Біосоціальні засади мистецтва в контексті коеволюційної парадигми

Размещено на http:www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

Денісова Ольга Володимирівна

УДК 1.7.01.316.6

БІОСОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ МИСТЕЦТВА В КОНТЕКСТІ КОЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПАРАДИГМИ

09.00.03 -- соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Сімферополь -- 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедри філософських та соціальних наук Севастопольського національного технічного університету (СевНТУ) Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

кафедри філософських та соціальних наук Оконська Надія Борисівна, Севастопольський національний технічний університет

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кальной Ігор Іванович, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, завідувач кафедри соціальної філософії

кандидат філософських наук, професор

Сараєв Олександр Дмитрович, Кримська академія природоохоронного і курортного будівництва, завідувач кафедри філософії та права

Провідна установа:

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “ 05 ” грудня_ 2002 р. о _14⁰⁰_ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.52.051.01 у Таврійському національному університеті ім. В.І.Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 4 ( зал засідань).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського за адресою: 95007, м. Сім-ферополь, вул. Ялтинська, 4.

Автореферат розісланий “ 03 ” листопада 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради к.філос.н. Кремінський А.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна глобальна криза небезпечно деформує систему “людина-суспільство-природа”. Загальпланетарні перспективи тому не можуть мислитись поза ідеєю коеволюції: глобального співробітництва, динамічно-рівноважного розвитку соціоприродної системи. Формування суспільної свідомості в дусі коеволюційної гуманістики, аксіології життя в її соціоприродній багатомірній цілісності - важлива задача соціальної філософії, що вимагає: інтегративних підходів, системного бачення планетарно-космічного буття людства; перехрещування природничо-наукового, соціокультурного, духовного векторів пізнання. Це обумовлює важливість міждисциплінарних досліджень біосоціальних зв'язків у підсистемах “людина-природа”, “індивід-соціум”, “особистість-суспільство”.

Негативна трансформація потреб, свідомості людини актуалізує дослідження біосоціальної проблеми у її звязку з мистецтвом. “Квант” коеволюції - інтегральна природа людини, він же - головна “міра” мистецтва. Поворот до людини - важлива віха науки і філософії ХХ ст. Знання біосоціальних засад духовно-практичних феноменів розширює можливості корекції соціоприродної системи. В.Г.Табачковский підкреслює: створення моделі глобальної гармонізації суспільства - важливе завдання української філософії (Людина і духовність. - К., 1996. - С.14). Визначення світогляду, як знаряддя і результату світоперетворення (Шинкарук В.И.Человек и мир человека. - К., 1997. - С.19) задає тональність усвідомлення біосоціальних засад мистецтва. В соціальній філософії вчасно задекларовано: “Весь духовний процес суспільства загалом й у конкретних сферах важливо осмислити з коеволюційних позицій" (Философия / Андрущенко В.П., Волович В.И., Горлач Н.И., др. - К-Х., 1998. - С.390). Це пов'язано з вченням В.І.Вернадського про ноосферу, його принципом багатомірного пізнання цілісності людини-суспільства-культури-природи на основі інтеграції природничо-наукового і гуманітарного знання. Вчений усвідомлював планетарну роль мистецтва в зміцненні соціоприродних зв'язків, у формуванні ноосфери (Ноосфера и художественное творчество / ред. В.В.Иванов. - М., 1991). біосоціальний мистецтво коеволюційний

Виходячи з джерел соціогенезу, філософії, біосоціальна тема щодо мистецтва була заявлена еволюціонізмом, позитивізмом, фрейдизмом із позицій біологізму. Співвідношення соціального і біологічного - дискусійна тема 60-80-х рр. ХХ ст. Але це не пов'язано з концепцією стійкого розвитку (ООН), національної програми “Освіта”. Дані генетики естетики, нейроестетики, соціопсихології підводять до усвідомлення ролі мистецтва в коеволюції. Інтеграція біосоціального знання і мистецтва - результат наукового синтезу, практичних потреб суспільства. Невичерпність біосоціальної проблеми визначає її відкритість до дослідження в різних гносеологічних інтервалах. Треба розширити соціально-філософську парадигму пізнання біопсихічних, інтелектуальних, реформаторських можливостей людини. В українській філософії теми природних основ "універсалій культури" торкнувся О.С.Кирилюк та ін. Важливо соціокультурну семантику граничних основ буття, відображену в мистецтві, зрозуміти в зв'язку з інформаційними кодами коеволюції.

Системний біосоціальний аналіз припускає: природні, еволюційно-генетичні, нейропсихічні фактори соціогенезу включені в складні форми, коди соціокультурного і -- навпаки (Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека. - К., 1995), що цілісно представлено в мистецтві. Це не примат біоса над духовним, зрозуміння цього дає можливість послабити напругу проблем, викликаних асоціальною поведінкою, агресивним нігілізмом, що розходяться з життєво важливими духовними устоями. Щоб уникнути розпаду системи “людина-суспільство-природа” і системи наук про неї треба зрозуміти роль мистецтва як універсальної “мови” соціоприродного діалогу в зміцненні інтерсоціальних, антропо-соціо-культурних зв'язків, в організації штучного середовища, не агресивного відносно екосистеми людини.

Екранний код підсилив роль підсвідомості в поведінці людей. Екранні комунікації, при всіх плюсах їхнього впливу на соціодинамику, порушують біопсихічну цілісність сприйняття, що склалася за мільйони років, і тисячолітні культурні коди. Екранна інформація “закладається” у підсвідомість, минаючи ділянки мозку, що відповідають за роботу мислення, мови, апробовані еволюцією психосоціальні табу. Це збільшує техно-комерціалізація мистецтва в патологічному симбіозі з біологізуючою гедонізацією масової культури. “Умирання мистецтва” епохи постмодерну - результат заперечення гуманістики, що веде до втрати моральних імперативів розуміння буття, зомбує людство на самознищення. “Шизофренія” поп-мистецтва наростає з регресом масової свідомості, носії якої не здатні до творчості, рефлексії, адекватних коеволюції. Це позбавляє співтовариство гуманістичних перспектив, веде до атрофії життєво важливих інстинктів, геномів соціокультурної пам'яті, духовних змістів буття, до зростання ентропійності соціоприродної системи, небезпеки її біфуркації.

