Проблема взаємозв’язку душі і тіла у філософії Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара

УДК 1+37

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Проблема взаємозв'язку душі і тіла у філософії Нового часу

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

П'ятун Віталіна Віталіївна

Дніпропетровськ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національної металургійної академії України Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Капітон Володимир Павлович, Національна металургійна академія України, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Корх Олександр Миколайович, Академія митної служби України, завідувач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін;

кандидат філософських наук, доцент Чичков Анатолій Григорович, Український державний хіміко-технологічний університет, завідувач кафедри філософії.

Захист відбудеться «23» жовтня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) фівлософських наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ. к. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий «21» вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор філософських наук, професор В.Б. Окороков.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасні соціально-політичні процеси в Україні, особливо останніх 10 років, визнаються мінливими усіма дослідниками незалежно від їх політичних та світоглядних орієнтацій. Не підлягає сумніву, що сучасному українському суспільству притаманні кардинальні суспільні перетворення, в яких центральне, фундаментальне місце посідає людина, «природа» якої постійно викликає підвищений інтерес богословів, філософів, політиків, діячів мистецтва (отже, людина є інваріантною проблемою культури). У зв'язку з цим відзначимо два аспекти.

По-перше, ще видатний український філософ Г. Сковорода, аналізуючи бівалентність «людина - світ» у діалозі «Наркіс», акцентував увагу на неоднозначному розумінні «природи» людини. Якщо враховувати, що в цей же час І. Кант у «Критиці чистого розуму» сформулював максиму, згідно з якою ми не знаємо, якою є «річ в собі», оскільки вона дається нам у явищах, то не лише світ речей, які існують незалежно від людини, але й сама «людська природа» виступає як опозиція феноменів і ноуменів. Отже, на той час була сформульована специфічна антрополого-епістемологічна альтернатива: або ж у пізнанні «людської природи» ми повинні відмовитися від прагнення вийти за сферу феноменів, або ж нам необхідно шукати якісь особливі феноменальні її характеристики, які б компенсували цю відмову «озоріннями» і перевели в нову феноменальну реальність, яка б дозволила зрозуміти цілісність «людської природи». Водночас і саме розуміння «людської природи» - нетривіальна проблема. У філософії, християнській філософії антропології, а пізніше й у філософській антропології людину розглядали ніби-то з двох сторін. Одні вважали людину такою, що складається з духу, душі та тіла, інші - з душі і тіла. Склалося протиріччя, яке пронизало усю європейську культуру, оскільки розуміння єдності, цілісності «людської природи» було різним. У філософії (зокрема феноменології) ХХ століття вирішенням названої гносеологічної ситуації став перехід метафізики та людинознавства від класичного (переважно ієрархічного, лінійно-»одновекторного») способу осягнення сутності людини та світу до гетерогенного, багатовекторно-полівалентного.

По-друге, у буденному житті, як правило, люди не замислюються над питанням, «у чому особливість таємниці людської душі?», «у чому сутність взаємозв'язку душі і тіла?», вважаючи це чи промислом Божим, чи проявом самої природи. Коли ж людина ставить перед собою ці питання, то відповідь набуває характеру асиметрії інтуїтивного та теоретичного уявлення про душу, про взаємозв'язок душі і тіла. З одного боку, коли людина ставить ці питання самій собі, то відповідь їй здається цілком зрозумілою, безпомилковою, адже для неї немає нічого більш близького, інтимного та достовірного, аніж власне, внутрішнє «Я», яке самоусвідомлюється. Отже, людина у повсякденному самосприйнятті, чи, як нині прийнято говорити, у фолк-психології, здатна підписатися під формулою «cogito ergo sum». З іншого боку, коли філософи, психологи чи когнітивні вчені об'єктивно, чи «з позиції третьої особи», прагнуть теоретично визначити душу, або, що є ще складнішим, взаємозв'язок душі і тіла, або хоча б окреслити їх приблизні межі та складові, феномен розпливається, втрачає своє обмеження, «утікає» від «визначення в поняттях». У сучасній філософії це знаходить відображення у розмаїтті розуміння того, що варто вважати станом душі, даними досвіду, сприйняттями, чуттєвим досвідом, рефлексією, когнітивним, свідомим чи несвідомим. Усі попередні та сучасні прагнення створити теоретично-достовірну картину людської душі, взаємозв'язку душі і тіла, стикаються з тим, що дослідникам необхідно розплутувати клубок феноменів, що іменуються душею, взаємозв'язком душі і тіла, і це є досить складним та не завжди чітким перспективним завданням.

У цілому філософська чи метафізична проблема стосовно «людської природи» є питанням про дослідження її як феноменальної цілісності, яка в першому наближенні виступає як взаємозв'язок душі і тіла, і втрата якого призводить до зникнення людини як такої, як суб'єкту. Взаємозв'язок душі і тіла у даній роботі аналізується за допомогою таких категорій як «річ», «властивість», «мислення», «живе тіло», «живий рух», «ентелехія» та інших, які дозволяють досліджувати їх в контексті загальнофілософської проблематики.

Варто зазначити, що аналіз напрацьованних досліджень взаємозв'язку щодо душі і тіла дозволяє зробити висновок про те, що і в сучасній європейській культурі названі феномени виступають як полюси опозиції. Відповідний дуалізм властивий також наукам, які досліджують взаємозв'язок душі і тіла. Проблема взаємозв'язку душі і тіла, зокрема, не може бути редукована лише до психофізіологічної проблеми. Вона є фундаментальною проблемою людської культури, тому що людська діяльність (і матеріальна, і ідеальна), яка є за своєю суттю самодіяльністю, вимагає й осмислення самої себе. Звичайно, взята у загальному вигляді, психофізіологічна проблема має своїм специфічним дослідження об'єктом саме суб'єктивну реальність і як персональну цілісність «Я», в якому співіснують і взаємозв'язані душа і тіло індивіда. Саме якість суб'єктивної реальності як «текуче нинішнє» засвідчує існування індивіда (особистості).

Загальновідомо, що властивості душі (воля, розум, емоції та ін.) проявляються лише у формі суб'єктивної реальності. Лише в цій формі існують любов і творчість, воля та самовизначеність. Усі інші цінності та усі дії щодо реалізації мети особистості не мислимі поза цією формою, яка виражає сутність живої людської душі в усіх її іпостасях: величі та падінні, фантазії та реальності, здоровому глузді та втраті розуму.

