"Сродна Праця" як вияв щастя у філософії Г. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Звернення до філософської спадщини Г. Сковороди - це об'єктивна потреба часу, що вимагає повноти у її висвітленні та неупередженої оцінки. Філософія Г. Сковороди особливо на сьогодні набуває актуальності, адже це не лише оригінальний тип філософського мислення, це спроба дати відповіді на реальні питання, що пронизують життя людини.

Актуальність дослідження зумовлена також і недостатнім рівнем вивчення ідей Г. Сковороди, потребою їх етико-філософського аналізу. Тому кожне позитивне дослідження, що відкриває новий пласт сковородинських учень є важливим для розуміння специфіки історії філософської думки України. Водночас нові перспективи постають і перед сучасною вітчизняною філософією: в її змісті багато що підлягає переосмисленню й глибшому вивченню.

Дослідження обраної проблематики актуальне з декількох причин. По-перше, навіть не зважаючи на значну кількість праць, присвячених висвітленню різноманітних аспектів сковородинівської спадщини, система його гносеологічних поглядів ще й досі не була повністю осмислена. Як правило наголос робиться лише на тих чи інших питаннях щодо можливостей людського пізнання „світу речей” і „світу неуречевленного”, які в різних працях Г. Сковороди стають предметом його роздумів. У той час як питання про те, яким чином ці гносеологічні проблеми, що порушує і намагається розв`язати Г. Сковорода пов`язуються ним в єдиний комплекс з етико-онтологічною проблематикою, як правило, залишалось поза увагою історико-філософських досліджень.

Разом з тим, наголошуючи на „феноменальному” характері особистості цього українського мислителя, часто густо знімається і проблема виявлення тих зв`язків, які дозволяють нам розглядати філософські погляди і філософський стиль мислення Г. Сковороди у річищі певної загальноєвропейської традиції, що бере свій початок ще з часів античності. При цьому в історико-філософських розвідках, майже повністю недослідженним залишається синхронічний вимір його думки, себто внутрішня логіка-історія тих проблем, які вводять Г. Сковороду в єдиний вічно-сучасний, і постійно відтворюваний у межах кожної діахронії, універсум філософського дискурсу.

По-друге, саме на межі сковородинівської етики, онтології і гносеології, себто у питанні про природу щастя, можливості його існування та його осягнення, в усій своїй суперечливості кристалізується та епістемологічна проблематика, яка зберігає неперервний зв`язок філософування Г. Сковороди з античною та середньовічною епістемами, і водночас включає його у контекст історії ідей XVIII століття. Саме тому питання про розуміння і тлумачення щастя в діалогах Г. Сковороди дозволяє нам не лише вписати його до кола тієї чи іншої „філософії”, помістити його думку в те чи інше контекстуальне оточення, але й відстежити „як?”, „де?” і „яким чином?” антична, християнсько-середньовічна і західноєвропейська мислительні традиції переплітаються і переосмислюються на просторі розгортання української філософської думки, що диктує граничну необхідність його якнайглибшого дослідження.

Остання причина актуальності обраної проблематики видається чи не найголовнішою.

Річ у тім, що всі спроби історії філософії залишатися наукою про факти, мають своїм наслідком те, що знову і знову робиться висновок, що єдиними достовірними історико-філософськими фактами є вкрай недостовірні філософські проблеми. Через це успішність реконструкції гносеологічних поглядів Г. Сковороди багато на чому залежить від успішності реконструкції внутрішньої структури самої проблеми щастя.

Зауважимо, що ареною цієї полеміки стала не лише філософія, сказати б, абстрагована від емпіричного існування мислителя теоретична квінтесенція певних ідей, але й його особисте життя, перетворене ним самим в один з найзагадковіших і найбільш захоплюючих філософських текстів нашої вітчизняної культури.

Курсова робота присвячена розгляду "сродної праці" як вияву щастя у філософії Г. Сковороди.

Об'єктом дослідження є творча спадщина Г. Сковороди.

