Філософія історії в історії філософії: проблема "початку" та "кінця"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет внутрішніх справ

УДК 930.1.

09.00.03. - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Філософія історії в історії філософії: проблема "початку" та "кінця"

Кислюк Костянтин Володимирович

Харків - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному університеті, Міністерство освіти України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Мамалуй Олександр Олександрович, Харківський державний університет, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

- доктор філософських наук, професор Кривуля Олександр Михайлович, Університет внутрішніх справ, професор кафедри філософії і політології.

- кандидат філософських наук, доцент Загрійчук Іван Дмитрович, Харківська державна академія залізничного транспорту, завідувач кафедри філософії і соціології.

Провідна установа: Київський університет ім. Тараса Шевченка, кафедра філософії філософського факультету, Міністерство освіти України, м. Київ.

Захист відбудеться "23" квітня 1999 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64.700.01 при Університеті внутрішніх справ (310080, м. Харків, проспект 50 ти річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Університету внутрішніх справ (310080, м. Харків, проспект 50 ти річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий "21" березня 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Я. Гоц

Анотації

Кислюк К.В. Філософія історії в історії філософії : проблема "початку" та "кінця".- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03.- соціальна філософія та філософія історії. - Університет внутрішніх справ, Харків,1999.

У дисертації досліджується взаємна кореляція проблеми "початку" і "кінця" філософії історії як системи. Зазначається, що "початок" філософії історії є результатом саморефлективної систематизації філософської і історичної свідомості до рівня поняття "історія" як телеологічного, гомогенного, інтелігібельного в своїй раціональності процесу. Висувається гіпотеза про "кінець" філософії історії як її структурно-епістемологічну диференціацію: одночасно "розчинення" філософії історії в єдиному для соціогуманітарних дисциплін епістемологічному просторі історії та її розпад на окремі "розділи" досліджень.

Обґрунтовується положення про відповідність "кінцю" філософії історії на теоретичному рівні історичного пізнання зміни парадигми "всесвітньої історії" парадигмою "загальної історії" на його емпіричному рівні історичної науки.

Ключові слова: філософія історії, "початок" філософії історії, "кінець" філософії історії, "всесвітня історія", "загальна історія", великий і малий синтез історії.

Kislyuk K.V. The Philosophy of History in The History of Philosophy: The Рroblem of the "Beginning" and the "End". - Manuscript.

Thesis for a candidate's degree in Philosophy by speciality 09.00.03. - social philosophy and philosophy of history.- University of Internal Affairs, Kharkiv,1999.

Relationship between the problem of the "beginning" and the "end" of philosophy of history is considered in the dissertation. The model of constitution of philosophy of history is proposed as the systematization of philosophical and historical consciousness being а notion of history as a teleological homogeneous uninterrupted rational process. The hypothesis of the end of philosophy of history is put toward. It includes structural-epistemological differentiation within "dissolution" of philosophy of history in the single epistemological sphere of history for social-humanitarian and its separation into specific "parts" for research.

The "end" of philosophy of history on the theoretical level of historic cognition is connected with "universal history" paradigm changed by "total history" paradigm on its empiric level of historical science.

Key words: philosophy of history, "beginning" of philosophy of history, "end" of philosophy of history, "universal history", "total history", big and small synthesis history.

Кислюк К.В. Философия истории в истории философии: проблема "начала" и "конца". - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. - социальная философия и философия истории. - Университет внутренних дел, Харьков, 1999.

В диссертации рассматривается взаимная корреляция проблемы "начала" и "конца" философии истории как системы. Отмечается, что "начало" философии истории есть результат саморефлексивной систематизации философского и исторического сознания до уровня понятия "история" как телеологического, гомогенного, интеллигибельного в своей рациональности процесса. Выделяются переходные формы становления философии истории: "предфилософия истории"; христианская теология истории, или "протофилософия истории"; этап системного оформления и его завершение в классической философии истории Гегеля. "Предфилософия истории" рассматривается как элементы широкого философско-мировоззренческого осознания специфичности истории античной историографией. В ней преобладает не сущностное (рефлективное), а феноменологическое (описательное) постижение исторических изменений человеческого общества. В христианской теологии истории видится синтетическая религиозно-философская форма, которая представляет историю как направленный к единой цели всемирно-исторический процесс. Систематическим оформлением философии истории называется осмысление истории как внутренне логически упорядоченного генетического процесса, преодолевшее иерархическое подчинение хода истории внешней телеологии Провидения. Считается, что классическая философия истории (Гегеля) дала понятийное определение, что есть история (указание на смысл, цель, специфику истории, механизм исторического развития), одновременно обосновав это понятие "в нём самом и из него самого".

Выдвигается гипотеза о "конце" философии истории как её структурно-эпистемологической дифференциации: одновременно "растворение" философии истории в едином для социогуманитарных дисциплин эпистемологическом пространстве истории, призванном определять, что и как мы можем знать об истории, и её распад на самостоятельные "разделы" исследований. Выясняется, что внешней причиной "конца" философии истории служит социокультурная динамика "Модерн-Постмодерн": устаревание в результате реализации определявшего жизнь европейского человечества с к. XVIII в. "проекта Модерна", а внутренней - общефилософская тенденция релятивизации разума как системообразующего принципа и философии истории, и истории философии. Предполагается, что подобно гегелевскому самообоснованию истории философии созданием, "началом" философии истории в её классическом виде, "конец" философии истории служит способом самообоснования постмодернистской философии как перманентной "деконструкции" уже свершившейся в контексте всемирной истории западной метафизики.