За останні роки аналізу зазначених проблем присвячені роботи Г. Аляєва, Д.Армстронга, І. Бичка, А.Бичко, М.Булатова, В.Воловика, С. Вовка, М. Гайдеггера, П. Гайденко, П. Гнатенка, О.Гомілко, В. Дільтея, Д. Деннета, Г. Заїченка, Д. Дубровського, О.Корха, С. Кримського, Е. Корета, Ю.Лотмана, В. Малахова, Н. Мотрошилової, М. Марчука, Т. Нагеля, С. Неретіної, В. Табачковського, О. Огурцова, В. Окорокова, О. Осетрової, М. Поповича, К. Поппера, В. Панфілова, В. Пронякіна, Ф.Прокоф'єва, В. Лук'янця, Р. Рорті, В. Рижка, М. Романенка, У. Селларса, Н. Хамітова, Ю. Шабанової, М. Шелера, Д. Чєлмерса, В. Ярошовця та інших.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертації «Проблема взаємозв'язку душі і тіла у філософії Нового часу» пов'язана з темою наукової роботи кафедри філософії Дніпропетровського національного університету «Філософія науки й духовна культура на рубежі тисячоліття» (реєстраційний номер № 0199V001308), а також є темою наукового дослідження кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії «Проблема формування світоглядних орієнтацій людини в умовах трансформації суспільства» (державний реєстраційний номер 0101V005760).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - філософський аналіз проблеми взаємозв'язку душі і тіла в філософії Нового часу на основі праць головних її представників (Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца), оскільки, по-перше, в їх працях найбільш яскраво та виразно виявилась багатогранність і складність досліджуваної проблеми; по-друге, дослідження проблеми взаємозв'язку душі і тіла вплинули на формування нового стилю мислення, характерного для епохи великих наукових відкриттів, промислових досягнень та соціальних змін; по-третє, їх напрацювання дозволяють визначити концептуальну сутність сучасного розуміння взаємозв'язку душі і тіла в контексті незавершеності пізнання «людської природи». Для досягнення цієї мети необхідним було вирішення наступних завдань:

- здійснення змістовного аналізу вихідних понять «душа», «тіло» та «взаємозв'язок душі і тіла» у філософському дискурсі представників філософії Нового часу ;

- дослідження суб'єктно-об'єктної парадигми взаємозв'язку душі і тіла в емпіризмі Нового часу;

- виявлення концептуально-теоретичних засад формування суб'єктно-об'єктної парадигми взаємозв'язку душі і тіла в раціоналізмі Нового часу;

- експлікації специфічних рис феноменологічного підходу до взаємозв'язку душі і тіла у філософії Ф. Бекона;

- уточнення методологічного значення принципу «когіто» у раціоналізмі Р. Декарта як основи для розв'язання проблеми взаємозв'язку душі і тіла;

- проведення порівняльного аналізу понять «тіло,що мислить» та « душа,що мислить» у раціоналізмі Р. Декарта та номіналізмі Т. Гоббса;

- порівняння тлумачення проблеми взаємозв'язку душі і тіла у філософських системах Р. Декарта та Б. Спінози ;

- розкриття своєрідності змісту понять «душа» і «тіло» у філософському вченні Дж. Локка;

- аналіз змісту ідеї «трансцендентальна парадигма взаємозв'язку душі і тіла»;

- експлікації впливу пантеїстичних ідей Б. Спінози на пояснення взаємозв'язку душі і тіла;

- аналіз методологічного значення «монадного» підходу до взаємозв'язку душі і тіла у філософії Г. Лейбніца.

Об'єктом дослідження є рефлексія взаємозв'язку душі і тіла, яка розглядається у широкому контексті, по-перше, як складова багатоаспектного (філософського, природничо-наукового, теологічного, психологічного) спадку, по-друге, на фоні історичних здобутків філософії людини та філософського дискурсу Нового часу, по-третє, у проекції на духовні запити сучасного українського суспільства.

Предметом дослідження є історико-філософський аналіз взаємозв'язку душі і тіла у емпіричних (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) та раціоналістичних (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц) вченнях Нового часу, а також напрацювання у цій та дотичних до неї проблем у філософії та природничих науках.

Методологічною основою дослідження стали такі загальнонаукові методи як аналіз основних понять і категорій, що стосуються предмета дослідження, синтез визначальних характеристик досліджуваних пізнавальних феноменів з метою формування їх цілісного розуміння, історико-компаративістський метод дослідження суб'єктно-об'єктної та трансценденталістської парадигм єдності душі і тіла, типізація та систематизація отриманих результатів і теоретичних висновків. У дисертації використано методологічні засоби діалектичного, герменевтичного, феноменологічного та діалогічного філософських підходів. Ця методологічна основа дозволила досліджувати проблему з різних, іноді протилежних поглядів, дотримуючись головних настанов сучасної історії філософії та філософії науки на антидогматизм і плюралізм у пізнанні.

Наукова новизна дисертації полягає у виявленні специфіки тлумачення проблеми взаємозв'язку душі і тіла у видатних представників філософії Нового часу у контексті незавершеності пізнання «людської природи», а також у характері мети та вирішенні конкретно-дослідницьких завдань. У процесі дослідження отримані такі результати, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- охарактеризовані основні розбіжності між суб'єктно-об'єктною та трансценденталістською парадигмами в розумінні взаємозв'язку душі і тіла. У межах суб'єктно-об'єктної парадигми взаємозв'язку душі і тіла суб'єкт досліджує ті феномени душі і тіла та їх взаємозв'язок, які є емпіричними спогляданнями і які можуть у подальшому виступати відправними точками філософського та наукового аналізу. У межах трансценденталістської парадигми взаємозв'язок душі і тіла є певним апріорним знанням, зокрема, характерним для метафізичних систем Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца в період Нового часу, а у ХХ столітті - для феноменології Е.Гуссерля, фундаментальної онтології М.Гайдеггера та філософської антропології М.Шелера;