Предметом дослідження є "сродна праця" як вияв щастя у філософії Г. Сковороди.

Метою дослідження є цілісна історико-філософська теоретична реконструкція поглядів Г. Сковороди на проблему "сродної праці" як вияву щастя людини.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

1. Розкрити суть концепції «сродної праці» як основи особистісної самореалізації у філософії щастя Г. Сковороди;

2. Висвітлити соціальний аспект концепції «сродної праці» та з`ясувати, в цьому сенсі, її значення для усвідомлення людиною гідності свого життя.

1. «Сродна праця» як основний принцип самореалізації людини

Соціальні аспекти життєдіяльності людини Г. Сковорода розкриває в своїх етичних, педагогічних поглядах, учення про «сродну працю» та соціальний ідеал - «Горній Єрусалим».

У концепції Г. Сковороди «сродна праця» взаємопов'язана із самопізнанням та вченням про щастя. «Сродна праця» є необхідною умовою у досягненні людиною щастя, реалізацією справді людського способу існування. Автор визначає «сродну працю» як те, що праця не виступає засобом існування, а є найперша природна потреба і найвища насолода особистості.

Варто наголосити, що «сродна праця» розкриває здібності людини, дозволяє їх реалізувати, визначає смисл людського існування, духовно збагачує особистість, дозволяє віднайти особистості своє місце в суспільстві, особливо в тих прискорених динамічних умовах розвитку світу, які відбуваються в нас на очах. Адже на сьогодні ми спостерігаємо духовну кризу, оскільки люди керуються споживацькими цінностями, технологізація та інформатизація, у свою чергу, теж вносять свої суттєві корективи як щодо сутності самої людини, так і способу її діяльності. Тому «сродна» праця виконує досить важливу й конструктивну функцію щодо пошуку людиною сутності власного існування, оскільки орієнтує людину на ціннісно-смисловий зміст культури. Це спонукає людину до прагнення самореалізації, активності, смисложиттєвого самовизначення та творчого підходу щодо своєї діяльності. Для характеристики сучасної людини використовуються різні терміни, зокрема такі, як «людський фактор техносу», «людина світу», «глобальна людина», «постіндустріальна людина», де підкреслюється вплив на формування особистості розвитку інформаційних, технологічних засобів, а також розгортання глобалізаційних процесів, де людина не зважає на розвиток свого внутрішнього світу. Тому знання та розуміння сутності «сродної праці» дозволяє віднайти в собі сили звернутися до власної природи, до взаємозв'язку людини і природи, здійснити самопізнання, а не перетворюватись на технос. «Сродність» означає насамперед те, що вона постає одночасно і основою, і сутністю людського буття, а також визначає основи діяльності особистості. Цим самим «сродна праця» розкриває творчий потенціал особистості, який розкривається завдяки взаємодії людини і світу, з тією соціальною реальністю, з якою взаємодіє особистість.

Прагнення людей до праці справедливого перерозподілу соціальних благ у ті часи (XVII-XVIII ст.) оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гнобленням трудящих. Усвідомлення цього, а також спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багацтва спонукали Г. Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переносяться у сферу моралі.

Людина у вченні Г. Сковороди постає не просто частиною природи, а є особливим світом, який він називає мікросвітом, що перевищує всі явища природи. Самопізнання постає необхідною умовою для внутрішнього, духовного розвитку особистості. Її духовний розвиток проявляється через моральне самовдосконалення, цінності, знання, працьовитість, віру, милосердя, справедливість тощо. Праця, перш за все, визначається природними покликами людини й спрямована на благо суспільства, де метою постає реалізація тих здібностей, які закладені в самій людині. Варто сказати, що «сродність» характеризує певний вид діяльності людини. Г. Сковорода обґрунтовує це твердження прикладом про двох котів. Один із них займався ловлею мишей, і це було природно для нього й приносило йому задоволення, а коли почав рибалити, то втратив сон, оскільки боявся води, тому став неспокійним. В цьому прикладі ми бачимо, що тут втрачений закон «сродності». «Сіє нещастіє постигает всех охотников не к званію, но к доходам». Як видно, автор підкреслює, що самопізнання та активність людини постають умовою самореалізації людини.

Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі «сродної» життєвої діяльності. Праця -це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є «сродною» , відповідає індивідуальним природним нахилам людини.

Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в «сродній праці» (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які ґрунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Успішність та конструктивність діяльності людини можлива завдяки конкуренції. Адже вона, у свою чергу, постає джерелом змін у суспільстві з непередбаченим результатом. Тільки завдяки конкуренції ми здатні з'ясувати корисність того чи іншого явища як для суспільства загалом, так для кожної особистості зокрема. Конкурентна боротьба існувала в житті людства ще задовго до теоретичного узагальнення цього аспекту життєдіяльності суспільства. «Сродна праця» дозволяє виявити справжні прагнення людини та відстоювати їхнє існування за будь-яких умов. Тим самим конкуренція набуває раціонального характеру існування, оскільки людина усвідомлює свої прагнення, віднаходить легітимні засоби щодо реалізації результатів своєї діяльності. Вона з необхідністю намагається реалізувати те, що створила, те, що було її покликом, виразом її сутності. В такому розумінні конкуренція характеризується як суспільне благо, тобто стає «боротьбою всіх заради всіх». Вона сприяє суспільному розвитку і становленню особистості, прояву її творчих та креативних здібностей. Конкурентна боротьба спонукає людей до активності. Не просто бути спостерігачами подій, які відбуваються навколо нас, не просто бути споживачами того, що нам пропонують, а ставати суб'єктами діяльності, впроваджувати свої досягнення і прагнення. Саме конкуренція стає необхідною умовою того, щоб ставати успішним, підпорядковувати собі події, які відбуваються навколо особистості, а не брати їх собі у супротивники. Отже, можна констатувати той факт, що конкуренція виступає засобом як для самоорганізації суспільства в цілому, так і окремо взятої особистості.

Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначати місце людини в житті. Критика соціальних вад у нього пов'язана із зміною життя шляхом викорінення «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. Вдосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Ідея «сродної» праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу». Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою «Басни харьковскія» (1769--1774). У байці «Змія і Буфон» Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра Змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: «Хто труда не докладе, той до добра не прийде». Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя. Бо «чим краще добро, тим більшим трудом, наче рвом, воно обкопане». Наполегливість, силу волі виявляє також Олень - персонаж байки «Верблюд і Олень», який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим, ледачий і вайлуватий верблюд п'є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду - іншої олені не п'ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання і тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, якому каламутна вода солодша від чистої. Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці «Бджола та Шершень»,сюжет якої був досить поширеним серед російських байкарів XVIII століття. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця -- найсолодша річ («нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти»). Хоча «мед любить їсти і ведмідь, та й шершень теж лукаво його дістає». Бджола пояснює «пану совітнику», що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти -- то для них «все одно, що смерть». Саме у «сродній» праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма фактами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Ціцерона. Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини -- в «природженому ділі», що немає нічого гіршого, «як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла». «Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? -- Тоді, --відповість вам -- коли полюю зайця. -- Коли заєць смачніший? -- Тоді, -- відповість мисливець, -- коли добре за ним полюю». Мисливський собака найвеселіший тоді, коли полює на зайця; домашній кіт, зловивши мишу, не їсть її, бо головне для нього - саме процес пулювання, а не задоволення своїх потреб; замкнена в достатку бджола вмирає з нудьги від того, що не може літати по квітучих луках, збираючи пилок.

Утопізм уявлень і сподівань Г. Сковороди полягав у тому, що в тому суспільстві обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав'язується індивідам - стихійною силою.

Г. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя - у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

У філософському вченні Сковороди, як мені здається, самою сильною, яскравою і важливою для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. Суть щастя Григорій Сковорода зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …" - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою "Ікона Алкивіадська". Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську "природу" від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті". Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "сродної". Розділення людей, що займаються "сродною" і "несродною" працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Г. Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі «бога». Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім «богом» у людині.

