Філософія епохи Відродження, основні риси, головні напрями і представники

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з дисципліни: Філософія

Виконала: Чернявська Ірина

1. Філософія епохи Відродження

Філософія епохи Відродження -- напрям європейської філософської думки XV--XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження -- антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя -- католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Основні риси:

Антропоцентризм -- домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

Гуманізм -- домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Пантеїзм -- філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави,індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.

філософія ренесанс пізнання свідомість

Головні напрями і представники

Гуманістичний напрям (XIV -- XV століття)

У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.

У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії «studia gumanitatis» («вивчення людської природи»), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету -- виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Неоплатонівський напрям (середина XV -- кінець XVI століття)

Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Ніколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Нікола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог -- безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

Натурфілософський напрям (XVI-XVII століття)

Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.

Реформаційний напрям (XVI-XVII століття)

Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети -- подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.

Політичний напрям (XV-XVI століття)

Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII століття)

Утопічно-соціалістичний напрям репрезентували Томас Мор та Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади, грошей і золота. Мета життя утопійців -- створити в суспільстві рівні умови для всіх людей, в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців -- це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

2. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дiйсності. Вони шукали відповіді на питання: якi закономірності пізнавальної діяльності людини; якi її можливостi та здiбностi; якi передумови, засоби та форми пiзнання; якi умови й критерiї його iстинностi й достовiрностi. Але головними у фiлософiї були i є питання про вiдношення знання про свiт до власне свiту, чи спроможна наша свiдомiсть (мислення, вiдчуття, уявлення) давати адекватне вiдображення дiйсностi?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософській напрямок, що відомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. a - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

В історії філософії простежуються такі форми агностицизму (схема 8.1):

1. Скептицизм давньогрецьких філософів (Пiррон, Енесiдем, Секст Емпiрик та iн.). Представники цього напрямку стверджували: істинність або хибність майже всiх положень однаковою мiрою може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що людство здобуває достовiрнi знання, не можна. Скептицизм не заперечує можливості iснування знань, він лише пiдкреслює їх видимiсть i вiрогiднiсть, суб'єктивнiсть.

2. Агностицизм Давіда Юма. Англiйський фiлософ Нового часу стверджував, що нашi знання ми отримуємо здосвiду. А в досвiдi ми маємо справу тiльки з вiдчуттями, тому крiм них ми нiчого знати не можемо. Отже, концепції Д.Юма притаманний сумнів щодо заперечення реальності як об'єкта наукового дослiдження.

3. Агностицизм Iммануїла Канта. На вiдмiну від Юма, нiмецький філософ визнавав iснування матеріальних речей поза нашою свiдомістю, але вважав, що їх сутнiсть мов замкнута у собі. Вона схована вiд нас i пiзнати її неможливо. Для вираження цiєї думки Кант увiв поняття “речi в собi”. Поет Таллер позицiю Канта висловив так:

Природы внутреннюю суть

Познать бессилен род людской.

Он счастлив, если видит путь

К знакомству с внешней скорлупой.

4.Агностицизм Ернста Маха i Ріхарда Авенарiуса. Вони є засновниками напрямку у фiлософiї, який дістав назву “емпiрiокритицизму”. У центрi цієї філософії стоїть поняття досвiду. Але досвiд емпiрiокритицизм розглядав не яквiдображення об'єктивного свiту, а як внутрiшнiй змiст свiдомостi, людських переживань, якi виникають незалежно вiдвпливiв зовнішнього свiту - як потік вiдчуттiв, очищених від субстанцiї, причинностi i взагалi від об'єктивної реальностi. На цьому ґрунтi емпіріокритицизм заперечує достовiрнiсть людських знань, спроможнiсть науки пiзнавати об'єктивнуiстину.