- з'ясовано, що, по-перше, емпіричний підхід до розуміння взаємозв'язку душі і тіла, започаткований Ф. Беконом, у методологічному аспекті обумовив своєрідність класифікації наук і став витоком формування феноменологічного підходу до сучасних антропологічних проблем, однією з яких є і психофізіологічна проблема; по-друге, акцентована увага на те, що філософ стояв у витоків вирішення проблеми народження знання про взаємозв'язок душі і тіла, яка активно обговорюється у сучасній когнітивній науці (психології);

- досліджені основні суперечності декартівського і гоббсівського розуміння взаємозв'язку душі і тіла. У Р.Декарта приналежність «res cogitans» несумісна з «res extensa», тобто суб'єкт,що мислить тлумачився як принципово безтілесний; ідея «res cogitans» мала суперечливий зміст і стала предметом ґрунтовного аналізу в метафізиці Б.Спінози. У філософії Т. Гоббса взаємозв'язок душі і тіла розглядається відповідноі до вимог механістичної методології: по-перше, серед властивостей людини виокремлюються акциденції, які конституюють природу людини в цілому; по-друге, оскільки дихотомія «res cogitans - res extensa» Т. Гоббсом не приймається, то поняття «суб'єкт», «індивід» співпадають між собою; по-третє, із метафізики Т. Гоббса випливає, що дихотомія «res cogitans - res extensa» є не що інше, як радикальний деконструюючий принцип;

- виявлено, що основні положення емпіричного тлумачення взаємозв'язку душі і тіла у філософії Дж. Локка, по-перше, знайшли своє відображення у сукупності запропонованих ним методів і методик навчання і фізичного виховання дітей, які мали значний вплив на подальший розвиток західноєвропейської педагогіки та психології; по-друге, підкреслена відмінність внутрішнього та зовнішнього досвіду, ототожнення внутрішнього досвіду із рефлексією, в трактуванні якої проглядається тяжіння до психології; по-третє, акцентована увага на те, що концептуалістська установка Дж. Локка полягала в «переведенні» проблеми універсалій, зокрема проблеми душі, з онтолого-теологічного в гносеологічний план; по-четверте, ототожнення внутрішнього досвіду з рефлексією сприяло у ХХ столітті її лінгвістичній експлікації , що проявилося у феноменології Е. Гуссерля і фундаментальній онтології М. Гайдеггера;

- підкреслено, що, по-перше, Б. Спіноза для пояснення взаємозв'язку душі і тіла використовував логічні методи; по-друге, (на відміну від Р. Декарта) фундаментальною ідеєю взаємозв'язку душі і тіла у голландського філософа виступає ідея цілісності natura naturans (породжуючої природи) та natura naturata (породженої природи); по-третє, спінозівське розуміння взаємозв'язку душі і тіла можна розглядати як один із витоків сучасного когнітивного підходу до вирішення названої проблеми;

- визначено, що у філософії Г. Лейбніца, як і у Р. Декарта та Б. Спінози, по-перше, основою розуміння взаємозв'язку душі і тіла виступає ідея субстанції, яка є похідною від логічних категорій суб'єкта та предиката; по-друге, ідея монади представляє «Ego» в його конкретній повноті (ця ідея надалі відіграла важливу роль у фомуванні філософії Іншого, феноменології тіла);

- з'ясовано, по-перше, що різні парадигмальні підходи до розв'язання проблеми взаємозв'язку душі і тіла (феноменологічний, системний, постструктуралістський, синергетичний та інші), які є важливими методологічними чинниками сучасного філософського дискурсу, своїми витоками мали концептуально-трансцендентальні засади філософії Нового часу; по-друге, що розуміння сучасної філософської антропології, яка у свій категоріальний та понятійний апарат включає такі концепти, як «фізіософія», «когнітивна динаміка», «категоризація» та ін., не можливе без урахування класичних концептуальних моделей взаємозв'язку душі і тіла;

Теоретичне значення дисертації полягає в обґрунтуванні методологічних основ історико-філософського аналізу різноманітних парадигмальних підходів до розв'язання проблеми взаємозв'язку душі і тіла, які становлять теоретичні засади синергійної антропології.

Концептуальний, методологічний та фактологічний матеріал дисертації може бути використаний для проведення лекційних занять з історії філософії, філософської антропології, спецкурсів з філософії Нового часу, з питань метафізики, філософських проблем людинознавства.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійним дослідженням автора. Усі роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження, виконані самостійно.

Апробація результатів дисертації. Тема дисертаційного дослідження обговорювалась на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Національної металургійної академії України. Основні положення, ідеї та висновки дисертації були апробовані на III всеукраїнських філософсько-богословських читаннях (Дніпропетровськ, 2005 р.), всеукраїнській науковій конференції «Психоаналіз і суспільство» (Дніпропетровськ, 2006 р.), IV всеукраїнських філософсько-богословських читаннях (Дніпропетровськ, 2006 р.), на міжнародній конференції «Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку» (Чернівці, 2006 р.), на міжнародній конференції «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри» (Чернівці, 2007 р.), на міжнародній науково-теоретичній конференції «Філософія освіти і сучасність» (Дніпропетровськ, 2007 р.), V всеукраїнських філософсько-богословських читаннях (Дніпропетровськ, 2007 р.)

Публікації. Основні положення, ідеї та висновки дисертаційної роботи оприлюднені у 7 (семи) авторських публікаціях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (363 найменування). Основний зміст роботи викладений на 188 сторінках.

Основний зміст роботи

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання, а також методи аналізу філософських текстів, конкретизовано об'єкт та предмет дослідження. Визначено теоретичне і практичне значення отриманих результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ «Аналіз літератури і методологія дисертаційного дослідження» присвячений визначенню ступеня дослідження теми дисертації у філософській літературі та аналізу методологічних основ роботи.

