Гносеологія - філософське вчення про знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гносеологія - філософське вчення про знання

Емпіризм - філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (лат. rationalis - розумний) - філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Натуралізм (лат. naturalis - природний) - філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Суб'єктивізм (лат. subjectivus - підметовий) - філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб'єкта (свідомості), в яких "конституювався" (формувався як предмет свідомості) об'єкт.

Екзистенціалімзм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia - існування) - напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Постмодернізм свої некласичні закономірності існують у недетермінованому бутті;¦ те ж саме відбувається і в історії, де важлива роль відводиться менталітету людини, етносу та людству;¦ людина розглядається як істота, котра живе, мислить і відчуває;¦ визнається важлива роль розуму у пізнанні, яке не обмежується сферою раціонального;¦ головною філософською проблемою стає життя людини в усіх його аспектах, включаючи і проблему смерті.

Традиціоналізм - світогляд і соціально-філософський напрямок, що відстоює збереження культурних, соціальних, історичних чи релігійних традицій. Тотальний традиціоналізм характерний для традиційного суспільства

Неокантіанство - це напрям німецької філософії другої половини XIX - початку XX століть. Виникло у 60-х роках XIX століття.

В основі неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (заКантом "річ в собі" або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як "граничне поняття") пізнання розглядається як апріорне конструювання почуттів.

Неокантіанство акцентувало увагу на епістемологічній стороні вчення Канта, а також вплинуло на формування концепції етичного соціалізму. Вагомий внесок неокантіанство зробило для природничих та гуманітарних наук. Перші використовують номотетичний метод (заснований на виведенні законів), а другі - ідіографічний (заснований на описі еталонних станів). Відповідно і світ поділяли на природу (світ сущого; об'єкт природничих наук) та культуру (світ належного; об'єкт гуманітарних наук). Власне неокантіанці вивели таку філософську науку, як аксіологія.

У неокантіанстві розрізняють Марбурзьку школу, що займалась переважно логіко-методологічною проблематикою природничих наук, і Баденську школу, що приділяла увагу проблематиці цінностей і методології наук гуманітарного циклу.

Феноменалізм - філософське вчення про те, що ми пізнаємо не сутність речей, "речі в собі", а лише явища.

Основою феноменалізму є дослідження об'єктів пізнання з онтологічної та епістемологічної точок зору.

У першому випадку об'єкти розглядають незалежно від питання про їх відтворюваність у пізнанні, виключно з точки зору взаємозалежності й відносного значення їх властивостей як відомих форм і проявів буття. При цьому виявляється, що одні властивості можна визнати постійними і первісними, інші - змінними і похідними. Так, наприклад, густина або маса є постійною властивістю всіх матеріальних об'єктів порівняно з їх кольором, формою та іншими властивостями, що надходять через органи чуття. Ці останні під певним кутом зору можуть бути визнані лише різними проявами маси.

Такий самий стосунок можуть мати відчуття, почуття, уявлення та інші змінювані елементи свідомості до тієї постійної основи душевного життя, яку визнають деякі філософські системи і називають душею або субстанціальною єдністю свідомості. Незмінні й основні властивості та стани виражають наявну, або субстанціальну, сутність речей, похідні ж і мінливі належать до сутності речей, лише оскільки вона проявляє себе, тобто, залишаючись внутрішньо тотожною, виявляє ті чи інші поверхневі видозміни свого буття. Все, що належить до другої категорії, визнається явищами, або феноменами.

Віднесення речей і їх властивостей до сфери феноменів або до сфери субстанціальної дійсності залежить від прийняття тієї чи іншої філософської або спеціально-наукової точки зору. Якщо з хімічної точки зору лід,вода та водяна пара мають бути визнані феноменами однієї і тієї ж сутності, тобто певної сполуки водню з оксигеном, то в натурфілософії під поняття феномена можуть підійти як сам оксиген та водень, так і взагалі всі види матеріальності, якщо розуміти їх всі як видозміну однієї першооснови, наприклад, матерії - в традиційному матеріалізмі, сили і енергії - в динамізмі. Коли філософське дослідження приводить до заперечення всього субстанціального - як, наприклад, у філософії Юма, - поняття феномена не втрачає свого значення, а навпаки, витісняє поняття субстанції, виражаючи собою єдину форму буття. феномен філософський емпіризм

