Соціальне піклування: сутність, структура, функції (соціально-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 316.42:364-783.4

Соціальне піклування: Сутність, структура, функції (соціально-філософський АНАЛІЗ)

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

БУЯШЕНКО ВІКТОРІЯ ВАСИЛІВНА

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Ящук Тамара Іванівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Єрмоленко Анатолій Миколайович, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, завідувач відділу соціальної філософії;

доктор філософських наук, професор Пасько Ярослав Ігорович, Донецький державний університет управління, професор кафедри соціології управління;

доктор філософських наук, доцент Халамендик Вікторія Борисівна, Карпатський університет ім. Августина Волошина, завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук.

Захист відбудеться 31 жовтня 2011 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01061, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01061, м. Київ, вул. Володимирська, 58, ауд. 12.

Автореферат розісланий ______ вересня 2011 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Трансформація українського суспільства загострила низку проблем, які раніше не спостерігалися або не були настільки актуальними. Різка зміна характеру та форм соціальних відносин, злам звичних стереотипів життєдіяльності, втрата багатьма людьми звичного соціального статусу, невизначеність перспектив розвитку як для суспільства в цілому, так і для кожного особисто, спричинили серйозні труднощі, з якими багато людей не можуть впоратись самостійно. В такій ситуації особливого значення набувають різноманітні форми соціальної підтримки.

Сьогодні соціальна підтримка є об'єктом пильного дослідження представників багатьох сфер гуманітарного знання та предметом обговорення численних наукових конференцій, але у більшості випадків вона досліджується виключно в інституційному вимірі, акцентуючи увагу на підтримці, яка здійснюється державою у грошовій, натуральній формах, а також у формі соціального обслуговування у передбачених законодавством України випадках. Усвідомлення соціальної підтримки виключно в інституційних аспектах сприяє лише патронально-клієнтельним формам її ствердження, які вже не узгоджуються з новими вимірами розвитку українського суспільства. Впровадження окремих соціальних програм навіть на галузевому рівні не дозволяє передбачити і охопити всієї гами соціальних ризиків. Їх запобігання потребує постійних, а не тимчасових дій. До того ж розбалансованість вузько спрямованих соціальних програм, здійснюваних державою на різних рівнях суспільної організації, не дає очікуваних результатів.

Нові форми організації суспільної життєдіяльності українського суспільства, викликані розвитком ринкової економіки, спонукають до пошуку нових видів суспільної солідарності та соціальної підтримки. Особливої актуальності в організації життєдіяльності суспільства набуває питання збереження і відтворення повноцінного життя людини як члена суспільства за будь-яких життєвих обставин. Пошук відповіді на це питання пов'язаний зі становленням солідарної ринкової економіки, що створює сприятливі умови включення до ринкових відносин усіх верств населення; соціальної демократії, яка поєднує громадянське самоврядування з представницькою демократією; соціальної етики, орієнтованої на досягнення згоди, взаємодії через визнання автономного права кожної людини захищати свою гідність. Відсутність цілісного соціально-філософського аналізу соціальної підтримки як необхідної складової сучасного суспільства, який враховував би усі ці аспекти, тільки ускладнює рішення проблем, викликаних соціальними ризиками.

Вітчизняна соціальна філософія демонструє байдужість до цієї проблематики або непевні кроки, вважаючи її сферою інтересів конкретних соціальних наук. У західній та вітчизняній науковій літературі цілісної концептуальної моделі соціальної підтримки не представлено, причому не лише в соціальній філософії, але й на рівні теоретичної соціології. Переважна більшість дослідників осмислює якісь окремі аспекти соціальної підтримки: благодійність (Т. М. Курінна, А. В. Нарадько, Н. О. Саранська, Л. Ю. Хобта, В. О. Чепурнов та ін.), соціальну допомогу (О. К. Бетлій, Є. Г. Гриневич, В. Л. Стрепко, Л. Н. Хандріх та ін.) соціальну роботу (О. В. Горпинич, Г. М. Лактіонова, М. В. Савчин, Т. І. Сила, Л. Т. Тюптя та ін.), соціальний захист (С. М. Алупко, Н. Б. Болотіна, О. І. Олефір, Т. Б. Токарський, Є. М. Хапланова, Ю. О. Шклярський та ін.), соціальну політику (Т. М. Ганслі, О. Д. Доронін, У. Я. Садова, О. О. Яременко та ін.).

Таким чином, у науково-дослідницькій літературі соціальна підтримка розглядається переважно лише в інституційних формах або крізь призму окремих аспектів її реалізації. Комплексна діяльність по створенню гідних умов для розвитку та становлення особистості у соціальному, психологічному, економічному, правовому просторі залишається поза увагою як на практиці, так і в теоретичних рефлексіях науковців. Зміна акцентів у практиці соціальної підтримки зумовлена певними соціальними передумовами: з одного боку, це зростання ваги особистості в суспільному бутті, пов'язане із інтелектуалізацією праці, новими підходами до оцінки робочої сили із сегменту фізичних можливостей до її здатності виконувати кваліфіковану працю, а з іншого - це проблеми депопуляції в розвинутих країнах і, отже, потреба максимального використання всіх наявних людських ресурсів. Цьому сприяють і процеси демократизації політичного життя, розбудова та посилення ролі структур громадянського суспільства у визначенні, опрацюванні та реалізації стратегій суспільного розвитку, які відбуваються на фоні урізноманітнення суспільного життя, наростання соціальної гетерогенності суспільства, збільшення кількості субкультурних груп. Принципово важливим наразі стає дбайливе ставлення до соціального та людського, капіталу задля знаходження оптимальних пропорцій між економічною та соціальною ефективністю господарювання.