У підрозділі 1.1 «Аналіз літератури за темою дисертаційного дослідження» обґрунтовується необхідність звертання в контексті представленої проблеми до праць видатних і яскравих представників античної і середньовічної культури. Наріжним каменем європейської культури є максима, що людина є носієм позаособистісного духу. У цьому зв'язку аналізуються видання, які присвячені історії античної, середньовічної філософії та філософії доби Відродження, що складають методологічну основу даної роботи. Це праці В. Асмуса, Г. Аляєва, І. Бичка, А. Бичко, В. Воловика, С. Вовка, П. Гайденко, П. Гнатенко, О. Гомілко, В. Гусєва, Г. Заіченка, С. Кримського, О. Корха, Н. Мотрошилової, Г. Майорова, М. Марчука, О. Лосєва, І. Нарського, Т. Ойзермана, В. Окорокова, В. Панфілова, М. Поповича, В. Пронякіна, М. Романенка, О. Рожанського, О. Чанишева, В. Шевченко, С. Шевцова, Ю. Шабанової та інших, які демонструють об'єктивний аналіз розвитку філософської думки різних епох та країн, з акцентом уваги на проблемі взаємозв'язку душі і тіла на ранніх етапах її формування. Особливий інтерес викликає масив філософських видань середини і кінця ХІХ та початку ХХ століть, у яких рефлексивне поле дослідження проблеми взаємозв'язку душі і тіла представлене широко і різнопланово. Це роботи таких релігійних філософів: І. Кирієвського, О. Хомякова, П. Юркевича, В. Соловйова, В. Зеньковського, І. Ільїна, Л. Карсавіна, М. Лоського, О. Веденського, М. Бердяєва, С. Булгакова, С. Франка, Б. Вишеславцева, Д. Мережковського та інших.

Проблема взаємозв'язку душі і тіла включає такі питання, які є своєрідними інваріантами людської культури. У колі філософської проблематики виокремлюється проблема, яка у сучасному філософському дискурсі може бути визначена як психофізіологічна. Аналізу цієї проблеми присвячені праці І. Бичка, Е.Ільєнкова, Д. Дубровського, П. Копніна, Б. Кедрова, С. Кримського, В. Лекторського, В. Ляха, С. Нагуманової, В. Табачковського, В. Шинкарука, В. Ярошовця та інших. Психофізіологічна проблема може бути представлена ще і як проблема співвідношення двох підходів, двох способів вивчення й опису психічної реальності, а отже, двох мов - мови інтроспективно-феноменальної і мови природничо-наукової. У такому випадку психофізіологічна проблема має два аспекти: субстанціонально-атрибутивний і концептуальний. Якщо при аналізі першого аспекту широко використовуються дані фізіології та нейрофізіології (це праці І. Сеченова, І. Павлова, П. Анохина, Н. Бехтеревої, М. Сахарова, А. Лоуена та ін..), то завдання зіставлення інтроспективно встановлюваних психічних феноменів із емпіричними даними про діяльність мозку, тільки по суті справи, починають вирішуватися (праці Д. Чалмерса [Chalmers D.J.], Т. Нагеля [ Nagel T. ] та інших).

Сучасна західноєвропейська і вітчизняна філософська думка переконливо довела, що людина, передусім, - істота духовна. Осмислення сутності людини ми маємо в працях видатних сучасних антропологів Заходу: М. Бубера, А. Глюксмана, А. Гелена, Е. Кассірера, Е. Канетті, Ж. Мартена, Х. Ортеги-і-Гассета, Х. Плеснера, М. Гайдеггера, Е. Фромма, М. Шелера, К. Ясперса та інших. Критичний аналіз сучасних здобутків західної антропологічної думки ми знаходимо у публікаціях Є. Андроса, В. Андрущенка, І. Бичка, А. Бичко, А. Баруліна, М. Булатова, І. Вдовіної, П. Гнатенка, Б. Головка, О. Гомілко, Б. Григор'яна, А. Гуревича, Ю. Давидова, А. Зикової, В. Кізими, Ю. Кімелева, С. Кримського, О. Конверського, Е. Коваленко, О. Лоя,, І. Надольного, В. Любутіна, І. Лойфмана, В. Кіма, М. Марчука, О. Медведєва, Н. Мотрошилової, В. Рижка, О. Руткевича, Д. Пивоварова, М. Поповича, В. Подороги, Г. Тавризяна, В. Табачковського, В. Шинкарука, В. Ярошовця та інших.

У підрозділі 1.2 «Методологія і методи дисертаційного дослідження» формулюються методологічні принципи дисертації і розкривається зміст використаних у дослідженні методів компоративістського, герменевтичного, інтерпретації, діалогічного, єдності історичного і логічного та інших.

Компоративістський метод дозволив здійснити принципове порівняння в межах досліджуваного матеріалу і виведення з нього наслідків різного ступеня узагальнення.

Використання герменевтичного методу дало можливість дослідити рефлексивну генезу ідеї взаємозв'язку душі і тіла в період Нового часу у філософських текстах різних авторів. Оскільки тексти видатних філософів характеризуються нескінченно багатим змістом, то сам процес тлумачення також нескінченний: до остаточного тлумачення можна лише наближатися, тому герменевтичний метод завжди пов'язаний з інтуїцією.

Принцип єдності історичного та логічного дозволив проаналізувати проблему взаємозв'язку душі і тіла на сучасному етапі пізнання та порівняти з тим, що було досягнуто наукою і філософією в епоху Нового часу, адже, до сучасного розуміння і тлумачення цієї проблеми можна підійти, враховуючи джерела підходів і інтерпретацій вирішення цієї проблеми, що були характерні для епохи Нового часу .

Метод ідеалізації дозволяє розглядати «душу» і «тіло» та взаємозв'язок між ними як своєрідні ідеальні об'єкти. Тим самим явища «душевність» і «тілесність» беруться в «чистому», «повному», «досконалому», абсолютизованому виді, тобто в якості об'єкта теоретичного та філософського знання.

Метод інтерпретації, як фундаментальний метод роботи з текстами праць певних філософів, зокрема, Нового часу, в яких аналізується взаємозв'язок душі і тіла, у даному дослідженні використовується досить широко. Філософські тексти відкриті для безлічі змістів і існують у межах певного наукового співтовариства. Можливість розмаїття інтерпретацій філософських текстів висуває проблему їх істини, правильності та гіпотетичності. Це стосується і проблеми,що досліджується

Другий розділ «Суб'єктно-об'єктна парадигма взаємозв'язку душі і тіла в емпіризмі Нового часу» присвячений аналізу проявів суб'єктно-об'єктної парадигми у вченнях Ф. Бекона, Т. Гоббса та Дж. Локка.

