослідника, на правило, норму, якими він повинен керуватися як аналітик, охочий раціонально відтворити в свідомості цю початкову, основну форму об'єктивного і закономірного історико-філософського процесу.

Автором з'ясовано, що методологічний аспект історико-філософського дослідження посідає у підході П. Тихомирова вагоме місце. У відповідності до мети і завдань (філософсько-історичного та філософсько-критичного) історико-філософської науки, методологія історико-філософського дослідження П. Тихомирова складається з історико-філологічного (екзегетичного), логіко-ідейного, культурно-історичного, психологічного (аспекту) методів та методу іманентної критики. Серед принципів, які виокремлює дослідник у історико-філософському пізнанні є - принцип історизму, об'єктивності та оцінки. Акцентуючи увагу на психологічній інтерпретації історико-філософського процесу, П. Тихомиров відстоює науковий підхід до історії філософії, що "знаходиться ніби то на пів шляху від гегелівської орієнтації до кантівської" і, незважаючи на ряд суперечностей (які викликані поєднанням кантівського формалізму і геґелівського історизму), дозволяє розширити евристичний потенціал історико-філософського пізнання.

Методологія історико-філософського дослідження розуміється П. Тихомировим радше не як вчення про методи, а про взаємообумовленість принципів і методів. Зокрема, принцип об'єктивності знаходить своє втілення у історико-філологічному методі, що полягає у намірі тлумачити джерело "з нього самого", не привносячи у своє тлумачення жодних зайвих, хоча і б цінних, переконань і уявлень. Принцип історизму "працює" на рівні логіко-ідейного (відтворює логіку розвитку філософських ідей хоча і відносно самостійно, проте в рамках їх загальної залежності від історичного розвитку, оскільки логічне і історичне представляє лише різні форми відображення дійсності розвитку філософського знання) та культурно-історичного (вивчення руху філософської думки всередині інваріантного ядра філософських проблем та виявлення змін культурно-історичного "дна", споживання та комунікації філософських ідей в залежності від змін соціальних і наукових детермінант) методів.

Автором визначено, що виокремлення та аналіз психологічного аспекту історико-філософського дослідження П. Тихомировим не є суб'єктивним та профанним підходом до вивчення історії філософії, побідна оцінка якого була представлена радянською історико-філософською наукою, а, навпаки, розширює можливості історико-філософського пізнання в контексті відношення "дослідник-філософ-вчення", по відношенню до методу біографічного аналізу. Подібний підхід, вважає філософ, уможливлює застосування принципу оцінки та методу іманентної критики, оскільки лише за умов роботи історика філософії "над самим собою", яка покликана "відпрацювати" спроможності пізнання тенденцій руху філософських пошуків в історії, керуючись ідею "абсолютної істини" як регулятивним принципом, буде продуктивною критика системи чи вчення, в межах їх власних основоположень і припущень. історична філософська концепція тихомиров

У четвертому розділі "Досвід історико-філософських студій у спадщині П. Тихомирова" розкриваються теоретичні та методологічні положення концепції П. Тихомирова, що формувалися і застосовувались у процесі конкретних історико-філософських студій, тому автор аналізує основні напрями історико-філософських досліджень вченого і виокремлює найвагоміші їх здобутки, в межах двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 - "Аналіз філософського вчення І. Канта" - розкривається особливість історико-філософського прочитання поглядів Канта П. Тихомировим, яка полягає не в "гонитві за системою", а у викладі та роз'ясненні окремих аспектів його творчості, та оцінці у відповідності до запитів сучасної духовної і культурно-історичної ситуації, яка склалася. Будучи неокантіанцем у своїх теоретичних переконаннях (логіко-гносеологічна проблематика), філософ воліє радше залишатись в межах цього напрямку, не вдаючись у власні варіації і творчі побудови, рухаючись в межах текстів "кенігсберзького самітника" та його інтерпретаторів. Звідси, його "неокантіанство" відображається на представленому підході в межах історико-філософського кантознавства.