Але домінування екранної інформації - неминуче і зажадало інтелектуалів із синтетичним типом мислення. Мистецтво - важливий фактор нового типу інтелектуалізації суспільства, його духовний оберег від витрат прогресу. Треба соціальну політику орієнтувати на гармонізацію природних-антропних, особистісних-суспільних, матеріальних-духовних зв'язків. Активну роль у цьому повинна відігравати художня культура; її ядро - мистецтво, “універсальний за органічністю, ізоморфністю людині феномен" (Каган М.С. Философия культуры. - СПб, 1996. - С.19), заданий біосоціальним синкретизмом художньої творчості. Тільки розвиваючи творче начало у людині, можна разраховувати на внутрішню готовність особистості до вирішення складних суспільних завдань не на шкоду цілісності соціоприродної системи. Мистецтво в кращих народних, класичних зразках - універсальний фактор соціалізації, актуалізує ідею коеволюції в суспільній свідомості. Поки синтезу науки і філософії в цьому ракурсі не відбулося.

Важливо: зрозуміти функції мистецтва в коеволюції з обліком природної естетики України, художньої обдарованості її етносів, як умов оздоровлення соціуму; підвищити статус мистецтва у системі утворення, психосоціальної терапії, соціальної екології, етносоціології, у вихованні особистості, у духовно-інтелектуальній консолідації нації, у формуванні коеволюційного світогляду, всупереч стереотипам про усунення мистецтва від глобалістики історії. Таким чином актуальність дослідження визначається: 1) необхідністю соціально-філософського аналізу нових наукових даних про біосоціальні засади коеволюції; 2) важливістю участі мистецтва в гармонізації соціоприродної системи; 3) гуманітаристськими, просвітительськими, духовними задачами освіти, формування особистості, суспільної свідомості; 4) потребою розвитку традицій української філософії адекватно інтегративним тенденціям сучасної науки.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Історико-філософські, наукові передумови, методи дослідження, ступінь розробки теми з напрямків, персоналіїв докладно зазначені в Розділі 1, уточнюються далі. З висновків випливає: постановка проблеми біосоціальних основ мистецтва в контексті коеволюційоної парадигми здійснено вперше. Але це зумовили великі наробітки в різних галузях природного, гуманітарного знання, тенденції наукового синтезу, філософські пошуки умов, факторів гармонізації системи “людина-суспільство-природа”, що вимагають узагальнення в зв'язку з практичними запитами суспільства, перспективами розвитку. Багатомірність пропонованої проблеми, безліч інтервалів дослідження її окремих елементів, проте, дозволили позначити ключові напрямки, що стали теоретичною, фактологічною базою даної дисертації. Її концептуальною основою є роботи із проблем пізнання ноосферного суспільства (В.І.Вернадський, В.В.Іванов, Ф.В.Лазарєв, ін.), коеволюції (Р.С.Карпінська, І.І.Кальной, В.О.Кутирьов, Н.Н.Моісєєв, ін.). У них відзначається, що назріла необхідність включення духовнопрактичних феноменів, мистецтва в соціально-філософський контекст коеволюційного пізнання на основі наукового синтезу, інтегральних підходів, з обліком даних міждисциплінарних досліджень. Спроби біосоціального аналізу мистецтва, найчастіше однобічні, починали представники різних галузей науки, філософських напрямків протягом XIX-XX ст. у межах позитивізму, еволюціонізму, психоаналізу, філософської антропології, соціобіології і, у найбільш наближених до соціальнофілософської проблематики, психосоціальних (Г.Тард, ін.), соціокультурних (К.Маркс, М.С.Каган, ін.) концепціях мистецтва. Найбільш плідними для осмислення мистецтва, як факту і фактору коеволюції, виявилися дані міждисциплінарних розробок у галузі генетики естетики (В.П.Ефроїмсон, ін.), палеопсихології, нейропсихології (Б.Ф.Поршнєв, П.В.Сімонов, ін.), нейроестетики (Г.Баумгартнер, Д.Леві, І.Ренчлер, ін.), психології мистецтва, арт-педагогікі (Л.С.Виготський, М.Рід, ін.). Ці дослідження, що представляють специфічні, часткові зрізи біосоціа-льного аналізу мистецтва, у сукупності з даними історії мистецтва, уявленнями про духовні константи життя усвідомлені в зв'язку з інтегральними концепціями при-роди людини, антропосоціогенезу (П.С.Гуревич, Н.Б.Оконська, Е.Морен, ін.), онтологією прекрасного, мистецтва (Н.А.Кормін, І.Ш.Шевельов, ін.). Теоретична, фактологічна різноманітність цих досліджень, об'єднаних загальною спрямованістю пошуку умов гармонізації суспільного буття за участю мистецтва, адекватна структурним рівням універсального біосоціального аналізу, який розробляє В.В.Орлов, ін. Загалом це дозволило осмислити сутність, функції мистецтва в контексті коеволюційної парадигми, як актуальної соціально-філософської, соціокультурної парадигми сучасності.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота відповідає науковій темі кафедри філософських та соціальних наук (ФСН) СевНТУ “Соціальна адаптація”; пов'язана з комплексною темою кафедри філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського “Філософські засади сучасної соціокультурної парадигми” (державна реєстрація №0100V001117), з програмами “Освіта” - Україна ХХІ століття, ЮНЕСКО (“Геном людини”, “Десятиліття мозку”), концепцією стійкого розвитку (ООН).

Мета і задачі дослідження. Мета: осмислити біосоціальні засади соціокультурних, духовних детермінант коеволюції щодо феномена мистецтва, показати його роль в організації системи “людина-суспільство-природа”.

Задачі дослідження: - обґрунтувати науково-методологічну базу, представити історико-філософські передумови, соціально-філософську модель дослідження;

- довести важливість дослідження біосоціальних засад мистецтва в зв'язку з проблемою гармонізації соціоприродної системи;

- спроектувати структуру біосоціального аналізу на мистецтво, як феномен суспільної свідомості, духовно-практичного буття, адекватно до ідей коеволюції, до нових наукових даних, тенденцій міждисциплінарного синтезу;

- з'ясувати біосоціальні засади мистецтва (рівні, умови, ядро, механізми, детермінанти біосоціальної інтеграції згідно із специфікою мистецтва);

- усвідомити функції мистецтва в коеволюційному вимірі людської історії, перспектив розвитку системи “людина-суспільство-природа”.

Об'єкт дослідження: біосоціальні засади соціокультурних феноменів у коеволюційному континуумі. Предмет дослідження: біосоціальні засади мистецтва в контексті коеволюційної парадигми розвитку системи “людина-суспільство-природа”.