Обосновывается положение о соответствии "концу" философии истории на теоретическом уровне исторического познания смены парадигмы "всеобщей истории" парадигмой "общей истории" на его эмпирическом уровне исторической науки. "Общая история" не объединяет все исторические события, тенденции и процессы в линейно-прогрессивном ряду всемирной истории, а в системном анализе исторических изменений общества умножает количество событий и структур, а также связей и соответствий между ними. Параллельно происходит замена большого синтеза истории человечества во всемирном масштабе малым, - как правило, целостным образом человека во всем многообразии его проявлений в конкретно-исторической среде.

Устанавливается, что "парадигмальная революция" сопровождается троякого рода теоретико-методологическим сдвигом: проблематизацией социально-исторического времени как индивидуального Хронотопа исследователя, который, символически подчиняя себе все историческое пространство и время, делает возможным осовременивание любых пространственно-временных срезов исторической действительности; заменой субъекта исторического познания, стремящегося к получению объективной истины, субъектом исследовательской деятельности, ориентированным на установление собственной идентичности в игре со временем в истории; формированием герменевтико-диалогической методологической перспективы исторической науки, направленной не на объективное объяснение прошлого, а на понимание истории как гуманистического процесса самоидентификации её участников. Предполагается, что в указанных сдвигах намечается переход от "онто-теологического" типа историчности истории - смысловой связи прошлого, настоящего и будущего к "антропологическому", рассматривающему историю в соответствии с принципом: "В истории нет ничего, кроме субъективных различий".

Ключевые слова: философия истории, "начало" философии истории, "конец" философии истории, "всеобщая история", "общая история", большой и малый синтез истории.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У сучасному підвищеному інтересі до філософії історії неважко впізнати відчуття мінливості теперішнього моменту. Проте нинішня ситуація "fin de sciecle" не тільки не дозволяє очікувати від філософії історії певних відповідей на запитання "що далі ?", але, навпаки, ставить філософсько-історичну думку перед проблемою її "кінця". Дійсно, кінець ХХ ст. знаменний кризою "телоса", символічного "ядра" культури європейської людськості, - "пізнання й перетворення світу" (М. Вебер, Е.Гуcсерль), яке в концентрованому вигляді відобразив просвітницький "проект Модерну" - вдосконалення людини та людства на раціональних засадах. Викликаний втіленням цього проекту в життя, прискорений ритм історичного розвитку суспільства в наш час не дозволяє пізнати цей процес у відповідності до його класичних лінійно-прогресивних схем. До того ж, він порушує звичну синхронність плину та сприйняття соціально-історичного і календарно-астрономічного часів, через багатократне збільшення кількості соціокультурних детермінант максимально ускладнює самоідентифікацію людини. Все це робить невизначеним статус сучасності, яку сьогодні маємо осмислювати як "постсучасність" - персоналізовану сучасність всієї історії.

Отже, під сумнівом опинилась можливість дослідження традиційного предмета філософії історії - проблеми сенсу та призначення історії, закономірності історичного процесу та його рушійних сил, становища людини в історії, методів та специфіки історичного пізнання. Більше того, незрозумілою стає навіть "історичність" історії в її звичній для нас "онто-теологічній" (Ж. Дерріда) формі - як те, що було, є та буде, зв'язане наявністю телеологічного сенсу, осягненням якого в філософській рефлексії типу "що є..?" повинна була завершитись філософія історії в історії філософії.

На наш погляд, пошук справжнього філософського виходу з подібного становища передбачає звертання до проблеми "початку" філософії історії, її системного оформлення в історії філософії, одночасно, вичерпання як певного способу філософствування з приводу історії. Коригуючи в процесі саморефлексії моменти свого "початку" та "кінця", філософія історії опиняється перед необхідністю оновити класичну філософсько-історичну спадщину "посткласичними" в хронологічному та змістовному планах поглядами на історію. Саме з такої спеціальної точки зору й вивчається в дисертаційній роботі філософія історії в історії філософії.

Вказаний підхід слід розглядати як адекватний специфіці новітнього етапу в історії філософії, коли зміною самого характеру філософствування, новими уявленнями про власну сутність та природу історико-філософського процесу філософія ретельно перевіряє не тільки власні базові настанови, а й проблематизує свій теперішній стан як ситуацію власного "кінця".

Особливу актуальність темі даного дослідження також надає вплив філософсько-теоретичного осмислення історії на історичну свідомість молодої української держави. Воно визначає загальний ретроспективний погляд на її історичне минуле, що має відшукати в національній історико-культурній спадщині ті граничні підстави, які досі спрямовували історичний поступ України. Відтворені в умовах національно-демократичної революції та розбудови незалежної держави, вони, з одного боку, мають сприяти об'єднанню нації для докорінних змін в усіх сферах суспільного життя, з іншого, - визначенню сучасного місця України в європейський спільноті та світовій цивілізації в цілому.

Крім того, незважаючи на загальну розробленість теми історії філософії історії, обрана предметом дисертації проблема "початку" та "кінця" філософії історії досі не отримала достатньо повного висвітлення.

Вітчизняна література з історії філософії історії починається з виконаних на межі двох останніх століть розвідок В. Гер'є, Р. Віппера, М. Карєєва, М. Стасюлевича, Х. Раппопорта Герье В. Философия истории :от Августина до Гегеля.-М.,1915; Виппер Р.Ю. Общественные учения и исторические теории XVIII и XIX веков в связи с общественным движением на Западе.-М.,1913; Виппер Р.Ю. Очерки теории исторического познания.-М.,1911; Кареев Н. Теория исторического знания.-Спб.,1913; Кареев Н. Историко-философские и социологические этюды..-Спб.,1899; Кареев Н. Основные вопросы философии истории: В 2-х т.-М.,1883; Кареев Н. Сущность исторического процесса и роль личности в истории.-Спб.,1914; Стасюлевич М.М. Опыт исторического обзора главных систем философии истории.- Спб.,1866; Раппопорт Х. Философия истории в её главнейших течениях.-Спб.,1899 та ін.. Хоча поданий ними фактичний матеріал зберігає до нашого часу високий ступінь наукової актуальності, проблема взаємної кореляції "початку" й "кінця" філософії історії на той час просто не могла бути поставлена, оскільки період к. ХІХ - поч. ХХ ст. масова історична свідомість ще сприймала в традиційних лінійно-прогресивних термінах. З цієї причини в наявному вже тоді вичерпанні глобальної філософсько-історичної проблематики вбачалась лише її "недостатність" по відношенню до злободенних завдань сучасності - наприклад, подальшого вдосконалення теоретико-методологічної бази історичної науки в умовах обмеженості її джерельної основи.