Аналіз П. Тихомировим окремих аспектів у філософській спадщині І. Канта переконливо вказує на особливості "заломлення" теоретико-методологічної позиції вітчизняного вченого під час роботи з конкретним матеріалом. Серед принципів історико-філософського дослідження, якими він продуктивно послуговується під час аналізу філософії Канта є принципи об'єктивності та оцінки. Відмінне знання текстів першоджерел компенсує відсутність у його дослідженні спеціальних історико-філологічних розвідок, яких він дотримується в екзегетичних філософсько-релігійних студіях. З-поміж трьох вищезгаданих методів історико-філософського дослідження він акцентує увагу на ідейно-прагматичному та "психологічному", залишаючи позаду культурно-історичний підхід. Заслуговують на увагу одні з перших у вітчизняній філософській думці другої половини XIX - початку XX століття спроби актуалізації та "верифікації" функціональності поглядів Канта у недалекому для дослідника сьогоденні, на прикладі аналізу його філософсько-правових та філософсько-історичних поглядів, що є близькими до сучасних підходів у цьому напрямку (С. Алексєєв, І. Андрєєва, Ю. Кушаков, Е. Соловйов та ін.). Прагнення показати "Канта-в-собі" та вплив його особистості і філософії на майбутні часи та покоління - ось головне завдання, яке переслідував П. Тихомиров у своїх дослідженнях.

У підрозділі 4.2 - "Виклад та критика філософії Г. Спенсера" - здійснюється оцінка гносеології англійського мислителя-енциклопедиста як релятивізму та реалізму, якій передував послідовний виклад П. Тихомировим його поглядів, відповідно до принципів об'єктивності та оцінки в історико-філософському дослідженні. Вбачаючи в еволюційному характері основ пізнання Спенсера догматизм та психологізм, як запоруку "ненаукового" підходу до гносеологічної проблематики, він відстоює підхід критичного реалізму у неокантіанства, наголошуючи на достовірності умов пізнавальної діяльності, виходячи з факту існування двох вимірів реальності - як незалежної від людини та як "факту свідомості".

Автор доводить, що інтерпретація вченим поглядів Г. Спенсера засвідчує його підхід як історика філософії у роботі з конкретним матеріалом. Зацікавлення теоретико-пізнавальною позицією цього відомого представника позитивізму - а) є одним з не багатьох ґрунтовних досліджень творчості останнього в межах духовно-академічної філософії кінця XIX - початку XX століття та б) зразком продуктивного підходу у критиці поглядів англійського вченого. Проте розглянута позиція в межах історико-філософського аналізу П. Тихомировим поглядів Г. Спенсера заслуговує на помірковане ставлення з огляду на, з одного боку, дещо упереджене відношення вітчизняного філософа до творчості останнього (знати, щоб критикувати в межах власної теоретичної позиції), з іншого, це відобразилось на непослідовності у застосування методів історико-філософського дослідження під час вивчення гносеологічної спадщини англійського вченого (залишається в межах логіко-ідейного, обминаючи культурно-історичний та "психологічний").

ВИСНОВКИ

На підставі здійсненого у дисертації аналізу історико-філософської концепції П.В. Тихомирова, автором були зроблені наступні висновки.

Вперше, на основі віднайденої та зібраної джерельної бази, відтворено у соціокультурному та духовно-ідейному контекстах України XIX - початку XX століття основні віхи життя та творчості П. Тихомирова, як представника вітчизняної професійної філософії означеного періоду. Здійснений у дисертації аналіз спадщини П. Тихомирова дозволив виокремити три основні аспекти його творчості, що розгортаються у логіко-гносеологічних дослідах, філософсько-релігійних студіях та історико-філософському доробку мислителя.