Підсумовуючи вищезазначене, можемо зафіксувати низку чинників, які надають актуальності дослідженню:

- по-перше, відсутність цілісного соціально-філософського аналізу соціальної підтримки як необхідної складової сучасного суспільства;

- по-друге, необхідність аналізу процесу становлення вітчизняної моделі соціальної підтримки в контексті трансформаційних процесів в українському суспільстві;

- по-третє, необхідність теоретичного переосмислення попереднього досвіду, визначення особливостей інноваційних процесів в суспільстві, які вимагають оновлення форм соціальної підтримки з урахуванням диференціації суспільства та змін його життєдіяльності в цілому.

Для цілісного осмислення цієї проблеми запропоновано ввести в систему філософського аналізу поняття „соціальне піклування”, яке охоплює усі існуючі форми соціальної підтримки, що представлені як на рівні структур повсякденності, так і на рівні соціальних інститутів.

У дослідженні були використані наукові роботи з соціології (Т. Б. Токарський, Є. М. Хапланова, Ю. О. Шклярський та ін.), соціальної психології (О. К. Бетлій, Є. Г. Гриневич, Л. Н. Хандріх та ін.), соціальної педагогіки (В. П. Бех, І.Д. Звєрєва, А. Й. Капська, Г. М. Лактіонова, О. В. Безпалько та ін.), соціальної роботи (І. І. Мигович, Т. В.Семигіна, М. В. Савчин, Т. І. Сила, Л. Т. Тюптя та ін.), соціального менеджменту (М. П. Лукашевич, О. Д. Доронін, У. Я. Садова, О. О. Яременко та ін.).

Дослідження проблем соціальної розбалансованості та трансформації суспільства спирається на розвідки як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників: М. Арчера, Д. Белла, Є. Головахи, Ш. Ейзенштадта, М. Кастельса, С. Катаєва, Д. Лаойна, Н. Наумова, К. Полані, К. Поппера, А. Ручки, Д. Старка, В. Танчера, О. Тоффлера, А. Турена, Ф. Хайєка, П. Штомпки, В. Ядова, О. Якуби.

Розгляд соціального аспекту прав людини ґрунтується на роботах представників доби Нового часу (Дж. Локк Т. Гоббс та ін.), Просвітництва (М. А. Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін), утилітаризму (І. Бентам, Дж. Ст. Мілль, У. Стенлі, Дж. Г. Сиджвік, Фр. Еджуорт, А. Маршалл, О. С. Пігу), соціального лібералізму (Ф. фон Гайєк, Дж. Роулз, Р. Дарендорф).

Для пояснення змін, які відбулися в інститутах громадянського суспільства у зв'язку з розширенням соціальних функцій держави, нових способів його взаємодії з державними структурами використовуються дослідження Дж. Кіна, Ч. Тейлора.

Для розгляду структур повсякденного життєсвіту використовуються роботи представників французької історичної школи Анналів (Л. Февр, Ж. Ле Гофф, М. Блок, Ж. Дюбі та ін.) та представників російського євразійства (Є. М. Трубецькой, П. П. Сувчинський, П. М. Савицький, Г. В. Флоровський та ін.).

Зміна сутнісного змісту соціального піклування в просторі культури постмодерну досліджується на основі робіт таких авторів як Ж. Бодрийяр, Ю. Габермас, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ф. Джеймісон, Ж. Дерріда, Ю. Кристєва, М. Фуко, та ін., представників філософії пострадянського простору Н. Автономової, І. Ільїна, В. Кутирьова, В. Пономарьова, В. Скуратівського та ін.

Аналіз соціальної підтримки в західній і вітчизняній літературі презентує непевну практику використання поняття „соціальне піклування”. У вітчизняній науковій літературі практично не існує досліджень, які б комплексно висвітлювали цю проблему, а саме поняття соціального піклування не вживається у сучасних розвідках, хоча воно було надзвичайно популярним серед дореволюційних вчених-істориків кінця ХІХ - початку ХХ століття. С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, Є. Д. Максимов, В. В. Розанов присвятили чимало уваги цілісному вивченню соціальної підтримки, застосовуючи саме це поняття. На пострадянському просторі термін „соціальне піклування” зустрічається в працях О. А. Цибулєвської.

В зарубіжних джерелах, зокрема в розвідках Ф. Нойман, Ш. Роман, Г. фон Хаферкамп, С. Шардлоу, вживаються поняття „державна допомога”, „соціальні виплати і соціальний розподіл”, „соціальні послуги”, „соціальна робота”. Національна асоціація соціальних працівників США у своїх теоретичних розвідках з цієї проблематики більше застосовує поняття „соціального піклування”. Окрім того, в англомовній літературі США, Німеччини, Франції, присвяченій аналізу теорії та практики соціальної підтримки, ми зустрінемо поняття social care, яким намагаються позначити досвід соціальної підтримки індивіда на різних рівнях суспільної життєдіяльності: від структур повсякденності до системи державного страхування. Таку позицію займають Кейс Вен Сман, А. Меркель, М. Батті та ін. Вони говорять про соціологічний вимір соціального піклування, який виявляється через „соціальний захист”, „соціальну допомогу”, „соціальну роботу” і виступає по відношенню до них в якості більш загальної категорії, яка інтегрує їх в цілісність.