У підрозділі 2.1 «Рефлексія емпіричного і феноменологічного взаємозв'язку душі і тіла у філософії Ф.Бекона» підкреслюється, що англійський філософ започаткував суб'єктно-об'єктну парадигму.

Аналіз беконівської схеми класифікації наук, проведений у процесі дослідження, дає підставу вважати, що її головною ідеєю, як і об'єктом пізнання, є людина. Англійський філософ підходив до взаємозв'язку людського тіла і душі без усяких передумов й описував їх так, як до них ставиться людина в повсякденному житті. Аналізуючи вчення Ф.Бекона про людину, і особливо ту його частину, яка стосується взаємозв'язку душі і тіла («Враження»), показано, що воно і є проявом феноменологізму беконівської філософії, оскільки передбачає дослідження того, що є у свідомості, того, що «дано». У філософії Ф. Бекона намічається ідея аналізу людини як сингулярної цілістності, яка допомагає зрозуміти суперечку щодо універсалій: лінії реалізму і номіналізму (Т. Гоббс) є проявом граничного стану концептуального (Дж. Локк).

У підрозділі 2.2 «Номіналістична концепція душі і тіла у філософії Т. Гоббса» підкреслюється, що методологія Т. Гоббса була номіналістичною, оскільки виходила із відношення імен і речей, фактично не допускала існування ніяких універсалій. Для Т. Гоббса було очевидним, що мова може йти не лише про душу (розумну душу), з одного боку, і тіло, з іншого, якимось чином поєднаних між собою, але і про відповідність фізичнго і метафізичного, а також про співвідношення буття і мислення. Він вважав, що людина є чимось серединним між фізичним і метафізичним. Вона є така «тілодуша», в якій душа не простий додаток до тіла, а щось єдине з ним, як таким.

У гоббсівському тлумаченні проблеми взаємозв'язку душі та тіла проглядалася важлива метафізична проблема: чи може властивість тіла існувати незалежно від самого тіла. У його вченні людське мислення невіддільне від людської душі. Для філософа було цілком очевидним, що внутрішнє життя людини - душа - має певні прояви. Поставало питання: які прояви у людини характеризують душу його як таку і в яких категоріях, поняттях цей прояв можна відобразити? На той час вирішення цих питань було неможливим. Вони і стали предметом пильної уваги філософії Дж. Локка, для якого сама ідея душі стала фактом самосвідомості.

У підрозділі 2.3 «Смисл вчення Дж. Локка про взаємозв'язок душі і тіла в контексті новоєвропейської культури» показано що, по-перше, значення локківської метафізики як різновиду емпіричної гносеології пов'язане з розробкою ним фундаментального поняття «досвід», яке вже у вченні Арістотеля означало первісний різновид знання. По-друге, Дж. Локк сприйняв декартівську ідею про те, що res cogitans (річ,яка мислить) і res extensa (річ,яка існує) принципово відрізняються і водночас інтерактивні у розумових процесах і актах. Саме він побачив багато загадкового у феноменальному досвіді. По-третє, джерела «фізикалізму» Дж.Локка, про який згадує Е.Гуссерль, криються в оптимістичній вірі англійського філософа про здатність людини розумом пізнати саму себе. Вжитий термін «фізикалізм» ніяк не відноситься до філософії фізики, а скоріше до позиції в рефлексії взаємозв'язку душі і тіла, яка була зорієнтована на онтологічний та епістемологічний авторитет механіки Ньютона. Те, що фізикалістично зорієнтований натуралізм Дж. Локка вплинув на хід історичного розвитку не лише філософії, але й усієї європейської культури - культурно-історичний факт, так як «фізикалістичне» тлумачення єдності душі і тіла у ХХ столітті почалося з аналізу «природи» душі. Проявилося це у тому, що, наприклад, неопозитивісти розмову про душу (і, особливо, про свідомість) перенесли на мовний рівень. Основні орієнтири мовного аналізу ментальних станів людини були закладені в працях М. Шліка, Р. Карнапа, К. Гемпеля.

Третій розділ «Трансценденталістська парадигма взаємозв'язку душі і тіла у раціоналізмі Нового часу» присвячений аналізу трансценденталістської парадигми взаємозв'язку душі і тіла, яка своїми джерелами має метафізичні системи Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца.

У підрозділі 3.1 «Принцип «когіто» як підстава вирішення проблеми взаємовідношення душі і тіла у раціоналізмі Р. Декарта» підкреслюється, що французський філософ стояв у витоків трансценденталістської парадигми взаємозв'язку душі і тіла. Він відштовхувався від ідеї автономії внутрішнього життя людської істоти, від телеологічного зв'язку природи та прагнення людини до самозбереження, в межах якого воно телеологічно діє. Обґрунтування цих ідей філософ реалізував через принцип «cogito», який привертає увагу і сучасних філософів. Суттєвим у вченні Р. Декарта щодо визначення особливостей душі і тіла є те, що відтепер істинність душевних і тілесних проявів людини пов'язується з принципом «достовірності», який є наслідком тези «Ergo cogito (ergo) sum» . Оскільки ця теза була виправданням суб`єктивного (власного) розуміння філософом суті та взаємозв'язку душі і тіла, то вона, закономірно, піддавалась різноманітним інтерпретаціям. Особливе місце в інтерпретації принципу “cogito» належить Б.Спінозі, який головну декартівську тезу перетворив з гносеологічної на онтолого-гносеологічну. Серед сучасних філософських напрямів, які надають принципу “cogito» важливого не лише онтолого-епістемологічного, але й методологічного значення, є сучасна феноменологія.

У підрозділі 3.2 «Онтологічне розуміння взаємозв'язку душі і тіла у пантеїстичній системі Б. Спінози» наголошується, що метафізика Б. Спінози не є повторенням картезіанства. У ній взаємозв'язок душі і тіла розглядався у теолого-пантеїстичному контексті, сутністю якого є уявлення про підпорядкування людини законам субстанції, зокрема, людського тіла механічним законам. Субстанція, як «причина самої себе», тлумачиться ним в онтологічному, гносеологічному та методологічному аспектах. Незважаючи на те, що у вченні Б. Спінози простежується певний паралелізм між душею і тілом, для нього мислення людини - це її перевага, завдяки якій вона може стати істотою моральною. У своїй пантеїстичній онтології Б.Спіноза гілозоїст, оскільки відштовхується від ідеї про субстанцію,що мислить і, таким чином, вибудовує оригінальну антропологію. Водночас, оскільки Б. Спіноза відстоює реальність людської індивідуальності, його позицію можна назвати реалізмом індивідуальності. Це і є та проблема, яка отримала своє обгурунтування у монадології Г. Лейбніца.

