Соціально-філософські виміри людського життя у творчості Михайла Коцюбинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

УДК : 14 : 821.161.2.09 "18/19" М. Коцюбинський

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ВИМІРИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ У ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Ханас Уляна Ярославівна

Переяслав-Хмельницький - 2011



Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Захара Ігор Степанович, Львівський національний університет імені Івана Франка, старший науковий співробітник, професор кафедри історії філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ярошовець Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії;

кандидат філософських наук, доцент Харченко Лариса Миколаївна, ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», доцент кафедри філософії

Захист відбудеться 15.04.2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 27.053.04 у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» за адресою: 08401, вул. Сухомлинського, 30, м. Переяслав-Хмельницький, Київська область.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» за адресою: 08401, вул. Сухомлинського, 30, м. Переяслав-Хмельницький, Київська область.

Автореферат розісланий 14.03.2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Юхименко Н. Ф.



АНОТАЦІЯ

Ханас Уляна Ярославівна. Соціально-філософські виміри людського життя у творчості Михайла Коцюбинського . - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». Переяслав-Хмельницький, 2011. діалогічність духовність соціалізація самотність

Дисертація присвячена висвітленню соціально-філософських вимірів людського життя в творчості Михайла Коцюбинського. Здійснено системне дослідження цієї проблеми в історико-філософському аспекті починаючи від періоду зародження і становлення філософської думки в Україні до початку ХХ ст. Акцентовано на феномені духовності, що визначає сутність особистості і охоплює всі вектори життя суспільства. Серед соціально-філософських вимірів людського життя виокремлено і досліджено діалогічність, яка ґрунтується на духовності і є необхідною умовою соціалізації людини; деструктивність і конструктивність страху і самотності в соціальному розвитку людини, показано складність і неоднозначність їх впливу на здатності індивіда. Концепт любові визначено як основний вимір життя людини, що у з'єднанні з іншою надає їй життєдайної сили, робить її відкритою для добра та формує її як цілісну натуру.

Ключові слова: суспільне буття людини, духовність, страх, любов, самотність, діалогічність, родова бівалентність.



АННОТАЦИЯ

Ханас Ульяна Ярославовна. Социально-философские измерения человеческой жизни в творчестве Михаила Коцюбинского. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Государственное высшее учебное заведение «Переяслав-Хмельницкий государственный университет имени Григория Сковороды». Переяслав-Хмельницкий, 2011.

Диссертация посвящена разработке социально-философских измерений человеческой жизни в творчестве Михаила Коцюбинского. Осуществлено системное исследование этой проблемы в историко-философском аспекте, начиная от зарождения и становления философской мысли в Украине и до начала ХХ века. Спецификой украинской философии является то, что в начале своего развития основное внимание она уделяет проблемам социальной философии. Развиваясь в рамках религиозного сознания, сосредотачивается на духовности человека. Именно духовность выступает непосредственным проявлением личностно-человеческого характера социальных отношений этого периода. В своей основе философская мысль Киевской Руси была кордоцентрической. В эпоху Возрождения и Реформации она постепенно приобретает черты рациоцентризма, а в период модерна кордоцентризм сливается с рациоцентризмом. Социальная философия М. Коцюбинского представляет собой синтез кордоцентризма с рациоцентризмом. Показано философское понимание М.Коцюбинским таких черт украинского мировоззрения, как интровертность, переходящая в экстравертность, эмоциональность, антеизм, диалогическо-культурное обогащение человека через открытость к «другому», которая в философском измерении приобретает значение «софийности». Обращено внимание на социально-философские принципы трактовки человеческой жизни в историко-философской традиции. Показан генезис измерений социальной жизни в отечественной философии. Основной акцент сделан на концепте духовности, которая охватывает экономическую, политическую и моральную сферы общества. Среди измерений человеческой жизни выделена диалогичность как необходимое условие социализации человека. Диалог понимается как фактор духовной самоидентификации, духовного обогащения личности. Обращено внимание на амбивалентность таких социальных явлений, как страх и одиночество, которые, с одной стороны, ведут к отчуждению и дезориентации личности в общественных процессах, а с другой - мобилизуют ее на преодоление негативных общественных явлений. Показана деструктивность и конструктивность страха и одиночества в социальном развитии человека, определены сложность и неоднозначность их влияния на возможности индивида. Концепт любви показан как основное измерение жизни человека, которое в единении с «другим» делает его открытым для добра, истины и красоты; выделена целостность человеческого бытия в родовой бивалентности как необходимое условие здорового функционирования общественных отношений. Одним из измерений духовности в наследии М.Коцюбинского является оптимистический гуманизм, который предполагает конструктивную жизнеутверждающую любовь в свободном обществе. Достижение справедливости зависит, по его мнению, в первую очередь от волевых качеств человека, от веры в созидательные силы личности.

Ключевые слова: общественное бытие человека, духовность, страх, любовь, одиночество, диалогичность, родовая бивалентность.



АNNOTATION

Khanas Uliana Jaroslavivna. Social philosophic dimensions of a human being life in Mykhailo Kotsubynsky's literary works. - Manuscript.

Candidate Degree (Philosophy) thesis, speciality 09.00.03 - social philosophy, philosophy of history. State higher education establishment «Pereyaslav-Khmelnytsky Hryhoriy Skovoroda State Pedagogical University». Pereyaslav-Khmelnytsky - 2011.

Thesis reveals social philosophic dimensions of a human being life in Mykhailo Kotsubynsky's literary works. System research of this problem ranging from the period of foundation and early development of philosophy in Ukraine to the beginning of the 20^th century has been carried out. The emphasis is made on the phenomenon of spirituality which defines the personality's essence and embraces economic, political and moral spheres of the society.

