Щастя в етичній концепції "Конкордизму" Володимира Винниченка

Специфіка, домінанти та традиції розвитку проблеми щастя в історії етичної думки, що стало підгрунтям для формування Винниченкової концепції щастя. З’ясування ключових проблем, які обумовили зміст морально-етичних шукань у житті та творчості митця.

Рубрика Философия
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 07.11.2013
Размер файла 37,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГУСАК Надія Іванівна

УДК 17. 03 (477)

ЩАСТЯ В ЕТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ “КОНКОРДИЗМУ” ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Спеціальність 09. 00. 07 - етика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики і культурології філософського факультету.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Левицька Олександра Іванівна; Київський інститут туризму, економіки і права, професор кафедри філософії і соціальних дисциплін.

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Малахов Віктор Аронович; Інститут філософії НАН України імені Г. Сковороди, провідний науковий співробітник - кандидат філософських наук, доцент Краснова Неля Митрофанівна; Київський Національний педагогічний універсистет імені М. Драгоманова, доцент кафедри філософії.

Провідна установа - Центр гуманітарної освіти НАН України

Захист відбудеться “20” травня 1999 р. о 15. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 28 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми дослідження. Наприкінці ХХ століття з усією гостротою і складністю постає проблема зникнення і розмиття багатьох моральних цінностей і категорій. На зламі віків свідомість ніби втрачає здібність протиставляти і розрізняти те, що раніше існувало на різних полюсах. Безпорадність морального безвихіддя сучасної ситуації, на яку частіше вказують сучасні культурологи й етики, полягає у тривкому парадоксальному сплетінні абсолютно несумісних феноменів як свідомості, так і моральності: з одного боку, девальвація духовних цінностей, недовіра до вікових гуманістичних критеріїв буття, легкість і спокусливість процесів ідеологізації та моралізування і, водночас, з іншого - настійне тяжіння до нових моральних начал, напруженість балансування на межі космосу і хаосу морального життя. У такі переломні моменти значно підвищується інтерес до проблем “внутрішньої” людини - сенсу існування, її гармонії і щастя.

Найбільш гостро проблема ентропії етичних начал актуалізувала себе в літературі, отже, закономірно виникає необхідність у зверненні до літературного процесу ХХ століття саме в аспекті виявлення і осмислення у творчості різних художників системи моральних цінностей і антропологічних проблем. У цьому відношенні одним з найцікавіших періодів в історії української культури є початок століття. Відомий як “доба українського відродження”, він представляє неабиякий інтерес для багатьох галузей вітчизняної науки.

В етико-культурологічному контексті цей період позначений моральним катарсисом, новою моральною перипетією, що обумовила трагедію особистості і трагедію вчинку. Саме відтворенням і продовженням тих процесів, що відбувалися в Україні у 20-их роках, позначився етап розвитку українського суспільства, який розпочався з набуттям незалежності. Можливо через це згадана доба привернула до себе увагу публіцистів, істориків, філософів, мистецтвознавців, які одностайно відзначали, що та особлива духовна атмосфера і надзвичайний інтерес до людської особистості сформували на початку століття певне духовно-моральнісне явище, яке помітно впливало і продовжує впливати на різні сфери національного буття. На наш погляд, настав час вивчення цього шару культури, освоєння його філософсько-етичних цінностей.

Однією з яскравих і талановитих постатей української культури ХХ століття, що з особливою повнотою відбила характер доби, її морально-естетичні пошуки, найбільш гостро відчула суть трагедії - народження нового морального катарсису - і порушила питання про природу та філософію щастя, була постать Володимира Винниченка, який поєднав у собі притаманну своєму поколінню віру у досягнення соціальної гармонії з пошуком причин недосконалості сучасного життя. Це привело письменника до формування власної концепції ціннісного виміру людини і будування щасливого буття на засадах гармонійної взаємодії особистості і суспільства, глибинної внутрішньої кореляції морального існування людини з активно впливаючими на неї підсвідомими бажаннями і началами буття.

Постать В. Винниченка як відомого драматурга і суперечливого політика у різні часи викликала інтерес дослідників, однак його філософсько-етичні погляди і шукання лишалися, здебільшого, поза увагою: їх глибинна суть, на наш погляд, й дотепер є недостатньо висвітленою. Проблема власне моральних цінностей і щастя, зокрема, не була спеціальним предметом вивчення.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Найбільш парадоксальним є те, що, не зважаючи на багатогранну популярність Винниченка на початку століття, в першу чергу як “мораліста”, письменника і громадського діяча, на значну кількість публікацій стосовно цієї особистості, він так і залишається не до кінця зрозумілою і вивченою постаттю.

Роботи про Винниченка носили, переважно, історико-літературний та суспільно-політичний характер, хоча і в даному випадку не можна у повній мірі говорити про об'єктивність і професійність досліджень 20-х років через існуючу вже тоді “політизацію” літературно-мистецьких явищ і процесів. Літературна критика намагалася з'ясувати передусім місце письменника на “класовій карті”. У всякому разі саме з цих причин “Сонячна Машина” Винниченка стала об'єктом літературної дискусії 1925 - 1928 рр. З політичною орієнтацією пов'язувалися і творчий метод письменника, і його морально-етичні шукання.

Щодо останніх, їх, здебільшого, пояснювали “ідеологічними блуканнями” (Г. Овчаров) і “пореволюційним упадництвом”, властивим письменникам буржуазно-революційної інтеліґенції (А. Річицький). Власне філософсько-етичних досліджень не існувало, хоча проблеми моральної філософії у творчості Винниченка, як відомо, цікавили його сучасників, серед яких К. Арабажин, А. Ґорчаков, М. Горький, С. Єфремов, М. Зеров, В. Ленін, В. Львов-Рогачевський, І. Свенціцький, М. Сріблянський, І. Франко, П. Христюк та ін. Їх роботи, зрозуміло, не були однозначними у своїх характеристиках мотивації Винниченкових шукань, майже всі вони відзначаються суперечливістю, непослідовністю і, подекуди, викривленням світогляду художника. Однак, навіть такі спроби узагальнюючих досліджень не мали продовження в Україні, позаяк з початку 30-х і до кінця 80-х років ступінь деформації національного духовно-культурного організму не дозволяв порушити ці проблеми.

