Структура філософського знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура філософського знання

Центральне місце у філософському знанні посідає вчення про людину, її сутність - філософська антропологія. Далі йде вчення про буття, місце людини у світі - онтологія. Гносеологія - це вчення про знання, про пошуки основних шляхів пізнання. Аксіологія - вчення про систему цінностей, якими повинна керуватися людина в своєму житті. Праксеологія - філософія дії, як діяти, щоб досягти успіху. У структуру філософського знання також входять методологія - вчення про методи пізнання, соціальна філософія - вчення про суспільство, його виникнення і становлення, основні тенденції розвитку. Логіка - це вчення про мислення. Епістемологія - вчення про пізнання. Етика вивчає мораль та моральні відносини. Естетика - філософська наука про прекрасне і його роль у житті суспільства. Культурологія - наука, яка вивчає виникнення культури, її сутність, основні закони та тенденції розвитку. Праксеологія - про дії (як діяти, щоб досягти успіху).

Матеріалізм, ідеалізм.

М- філос. вчення, яку визначає первинність Буття по відношенню до Свідомості. Засновник - Фалес (все з води), Геракліт (все з вогню). М-сти - Енгельс, Фейєрбах. І. - філ. вчення, яке вважає первинною Свідомість, мислення, а Б - залежним від них. Гегель.

Діалектика, засновник.

Діалектика - підхід при вивченні світу, його законів, місця людини в світі, який виходить з принципів: взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ, загальності зв'язків між предметами; принцип розвитку як саморозвитку, джерелом якого є внутрішня боротьба протилежностей. Засновник - Геракліт, який першим звернув увагу на проблеми розвитку, на відносність всього.

Що таке свідомість.

С.- вища властива лише людині і пов'язана з мовою ф-ція мозку, здатність узагальн. оціночного та цілеспрямованого відображення дійсності та її творчої переробки, що дає змогу передбачати наслідки цієї переробки і регулювати і самовдосконалювати поведінку людини. Структура: - інтелект (допомагає розв. завдання, які вимагають абстрактн.мислення), - емоції (органи чуття - єдине джерело інформації), - воля (здатність добиватися мети, долаючи перешкоди), - память (ідеальні образи з минулого), - мотивація (пов'язана з інтенцією - потягом, те на що скерована ваша свідомість, поштовх до діяльності), - ціннісні орієнтації. Центр свідомості - самосвідомість Я, головна ознака - совість.

Простір і час як форми буття, їх загальні і специфічні риси.

Простір, час, а також рух-атрибути матеріального. Простір-об'єктивна, загальна, закономірна форма буття матерії, що обумовлена взаємодією різних систем і характеризує їх протяжність, взаємне положення, структурність і співіснування. Час-об'єктивна, загальна, закономірна форма буття матерії, що обумовлена взаємодією різних систем і хар-зує їх тривалість, послідовність зміни їх станів, масштабність змін. І простір, і час: об'єктивні, закономірні, суперечливі (і абсолютні, і відносні водночас; абсолютні-кожен предмет має свої ПіЧ, відносні-залежать від властей предмета, формами існування якого вони є). Приклад простору: сума кутів ? на площині-180?,на кулі-більше, на увігнутій поверхні-менше. Концепції ПіЧ: 1.субстанційна - ПіЧ існують самі по собі, незал. від матеріал. речей, є різновидом субстанції (прихильник- Ньютон) 2. реляційна(переваж., більш науково обґрунтований)- ПіЧ не мають самостійного існування, вони залеж. від матеріал. речей. Відмінні риси П - 3-вимірний(м, м2, м3) Ч - 1-вимірний(с); П - зворотній(в точку простору можна повертатися скільки завгодно разів), Ч - незворотній; П - ізотропний (через точку простору можна провести безліч напрямків), Ч - анізотропний(єдиний можливий напрям); П - симетричний, Ч - асиметричний.

Гностицизм. Агностики - люди, які заперечують можливість адекватного пізнання світу, або сумніваються. Кант- суб. ідеаліст, агностик.

Структура псих. життя за Фрейдом.