Методи дослідження. Комплексний характер роботи вимагав теорію, методи соціально-філософського аналізу, заснованого на загальнонаукових принципах об'єктивності, системності, інтегративності, історизму, соціального детермінізму, з обліком коеволюційної логіки (соціоприродної цілісності історичного розвитку), із залученням елементів антропологічного, аксіологічного, герменевтичного підходів, інтервального методу, аналогій). Це визначило концепцію дослідження, структуру аналізу біосоціальних основ мистецтва згідно з коеволюційною парадигмою антропосоціогенезу, історії, цивілізаційних тенденцій розвитку, специфікою суспільної свідомості, екологічними аспектами соціалізації.

Наукова новизна отриманих результатів. Дослідження поглибило представлення про біосоціальні засади коеволюції, соціокультурних феноменів, розширило бачення факторів забезпечення стійкого розвитку, ролі мистецтва в зміцненні соціоприродних зв'язків. У дисертації вперше:

- представлено науково-методологічну базу усвідомлення біосоціальних основ духовно-практичного феномена мистецтва в контексті коеволюційної парадигми розвитку системи “людина-суспільство-природа”;

- запропоновано інтегративну модель дослідження, позначено й типологізовано можливі структурні рівні системного аналізу біосоціальних засад мистецтва в континуумі соціоприродної коеволюції, її соціокультурних, духовних детермінант;

- виділено нові дані міждисциплінарних досліджень щодо феномена мистецт-ва в зв'язку з біосоціальною проблематикою антропосоціогенезу, соціальної історії, міжсоціальних зв'язків адекватно парадигмі коеволюції;

- розкрито біосоціальні засади (рівні, умови, ядро, механізми, детермінанти, специфіка біосоціальної інтеграції в мистецтві) мистецтва, як факту і фактору коеволюції;

- уведено поняття “арт-соціалізація”; показано біосоціальну цілісність процесу арт-соціалізації (у соціогенезі, у формуванні особистості) в його органічності соціоприродній екосистемі людині, коеволюційній парадигмі;

- позначено типові інформаційні коди біосоціальних засад коеволюції, що зашифровано мовою мистецтва, які виявляють його функції в забезпеченні стійкого розвитку системи “людина-суспільство-природа”.

Практичне значення отриманих результатів обумовлено необхідністю актуалізації ролі мистецтва в корекції соціоприродної системи. Соціальні програми реабілітаційної, адаптаційної, коригувальної спрямованості: психологічні, виховні, освітні, дозвільни, єкологічні повинні враховувати можливості мистецтва у форму-ванні індивідуальної, суспільної свідомості в дусі коеволюційної гуманістики. Робота може бути теоретичною базою економічно малозатратних, але соціально продуктивних програм. До значущих результатів належать: узагальнення нових даних міждисциплінарних досліджень, проекція біосоціального аналізу на феномен мистецтва в контексті коеволюції. Це адекватно розширенню предмета, категоріального апарату соціальної філософії, універсалізує методику біосоціального аналізу, поглиблює розуміння розвитку соціоприродної системи. Функції мистецтва розглядаються як інтегральні, продукуючі вітальний, інтелектуальний, духовний потенціал суспільства. Матеріали дисертації можна використовувати в лекційних курсах із соціальної філософії і антропології, психології, культурології, педагогіки (екологічний аспект), в арт-освіті для корекції цілісності сприйняття світу з свободою са мовиявлення біопсихічної індивідуальності художника (глядача) у резонансі з природними, національними, загальнолюдськими устоями життя. Дослідження буде нагальним із введенням основ філософії в освітні програми всіх ступенів з метою формування гуманістичної свідомості, творчого, духовного потенціалу молодого покоління України, здатного зрозуміти національні особливості розвитку в контексті планетарних масштабів. Контури дослідження накреслені в авторських розділах програм "Світова художня культура" (К., 1991); “Філософія”, "Культурологія”, у шкільній, вузівській практиці викладання мистецтва з елементами філософії. Готується монографія (2003 р.)

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки, новаційні положення дослідження, тексти статей сформульовані автором самостійно. У статті "Соцiально-біологiчнi парадокси духовного розвитку особистостi" (К, 1996), написаній у співавторстві з д.філос.н., проф. Н.Б.Оконською, дисертанту належать теоретичні положення про актуальність біосоціальної теми у зв'язку із соціокультурною, духовною кризою ХХ ст.

Апробація дослідження проходила на конференціях (конф.) кафедри ФСН СевНТУ, Інституту філософії НАН України: “Человек и этнос: история и современность”, 1994, “Пути самопознания человека в философии, религии, науке, куль-туре”, 1997; на конф. “Философская и медицинская антропология: проблемы и взаимодействия”, 1995; на науково-практичної конф. “Людина і духовність” (К., 1996); на конф. кафедри філософії РАН (М., 1996, 1997); на Всеросійській теоретичній конф. “Философия, наука, образование” (Перм, 1996); на конф. “Человек как космический феномен: новые гуманитарные и естественнонаучные подходы (Іжевськ, 1999); на VII наукових читаннях Кримського наукового центру НАН України “Культура нородов Причерноморья с древнейших времен до наших дней” (Сімферополь, 1999); на міжнародній конф. “Приморские города и поселки Черного и Азовского морей: совместно к устойчивому развитию” (Севастополь, 2001), ін. Робота обговорювалася на семінарах, засіданнях кафедри ФСН СевНТУ.

Структура дисертації складається зі вступу; трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що включає 276 найменувань. Обсяг основного тексту: 187 сторінок. Основні положення дослідження викладено у 8 статтях (6 з них опубліковані у фахових виданнях ВАК України) і 7 тезах.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми; позначені об'єкт, предмет, мета, задачі, методи дослідження, його новизна, практичне значення; подано відомості про апробацію результатів, структуру дисертації, публікації за темою.

Перший розділ “Соціально-філософська проблематика дослідження” включає: обґрунтування його концептуальної бази, дані про ступінь розробки проблеми в природничонауковій, гуманітарній сферах, у т.ч. у психологізуючих і соціокультурних концепціях мистецтва, усвідомлених згідно з коеволюційною проблематикою.