Вкрай важливою для сучасних вітчизняних дослідників залишається необхідність цілісного осмислення всіх можливих аспектів соціальної підтримки, що інтегрують в собі теоретичну та практичну складові як європейського, так і вітчизняного досвіду. У дослідженні доведено, що здолати теоретичну розінтегрованість розуміння соціальної підтримки можна з соціально-філософської позиції, шляхом визначення місця, функцій і змісту соціальної підтримки в сучасному суспільстві, створення філософсько-методологічних засад обґрунтування необхідності її цілісної системи, інтегрування всіх можливих форм і способів соціальної підтримки в єдине поняття „соціальне піклування”, яке розглядається як специфічний механізм стабілізації і гармонізації суспільства. Відтак поняття соціального піклування виступає теоретико-методологічним засобом концептуального визначення змісту і місії сучасної системи соціальної підтримки та механізмів її реалізації. Цілісне, поглиблене вивчення проблеми приводить до усвідомлення механізмів соціальної підтримки і набуває усталеної визначеності в науковому дискурсі, завершуючи період імпровізацій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у руслі досліджень комплексної теми: „Трансформація соціальної політики як фактор розвитку громадянського суспільства” Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України в місті Києві, яка затверджена Вченою радою (протокол №5 від 01. 02. 2007р.) та теми науково-дослідної роботи факультету соціального управління: „Формування громадянського суспільства в Україні в умовах трансформації соціальної політики” (Державний реєстраційний номер 108001793), а також в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», теми науково-дослідної роботи філософського факультету «Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання» (Державний реєстраційний номер №06 БФ041-01).

Метою дослідження є експлікація смислу і значення поняття соціального піклування у соціально-філософському дискурсі, створення на його основі теоретичної пояснювальної моделі системи соціального піклування, виявлення особливостей соціального піклування в умовах сучасного українського суспільства.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення таких завдань:

· обґрунтувати доцільність введення поняття „соціальне піклування” в соціально-філософський дискурс як інструменту дослідження системи соціальної підтримки;

· розкрити зміст і сутність соціального піклування в трьох площинах, а саме: на рівні структур повсякденності, у просторі культури та функціонально-організаційному вимірі;

· проаналізувати основні способи концептуалізації поняття „соціальне піклування”: від морального обов'язку до правового визнання; уточнити зміст понять „соціальна політика”, „соціальний захист”, „соціальне забезпечення”, „соціальна допомога”, „соціальна робота”;

· з'ясувати роль громадянського суспільства в становленні соціального піклування в структурі суспільного організму; розглянути соціальну проблему як предметне поле діяльності соціального піклування;

· визначити соціокультурні чинники конституювання ідеї соціального піклування; розкрити специфіку системи соціального піклування в контексті культури постмодерну та дослідити процес трансформації вектору її дії від опіки до мобілізації внутрішніх ресурсів індивіда; обґрунтувати необхідність поліваріативності соціального піклування в структурі життєдіяльності суспільства;

· виявити основні тенденції розвитку та особливості функціонування соціального піклування в умовах глобалізації; охарактеризувати можливі напрямки перетворення, відтворення та змін суспільства завдяки соціальному піклуванню.

Об'єктом дослідження є практики соціального піклування в структурі життєдіяльності суспільства. соціальний піклування глобалізація моральний

Предметом дослідження є теоретичні форми експлікації поняття соціального піклування та практика організації і реалізації соціального піклування в суспільствах на різних етапах їх розвитку.

Методологія дослідження. Аналіз соціального піклування в структурі життєдіяльності суспільства є комплексним соціально-філософським дослідженням. В його межах вирішувалася низка взаємопов'язаних, як суто соціально-філософських, так і деяких правових, культурологічних, історичних, управлінських, спеціально-наукових проблем. Відповідно, для забезпечення цілісності дослідження необхідна інтеграція різноманітних підходів і методів соціально-гуманітарного пізнання: феноменологічної соціології (А. Шюц, П. Бергер, Т. Лукман), соціального конструктивізму (П. Бурдьє), теорії структурації (Е. Гіденс), теорії трансформаційної структури (Т. І. Заславська), теорії соціокультурної травми (П. Штомпка), теорії хаотичного капіталізму (Д. Лейон).

Значне місце в дослідженні відіграє порівняльний аналіз. Оскільки понятійний апарат досліджуваної проблеми не є сталим, і при її вивченні вживаються різні поняття („соціальна політика”, „соціальний захист”, „соціальна робота”, „соціальні послуги”, „соціальна допомога”, які іноді набувають синонімічного значення), то це створює труднощі у досягненні поставленої мети. На підставі порівняльного аналізу здійснено спробу уточнення змісту і демаркації цих понять.

Соціокультурний підхід (А. С. Ахієзер, С. Г. Кірдіна, М. І. Лапін, С. О. Макеєв, В. С. Стьопін) дозволяє розкрити соціальне піклування як упорядковану цілісність зі своєю специфікою.

Застосування системного підходу (М. С. Каган, Е. Г. Юдін та ін.) дозволяє порівняти різні способи вирішення соціальних проблем, що виникають в процесі суспільної взаємодії.

Для цілісного розуміння та усунення фрагментарності у тлумаченні соціального піклування застосовувався принцип комплементарності.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертаційному досліджені вперше у сучасному соціально-філософському дискурсі здійснено експлікацію смислу і значення поняття „соціальне піклування” та розроблено на його основі теоретичну пояснювальну модель системи соціального піклування, виявлено особливості соціального піклування в умовах сучасного українського суспільства.