Коли вони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, «сродною працею». Можна сказати, що Г. Сковорода протиставляє «дві природи» людини лише теоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття «мікрокосмосу» розглядає їх, як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що « всякий род пищи и пития полезен и добр есть», як і потреба в одязі, здоров'ї у відсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватися в саме мету людського життя. Не випадково Сковорода згадує слова Сократа - « живу не для того, щоб їсти й одягатись, а їм одягаюсь щоб жити».

Г. Сковорода - проповідник поміркованого способу життя, він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити заради цілі «петь, пить и есть не есть дело». Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра «есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося».

Праця подібна людині як умова її існування. Але суть дійсності істинної людини погягає « не во внешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его - то истинный человек есть». Істинну людину визначає її внутрішня духовна сутність - « Бог». Божественне начало споконвічно притаманне людині, вона причетна до « царства божого», закладеного в неї. Тому пізнати в собі божественну суть як вищу істину, розглядати загадку символічного світу становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя. Можливість здійснення цієї мети Г. Сковорода вбачає в процесі самопізнання. Цей шлях робить людину вільною, і вона не є нічим рабом, навіть божим.

«Сродну працю» в силу соціальних обставин й можливостей визначається й живе людина як продукт суспільства та його член. Але це вже деталі.

Захист «голяків». Пропаганда народних морально-етичних принципів тощо, але особливо близьким для селянського менталітету є шанобливе ставлення Г. Сковороди до праці як істотного атрибута людської природи й умови досягнення щастя, бо «сердечное веселие, душевную крепость» людина досягає в процесі своєї праці.

Сковорода симпатизує передусім таким видам праці, як землеробство та ремесло, які в його очах мають більшу моральну цінність, ніж, наприклад, деякі науки. Він всіляко підкреслює переваги цих видів праці перед іншими, наголошуючи на тому, що вони суспільству потрібніші за інші. Землеробство в очах Сковороди має ту привабливість, що воно не веде до згубного відриву людини від природного середовища і дає міцну насолоду землеробам.

3ахист моральних переваг тих видів праці, які пов'язані з виробництвом найнеобхідніших для людини продуктів і які не ведуть до втрати людської цілісності, є характерним для світогляду Сковороди в цілому. У підході до з'ясування природної праці філософ відштовхується від погляду на суспільство як на цілісний організм, члени якого пов'язані між собою функціональною залежністю. Свій погляд на «сродну» працю він висловлює так: «Сколько должностей, столько сродностей. Сій разныя к различным должностям божественныя побужденія означались у них разными разных человеков именами, своими сродностьми прославившихся. Однак все сій дарованія столь различныя един и той же дух святый действует. Так, как например, в мусикійском органе один воздух разные чрез различныя трубки голоса производит, или как в человеческом теле один ум однак разно по разсужденію разных частей действует». Завдяки цьому встановлюється гармонійна рівновага у суспільному організмі, яка забезпечує життєдіяльність цього організму і зумовлює душевний спокій та добробут його членів.

В дослідженні ролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений-новатор, що сказав своє оригінальне слово про «Сродну працю» як сутнісний атрибут людського життя й розглянув окремі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя і блага.

«Сродна праця» є однією з найважливіших категорій в системі філософських і соціологічних поглядів Г. Сковороди в розумінні людини, її діяльності та сенсу життя. Вона дає можливість блага і щастя, систему виховання, своєрідність його інтерпретації соціальної рівності й нерівності між людьми та ін.

Що є таке «сродна (споріднена) праця» чи, за його термінологією - «сродный труд»?

Найповніший аналіз «сродної праці» викладений у творі «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира».

Вчення Сковороди про «сродну працю» розкриває джерела «сродності» - призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності. Їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все «сходне» є природнім у людині.