У підрозділі 1.1 “Ідея коеволюції і концепція дослідження” показано зв'язок пізнання системи “людина-суспільство-природа” і біосоціальних основ мистецтва в контексті коеволюційної теорії, методології, прогностики, як світоглядної парадигми, що виходить із вчення про ноосферу. Коеволюційна парадигма - осьова ідея соціокультурної моделі, спрямована на гармонізацію соціуму в масштабах соціоприродного універсума. Ідея глобального співробітництва, як умови розвитку системи - в основі концепції коеволюції (Р.С.Карпінська, Н.Н.Моісєєв, ін.). Поняття “коеволюції”, як коеволюції природи і суспільства, процесу, що веде до взаємообумовлених змін соціоприродної системи - універсально-філософське. Коеволюцій-ний підхід припускає “сполучення різних рівнів коеволюції, різних понять про коеволюційні процеси, виражених не тільки в науці, але й у художній творчості, у релігії, у міфології і т.д.” (Философия природы: коэволюционная стратегия. - М., 1995. - С.101). Але це лише декларується, досліджується у вузьких ракурсах, що підтвержує важливість проекції системного біосоціального аналізу, розробленого в інтегральних соціальних концепціях (Н.Б.Оконська, В.В.Орлов, ін), на мистецтво. “Квант” коеволюції - біосоціальна природа людини; його історично мінлива життєдіяльність забезпечує динаміку, безперервність, багатомірність коеволюції, різноманітність соціокультурних форм її відображення, серед яких - мистецтво. З визначення “ізоморфності” мистецтва людині (М.С.Каган) зрозумило: воно єдиний вид діяльності, універсально моделючий інтегральну природу людини, соціоприродну цілісність буття. Усвідомлення біосоціальних основ мистецтва в контексті коеволюції - важлива умова пізнання на шляху до стійкого розвитку. Для аргументації цього подано визначення мистецтва, як соціального феномена, позначено суть біосоціального, ракурси дослідження біосоціальної інтеграції в інтервалі мистецтва (визначено за інтервальною концепцією Ф.В.Лазарєва) на основі коеволюційного системного поліфонізму ідей про соціоприродні, біосоціальні засади соціокультурних, духовних феноменів (В.П.Алексєєв, П.С.Гуревич, Н.Г.Козін, ін.). Узагальнюючи ідеї В.І.Вернадського про роль мистецтва із захисту “енергетики біосфери”, В.В.Іванов вважає: функції мистецтва складаються вже не в обслуговуванні потреби суспільства, а в сприянні збереженню ноосфери. Мистецтво - “інститут згоди”, здатний працювати на ідею коеволюційної освіти. У зв'язку з актуальністю для української філософської школи проблемою глобальної гармонізації соціуму накреслено соціально-філософську проблематику запропонованого дослідження.

У підрозділі 1.2 “Історико-філософські, соціокультурні, природничонаукові передумови проблеми” розглядається еволюція біосоціальної проблеми (що сходить до витоків соціогенезу) в її звязку із специфікою мистецтва. Відкрито біосоціальну тему щодо мистецтва поставив позитивізм, що зводив соціальне до природ-них передумов передестетичної поведінки, свідомості (В.Вагнер, В.Вундт, Г.Спенсер, ін.). Це зіставлено із соціокультурними реаліями ХХІ ст. Показовий інтерес Ф.М.Достоєвського до філософських шукань душі у роботах російських психофізіологів, їхній інтерес до творчості письменника. Е.Золя, І.Тен зводили соціальне в мистецтві до індивідуально-біологічного. Зазначено: роль психоаналізу в розумінні біопсихічного і соціального в мистецтві, актуальність низки ідей З.Фрейда, який залучив можливості мистецтва для нейтралізації біосоціальних конфліктів на психічному рівні; арт-терапії, як приклада практичної реалізації цієї теорії. Соціобіологи, етологи також біологізували мистецтво (К.Лоренц про функції мистецтва у зв'язку з еволюційним відбором). Перші кроки до системного біосоціального аналізу зробили А.Гелен, Х.Плеснер. Мистецтво ХХ ст. загостренно уявляло соціоприродні колізії. Біосоціальна проблема в системному вигляді була заявлена в дискусії 70-80 рр. про співвідношення соціального і біологічного. Тоді намітилися позиції “природників” і “громадників” (на базі марксизму) щодо мистецтва в рамках естетики, теорій походження мистецтва. На заході в 70-90 рр. оформився напрямок нейроестетики, як спроба зв'язати дані про нейрофізіологію мозку з комплексом природних, психо-соціо-культурних закономірностей сприйняття, створення, функціонування мистецтва. У 80 рр. при АН СРСР створено комісію комплексного вивчення художньої творчості для координації взаємодії науки, філософії, мистецтва. Адекватна цьому ідея про необхідність тісних зв'язків науки про вищу нервову діяльність людини із суспільними науками, як обов'язкової умови виховання, навчання, соціалізації. Пошуки нейрооснов духовного (Н.П. Бехтерєва, Д.І. Дубровський, П.В.Сімонов, ін.) підводять до усвідомлення біосоціальних засад мистецтва в коевлюційному вимірі. У біопсихологічних концепціях мистецтва пріоритет за Л.С.Виготським, його школою. В.П.Ефроїмсон у роботі “Генетика етики й естетики” у соціально значимому ракурсі аналізує феномен еволюційно-генетичної заданості сприйняття до прекрасного, мистецтва, що повязано з еколо-гіею етносів. У 90 рр. в СНД захищені дисертації за темами, які співзвучні заявле-ній: “Формирование культуры и творчества в антропосоциогенезе” (Т.О.Бажутіна), “Антиэнтропийный смысл красоты” (В.І.Самохвалова); Ф.З.Халіков осмислює, як соціально-філософську проблему, “Объективные основы прекрасного и исходные начала эстетической сущности человека” (МДУ). Огляд виявив основні вектори дослідження.