Винниченкознавство, передусім як галузь літературознавчої науки, існувало лише за кордоном і розвивалося за певною традицією - дискусійна форма домінувала у дослідженнях творчості письменника. Новий аспект наукового вивчення його творчої спадщини - філософсько-етичний, основоположником якого є Г. Костюк, - розпочався з кінця 40-х років, коли Винниченком було здійснено “сенсаційний виклад” власної концепції будування щастя (Прага, 1937р.) і видано перший її мистецький варіант - політично-філософський роман “Нова Заповідь” (Париж, 1949р.). Розпочалася полеміка, у якій взяли участь і європейська літературна критика, і широке коло української еміґрації. М. Гарасевич, Т. Гунчак, Д. Гусар-Струк, Т. Кобзей, Г. Костюк, Є. Лащик, І. Лисяк-Рудницький, М. Мольнар, С. Наумович, Л. Онишкевич, С. Погорілий, В. Ревуцький, М. Тарнавська, М. Шлемкевич - неповний перелік тих, кого цікавило філософсько-етичне надбання Винниченка і хвилювала його подальша доля. Однак спеціального дослідження так і не з'явилося: серед великої кількості проблем (поліфонізм критики, визначення Винниченка як “суперечливої” натури ставили під сумнів доцільність говорити про будь-яку логічну систему та ієрархію цінностей в цілому) найголовнішою складністю у вивченні моральної філософії письменника було те, що філософський доробок його (включаючи останні романи) так і не був виданий.

“Реабілітація” письменника в Україні розпочалася наприкінці 80-х років з появою нарисів і досліджень загальнопізнавального характеру, які заново “відкривали” Винниченка для нашої культури (І. Дзеверін М. Жулинський, П. Федченко). Останнім часом з'являються літературознавчі роботи, де творчість письменника (та чи інша її проблематика) розглядається у загальному руслі домінуючих філософських ідей сучасної йому доби (Т. Гундорова, С. Михида, Л. Мороз, В. Панченко, Г. Сиваченко). Однак всі вони локалізуються матеріалом, що не включає еміґраційний період (1925-1951рр.). На наш погляд, цей період має певні особливості і відзначається як окремий етап творчої еволюції письменника.

Об'єктом нашого дослідження є власне філософсько-етичний доробок письменника періоду останньої еміґрації, який, проте, розглядається у загальному руслі усієї великої літературно-мистецької спадщини Винниченка, а предметом - категорія щастя в його морально-етичній системі “Конкордизму”.

Все вищезазначене і обумовило обрання теми дисертаційного дослідження, його мету і основні завдання.

Мета роботи полягає в тому, щоб, осмисливши ціннісну значущість етичних категорій морально-філософської системи Винниченка, проаналізувати і визначити структуру власної концепції щастя українського письменника.

У відповідності із поставленою метою передбачається розв'язати такі завдання:

- вичленити специфіку, домінанти та традиції розвитку проблеми щастя в історії етичної думки, що стало підгрунтям для формування Винниченкової концепції щастя;

- з'ясувати ключові проблеми, які обумовили зміст морально-етичних шукань у житті і творчості митця;

- визначити міру впливу проблеми морального вибору на світоглядну орієнтацію В. Винниченка, показати характер та принципи взаємозв'язку морально-філософської проблематики творів українського письменника з його вчинками як політичного діяча і громадянина;

- розкрити сутність складових чинників етичної концепції письменника у системі моральних цінностей, зокрема категорії щастя, охарактеризувати його творчий внесок у національну філософську культуру.

Методологічна та теоретична основа дослідження побудована на роботах загально-теоретичного і конкретно-історичного характеру, які стосуються сфери філософії, етики і літературознавства. Для розв'язання окреслених вище завдань і досягнення загальної мети дослідження дисертантка спиралася на художню, публіцистичну та епістолярну спадщину В. Винниченка, архівні матеріали та щоденникові записи, що зберігаються у Бахметьєвському Архіві Колумбійського університету США, на літературно-критичні та філософські роботи українських і зарубіжних вчених.

Методологічним стрижнем дослідження стала світова філософська спадщина, де проблема щастя співвідноситься з пошуком гармонії та рівноваги. Важливе методологічне значення для дисертації мали філософсько-світоглядні дослідження, представлені творами М. Бердяєва, С. Бовуар, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Ж. -П. Сартра та ін. Новітніми орієнтирами слугували праці сучасних філософів - В. Бакштановського, І. Бичка, В. Біблера, В. Горського, А. Гусейнова, І. Кона, Є. Лащика, О. Левицької, М. Лука, В. Малахова. Методологічною основою філософського дослідження художнього тексту виступають роботи М. Бахтіна, М. Зерова, Л. Левчук, Т. Гундорової.

Наукова новизна даної роботи полягає у тому, що у ній вперше піддається аналізу філософсько-етичний доробок В. Винниченка, у тому числі невидані філософські трактати “Щастя: Листи до юнака” (1930) і “Конкордизм - система будування щастя” (1938 - 1948), робиться спроба здійснити системне дослідження ключової проблеми морально-етичної світоглядної парадигми - проблеми щастя - у творчості українського письменника, а формування етичної концепції митця осмислюється, по-перше, у світлі комплексної проблеми морального вибору і, по-друге, у контексті модерністичної філософії в цілому; на прикладі останніх романів письменника показано процес художнього відтворення його етичної концепції.