5. Агностицизм окремих течiй сучасної фiлософiї. Конвенцiоналiзм вважає, що теорії i поняття є невiдображеннями об'єктивного свiту, а наслідками довiльної угоди, конвенцiї мiж ученими, що укладається за принципами “зручностi” i “економiї мислення”. Елементи конвенцiоналiзму властиві неопозитивізму, прагматизму, операцiоналiзму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж двох тисяч років - не випадковість. У його основі лежать різноманітні причини, що їх називають “коренями” агностицизму. До них належать: складність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та інші.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнають більшість інших філософських напрямків матеріалістичного та ідеалістичного напрямів. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизму в будь-яких його формах i послідовно проводить принцип пізнаванності свiту. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з даних наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажаних результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже - про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. - гносис- пізнання; логос - учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Досить часто останнім часом цей розділ філософії іменують епістемологія (від грец. епістема - знання; логос - учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згiдно з сучасною гносеологiєю, джерелом пiзнання, сферою, звiдки воно отримує свiй змiст, є існуюча незалежно від свiдомостi об'єктивна реальнiсть. Пiзнання цiєї реальностi - це процес творчого вiдображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матерiалiстичного розумiння процесу пiзнання. Знання за своєю природою - це результат вiдображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філософії термін “знання” вживається в трьох значеннях: 1) як здатність, навички що-небудь здійснити; 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючи процес пiзнання (вiдображення) в цiлому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи:

1) суб'єкт пiзнання - це той, хто дiє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собi. Вона стає i усвiдомлює себе суб'єктом тільки в процесi предметної дiяльностi i спiлкування. Пiд суб'єктом слід розумiти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2) об'єкт пiзнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальностi (соціальної, природної, правової та ін.), який включе ний у людську дiяльнiсть i пiзнання. Об'єктивна реальнiсть iснує незалежно вiд людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдностi, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пiзнання виступають не тільки явища природи тасуспiльства, а й сама людина i вiдносини мiж людьми, їхнi взаємини, а також свiдомiсть, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усiй полiфонiї її проявів. Таким чином, об'єкт пiзнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи i суспiльства, те, на що спрямована людська дiяльнiсть;

3) посередники пiзнання - це засоби пiзнання як матерiального характеру (знаряддя працi, прилади, iнструменти, комп'ютери тощо), так i ідеального (поняття, категорiї, художні образи, моральнi норми, наукові теорiї, концепцiї тощо).

Теорiя пiзнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодiї, єдностi, де соціально активною стороною є суб'єкт пiзнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного свiту; у цiлеспрямуваннi процесу пiзнання; у беззупиннiй пошуковiй i коригувальнiй роботi рецепторiв,нервiв i мозку.

Результатом будь-якого пiзнання є образ. Образ - це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характернiриси образу - подiбнiсть, адекватнiсть оригiналові. Образ фіксується у знаках. Знак - це вже матеріальний носiй iнформацiї. Його функцiями є збереження i передача iнформацiї. Знаки і на їх основі штучна мова можуть iснувати тiлькина базi звичайної мови.Вiдносна самостiйнiсть знаку створює додатковi можливостi для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну технiку.

Отже, ми визначили, що пiзнання - активний процес. Але що змушує суб'єкта цiкавитися новими, ранiше невiдомими йому речами i явищами, вивчати їх? Фiлософи вважають, що головною рушійною силою пiзнання є суспiльно-практична діяльність, або практика.

Що ж таке практика? Який її зв'язок iз пiзнанням?

Практика - це матерiальна, чуттєво-предметна, цiлепокладаюча діяльність людини, яка спрямована на змiну i пристосування природного i соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям “практика” розуміють не стiльки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скiльки сукупну дiяльнiсть, досвід усього людства в йогоiсторичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує i визначає усi форми його дiяльностi. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:

1) матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріального виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське життя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистецтвом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися (К. Маркс). Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні засоби для життя;

2) суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між державами, націями та соціальними групами всередині держави. Роль в сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всього суспільного життя, включенням в активне життя широких мас населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3) практика в різних сферах життя суспільства, таких як правова сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво й інших. Значення даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю, захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо.

4) науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид практики. Сучасна наука неможлива без використання різних приладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів. Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з матеріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науково-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і практичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гуманістичну, науково-експериментальну.

Практика iснує у єдностi з пiзнанням. Вони пов'язані так мiцно, що їх можна розглядати, як двi сторони єдиного процесу. Практика - це матерiально-предметна дiяльнiсть, а пiзнання - iдеально-образна дiяльнiсть. Однак не слiд ототожнювати практику i пiзнання. За способом i результатом дiяльностi практика i пiзнання виступають якпротилежностi. Практика - це виробництво матерiальних речей, перетворення суспiльних вiдносин самої людини, апiзнання - це розробка iдей, знань, моральних норм i т. iн.