У підрозділі 1.3 “Біосоціальні аспекти психологізуючих і соціокультурних концепцій мистецтва” акцентовані взаємозв'язки біопсихічного в мистецтві, художній культурі із соціальною практикою. М.Тард, вважаючи людину істотою соціальною щепленої до біологічної, розуміючи індивідуальне, як біологічне, у “Соціальній логіці” психологізує суспільні відносини, соціальні феномени, називає головними соціальними процесами конфлікти, пристосування, наслідування і представляє мистецтво, як фактор соціального примирення (воно не тільки соціалізує відчуття, але й гармонізує їх, щоб соціалізувати), що закріплює психологічну спільність конкретної соціальної групи, нації, історичної епохи. Це співзвучно пошукам універсальних умов психосоціальної рівноваги особистості, суспільства (Е.Ериксон). З обліком даних нейропсихології, педагогіки, також біоаналогій О.Шпенглера, реалій інформсуспільства, маскультури аргументується роль мистец-тва у формуванні тієї біосоціальної ієрархії потреб людини, сфери його почуттів, що були б оптимальні коеволюції. У зв'язку з цим усвідомлені біосоціальні аспекти низки антропо-соціо-культурних концепцій мистецтва. К.Маркс і Ф.Енгельс вивели його специфіку із соціальності праці, з особливостей соціально-економічних відносин, історичних формацій. Н.Б.Оконська уточнює, що праця - соціально-біологічний феномен, а історичні формації - соціально-біологічні. Мистецтво - різновид праці й укладає біосоціальні засади духовно-практичної діяльності людини на всіх етапах коеволюції. Э.Фромм ставить потреби людини також у залежність від соціально-економічної системи, але вважає: при ослаблених інстинктах самосвідомість, розум, уява, здатність до творчості порушують єдність людини із середовищем мешкання. Мистецтво оберігає людину, як єдність виду-індивіда-суспільства от екзистенціальніх протирічч. Біосоціальна інтеграція задана коеволюцією, умовами людського буття, виявляється в житті кожного індивіда, що розвивається вже у створеній історією соціокультурної ситуації. Мистецтво активне включено в “соціальне конструювання реальності” (П.Бергман, Т.Лукман) і дає можливість індивіду пристосуватися до неї з меншими витратами, що підтверджують арт-педагогіка, арт-терапія, розуми про роль мистецтва в облагороджуванні природи людини (Б.П.Вышеславцев), ін. М.С.Каган, В.Ф.Рябов соціальні функції мистецтва розглядають через сутність і функції людини. Соціальна значимість біологічної індивідуальності людини універсально реалізується в мистецтві, що обумовлює його активну “участь” в організації системи “людина-суспільство-природа”. Розгляд біосоціальних засад мистецтва в контексті коеволюції припускає інтегративну модель дослідження.

У другому розділі “Біосоціальні засади мистецтва в системі соціоприродних зв'язків” обґрунтовано модель дослідження, показано соціоприродну цілісність біосоціальної інтеграції в інтервалі мистецтва у контексті закономірностей антро-по-соціо-культурогенезу.

У підрозділі 2.1 “Інтегративна модель дослідження” обґрунтовано біосоціаль-ний аналіз мистецтва на основі интегративних підходів у соціальній філософії, ан-тропології. А.Гелен, Х.Плеснер усвідомили необхідність синтезу філософії і науки у вивченні біосоціальності людини, мислення, соціокультурного, духовного досвіду. Цей підхід у контексті соціальної значимості корекції підсистеми “особистість-суспільство” розвивають М.С.Каган, Б.В.Марков, ін. Соціально-історична роль біосоціальних механізмів у мистецтві показано на основі ідей біофілософії (А.В.Олескін, ін.). Мистецтво сублімує біосоціальну синергію художньої творчості в інтеграції із соціоприродним субстратом, у результаті духовна іпостась мистецтва “обволікає” весь біос (Н.Гартман), що “оздоровлює” суспільну свідомість. Про це в зв'язку з особливостями нейропсихіки сприйняття прекрасного у природі, мистецтві японцями і європейцями пишуть Ю.Г.Волков, В.С.Полікарпов. У мистецтві соціоприродна синергія з'являється в історичному, культурно-регіональному, цивілізаційному, видовому, індивідуальному зрізах. Р.С.Карпінська виходить із поняття “життєдіяльності” людини, що інтегрує біопсихічний і соціокультурний початок коеволюції, цілісно відображених мистецтвом. Але ЗМІ підмінюють родові функції мистецтва сурогатом маскультури, що каналізує стадні потреби натовпу, провокує агресивну поведінку. Важливо осмислити функції мистецтва, як посередника в коеволюції. Ідеї Н.П.Дубініна, Д.І.Дубровського, ін. про інтеграцію генетичної і соціальної програм у соціогенезі, у формуванні інтелекту, особистості припускають аналогії щодо мистецтва: формування художньої свідомості пов'язано з біосоціальними засадами коеволюції; мистецтво, об'єднавши практичну і духовну діяльність, стало одним із факторів прискорення антропосоціогенезу. Відповідно до концепції “універсалій культури”, мистецтво - художньо-цілісна проекція природи-сутності людини, образно-символічний аналог соціоприродного субстрату, що несе життєво важливі коди коеволюції. У мистецтві біосоціальна інтеграція продукує наростання духовної складності й у гармонії, і в антитезі з природним, біотичним. Е.Морен, указавши механізми біосоціальної інтеграції, дає засади бачити в мистецтві інформаційну матрицю, здатну постачати компетенції мозку індивіда, направляти евристичні стратегії соціуму, програмувати соціальну поведінку. Ядро цих процесів - мозок людини, як біо-психо-соціо-культурна система. Мистецтво закликається до життя інтегральними потребами суспільної людини і спрямовано на досягнення соціоприродної гармонії; воно моделює саме життя в її соціоприродній багатомірності, діючи, творячи громадську людину, людське в ньому. Обґрунтування біосоціального аналізу мистецтва дано за соціальною інтегральною концепцією. Біосоціальна природа-сутність людини в контексті її соціоприродного буття - головний об'єкт мистецтва. Естетична, художня свідомість укладає біосоціальні основи мистецтва (біопсихічні, нейропсихічні), що відображає біосоціальну інтеграцію в художній формі у масштабі історії, на рівні біопсихічної індивідуальності, в напрямку соціоприродної єдності. Базисний рівень аналізу включає природні основи естетичної свідомості, діяльності; еволюційно-генетичні аспекти художнього світоосвоєння; ключовий рівень - робота мозку в режимі естетичної, художньої свідомості, як позитивний фактор формування суспільної свідомості, її духовного потенціалу; 3-ій рівень: екологічні аспекти арт-соціалізацїї; функції мистецтва в коеволюції.