Результати дисертаційної роботи конкретизуються у таких положеннях і висновках:

- визначається площина, в якій можна говорити про “філософію життя” Ніцше у контексті світоглядної орієнтації Винниченка. Серед багатьох аспектів, що дозволяють провести паралель між цими двома постатями (критика християнської моралі, експериментальний характер творчості, ідея абсолютної чесності, туга за ідеальним суспільством) центральне місце посідає “переоцінка цінностей”, яка, однак, у Винниченка набула своєї інтерпретації, через що і розвінчання ним християнської моралі мало іншу природу, не пов'язану ні з індивідуалістичною філософією Ніцше, ні з причетною до неї ідеєю морального нігілізму. Його моральний принцип “чесності з собою”, уявлення про “вищих людей” виникли як похідні зазначеної “формули” духовного перебігу століть, але були, водночас, продуктом власних пошуків істини та гармонії і різнилися від “методу” Ніцше, його Надлюдини, передусім, своїми якісними характеристиками;

- формування світогляду письменника, зокрема уявлення про сенс життя і щастя, подається у контексті модерністичної філософії і розглядається як комплексна проблема морального вибору. Вибір Винниченка, життєвий і громадянський (у тому числі і як політичного діяча), детермінований його марксистськими уподобаннями, які згодом вкарбувалися у свідомість як певна етична мрія, що втілювала ідеал свободи - “всебічне визволення”. Це спростовує однозначність характеристик “мінливої” і “непевної” особистості Винниченка і виправдовує її визначення як представника типу “етики кінцевої мети”; водночас, у власній моделі вдосконалення людства, він органічно поєднав свої соціальні і політичні ідеали з модерною філософією;

- проблеми свободи, вибору, гармонії, які порушував у своїх творах письменник, не лише продовжують традиції гуманістично-екзистенціальної філософії, але і збагачують їх, наповнившись соціальним змістом. Акцентуючи на значущості соціальної залежності людини - “чесність з собою одночасно є чесністю з іншими”, - Винниченко виводить із сфери абстракції категоріальну дихотомію “Я - Інший” і, запровадивши як екзистенціальну категорію узгодження людської спільноти (“інстинкт громадськості”), виходить на рівень європейського духовного розвитку, де найближче до проблем такого роду стояли французькі екзистенціалісти;

- у роботі дістало подальший розвиток обгрунтування визнання, що в українській культурі початку століття Винниченко є митцем, найбільше пов'язаним з психоаналітичним вченням З. Фрейда. Виявлено особливості ідентифікації письменника з героями його власних творів, через яку відбувався процес “самовиховування” Винниченка у морально-етичному плані. Методом співставлення автора і літературних героїв (у психоаналітичному розумінні) вибудовується і аналізується альтернативна категорія “інстинкт - новий моральний принцип” під кутом зору проблеми людського щастя, в результаті чого розшифровується домінанта змісту моральної культури в творчості Винниченка, яка визначається рухом у напрямку до вічних істин;

- вперше у контексті вивчення еволюції етичних поглядів Винниченка розглядається так звана “французька доба” - останній період життя і творчості письменника в еміграції, період самотності і переоцінок, коли концепція “творення щастя” набула цілісності і завершеності й виросла у теорію; відзначається, що світоглядна парадигма Винниченка органічно сприйняла індійську філософську традицію і збагачувалася знаннями Живої Етики, аналізується наповненість принципу “чесності з собою” через призму всезагальної єдності, рівноваги і всеохоплюючого гуманізму буддистської філософії;

- ключовим вихідним моментом у намірах Винниченка створити систему будування щастя було “відкриття” ним того, що існує “досвід щастя”: завдяки спогадам відбувається процес відтворення щасливих миттєвостей. Його концепція творення щастя являє собою процес роботи над власною особистістю, самовдосконалення, і досягається відповідною системою поведінки. У межах аналізу Винниченкової “конкордистської” системи тлумачаться такі основоположні поняття як рівновага, повнота і цілісність буття, проблеми кохання, шлюбу, дітонародження висвітлюються через призму категорії “інстинкт - розум”, правила поведінки розглядаються у співвідношенні до власного стилю життя письменника, а реалізація ідеї щастя - як філософський образ його творчості.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення та висновки дисертації сприяють поглибленню освоєння та вивчення духовної спадщини української культури саме в етико-культурологічному її аспекті, надають можливість більш повно і об'єктивно характеризувати таку видатну і, в той же час, складну, мало вивчену постать В. Винниченка, зрозуміти, чим зумовлено звернення до теми щастя, оцінити зміст його філософсько-етичного доробку і, нарешті, визначити місце та роль його теорії у збереженні й оновленні евдемоністичної традиції в історії етичної думки.

Матеріали дисертації можуть бути використані викладачами вузів і шкіл для розробки курсів історії України, вітчизняної філософії та культури, курсу історії української літератури ХХ століття.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у доповідях та повідомленнях на науково-практичних конференціях: “Проблеми соціальних і гуманітарних наук” (Миколаїв, 1996), “Дні науки” філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1996), “Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання” (Київ, 1997), висновки роботи обговорювалися на засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1998), на науково-методологічних семінарах кафедри історії і культурології Слов'янського державного педагогічного інституту (Слов'янськ, 1998) та на кафедрі філософії Академії внутрішніх справ України (Київ, 1998), використовувалися під час читання лекцій з історії культури на економічному факультеті Київського університету, а також були представлені в авторських публікаціях.

Структура дисертації обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмету, що вивчається, а також метою та завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних літературних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

винниченко концепція щастя

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання роботи, розкривається її наукова новизна і практичне значення, відображається апробація результатів дослідження.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Етико-культурологічне підгрунтя формування проблеми щастя у В. Винниченка” є певним методологічним фундаментом і у контексті загального висвітлення теми дослідження виконує допоміжну роль. У ньому розглядаються основні теорії щастя як певна сумарна тенденція, загальна орієнтація розвитку даної проблеми в історії етичної думки. Звернення до історико-філософської традиції дозволяє сформувати те “філософське підсоння”, у якому визрівала власна етична концепція Винниченка, і проаналізувати його теорію моралі і щастя - як у її засновках, так і внутрішній її зміст.