Своєрідною "точкою відліку" вивчення теми "філософія історії в історії філософії" в філософській літературі радянського періоду стала досить цікава монографія В.Ф. Асмуса "Маркс и буржуазный историзм" (М.-Л.,1933; перевид. М.,1971). У формі найвищого досягнення філософсько-історичної думки в історії західноєвропейської філософії XVI - XIX ст. в ній було розглянуте матеріалістичне розуміння історії, у порівнянні з яким філософія історії к. ХІХ - поч. ХХ ст. демонструвала свій занепад через "класову сутність буржуазного історизму".

Взагалі, філософія історії в історії філософії в радянській філософській літературі не проблематизувалась як така, а вивчалась або персоналістично (Каримский А.М. Философия истории Гегеля, М.,1988), або за тенденціями й напрямками (Чесноков Г.Д. От концепций исторического круговорота к теориям "постиндустриального общества", М.,1978), або за періодами (Вайнштейн О.Л. Очерки развития буржуазной философии и методологии истории в ХІХ - ХХ ст., Л.,1979), або конкретно проблемно (Асланян Г.Г. Идея прогресса в буржуазной философии истории, Ереван, 1965).До того ж, конституювання філософії історії та її наступна диференціація, як правило, розглядались окремо як одна від одної, так і від загального історико-філософського процесу. Зокрема, М.А. Барг в книзі "Эпохи и идеи" (М.,1987), аналізуючи "історизм історичної свідомості", тобто зміну суспільних поглядів від античності до епохи Просвітництва на те, що таке історія, залишив на периферії своєї уваги власне історико-філософські підвалини не стільки паралельної, скільки визначальної для цих поглядів концептуалізації "соціального" та "історичного" в філософській свідомості. А в монографії Э. Лооне "Современная философия истории" (Таллинн,1980) спроба структурно-системного аналізу проблеми "кінця" філософії історії поза історико-філософським аспектом призвела до звуження предмету дослідження аналітичною філософією історії, що значно знизило загальну репрезентативність всієї роботи.

Досить цікавий кут зору на зв'язок конкретної форми філософії з філософією історії пропонує О.Ф. Лосєв у роботі "Античная философия истории" (М.,1977). На думку дослідника, філософія історії може бути заснована не лише на соціальному, а й на природному історизмі. Тому вона виявляється невіддільною вже від античної класичної філософії як "граничного узагальнення будь-якого... внутрішньокосмічного життя".

Щодо зарубіжних авторів, то їхні праці з основних проблем філософії історії стали відомими вітчизняному читачеві спочатку у вигляді неодноразових видань перекладів основних творів представників позитивістсько-соціологічного (О. Конт, П. Лакомб, Ш. Ланглуа й Ш. Сеньобос, Дж.Ст. Мілль, Г. Спенсер) та неокантіанського (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) напрямів у філософії історії та близького до них Г. Зіммеля Конт О. Курс позитивной социологии:В 3-х т.-М.,1897-99; Лакомб П. Социологические основы истории.-Спб.,1895; Ланглуа Ш.,Сеньобос Ш. Введение в изучение истории.- Спб.,1899; Милль Дж.Ст. Система логики.-М.,1914; Спенсер Г.Основания социологии.-Спб.,1898; Виндельбанд В. История новой философии в её связи с общей культурой и отдельными науками : В 2-х т. -Спб.,1913; Риккерт Г. Философия истории. - Спб. ,1908.; Зиммель Г. Проблемы философии истории.-М.,1898 та ін..

Перелічені автори, виходячи, головним чином, з вирішального впливу емпіричної історіографії на становлення філософії історії, запропонували власне бачення долі філософії історії : або її заміна соціологією, або розподіл на відокремлені одна від одної загальну методологію історичного пізнання й загальну теорію історичного процесу.

Вказана позиція поділялась також Є. Трьольчем, який в ґрунтовному компендіумі європейської філософсько-історичної думки до 20-х рр. нашого століття під назвою "Історизм и его проблемы" (М.,1994) в пошуках шляхів виходу з сучасної йому кризи історизму впритул підійшов до ідеї "кінця" філософії історії за рахунок її поділу на "формальну філософію історії", або історичну логіку, й "матеріальну філософію історії" - "культурний синтез" теперішнього й майбутнього на основі "науково-історичного тлумачення минулого". постмодерн пізнання соціогуманітарний

Треба також відзначити "Ідею історії" Р.Дж. Коллінгвуда (рос. мов.-М.,1980; укр. мов.-К.,1995), де була висунута оригінальна концепція філософії історії як дисципліни, що вивчає загальнометодологічні проблеми історичної науки, в першу чергу, характер відповідності історичних знань їхньому об'єкту, тому що ці питання можна порушувати, лише маючи відповідь на те, "що таке історія". Її становлення, згідно з Коллінгвудом, відбувається в процесі переходу від історіографії "ножиць-та-глею" до "наукової історіографії" к. ХIХ -ХХ ст.