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні «сродні» до землеробства, другі - військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні: «Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сия: «Неравное всем равество»… Меньший сосуд менее имеет, но в том равен есть большему что равно есть полный. И что глупее, как равное равенство, которое глупцы в мир ввести зря покушаются?».

Нерівність між людьми - у відмінності їх природних задатків, але це не підстави для соціальної нерівності. В суспільстві існує «сто спорідненостей, сто званнів», але всі вони почесні, однаково подібні, тому пізнання власної сродності як реалізація здібностей у відповідній сфері діяльність робить людину щасливою і рівною серед інших людей, бо кожен вид праці заслуговує на повагу. А бігати за званнями й посадами, до яких людина не мас здібностей, с "неотложный знак несродности", бо неспорідненість потворить і вбиває всяку посаду і ''сие обществу вредно".

Г. Сковорода зазначає, що пізнати свою «сродність» важко, але можливо, бо крім самопізнання кожна таємниця має власну «тінь», тобто є зовнішні ознаки, за якими можна розпізнати «сродность». Це вже мистецтво педагогіки. Якщо одна дитина робить ярмо, а інша підперізує шаблю, то це і є показником покликання першої до землеробства, а другої - до військової справи.

Якщо людина не має природнього нахилу до праці, то вона лишень шкодить суспільству, бо «природа - мати охоти», охоти котра запалює людину до праці, рухає нею. Якщо ж її немає, коли людина не на місці, то й праця здається їй тяжкою, і жодна тут наука не допоможе, бо наука без наявності «сродності» виявляється безсилою.

Однією з основних ознак «сродної» праці є те, що вона приносить людині насолоду не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом її. Заперечуючи трудність як надмірність витрати сил при досягненні того, що не становить справжніх потреб людини, Сковорода разом з тим високо підносить труд, працю, що є проявом пізнаних необхідностей природи. Така природна праця хоч і пов'язана зі словом труд, однак характеризується легкістю і супроводжується духовною насолодою. Щодо такої праці (труда) філософ нерідко вживає поняття «забава», «праздник» тощо, оскільки вона дає розраду духові. Неробство («праздность») Сковорода вважає злом і для людини, і для суспільства. Але разом з тим не раз підкреслює, що «сродна» праця повинна бути легкою, вона зумовлює веселість духа, святковий настрій душі. Тому для доброї людини кожний день свято. Філософ тлумачить працю не тільки як фізичні зусилля, а й як активність думки, рух свідомості по шляху до пізнання істини. До останнього ряду праці, зокрема, належить і філософська творчість самого Сковороди, який на закиди в бездіяльності відповідав, що неробство важче за Кавказькі гори, але справа для людини не тільки в тому, щоб «продавать, покупать, жениться, посягать, воєваться, тягаться, портняжить, строиться, ловить зверя», бо ці справи не можуть вичерпати людське серце. «Погрузив все наше сердце в пріобретєніє мира и в море телесных надобностей», пише Сковорода, «не имеем времени вникнуть внутрь себе, очистить и поврачевать самую госпожу тела нашего, нашу душу», і в цьому й полягає причина розслаблення духа, боязливість, заздрість, невдоволення, гнів тощо.

Сковородинська концепція «сродної праці» є засобом пояснення численних феноменів соціального життя і набуває методологічного значення в розкритті їх причин та механізмів.

Так вчення про «сродну працю» намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь «передвизначенних» сфер діяльності в суспільстві, тоді як історично суспільний поділ праці передував становленню спеціалізованих сфер діяльності - конкретним професіям чи то в галузях матеріального виробництва, чи в сферах розумової діяльності . В суспільстві найчастіше не «сродність», а соціальний статус людини зумовлює можливість вибору нею відповідної праці, навіть коли вона «несродна» для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б «сродностями» до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

2. Соціальний аспект концепції «сродної проції» Григорія Сковороди

У творах Г. Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. Найчастіше він використовує висловлювання з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки. В розв'язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Г. Сковорода часто посилається на Платона і Арістотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинними. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Г. Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблема, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв'язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Г. Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

Є всі підстави говорити про очевидний зв'язок учення Г. Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, а демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас, і нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Г. Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, з творчістю якого був добре обізнаний український філософ.