Головне місце у спадщині П. Тихомирова посідають історико-філософські студії, що, з одного боку, зумовлено специфікою його викладацької діяльності, а з іншого, відображає загальну тенденцію професійної філософії України XIX - початку XX століття. В результаті реконструкції основних концептів - теорії історико-філософського процесу, методології історико-філософського дослідження та досвіду конкретних історико-філософських студій - доведено, що історико-філософська концепція вченого є оригінальним і самостійним вченням, яка постала в результаті активного та критичного осмислення здобутків світової і вітчизняної історико-філософської науки другої половини XIX - початку XX століття, та поповнює традицію представлення історико-філософської науки в контексті вітчизняної академічної думки означеного періоду. Ідеї П. Тихомирова мають не лише історико-філософську цінність, але й можуть бути застосовані як у сучасних дослідженнях історії України, так і під час розроблення загальних теоретико-методологічних проблем історико-філософського пізнання.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Печеранський І.П. Павло Тихомиров про психологічний аспект історико-філософського дослідження // Українознавство. - 2007. - № 1. - С. 83-86 (0,4 д.а.).

2. Печеранський І.П. Історіографія історії філософії в контексті вітчизняної "академічної" філософії 2 половини XIX - початку XX ст. (П. Тихомиров, С. Гогоцький і Е. Радлов) // Українознавство. - 2007. - № 2. - С. 64-71 (1,1 д.а.).

3. Печеранський І.П. Гносеологічні досліди П.В. Тихомирова // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр "Фоліант", 2007. - Т.XV. - С. 393-404 (0,8 д.а.).

4. Печеранський І.П. Критика гносеології Г. Спенсера у філософії П. Тихомирова // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр "Фоліант", 2007. - Т.XVI. - С. 466-479 (0,9 д.а.).

5. Печеранський І.П. Філософсько-релігійні погляди П.В. Тихомирова // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр "Фоліант", 2007. - Т.XVII. - С. 479-495 (1,1 д.а.).

6. Печеранський І.П. П.В. Тихомиров - представник вітчизняної духовно-академічної філософії др. пол. XIX - поч. XX століття // Дні науки філософського факультету - 2007: Міжнар. наук. конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: "Київський університет", 2007. - Ч. 4. - С. 27-29 (0,2 д.а.).

7. Печеранський І.П. І. Кант в інтерпретації П. Тихомирова // Філософія як складова університетської освіти: Збірник наукових праць студентів НПУ імені М.П. Драгоманова / За ред. Г.І. Волинки. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. - С. 21-26 (0,3 д.а.).

АНОТАЦІЇ

Печеранський І.П. П.В. Тихомиров як історик філософії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

У дисертації вперше здійснено цілісний і системний аналіз історико-філософської концепції П.В. Тихомирова. На підставі дослідження архівних джерел, рукописних та друкованих праць вченого відтворено московський та ніжинський періоди його життя та діяльності, виокремлено та вивчено в межах його спадщини логіко-гносеологічні, філософсько-релігійні та історико-філософські студії. Доведена пріоритетність історико-філософської проблематики у творчому доробку П. Тихомирова, в результаті реконструкції та аналізу структурних концептів якої сформульовано висновок про наявність історико-філософської концепції у спадщині вітчизняного дослідника. У дисертації з'ясовано зміст і наукова значущість ідей П. Тихомирова для розбудови сучасних історико-філософських студій в Україні.

Ключові слова: Тихомиров П.В., історико-філософська концепція, духовно-академічна філософія, об'єктивна і когнітивна історія філософії, принцип історизму, історіографія історії філософії, культурно-історичний аналіз, імперативність.

Печеранский И.П. П.В. Тихомиров как историк философии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

В исследовании выполнены теоретическая реконструкция и систематический анализ историко-философской концепции П.В. Тихомирова как представителя отечественной профессиональной философии конца XIX - начала XX века. В результате работы с архивными документами и рукописными материалами, трудами мыслителя и критической литературой, реконструированы московский (1890-1906) и неженский (1907-1922) периоды его жизни и научной деятельности, рассмотрены основные направления его творческих интересов, определено приоритетное место историко-философских исследований в наследии мыслителя, выделены их научные результаты.