Над-Я (корегує відносини між Воно та Я, суддя, совість), Я (свідомість), Воно - інстинкти Еросу та Танатосу.

Принципи діалектики.

Діалектика - підхід при вивченні світу, його законів, місця людини в світі, який виходить з принципів: взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ, загальності зв'язків між предметами; принцип розвитку як саморозвитку, джерелом якого є внутрішня боротьба протилежностей.

Закони діалектики.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе центральне місце як закон, що розкриває джерело розвитку, рушійні сили, тобто за рахунок чого відбуваються ці зміни. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності -- це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей--це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей--це процес їх взаємовиключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність--це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Взаємини між протилежностями називаються протиріччями. Закон переходу кількісних змін в якісні і зворотньо, який розкриває механізми розвитку, тобто яким чином відбувається розвиток. Два види переходу - вибух (стара якість миттєво замінюється новою - революція) і еволюція (елементи старої якості поступово витісняються новими). Закон заперечення заперечення розкриває направленість (напрямок) розвитку: від старого до нового, від нового до новітнього, а потім робить начебто поворот до старого, при цьому зберігається можливість подальшого розвитку за рахунок збереження позитивних можливостей старого.

Основні твори Канта.

Субєкт. ідеаліст. «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790). - заперечення пізнання речей. .

І. Кант на першому етапі філософської діяльності був матеріалістом. На цьому етапі він зробив 2 відкриття: 1. Земля зародилась із газової туманності. 2. Приливи і відливи залежать від активності місяця. На другому етапі став суб'єктивним ідеалістом, створив вчення про „Я”. Кант твердив, що все життя залежить від почуттів, розсудку, розуму. Кант - агностик, не вірив у можливість пізнання світу. Він розділив світ на сутність(річ у собі) та явища. Відомим є категоричний імператив Канта: дій так, щоб правила твоїх дій могли стати законом для інших. Роботи Канта: „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика здатності”.

Твори Гегеля.

Наука Логіки, Феноменологія духу, Ф-ія релігї, ф. права, Естетика. Об'єкт ідеаліст. Вчення Гегеля: світ створила і над світом панує „абсолютна ідея”, яка вкорінює себе в різних формах буття. Гегель був об'єктивним ідеалістом, тобто визнавав свідомість первинною до буття, а саме вищу(божественну) свідомість, тобто абсолютну ідею(світовий розум). Гегель - видатний діалектик, сформулював основні закони існування абсолютної ідеї, які є загальними законами розвитку: 1. Закон переходу кількісних змін в якісні і навпаки. 2. Закон єдності і боротьби протилежностей. 3. Закон заперечення заперечення. Гегель - автор ідеалістичної діалектики. Роботи Гегеля: „Наука логіки”, „Феноменологія духу”, „Філософія релігії”, „Філософія права”, „Естетика”. Гегель був оптимістом, тобто визнавав можливість пізнання світу

Матерія.

Матерія(М) -це філософська категорія для означення об'єктивної реальності. Властивість М - це можливість існувати об'єктивно, тобто незалежно від свідомості. Це поняття бере початок ще у Стародавній Греції. Невичерпна, безкінечна. Є першооснова.

Сутнісні риси людини. Діяльна, розумна, творча, біосоціальна, має свободу вибору, одушевлена, вільна.

Мова, мовлення. Мова - с-ма знаків. Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового (Г. С. Костюк). Однак у мові як у знаковій системі відображені вже досить формалізовані, фіксовані значення, які можуть забезпечити міжлюдське спілкування. Що ж до особистісних смислів предметів та явищ, які завжди забарвлені індивідуальним життєвим досвідом, потребами й емо­ціями конкретної людини й тому можуть не збігатися зі значеннями, то вони виражаються в мовленні.

Мова і мислення. найтісніший зв'язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності. Звертаючись до слова-мовлення, П. виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення).

На які світи розподіляє буття Сковорода?

Макрокосм - природа, світ біблійних істин, мікрокосм - світ людини.

Емпіризм, ідоли Бекона.