Не існує безпосередніх доказів знайомства Г. Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурність світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур - тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Г. Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя. Ідеї Г. Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І. Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися «… нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, як у Франції проповідував Руссо».

Слід вказати і на зв'язок основних етико-гуманістичних ідей Г. Сковороди з ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби і розкішного життя, проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників,як К. Транквіліон-Ставровецький, П. Могила, І. Гізель, С. Потоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Г. Кониський. Крім власне, ідейного змісту в їх спадщині, Г. Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю бароко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Г. Кониського і вчення Г. Сковороди виявляється, наприклад, в одному позитивному ставленні етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у «сродній спраці».

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також як і великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був, як теоретик, так і практик. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблемами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди не подобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність.

У педагогічних поглядах Г. Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки: - гуманізм, - демократизм, - висока моральність, - любов до батьківщини і народу.

В притчах «Благородний Еродій», «Убогій жайворонок» та ін., Г. Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого - створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Г. Сковороди розкриття природних здібностей людини.

Великого значення український філософ надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним з положень його вчення «сродної праці» було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якійсь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині. Якщо ж, наприклад не зможе іти ні в яке порівняння з результатами вдосконалення його художніх здібностей.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів - створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Г. Сковороди, суспільство.

Г. Сковорода і як письменник, і як педагог, і як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Його філософські погляди формувалися поступово. У 60-х роках Г. Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні проблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Г. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являються собою спробу викладу переконань автора. Вони включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними зразками епістолярного жанру.

Ця літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекватного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х на початку 70-х років.

Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм - діалогів, трактатів та притч - знаменує новий етап у творчості письменника- філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звернення до різних жанрів, узаконення шкільними риториками і поетиками. В ранній період (50 - 60-ті роки) він творить переважно у жанрах вірша (пісні, епіграми), байки та листа. У подальші роки Г. Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу притчі. Такий характер має більшість його творів. В них він відокремив загалом моралістичні ідеї, що переходять до розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея «сродної праці» як основи щастя; водночас він шукає обґрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософського-естетичного вчення. філософський сковорода соціологічний

Своєрідність філософських ідей Г. Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їх зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. В органічному зв'язку з етико-гуманістичними проблемами у Г. Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється в тому, що він ототожнює етичні і естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне з моральним, краса з добром, потворне з аморальним, тощо. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності, довершеності, тоді як зовнішня краса конечних речей - це лише примарна тінь, що сама по собі не дає насолоди. Саме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природнім нахилам людини, смішними - проявами несродності.

Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків , і тому те, що справді користе для людини, є бажаним для неї, а отже і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Г. Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов'язана з добротою тому, твердить Г. Сковорода, «доброта живе в одній красі».

Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Справжня цінність художніх творів, на думку Г. Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ. Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: «неспорідненість вбиває будь-яке художество».

Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Якщо немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних сподівань. Визначаючи мистецтво з погляду спорідненої праці, Г. Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносять не слова, а сама праця над твором, яка солодша за славу.

На думку Г. Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то вона втрачає все.

У своїх філософський трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища , скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині. Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Г. Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епоха і тому мають рими історичної обмеженості.

Проте в ідеалі така постанова Г. Сковородою дуже цікава й плідна, бо він порушує питання про соціальні умови реалізації природних задатків людини в суспільстві, які оптимально могли б здійснюватися на користь і людині і суспільству одночасно, сприяти гармонії особистих і суспільних інтересів.