При гносеологічному дослідженні складу нашого досвіду й пізнання сенс поняття феномена суттєво змінюється. У цьому випадку зміст сприймань і основних форм пізнання розглядають з точки зору відтворюваності в ньому сутності речей, яка вона (сутність) сама в собі, тобто поза всіляким стосунком до пізнання. При цьому сам акт сприйняття та пізнання розглядають як складений з впливів трьох різних факторів:

1. пізнаваного об'єкта

2. того, що пізнає суб'єкта (спостерігача)

3. дієвого середовища, вплив якого треба брати до уваги у всіх тих випадках, коли безпосередню взаємодію суб'єкта та об'єкта неможливо твердо встановити.

Виходячи з такої точки зору, теорія пізнання виводить, що в багатьох випадках зміст як сприймань, так і пізнавальних актів зовсім не передає властивості об'єктів, які ми пізнаємо, але обумовлений у своїй якісності й формі природою самого пізнавального акту. Так, наприклад, кольоровість, звучність, твердість, м'якість та інші чуттєві якості, попри їх видиму приналежність до матеріальних речей, потрібно визнати станами нашої свідомості, що реагує за посередництва органів чуття на зовсім інші властивості та процеси зовнішніх об'єктів, зовсім не відтворювані в наших чуттєвих сприйняттях. Таке саме значення в сенсі відтворення дійсності, що ми пізнаємо, можна приписати формам часу і простору, уявленням, поняттям і всім формальним і конститутивним принципам пізнання[1].

Трансцендентальний ідеалімзм (нім. transzendentale Idealism) - у вченні Канта установка, що ототожнює і обмежує спостережувані речі феноменами свідомості. Основною передумовою цієї установки є відмінність між явищами як одиницями досвіду і речами в собі. Кант в Критиці чистого розуму прямо ототожнює свою філософію з трансцендентальним ідеалізмом. Протилежністю трансцендентального ідеалізму єтрансцендентальний реалізм.

Трансцендентальний реалізм - у філософії Канта установка, ототожнюються явища з речами так, як вони існують самі по собі.

Трансцендентальний об'єкт (нім. transzendentale Objekt) - у вченні Канта гіпотетична першопричина всіх явищ. Під трансцендентальним об'єктом мається на увазі або Бог, або матерія.

Апостеріорні знання

Апостеріорні знання - знання, які людина отримує вивчаючи світ завдяки відчуттям. Однак, за Кантом, пізнання світу неможливе тільки через досвід. Воно опирається на певні апріорні поняття, закладені в свідомість суб'єкта пізнання початково.

Протиставлення пізнання апріорі та апостеріорі виникло ще в Античні часи в філософії Платона та Аристотеля. В подальшому різницю між цими поняттями вивчали Северин Боецій, середньовічні арабські філософи (Ібн Рушд, Ібн Сіна)і європейські схоласти (Альберт Великий, Фома Аквінський).

В Новий час Лейбніц змінює зміст цих термінів. Пізнання апостеріорі відрізняється від пізнання апріорі як "суть факту" та "суть розуму". Цю різницю обґрунтував в своїй філософії Іммануїл Кант. Загальні принципи пізнання апріорні (тобто незалежні від досвіду), апостеріорні знання отримуються за допомогою чуттєвого пізнання (чуттєвого досвіду).

Чуттєвий досвід випадковий: він минув і не виключено, що в майбутньому з'явиться можливість набути новий досвід, який не буде збігатися зі старим. Для того щоб апостеріорне знання набуло загального та необхідного характеру, чуттєвий досвід необхідно підвести під апріорні форми знання, і таким чином пізнаються спеціальні закони емпіричних наук. Математика - приклад апріорного знання, а фізика - апостеріорного.

Антиномія (грец. бнфйнпмйб проти закону/правила) - термін логіки та епістемології, що означає парадокс або нерозв'язну суперечність. Антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом). Поняття антиномії зустрічається в античній філософії і середньовічній схоластиці.