Наша спроба дістатися суті феліцітології як однієї з найважливіших сфер осмислення людського буття дозволяє зробити висновок, що основною її проблемою є пошук рівноваги між особистісно значущим характером щастя і його етичною об'єктивною парадигматичною цінністю. Роздуми про щастя так чи інакше передбачають ідеал конкретного об'єктивного положення чи суб'єктивного стану людини, виражають уявлення про те, якими повинні бути її життя і діяльність. Це стан певної задоволеності. Однак критерії оцінювання задоволеності визначаються індивідуально, і людина, таким чином, постійно опиняється у ситуації вибору - від елементарного визначення пріоритетів у системі задоволень до прийняття рішення на більш високому моральному рівні. Різниця у виборі критеріїв, багатство шляхів, якими досягається рівновага, значною мірою зумовили розмаїття етичних напрямків і шкіл. Отже, саме вибір, його мотивація, береться як визначальний фактор під час аналізу основних історичних концепцій щастя. Спираючись на це, можна простежити, що, не зважаючи на різноманітність існуючих здавна етичних систем, поняття щастя в них детерміновано, переважно, трьома критеріями - “принципом насолоди-задоволення”, “принципом корисності”, та тим “Вищим”, “Цілим”, яке існує у метаґраничному бутті, що відкриває ще одне бачення проблеми - метафізичне. У розділі виявляється сутність усіх трьох напрямків, визначається своєрідність їх інтерпретації в історичній практиці, аналізуються етапи їх розвитку та простежується взаємозв'язок з сучасними вченнями.

Через те, що деякі теорії щастя - особливо, які пов'язані з соціальними перетвореннями, - несуть певне утопічне забарвлення, у роботі звернено увагу на феномен утопії. У філософсько-етичному аспекті утопія виявляє найглибшу потребу людини виправдати сенс свого буття. Попри те, що утопії не здійснюються в реальному житті, поява їх свідчить про певні бажання людства, які треба вивчати і намагатися здійснити у деяких реально можливих формах.

Інтерес Винниченка до проблеми щастя, його утопії і сама концепція “творення щастя” пояснюються, передусім, шуканнями морального характеру, які висунула його доба: перехід у нове ХХ століття, що супроводжувався світовими війнами та соціальними катастрофами, вимагав нового ідеалу щастя. Отже, не дивно, що саме ця категорія розглядається у роботі як ключова в етико-філософських поглядах письменника.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ “Еволюція поглядів Володимира Винниченка у контексті модерністичної філософії” формування світогляду українського митця і одного з визначальних його чинників - уявлення про щастя - розглядається у контексті проблеми морального вибору. Звернення до питання про щастя і сенс життя є, з точки зору психології, симптомом певної невдоволеності. Те, що “соціальне” і “національне”, які в уявленнях Винниченка мають бути взаємопов'язані, не згармонізувалися в житті, ускладнювало ситуацію морального вибору і спричинило особистісну життєву драму письменника.

Разом з тим, якщо вести мову про світогляд Винниченка, правильно буде говорити про певну еволюцію поглядів. Захоплення новими філософськими теоріями обумовлено, по суті, тими ж причинами невдоволеності: в нових філософських системах він намагався відшукати рішення своїх проблем. Маркс, Ніцше, Фрейд, Сартр - ось чиї теорії слугували орієнтирами для людини Винниченкової доби і формували так званий “горизонт” особистості. У світлі останніх досліджень всі вчення типу “ґранд-нарацій” про світ, людину, культуру, соціальне життя, з притаманною їм формою “філософії як теорії”, можуть бути об'єднані номінацією Модерн (Р. Гвардіні, В. Лук'янець, О. Соболь). Така позиція дозволяє подати еволюцію поглядів Винниченка у контексті модерністської філософії.

У першому підрозділі з'ясовується роль та місце марксизму у світоглядній орієнтації морального вибору письменника. Вивчаючи його суспільно-політичні погляди, дослідники вказували на “специфічність” Винниченкового марксизму, вважаючи, що письменник сприйняв тільки есхатологічно-утопійну його частину (І. Лисяк-Рудницький). Здебільшого це справедливо. Комунізм для Винниченка був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії - “всебічного визволення”, втіленням гармонії, що передбачала широкі можливості розвитку людини в її спрямуванні до щастя. Саме через це він ніколи не відмовився від своїх комуністичних позицій. Утопії з “колектократією” та “конкордизмом” - наявний тому доказ. Однак, зазначена “ненауковість” і “специфічність” його марксизму не заважає визнати, що творче й етичне надбання Винниченка належить, безумовно, марксистській духовній традиції. Це підтверджує не тільки ідейна маніфестація самого письменника, а й те, що він, певною мірою, завершує марксистську теорію моралі - представляє “розробку” її соціально-практичної частини, трансформувавши марксизм у сферу морально-етичних проблем.

На думку Винниченка, людська свідомість і поведінка можуть бути зрозумілими тільки як класово обумовлені, отже, як політик і громадянин, він не заперечує, що ідеологія формує своєрідне поле моральності, але, замислившись над питанням “що має надати суспільному буттю моральної якості? ”, зіткнувся з проблемою, яка вимагала прийняття, передусім, особистого морального рішення, а саме - що обрати за підґрунтя власної моральності? Як суб'єкт морального вибору, Винниченко мотивується збереженням власної гідності в умовах соціального і морального відчуження. Не в змозі змінити обставини, він своїм вибором, що репрезентується принципом “чесності з собою” намагається не дати цим обставинам поневолити себе.

Під кутом зору такого розуміння моральності дисертант аналізує переконання і вчинки письменника, що дали підстави тлумачити їх як “зрадницькі” та “мінливі”.

Так звані “зміни позицій” обумовлені Винниченковим розумінням “національного чуття”, яке збільшувало масштаби ситуації морального вибору. Любов до своєї нації, “яка не знає ні класів, ні партій” не дозволила йому прийняти концепцію міжнаціональних відносин у радянській державі й піти на компроміси.

Неминучість насильства - тема, яка справді бентежила Винниченка і стала для нього “каменем спотикання” у марксизмі. Не зважаючи на революційну вдачу і прагнення перебудувати суспільний лад, він все більше переконується, що людина сама повинна знайти свій шлях до щастя, уникаючи війн і революцій, для цього їй необхідно тільки перебудувати себе зсередини, бо ненасильницький опір - це шлях сильних людей. Через це вибір Винниченка цікавий і з точки зору політичної етики.