Підрозділ 2.2 “Природні фактори біосоціальної інтеграції в мистецтві” включає природні, еволюційно-генетичні аспекти теми. Щоб забезпечити гармонічний розвиток природних і соціальних факторів, необхідно цілісне осмислення людини. Мистецтву властива така цілісність: воно відображає біосоціальні колізії буття людини і набудовує його на пошук соціоприродної гармонії. Суспільство існує на основі соціоприродних зв'язків, життєдіяльності людини, що історично ускладнюється. У ході коеволюції мистецтво піднімається до всесвітнього масштабу, стає діючим фактом історії, суспільного світу людини (Н.А.Кормін). Синергія біосоціального, яка кодується в мистецтві, органічна природі; мистецтво доповнює дію спадковості, корелює розширення розходжень між культурою і природою, індивідами, етносами, народами, соціальними групами, формаціями; треба використовувати його потенціал у пошуку доцільних, гармонічних типів соціоприродних, соціокультурних зв'язків. Це сполучено з темою походження естетичних емоцій, свідомості (Е.Геккель, В.Вагнер, В.П.Сімонов, ін.), що грають значну роль у пристосуванні психіки індивіда до середовища, у нагромадженні життєвої енергії, що задає міру свободи діяльності людини, необхідної для поступального розвитку соціуму. Художня творчість спрямована на пошук упорядкованості, гармонії, закладених самоорганізацією соціоприродної системи. Навіть в умовах глобальної кризи, людство не відірвалося від біосфери (В.П.Алексєєв). І.Ш.Шевельов та ін. пояснюють це через феномен “золотого перетину”, відомого древнім архітекторам, художникам. “Антиентропійный зміст краси” у мистецтві, як осередок краси життя в її соціоприродній, духовній цілісності, протистоїть “закону ентропії, що все руйнує,” (І.А.Аршавський). Знання природних законів гармонії сприяє життєво важливій оптимізації суспільної свідомості. Мистецтво актуалізує естетику природи і драму буття людини, яка вийшла з біосфери і руйнує її, як істота соціальна. Мистецтву належить важлива роль в “онтології виживання людства” (А.Т.Шаталов), у ньому закладені шари всесвітнього змісту, моделюється біоісторичний час людства. Аналіз еволюційно-генетичних основ мистецтва (за В.П.Ефроїмсоном) показав: відбір на сприйнятливість людини до прекрасного - результат коеволюції. Історичний розвиток мистецтва, відображаючи естетичну парадигму природи, сплітався з ідеалами соціокультурними, етичними, альтруїстичними, героїчними. Як засіб пізнання світу “експрес-методом”, мистецтво виконує найважливіші функції розрядки внутрішньовидової агресії, емоційного зімкнення соціуму, сприяє його фізичному, духовному оздоровленню, міжсоціальному діалогу. Етноси, народи, нації більш сприйнятливі до мистецтва, більш стійкі до історичних катаклізмів. На спадкоємну гетерогенність у її етико-естетичному вимірі в процесі соціалізації накладається ефект соціокультурних “імпресінгів” (зберігань), що сприяє соціальній самоідентифікації особистості. Важливо врахувати це в системі виховання, освіти, етнокультурної політики. Історичні, сучасні факти в призмі ідей Л.Н.Гумільова показали: народне мистецтво відіграє важливу роль в збереженні біокультурної своєрідності етносу, в корекції міжетнічних відносин. Це актуально в зв'язку із соціоприродними, етно-культурними колізіями цивілізаційної кризи.

У підрозділі 2.3. “Біосоціальні засади соціоприродної цілісності художньої свідомості” доказується коеволюційна заданість нейро-психо-фізіології художньої свідомості. Здатність до художньої творчості пов'язана з добором інформації про світ, важливої для зміцнення зв'язків у системі “людина-суспільство-природа”. Художня інформція володіє універсальним біосоціальним обсягом; складні психоемоційні реакції на мистецтво, регулюючи соматопсихічний стан людини, динамізують, оптимізують соціокультурні процеси. Розвиток мистецтва, підданий біообмеженням, супроводжується створенням все нових його форм, видів, що розширюють уявлення про світ. З ідей М.В.Волькенштейна, Е.Морена, П.В.Сімонова, ін. про хаос, церебралізацію, психоемоційний стрес, як умовах породження новизни у світі, зрозумило: новаторські рекомбінації в мистецтві, що викликають емоції, стреси - фактори коеволюції. Людство прагне до самозбереження, розвитку, через розширення, естетичне, духовне збагачення просторово-часових середовищ, залучив і мистецтво. Але його значення не вичерпується естетичною цінністю, воно має універсальний обсяг, коеволюційно заданих, соціальних функцій: пізнавальних, психологізуючих, тощо. Найважливіший імпульс художньої творчості в синтезі соціокультурних детермінант художньої свідомості, природного фактора, біопсихічної обумовленої здатності до сприйняття, до естетичних емоцій, як результат надскладніших комбінацій соціоприродних зв'язків (чим вище рівень цих зв'язків, тим досконаліші, різнобічніші форми відображення життя, тим стійкіше система). Творчість природи і художня творчість людини мають загальну антиентропійну спрямованість (Б.М.Рунін), що привело до народження мистецтва. Мозок, психіка людини віддають перевагу системній упорядкованості природних елементів, що тотожно композиції, ритму, симетрії в мистецтві, в етико-естетичному, духовно-значеннєво-му різноманітті якого просліджуються єдині, наслідувальні, соціально закріплені і ускладнені, колірні, звукові, кінетичні, ін. переваги мозку, вироблені коеволюцією. На базі ідей про нейрофізіологію художнього і розумового типів, першій і другій сигнальній системі, їхньої ролі в народженні мистецтва (Б.Ф.Поршнєв, ін.), показано особливості художнього типу мислення, видів мистецтва (графіка, живопис, література) у контексті коеволюційної значимості. Народження мистецтва зв'язане з переходом свідомості від біодетермінованих сигналів до соціально детерминованих символів. Нейро-психо-фізіологія художньої свідомості - важлива складова “зав'язі” первинних суспільних відносин. Коеволюція стимулювала, оптимізувала, удосконалювала працю людини, соціокультурну, художню-естетичню практику. В основі цього - біосоціальні механізми (інтеграція) нейронної організації мозку, що спонукали людину до створення прекрасного в мистецтві, що об'єднало все людство в його історії і культурі. Мистецтво стало формою підтримки суспільних зв'язків, виходом біосоціальних конфліктів, комунікативним феноменом, що створює загальнозрозумілу основу для твердження людської природи-сутності, соціоприро-дної цілісності буття (І.Ренчлер, Т.Селли, ін.); у ньому синтезується суспільний і особистий життєвий досвід, кристалізуються духовні ідеали, моральні змісти, орієнтовані на цінності, що утверджують життя. Мистецтво - факт і фактор коеволюції, що відображає єдність природи-сутності людини в соціоприродному континуумі його буття. Народження мистецтва сприяло удосконаленню психоемоційної сфери людини, ускладненню нейробіотичних структур розумової діяльності, розширенню соціокультурного досвіду, збагаченню духовної сфери, зміцненню соціоприродної системи. Ці процеси соціально детерміновані, але природне в них не відривається, а сублімуючи в художній творчості, інтегрується в соціокультурні форми життєдіяльності найбільше гуманно, універсально, цілісно, адекватно коеволюційнїй парадигмі історії.