У підрозділі 3.3 «Монадна» парадигма взаємозв'язку душі і тіла у філософії Г. Лейбніца» підкреслюється, що ідея монади у Г.Лейбніца виконувала роль принципу, подібно до того, як у Дж..Локка принципом виступала ідея розмежування зовнішнього та внутрішнього досвіду. У «Нових дослідах...» Г. Лейбніц, аналізуючи проблеми вроджених ідей та взаємозв'язку душі й тіла, на перший план висуває питання методу. Цілісність у розумінні взаємозв'язку душі і тіла була досягнута філософом за рахунок методологічного принципу безперервності. У той час, як в інших метафізичних системах Нового часу цілісність душі і тіла пояснювалася через зведення одного до іншого (наприклад, душевне в тій чи іншій мірі зводилося до матеріального). У метафізичній системі Г. Лейбніца душа і тіло зберегли свої особливості. Названі феномени трактувалися як ланки безперервного ланцюга процесів, які підкорялися наперед установленій гармонії. Філософ запропонував монадний підхід як методологічний принцип для розуміння взаємозв'язку душі і тіла й пояснення багатоманітності та ієрархічності оточуючого світу. Цей підхід дозволив Г. Лейбніцу розвинути та збагатити категоріальний апарат для вираження складних комплексних відносин між підсистемами.

Висновки

У «Висновках» представлені наукові результати, які отримані шляхом установлення історико-філософських закономірностей взагалі та методологічних особливостей зокрема, щодо формування та розвитку рефлексії взаємозв'язку душі і тіла. Ці результати полягають у дослідженні двох протилежних парадигм - суб'єктно-об'єктної та трансценденталістської, що в сукупності визначають специфіку філософського дискурсу стосовно розуміння людського «Я».

1. Взаємовплив двох протилежних парадигм взаємозв'язку душі (= психічного) і тіла (= тілесного) у філософії Нового часу - це взаємовплив змістів названого, розглянутого взаємозв'язку. Зміст розглянутих парадигм взаємозв'язку душі і тіла завжди інтенціональний, тобто такий, що розмірковується, осмислюється. Передумовою цієї інтенціональності є фактичний взаємовплив душі і тіла людини, індивіда, особистості. Аналіз даної проблеми показав, що зміст кожної з розглянутих парадигм виявив свою автономність щодо конкретних проявів взаємозв'язку душі і тіла. Це означає, що логіка розвитку змістів даних парадигм підкоряється логіці мислення, яке і встановлює внутрішні зв'язки між змістами. Однак, як би далеко не відхилявся зміст названих парадигм взаємозв'язку душі і тіла від тієї реальності, в якій існує конкретний індивід, навіть у неймовірних фантазіях існує вічне й не знищуване притягання змістів розглянутих парадигм до фактичного взаємовпливу душі (= психічного) і тіла (= тілесного) людини.

2. Джерела суб'єктно-об'єктної парадигми експлікуються у філософському контексті античності, зокрема в онтології та психології Арістотеля. Вони містять вихідні характеристики розуміння взаємозв'язку душі (= психічного) та тіла (= тілесного) як специфічних сутностей, які можна розглядати як відносно самостійні та аналізувати в межах конкретних наук. Це особливо проявилося в беконівській класифікації наук. В онтології Ф. Бекона сутність чи то тіла, чи душі, чи їхнього взаємозв'язку завжди є передумовою пізнання, емпіричного дослідження: це - логіко-онтологічний принцип не лише його філософії, логіки й фізики, але й антропології, етики та політики.

Гоббсівське розуміння взаємозв'язку душі (= психічного) і тіла (= тілесного) знаходить свій прояв у твердженні існування двох причинних рядів (механічної, «природної» та психічної причинності), між якими існує зв'язок . Цей зв'язок (відповідність або невідповідність) виражається через мову, висловлювання (пропозиції), а тому істина про душу (= психічне) і тіло (= тілесне) має місце у сказаному, а не у фактичному взаємозв'язку душі і тіла.

У концепції Дж. Локка вихідним принципом аналізу взаємозв'язку душі (= психічного) і тіла (= тілесного) є поняття зовнішнього і внутрішнього досвіду. Категорично відкидаючи ідею єдиної субстанції, філософ визнає існування лише одиничних речей (тіл) і, за суттю, опереджаючи Д. Юма, не визнає існування душі як такої, як носія розуму, свідомості, волі, почуттів та бажань.

3. Трансценденталістська парадигма взаємозв'язку душі (= психічного) і тіла (= тілесного) найбільш яскраво представлена у метафізичних системах Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца.

а) Відправним пунктом рефлексії взаємозв'язку душі (= психічного) і тіла (= тілесного) у Р. Декарта виступає номіналізм із його скепсисом щодо будь-якої істини, яка стверджується. Про це свідчить його праця «Роздуми про першу філософію». У ній він за допомогою уявного експерименту («методу сумніву») спробував якщо не спростувати, то хоча б піддати сумніву все суще, взагалі, та взаємозв'язок душі і тіла, зокрема, а саме: чуттєвий, інтелектуально-понятійний прояв, що є вираженням взаємозв'язку двох протилежних субстанцій - ідеальної (що мислить) і матеріальної (протяжної). Між двома формами буття, на його думку, безсумнівно, існує зв'язок. Однак дуалізм Р. Декарта не зміг пояснити, як саме психічні процеси можуть впливати на фізичні, і навпаки. Ця незрозумілість особливо зростає, коли мова йде про такі проблеми, як взаємозв'язок фізіологічного й логічного. Пізніше вона мала місце і у концепції Ніколо Мальбранша, який, приймаючи картезіанський дуалізм, відкидає уявлення Р. Декарта про механізм взаємовпливу тіла та духу і пропонує свій варіант психофізичної проблеми. Н. Мальбранш наполягає на тому, що різнорідні субстанції (протяжна матерія та мислячий дух) в силу якісної відмінності, протилежності своєї природи не можуть природним чином взаємодіяти одна з одною. Істинне джерело їх зв'язку - Бог.