Проведена робота дає підстави сформулювати положення і висновки, що містять наукову новизну і виносяться на захист:

· визначено основні способи концептуалізації соціального піклування: від морального обов'язку до правового визнання; соціальне піклування охарактеризовано в трьох площинах: на рівні структур повсякденності, у просторі культури та функціонально-організаційному вимірі;

· показано, що соціальне піклування в першу чергу зосереджує увагу на сутності людини та її соціальних зв'язках на рівні структур повсякденності і тому надає можливість виявити оптимальні шляхи вирішення соціальних проблем не тільки на макрорівні, а й на мікрорівні, в своєму функціональному аспекті при вирішенні певних проблем воно виходить за межі державності і не визнає кордонів, що набуває особливого значення у зв'язку з глобалізаційними змінами;

· доведено, що соціальне піклування виступає як відносно самостійне специфічне утворення, яке поєднує множинність контрастних елементів в цілісну мозаїку, в якій кожна одиниця будь-якої складності має самодостатнє і самоцінне значення; виявлені формоутворюючі чинники соціального піклування породжені життєвими реаліями соціокультурного простору постмодерної культури, а саме: тематизація напрямів діяльності соціального піклування; визначення його інструментарію; збільшення ресурсних можливостей (освіта, медицина, доступ до засобів інформації тощо) соціального піклування; визнання соціального піклування на рівні соціальних інституцій;

· обґрунтовано положення про те, що соціальне піклування є активним агентом зміни як в суспільстві в цілому, так й в житті окремих індивідів, родин та спільнот; виконує як функції соціального контролю так і функції соціальної підтримки, при цьому кожна з них має самодостатнє і самоцінне значення;

· встановлено, що об'єктом уваги соціального піклування є проблеми, пов'язані з порушенням принципу соціальної справедливості та дегуманізацією суспільної взаємодії. Оскільки практика урегулювання проблем суспільної взаємодії різноманітна, то дієвість соціального піклування, як механізму усунення соціальних дисфункцій, найкраще виявляється на рівні структур повсякденності;

· вперше визначено особливості використання функціонального, атрибутивного та інтерпретативного підходів у процесі професіоналізації соціального піклування. функціональний підхід визначає функції професії в суспільстві, атрибутивний - професійну компетентність, інтерпретативний - теоретичне розуміння професії.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Розроблена і обґрунтована в дисертаційній роботі теоретична пояснювальна модель соціального піклування дозволяє досліджувати особливості ґенези і функціонування соціального піклування, використовувати її для оцінки і вдосконалення практики соціального піклування в умовах сучасного українського суспільства.

Одержані в роботі наукові результати можуть бути використані для подальших теоретичних досліджень змісту і функцій соціальної політики, розробки методологічних і організаційних засад діяльності інститутів і організацій, що здійснюють соціальне піклування.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в практиці викладання курсів соціальної філософії, соціології, історії, теорії і практики соціальної роботи у вищій школі.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи. Висновки та осмислені положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України та кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Головні ідеї, положення та практичні рекомендації викладені у тезах і доповідях автора на більш ніж 25 міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях і семінарах, серед яких: Міжнародна наукова конференція „Дні Петербурзької філософії”: „Філософія етносу” (19 листопада 2005р., м. С-Петербург), Міжнародна науково-практична конференція „Соціальна робота в Україні: вектор розвитку в третьому тисячолітті” (17-18 квітня 2007р., м. Київ); ІІІ Таврійські читання „Анахарсіс” (13-17 вересня 2007р., Крим, Донузлав, Медведово); Міжнародний круглий стіл „Соціально-економічні проблеми молоді та соціальна держава” (28 лютого 2007р., м. Москва); Міжнародна наукова конференція „Дні Петербурзької філософії: Людина яка пізнає, людина яка створює, людина яка вірить” (20-22 лютого 2008 р., м. С.-Петербург); Всеукраїнська науково-практична конференція „Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи з різними категоріями населення” (27-28 лютого 2008р., м. Черкаси); Міжнародна науково-практична конференція „Актуальні питання соціально-педагогічної роботи у загальноосвітніх закладах” (9-10 квітня 2009р., м. Київ); П'яті Таврійські читання „Анахарсис” (11-15 вересня 2009р., Крим, с. Пісчане); ІV Міжнародна науково-практична конференція „сучасні тенденції розвитку освіти в Україні та за кордоном” (8-9 жовтня 2009р., м. Горлівка); Міжнародна наукова конференція „Проблеми формування і розвитку громадянського суспільства” (17-18 лютого, 2010 р., м. Київ); Міжнародна науково-практичній конференція „Українське суспільство у вимірах глобалізації та євро інтеграції: тенденції та перспективи розвитку” (20-21 жовтня 2010 року, м. Запоріжжя) та ін.

Публікації. Основні наукові ідеї і результати дисертаційного дослідження викладено у 33 наукових працях, серед яких індивідуальна монографія, 22 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України як спеціалізовані наукові видання, 10 в інших наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження. Структура й обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів що містять 7 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 442 сторінки, з яких основний текст дисертації складає 399 сторінок, список використаних джерел містить 380 найменувань на 45 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкриваються актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробленості, формулюються мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження, наукова новизна положень, що виносяться на захист, визначаються методологічні засади дослідження, логіка структури роботи, обґрунтовується науково-теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі „Соціальне піклування: методологічні засади дослідження” обґрунтовано доцільність введення поняття „соціальне піклування” як такого, що відтворює глибинну сутність людини в її соціальних зв'язках на рівні структур повсякденності і дає можливість виявити оптимальні шляхи вирішення соціальних проблем як на макрорівні, так і мікрорівні.