У третьому розділі “Функції мистецтва в контексті коеволюційної парадигми” переосмислено соціальні функції мистецтва в зв'язку з біосоціальними засадами і соціокультурною детермінацією коеволюції, перспективами інформаційного суспільства.

У підрозділі 3.1 “Соціокультурна детермінація нейроестетичних основ мистецтва” досліджено просторово-часові, символічні, ідеальні “перевагі” свідомості в зв'язку з коеволюційним виміром проблеми “краса і мозок” (Г.Баумгартнер, Д.Леві, Г.Пауль, ін.). Видова заданість нейропсихіки сприйняття прекрасного визначила роль мистецтва, як універсального засобу пізнання краси світу, гармонізації соціоприродних, соціокультурних, міжсоціальних зв'язків. Художня свідомість із найбільшою мірою цілісності і свободи синтезує біотичні і вищі структури пізнання соціоприродного континууму. Актуалізуючи красу пропорцій, ритмів, форм, розмірних людині, резонансних світу, мистецтво є універсальним передавачем повідомлень - пускових знаків-стимулів життя, кодів коеволюції, що затверджують духовні цінності, моральність. Біопсихічні сигнали, отримані в процесі естетичного сприйняття, художньої діяльності, трансформуються в соціокультурні символи

мистецтва, що продукують необхідну суспільству поведінку індивіда в інтересах життєздатності роду (заступницьке відношення до дітей, матерів, ін.). Це підтверджують приклади педоморфізму, переваг неотеничного жіночого типу, ін. в мистецтві (Л.Больк, Д.Майєрс, ін.). Людина має унікальну здатність до засвоєння культури, навчання, але запрограмована на переробку інформації, важливої для благополуччя роду. Мистецтво фокусує, закріплює її в соціально значимих, естетично досконалих символах. Нейроестетичні основи психоемоційного сприйняття кольору, образу в мистецтві біосоціальні, але соціокультурно, духовно детерміновані - підтверджують дані про характер сприйняття в історичних, етнічних художніх культурах (К.Роу, Г.Цоллінгер, ін.). Взаємообумовлений розвиток нейроструктур мозку і соціокультурної діяльності, що дало могутнє прискорення історичному процесові, специфічно зосереджено в художній творчості (Г.Баумгартнер). Перевищення еволюційно заданих нейропсихічних обмежень сприйняття, що нав'язується маскультурою, веде до руйнування “екосистеми” людини, соціуму. Факт: художня діяльність продукує взаємодоповнення півкуль мозку, що активізує творчу активність, процесс медико-соціальної реабілітації про вікових, травматичних патологіях мозку. Мозок художників відрізняється підвищеним “представництвом естетичних здібностей”, що розвиває міжпівкульну інтеграцію (Д.Леві, ін.). Розуміння механізмів соціокультурної детермінації цих процесів важливо для усвідомлення функцій мистецтва в коеволюції, на всіх етапах біосоціального віку людини, рівнях його соціальної адаптації, у стресових умовах життєдіяльності (соціальні конфлікти, незахищеність, інвалідність). Це необхідна складова гармонізації суспільної свідомості, адекватної коеволюційній парадигмі розвитку.

У підрозділі 3.2 “Соціально-екологічні аспекти процесу арт-соціалізації” акцентовано роль мистецтва в соціальної адаптації індивіда у контексті проблем гуманізації утворення, формування особистості, соціальної стабільності. Екологічно м'яка корекція, що не пригнічує індивідуальності, яка оптимізує творчий, пізнавальний, духовний потенціал особистості - важливе соціальне завдання, що вимагає залучення мистецтва до проблем біосоціального віку, соціалізації дітей, асоціальної поведінки. Джерело гармонічного розвитку особистості в біопсихиці індивіда (Р.С.Чекаліна), в екологізації соціальної адаптації. Ідеї Л.С.Виготського, Г.Ріда, дані про візуальну, логічну мову, інформаційні коди мистецтва, антиентропійного змісту краси, нейроестетичні арт-моделі світу - в основі розуміння біосоціального синтезу в мистецтві, що породжує новий погляд на світ, відчуття повноти життя, емоційний підйом, активну преосвітню діяльність, не порушуючи екосистеми лю-дини. Л.Маффеї, Т.Селлі, ін. думають: зміна художніх стилів історично обумовлена ускладненням моделі світу, що активізує роботу свідомості. Приклади біосоціаль-ної інтеграції в художніх плинах відповідні до змін суспільної свідомості в погляді на соціоприродний континуум, у формуванні соціальних якостей індивіда (О.Й.Грюссер, Т.Зельке, ін.). Художня творчість дітей прискорює їхню соціалізацію, аналогічно прискоренню соціогенезу з народженням мистецтва, активізуючи біосоціальну синергію особистості і суспільства. У Л.С.Виготського знаходимо підтвердження: мистецтво - найсильніше знаряддя в боротьбі за існування, можливість вилити біопсихічні пристрасті людства. Як і він, Л.Я.Дорфман, ін. в мистецтві бачать кристалізацію біосоціальної синергії, що переходить з біопсихічної форми в соціокультурну, духовну, в знаковий феномен, що допомагає зжити інтимні конфлікти на психоемоційному рівні. Але перевага соціального, духовного досвіду в мистецтві беззастережна. Знімаючи напругу біосоціальних колізій, мистецтво визначає екологічність арт-соціалізації. Арт-педагогіка орієнтована на екологію особистості (Б.П.Юсов, ін.), сприяє самореалізації, відновленню психоемоційної рівноваги індивіда із соціокультурним середовищем. Показано роль мистецтва в корекції біопсихіки індивіда до претензій суспільства, яке має потребу у визвільненні творчого потенціалу людини, що можливо з розвитком почуттєвої сфери особистості в синтезі з моральністю, інтелектом. Г.Рід шукає шляху компенсації цивілізаційного зла, що веде до пасивності сприйняття, угасанню творчих імпульсів. Причина біосоціальних антагонізмів у розпаді цілісних форм комунікації організму людини із соціоприродним середовищем, у дезинтеграції розуму і почуття, на балансі яких обгрунтовано искусство, що сприяє знаходженню екологічно цілісних форм буття. Ціль арт-виховання - збереження творчої індивідуальності, соціальна корекція біопсихіки індивіда, зниження негативного впливу технізації. Мистецтво подає інформацію про життєву енергію, естетіку світу, його соціоприродну єдность. Арт-навчання продукує позитивні зміни структур мозку, що актуально в зв'язку зі зміною типу розумової діяльності в інформаційному суспільстві (Т.П.Малькова). Сприйняття елементів просторово-тимчасових мистецтв синтезує всі біо-психо-соціо-культурні компоненти пізнання, продукує роботу, можливості інтелекту, компенсуючи негативний вплив екранного коду, оберігаючи духовне здоров'я, творчий потенціал людини як основи соціальної екосистеми. Ціль арт-освіти - розвиток інтелекту, духовності особистості поза руйнівними конфліктами із суспільством, природою.