Проблема "кінця" філософії й філософії історії, котра обумовила звернення до проблеми її "початку", була актуалізована французькою філософською думкою др. пол. ХХ ст. Ж. Дерріда розглянув її як один з аспектів запропонованої ним "деконструкції" ідеалістично-метафізичного поступу західноєвропейської філософії, оскільки і філософія, і філософія історії поділяли ідею про одвічність присутності сенсу буття, який намагались розкрити в рефлективному запитанні типу "що є ..?". Derrida J. Of grammatology, Baltimore and London, The Johns Hopkins University Press,1976; Деррида Ж. Позиции.-К.,1996 та ін. Ж.-Ф. Ліотар пояснив ситуацію "кінця" філософії історії на культурологічній основі "розпаду" так званих "метанаративів", або Великих Ідеологій - оповідань про неминучість майбутнього порятунку всього людства - через трагічні колізії нашого століття та загальну кризу філософського ідеалізму, на який вони спирались Lyotard J.F. Le Postmodern explique aux enfants. Correspondance 1982-1985,Paris,ed.Galilee,1987; Ліотар Ж.-Ф. Ситуація Постмодерну // Філософська і соціологічна думка.-1995.-№5-6 та ін..

Викликаний соціокультурною ситуацією "постсучасності", інтерес до філософії історії досі продовжує задовольнятись або за рахунок видання робіт іноземних та вітчизняних мислителів, які запропонували оригінальні філософсько-історичні схеми (А. Тойнбі, О. Шпенглер, К. Ясперс, М. Бердяєв, М. Данілевський та ін.) Тойнби А. Постижение истории.- М.,1991; Тойнби А. Цивилизации перед судом истории. - М.-Спб.,1995; Шпенглер О. Закат Европы: В 2-х т. -М.,1993.-1998; Ясперс К. Смысл и назначение истории. -М.,1992; Бердяев Н. Смысл истории.-М.,1990;Данилевский Н. Россия и Европа.- М.,1991 та ін., або окремих публікацій в науковій періодиці (особливо, в альманахах "Одіссей" та "THESIS" Бессмертный Ю.Л. "Анналы": переломный этап? // Одиссей.1991.-М.,1992;Ионов И.Н. Судьба генерализирующего подхода к истории в эпоху постструктурализма // Одиссей.1995.-М.,1996; Зелдин Т. Социальная история как история всеобъемлющая // THESIS. - М.,1993.-Т.1.-Вып.1; Ле Руа Ледюри Э. Застывшая история // THESIS. - М.,1993.-Т.1.-Вып.2 та ін.), або в літературі учбово-методичного плану (Гобозов И.А. Введение в философию истории, М.,1993; Антология философии истории,М.,1995). Зрозуміло, що згадані праці можуть допомогти в з'ясуванні долі філософії історії в історії філософії, але не замінити грунтовне комплексне дослідження з вказаної проблематики, потреба в якому, таким чином, стає все більш нагальною.

Мета дисертаційного дослідження - встановлення на основі взаємокореляцій між філософсько-історичною думкою й загальним поступом історико-філософського процесу меж, кордонів та умов можливості (власне, "початку" та "кінця") філософії історії як спеціальної дисципліни про граничні підстави історичного процесу та історичного пізнання.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Аналіз поставлених в дисертаційній роботі проблем проводився через співставлення класичного досвіду реалізації Г.-В.-Ф. Гегелем тотожності філософії історії й історії філософії та посткласичної "деконструкції " (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко) ідеалістичної метафізичної спадщини в західній філософії, котра артикулює себе як "кінець" - завершення відповідно філософії та філософії історії. Традиційний історико-філософський аспект розгляду долі філософії історії було розширено постструктуралістською культурологічною концепцією "метаоповідань". Визначення нових парадигмальних параметрів й теоретичних інновацій в історичній науці в зв'язку із виникненням ситуації "кінця" філософії історії було проведене на прикладі французької школи "Анналів" як найбільш репрезентативного напряму світової історичної думки ХХ ст.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в концептуалізації - на основі широкого історико-філософського та культурологічного контексту - двох важливих для розуміння поняття "історія" проблем - "початку" та "кінця" філософії історії, а також в пов'язаному із згаданою концептуалізацією поглибленому осмисленні долі історичної науки др. пол. ХХ ст. Кажучи більш конкретно, ця новизна відобразилась в тому, що:

- запропонована модель становлення філософії історії до рівня системи: "передфілософія історії"; християнська теологія історії, або "протофілософія історії"; етап системного оформлення та його завершення в класичній філософії історії Гегеля; визначена гомологія між філософією історії в її систематизованому вигляді "всесвітньої історії" й системою класичної філософії Нового часу;

- висунута гіпотеза про "кінець" філософії історії як її структурно-епістемологічну диференціацію: водночас "розчинення" філософії історії в єдиному (для історичної епістемології, прикладної методології історичної науки, соціології, філософії культури тощо) епістемологічному просторі історії та її розпад на самостійні "розділи" досліджень (філософські історії людства, теорії історичного процесу, теорії історичного знання, аксіологію історії та ін.);

- виявлено залежність обертання проблеми "початку" філософії історії в проблему її "кінця" від соціокультурної динаміки "Модерн-Постмодерн": зміни історико-культурної епохи Модерну, розробки та реалізації проекту раціональної перебудови суспільства, соціокультурною ситуацією Постмодерну, застарівання проекту Модерну за умов відсутності будь-якого іншого;

- встановлена взаємна кореляція між ситуацією "кінця" філософії історії та зміною парадигм історичної науки в др. пол. ХХ ст. : "всесвітньої історії" - "загальною історією", орієнтованою на принципово неупорядковане збільшення кількості історичних подій, структур, тенденцій та процесів; великого синтезу всесвітньо-історичного масштабу - малим синтезом (локальний період, одинична подія, персоналія);

- вказано на один із можливих підходів до "постсучасної" проблематизації соціально-історичного часу як індивідуального Хронотопу дослідника, який, символічно підпорядковуючи собі весь історичний простір та час, робить можливим осучаснення будь-яких просторово-часових прошарків історичної дійсності;

- з'ясована специфіка постмодерністського розуміння людини в історії : встановлення нею власної ідентичності в грі з часом в просторі історії, що випливає з постмодерністського образу життя в ідеальній грі (в її самобуттєвості, відсутності апріорних правил, реальності та серйозності);

- обгрунтовано значення постмодерністського проекту довільно-конструктивної мови для формування герменевтико-діалогічної методологічної перспективи історичної науки, спрямованої не на об'єктивне пояснення подій минулого, а на розуміння історії як гуманістичного процесу самоідентифікації її учасників.