У певному розумінні “зміну позицій” обумовило розчарування у політиці російської компартії. Коли ж сталінізм завдав смертельного удару українській національній ідеї в цілому, чашу розчарувань було переповнено - тоді покладено кінець його політичній діяльності і “вилікувано” від роздвоєння. Проте, це не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Його публіцистика останніх років відстоює ті ж позиції, що і ранні праці. До того ж, майже чверть століття проживши у Франції, де соціалістичні ідеї активно пропагувалися прихильниками СРСР - Сартром, Жидом, Роланом, український письменник весь час “підживлював” свої ілюзії і віру у земне божество в образі ідеального суспільства майбутнього.

У контексті Винниченкових роздумів над природою моралі і щастя значне місце посідає модерна філософія, яка визначила певні аспекти його світоглядної орієнтації. Поєднуючи етику з екзистенціалізмом, віталізмом, індивідуалізмом, він, як і багато художників його доби, намагався з нових позицій розв'язати питання моральної філософії, зокрема, проблему людського щастя.

У другому підрозділі етичні погляди Винниченка зіставляються (у порівняльному аспекті) з позиціями “філософії життя” Ніцше з метою визначити ступінь і значення її впливу на погляди українського письменника і, таким чином, на формування національного модерністичного світобачення в цілому.

Вчення німецького філософа відбилося на творчості Винниченка досить дивним чином: з одного боку, він не приймав цілу низку ідей Ніцше, і в першу чергу його презирливе ставлення до “маленького людського щастя”, а з іншого - власні позиції Винниченка нібито перегукуються з певними положеннями філософії Ніцше, що, власне, викликало великий резонанс у тогочасному українському суспільстві і закріпило за Винниченком славу “творця нових вартостей”.

Панування Ніцше в мистецтві, насамперед в літературі, особливості розвитку української духовної культури утворили сприятливий ґрунт для сприймання філософсько-етичних поглядів німецького філософа українською інтеліґенцією. Через те, що Винниченко був державним діячем, погляди якого формувалися згідно з його громадською і політичною діяльністю, він не міг поділяти антисоціалістичних, антидержавних та індивідуалістичних поглядів Ніцше. Роздуми письменника про сучасну мораль, де за абстрактними моральними нормами прихована експлуататорська сутність, підштовхнули його до аналізу підстав моральності як цінності. Критика моралі - вісь, навколо якої можна розгортати зіставлення цих двох постатей, і, хоча така критика була обумовлена різними причинами, пафос їх етичних роздумів однаковий: розвінчання християнської моралі - і саме моралі, а не християнства як релігії.

“Філософія життя” імпонувала українському письменнику, оскільки своєю вимогою “повернутися до самого себе” була суголосна його принципу “чесності з собою”, хоча, “метод” Винниченка, на наш погляд, виявляв більшу етичну цінність - розглядався не як власне принцип, а безпосередньо залежав від моральності людини і, отже, міг бути або самим моральним, або найаморальнішим. Тому український письменник так і не наважився подати свої взірці “вищих людей”, ймовірно, інтуїтивно відчувши, що “формальна” загальнолюдська мораль насправді є тією “оболонкою”, що привертає усіх до єдиної людської основи.

Розташувати ці дві постаті в одній площині дозволяють і такі факти: обидва -літератори, що прийшли у філософію, ідеї яких утворюють не цілісну філософську систему, а швидше - філософські образи, персоніфіковані і деперсоніфіковані (правила життя). Можна припустити, що завдяки Ніцше Винниченко і знайшов альтернативне розуміння моральності, яке співвідноситься з природою людини, однак, не можна ототожнювати їх суто особистісну моральну рефлексію на події часу.

У третьому підрозділі дисертант намагається подати екзистенціально-гуманістичні традиції в творчості Винниченка в їх модерністичній інтерпретації. Навіть поверховий погляд на екзистенціалізм - як на комплекс філософсько-антропологічних проблем, що вирішуються методами, властивими багатьом різноманітним філософським системам - дає підстави визначити Винниченка як мислителя екзистенціального спрямування. Не перериваючи традиції української філософської культури, де одним з найголовніших питань було “як досягти щастя? ”, він, в той же час, порушив проблеми, які дозволяють помістити його мистецтво в один ряд з творчістю французьких екзистенціалістів. Проблема щастя і гармонії одночасно вимагала розв'язання цілого комплексу проблем моральної філософії, що потребували екзистенціального осмислення і стосувалися свободи особистості, її відповідальності, вибору тощо. “Чесність з собою” Винниченка і є, власне, однією з основоположних ідей екзистенціалізму: бути чесним, за Сартром, означає бути свободним, чинити свій вибір вільно, у повній відповідності до внутрішньої сутності індивіда.

Проблема свободи, зокрема, свободи жінки, стала головним чинником, на якому базувалася Винниченкова концепція цілісної людини і яка стала незабаром предметом дослідження Сімони де Бовуар. З визволенням жінки пов'язувалося вирішення проблеми сім'ї і проституції. Перевіряючи можливості свободи як такої у своїй “моральній лабораторії”, обидва автори “вводили” жінку у різні сфери життя, де їх героїні прагнуть реально утвердити свободу своєї особистості, намагаються змінити щось у зведеному незалежно від їхньої волі стані речей.

У художній творчості і в теоретичних роботах Винниченко намагався вивести із сфери абстракції та обґрунтувати категорію, без якої виявляється неповною загальна характеристика людського буття - “Я - Інший”, тобто те, що обумовлюється суспільними стосунками і визначається екзистенціалістами як соціальна залежність людини. Серед представників французького екзистенціалізму найбільш близько з цією проблемою була пов'язана творчість великого гуманіста епохи Сент-Екзюпері. Його “ідея спільноти” суголосна “інстинкту громадськості” Винниченка, і це спонукає визнати адекватність українського письменника культурі ХХ століття в цілому.