Іммануїл Кант вважав що коли розум виходить за межі можливого досвіду, він часто стикатиметься із різноманітними антиноміями, тобто робитиме однаково раціональні але взаємно суперечливі висновки. Раціональне мислення нездатне у цьому випадку встановити істину оскільки тут воно виходитиме поза межі можливого досвіду та стає трансцендентним. Наприклад, Кант вважав що можливе судження, яке бере за основу припущення, що Всесвіт має початок у часі та приходить до висновку, що він існував вічно, та навпаки. Ця ідея була складовою частиною Кантової критичної програми спрямованої на встановлення межнаукового та філософського пізнання.

Часами наводиться точка зору, що антиномії не свідчать про обмеженість можливостей логічного судження. Оскільки висновок про те, що антиномії свідчать про обмеженість логічного судження, є логічним судженням, то будь-яке обмеження на істинність логічного судження передбачає обмеження на висновок про обмеження можливостей логічного судження (що є аргументацією по самопосиланню). Коротко, ця точка зору стверджує що антиномії є само-ізольованим явищем, наче окремі розриви у тканині логіки та нездатні поставити під сумнів нічого окрім самих себе.

Апріорі (лат. a priori - первісно) - те, що передує досвіду, є філософським терміном. Протилежний термін, апостеріорі, позначає те, що випливає з досвіду. Апріорі - саме собою зрозуміло.

Простіше говорячи апріорі це - істина. А істина, як відомо, не підлягає ніяким сумнівам і існує незалежно від нашого особистого світогляду, і не має ніякого відношення до поняття правда, яка може бути у всіх своя й дуже часто помилкова.

Поняття апріорі й апостеріорі є важливими термінами у філософії Канта. Кант приходить до висновку, що при пізнанні світу людина опирається на певні поняття, які не можна вивести з досвіду, тож вони неодмінно закладені в людську свідомість. До таких понять Кант відносить поняття часу й простору.

Вже Аристотель розрізняв пізнання речей з їх причин - з тих, які складають їх передумову (цільова, формальна причина) - це пізнання А. і пізнання причини з її дії - апостеріорне пізнання. Лейбніц змінив зміст терміну "апріорне", припустивши, що пізнання речей з їх причин повно тільки тоді, коли воно сходить до останніх і вищих причин, які він називав "вічними істинами", і прирівнював пізнання А. до умоглядних, беззасновкових, самоочевидних для розуму знань.

Особливості класичній епістемології

Критицизм. Епістемологія може розглядатися як критика того уявлення про знання, яка пропонується у межах повсякденного здорового глузду, наукових концепцій чи інших філософських систем; вона починається з розгляду проблеми співвідношення ілюзії і реальності, а також з проведення відмінностей між думкою і знанням. Роздуми на цю тему містяться вже в діалогах Платона, який прийшов до висновку про те, що до числа необхідних характеристик знання повинно ставитися не тільки відповідність інформації реальному стану справ, але і її обгрунтованість; згодом, починаючи з XVII століття, відповідна проблематика опиняється в центрі уваги західноєвропейської філософії, і саме в цей період здійснюється так званий "епістемологічний поворот". Активно обговорюється питання про те, що може вважатися достатнім обґрунтуванням знання; епістемологія критикує сформовані системи знання, відштовхуючись від якогось ідеалу знання. Цей процес приймає різні форми: наприклад, Ф. Бекон і Р. Декарт критикували схоластичну метафізику і періпатетіческую науку, Дж. Берклі - матеріалізм і деякі основоположні ідеї науки Нового часу, І. Кант - традиційну онтологію і деякі наукові дисципліни, наприклад, раціональну (тобто теоретичну) психологію. Епістемологічний критицизм вплинув на А. Ейнштейна, який використовував концепцію Е. Маха при створенні спеціальної теорії відносності, а також проявився у використанні К. Поппером принципу фальсифікації в його прагненні розмежувати наукове і ненаукове знання.