Практичне значення отриманих результатів - це, перш за все, формулювання певних теоретичних передумов для визначення загальних зовнішньо- та внутрішньополітичних пріоритетів українського суспільства. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані в навчальному процесі у вузах - для уточнення програм загальних курсів "філософія", "історія філософії", "українська та зарубіжна культура", підготовки окремих курсів "філософія історії", "філософія та методологія історії", спецкурсів, розробки відповідної навчально-методичної літератури. Крім того, результати роботи відкривають можливість подальшого дискусійного обговорення в монографічних дослідженнях філософсько-історичної тематики. Їх також треба враховувати в спеціальних роботах, присвячених теоретичним та методологічним проблемам історичної науки.

Апробація результатів дисертаційної роботи проведена у повідомленнях на конференціях "Проблема відповідальності на межі ХХ и ХХI століть" (Харків - 1996), Третіх та Четвертих Харківських Міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків -1996,1997).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 2 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел (183 назви). Обсяг роботи - 180 сторінок основного тексту й 14 сторінок бібліографії.

Результати дисертаційної роботи викладено у 8 публікаціях.

Основний зміст дисертації

У вступі обговорюється актуальність теми дисертаційної роботи, з'ясовується ступінь її наукової розробленості, формулюється мета дослідження, розкривається його наукова новизна, вказується на практичне значення отриманих результатів.

В першому розділі "Становлення філософії історії : від проблеми "початку" до проблеми "кінця" досліджується доля філософії історії як спеціальної дисципліни, яка вивчає історичний процес та історичне пізнання: її походження через послідовну саморефлективну систематизацію філософської та історичної свідомості до рівня поняття "історія" як телеологічного, безперервного, гомогенного, інтелегібельного в своїй раціональності процесу та наступна структурно-епістемологічна диференціація в сер. ХІХ - ХХ ст.

В підрозділі 1.1 "Генеза історичного пізнання та "передфілософія історії" аналізуються особливості "передфілософії історії" як першого перехідного ступеню в процесі становлення філософії історії.

Передфілософія історії представлена як "емпірична історіографія" й "рефлективна історіографія" (Гегель) - елементи широкого філософсько-світоглядного усвідомлення специфіки історії античною (греко-елліністично-римсько-ранньохристиянської) фактографічно-прагматичною історіографією. Якщо "емпірична історіографія" (Геродот, Фукідід) обмежувалась описом комплексів подій в короткотермінових просторово-часових рамках, то "рефлективна історіографія" (Полібій) доповнювала описовість аналітичним узагальненням фактичного матеріалу в змістовній єдності "всесвітньої історії" - як правило, історії підкорення Римом світу за допомогою методу критичної рефлексії на наявному рівні можливостей філософії. Таким чином, треба зазначити паралельність процесу історичного пізнання в античному суспільстві на емпіричному та теоретичному рівнях, коли суспільно-історичні зміни досліджувались одночасно "відцентрово", у зростаючому розмаїтті їх зовнішніх проявів, й "доцентрово" - через спроби виявлення їхньої внутрішньої логічної сутності. Це пояснюється недостатнім ступенем диференційованості філософської і історичної свідомості, які вже почали раціонально обговорювати особливості соціальних процесів (софістика), але не встигли виробити особливих методологічних та понятійно-категоріальних засобів, щоб здолати найтиповішу світоглядну рису античності - "природний історизм", осягнення природи й суспільства в космічному цілому. Тому філософське узагальнення історії мало допоміжний по відношенню до історіографії характер - в ньому лише розпочалася розробка логічних підстав для історичного пізнання взагалі, та філософії історії зокрема.

В підрозділі 1.2 "Християнська теологія історії" з'ясовується, чому християнську теологію історії слід вважати "протофілософією історії" - другим перехідним ступенем в процесі системного конституювання філософії історії і, водночас, її початковою формою.

Християнська теологія історії розглядається як синтетична релігійно-філософська форма, своєрідний компроміс між догматичністю християнської віри, позаісторичним характером античної філософії та описовістю історіографії, яку не можна звести ні до філософії, ні до історіографії, ні до релігії у власному розумінні. Її виникненню сприяло утворення Римської імперії, що настійно вимагало "ойкуменічного" погляду на людство. Завдяки своїй дуалістичній сутності (віра та розум), християнська теологія історії (у версії Бл. Августіна) була доступнішою для сприйняття за найвпливовішу пізньоантичну філософську систему неоплатонізму і раціональнішою за іудейський містицизм, з якого вона запозичила дух історизму. Разом з тим, це була християнська теологія, побудована на ідеї єдиного Бога, незнаній політеістичними релігіями античності, - ідеї, що відкривала, по-перше, можливість додати історичній рефлексії цілісність її предмета (доля людства в пошуках єднання із своїм Творцем), і, по-друге, можливість бути відрефлектованою з філософсько-раціоналістичних позицій через зіставлення Бога і Розуму (починаючи з вчення Філона Олександрійського).