Порушивши екзистенціальні проблеми під кутом зору категорії щастя, Винниченко не міг обійти увагою психоаналіз, маючи на увазі, ймовірно, те, що досконале вивчення власної особистості допоможе досягти внутрішньої рівноваги і сприятиме щасливому існуванню. У четвертому підрозділі його “нова мораль” розглядається у контексті психоаналітичного вчення З. Фрейда.

Гіркі обставини емігрантського життя, нереалізовані політичні амбіції, безрезультатна “модерна операція”, пов'язана з інтимною сферою подружжя Винниченків, про яку згадується у щоденнику, і взагалі вся складність і суперечливість натури українського письменника серйозно вплинула і на формування його морально-естетичної позиції, і на емоційне забарвлення його творів. Це робить доцільним застосувати до творчості письменника засіб ідентифікації.

Психоаналітичний розбір художніх творів дозволив, по-перше, відтворити процес “самовиховування” у морально-етичному аспекті: як мислитель-етик, Винниченко досяг вищого ступеня моральності, бо пройшов сам усі “гріхи”, намагаючись створити етичний погляд на речі, привернувши мораль до природи людини; по-друге, зробити висновок, що письменник, значною мірою, сприйняв ідеї Фрейда (дискурс бажання і насолоди, апеляція до віталістичної сили, акцентування на цінності так званого “тваринного інстинкту” тощо), однак, інтерпретуючи їх у своїй творчості, Винниченко подекуди не погоджувався із засновником психоаналізу відносно твердження про ірраціональність інстинкту, звинувачував Фрейда у тому, що той не бере до уваги соціальний аспект, коли шукає причини покаліченого інстинкту, не пов'язує статевий потяг та почуття з усією системою моралі, з усім соціальним ладом. Зіткнувшись з психоаналізом, Винниченко усвідомив, що фізична досконалість є невід'ємним чинником щастя, тому інстинкти, почуття, підсвідомі бажання повинні гармонійно співвідноситися в людині з її потребами, розумовими здібностями і, навіть, з соціальними та політичними уподобаннями.

Опрацювавши величезну кількість філософських робіт з метою відшукати причини нещастя, Винниченко зупинився на ідеї писати власну “Книгу про щастя”. Порушивши традиції евдемоністичної етики, він у реалізації свого задуму використав надбання класичної філософії (що, певною мірою, пояснює еклектичний характер його системи), але мав намір викласти свою теорію моралі і щастя через призму модерністичної етики, переконаний, що “щастя є твір нашої волі, розуму, сил”.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ “Проблема щастя у філософсько-етичній системі “Конкордизм” В. Винниченка” піддається аналізу власне етична спадщина письменника і аналізується творче надбання останнього періоду життя.

Здійснити давній задум підштовхнуло Винниченка, з одного боку, глибоке особисте переконання, що щастя - цілком можлива річ і що тільки в уяві “обивательських мас” воно несе печать стихійності і фаталістичності, а з іншого - обурення тим, що соціалістичні теорії, де кінцевою метою є людське щастя, не трактували адекватно питання щодо його природи.

Позаяк головною підвалиною особистого щастя, за Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система набула назви “Конкордизм” - з латинської “погодження”. Саме поняття гармонії стало началом відліку в етичній концепції письменника. Питання про ґенезу Винниченкового сприйняття і художнього втілення буття розглянуто у першому підрозділі.

Стан щастя інтерпретується ним як відчуття гармонійної співвіднесеності з усім оточуючим світом. Вже ранні твори письменника дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розуміється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії і прямувала у кращих своїх виявленнях до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це його позиція щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено і переконливо: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини і народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення.

Вищезгадане, однак, не вичерпує питання про еволюцію поняття гармонії у Винниченка. Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого людського щастя, він, одночасно, наповнює її новим змістом. Категорій, якими можна виразити щастя окремої людини, виявляється недостатньо, коли йдеться про модель соціальної особистості. З допомогою своєї системи Винниченко мріє привернути людину до власної особистості таким чином, щоб вона прагнула поєднати свої власні бажання, викликані її індивідуальними особливостями, з творчою дією у межах певної спільноти людей. Прагнення досягти такої внутрішньої рівноваги повинно бути певною формою трансцендентності без участі бога.

Художнє дослідження ним теми дитинства (збірка “Намисто”) цілком впевнено можна вважати етапом на шляху пошуку гармонії. Як письменник, Винниченко відчуває і вдало передає глибинну діалектику процесу дитячого світосприймання і світобачення як цілісного і гармонійного, тому дитинство підсвідомо пов'язується у нього з періодом щастя. Водночас, письменник розглядає світ дитинства як продукт соціальних відношень і подає його як процес становлення особистості, розвиток її моральної свідомості та рефлексії.

Завершеного концептуального значення “гармонія” набула у так званий Паризький період, коли Винниченко прийшов до нової світоглядної парадигми, навіяною східною філософією, яка утворила нове підгрунтя для його “чесності з собою” і рятувала від туги, обурення і ностальгії. Хоча так звані “вищі миті” єдності з Космосом ніколи не були для Винниченка самоцінними, все ж його складна світоглядна еволюція була позначена їх впливами. Письменник дійшов висновку, що тільки велика сила духовності, всеохоплююча гармонія і закон абсолютної рівноваги, які демонструвала східна філософія, може скоригувати людину на її шляху до щастя: вплинути на емоції, фізичний стан, психіку, врівноважуючи та гармонізуючи їх.

Щасливе життя є гармонійне життя, а гармонійність є моральність - ось єдиний критерій, яким, на думку Винниченка, перевіряються усі моральні доктрини. З цих позицій він і намагався побудувати власну теорію моралі - “Конкордизм”.

У другому підрозділі “Конкордизм” розглядається як синтетична система будування щастя.