Відкрив Е. - підхід до пізнання предметів та явищ, який заснований на чуттєвому досвіді, експерименті на шляху пізнання є Ідоли-примари, які заважають людині адекватно мислити і пізнавати за Беконом: 1.роду - обмеженість людини в чуттєв. пізнанні світу - в темноті не бачить, 2- печери -людина виховується в певному середовищі, яке накладає відбиток на те, як людина отримує знання, 3-ринку - людина набуває знання від інших, які можуть виявитися хибними, 4 - театру - думки авторитетних людей видаються за істину.

раціоналізм, ірраціоналізм.

Р. - підхід до пізнання, коли осн. джерелом пізнання є розум. Ір. - напрям у філософії, що заперечує об'єктивні закономірності буття і можливість його наукового пізнання, философское учение, настаивающее на ограниченности познавательных возможностей разума, мышления и признающее основным родом познания интуицию, чувство, инстинкт и т.п.

Світогляд, типи, х-тер. Світогляд - с-ма знань, переконань, ціннісних орієнтацій, моральних настанов, які має кожна людина.

Міфологічний: Міфологічній формі світогляду притаманне ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Для міфологічного світогляду характерним є усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка -- тотема. Оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче одухотворення усього сущого, олюднення природи. Люди мають образну картину світу, є віра в магію, надприродну силу речей. Релігійний: Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний. Є єдиний Бог, а людина - раб Божий. Основні релігії - буддизм, християнство, іслам. Науковий: Все більша доля розуму у вирішенні проблем. Науковий світогляд - це інтелектуальна спроба вирішити сутність природи, людини. Філософський: Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично, спроба проникнути в сутність речей.

Чому Ф.- теоретична серцевина світогляду? Синтезує розпорошені узагальнені знання про людину, відношення людини до світу, про явища і предмети. ідеалізм діалектика кант свідомість

Проблема буття в античності.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія -- це вчення про світ, суще, шукає те загальне, що є у всіх явищ. Парменід перший визначив буття (це все те, що існує), написав «Про природу речей». Парменід виходить з того, що існує тотожність буття і думки, і приходить до висновку, що небуття не існує. Небуття існує - небуття стає буттям. В пізньоант. Філ. Почин. дослідження небуття. Демокріт: світ скл.з атомів і порожнечі. П. - небуття, бо там ще нічого не встановлено. Небуття визнає Арістотель. Небуття у А. - це буття у можливості, потенційне, невизначене. Є взаємозв'язок між б. І н. Вводить поняття ніщо і дещо. Ніщо переходить у дещо, дещо - не вічне, переходить у ніщо...життя -рухливе.

Буття в нім.клас.філ.

Буття - мінливе, рухливе, не тільки річ, явище, але й процес, становлення й перехід. Гегель - є потенційне б. І актуальне. Буття - це процес становлення, переходу потенційного в актуальне. За Гегелем, світ створює і над світом панує абсолютна ідея, яка вкорінює себе в різних формах свого буття. Основний принцип гегельської філософії тотожність буття і мислення. Абсолютна ідея має закони свого існування: 1) закон переходу кількісних змін у якісні та навпаки, 2) закон єдності і боротьби протилежностей, 3) закон заперечення заперечення. Емануїл Кант визначає об'єктивне існування природи. Життя залежить від почуття, розсуди, розуму. Основна робота «Критика практичного розуму» - критика здатності суджень, чистого розуму.

Рух як атрибут буття.

Рух -- це найважливіший атрибут буття, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух -- це будь,-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій --. відносним: спокій --.це лише один із моментів руху, відсутність певного виду руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. Форми руху ( за Енгельсом) (мехінічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Критерії цієї класифікації- носії руху. Основні правила існування форм руху: 1) діляться на нижчі і вищі(біологічні і соціальні). 2) вищі форми включають в себе всі нижчі. 3) вищі форми руху не зводяться до суми нижчих. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю.

Рух і розвиток.