В рамках цього компромісу, зокрема, перенесенню уявлень про розум на людське суспільство в метафоричній формі Провидіння, християнській теології історії вдалося критично переосмислити "близькосхідний містичний історизм" (С.С. Авєрінцев) з його суто емоційним переживанням мінливості історичної долі єврейського народу як богообраного. В послідовно проведених "новозаповітній реформі" Христа, містиці ап. Павла, вченні А. Августина про два Гради історичний розвиток роду людського постав як доцільний, закономірний процес, де в єдиному русі було зімкнуто минуле - час Творіння та гріхопадіння, теперішнє - період Воскресіння й майбутнє Царство Боже. Таким чином, християнська теологія історії спромоглася просунутись в осмисленні самостійності розвитку суспільства далі від сучасної їй філософії, яка або з'єднувала природу і суспільство єдністю властивого їм "логоса" (пізній стоїцизм), або обмежувалась інтуїтивним уявленням про можливу цілісність світу "в собі" (неоплатонізм).

В якості "протофілософії історії" християнська теологія історії:

а) перетворила природний циклічний час (Хронос) на час соціально-історичний (Еон), після того як Августин поглянув на вічність з точки зору земної історії;

б) онтологізувала історію через одночасне введення її до загального плану Творіння та розділ світу на вже створений (природу) та той, що продовжує перебувати в процесі творіння (суспільство). Внаслідок цього історія мала пояснюватись за допомогою фундаментальної для всієї західної філософії від "давньогрецького першовитоку" до німецької класичної філософії ідеї про одвічність присутності сенсу буття, що розкривається одночасно телеологічно в історії філософії (філософії історії) і есхатологічно - в Парусії Бога;

в) натомість речовинно-предметної залежності від античного космосу запропонувала людині рятівний для неї особистісний духовний зв'язок з Богом, який відсував на задній план порятунок світу в цілому на есхатологічну перспективу. Це векторно спрямувало історичний розвиток.

В підрозділі 1.3 "Системне оформлення філософії історії" визначаються послідовність цього процесу, історичні та філософські обставини його завершення, типові риси класичної філософії історії та наслідки її утворення.

Системне оформлення філософії історії стало осмисленням історії - внаслідок заміни християнської "точки зору вічності" на історію "точкою зору філософії" - як внутрішньологічно упорядкованого генетичного процесу, яке здолало ієрархічне підпорядкування ходу історії зовнішній телеології Провидіння. Ця систематизація завершується в епоху Просвітництва, історична свідомість якої абсолютизувала власну історичну специфічність - розвиток наук й розповсюдження знань, й мала довести власне укорінення в минулому, щоб розглядати себе як реальний зразок для подальшого розвитку.

Вказана заміна була підготовлена та відбулась внаслідок сукупної дії наступних факторів: по-перше, успіхів історіографії в розробці та застосуванні трьох важливих історичних категорій - "причинності", "часу" і "розвитку", по-друге, - бурхливого розвитку природничих наук й філософії Нового часу, що орієнтував на створення особливої "науки" на заміну традиційної історіографії, по-третє, утвердження класичного способу філософствування, який відкривав шлях до збирання в свідомості суб'єкта історичних подій всіх часів та народів в єдності поняття "історії".

В класичній філософії історії (Гегеля) уявлення, що є історія, остаточно перетворилось на понятійне визначення, що є історія (вказівка на сенс, мету, специфіку історії, основні засади історичного пізнання), обґрунтоване "в ньому самому й для нього самого", - оскільки філософія виявлялась саморефлективним осмисленням, котре тривало протягом всієї історії людства. Під впливом гегелівської філософії історії в процесі пізнання стверджується універсальний методологічний принцип історизму, відбувається розподіл між природничими й гуманітарними дисциплінами, в діяльності німецької "історичної школи" Л. фон Ранке формується парадигма (теоретико-методологічна основа історичної науки) "всесвітньої історії". До характерних рис парадигми "всесвітньої історії" віднесено таке: ідея всесвітньої історії; уявлення про лінійно-прогресивну ходу історії; доведення об'єктивного характеру історичного пізнання; номотетизм - прагнення до формулювання загальних і універсальних історичних законів; редукціонизм - зведення різноманіття історії до дії декількох домінуючих чинників; телеологізм, або ідею поступального розкриття сенсу історії; погляд на людину як на суб'єкт історичного пізнання й агента історичного процесу, що спершу створює історію, а потім теоретично відтворює її.

В підрозділі 1.4 "Кінець" філософії історії: від Модерну до Постмодерну" встановлюються сутність, історико-культурні та власне філософські передумови ситуації "кінця" філософії історії.

В філософії історії вбачається теоретичне обґрунтування просвітницького проекту Модерну, яким завершується тривалий перехід (з християнської античності до XVIII ст.) від традиційно-міфічного до проективно-модерного типів легітимації всієї західноєвропейської культури. Міфічний тип легітимації узаконював наявні форми людського гуртожитку в міфі про "довічне повертання" (М. Еліаде) посиланням на вселенську потребу в циклічному переродженні відповідно до минулого "першозразку". Проективний спосіб легітимації формується як "метаоповідання" про майбутнє звільнення людства - чи завдяки спокутуваній жертві Христа, чи завдяки успіхам науково-технічного прогресу.

В плані змісту міф був протилежним метанаративу - міфічний "першовиток" вважався прихованим, тоді як Розум, референційна інстанція модерних "метанаративів", - іманентно прозорим для суб'єкта. Але, в плані виразу, подібно до міфу, наратив був самореференційним, бо відображав не саму дійсність, а власні уявлення про те, якою ця дійсність повинна бути. Не дивно, що збудована на метанаративах філософія історії в її класичному вигляді не відтворювала реальність, а створювала свій власний ідеологічний "міф про історію". Цей міф замінював справжню історію ідеалізованим та зручним для рефлексії образом історії. Він уявляв її однорідною цілісністю, яку складали формально гомогенні історичні сукупності - епохи, формації та ін., структурно гомологічною не своєму об'єкту, а топологічній структурі класичної нової філософії, де кожному елементу (від метамови до образу філософа) було відведено заздалегідь визначене місце в ієрархії з іншими компонентами. Згаданий міф підтримував стабільність культурного універсуму європейського людства, постулюючи можливість суто наукового дослідження його історичних трансформацій як закономірних. Тим самим було надано привілейований статус філософії історії в системі історичного пізнання, який пояснювався "міфом про філософію історії" як науково-філософську дисципліну про органічну єдність загальної теорії історичного процесу й методології його пізнання.