Among the dimensions of a human being life dialogue inherency is pointed out as an essential prerequisite of a man's socialization; destructiveness and constructiveness of fear and solitude in social development of a man are emphasized; integrity of a human being life in gender bivalency is regarded as a necessary prerequisite for sound functioning of social relationships.

Key words: a human being social life, spirituality, fear, love, solitude, dialogic speech inherency.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю усвідомлення складності соціальних процесів в історії і сучасності України. Соціальна філософія завжди була покликана відповісти на запитання: чим є суспільство і яке місце займає в ньому людина, наголосити на пріоритетності кожного феномена життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, суспільно-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життя людей. У центрі суспільства - людина, яка є суб'єктом і його головною дійовою особою. Цей висновок залишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов соціальної філософії упродовж усієї її історії.

Розуміння духовності має у філософії фундаментальне значення, відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце та призначення у суспільстві. Без розкриття змісту цього поняття неможливо осягнути сутність духовного життя людини та суспільства. Сучасний аксіологічний контекст виявляє зв'язок духовного спілкування і свободи, акцентує на практичній значущості цього зв'язку для ненасильницького вирішення конфліктів між людьми. Провідною тут є ідея, що людина на зламі епох виявилася нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ цієї людини ще тільки кристалізується.

Специфікою української соціальної філософії є те, що об'єктом історико-філософського дослідження є не тільки чітко обмежене коло професійних філософських праць, а й увесь комплекс пам'яток культури, зокрема й художньої літератури. Саме творчість письменників-класиків містить глибокий філософський потенціал, вона виразно і рельєфно порушує важливі світоглядні проблеми, допомагає краще зрозуміти людинознавчі розмисли. Все це дозволило розширити перспективу бачення духовного життя українського народу, його інтелектуальних традицій, закономірностей філософського процесу. Окрім досліджень проведених В. Андрущенком, М. Михальченком, А. Єрмоленком у сучасній українській філософії ще немає спеціальних узагальнюючих праць, присвячених питанню становлення соціально-філософської науки в Україні, не повністю досліджена її ґенеза, фактори, що сприяли її утвердженню.

У контексті цих проблем надзвичайно актуальною, але малодослідженою є творча спадщина Михайла Коцюбинського. Дослідники його творчості більшу увагу приділяли естетичним поглядам письменника. Проблеми соціальної філософії, філософії історії у його працях нерідко проходили повз увагу науковців. Саме тому такий ракурс його філософії є найбільш актуальним для дослідників.

Cтан наукового дослідження проблеми. Дослідження вимірів людського життя є предметом соціально-філософських пошуків з часів Стародавньої Греції і Риму. Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит започаткували етико-раціоналістичне пояснення особистості у світі соціальних процесів. Середньовічні філософи Аврелій Августин, Василій Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт розглядали життя людини крізь призму «божественної сутності».

Соціально-філософські пошуки доби Відродження суперечили теологічній традиції, вони поставили в центр уваги людину як творця власного світу, щастя. Ця тенденція простежується у працях Піко делла Мірандоли, Ла Боесі, Нікколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли.

Значний внесок у розвиток досліджуваних проблем належить таким вченим, як Б. Спіноза, Т. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер та ін. Зокрема, методологічний інтерес для даного дослідження має праця І. Канта «Про автономію волі людини». Соціальна проблематика вимірів людського життя була у центрі марксистської соціально-філософської концепції.

Напрям досліджень, пов'язаних з «філософією життя», розглядається у працях А. Камю «Бунтуюча людина. Філософія. Політика. Мистецтво», Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра», Ж.-П. Сартра «Екзистенціалізм - це гуманізм», З. Фрейда «Я» і «Воно», «Вступ до психоаналізу», Е. Фромма «Людина для себе», «Анатомія людської деструктивності», В. Франкла «Людина в пошуках смислу», «Реальність та людина» й ін.

Людина як соціальна істота є предметом вивчення не лише соціальної філософії, а й соціології, політології, психології, педагогіки тощо. Літературні джерела, присвячені цій проблематиці, надзвичайно численні.

Загальні проблеми філософії історії і людини, ментальні аспекти психології особистості й народу в українському історико-філософському контексті опрацьовано багатьма дослідниками, серед яких - вітчизняні науковці Є. Андрос, В. Андрущенко, А. Бичко, І. Бичко, В. Бондаренко, М. Булатов, Г. Волинка, Є. Головаха, В. Горський, Л. Губерський, О. Гук, А. Дондюк, О. Забужко, В. Загороднюк, І. Захара, М. Кашуба, В. Кремень, С. Кримський, В. Мазепа, В. Малахов, В. Нічик, А. Пашук, М. Попович, Л. Ситниченко, В. Табачковський, Н. Хамітов, Г. Шалашенко, В. Шинкарук, В. Ярошовець та ін.

Українська філософська традиція висвітлення питань, пов'язаних з розвитком філософських вимірів людського життя, презентована дослідженнями Б. Головко, О. Гордієнко, Л. Левчук, В. Ляха, І. Романова та ін. Соціально-психологічні аспекти життєвого шляху особистості у своїх працях аналізували В. Білодід, С. Бондар, С. Йосипенко, В. Литвинов, В. Лісовий, І. Огородник, Н. Паніна, М. Русин, Л. Сохань, Я. Стратій, В. Тихонович, Л. Шкляр.