Рух -- це найважливіший атрибут буття, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух -- це будь,-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій --. відносним: спокій --.це лише один із моментів руху, відсутність певного виду руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. Форми руху ( за Енгельсом) (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Критерії цієї класифікації- носії руху. Основні правила існування форм руху: 1) діляться на нижчі і вищі(біологічні і соціальні). 2) вищі форми включають в себе всі нижчі. 3) вищі форми руху не зводяться до суми нижчих. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю. Розвиток -- рух, який має певний напрямок, закономірний і необоротний, це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Це рух скерований, закономірний і незворотній. Розвиток - це перехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Прогрес- висхідний розвиток- від старого до нового, регрес- зворотній напрямок від старого до нового, але при цьому руйнуються попередні стадії розвитку.

Внесок античної філософії.

Грецька філософія вважається материнською по відношенню до всіх наступних. Основними представниками античної філософії вважаються: Фалес, Геракліт, Демокрит ( закладає ідею атомної системи світу), Платон (перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів -- "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін. Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія -- це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо"), Аристотель (У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи -- "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші. Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики -- науки про суще. . Тоді ж складається основне питання філософії: відношення свідомості до буття, що мало на меті визначити що ж було первинним: буття чи свідомість. Матеріалізм визначав первинність буття по відношенню до свідомості; ідеалізм - первинність свідомості до буття а дуалізм первинність не визначає.

Гуманісти Відродження.

Відродження - перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Поняття "гуманізм" (лат. humanism -- людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому -- це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому -- це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів -- гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження -- епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

Підходи до пізнання Нового часу.

Емпіризм- підхід до пізнання предметів і явищ, який заснований на чуттєвому досвіді, експерименті. Започаткований Ф. Беконом. Провідним методом пізнання світу проголошено індукцію( хід думки при пізнанні предмета, явища, коли роздуми йдуть від одиничного до загального) Бекон попереджав про ідоли, що заважають на шляху до пізнання: ідол роду( ми народж. з обмеженими можливостями пізнання), ідол печери( середовище, в якому виховувалася людина, накладає відбиток на те, що вона може знати), ідол ярмарку( людина може набути хибні знання від інших людей), ідол театру( чийсь авторитет перешкоджає здобувати знання)До того ж розум має недолік- нехтування досвідом. Вихід- в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі дослідів, перевірки ідей практикою. Раціоналізм- метод пізнання, коли головним вважається розум, а не почуття. Представники - Рене Декарт, Б. Спіноза. Декарт вважав мислення атрибутом людини як розумної істоти. Основним методом вваж. дедукцію( хід думки при пізнанні предмета, явища, коли роздуми йдуть від загального до одиничного)Декарт сформулював завдання філософії-вироблення наукового методу мислення. Необхідно досліджувати першопричини, пізнати себе. Висунув 4 вимоги для тих, хто щось пізнає: прозорість( те, що ви відкрили, не повинно викликати жодних сумнівів), важке питання розкласти на декілька простих і вирішувати їх по черзі, мислити і пізнавати від в порядку простого до складного, повноцінність викладу( не пропускати нічого, щоб не пропустити важливого) Б. Спіноза- удосконалення розуму, прагнення розумного життя. У Спінози Бог знаходиться у самій природі, як субстанція, що є нескінченною і має розум своїм атрибутом. Розумне ( людина) може пізнати розумне( природу) Закони природи є проявом причинного зв'язку. Природа є причиною самої себе. Сенс філософії- в розумному сприйнятті світу і місця людини в ньому.

Закон переходу кількісних в якісні.

Закон переходу кількісних змін в якісні і зворотньо, який розкриває механізми розвитку, тобто яким чином відбувається розвиток. Два види переходу - вибух (стара якість миттєво замінюється новою - революція) і еволюція (елементи старої якості поступово витісняються новими). Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість -- це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Кількість -- філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо.

Єдності і б-би протилежностей.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе центральне місце як закон, що розкриває джерело розвитку, рушійні сили, тобто за рахунок чого відбуваються ці зміни. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності -- це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей--це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей--це процес їх взаємовиключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність--це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Взаємини між протилежностями називаються протиріччями.

Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення розкриває направленість (напрямок) розвитку: від старого до нового, від нового до новітнього, а потім робить начебто поворот до старого, при цьому зберігається можливість подальшого розвитку за рахунок збереження позитивних можливостей старого. . У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Теза - така форма думки (судження) в якій щось стверджується. Антитеза - заперечення тези перетворення її на свою протилежність. Синтез - в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.

Осн. категорії діалектики.

Діалектика - це теорія філософії, яка виходить із принципів взаємозв'язку і взаємоумовленості явищ. Із принципу всезагального розвитку, джерелом якого є боротьба протилежностей. Категорія - це поняття, що відображує найбільш загальні риси і взаємовідносини предметів і явищ. Арістотель закладає першу систему категорій: Причина і наслідок (явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок). Можливість і дійсність (Можливість” і „дійсність”, як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії „можливість” і „дійсність” є відображенням у нашій свідомості цих сторін об'єктивного процесу. Необхідність і випадковість (Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і внаслідок цього настає чи повинно настати. Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв'язків між явищами. Сутність і явище (процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності. Отже, сутність -- це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність -- тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище -- це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності. Форма і зміст (Зміст -- це сукупність елементів, процесів, зв'язків, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність. Згідно з діалектикою, „зміст” і „форма” перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.

Функції філософії.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Методологічна функція - розробляє заг.обгрунт.окремі і заг. наукові методи пізнання, загальнокультурна (вміння дістатись до глибинної сутності), критична (аналіз знань, характеристика дійсної сутності), прогностична (прогноз явищ наперед), інтегративна (узагальнює висновки окремих спец. Наук, об'єднує їх), аксіологічна (інтерепретація теор. положень, оцінка формування с-ми цінностей), гуманістична.

Основні принципи х-стики людини.

Діяльна, розумна, творча, біосоціальна, має свободу вибору, одушевлена, вільна. Людина обирає себе і створює, л-процес витвору, л вибирає долю. Людська діяльність творча, працюючи людина створює себе. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки. Йохан Гейзінга (1872-1945) відомий своєю роботою "Homo ludens" ("Человек играющий"), в якій захищає тезис про ігровий характер культури.. Гра старша за культуру, гра передує культурі, гра творить культуру - такий лейтмотив концепції Гейзінга. Гра - це культурно-історична універсалія. Як суспільний імпульс, гра здавна заповнювала життя і примушувала рости форми архаїчної культури. Дух, формуючий мову, щоразу перестрибував, граючи з рівня матеріального на рівень думки. Культ переріс в священну гру. Поезія народилася у грі і стала жити завдяки ігровим формам. Музика и танець були грою. Мудрість і знання знаходили своє вираження в освячених змаганнях. Право виділилося із звичаїв соціальної гри. На ігровых формах базувалися залагоджування суперечок за допомогою зброї і умовності аристократичного життя. Гейзінг переконаний, що культура в її найдавніших формах "граеться".

Біосоціальне в людині.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Біологічне в людині -- людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей. соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде -- доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною -- залежить від якості соціального середовища.

Новизна Фрейда та Юнга.

здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість - це друге “Я”. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме - це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова - це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб'єкта. Юнг вивчав колективне несвідоме - архетип (колективне вроджена пам'ять, знання, в зал. від вірувань, традицій).

Екзистенція.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, - людина сама вибирає цінності моралі, сама проектує своє життя, наповнює його змістом або робить пустим і беззмістовним. Ця здатність вибирати згідно з “своїми істинами” і відрізняє людину від об'єктів живої і неживої природи. Ядром екзистенціалізму Сартра є “філософія свободи”. Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. У центрі онтології Сартра знаходиться “Я”. Із свідомості, із “Я” “висвічується” вся життєвість і конкретна реальність. Якщо “свідомість” є абстракція і володіє реальністю і тільки в особистісному вираженні, як “Я”, то єдиним джерелом і сферою здійснення дій є не “свідомість взагалі”, а “моя свідомість”, “Я” як “для-себе-буття”. З огляду на вищесказане, по-іншому постає проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю. Його філософія називається філософією „абсурду”. Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у “нещасну свідомість”, ставить “основне питання філософії” перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