Із застаріванням внаслідок реалізації, власне, закриттям "проекту Модерну" в ситуації Постмодерну пов'язані глибинні зміни в усвідомленні історії не як межі людського буття, а його первинної підвалини, екзистенціального горизонту. Таким чином, історія розглядається сьогодні лише як символічне подвоєння життя, простір можливих епістемологічних стратегій її інтерпретації, розташований поміж тим, що відбувалось насправді, та закріпленими в різноманітних джерелах уявленнями про цю історичну реальність її сучасників.

Отже, соціокультурна динаміка "Модерн-Постмодерн" виявляється історико-культурним підгрунтям "кінця" філософії історії - процесу її структурно-епістемологічної диференціації, який починається з філософії історії Гегеля, доведеної до логічного кінця тотожності філософії історії і історії філософії. Зовнішньою стороною цього процесу є "розчинення" філософії історії в єдиному з історичною епістемологією, прикладною методологією історичної науки, соціологією філософією культури, та ін. епістемологічному просторі історії, покликаному визначати, що та як ми спроможні знати про історію. В сучасному пізнанні цей простір є своєрідним кордоном між всіма згаданими галузями знань та наук, постійним порушенням якого кожна з них підтримує власне існування не в класичному "чистому", а в некласичному "змішаному" вигляді. Внутрішньою стороною процесу структурно-епістемологічної диференціації філософії історії є її розпад на самостійні "розділи" - філософські історії людства, теорії історичного процесу, теорії історичного знання, аксіологію історію, тощо. Сучасні філософсько-історичні дослідження завжди акцентують увагу до одних розділів за рахунок інших.

Структурно-епістемологічна диференціація філософії історії корелює з загальнофілософською тенденцією релятивізації розуму - переходу від цілісності класичного розуму до постмодерністського синкретизму різних форм та типів розуміння. В зв'язку з цим для філософії стає неможливим тавтологічне визначення Розуму (в його саморозгортанні в історії) як системно утворюючої засади і філософії історії, і історії філософії, чим теоретично увічнюється "кінець" філософії історії. З іншого боку, артикуляція "кінця" філософії історії доводить перманентність статусу постмодерністської філософії як "деконструкції" західної метафізики, що вже здійснилася в контексті всесвітньої історії.

Втрата філософією історії її класичного вигляду супроводжується процесом "делегітимації" (Ж.-Ф. Ліотар) - розпорошенням "Великих Ідеологій" в "паралогії" гетерогенних мовних ігор й "мікронаративів". Це кладе край можливості створення загальнокультурної ідеології, роль якої зіграла б філософія історії.

В другому розділі "Кінець" філософії історіі та доля історичної науки" визначається вплив ситуації "кінця" філософії історії та проблематизації феноменів несвідомого, мови, гри в концептуальному просторі "кінця" філософії, на зміну парадигм та теоретичні інновації в історичній науці др. пол. ХХ ст.

В підрозділі 2.1 "Французька школа "Анналів" : від "всесвітньої" до "загальної" історії" встановлюється, що "кінцю" філософії історії на теоретичному рівні історичного пізнання відповідає заміна парадигми "всесвітньої історії" парадигмою "загальної історії" (М. Фуко) на його емпіричному рівні історичної науки. На відміну від першої парадигми, яка ранжувала історичні події в єдиному послідовному прогресивному ряді "всесвітньої історії", "загальна історія" примножує кількість подій та структур, одночасно винаходячи для них все нові та нові форми макро- та мікроісторичностей: від родини, цеху, общини до держави, культури, цивілізації. Через це утворюється розмаїття "короткоплинних" чи "довготривалих", "швидких" чи "непорушних" "історій". Їхня сукупність складає конфігурацію епістемологічного простору історії, оскільки "кінець" філософії історії перешкоджає зведенню цих історій до нової узагальнюючої єдності "історії".

В межах цього простору конкретні історичні дослідження проводяться на стику між індивідуалізуючим й генералізуючим підходами до історії, коли кожна подія чи явище вивчаються в його неповторній індивідуальності як точка сходження загальних структур, тенденцій та процесів, універсальних темпоральних або ментальних типів, тих або інших різновидів "історії". Отже, якщо історіографія до поч. ХІХ ст. розвивалась головним чином "вшир", а з ХІХ до сер. ХХ ст. - "вглиб" то історична наука др. пол. ХХ ст. усвідомила необхідність розвиватись одночасно "вглиб" та "вшир".

Але в той же час "загальна історія" вирішує однакове із "всесвітньою історією" антропологічне завдання - трансгресії природної обмеженості людини. Замість підкорення минулого, теперішнього та майбутнього свідомості суб'єкта вона вказує на необмеженість історично можливих проявів людського.

В підрозділі 2.2 "Філософські проблеми "загальної історії" обговорюються найважливіші з тих проблем (розвитку й історичного синтезу), з якими зіткнулась історична наука у визначенні нових кордонів історичності в умовах стирання традиційних підвалин історичності.