У підрозділі 1.1. „Основні аспекти концептуалізації поняття соціального піклування”, який складається з трьох параграфів „Соціальна підтримка: варіативність понятійного ряду”, „Концепт соціального піклування: від морального обв'язку до правового визнання”, „Інституалізація соціального піклування” досліджується ґенеза ідеї суспільного піклування в структурі життєдіяльності суспільства та її зв'язок зі структурами повсякденності.

Виявлено, що гуманітарна наука сьогодні не презентує сталого соціально-філософського осмислення цілісної системи соціальної підтримки, чіткого визначення необхідних ключових понять, тому з метою усунення семантичної неоднозначності та термінологічної плутанини нами запропоновано поняття „соціальне піклування”. У різних філософських і культурних традиціях піклування розглядалася як насамперед діяльно-зацікавлене ставлення до іншого (інших), протилежне ворожості, егоїзму, маніпуляції в корисливих інтересах, байдужості, засноване на усвідомленні значимості зв'язку між людьми, їх взаємозалежності, яке передбачає відкритість і довіру. Соціальне піклування характеризується як складне багаторівневе утворення, яке включає раціональне усвідомлення власної необхідності, глибокий гуманізм, і жорсткий прагматизм суспільства, чітку структурованість, системність на рівні держави, розвиток самодіяльності суспільства, здатність до солідарності, повагу до індивідуальності, сукупність ціннісних норм та моральність

Визначаються основні способи концептуалізації соціального піклування в процесі соціогенезу. На основі аналізу еволюції ідеї соціального піклування показано, що воно як механізм попередження і усунення соціальних конфліктів і проблем, по-перше, не є штучно створеною конструкцією, а є онтологічною необхідністю соціальної взаємодії індивідів, яка обумовлена структурами повсякденності їхнього життєвого простору; по-друге, засадничою основою практики соціального піклування є природні права і свободи людини; по-третє, утилітарна цінність соціального піклування полягає в гармонізації соціального простору життєдіяльності людини і, по-четверте, сам об'єкт соціального піклування розглядається нею не тільки як біосоціальна істота, а й як носій соціального потенціалу.

соціальне піклування як суспільне явище, з'являється в суспільстві з моменту його існування: у різні часи свого розвитку воно допомагає своїм членам у різній формі відновлювати соціальну стабільність. Об'єктом уваги соціального піклування є проблеми, пов'язані з порушенням принципу соціальної справедливості та дегуманізацією суспільної взаємодії. Предметом уваги соціального піклування є соціальна взаємодія, що виникає в процесі суспільної життєдіяльності і відтворює неоднорідність в ній соціальних позицій людей, вказуючи на потенційну можливість виникнення соціальних дисфункцій.

Соціальне піклування сприяє гармонізації соціальних відносин, зміцнює стабільність суспільства, забезпечує його прогресивний розвиток на всіх основних напрямах. Це завдання розв'язується через взаємодією з іншими галузями суспільної взаємодії: розробляються і здійснюються організаційно-правові, науково-технічні, соціально-економічні, культурно-виховні та інші програми, плани, заходи, що допомагають об'єднати зусилля державних і місцевих органів, галузей, трудових колективів, громадськості для досягнення спільних цілей, розв'язання насущних проблем. Максимальна наближеність до „життєвого світу” людини є запорукою уникнення формалізму та відстороненості соціального піклування від дійсних соціальних проблем та дисфункцій, які виникають на рівні структур повсякденності.

У дисертації інституалізовані моделі соціального піклування розглядаються у розрізі трьох проекцій суспільної життєдіяльності: інституційної, соціально-групової та проекції людського потенціалу. Інституційна проекція життєдіяльності суспільства вказує на те, що структурні можливості та обмеження як суспільства в цілому, так й соціальних акторів, пов'язані з декомпозицією, реконструкцією, фрагментацією, а часом і повним руйнуванням певних соціальних інститутів та водночас становленням, упровадженням, реконструюванням інших Cоціально-групова проекція життєдіяльності суспільства виступає основою соціальної „будови” суспільства і відображає якісну визначеність акторів соціального процесу. Зв'язок між цими двома проекціями життєдіяльності встановлюється завдяки нормативній компоненті, яка забезпечує легітимність правил поведінки соціальних суб'єктів у різних життєвих ситуаціях і сферах суспільного життя - від повсякденних рутинних дій до напружених ситуацій життєвого вибору. Зростання антропоцентристських тенденцій в західноєвропейській культурі на початку ХХІ ст. збагачує творчий потенціал людини: вона вміє і знає більше, ніж усвідомлює. Принципово важливим тепер стає дбайливе ставлення до соціального, власне людського капіталу, задля знаходження оптимальних пропорцій між економічною та соціальною ефективністю господарювання.

Сьогодні Україна перебуває у процесі становлення й розвитку нової системи соціального піклування, ведуться пошуки її оптимальної структури, основних функцій, провідних напрямів діяльності на різних рівнях. Нова система соціального піклування має бути ефективною, динамічною, гнучкою, тобто оперативно перебудовувати свої структурні підрозділи для найкращого забезпечення населення, звичайно, в контексті економічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства. Виходячи зі своїх економічних та соціокультурних можливостей, Україна стала на шлях формування змішаної системи соціального піклування, яка включає державний, корпоративний і приватний сектори.