За останні десятиліття з'явилася низка ґрунтовних дисертаційних досліджень, у яких порушуються питання літературно-філософської спрямованості творчості українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. загалом та М. Коцюбинського зокрема. Це, наприклад, праці Т. Андрійчук, І. Бестюк, О. Бігун, О. Кузьми, Л. Міхалінчик, Л. Назаревич, Т. Саяпіної, В. Святовця, Г. Сохань, В. Стафєєва, К. Хаддад.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконується відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка: «Концептуальні засади філософської думки в Україні: історія та сучасність» (номер державної реєстрації - 0107U007416). У дисертації досліджується спектр соціально-філософських проблем, аналізуються мотиваційні й ментально-психологічні поведінки людей та їх індивідуальні прояви у творчій спадщині Михайла Коцюбинського.

Мета дисертації полягає у розкритті соціально-філософських вимірів людського життя через осмислення оригінальних людинознавчих пошуків М. Коцюбинського.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких теоретичних завдань:

- розкрити особливості та закономірності проблем вимірів людського життя в українській філософії та її співмірність із західноєвропейською філософією;

- проаналізувати ґенезу та сутність характерних рис українського світобачення і показати їх вплив на відображення у творчості М. Коцюбинського феноменів людського існування;

- визначити соціальні виміри життя людини у творчості М. Коцюбинського;

- довести, що концепт духовності становить основну лінію у творчості мислителя, показати її прояви та вплив на самовдосконалення й самоствердження особистості;

- розкрити розуміння мислителем діалогу як фактора самоідентифікації, духовного збагачення людини та порозуміння з «Іншим»;

- з'ясувати внутрішній зміст та показати авторське розуміння М. Коцюбинським таких соціально-філософських концептів, як самотність, страх, творчість, любов;

- дослідити розмисли М. Коцюбинського про любов як духовне начало, сутнісну основу об'єднання людей.

Об'єктом наукового дослідження є соціально-філософські виміри людського життя.

Предметом дослідження є соціально-філософський контекст проблем людського життя у творчій спадщині Михайла Коцюбинського.

Методи дослідження. Джерельну базу дослідження проблематики вимірів людського життя становить творча спадщина М.Коцюбинського, а також сукупність наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі соціальної філософії, антропології, історії філософії, культурології. Для реалізації поставлених завдань та досягнення мети дисертаційного дослідження використано загальнонаукові методи. Зокрема: історизму, який дає змогу простежити загальний історичний розвиток соціально-філософської проблематики, розкрити основні моральні цінності українського народу та показати їх вплив на формування поглядів М. Коцюбинського; діалектичний -для розуміння окремих вимірів та цілісного феномена людського життя; герменевтики, що дозволяє проникати в глибинні пласти особистісного життя персонажів та виокремлювати сутності соціально-філософських вимірів людини у творчості мислителя; феноменологічний - для аналізу концептів смислових структур людського світорозуміння.

Значна роль відводиться компаративному аналізові різних напрямів сучасної соціально-філософської думки, що стосуються основних вимірів людського життя. Також використані методи абстрагування, аналізу та синтезу, узагальнення і систематизації.

Методологічну основу дисертаційної роботи становить міждисциплінарний підхід. На основі соціальної філософії здійснено теоретичні узагальнення досліджень антропології, філософії культури, етики, естетики та психології особистості.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в обґрунтуванні вимірів людського життя у соціально-філософському контексті. Зміст означеного напряму дисертаційної роботи розкривається через осмислення оригінальних людинознавчих пошуків М. Коцюбинського і на його основі визначено низку положень, які характеризують новизну:

· обґрунтовано, що соціально-філософські феномени людського життя у розумінні М. Коцюбинського зводяться до детермінованих економічними, політичними, соціокультурними чинниками вимірів, серед яких - духовність, діалогічність, самотність, страх та любов;

· показано амбівалентність таких соціальних явищ, як страх і самотність, які з одного боку ведуть до відчуження та дезорієнтації людини у суспільстві, а з іншого - мобілізують її та сприяють соціальному поступу;

· доведено, що М. Коцюбинський надавав діалогу особливого значення, пов'язував його з пошуками людини самої себе і свого місця у суспільному житті. Він був переконаний, що взаєморозуміння і гармонійність у суспільстві досягаються завдяки конструктивному діалогу, який базується на духовних цінностях;

· обґрунтовано, що виміром духовності у спадщині М. Коцюбинського є оптимістичний гуманізм, який передбачає конструктивну та життєдайну любов до життя, яку необхідно постійно виборювати;

· визначено домінанти філософських розмислів М. Коцюбинського: віра у людину, її життєву силу, спрямовану на досягнення справедливості, відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особою та творчість як шлях внутрішньо-духовного вдосконалення;

· встановлено, що у філософській концепції мислителя любов відображена як духовне начало, котре об'єднує людей, як відкритість життя людини, що виходить за межі буденних і граничних ситуацій;

· розширено філософське розуміння М. Коцюбинським характерних ще від часів Київської Русі рис українського світобачення (інтровертності, емоційності, антеїзму, діалогічно-культурного збагачення через відкритість до «Іншого»), що у філософському вимірі набули «софійного» значення.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що представлені у дисертації позиції аргументують соціально-філософські виміри людського життя у творчій спадщині М. Коцюбинського в контексті їх порівняння із творчістю вітчизняних мислителів, показано національну специфіку розуміння життя людини у нерозривній єдності з загальнолюдськими пошуками смислу людського буття. Основні положення і висновки сприяють розширенню розуміння духовності та сучасних проблем існування людини у суспільстві.

Літературно-філософська спадщина М. Коцюбинського є необхідним матеріалом для вияснення специфіки джерел вітчизняної філософії, а також для аналізу окремих проблем, особливо актуальних у наш час. Доцільність залучення в соціально-філософському аналізі творів М. Коцюбинського обумовлена перш за все тією методологічною і світоглядною функцією, яку виконує філософія у системі форм суспільної свідомості.