В пункті 2.2.1 "Метаморфози ідеї розвитку: від "генетики" до "синергетики" відносно проблеми розвитку з'ясовується, що зараз він вважається не генетичним, а синергетичним - спонтанною самоорганізацією, де:

а) принципова невизначеність щодо його мети прийшла на заміну колишній доцільності;

б) монокаузальний детермінізм замінено концепцією часткових детермінацій;

в) лінійна векторність змін стала нелінійною варіативністю можливих траєкторій подібних змін;

г) опозиція прогрес/регрес втратила характер альтерації.

Все це, разом узяте, не тільки різко звужує основу для телеології історії, а й виводить на перший план замість апріорного визначення універсальних причин історичного процесу (чому він відбувався) на рівні філософії історії багатомірний апостеріорний аналіз його конкретно-історичних особливостей (як відбувався розвиток) на рівні історичної науки.

В пункті 2.2.2 "Шляхи і характер сучасного історичного синтезу" вказується, що формується концепція "малого синтезу", найчастіше, культурно-антропологічно орієнтованого, предмет якого - не історія людства, а єдність різноманітних проявів людини в конкретно-історичному середовищі. При цьому обмеженість предмету конкретного синтетичного дослідження завжди спирається на необмеженість історичного мислення дослідника як імпліцитну умову такого синтезу.

Малий синтез можна назвати структурно-функціональним - як сполучення трьох актуалізованих сучасною філософською думкою шарів історичної реальності - зрізу подій, ментального зрізу, зрізу структур.

В методологічному плані малий синтез поєднує методологію історичної науки з традицiйним історіографічним наративом. Однак, оскільки весь матеріал для нього добирається безпосередньо із зафіксованих в історичних джерелах даних, він об'єктивніший за генералiзуючи претензії великого історичного синтезу, котрі завжди ґрунтуються або на узагальненні необмеженої кількості фактів із всесвітньої історії, або на поглибленому аналізі обмеженого матеріалу, що вважається репрезентативным, але ніколи - на рефлексії з приводу всієї історичної реальності. Водночас, малий синтез як крізне об'єднання на рівні подій або біографій ментальності, структур, темпоральності, інститутів, тенденцій і навіть екологічного оточення не залишається окремою подією або біографією, але є саме синтезом вказаних чинників.

Малий синтез прямо пропорціональний тенденції до мінімізації історії - від філософії історії, яка обіймалась створенням універсальних теорій історичного процесу й історичного пізнання, до сучасної аналітичної філософії історії, яка зайнята вирішенням окремих логічних проблем історичного знання.

Чим більше успіху матиме малий синтез, тим більш значнi перешкоди поставатимуть на шляху синтезу великого - створення загальної концепції (філософії) всесвітньої історії - внаслідок поглиблення гетерогенності Історії індивідуальною неповторністю конкретних синтетичних праць. Але тим більш необхідним буде вважатись великий синтез для історичної думки - як редукція цих розбіжностей, як горизонт вирішення всіх її проблем.

В підрозділі 2.3 "Хронотоп: постмодерністська проблематизація історичного часу" вивчається один з можливих шляхів теоретизації історичного часу в умовах, коли прискорення історичного розвитку утруднює звичне сприйняття сучасності як теперішнього моменту історії на основі ототожнення календарно-астрономічного часу - кількісної міри історії, її тривалості, з соціально-історичним часом - якісною характеристикою історичного процесу.

Постмодерністське тлумачення часу характеризується як Хронотоп, який поєднує індивідуальний час історика з хроноструктурою об'єкта, що вивчається, відношеннями вільної гри - і як гри дослідника в сучасність стосовно всього історичного досвіду людства, і як гри в пост-сучасність теперішнього по відношенню до минулого та майбутнього - його несвоєчасність. В цій грі історик не модернізує минуле з позиції майбутнього, а визначає свою сучасність як "минуле майбутнє", що зазнаватиме безперервних змін відповідно до нових інтерпретацій минулого.

Абсолютне становище Хронотопа, котрий символічно підпорядковує собі весь історичний простір та час, надає змогу дослідникові обирати цікаві для нього історичні події, явища чи процеси, не знищуючи їхньої темпоральної специфіки. Цим Хронотоп відрізняється, приміром, від розповсюдженої концепції "довготривалості" школи "Анналів", чия часова реальність загрожує обертанням історії на географію.

З іншого боку, індивідуальний Хронотоп дослідника наповнює хроноструктуру історії в процесі "розрізнення" (differance). Для цього він осучаснює завжди конкретні історичні феномени, відриває їх від того, що "було". Врешті-решт, історія залишається весь час порожнім деонтологізованим простором "розміщення" (espacement) - незаповненим проміжком між історичними подіями, структурами, епохами, персоналіями, до якого відсилають, щоб в цей же час бути відісланим самому, - до тих самих подій, структур, епох, персоналій.

В підрозділі 2.4 "Людина в постмодерністському розумінні історії" подається аналіз проблеми людини, яка в ситуації "кінця" філософії історії, неможливості ухопити сенс історії в історії сенсу, залишається остаточним сенсом філософствування - "самоприсутністю буття як абсолютної суб'єктивності" (Ж.-Л. Нансі).

Повернення інтересу до історичного виміру буття людини, який в класичній філософії історії був нівельований уявленнями про її універсальний характер як суб'єкта історичного пізнання та агента історичного процесу, починається на першому та другому етапах в еволюції школи "Анналів" (20-60-ті рр.). Бачення людини крізь призму введеного нею поняття "ментальність" ("картина світу", "світобачення") певним чином коригує вихідний філософсько-історичний постулат про тотожність логічного та історичного. Зазначається, що появі та розповсюдженню цього поняття сприяла деконструкція опозиції "свідоме/несвідоме" в посткласичній філософії від З. Фрейда до поструктуралістської концепції Ж. Дельоза та Ф. Гватарі "машинального несвідомого". Зміна єдиної логіки історії множиною "ментальних типів" оцінюється як релевантна до філософської тенденції релятивізації розуму.