Звичайно, що за браком даних наукового характеру мислитель не міг усебічно розкрити поставлену й досі не вирішену проблему. Цим можна пояснити, що він констатує суспільний поділ праці як статичну даність і не розглядає її історичний генезис. Що зумовлює появу нових професій, спеціалізацій, посад і т.д., проблематичним є розуміння Сковородою «сродності» як одного можливого варіанта здібностей. Насправді ж людина має багато чи, принаймі, кілька «сродностей» - здібностей, нахилів, задатків, і за певних умов вона може реалізувати один із них у відповідній формі діяльності, навіть змінюючи професію, але працюючи за покликанням. Крім того, перед визначеність «сродностей» прирікала б суспільство на стагнацію. Сьогодні ми знаємо сотні нових професій, не відомих Г. Сковороді. Вони викликані соціальними потребами суспільства, породжені об'єктивною логікою розвитку матеріального й духовного виробництва. Тому посадово-професійне заповнення місць праці відбувається не на основі породженої «сродності», а завдяки її широким потенційним можливостям пристосовуватися до відповідних соціальних потреб і запитів на дану професію чи вид діяльності, але це вже залежить не від людини, скільки від суспільства, членом якого вона є.

Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх адекватного використання в системі суспільного поділу праці. Він цілком правий, коли розглядає «неспорідненість», працю за нуждою чи зовнішнім примусом як причину індивідуального й суспільного зла. Та соціальні коріння цього явища він не побачив. Адже суспільні потреби зумовлюють попит на ті чи інші соціально необхідні види діяльності, такий соціальний контекст у Г. Сковороди відсутній.

Вихідним началом в аналізі «сродної праці» у нього є не суспільство, а людина, індивід, особистість, котра з народження «запрограмована» на певний вид діяльності. Але ж професій космонавтів, водіїв, трактористів, хіміків чи програмісті не було в минулому, оскільки не існували такі види діяльності і люди не народилися з цими професіями. Їх «сродна праця» з одного боку - детермінована соціальними потребами, а з іншого - широкою варіативністю та мобільністю тих природних задатків («сродностей»), розвиток яких суспільство може використовувати й спрямовувати у відповідності зі своїми потребами.

Досягнення людини є цілком очевидними, так розвиток інформаційного суспільства постає новим рівнем розвитку людства. Але перед нами постає цілком правомірне питання: який характер носять ці зміни як для кожної особистості, так і суспільства загалом? Адже для сучасного типу розвитку суспільств застосовується досить велика кількість концепції. Зокрема, концепція «суспільства споживання» Ж. Бодрійяра. Сучасне людство симулює дійсність. І це не просто вигадки або характеристика майбутнього, а наше сьогодення. Тому конкурентоспроможність виступає необхідною умовою для розвитку людства та окремо взятої особистості, оскільки конкурентоспроможність - це можливість реалізувати свої природні здібності, задатки, які людина втілює в ході конкурентної боротьби. Така конкурентна боротьба буде цікавою і конструктивно для всіх учасників, якщо буде відповідати законам «сродності». Тобто людина буде втілювати те, що є необхідним, те, що виступає її покликом, те, що вона бажає реалізувати. Саме в такому випадку їй ніхто не здатен протистояти: ні інші особистості, ні обставини, завдяки креативності людина здатна віднайти ті шляхи й засоби реалізації, які будуть найбільш оптимальними. І саме це виступає необхідною умовою того, що конкуренція передбачає створення таких особливих специфічних відносин, у які вступають люди в процесі конкурентної боротьби. Ці відносини не є антагоністичними, адже те, що створене самою людиною і реалізовується нею самою, викликає у більшості людей повагу та захоплення. Наприклад, конкурентоспроможними особистостями ми можемо назвати Б. Гейтца, С. Джобса, які реалізували свої можливості за мінімальних затрат (на початку своєї діяльності) і досягли успіху й визнання. Отже, конкурентоспроможність є тією можливістю, яка спонукає до реалізації сутнісних сил людини за умови суперництва, а суперництво, у свою чергу, виступає каталізатором діяльності людини, і «сродність» є її сутнісним виміром.

Соціально-професійну структуру суспільства Г. Сковорода розглядає статистично: є набір «сродностей» і відповідних їм суспільних видів діяльності - професій, посад тощо: «сто сродностей, сто званий».