Отримані результати дисертаційного дослідження можуть стати філософсько-методологічною базою для розробки лекційних курсів з соціальної філософії, історії української філософії та філософської антропології, етики, філософії культури та літературознавства.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у шести наукових статтях, обговорено на міжнародних та регіональних наукових конференціях, зокрема: «Міжнародна науково-теоретична конференція до 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя «Філософія мови: текст, образ, реальність» (Суми - березень 2009), «21-і міжнародні людинознавчі читання (постійно діючий філософський семінар)» (Дрогобич - жовтень 2009), «Всеукраїнська науково-практична конференція. Релігійні фактори в контексті суспільних і світоглядних трансформацій» (Острог - червень 2010).

Апробація результатів дослідження відбувалась на щорічних звітно-наукових конференціях кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета та завдання роботи зумовлюють структуру дисертації, яка складається зі вступу, трьох розділів (які мають 7 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок (із них 178 сторінок основного тексту). Список використаних джерел становить 19 сторінок і містить 227 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано загальну характеристику дисертації, визначено актуальність і рівень наукової розробленості теми, окреслено об'єкт, предмет дослідження, сформульовано мету та основні завдання дисертаційного дослідження, проаналізовано його методи, визначено наукову новизну, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, його зв'язок з науковими темами і програмами.

У першому розділі «Соціально-філософські засади трактування людського життя в історико-філософській традиції» проаналізовано джерела, історіографію, теоретико-методологічні засади соціально-філософського дослідження проблеми вимірів людського життя та визначено ключові етапи її розвитку.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-методологічна основа дослідження» наголошено, що визначальною ідеєю у формуванні філософської думки була і залишається проблема співвідношення людина-світ. На кожному історичному етапі ці первинні філософські запити становили основу формування ціннісно-смислових орієнтирів буття соціуму, етнокультурної спільноти та окремої людини.

Міждисциплінарний характер теми дослідження зумовив використання як актуальних соціально-філософських праць, наукових розвідок з літературознавства та культурології, так і нарисів творчості М. Коцюбинського.

Теоретичною основою цього аналізу стали герменевтика понять (Г. Гадамер, П. Рікер), порівняльна лексикографія й історична семантика понять, що дає можливість розкрити взаємодію минулих і сучасних трактувань даної категорії.

У самостійних та колективних працях Є. Андрос, А. Бичко, І. Бичко, М. Булатов, М. Братасюк, Б. Головко, Г. Горак, В. Горський, О. Гук, А. Дондюк, А. Єрмоленко, О. Забужко, В. Загороднюк, М. Зубрицька, Г. Ковадло, С. Кримський, В. Малахов, В. Мовчан, В. Малеєв, Л. Озадовська, А. Пашук, В. Петрушенко, О. Сирцова, Л. Ситниченко, В. Табачковський, Н. Хамітов, Г. Шалашенко, В. Шинкарук та ін. висвітлюють загальнотеоретичні та життєво-практичні феномени людини у світі, їх українську культурну специфіку.

Українські дослідники (В. Табачковський, Г. Шалашенко, А. Дондюк, Н. Хамітов, Г. Ковадло, Є. Андрос) у збірці «Колізії антропологічного розмислу» розкривають сутність людини через призму щоденних граничних модусів її буття, наголошують на визначальному значенні людинознавчої проблематики. Особливої уваги заслуговують курс лекцій «Філософія: світ людини» (В. Табачковський, М. Булатов, Н. Хамітов) та «Історія філософії: проблема людини та її меж» (Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова), що аналізують історичні зміни філософського підходу до людини та їхні соціокультурні особливості.

Принциповим для визначення соціально-філософської проблеми вимірів людського буття є системно-структурний підхід, який дозволяє розкрити смислові особливості української філософської думки в єдності зі світовими духовно-культурними процесами. Загальний історичний аналіз здійснений на засадах культурологічного підходу до проблем історії філософії, розробленого В. Горським та запропонованого С. Кримським, - опиратися на розуміння особистості, як «результату усвідомленого вибору людиною свого власного образу», що дає підстави говорити про «персоналістичний універсалізм» (О. Кульчицький) вітчизняного філософського мислення.

У процесі визначення авторських соціально-філософських проявів світосприйняття М. Коцюбинського особливий інтерес становлять праці А. Бичко та І. Бичка «Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенційного дослідження» та Н. Михайловської «Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ - першої половини ХХ століття».

Що стосується аналізу літературної спадщини М. Коцюбинського, то, як засвідчують дисертаційні дослідження останніх років, більшість з них здійснювали не професійні філософи, а філологи. Варто відзначити наукові дослідження творчості М. Коцюбинського у таких дисертаційних роботах - К. Хаддад «Екзистенційний дискурс у творчості Михайла Коцюбинського», Л. Міхалінчик «Творчість М. Коцюбинського в руслі «філософії життя (від народницької до модерністської парадигми)», Л. Назаревич «Екзистенційність як філософська і художня домінанта української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століття». Ці ідеї також можна спостерігати у художніх творах таких сучасників М. Коцюбинського, як І. Франко та Леся Українка. Українські історики філософії відзначають особливу зацікавленість цих письменників філософськими творами засновників позитивізму, що досліджено у статтях та розвідках М. Вернікова, Н. Горбача, Я. Грицака, О. Забужко, І. Захари, А. Пашука та ін.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становить творча спадщина М. Коцюбинського, зокрема його прозові, поетичні твори і листи. Окремі поняття соціальної філософії (зовнішня і внутрішня самотність, «Я» і «Інший», монологічність і діалогічність філософського мислення) розглядаються крізь призму художньої прози М. Коцюбинського та пояснюються через контекстуальне застосування таких феноменів людського життя, як страх, любов, свобода, вибір.