У підрозділі 3.3 “Інтегральні функції мистецтва в контексті коеволюційної парадигми” показано значення мистецтва в самоорганізації соціоприродної систе-ми. За біосоціальними, біокультурними аналогіями, даними нейроестетики випливає: мистецтво, активізуючи процес історичного сходження, не руйнуючи, але зміцнюючи родову цілісність людини, сприяє стійкості розвитку. У мистецтві людина виводить за межі свідомості біосоціальні імпульси образів-сприйнятів, відтворюючи форми світу, винаходячи нові. Це динамізує, оптимизує життєдіяльність людини, є умовою соціоприродної синергії, соціокультурного удосконалення, що підтверджує процес “олюдньоючої ювенілізації” (Е.Морен), який задав естетичну сприйнятливість до гри реальних, фантазійних форм на всіх стадіях дорослості. Мистецтво, що досягає досконалості, але що залишається відкритим для творчих інтерпретацій буття, допомогає людине існувати в гармонії з формами, квітами, звуками всесвіту, створюючи надприродні, але резонансні природі, образи, форми. Джерела цього - у природі художньої свідомості, переведеної коеволюцією на рівень соціокультурної заданості, обумовленої інтегральними потребами людини. У мистецтві мозок людини починає резонувати з художніми символами, що кодують соціокультурні типи історичних епох, загальнолюдських факторів розвитку в їхньому зв'язку з космосом, біо-, техно-сферою. Біосоціальні рівні сприйняття (біофізичний, родовий, культуроспецифічний) цілісне виражени в мистецтві (форма, стиль), де відбувається культурне кодування біосоціального, корекція біопсихіки індивіда, супроводжувані позитивними емоціями, активізацією шляхетних почуттів. Це закріплює групові зв'язки, етнічну, соціокультурну самоідентифікацію, сприяючи соціальному єднанню, соціально доцільному, ненасильницькому керуванню вчинками людей, твердженню суспільних норм, духовних цінностей (І.Ейбл-Ейбесфельдт, ін). Версія Е.Морена про семіотичні коди природи людини підтверджує інтегральність комунікативної функції мистецтва - носія біотічних символів-стимулів, вплетених в культурний код. Ця функція виявляється в художньому стилі (жанрах), як факторі всеєвропейської єдності. Мистецтво - учасник етногенезу, формування народів, націй, загальнолюдських цінностей, виконуючи охоронні функції в умовах агресивної технізації, на відміну від “штучного” техно-інформаційного не витісняє природних основ свідомості, але універсально “інтегрує” фундаментальні коди коеволюції в нейроструктури мозку; а результати роботи художньої свідомості - у соціокультурне середовище. Це зміцнює соціоприродну систему на рівні психоемоційних зв'язків людини зі світом. Мистецтво виконує функції пізнання, оцінки, перетворення не руйнуючи екології людини. Розглянуті инши соціальні функції мистецтва на основі ідей В.П.Алексєєва, Б.Ф.Поршнєва, П.В.Сімонова, Е.Морена, ін. про зв'язок зростаючої складності мозку з наростаючим дисбалансом між природним-соціокультурним, середовищем-духом, як джерелом біосоціальних, соціоприродних конфліктів. Мистецтво знижує їхній негативний вплив, дає шанс: моделювать буття людини (із безлічі варіантів) єкологічно мякими методами; “прожити” безліч життів, вибудовуючи минуле і майбутнє історичних, соціокультурних координат, індивідуально-особистісних синусоїд життя у соціоприродному континуумі. Ціна евристичних помилок у мистецтві найгуманніша, без массовіх жертв, насильства. Мистецтво, як амортизатор перевантажень біосоціальних конфліктів, сприяє збереженню біокультурного генофонду людства, скерує частину енергії біосоціальних протиріч у безпечно для социоприродної системи русло, де можна дати волю хаосу індивідуальних пристрастив без тяжких соціальних наслідків. У мистецтві людина знаходить універсальні істини про багатомірну цілісність світу, прилучається до соціокультурних реалій, що пом'якшує конфліктність буття. Знімаючи агресивність прямих людських контактів, ідеалізуючи життєво важливі соціальні норми, табу, естетизуючи, зводячи їх у ранг найвищої духовності, мистецтво частково знімає протиріччя між соціальним “повинен” і індивідуальним “хочу”. На фоні регресії генетичних програм воно корегує психоафективну нестабільність людини (підтверджує древнє, сучасне мистецтво). Навіть із приростанням ідеологічної функції, у тоталітарному суспільстві, мистецтво залишається джерелом творчої волі, пошуку буттєвих істин, заданих синергією біосоціального в соціоприродному. У зв'язку із реаліями, міркуваннями про мистецтво (Дж.Фаулз, А.Уайтхед) показано: воно - феномен коеволюції, її “натхненник”, “літописець”, “оберег”, функції якого спрямовані на збагнення духовних істин, що не суперечать природної заданості світу. Даючи відчуття особистої причетності до вічності мистецтво захищає від біосоціальніх протиріч (усвідомлення кінцівки життя, інтимних конфліктів), дає шанс сублімувати їх в безпечні форми, історично значимі для стійкості соціоприродної системи.