Основний зміст підрозділу 1.2. „Соціальне піклування в контексті парадигми соціального конструктивізму” - розгляд соціальної проблеми як предметного поля діяльності соціального піклування. Розділ представлений трьома параграфами „Соціальна проблема як предметне поле діяльності соціального піклування”,„Філософсько-правовий аспект ідеї соціального піклування”, „Соціальне піклування і соціальні проблеми сучасності”. Доведено, що конструктивістська парадигма вивчення соціальних проблем створює підґрунтя для активної дієвої позиції і відповідає внутрішньому змісту соціального піклування і таким чином, створює підвалини для розуміння соціального піклування як специфічного соціального механізму їх усунення.

На основі аналізу робіт представників нормативного та конструктивістського підходу визначаються обставини, за яких проблема набуває статусу соціальної проблеми. Робиться акцент на тому, що конструктивістський підхід відповідає сутнісному смислу соціального піклування, оскільки фокусує свою увагу не на самих соціальних проблемах, а на процесі, завдяки якому соціальні проблеми ідентифікуються, а також на соціальних акторах, які ідентифікують ці проблеми. Доведено, що складність рішення соціальних проблем зумовлена можливістю їх усвідомлення на різних рівнях: індивідуальному (мікрорівні) або структурному (макрорівні), що надає проблемі різного смислового значення і впливає способи її вирішення. У першому випадку об'єктом уваги виступає людина, яка за волею долі опинилася у складній життєвій ситуації. Соціальне піклування тут спрямовується на корекцію, реадаптацію, реабілітацію індивіда, на повернення його до нормального життя. У другому випадку соціальна проблема набуває масштабного характеру, а зусилля по її усуненню спрямовуються на покращення положення цілої категорії людей, які переживають схожі життєві труднощі. Емпіричний досвід свідчить, що відчутні успіхи є тільки тоді, коли робота ведеться комплексно, з врахуванням як універсальних, так і індивідуальних специфічних моментів. Обґрунтовано, що ефективність соціального піклування пов'язана з родовими потребами суспільства на кожному етапі свого розвитку, з необхідністю його вдосконалення, яке можливе лише за умови безперервного поліпшення соціального функціонування членів суспільства. Соціальне піклування - це не проста констатація соціальної проблеми, з'ясування причин її появи, можливих наслідків. Це реактивна діяльність щодо усунення або вирішення соціальної проблеми можливими на цей час способами з подальшою пролонгацією дій щодо її профілактики. Діяльність передбачає активність і процесуальність, тому увага концентрується на „життєвій історії” соціальної проблеми. У такому контексті вектором дії соціального піклування виступає не допомога, а перетворення. Представники соціального конструктивізму відмовляються від погляду на світ як однозначно структуровану систему порядку і виходять з того, що може існувати декілька систем порядку.

Застосування мультипарадигмального підходу до такого аналізу надає можливість не тільки виявити явні, але й латентні підстави властивостей тих механізмів, які приводять в дію усю систему соціального піклування і легітимують здійснення тих чи інших заходів як на державному так і на місцевому рівнях. У дослідження проаналізовано різні моделі соціального піклування, де у центрі уваги перебувають не тільки конкретні соціальні проблеми, а й суб'єкти, які по-різному тлумачать ці проблеми, соціальні актори, які створюють специфічні дискурси соціальних проблем. Доведено, що в різні періоди соціокультурного розвитку визначення соціальних проблем здійснюється різними соціальними акторами: представниками державної адміністрації, впливовими політиками, професіоналами, які презентують такі класичні сфери діяльності, як медицина, юриспруденція, психологія, соціологія, філософія.

соціальне піклування розглядається як поєднання загальнолюдських цінностей та визнання унікальності особи. На початкових етапах свого становлення формою виразу такого поєднання були моральні настанови: „людяність”, „піклування”, „любов”, „повага”, „відповідальність”, „моральний закон”, „обов'язок”. Антропологічний поворот філософського мислення у середині ХХ століття привносить нові аспекти в розуміння соціального піклування, де ключовими стають поняття „свобода”, „вибір”, „можливості”, „право”. Захист прав людини від різних форм дискримінації стає з часом одним з магістральних напрямів практичного аспекту соціального піклування. А ідея прав людини утворює сутнісну основу понятійної структури соціального піклування. Вона стає головною мотивацією безпосередніх дій останнього в суспільстві.

Доведено, що характерною рисою сучасного соціального піклування є чітко визначені імперативні норми і стратегії, які визнаються і вшановуються суспільством через те, що вони вкоріненні в його життєвий простір. Соціальне піклування розглядає людину в соціальному просторі як діючого суб'єкта (актора), визначає ресурсний потенціал для забезпечення активної позиції індивіда в цьому процесі, встановлює той мінімум, нижче якого людина вже втрачає свої соціальні якості, задає параметри соціальної політики, визначає критерії і індикатори ефективності соціального захисту, пропонує оптимальну модель їхнього функціонування і розвитку. Головне в соціальному піклуванні, по-перше, те, що кожний, хто включений в простір його дій, на власному досвіді переконується в необхідності і можливості впливу на соціальну ситуацію і своїй відповідальності за розв'язання найгостріших проблем. По-друге, сьогодні важко знайти суспільство стабільне, відчуття взаємозалежності, небезпеки соціального ризику спонукає займатися соціальною підтримкою як можливою гарантією від бід, які можуть загрожувати в майбутньому. По-третє, свідомим громадянам розвиненого суспільства властиві почуття причетності до розв'язання його проблем, моральна відповідальність за стан справ у ньому.