У підрозділі 1.2 «Становлення проблеми вимірів людського життя у соціальній філософії» розглянуто різні аспекти буття людини крізь призму бачення соціально-філософських течій, розкрито причини формування проблеми відчуженості, самотності, страху у екзистенційному вимірі. Зокрема, зосереджено увагу на розгляді «колізій антропологічного розмислу» (В. Табачковський, Н. Хамітов), де раціональне витіснило істинне буття людини, її духовне начало, та пошуку ціннісно-смислових орієнтирів (С. Кримський, В. Малахов).

На кожному історичному етапі сутність людини набуває нових форм і смислових значень. Людина та її життєві орієнтири розглядаються у координатах: гармонійного поєднання фізичного та духовного начал (Античність); подолання гріховності шляхом аскетизму й нівелювання фізичних вимірів буття (Середньовіччя); визнання людини як вінця божественного творіння (Відродження); утвердження вродженої рівності людей, свободи совісті й віри у прогрес (Просвітництво); визнання моральних норм як загального способу дії індивідуумів (Німецька класична філософія); втрати ціннісних орієнтирів та екзистенційних пошуків особистісних смислів (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.); загострення почуття відчуженості та сприйняття іншого як чужого (друга половина ХХ ст.); подолання кризи вимірів людського буття через осягнення самоцінності «іншого» в культурному діалозі, інтерсуб'єктивній комунікації (кінець ХХ - початок ХХІ ст.).

Феномен буття людини у світі розкривається через співставлення, взаємозумовленість та протистояння індивідуального і соціального, в яких головна проблема постає у визначенні меж власної самості, свободи та відповідальності окремого індивіда. Унікальність людини розкривається через творчість, яка стає запорукою її особистісного самовираження та соціальної реалізації.

З іншого боку, творення нового, штучного, техногенного світу призводить до загроз техногенної цивілізації. Характеризуючи діяльну складову сучасної людини, виникає небезпека інструменталізації сучасного світу, а отже, гармонійного поєднання «продуктивності і творчості» (Х. Арендт). Відновлення етичного ставлення до навколишнього світу можливе шляхом «комунікативної дії» (Ю. Габермас), що передбачає суб'єкт-суб'єктні відносини та відповідальність за власні вчинки (Г. Йонас).

У процесі соціалізації людини відбувається формування її внутрішнього світу, ціннісно-смислових вимірів буття. Відтак, постає питання духовності, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини.

У другому розділі «Ґенеза соціально-філософських вимірів життя людини в українській філософії» обґрунтовано, що однією з найвагоміших рис української філософської культури від часів Київської Русі є соціально-філософська проблематика. Структура розділу передбачає з'ясування соціально-філософських вимірів української філософії в історичному контексті та визначення їх подальшого розвитку у творчій спадщині М. Коцюбинського.

У підрозділі 2.1 «Людське життя у контексті української філософії Х - ХVІІІ ст.» розкрито особливості тлумачення категорії людського життя в українській філософській думці. Зокрема, наголошено, що соціально-філософська проблематика доби Київської Русі розвивалася у межах релігійного типу свідомості. Українські «любомудри» (митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський) були переконані, що шлях до Бога пролягає через людину. Подібні думки знаходили своє відображення у творах українських письменників, зокрема у творчості І. Франка, Лесі Українки та М. Коцюбинського.

Специфікою української філософської культури доби Київської Русі було християнське переживання людиною свого життя, що розумілося у єдності, цілісності духовного й тілесного аспектів буття. «Життя в істині» відповідало загальній ідеї «макрокосму», божественного закону (Єдиного). З одного боку, це було зумовлено своєрідною «поліфонією» східної і західної культур, на ґрунті яких формувалась оригінальна місцева національно-духовна традиція. З іншого, філософська культура Київської Русі виразно засвідчила синтез язичництва (народних вірувань і традицій) та християнства, що відображено в творах Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», «Ялинка».

Згідно канонів середньовічного способу мислення, головне філософське питання про співвідношення «людина - світ» визначалося у межах теологічної проблеми «людина - Бог». Духовне самовдосконалення людини базувалося на тотожності людських цілей з благими намірами, тобто категорія духовності мислилась через суспільні відносини. Іншими словами, входження у християнську спільноту було невід'ємною складовою духовного життя.

Характерною особливістю філософської культури доби Відродження, яка викристалізувалась у середньовічній схоластичній полеміці, стає зосередження уваги на взаємовідносинах «людина - Всесвіт». На формування філософських поглядів цього періоду визначально вплинула схоластика, яка виробила практичні методи й правила ведення дискусії. Відтак, у своєму позитивному значенні схоластика стала перехідним містком від середніх віків до філософії Нового часу та зумовила подальший поступ філософії із гуманістично-раціональними тенденціями.

Гуманізм та антропоцентризм - апеляція до індивіда, який, завдяки освіченості та власному самоствердженню, протистоїть середньовічній груповій свідомості, однак не заперечує релігійно-світоглядного вчення, а становить людиновимірну сутність телеологічних розмірковувань. Пізнаючи світ, людина, на думку гуманістів, тим самим усвідомлює розмежування між добром і злом та об'єктивно прагне до першого з них.

На передній план духовної культури українського Ренесансу виступає проблематика людського життя із реформаційними орієнтаціями на етнічно-релігійне самовизначення, пошуку у історії, народній пам'яті специфіки національної ідентичності.