б) Перехід від раціоналізму Р. Декарта до раціоналізму Б. Спінози - це перехід від однієї його історично-обмеженої форми до іншої, більш загальної. У її межах субстанція - це не остання, гранична ланка аналізу, а все існуюче, оскільки містить у собі усі визначення природи і людини. Вона єдина, і в той же час - гетерогенна. Матеріальна субстанція Б. Спінози багата конкретними визначеннями. Вона є об'єктом каузального аналізу. Людська думка не зупиняється перед субстанцією і тому не обривається послідовна серія питань «чому?». Такі питання ставляться і до природи в цілому («чому природа така, а не інша?»), і до взаємозв'язку душі та тіла, зокрема ( «чому взаємозв'язок, чому не тотожність, чому одне не може бути зведене до іншого?»). Відповідь давалася найбільш загальна: взаємозв'язок душі і тіла є зв'язок природи, що творить (natura naturans), і створеної природи (natura naturata). Конкретне розуміння цієї єдності - це завдання спеціальних наук.

в) Г. Лейбніц поглибив і уточнив вчення про відношення різних сторін світу, обумовленого творцем світу - Богом. Він відкинув ідею єдиної субстанції та ввів поняття «монади», яка є носієм своїх станів і їх творчим джерелом. Духовні стани однієї монади безпосередньо не впливають на інші. Все, що виникає в якій-небудь істоті, породжується у ній її власною силою - ентелехією. У межах однієї монади тілесні процеси не впливають на духовні, а духовні - на тілесні. Кожна монада є мікрокосм. Вона містить у собі як власні стани, так і відтворені стани усіх інших монад, усього Всесвіту. Для пояснення взаємозв'язку тілесного (фізичного) і психічного (духовного) Г. Лейбніц звертається до ідеї наперед установленої гармонії.

4. Розгляд у дисертації бінарних опозицій «матеріальне - ідеальне», «душа - тіло» виявив різке протиставлення розуміння категорій ідеального та психічного, що особливо характерне для метафізичних систем Р. Декарта та Б. Спінози. Однак, на нашу думку, заперечення правомірності інтерпретації ідеального, як психічного, своїм джерелом має трактування ідеального, як цілком логічного. Цей підхід до проблеми ідеального може бути названий радикальним антипсихологізмом. Він чітко виражений у піфагорійців і Платона та червоною ниткою проходить через вчення усіх прихильників трансценденталізму. Приводом для радикального антипсихологізму є, звичайно, те, що логічне, як загальне й необхідне, дійсно не залежить від поточних психічних станів індивіда, виступає як щось надособистісне, обов'язкове для всякого конкретного розумового процесу. З цієї точки зору проблема душі і тіла має соціокультурний смисл.

5. Формування у культурі ХVI - XVII ст. нового типу людини, яка здатна своїми силами «зробити себе» (М. Монтень, Ф. Бекон), стати «господарем самого себе» (Т. Гоббс), «володіть своїми аффектами» (Р. Декарт, Б. Спіноза), «тверезо судити про себе, про свої сили» (Дж. Локк) призвело до глибокої кризи середньовічного образу світобудови, розуміння «природи» людини і, в першу чергу, сутності душі (її складових та функцій). «Природа людської душі» хвилювала філософів Нового часу, оскільки вимагала чіткої та однозначної відповіді на такі питання: людська душа тотожна ergo? я існую, чи мене немає? Д. Юм в своїх філософських працях піддавав сумніву існування людського «Я» з досить вагомими доведеннями. У дисертаційній роботі не розглядається вчення Д. Юма про взаємозв'зок душі і тіла в межах трансцендентальної парадигми, хоча шотландський філософ вважається представником скептичного емпіризму. І все ж, щодо проблеми, яка аналізується в даній дисертації, Д.Юм у своєму «Трактаті про людську природу» висловив тезу, згідно з якою всяке уявлення породжується враженням (impression) чи сприйняттям (sensation). Д. Юм сформулював проблему, над якою і в наш час «б'ється» як психологія, так і феноменологія. Адже фактично людина ніяк не може «вловити» своє «Я», «внутрішньої людини» як щось таке, що існує поза сприйняттями. У момент саморефлексії, коли людина мислить себе як «Я», вона стає достовірною для самої себе тільки тому, що вона постійно прагне відрізнити себе від змісту своєї свідомості, немов вона продукт помилок. Не можна стверджувати, що Д. Юм обходив труднощі. Навпаки. Д. Юм навіть у своїх характеристиках людини не минає слова «я». У даному випадку і виникає питання: слово «я» відповідає тому, що людина називає «Я», коли інтимним чином вникає в дещо, що зветься «Я». Іншими словами: «я» і «Я» - тотожні? Д. Юм не вирішує це питання однозначно.

6. Відмова від правомірності сугестивного впливу реалій зовнішнього світу на людину на користь контрольованих свідомістю, як однією із складових людської душі, форм взаємодії з соціальним і природним оточенням, призвело до того, що найбільш достовірним став образ світу як механізму, будова якого контрольована думкою. У новій (механістичній) картині світу міг існувати і відповідально діяти новий тип людини, яка не була об'єктом неконтрольованої сугестивної дії з боку насиченої таємницями природи. Однак із цього не випливає, що філософи ХVII століття «розчиняли» людину в природі і підкоряли всі дослідження «людської природи» лише природничо-науковим методам. Наприклад, Ф. Бекон, хоча і не піддавав сумніву твердження Аристотеля про єдність душі і тіла, однак філософію людини розумів досить широко, виокремлюючи нефізичну частину вчення про людину та власне філософію людини (досить значний розділ за своєю проблемною структурою і, можливо, найважливіший, найбільш вдало розроблений у його філософії). Водночас в механіцизмі Т. Гоббса дійсність людського «Я» визначається двома різними субстанціями таким чином, що між тілом і душею визнається не відповідна буттю єдність, а лише узгоджена взаємодія, що особливо проявилося в його вченні про чуттєву діяльність людини, яка була багато в чому зведена до реакцій органів людського тіла.