Усвідомлюючи необхідність творення нової теорії щастя, Винниченко, водночас, розуміє, що така система повинна асоціюватися у свідомості з чимось дуже відомим і вже засвоєним (як показав історичний досвід, в етиці неможливі ніякі радикальні перевороти). Отже, автор концепції намагається, врешті-решт, врятувати те, що вважав цінним в обох системах. І у цьому відношенні Винниченка важко назвати оригінальним мислителем, творцем нової етики. Він кодифікує усталені цінності, найважливіше з набутого дотепер людством, підводячи під них нові принципи.

У процесі обдумування своєї теорії щастя особливу увагу письменник приділяє спогадам - “елементам щастя”. Як “відтворювані” миті щастя, вони свідчать про існуючий так званий “досвід щастя”: якщо діяти певним чином, знову можна досягти такого стану. Для цього необхідно працювати над собою. Це обумовило необхідність створення саме системи поведінки. Засобів досягнення щастя багато, вважав Винниченко, головне, щоб вони коригувалися законами рівноваги.

Концепція “рівноваги”, яку запропонував Винниченко, є, значною мірою, тлумаченням балансу у медико-біологічному розумінні, однак і на духовному рівні вона виключає домінування якоїсь однієї сили (інтересу, бажання).

Відсутністю рівноваги - дисбалансом - автор цієї теорії пояснює нещастя та хвороби, які є тотожними у розумінні Винниченка. Духовний дисбаланс він називає дискордизмом і вважає, що ця хвороба стала нормою в сучасному суспільстві. З'ясовуючи причини такої ситуації, він реконструює логіку руйнування здорового і щасливого існування людства та аналізує шляхи, які призвели його до нещастя, перегукуючись у своїх роздумах з соціальними теоріями Руссо та Маркса.

Уявлення про щастя співвідносяться у теорії Винниченка з усією повнотою сутнісного виміру людського буття, тому і правила поведінки його системи самовдосконалення стосуються різних сфер життя - родинної, інтимної, суспільної.

У межах визначеної концепції простежуються роздуми Винниченка, який намагається пов'язати систему харчування з проблемою щастя. Приєднавшись до прихильників “безубійної” їжі, він прагнув покращити існуючі у суспільстві звичаї. Джерело його позиції можна тлумачити як щабель не тільки встановлення моральної гармонії у стосунках між людиною і навколишнім світом, а й досягнення рівноваги в духовному світі кожної людини.

Очевидним є те, що у вирішенні Винниченком проблеми щастя виявляють себе і дохристиянські етичні уявлення про світ і людину - йдеться про гармонію, яку висвітлюють ведійське вчення, буддизм, індуїзм. Відчувати себе частиною природи, сприймати життя з його біологічними програмами та інстинктами - все це протиставляється догматичним релігійним заповідям у “Конкордизмі”. Основою єднання людей для Винниченка виступає природне начало в людині, яке асоціюється ним з моральністю. Вищі закони природи є для нього тим, що гармонізує світ людини і керує життям. Тут знайшло місце і утворило тривке підгрунтя психоаналітичне вчення. Природа не терпить ніяких компромісів і мстить за найменші знехтування її законами. Найбільш детально Винниченко конкретизував ці проблеми на “питанні про дітей”, хворобливої для нього самого темі.

Однак, метою його “експериментів” було не лише прагнення довести, що природні начала в людині сприяють щастю - треба їх тільки згармонізувати, а й показати, що раціонального розрахунку замало, потрібні ще так звані “порухи душі”, що їх Винниченко мотивує тими ж законами природи. До них він відносить і любов.

Любов як моральна цінність прямо пов'язана у Винниченка з відчуттям щастя. З одного боку, йому близька концепція любові, що визначається раптовістю і трагедійністю (“Момент” демонструє найбільш трагічний варіант опору нормативній системі суспільства), з іншого, через таке особистісне відношення як кохання відтворюється у нього найбільш загальне відношення людини і світу. Любов для Винниченка є проривом людини до людини у всій дійсності і конкретності, подоланням відчуження, що змінюють ціннісну свідомість і виводять її - любов - за межі пануючої моралі. У своєму розвінчанні “любові” як християнського ідеалу, Винниченко переймається утилітарними поглядами: любов може існувати тільки на засадах свободи, а значить не можна силувати себе любити того, хто тобі не цікавий і неприємний, поширюючи, таким чином, “принцип корисності” на сферу здоров'я та психіки.

Дослідження характеру інших складових етичної системи письменника дає підстави говорити, що всі вони тісно пов'язані з щастям як ключовою етичною цінністю в теорії Винниченка.

Праця як моральна цінність стає для нього тим “визволенням”, через яке людина повертається до першооснов буття, пізнає “світову душу” в її гармонії. І ціннісна вартість праці визначається, врешті-решт, тим, чи знаходить людина щастя як відчуття гармонії з навколишнім світом.

Конструюючи нову моральну систему, Винниченко, як “всебічник”, не міг обійти увагою питань глибоко особистісної сфери людської поведінки - кохання і статевих відносин - у контексті суспільної моралі. Завдяки тому, що “проблеми статі” на початку ХХ століття була об'єктом широкого наукового інтересу, Винниченко скористався нагодою зробити їх предметом власного дослідження - через призму відношень “Інстинкт - Розум”. У контексті своєї теорії він порушив питання про співвіднесеність понять “щастя” і “шлюбу”, поставивши цю дилему на соціально-філософсько-психологічний рівень. Наріжним каменем його філософії шлюбу є дитина. Вона утворює ту вісь, навколо якої розгортаються усі родинні катаклізми.

Повага до внутрішнього буття людини спонукає Винниченка все життя замислюватися над складною проблемою громадського і особистого. Він усвідомлював, що, конструюючи тип соціальної особистості саме форма колективного існування набирає значної ваги, тому особисте щастя ставиться ним у пряму залежність від громадської діяльності: воно можливе тільки у загалі, нації, державі. Однак не залишилися не поміченими роздуми, що передували таким висновкам. Образи колективу здебільшого є символічними і приховують негативне забарвлення. Велика ідея одночасно стає олтарем жертвоприношень індивідів. У романах експатріантського циклу Винниченка ця проблема звучить більш глобально, охоплюючи питання існування диктаторів, знеособлення окремих індивідів, великомасштабне жертвоприношення ідеї (масові репресії і ґеноцид) тощо. Беремося стверджувати, що Винниченкові так і не вдалося остаточно подолати той щабель, де розрізняються індивідуальна і суспільна сфери людського життя. Перехід його до утопій дає тому підстави. Але “інстинкт громади”, ідею громадської спільноти він буде впроваджувати у найбільш широкому значенні. На ній базується суспільно-політична програма “Конкордизму”, яку, значною мірою, він намагався реалізувати у системі художніх образів.