Головна думка підрозділу 1.3. „ Громадянське суспільство як основа розвитку соціального піклування у структурі соціального організму” висвітлена у трьох параграфах „Ідея соціального піклування як атрибут громадянського суспільства”, „Соціальне піклування: від деструкції до конструкції”. Аналізується соціальне піклування в контексті громадянського суспільства. Зазначається, що якщо основу громадянського суспільства утворюють три нормативні складові: ринкова економіка; раціональна та егалітарна правосвідомість; визнання безумовності внутрішньої гідності усіх представників суспільства, то саме остання складова надає важливості та актуальності аналізу соціального піклування в контексті громадянського суспільства. Оскільки рішення проблем громадянського суспільства: забезпечення гідних умов життя, можливостей для самореалізації усіх його представників, - з необхідністю передбачає звернення до соціального піклування (як до партнера, який володіє певними технологіями, має людський ресурс та вже інституалізовані форми своєї діяльності), а розвитку останнього сприяє громадянське суспільство (яке через діяльність своїх інституцій здійснює підтримку соціального піклування). Через свою максимальну наближеність до повсякденних структур життєдіяльності індивіда соціальне піклування визначає найбільш важливі проблеми суспільства і намагається їх актуалізувати на рівні громади та держави, оскільки сьогодні через свою організаційну структуру та власні механізми діяльності воно забезпечує інтеграцію різних рівнів (місцевого, регіонального, державного) поляризованого громадянського суспільства.

Доведено, що громадянське суспільство створює умови для реалізації своїх функцій соціальним піклуванням, а соціальне піклування в свою чергу сприяє розвитку громадянського суспільства. Соціальне піклування формує в суспільстві умови для розвитку і реалізації його самодіяльного потенціалу як в матеріальній так і духовній сфері, долаючи усталений стереотип патерналізму. Механізм взаємодії громадянського суспільства та соціального піклування визначається двояко: з одного боку - це вплив громадянського суспільства на стан та еволюцію системи соціального піклування, а з іншого - вплив соціального піклування на функціонування та трансформацію громадянського суспільства. Через свою максимальну наближеність до повсякденних структур життєдіяльності індивіда соціальне піклування визначає найбільш важливі проблеми суспільства і намагається їх актуалізувати на рівні громади та держави, через свою організаційну структуру та власні механізми діяльності воно забезпечує інтеграцію різних рівнів (місцевого, регіонального, державного) поляризованого громадянського суспільства. Окрім того, як частина інфраструктури громадянського суспільства соціальне піклування своєю діяльністю (головним чином через волонтерство) сприяє розвитку ініціативи, самодіяльності та самоорганізації суспільства, встановлює конвенційні зв'язки поміж різними структурними елементами громадянського суспільства.

Обґрунтовано, що соціальне піклування сприяє розвитку громадянського суспільства, відстоюючи загальнодемократичні ідеали розвитку і сприяючи розвитку громадського самоврядування і формуючи демократичний світогляд в суспільстві; створює основи для формування нової стратегії розвитку з пріоритетними установками на загальнолюдські цінності; створює умови для формування самоорганізованої колективності через свій постійний невідчуджений зв'язок зі структурами повсякденного буття та його проблемами; задовольняє об'єктивну потребу суспільства в самоорганізації (хоча б в інтересах забезпечення соціальної підтримки тих груп населення, адаптація яких до нового життя відбувається надзвичайно важко); аполітичність формує довірливе ставлення до нього зі сторони пересічних громадян і створює підвалини для здолання соціального песимізму та соціальної пасивності.

Усе це пояснюється тим, що соціальне піклування формує в суспільстві умови для розвитку і реалізації його самодіяльного потенціалу як в матеріальній так і духовній сфері, долаючи усталений стереотип патерналізму. Саме такою своєю діяльністю вона укріплює інституційно-організаційний вимір громадянського суспільства, підживлюючи його трансформацією власних структур в інститути громадянського суспільства, виявляючи в самому суспільстві і виховуючи формальних і неформальних лідерів, які здатні активізувати роботу, навіть за умови, що вона не забезпечує ні комерційного, ні політичного зиску. Механізм взаємодії громадянського суспільства та соціального піклування визначається двояко: з одного боку - це вплив громадянського суспільства на стан та еволюцію системи соціальної роботи, а з іншого - вплив соціальної роботи на функціонування та трансформацію громадянського суспільства.

Визначено, що концептуалізація соціального піклування в суспільстві відбувається двома шляхами: нігілістичним та натуралістичним. Перший базується на твердженні, що соціального піклування взагалі не існує, оскільки неможливо встановити якісь загальні принципи та правила, на основі яких воно існує та повинно реалізовуватися. Другий - враховує моральні, соціальні та природні права людини. Специфіка соціального піклування полягає в його орієнтованості на структури повсякденності існування людини, а звідси - на самодопомогу, актуалізацію власних ресурсів людини, яка в умовах більш сприятливого ставлення до неї з боку суспільства та позитивних змін соціуму може, незважаючи на недостатність свого соціального потенціалу, вести активне громадське життя, не відчуваючи себе аутсайдером та ізолятом. Вектор розвитку соціального піклування історично утверджується через постійний діалог суспільства як такого з груповими або атомарними соціальними акторами, який забезпечує цілісне втілення прав людини та соціальної справедливості. Зв'язок між цими двома проекціями життєдіяльності встановлюється завдяки нормативній компоненті, яка забезпечує легітимність правил поведінки соціальних суб'єктів у різних життєвих ситуаціях і сферах суспільного життя. Це пояснюється тим, що соціальне піклування формує в суспільстві умови для розвитку і реалізації його самодіяльного потенціалу як в матеріальній, так і духовній сфері, долаючи усталений стереотип патерналізму.