Ренесансно-гуманістична апеляція до людини, пошук в ній активного, творчого джерела, прямування до самовдосконалення кардинально змінила акценти попередньої середньовічної схоластичної ментальності. Адже протистояння цій ментальності, не заперечуючи релігійно-світоглядного вчення, становить сутність телеологічних розмірковувань людини, яка пізнає світ.

У наступній епосі - Бароко, що узагальнила як здобутки, так і прорахунки Відродження та Середньовіччя, поєднуються антична й християнська світоглядні парадигми у контексті ренесансного вирішення людинознавчої проблематики. Утвердженню культури бароко, в якій розпочався модерний етап українського самоусвідомлення, сприяло формування греко-візантійською та римо-католицькою, неоплатонівською та арістотелівсько-схоластичною традиціями духовно-світоглядного ядра української філософської думки. Водночас, тенденційним для всієї української барокової літератури було осмислення дихотомій через поетизоване звернення до життя і смерті визначних особистостей тогочасної дійсності.

Значна частина представників Києво-Могилянської академії намагалися «втекти» від суспільно-політичної дійсності, зосередитися на пошуках сенсу людського життя. Цієї традиційної для української філософської думки лінії дотримувався і Г.Сковорода, твори якого добре знав М. Коцюбинський.

Учень Києво-Могилянської академії Г. Сковорода основоположним принципом приймав концепцію «двонатурності», існування видимого і невидимого світів. Паралельно він стверджував первинність останнього, внутрішнього божественного світу, що зумовило його розуміння людини як поєднання раціонального та емоційного. Першочерговість він надавав емоційно-вольовому началу - «серцю», здатному охопити усю діалектичну суперечність людської екзистенції, збагнути глибину людської свободи через самотність. Конструктивність і деструктивність самотності була предметом розмислів М. Коцюбинського, що відображено у творі «Intermezzo», збірці мініатюр «З глибини» та його листах.

Духовна сутність людини стає своєрідною запорукою звільнення від негативних обставин життя українського народу. У самій людині, її духовності Г. Сковорода віднаходить як особистісне спасіння, так і життєстверджуючу стійкість, перспективу українського національного відродження.

Звернення до мудрості попередніх поколінь і глибокий аналіз вплинули на літературно-філософські рефлексії мислителів, вчених, поетів та письменників наступної доби. Парадигмальна спрямованість у минуле, його ідеалізація тогочасних українських реалій відповідали загальноєвропейському соціально-філософському вектору Романтизму. Для романтиків людина була особливим видом сущого у повноті своєї неповторності й унікальності, здатності відкривати у собі безмежне.

З такою геополітичною ситуацією пов'язана й властива для української ментальності емоційна інтравертованість, що на філософському рівні виразилася у послідовно присутньому кордоцентризмі. Ідеї кордоцентризму, започатковані в ранній період становлення української філософії, були дуже близькі філософії М.Коцюбинського. Це розкривається зокрема, у творах «Дорогою ціною», «Fata morgana», «Лялечка», «Цвіт яблуні», «По-людському» та ін.

Отже, розглядаючи людинознавчі тенденції української культурної парадигми доби Романтизму, варто наголосити на діалозі, поєднанні позасуспільної, авторсько-образної концепції із реалістичним способом пояснення навколишньої дійсності.

У підрозділі 2.2 «Людинознавча парадигма у філософській українській думці ХІХ - поч. ХХ ст.» висвітлено суспільно-політичну парадигму у філософській культурі ХІХ - початку ХХ ст. У ньому акцентовано на тому, що саме людське життя, як і будь-який період людського розвитку, є бівалентним. І власне на етапі романтизму індивід, харизматичний лідер, постає як суб'єкт історичної дійсності і як активний творець долі наступних поколінь, поводир національного усвідомлення. Від романтизму людське життя наповнюється новим смислом - «національною ідеєю», вірою у те, що дихотомічні модуси «життя-смерть» можна подолати в ім'я і заради свого народу.

Закономірно, що продовження кореляції «людина-історія» віднаходимо у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і у літературній спадщині М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, історіософських концепціях М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка.

Визначивши основні тенденції розгортання літературної діяльності в аспекті соціально-філософської проблематики людини, зауважимо, що український модернізм позначився лірико-романтичною багатоманітністю тематики, яка виходила поза межі суто реалістичної української традиції. Його найяскравіші представники - «четвірка лідерів» українського модерну М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка й О. Кобилянська - розвивали традиційні національні літературні напрями та переосмислювали на власний лад загальноєвропейську образну символіку. Спостереження мінливих відчуттів та бачення світу, глибоке емоційне переживання набували першочергово значення, а навколишня дійсність слугувала лише фоновим доповненням душевних переживань героїв. Український модернізм так чи інакше сягає своїм корінням доби бароко і романтизму. Він прямо чи опосередковано користувався філософськими концептами цих літературно-філософських стилів. Особливістю українського романтизму, пізніше і модернізму було те, що він гармонійно поєднував раціональне та позараціональне.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. характеризується тим, що в Україні поширилися такі потужні філософські течії, як позитивізм і екзистенціалізм. Останній в більшості випадків отримав свій вираз у художній літературі, зокрема і в творчості М. Коцюбинського.

У третьому розділі «Соціальні виміри життя людини у творчості Михайла Коцюбинського» зосереджено увагу на духовності та діалогічності як необхідних умовах соціалізації людини та основних концептах (самотність, страх, любов), що простежуються у творах М. Коцюбинського.

Підрозділ 3.1 «Духовність та діалогічність як необхідна умова соціалізації людини» присвячено розкриттю поняття «духовності» та її проявлення у діалогічності. В українському історико-філософському дискурсі поняття «духовності» особистості - це сукупність релігійних, моральних, етичних, естетичних та інших цінностей, а також загальнолюдських, що характеризують внутрішній світ людини; прояв рівня розвитку духовної культури людини; самовдосконалення; відкритість до трансцендентного.