Фундаменталізм і норматівізм. Вимога обгрунтованості поширюється також і на ідеал знання; відповідно, необхідно виявити якийсь фундамент, базу для всіх людських знань. З цієї точки зору ключовим може вважатися поняття норми та відповідності з цією нормою, з обов'язковим проведенням різниці між фактично існуючим і належним. Таким чином, до критичної функції епістемології додається функція культурної легітимації певних видів знання. У новоєвропейської науці, приміром, базовим вважалося знання, засноване на експерименті, тобто досвіді, одержуваному в спеціально створених умовах, на основі математичного моделювання об'єкта, на противагу описовому знанню. Також в новий час епістемологічні концепції поділяються на два напрямки - емпіризм (позиція, відповідно до якої критерієм обгрунтованості знання є ступінь його відповідності чуттєвого досвіду людини) і раціоналізм (точка зору, яка говорить, що знання має вписуватися в систему "вроджених ідей", або категорій і схем розуму, існуючих апріорі). Крім того, по відношенню до норми існує поділ епістемології на псіхологістічні і антіпсіхологістічні напрямки. З погляду псіхологістов норма, що обгрунтовує знання, міститься в емпіричних фактах свідомості, тоді як антіпсіхологісти заперечують проти такого подання.

Суб'ектоцентрізм. Підставою для всієї системи знання служить факт існування пізнає суб'єкта; цей факт (згідно Р.Декарту) незаперечний, в той час як все інше може бути успішно піддано сумніву (тим самим властивий епістемології критицизм посилюється). Знання про те, що знаходиться поза свідомістю, є опосередкованим (тоді як знання того, що є у свідомості, вважається безпосереднім), і в зв'язку з цим виникає ще одна ключова епістемологична проблема, а саме - яким чином взагалі можливо пізнавати зовнішній світ і свідомість інших суб'єктів. Пошук вирішення цього питання викликав труднощі у дослідників і філософів, особливо у прихильників ідей матеріалізму і реалізму. У деяких концепціях пропонувалося зняти зазначену проблему як таку, визнавши єдиною реальністю свідомість суб'єкта і розглядаючи світ або як сукупність відчуттів (в емпіризмі), або раціоналістично - як уявний конструкт, породження розуму. Після Декарта проводилося також розрізнення емпіричного і трансцендентального суб'єктів, останній з яких видавався джерелом того, що емпіричний суб'єкт усвідомлює як існуюче об'єктивно. Існували також деякі прикордонні по відношенню до класичної епістемології концепції, наприклад - вчення Г. Гегеля або К. Поппера, творці яких прагнули подолати протиставлення суб'єктивного і об'єктивного світів.

Наукоцентризм. Оскільки епістемологія в її класичному вигляді склалася у зв'язку з формуванням науки Нового часу і виступала в якості засобу її легітимації, більшість концепцій в рамках цієї дисципліни розглядали в якості вищої форми знання саме наукове знання, визнаючи реальність певних предметів або явищ виходячи з позиції науки з цього питання. Приміром, І. Кант вважав початково виправданим факт існування наукового знання, а неокантіанців згодом зрівнювали епістемологію з теорією науки. [2]

Особливості некласичної епістемології

Наприкінці XX століття почала формуватися так звана некласична епістемологія, досить радикально відрізняється від класичної. Глобальні зміни в сучасній культурі наказують нове розуміння знання і пізнання разом з іншим ставленням епістемології до інших наук; відповідно, змінюються проблематика і методи, використовувані в дослідженнях. Некласична епістемологія характеризується наступними особливостями:

Пост-критицизм. Основною в даному випадку є думка про те, що для всякої критики необхідна деяка опорна точка, не піддається сумніву в даний час і в даних умовах - так що установка на недовіру замінюється її протилежністю, установкою на довіру до результатів діяльності. По суті, пост-критицизм спирається на ідею про те, що пізнання не може починатися з нуля - не скасує при цьому, втім, власне філософського критицизму як такого. Зміна контексту, зокрема, може призводити до виникнення нових смислів в пізнавальних традиціях, які вважалися такими, що втратили актуальність.

Відмова від фундаменталізму. Оскільки пізнавальні норми піддаються різноманітним модифікаціям в ході розвитку людського знання, дослідники приходять до висновку про те, що формулювати жорсткі нормативні вимоги та приписи не представляється можливим. У зв'язку з цим розробляються нові концепції, що пропонують альтернативний погляд на відповідні питання - "натуралізоване", "генетична", "експериментальна", "еволюційна" епістемологія і т. Д. Крім того, відзначається також і колективність отримання знання, яка має на увазі вивчення опосередкованих культурою та історією зв'язків між суб'єктами пізнання.