«Мова - це дім буття» Хайдеггер. Мова становить собою універсальну характеристику людських соціальних відносин. Розуміння соціальності мови акцентує увагу на здатності суб'єкта обирати і ставити мету, домагатися її здійснення різними засобами відповідно до власних зацікавлень, намірів і бажань. Таким чином, людина живе, мислить і говорить у межах конкретного соціального середовища, що визначає обрії її буття. Соціалізація суб'єкта відбувається на фоні засвоєння ним елементів мовної системи, а потім і загальнолюдських культурних цінностей, які формуються шляхом взаємовпливу суб'єкта і суспільства у безперервності комунікативного обміну. Комунікативна діяльність поруч з предметною діяльністю становить кардинальний рівень суспільства, фіксуючись у спільних ідеалах, уявленнях та цінностях.

Людині не дано проникнути у смисл буття. Вона не хазяїн сущого, а швидше пастух буття. Її достоїнство в тому, щоб бути покликаною самим буттям для охорони його істини. Як же буття привідкриває свою таємницю? Відкриття відбувається в мові, але не в науковій, а в поетичній. «Мова - дім буття. І в ньому мешкає людина. Мислителі й поети - хранителі цього житла». Аналіз мови - шлях до пізнання соціального буття. Мова, на думку Г, незрівнянно більш мудра й могутня, ніж люди, які нею користуються. Однак мова знаходиться в небезпеці. Вона технізується, стає засобом передачі інформації і тому поступово вмирає як справжнє мовлення. За час існування зх-європейської культури мова перетворюється з «дому буття» в простий предмет, в суще поряд з іншими сущими. Разом з умиранням мови втрачається та остання ниточка, що пов'язує сучасну людину і її культуру з буттям. Останню надію Гайдеггер покладає на поезію. У творах поетів ще існує дологічна, непочленована мова, що містить буття. Необхідно вслухатися в мову поезії, оскільки не люди говорять мовою, а мова «говорить» людям і людьми. Таким чином, розкриття буття відбувається не в науковій, не у філософській, а в поетичній мові. Як би високо люди не цінували силу розуму людини, його здібності оперувати поняттями й категоріями, до появи філософії й науки буття вже проявилося й збулося у своїй істині.

Штучний інтелект.

Проблема «штучного інтелекту» (ШІ) -- одна з найпріоритетніших науково-технічних проблем другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. Ця проблема виникла у загальному комплексі кібернетичних досліджень і має глибокі історичні корені. Люди, пізнаючи складні процеси і явища дійсності, водночас прагнули осягнути сутність самого мислення, проникнути у його таємниці, розкрити закономірності функціонування головного мозку як органу інтелектуальної діяльності, створити його механічні, математичні, електронні та інші моделі. Існує межа між ШІ та ЛІ, яку визначає здатність людини до творчості, комп'ютер працює лише за програмоє, не здатен корегувати свої дії відповідно обставин, думати -може, придумати -ні.

Сенс життя і призначення людини.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності -- для самоствердження. На певному рівні ооціально-психологічної зрілості особистості в структурі самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо. Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті. Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю. Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільне значимої діяльності. У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя -- це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя -- один із способів усвідомлення його сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя.

Для М. Бахтіна „бути - означає спілкуватися діалогічно”, причому „один голос нічого не закінчує і нічого не вирішує. Два голоси - мінімум життя, мінімум буття” [4, с. 294]. Отже, діалог є справжньою „подією буття”, первинно-фундаментальною екзистенційно-онтологічною категорією. Тут принципово важливо, що вже на первинно-фундаментальному, екзистенційно-онтологічному рівні аналізу виявляється „незлито-неподільна” двоєдність зовнішнього і внутрішнього діалогу, зовнішньої і внутрішньої інтенційності.