Творчість М. Коцюбинського присвячена людині, постійному вдосконаленню її духовності, важливими вимірами якої є оптимістичний гуманізм, що засвідчує перемогу людського начала у будь-яких життєвих ситуаціях, та людинолюбство як вимір духовності, що передбачає не пасивну, а конструктивну, добру, розумну, життєдайну любов, яку необхідно постійно виборювати. Разом з тим, мислитель виступав проти забобонів, марновірства, які перешкоджають вдосконаленню людини.

Важливим для розуміння духовності є релігійність - одне з ключових понять філософської антропології. До сьогодні погляди М. Коцюбинського на роль релігії і церкви у становленні та вдосконаленні духовності людини і суспільства вивчені недостатньо. Це зумовлено поширенням у ХІХ ст. філософської течії позитивізму, який заперечував не лише класичну філософію, а й релігію, вважаючи, що вони займаються псевдопроблемами і далекі від позитивної науки.

Відтак, окремі дослідники творчості М. Коцюбинського наголошували на його атеїзмі, вказуючи, що він був послідовним борцем за утвердження матеріалістичного світогляду. Проте така оцінка філософських поглядів письменника не відповідає дійсності - в його творчості можна побачити радше антиклерикальні мотиви, висміювання марновірства і забобонів. Як і його сучасники - І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, - М. Коцюбинський ніколи не виступав проти віри в Бога, розуміючи Творця як всесвітній Розум, Любов і Добро.

Аналіз творчої спадщини М. Коцюбинського засвідчує, що у центрі його філософських роздумів перебуває людина, яка долає різні життєві обставини, прагне до самовдосконалення. Наскрізними у творчості письменника є глибокий гуманізм й висока духовність та релігійність, що окреслюють ідеали розвитку людини як повноцінної особистості.

Глибоке осмислення української монологічної та діалогічної парадигми, специфіки її духовно-культурної діалогічності є актуальним для розуміння особливостей національної філософії. Варто акцентувати на духовних основах національної традиції як ідейному підґрунті становлення української ідентичності. Упродовж існування європейської філософської традиції, складовою частиною якої є українська філософія, внутрішній і зовнішній діалог завжди слугував пошуку істинного знання, являючи собою не лише особливий спосіб викладу, тлумачення філософських ідей та проблем, а насамперед, - важливий інструмент духовного, мисленнєвого творення ідей та усієї сукупності філософського знання.

М. Коцюбинський майстерно володів мистецтвом монологу і діалогу, які використовував як інструмент для пошуку істини. У центрі його мистецьких роздумів - людина з її складним і багатогранним світом. Філософія життя підказує їй незаперечну правду - тільки у духовному змаганні, у боротьбі та єдності суперечливих думок пізнається істина, шукати цю істину необхідно у світі, котрий їй таки належить. Адже мислитель глибоко відчував, що софійність як константа української філософії тлумачиться у єдності добра, краси та істини.

Різний характер персонажів у творах М. Коцюбинського зумовлює їх відмінний внутрішній світ із власним розумінням суспільства, проте незмінною людською гідністю. Незважаючи на перебування у складних, інколи трагічних ситуаціях, філософсько-діалогічне мислення цих людей дає змогу завжди знаходити вихід. Пошук істини у такому мисленні зводиться для них до двох оптимістичних концептів - праці і боротьби.

У даному підрозділі визначено константу філософських роздумів М. Коцюбинського - віра у людину та її життєву силу, спрямовану на досягнення справедливості, діалог як шлях до порозуміння між людьми та пошуку істини.

Зроблено висновки про те, що виміром духовності у спадщині М.Коцюбинського є оптимістичний гуманізм та релігійність, а також творчість як шлях внутрішньо-духовного вдосконалення.

У підрозділі 3.2 «Деструктивність та конструктивність самотності і страху у соціальному розвитку людини» проаналізовано такі концепти людського життя, як самотність і страх, визначено їх роль і значення в оповіданнях і повістях М. Коцюбинського.

Вагоме місце у творчості М. Коцюбинського посідає амбівалентність страху, що подається у різних варіантах та відтінках, отримує не тільки негативне, а й позитивне значення. Так, у творі «Дорогою ціною» письменник зображає страх панів перед нескореною вдачею покріпачених селян. Разом з тим, у вільнолюбивого селянства, яке у своїй недалекій історії відчуло смак свободи, існує інший страх - страх знову перетворитися на раба.

У творах «Fata morgana» і «Він іде» йдеться про негативну роль страху в житті людини. У першому з них письменник описує революційні події на селі. Після розгрому панського маєтку і гуральні, здавалося б, здійснилися давні мрії селян. Історична справедливість перемогла - земля, яка раніше належала громаді, повертається до своїх колишніх власників, її справедливо поділено між селянами. Радості людей немає меж. Вони з подвоєною енергією беруться за роботу на своїй землі. Проте ця ейфорія триває недовго. Люди відчувають рабський страх перед тим, що колись доведеться відповідати за свої вчинки. Цей страх, пише автор, відбирає у людей розум і засліплює очі. Боячись козаків, які незабаром мають приїхати в село наводити «порядок», застрашені селяни вирішують самі розправитися з керівниками заворушень. Вони сподіваються, що таким чином вдасться уникнути покарання. Їхній страх, як чітко зауважив М.Коцюбинський, «родить підлість».

Подібні образи страху можна побачити і в оповіданні «Він іде», в якому описується чорносотенний погром єврейських родин у Чернігові 1905 року. Страх перед розправою сіє паніку серед євреїв, паралізує їхню волю.