Відмова від суб'ектоцентрізма. Проблема суб'єкта отримує в рамках сучасної епістемології принципово інше розгляд: передбачається, що пізнає суб'єкт спочатку включений в реальний світ і в систему взаємин з людьми, а, отже, у фокусі уваги опиняються причини, процес і результат породження і формування індивідуальної свідомості. Л. Виготський, зокрема, вказував, що внутрішній світ свідомості може представлятися продуктом міжсуб'ектной взаємодії, у тому числі комунікативного; ці ідеї були використані дослідниками, які запропонували комунікативний підхід до осягнення феномена пізнання.

Відмова від наукоцентризм. Хоча наука являє собою найбільш важливий спосіб пізнання дійсності, він, однак, не є єдиним і не може остаточно замінити собою всі інші. Альтернативні форми і види знання також підлягають вивченню. При цьому важливо, що наукове знання не тільки не виключає інші його форми, але і взаємодіє з ними; хоча наука може і не слідувати, наприклад, здоровому глузду, вона, тим не менш, повинна рахуватися з ним [2].

Теорія пізнання протягом багатьох століть розвивалася в рамках філософії. На думку М.А. Розова, важливою тенденцією сучасної епістемології є розробка наукового підходу до дослідження процесів пізнання. У вивченні людського пізнання, як це сталося, наприклад, з фізикою чи біологією, поступово виділяються проблеми, доступні для дослідження науковими методами, і формується особлива наука про людське пізнання. У ній, як і в будь-якій науці, повинні проводитися емпіричні дослідження і повинні розвиватися теоретичні уявлення, що пояснюють емпіричний матеріал [3]. (Див. Також Методологічний натуралізм.)

Епістемологія

Основні питання гносеології

1. Проблема істини

Істина і зміст

2. Проблема методу

Сутність пізнання

Форми пізнання (наука, релігія, мистецтво, ідеологія, здоровий глузд)

Емпіричний і теоретичний рівень пізнання.

Принципи пізнання

Віра (інтуїція) і знання

Структура і форми досвіду

Специфіка та критерії наукового пізнання.

Розуміння і пояснення

Поняття і питання епістемології

Поняття:

пізнання сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу

свідомість у вузькому сенсі (типології життєвих світів) - це орган внутрішнього вибору, інструмент орієнтування людини в цінностях Від свідомості (у вузькому сенсі) слід відрізняти психіку - орган, інструмент орієнтування в скрутному зовнішньому світі, і волю - те, що організує життя творчої людини у складному внутрішньому та скрутному зовнішньому світі. Елементи свідомості - відчуття, відчування і представлення.

Почуття Майже всі різновиди мислення, якщо тільки вони виходять за рамки дискурсивного (усвідомленого, мовного, чітко построєного) мислення - все це відносять до почуттів

· розум - це частина або пристрій (здатність) розуму, що забезпечує здатність міркування: зв'язано і по можливості чітко будувати висловлювання. Як здатність розуму, розум завжди використовує образи, але його образи формальні - сухі і строгі. Вони і називаються міркуваннями. Не всяке міркування використовує поняття та категорії, а тільки наукове міркування.

· Розум- в широкому сенсі - раціональне начало в людині, розвинена здатність думати і діяти, спираючись на логіку і факти.

· Істина також може називатися і саме знання (сам зміст знання) або сама пізнана дійсність

Основне питання - чи пізнаваний світ у принципі?

Відповіді на це питання дає:

· оптимізм - мир пізнаваний, меж пізнання немає, необхідно лише час і кошти.

· агностицизм - світ непізнаваний в принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі чуттєвого сприйняття.

· скептицизм - ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Поняття чуттєвого та раціонального пізнання. Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів - чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання - основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це - слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття коли суб'єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання - це активне, живе споглядання, "мислення" образами.

Раціональне пізнання (від латин. - rationalis - розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття - логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Наприклад, "сніг", "стіл", "держава" тощо. В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки (який "сніг" - пороша, брудний, чистий; який "стіл" - письмовий, столовий, сосновий; яка "держава" - демократична, тоталітарна, правова і т.п.), думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам. Судження - раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Наприклад, "Україна - європейська держава"; "Штучний супутник Землі не є планетою". Речення, котре не є заперечувальним чи стверджувальним, не виражає судження. Наприклад, окличні, питальні речення на зразок: "Принеси книжку!", "Хто хоче дати відповідь на запитання?" Умовивід - форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень

Людина здатна суб'єктивно засвоювати, усвідомлювати буття. Знання - це відображення в свідомості людини реального світу, його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат суб'єктивного засвоєння світу, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення. В найбільш загальному вигляді пізнання розглядається як взаємодія суб'єкту (того, хто пізнає) і об'єкту (того, що пізнається). Пізнання є процесом отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і удосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей; гра; міфологія; релігія; філософія; наука; мистецтво.