Один з найвідоміших мислителів діалогу М.М. Бахтін стверджував, що діалог - це світ проникнення в особистість Іншого і через нього - в самого себе і спосіб витягнути Іншого із "шкарлупи відчуження" та зняти з мого і його "Я" соціальну маску[2, с.122]. Мислитель говорить про діалог "як про вікно в світ невідчужених людських відносин", тобто, діалог як процес співтворчості -спільного творення нового світу спілкування, самих себе. Щоб дійти згоди у діалогічних відносинах потрібно, на думку філософа, щоб Я відчуло Іншого, ціннісно побачило його світ зсередини, як він його бачить і тільки тоді пережите життєве становище страждаючого може спонукати мене до морального вчинку: допомоги, втіхи, "пізнавального роздуму". Але у діалозі людина може вирватися із світу відчуження як шляхом подолання відносин відчуження, так і "тікаючи" із цього світу у "вежу культури", звідкіля проникає свіже повітря Іншого.[2, с.123]. Бахтінський діалог передбачає сприятливе середовище для того, щоб людина могла вступити в суспільні відносини і діяльність насамперед як Особистість, вільний Суб'єкт, який творить світ за законами Істини, Добра і Краси. А це дає можливість почати пошук таємниці нових міжособистих відносин у світі, де:

- людина є Особистістю, суб'єктом (творчості);

- відносини особистостей будуються не опосередковуючись відчуженням, а опосередковуючись опредмечуванням-розпредмечуванням культурних цінностей;

- відносини-спілкування-діяльність співпадають в "одній-єдиній єдності - процесі "співтворчості".

Чимало дослідників намагалися встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини. Так, педологи за допомогою експерименту доводили: 80% природного і 20% соціального. їх опоненти перевертали це «рівняння», стверджуючи протилежне. Існують і більш виважені оцінки, які ігнорують крайнощі. Так, англійський психолог Д.Шаттлеворт (1935) прийшов до такого висновку з приводу впливу основних факторів на розумовий розвиток: 64% з факторів розумового розвитку припадає на успадковані впливи; 16% -- на відмінності в рівні сімейного середовища; 3% -- на відмінності у вихованні дітей у тій самій сім'ї; 17% -- на змішані фактори (взаємодія спадковості й середовища).

Звичайно, кожен дослідник ставить перед собою мету -- бути точним. Але розвиток людини, як ми зазначили, не складається з двох частин -- біологічного «фундаменту» і соціальної «надбудови». У ході антропогенезу й історії суспільства людина та її психіка розвиваються не шляхом надбудови вищих людських потреб і почуттів над нижчими, тваринними інстинктами, а шляхом перебудови останніх і залучення всієї психіки до процесу історичного розвитку.

Таким чином, єдність процесів адаптації, інтеграції і самореалізації забезпечує оптимальний розвиток особистості у її взаємодії з середовищем, що оточує, а їх перетин і є суттю соціалізації.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат (Г.С.Костюк), безмежність саморозкриття особистості.

Соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними.

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.

Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю. Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв'язок власного "я" і вартості культури, осмислити її (надати смисл), суб'єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб'єктивне начало.

Роль філософії

Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

Першою особливістю філософії є загальність. Загальність - це ознака, що виражає закономірну форму зв'язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Окремі науки досліджують специфічно певну систему закономірностей. Так, військова наука аналізує закономірності війн, способи їх ведення, але не вивчає, наприклад, виникнення, розвиток та вирішення суперечностей, які характерні і для природи, і для розвитку суспільства, і для людського пізнання. Ці закономірності досліджуються філософією.

Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Традиційні форми знання є у засвоєнні та закріпленні досвіду предметно-практичної діяльності. Спрощено: в структуру пізнання включаються два елементи: об'єкт і суб'єкт. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об'єктивного за змістом та менше особистісного, людського. Тому, між людиною, що пізнає, та предметом дослідження існує певна дистанція.

Філософський зміст проблеми пізнання, насамперед, полягає в наявності в знанні об'єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, який вивчається. З такої точки зору знання спрямоване на предметний світ людини, що є центром космосу.

Размещено на Allbest.ru