Р. Декарт по-новому обгрунтував це дуалістичне відношення душі й тіла, ввівши відмінність між res cogitans та res extensa. Хоча людське тіло інтерпретувалося ним як машина, що підкоряється законам механіки, однак залишалося незрозумілим, як можлива координація між цією машиною та душею. Декартівське розуміння проблеми душі і тіла започаткувало дилему Нового часу, вирішення якої, з одного боку, призвело до окказіоналізму, з іншого, - до спінозівського пантеїзму та юмівського емпіричного скептицизму, який заперечував усяке згадування про субстанцію.

Г. Лейбніц, враховуючи декартівський дуалізм, а також локківський скептицизм стосовно існування особливої духовної субстанції, в «наперед установленій гармонії» шукає рецепт координації самостійно діючих субстанцій - тіла та душі. Їх дії апріорно взаємообумовлені так, що знаходяться в гармонії одне з одним, а єдність та порядок усього світу завдяки цій гармонії не підлягає сумніву. Душа й тіло, за Г. Лейбніцем, - кореспондуючі, а не взаємодіючі один з одним феномени.

8. Цілковито новаторська творчість філософів XVII ст. проявила себе в поєднанні філософії людини (зокрема, проблеми взаємозв'язку душі й тіла) з науками про природу, які почали розвиватися. Водночас філософами Нового часу (зокрема, Р. Декартом, Г. Лейбніцем) були започатковані основи деяких природничих напрямків, які вивчали людину. Були розроблені методи редукування функцій людського тіла до «машиноподібних» дій. Це має певне наукове значення і нині. Відтоді на філософські дослідження взаємозв'язку душі і тіла стали впливати евристичні еталони природничо-наукової культури, зорієнтовані на об'єктивне, доказове дослідження, на перевірку здобутих тверджень та їх зв'язок з найбільш успішними тогочасними галузями людського знання. Філософія Нового часу виконувала функції теоретико-методологічного узагальнення, стимулювання природничо-наукового дослідження взаємозв'язку душі і тіла. Водночас, внаслідок прагнення використання принципів механіки у філософії людини, виникла також і «фізична» філософія людини. При реалізації цього прагнення філософи (Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші) провели ряд цікавих і перспективних досліджень (зокрема, вивчення механізмів функціонування людських почуттів). Логіка проблем, що досліджувалась після «вичерпування» можливостей фізичних (механічних) засобів пояснення вимагала від дослідників переходу на інші, нефізичні рівні аналізу взаємозв'язку душі і тіла. Це також можна вважати цінним результатом, який стимулював подальше теоретичне та експериментальне дослідження людини.

9. Безсумнівно, що заслуга філософів XVII століття полягала також в глибокій та антиномічній постановці проблеми взаємозв'язку душі і тіла. Філософи Нового часу чітко та однозначно підкреслили, що існують деякі загальні особливості, які завжди притаманні людській сутності. Були окреслені лінії пошуку вивчення співвідношення природних властивостей людини, які формуються у соціальному досвіді та механізмів взаємодії емоційно-афективних, ціннісних та пізнавально-раціональних елементів орієнтації й діяльності людини. Для дослідження висувалася проблема людського Я: пошук особистістю єдності чуттєвості, бажання і розуму під контролюючим керівництвом розуму та проблема становлення (знаходження) Я на шляху самопізнання людини.

У формуванні концепції людини, яка б відповідала рівню сучасної століттям європейської культури, центральне місце без сумніву відводиться філософії Нового часу. Це справедливо, і в той же час - парадоксально. Справедливість безпосередньо очевидна: антропологічні моделі отримують інше (нове) оформлення саме в філософії Нового часу і завершують його у «Критиці практичного розуму» та «Критиці здатності судження» І. Канта. Про парадоксальність ми можемо дещо мірі говорити на основі того аналізу, який проведений в даному дисертаційному дослідженні. Аналізуючи вище наведені антропологічні моделі і їх структурні компоненти у філософії Нового часу на прикладі її найвидатніших представників, вкажемо на притаманну, можливо, характерну рису, яку можна визначити як «антиантропологічність». Суть, сутність її можна визначити як «відсутність людини в якості цілісної єдності». Але що означає «відсутність людини в якості цілісної єдності?» Звідси вимога подальшого розвитку філософської думки: створити модель «людини як цілісної єдності» та «людину як цілісну єдність», надавши деякі критерії цілісності та повноти філософської дескрипції людини. У першому наближенні ми можна говорити, що в якості такої відправної дескрипції «цілісної єдності» людини виступає проблема єдності душі і тіла. Варто зауважити, що подальше вирішення проблеми «цілісної єдності» людини може бути досягнуте лише з урахуванням єдності трьох її фундаментальних складових: тіла, душі та Духу. Що це надзвичайно складна проблема - очевидно. Її вирішення апріорі допускає можливість побудови моделей єдності трьох іпостасей - тіла, душі та Духу.

Ось чому філософська антропологія ХVII ст. викликає роздуми, які стосуються і сучасного вивчення проблеми людини (зокрема, проблеми взаємозв'язку душі і тіла). Дослідження видатних філософів XVII століття проблеми взаємозв'язку душі і тіла є важливими для подальшої історії людської думки не лише з точки зору відкриттів у галузі логіки, гносеології, теорії методу, але й тому, що вони демонструють, як методологічні та логіко-гносеологічні функції філософського знання можуть бути пов'язаними з проблемами дослідження «природи» людини,з напруженими світоглядними та морально-відповідальними роздумами про місце людини в світі, про необхідність пояснення людині об'єктивної закономірності, безконечності оточуючого універсума, а також меж і можливостей володіння людиною природи.

душа тіло філософський антропологія

Публікації за темою дисертації

1. П'ятун В.В. Беконівська класифікація наук і вчення про людину в контексті рефлексії єдності душі і тіла // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вісник 301 - 302. Філософія. - Чернівці: Рута, 2006. - С. 52 - 55. (0,5 др.а)

2. П'ятун В.В. Дж.Локк про єдність душі й тіла (історико-методологічний аспект) //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вісник 346 - 347. Філософія. - Чернівці: Рута, 2007. - С.148 - 152.(0,5 др.а)