Одним з аспектів проблеми пізнання є з'ясування специфіки таких вчень як агностицизм і скептицизм.

Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу. Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості сумніваються в отриманні достовірного знання. Підвалинами для таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини та ін.

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) - це розділ філософії, який досліджує процес пізнання в його цілісності, тобто загальні механізми і закономірності людської пізнавальної діяльності. Звичайно, гносеологія акцентує увагу на вивченні однієї форми пізнання - науковому пізнанні. Предметом гносеології як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи (діалектичний, герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми (аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін.) тощо.

В процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття ("живе споглядання") і розум (мислення, раціональне). Безпосередній, первинний зв'язок людини з оточуючим світом здійснюється за допомогою почуттів. Чуттєве пізнання реалізується у трьох основних взаємопов'язаних формах: відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду, відображає в свідомості окремі сторони і властивості предметів, внутрішні стани організму. Відчуття є компонентами більш складного чуттєвого образу - сприйняття. Сприйняття - це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Оперування сприйняттями здійснюється в рамках уявлень. Уявлення - це узагальнений чуттєвий образ предмету, який впливав на органи чуття в минулому, але не сприймається в даний момент. Розрізнюють уявлення пам'яті, уяви та ін. Пізнавальна роль чуттєвих даних вагома, але їх неприпустимо абсолютизувати, як це робив сенсуалізм (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.). На відміну від чуттєвого, раціональне пізнання пов'язано зі світом опосередкованого, тобто використовує посередників, якими є слова, жести, знаряддя та ін. Формами раціонального пізнання є поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки і зв'язки предметів, абстрагуючись від решти їхніх властивостей. Будь-яке поняття є результатом узагальнення і абстрагування, який зафіксований у дефініціях. Судження - це форма мислення, яка виражає зв'язок понять у вигляді речення, яке характеризує предмети, тобто щось стверджує або заперечує про них. Умовивід оперує судженнями і поняттями, переходить від одних з них до інших, демонструючи цим протікання мислительного процесу. Пріоритетність ролі розуму, мислення і одночасно приниження значущості чуттєвого пізнання декларував раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц та ін.). Почуття і мислення знаходяться в тісній єдності один з одним. З одного боку, чуттєві дані завжди подані в людському пізнанні лише в тих або інших раціональних формах, а з іншого - наше мислення користується мовою - системою чуттєво сприймаємих знаків.

Важливим засобом осягнення дійсності є феномен "розуміння". Для герменевтики - впливового напрямку сучасної західної філософії - проблема розуміння і його співвідношення з пізнанням є ключовою. Герменевтика стверджує, що пізнання істини можливе лише в процесі діалогу по-різному мислячих людей. Але будь-який діалог вимагає розуміння і взаєморозуміння. Саме розуміння характеризується як процес пошуку смислу (предметного змісту), укладеного автором в той або інший текст. Розуміння є "реальний рух в смислах" (Г. Гадамер), бо зрозуміти можна тільки те, що має смисл. Його необхідною умовою є діалогособистостей, текстів, культур, а способом здійснення - мова.

3.1 Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина - це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина - логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина - це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина - корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі:

· об'єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об'єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб'єкту пізнання;

· процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині ("абсолютна істина" і "відносна істина"). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані "одвічні істини" - факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;

· конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Слід підкреслити що об'єктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини - це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.

На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов'язана зі своєю протилежністю - заблудженням. Можна сказати, що вона є процесом і тому, що не відразу, а поступово долає заблудження. Заблудження - знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення. Заблудження слід відрізняти від брехні, дезінформації - навмисного викривлення істини в корисних цілях. Питання про істину і заблудження вимагає розгляду проблеми критерію істини: яким чином можна відмежувати, відрізнити істину від заблудження. Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).