По відношенню до пізнання практика виконує такі функції (схема 8.2):

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично активного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб суспільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалось би, абстрактна наука як астрономія, і та зародилась як відповідь на потреби землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка. Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, анатомії, фізіології та ін. Сьогодні, як ніколи підтверджується думка про те, що загальні потреби практики, виробництва рухають вперед наукове пізнання набагато швидше, ніж десятки університетів (Ф.Енгельс). Це положення, звісно, не принижує ролі теоретичного дослідження. Воно лише підкреслює, яким могутнім стимулом для наукового пізнання є практичні потреби суспільства на його історичних шляхах розвитку;

в) практика є основою пізнання, оскільки вона об'єднує життя людей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу. Пізнання формується на ґрунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику - воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності.

Практика виступає як єдина основа пізнання ще й тому, що тільки вона найповніше розкриває об'єктивну природу речей. Завдяки предметно-матеріальній діяльності людина “втручається” в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які можуть ставати об'єктами подальшого пізнання. Практика виступає основою пізнання, бо рівень її розвитку прямо і безпосередньо визначає рівень розвитку приладів і технічних засобів пізнання. А від їхнього застосування залежать темпи пізнання і глибина відображення світу;

г) практика є критерієм істинності пізнання. Вона є засобом розмежування істинних і хибних положень. Цей критерій не може знаходитись у самій теоретичній схемі предмета, він знаходиться зовні, у практиці поза теорією. На основі практики доводиться об'єктивність змісту знання. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на об'єктивну значущість.

До практики, як критерію істини, треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому рахунку дає можливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і видимість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики, як критерію істини, пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні доведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що практика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні “вироку” знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбувається не заради його самого, а для задоволення якихось практичних потреб. Людство здійснює великий подвиг пізнання, віддаючи йому велику частку засобів свого існування саме заради свого існування, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвитку людства перед ним повстають нові практичні завдання, розв'язувати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

Таким чином, з'ясувавши основнi елементи процесу пiзнання, ми можемо дати його визначення. Пiзнання - це процес цiлеспрямованого активного вiдображення об'єктивного свiту у свiдомостi людей, зумовлений суспiльно-iсторичною практикою людства.

3. Суспільна та індивідуальна свідомість

Суспільна свідомість сучасної людина - це велике розмаїття свідомості, її формоутворень і рівнів. Суспільна свідомість обіймає правові, політичні, моральні, естетичні. філософські, релігійні погляди, наукові знання, національні особливості, психологічні риси і т. ін. У ній - загальнолюдські духовні цінності минулого і сучасного, в ній постає прогностичне майбутнє. Суспільна свідомість - багата, всеосяжна, вона є базою знань, теорій, ідей.

Важлива складова свідомості - ставлення до цінностей - чи то у вигляді естетичної орієнтації, чи як соціальне почуття або теоретична ідея. Цінності відбивають у людині різнозначні об'єкти, без урахування ціннісних пріоритетів неможливе розуміння специфіки і змісту свідомості.

Слід звернути увагу на те, що є два рівні суспільної свідомості: буденна і теоретична.

Буденна виникає на ґрунті щоденної практичної діяльності людини, вона узагальнює емпірично дане. В цьому її обмежений характер.

Слід визначити, що буденна свідомість не збігається з індивідуальною, оскільки за своїм призначенням вона "працює" на життєві потреби - забезпечує рецептами для розв'язання конкретних життєвих ситуацій.

Індивідуальна свідомість - рухома, яскрава, вона - творча лабораторія особистості.

Теоретичний рівень суспільної свідомості являє собою найдосконалішу форму узагальнення дійсності. Це найбільш розвішена форма організації знання - у вигляді теорії. Суспільна свідомість - складова духовної культури суспільства.

До духовної культури належать результати людської діяльності: наука, філософія, мистецтво, мораль, право і відповідні установи: Інститути, театри, школи, музеї.

Людина - творець культури, її споживач і продукт. Створюючи культуру, вона створює себе. Духовна культура несе на собі відбиток рис соціально-економічної формації та класів, нації, що її створюють.

Світогляд відбиває дійсність у її цілісності - як природничо-суспільний світ життя і діяльності людини - в її значущості для людини - крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів.

Чільне місце в структурі суспільної свідомості посідають її форми. За допомогою форм суспільної свідомості остання стає реальним компонентом суспільного буття. Основними формами суспільної свідомості є: політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука. Кожну з цих форм вивчають окремі науки: юриспруденція, політологія, етика, естетика і т. ін.

Размещено на Allbest.ru