У найбільш концентрованому вигляді роздуми над деструктивністю та конструктивністю страху висвітлені у казці М. Коцюбинського «Хо». У цьому творі автор подав не тільки свою візію страху, а й показав важливість його подолання для людини та суспільного прогресу. Основний наголос зроблено на можливості вільного розвитку людини й суспільства за умови поборення страху.

Феномен страху часто трапляється в оповіданнях і повістях М. Коцюбинського. Переважно він подається як негативне явище людської психіки. Страх нівелює радість людського існування, гальмує розвиток особистості, суспільний прогрес. М. Коцюбинський переконував, що подолання страху є одним з моментів антроподіцеї. Саме розум і воля допомагають людині усунути це почуття зі своєї свідомості й бути господарем своєї власної долі та будувати майбутнє.

У новелі «Intermezzo», яку літературознавці називають незрівнянною поемою самотньої душі, геніальним сполученням найінтимніших автобіографічних переживань з глибиною світової трактовки теми, зі свого роду духом космічності, що відчувається поміж рядків цього твору, яскраво зображено суперечності, які поєднують внутрішню і зовнішню самотність.

У автобіографічній збірці мініатюр «З глибини» М. Коцюбинський виразно показав внутрішній неспокій і глибокі переживання художника за складний, сповнений суперечності світ, у якому людина приречена на постійну боротьбу за виживання. Імпліцитно проводиться думка, що митець, як йому не було би важко, змушений очолити цю боротьбу. А самотність завдяки комунікації втрачає своє буття.

Отже, аналізуючи проблему самотності у філософсько-літературній спадщині М. Коцюбинського, можна зробити висновок, що вона має у собі конструктивний характер як засіб подолання негативних факторів у житті. На життєвому шляху й у творчості письменника виразно переплітається внутрішня й зовнішня самотність. Зовнішня самотність долається виходом до нового кола спілкування, внутрішня - лише самозміною, опануванням нових виявів самототожності. Вихід за межі зовнішньої самотності може відбуватися завдяки загальним психологічним рекомендаціям; внутрішня самотність непідвладна цим рекомендаціям, вихід із її простору та часу є завжди унікальним і потребує неповторно-творчого зусилля. Внутрішня самотність породжується в результаті суперечності людини з собою, що призводить до пошуку самоідентичності, необхідної для соціального розвитку особистості.

У підрозділі 3.3 «Любов як сутнісний вимір людського життя» на прикладі художніх творів М. Коцюбинського показано наскільки широкою, багатоплановою, багаторівневою є сама категорія любові.

Категорія любові як сутнісна основа людського життя відображена фактично у всіх прозових творах М. Коцюбинського, його листуванні з рідними і близькими. Він переконав, що любов чоловіка і жінки виходить за межі традиційних вимірів людського буття та філософських, психологічних, етичних, естетичних теорій, які оперують любов'ю як категорією.

Зосередивши увагу на таких прозових творах, як «Тіні забутих предків», «Дорогою ціною», «На камені», «Під мінаретами» і «Fata morgana», категорія любові аналізується у динаміці людського життя, унікальності чоловічо-жіночих взаємин. Цілісність людського життя М. Коцюбинський розглядав у родовій бівалентності і зображав як всеперемагаюча сила любові здатна не лише кристалізувати духовну сутність людини, а й руйнувати людські долі.

Проблема любові розглядається у постійному розвитку - від дитинства до глибокої старості. У різних періодах людського буття любов проявляється по-різному. Вона сповнена і драматизму, і лагідності. І попри різні колізії залишається глибоким всеохопним почуттям, "звичайним дивом" (В. Малахов, "Вразливість любові", 2005), яке перетворює людину цілісною "Я" у діалозі з "Ти" (М. Бубер).



ВИСНОВКИ

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшла таких висновків:

1. Однією з проблем, на яку раніше мало звертали увагу і фактично не досліджували, є соціально-філософські виміри людського життя в творчості М. Коцюбинського. Вивчаючи цю проблему, ми дійшли висновку, що творча спадщина мислителя якнайтісніше пов'язана з вітчизняною філософською традицією, головним осереддям якої є духовність. Характерною особливістю розвитку української філософської думки є неухильне зростання зацікавленості соціально-філософською проблематикою. Саме соціалізація життя, та пошуки її життєво-практичного виміру складають основу української ментальності.

2. В українській соціально-філософській думці проблема людського життя була ключовою. У наукових працях та пам'ятках культури рельєфно відображені характерні для української світоглядно-філософської ментальності феномени: кордоцентризм, інтровертність, емоційність, антеїзм, софійність, що мають безпосередній вплив на життя людини та визначають національну своєрідність, специфічність, унікальність і неповторність народу.

3. Історична доля української філософії складалася таким чином, що вагомі філософські ідеї отримували свій вираз у творах, які не належать до професійної філософської літератури. Разом з тим, вони не тільки доповнюють теоретичні розробки філософів, а й уточнюють або спростовують певні розмисли соціально-філософського характеру.

4. Аналіз творчої спадщини М. Коцюбинського виразно засвідчує наявність таких соціально-філософських феноменів людського життя, які зводяться до детермінованих економічними, політичними, соціокультурними чинниками вимірів, серед яких - духовність, діалогічність, самотність, страх та любов як основна життєстверджуюча сила.

5. Однією з характеристик творчості М. Коцюбинського є гуманістична спрямованість його мислення. У своїх творах Коцюбинський постає поборником діяльної духовності, яка синтезує гуманістичний оптимізм і моральну чистоту. Отже, духовність пов'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, співвіднести з вічністю. Вона пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самобудування особи, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального ставлення до особистого та суспільного життя.

...