У другому розділі „Соціальне піклування у соціокультурному просторі” соціальне піклування розглядається як явище, що нерозривно пов'язане з соціокультурною традицією, особливостями ментальності, багаторічним досвідом виховання, включеністю національних процесів у контекст всесвітнього розвитку. Визначені основні соціокультурні чинники формування самої ідеї соціального піклування в суспільстві; досліджений їх вплив на розвиток соціального піклування; розглянуто соціальне піклування як культурний феномен.

Підрозділ 2.1. „Соціокультурні чинники конституювання ідеї соціального піклування” складається з трьох параграфів „Соціальне піклування в контексті соціокультурного підходу”, „Соціальне піклування як специфічна форма соціальної підтримки” „Гендерний аспект соціального піклування”. Звільнення від гіпертрофії соціально-економічних детермінант при поясненні історичних процесів, від примату революційно-класового підходу передбачає зміщення акценту в аналізі на культурологічні аспекти, робить необхідним аналіз соціокультурного простору суспільства, його ментальності як парадигми співбуттєвості людей, що його утворюють. Головна увага підрозділу зосереджена на визначенні тих чинників, які дають змогу соціальному піклуванню конституюватися в життєдіяльності суспільства.

Специфіка соціального піклування розглядається в трьох соціальних проекціях: інституційній, соціально-груповій та індивідній (де індивід постає як втілення людського капіталу). Запропонований підхід створив умови для системного, міждисциплінарного аналізу соціального піклування і дав можливість знайти відповідь на питання: як перетворюється, відтворюється та змінюється суспільство завдяки соціальному піклуванню. У цьому підрозділі головний фокус аналізу зосереджений на структурних та культурних особливостях, які визначають функціонування суспільства. Для аналізу застосовується поняття „соціокультурного простору”, представлене в працях А. С. Ахієзера, С. Г. Кірдіної, М. І. Лапіна, С. О. Макеєва, В. С. Стьопіна. Формоутворюючу основу соціокультурного простору утворює 1) людина, як homo activus, зі своїми індивідуальними особистісними характеристиками; 2) соціальна диференціація суспільства, способи і форми організації суспільної життєдіяльності; 3) фундаментальні матеріальні умови, які визначають що і яким чином може робити людина для реалізації своїх потреб, цілей, інтересів і встановлюють межі і форми самореалізації людини в певний історичний час. Соціокультурний простір це специфічна смислова цілісність, яка створює умови для результативної активності людини. Він забезпечує і обмежує конкретно-історичні можливості вибору форм самореалізації людини в суспільній життєдіяльності.

Аналіз соціального піклування в контексті динаміки соціокультурного простору акцентує увагу на його сутнісних аспектах. Соціальне піклування: 1) повинно враховувати активність людини, як діючої істоти, яка перебуває у постійній взаємодії з іншими суб'єктами; 2) є результатом функціонально необхідних для людей дій, породжених суспільною взаємодією у певному соціокультурному просторі; 3) повинно забезпечувати баланс між культурними і соціальними компонентами суспільної життєдіяльності; 4) моделі, технології, організаційні структури соціального піклування повинні бути спрямовані на задоволення потреб, цінностей та інтересів індивідів і, відповідно, визначаються соціокультурним простором їх безпосередньої життєдіяльності. Ці аспекти соціального піклування визначають його сутнісний зміст, але вони можуть бути зміненими, по-перше, через зміну соціальної компоненти соціокультурного простору, по-друге, зміною ступеня соціальної значимості елементів життєдіяльності людини.

Соціокультурний підхід, який спрямований на вивчення найбільш рухомих зв'язків людини в суспільстві, дає нам можливість зрозуміти соціальне піклування як складне динамічне утворення в усій його багатовекторності в певний історичний період. Застосування цього підходу дозволило зрозуміти специфіку соціального піклування та перспективи імплементації досвіду практик соціального піклування інших країн на терені вітчизняної культури з метою створення гідних умов життєдіяльності сучасної людини. Останній аспект є особливо важливим для практики українського суспільства, в силу тих обставин, що трансформаційні процеси в Україні ще не добігли свого завершення і передбачити, якими будуть їх наслідки сьогодні досить складно, а це, з одного боку, робить непередбачуваною тематизацію соціального піклування та його практик, з іншого, створює підґрунтя для інверсії та реверсії як моделей соціального піклування так і його технологій у вітчизняному дискурсі.

Оскільки життєва реальність за своїм змістом і сутністю набагато різноманітніша ніж будь-які формалізовані логічні будови, оскільки вона внутрішньо суперечлива і постійно змінюється, відповідно вона вимагає й від соціального піклування постійно нових комбінацій теоретичного і практичного знання, гуманістичних цінностей, когнітивної та поведінкової компетентності в специфічних ситуаціях. Соціальне піклування має контрастні властивості, які суперечать поняттю системності, але вони викликані тими проблемами, з якими воно має справу і необхідністю взаємодії з тими суспільними інституціями (наприклад, держава або недержавні установи), які за своїм призначенням спрямовані на соціальну підтримку людини.