Еволюція поглядів на матерію в історії філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни: "Філософія"

Еволюція поглядів на матерію в історії філософії

Вступ

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом.

Мислителі середньовіччя на філософському рівні намагались співставити уявлення Аристотеля про простір з догмами християнства.

Одним із перших значний крок зробив Аврелій Августин, який вважав, що Бог разом із світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, "залучається" до сприймання часу, який стає її власним досвідом як переживання тривалості. Саме людська душа зв`язує вічність і час. Минуле фіксується через пам`ять, майбутнє - як сподівання, передбачення; теперішнє - як споглядання. "Зараз ясно стає для мене, - писав Августин, - що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; але було б точніше висловлюватись так: душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам`ять або спогад (memoria); для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання (intuitos), а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію (expectatio)". Християнська релігія, а саме Августин Блаженний відмовляється від античного циклічного часу і ввів уявлення про час як суб`єктивне заломлення в людській свідомості безповоротності земного життя. Він вважав, що світ створений Богом не у часі, а разом з часом і в цьому сенсі творіння матерії передувало і світу, і часу. Час, на відміну від Платона та Аристотеля, він не пов`язував з рухом (небесних світил), а вважав категорією субактивно-психологічною. "…Що таке вічність, що я споглядаю завдяки тільки тому, що я розумію. Розумовим зором я відокремлюю від вічного всяку переміну, мінливість і в самій вічності не відрізняю ніяких проміжків часу, так як проміжки часу не складаються з минулих та майбутніх змін предметів. Крім того, у вічному немає нічого скороминущого, ні майбутнього, бо, що минає, те вже перестає існувати, а те, що буде, ще й не почало існувати. Вічність лише тільки є, вона не була, ніби її вже нема, ні буде, ніби до цього часу її не існувало".

Фома Аквінський використав ідею вічності часу Августина і дав їй додаткове тлумачення. Поняття вічності він ототожнював з актуальною безкінечністю, а час та матерію вважав безкінечними лише потенціально. "Ніщо, крім Бога, - писав Фома Аквінський, - не може бути безумовно безкінечним, воно таке лише умовно. Насправді, якщо ми говоримо про ту безкінечність, яка належить матерії, то очевидно, що все, що актуально існує, наділене формою, тому його матерія обмежена формою, залишається потенціально відкритою для ряду акцидентальних форм, тому що те, що безумовно обмежене, може бути умовно безкінечним".

Розглядаючи час та вічність скрізь призму категорій актуальної та потенційної безкінечності, Фома Аквінський писав: "Якщо ми приймемо, що час завжди був і завжди буде, то різниця між вічністю й часом залишиться… в тому, що вічність в кожній своїй миті ціле купна, часу це ж не властиве, а також в тому, що вічність є міра перебування, а час - міра руху". Фома Аквінський підкреслював, що вічність ціле купна, тобто вона завершена в собі, обактивно безкінечна, а час лише умовний, тобто суб`єктивно безкінечний. матерія простір час пам`ять

Безкінечність часу - найважливіше світоглядне питання. Якщо час вічний як міра руху, як якість рухомої матерії, то вічна і сама матерія.

На філософське осмислення категорії часу середньовічними мислителями великий вплив справила концепція часу Платона та Аристотеля, яка синтезувалась з християнським релігійним світобаченням. В рамках релігійного світобачення земний час було відокремлено від поняття вічності. Майже у всіх монотеїстичних релігіях вічність - атрибут Бога, час же створено, він має початок та кінець. Але багато філософів середньовіччя відстоювали точку зору вічності світу.

Категорії простору й часу в античній філософії

У давньогрецькій філософії логічному аналізу, осмисленню і узагальненню піддавалися поняття простору і часу, запозиченні з донаукового, буденного і міфологічного мислення.

Античне суспільство виробляло бачення світу на основі механічної праці (тобто механічними засобами), шляхом простої обробки речовини природи. Саме форма перетворювала цю речовину в конкретний предмет, надавала йому суспільного значення (для чого існує даний предмет, які функції він виконує). Тому такі філософи, як Платон і Аристотель, котрі узагальнили зміст античної культури твердили, що "форма" створює матерію, оскільки з невизначеної субстанції світу вона породжує конкретні речі та якості.

Геракліт вважав, що світ завжди виникає (і зникає) "мірами", що він є "живим вогнем". Елеати, навпаки, вважали, що простір є чимось нерухомим (просторовим), конечною кулею, де час замикається і зникає в просторі разом з рухом.

Простір у Анаксагора виявляється невіддільним від особливого роду "стихії" (матеріальної субстанції), яка обіймає все і проникає скрізь. Отже. Анаксагор одним із перших сформулював і використав у натурфілософських твердженнях тезис про не відокремленість простору і матеріальної субстанції. Простір у філософа перестає бути самостійною сутністю.

Своєрідним "синтезом" став атомізм Левкіппа-Демокріта, в якому простір постає ніби "розщепленим" на атоми та порожнечу. Атоми рухаються в цьому просторі, але самі вони існують як "вічні", тобто за межами часу (не створюються й не руйнуються). На думку московського філософа М.Д. Ахундова, "атомістичне вчення Левкіппа-Демокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це за врахування критичних аргументів елеатів".

З точки зору Перманіда, все, про що можна мислити, поділяється на "буття" та "небуття". Буття - просторове, протяжне; небуття - позбавлене просторовості, воно не існує. Так як не може існувати небуття, то не може існувати й порожнеча, так як порожнеча - це "протяжне небуття", що для олеатів було безглуздим.

Більш глибокої розробки проблема простору та часу набула у Платона й Аристотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування "ідей" тощо. Насамперед переосмислюється зміст та структура простору. Так, у Платона простір - це декілька "шарів" буття різної досконалості. Верхній шар - це сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним - сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, оскільки зникають і розпадаються окремі речі. Час, за Платоном. Не існував до створення світу Богом і є "рухомим образом вічності", її зразком. Ц немовби засіб "дотикання" до вічності, яка й виступає головною формою існування "ідей".

Найбільш глибоке вчення античності про простір і час залишив Аристотель, концепція якого мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію 17-18 ст. Відмовившись від платонівської концепції "ідей", Аристотель розробив субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі "природні місця", куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове "місце" стає причиною перебування там певних речей і тому "гарантує" порядок у світі - порядок ієрархії.

Глибоко досліджує Аристотель природу часу. Він ставить питання про докази його існування й розвиває тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє - момент єдності буття і небуття. "…Важко побачити, - писав Аристотель, - чи є "тепер", яке, очевидно, розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи стає щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує…то "тепер" разом з одним не буде існувати, а попереднє завжди повинно знищитися". Мить "тепер" - не тільки точка розриву, а й зв`язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами "тепер", так і зі зв`язку між ними.

Размещено на Allbest.ru