Зосереджуючись на різноманітних міркуваннях теоретичного характеру, було б несправедливим обійти увагою саму літературу, адже філософський аспект міститься в цілісній естетичній системі письменника. У третьому підрозділі “конкордистська” система В. Винниченка розглядається в контексті його літературних експериментів.

Художня творчість була для Винниченка тією “трибуною”, звідки він виголошував свої ідеї, які стосувалися морально-етичних проблем. Тема “чесності з собою” найбільш активно обігравалася у його повістях та п'єсах і подавала варіанти давніх пошуків моделі “ідеального громадянина”. Однак, коли йдеться про модель уявлюваного майбутнього суспільства, конструювання соціальних і етичних колізій не могло обмежитися “ресурсами” малої прози і драматургії. Через те, що письменник був противником кривавих методів перебудування світу, а реальних шляхів політичного мирного врегулювання не знайшов, він вдається до традиційних, властивих утопічним романам, засобів і використовує загальну схему цього жанру.

На підставі аналізу художньої спадщини письменника дослідниця відзначає, що для всіх романів Винниченка характерна філософська проблематика. Митець нібито скористався порадою А. Камю: “Хочеш бути філософом - пиши роман”, але, якщо вести мову про романи останніх його років, мусимо визнати, що вони представляють літературу принципово нового типу у загальному контексті творчості Винниченка.. Письменник обирає найближчу дорогу до читача - свої думки стосовно щастя висловлює лапідарно і точно. Тому у філософсько-етичному аспекті ці твори представляють неабиякий інтерес, хоча, ймовірно, програють у художньому плані (через те, що в них представлено переважно позалітературний матеріал). Разом вони становлять мистецький варіант втілення “конкордизму”. Йдеться, передусім, про романи “Вічний Імператив” і “Лепрозорій”, стиль яких не пов'язаний з якоюсь певною традицією в українській літературі. Елемент диспуту, мрії про “щастя для всіх”, проблема “брат на брата” наближають їх до творів Достоєвського. Водночас, Винниченко застосував у романістиці і свій драматургічний метод, розвиваючи у романах “театр доктрини” Г. Ібсена і Б. Шоу. По суті, вони являють собою проект головного твору філософсько-етичного доробку Винниченка, де він, як нам здається, розв'язав головне питання власного життя і обґрунтував результати власних міркувань.

Отже, “Конкордизм”, на думку його автора, мав стати першою програмою гармонійного суспільства, однак, ця теорія не є догмою, на чому і наголошує Винниченко, вона лише уособлює вказівки на кшталт шляху до оновлення, до розвитку узгодженого людського співжиття - шляху до щастя. Закроєна на свободі індивіда, ця система моралі передбачає його незалежність і право вибору. Система пропонує людині дотримуватися певних правил-порад щодо власної поведінки, яка сприятиме стати сильним, здоровим і щасливим. Щодо необхідності власного самовдосконалення, людина сама, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.

У ВИСНОВКАХ дисертації сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють особливості ключової проблеми етичної системи В. Винниченка - категорії щастя. Підкреслюється практичне значення “Конкордизму”, де значне місце приділяється моральному вдосконаленню людини на гуманістичних засадах.

Процес осмислення основних констант буття відбувався у Винниченка через актуалізацію проблеми щастя, що і визначило характер його морально-етичних шукань. Концепція творення щастя була заснована на активізації морального принципу “чесності з собою” і уявлялася як теорія самовдосконалення, що могла б наблизити людину до щасливого буття і повноцінного сприйняття світу, до пізнання свого життєвого сенсу, як система духовних цінностей, повязаних між собою любовю, що виступає тією гармонійною силою, яка єднає людину з іншими людьми, зберігаючи, водночас, її свободу та індивідуальність, розумом, який сприяє пізнанню і трансцендентності без участі ірраціоналістичної сили, та дією у межах певної спільноти, яка спроможна підвести людину до тієї ідеї, що надасть значення її буттю і плідності праці. Приклад “Конкордизму” мусив довести, що щастя не дається людині як іманентна даність, воно є продуктом творення людини, моментом її вищого пізнання.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Гусак Н.І. Проблема морального вибору у світоглядній орієнтації В. Винниченка. - К. : Знання, 1998. - 22 с.

2. Гусак Н.І. Категорія щастя у моральній системі В. Винниченка // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - Випуск 27. - Київ, 1998. - С. 11 - 13.

3. Гусак Н.І. “Нова мораль” В. Винниченка у контексті психоаналізу З. Фрейда. //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць. - Київ, 1998. - С. 94-101.

4. Гусак Н.І. Утверджуючи конкордизм // Слово і час. - 1998. - № 11. - С. 66 - 69.

Гусак Н.І. Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09. 00. 07 - етика. - Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

У роботі досліджується категорія щастя в етико-філософському доробку Володимира Винниченка. З'ясовуються причини, які зумовили і визначили зміст морально-етичних шукань українського письменника, розглядається процес формування ним власної концепції будування щасливого людського буття. Світоглядна орієнтація Винниченка простежується крізь призму проблеми морального вибору загалом, разом з тим еволюція його етичних поглядів подається у контексті модерністської філософії. Поряд з аналізом ключової моральної цінності “конкордистської” системи художника - проблеми щастя - розкривається сутність інших складових чинників його етичної концепції, показано художнє відтворення її як філософського образу на прикладі останніх (невиданих) романів В. Винниченка.

...

Подобные документы

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.