В ходе анализа источниковедческой основы исследования установлено, что становление историко-философских взглядов П. Тихомирова заключалось в продуктивном переосмыслении достижений основных направлений западной традиции историко-философской мысли и отечественной историко-философской науки XIX - начала XX века (шеллингиантсво, гегельянство, позитивизм и др.). Автором установлено, что как историк философии исследователь отличается особым интересом к теоретическим и методологическим проблемам историко-философского исследования и научным осмыслением целостности и динамичности историко-философского процесса.

Автор доказывает, что в пределах историко-философский концепции П. Тихомирова можно выделить подход к изложению истории историко-философской науки, который сформировался под влиянием учения Гегеля, что видно из попыток установить периодизацию этой науки, в контексте которой отечественный философ выделяет догегелевский, гегелевский и послегегелевский периоды. Влияние гегелевских и неокантианских идей в историко-философских студиях П. Тихомирова прослеживается диссертантом при изложении теории историко-философского процесса и методологии историко-философского исследования. Установлено, что модусом перехода от теории к методологии есть категория должного: то, что в теории выступает, как объективная закономерность в методологии определено как задание для исследователя, та норма и правило, которым он должен руководствоваться, чтобы воссоздать всю объективную поливариантность историко-философского процесса. Показано, что историко-философские идеи имеют свои истоки в продуктивном синтезе гегелевского принципа единства логического и исторического с культурологическим исследованием историко-философского процесса Виндельбанда.

В диссертации проанализированы основные направления конкретных историко-философских исследований П. Тихомирова, в лице которых постает творчество И. Канта и Г. Спенсера. В ходе анализа философских взглядов этих мыслителей, автором продемонстрированы не только особенности "приломления" П. Тихомировим методологии историко-философского исследования на примере работы с конкретным материалом, но и раскрыто как творческий подход к немецкой классической философии, так и критический взгляд на позитивизм.

Осуществленный в диссертации целостный и системный анализ философского и историко-философского наследия П. Тихомирова, делает возможным последующее внедрение его студий к традиции изучения отечественной академической философии второй половины XIX - началу XX века и использования теоретико-методологического потенциала историко-философской концепции ученого в реформе современной историко-философской науки в Украине.

Ключевые слова: Тихомиров П.В., историко-философская концепция, духовно-академическая философия, объективная и когнитивная история философии, принцип историзма, историография истории философии, культурно-исторический анализ, императивность.

Pecheranskiy I.P. P.V. Tyhomirov as the historian of philosophy. - Manuscript.

Dissertation for obtaining of scientific degree of Candidate of Sciences Philosophy by profession 09.00.05 - history of philosophy. - Kyiv National Taras Shevchenko University, Philosophical Faculty - Kyiv, 2008.

Entire and systematic analysis of P. V. Tyhomirov's historical and philosophical conception is put into practice in the dissertation for the first time. On the grounds of studding of archive sources, written and printed works of the thinker Moscow and Nizhyn periods of his life and activity are reproduced, logic-gnoseological, philosophic-religious, historic-philosophical schools are detached and studied within his heritage.

Priority of historic-philosophical problems in the masterpiece of P. Tyhomirov is proved. As a result of reconstruction and analysis of structure concepts of this priority the conclusion of presence of historic-philosophical conception in the thinker's heritage is formulated. The content and the scientific importance of P. Tyhomirov's ideas for building up of modern historic-philosophic studios in Ukraine are cleared up in the dissertation.

Key words: Tyhomirov P.V., historic-philosophical conception, spiritually-academic philosophy, objective and cognitive history of philosophy, principle of historical method, historiography of history of philosophy, culture and historic analysis, imperativeness.

Размещено на Allbest.ru