1. Принцип об'єктивності. Теорія пізнання ґрунтується на визнанні того, що речі, явища, пізнаються як частини об'єктивної реальності, незалежної від людини, її свідомості. Слід вивчати не суб'єктивістські переживання відносно речі, а саму річ, що в своєму існуванні не залежить від свідомості. Необхідно визнавати існування об'єктивної істини, тобто наявності в істині такого змісту, що не залежить ні від людини, ні від людства. Такою істиною буде реальне, неспотворене відображення у свідомості дійсних предметів, явищ та процесів, їх сторін та властивостей.

2. Принцип конкретності. Це означає, що істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Будь-яку істину ми повинні розглядати під кутом зору умов місця і часу. Одне і те саме положення в одних умовах є істинним, в інших - хибним. І навпаки, два положення, що суперечать одне одному, за відповідних умов можуть виявитися обидва істинними. Так, незаперечною об'єктивною істиною є факт, що в полі тяжіння Землі всі тіла падають в напрямку її центра. Але літають літаки, штучні супутники зовсім не в напрямку до. центру. Постає питання: чи перестала істина закону тяжіння бути об'єктивною? Зовсім ні. Змінилися об'єктивні умови, змінилася і об'єктивна істина.

3. Принцип історизму. Цей принцип випливає з попереднього, тобто принципу конкретності, але за важливістю, складністю він виступає як одна з фундаментальних основ пізнання дійсності. Особливо важливим дотримання цього принципу є відносно побудови теоретичних знань про складні об'єкти, що історично розвиваються. Такі об'єкти, як правило, неможливо відтворити на основі досвіду, в експерименті. Це стосується, наприклад, становлення та розвитку Всесвіту, походження життя, виникнення людини тощо. Принцип історизму вимагає вивчення реальної історії в її конкретному розмаїтті, вияву історичних фактів і на цій основі мисленого відтворення історичного процесу, за якого розкривається логіка, закономірність розвитку цього процесу.

4. Принцип практики. Проблема взаємозв'язку знання та практики, роль останньої в пізнавальному процесі має винятково важливе значення. По-перше, практика - це вирішальний критерій істини. По-друге, вона є джерелом пізнання. Адже, всі знання покликані до життя головним чином потребами практики. По-третє, практика є основою пізнання. Увесь процес пізнання, починаючи з відчуттів і кінчаючи абстрактними теоріями обумовлюється врешті-решт завданнями і потребами практики. По-четверте, практика виступає метою пізнання. Відомо, що останнє здійснюється не заради простої цікавості, а з тим, щоб певним чином спрямовувати і регулювати діяльність людей, щоб використовувати отримані знання для задоволення матеріальних і духовних потреб людей.

5. Принцип єдності діалектики і логіки. У процесі пізнання обов'язковою умовою є застосування законів, категорій і принципів діалектики. Це буде органічно сприяти дотриманню логіки пізнання. Адже елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), які є відображенням всезагальних законів розвитку об'єктивного світу, є тим самим всезагальними формами мислення, регулятивами процесу пізнання.

6. Принцип всебічності розгляду. У світі навколо нас кожний предмет становить єдність різних сторін, відносин. Він пов'язаний з іншими предметами, взаємодіє з ними. Правильне розуміння конкретного предмета можливе лише за умови, коли досліджується вся сукупність внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. Лише за такої умови можливе виділення головної, вирішальної сторони чи сутності предмета або явища.

7. Принцип відображення. Смисл його полягає в тому, що сутність процесу пізнання - це цілеспрямоване творче відображення реальної дійсності у свідомості людини. Причому відображення розуміється не як дзеркальне відображення дійсності, а як з'ясування, передбачення на основі існуючого, можливостей подальшого розвитку предметів, явищ та процесів.

Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об'єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об'єктивно оцінювався результат досліджень і репутація ґрунтувалася на реальних заслугах.

Принцип комуналізму (або все загальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім'я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання досвід;

2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом одержання знання визнавав відчуття;

3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне мислення над почуттями.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями;

б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною;

в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки (висновки).

Усі ці труднощі одержання істинного знання спричинили обґрунтування різних теорій істини:

а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);

б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);

в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);

г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Размещено на Allbest.ru