Виходячи з "паралельності" їх співіснування, автор помилково інтерпретує соціальну структуру суспільства, оскільки вбачає причини соціальної нерівності в передвизначеному "неравному всем равенстве", котре можна подолати відомими засобами самопізнання й вибору відповідного заняття (бо сокола, а не черепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд має проблема соціальної нерівності в його інтерпретації.

Проте Григорій Сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього -- негативне, осудливе, але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковороди проти "мира лукавого" його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії .

Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване на принципах свободи, людської взаємоприязні та щастя.

Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше -- ідеал суспільства Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченні про "горній Ієрусалим".

У праці "Книжечка о чтении Священного писания, нареченная жена Лотова" Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, в котрих він вбачає "сім'я істини", вилученої на основі символічної інтерпретації Біблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людських земних взаємин в "горную республіку"[19,c. 637], де "новый мир и люд божий, земля живых и царство любви, горний Иерусалим; и, сверх подлого азиатского, есть вышний. Нет там вражды и раздора. Нет в оной республике ни старости, ни пола, ни разности -- все там общее. Общество в любви, любовь в боге, бог в обществе. Вот и кольцо вечности. От людей сие невозможно".

Таким чином, ідеал суспільства й соціальних відносин Сковорода вбачає не в світі матеріальних, уречевлених предметних відносин, а у відносинах, що спираються на глибинні духовні й моральні засади, на внутрішні переконання людини, котра здатна керувати тілом і тілесними пристрастями, які суперечать божественному й людському духові, ідеалам добра, щастя та істини.

"Горній Ієрусалим"' Сковорода не розглядає як потойбічний світ чи рай. У цьому і полягає складність розуміння його філософських і соціологічних поглядів, котрі часто подаються у вигляді метикуватої символіки. Він дає власну інтерпретацію Біблії і вбачає в "горній республіці" свій соціальний ідеал, що уособлює вищі духовно стичні цінності Бога - всесвіту та мікрокосму-людини в їх синкретизмі й неподільності, коли людина пізнає в собі Бога, а божественне становить сутність людського (духовного) життя. Може, у цьому й міститься ключ до розуміння останньої фрази з процитованого уривка: "От людей сие невозможно", якою він підкреслює відмінність між реальним суспільством і його ідеалом.

Сковорода здебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу, та це не значить, що він обминає проблему суспільства. Останнє він розглядає як складну систему, уподібнюючи її машині: "Общество есть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны", тому потрібно уникати подібних замішань і берегти основу суспільства, "заступать общества основание -- правду". Правду як головне підґрунтя суспільства Сковорода трактує в дусі традиційних народних уявлень як уособлення істини, антитезу неправди, як відповідність верховному закону, а цей закон "духовний є". Якщо праця с необхідною умовою фізичного існування людини й суспільства, то правда -- його духовний базис. Адже істинна людина створена "по Богу в правді і преподобії істини".

На принципах правди, істини, прагнення до щастя й засновується ідеологія сковородинського гуманізму. Характерними рисами його с визнання цінності людини та її життя, право людини на свободу, щастя, самореалізацію в "сродній праці" тощо. Мислителю відомі шляхи досягнення цього: через само-пізнання та морально-етичну досконалість, а це вихід за межі тілесного, матеріального. Проте не всі це розуміють і зупиняються на видимому, що породжує негаразди в суспільстві: "Кто не желает честей, сребла, волостей? Вот тебе источник ропоту, жалоб, печалей, вражд, тяжеб, граблений, татьбы, всех машин, крючков и хитростей. Из сего родника родятся измены... паде¬ния государств и вся нещастий бездна".

Люди прагнуть багатства, чинів, задоволення плотських потреб, женуться за матеріальним і не розуміють своєї істинної людської духовної сутності, того, що справжнє щастя "внутри нас єсть". Тому за наявності існуючих наук людині не вистачає найголовнішої, "верховнейшей" науки -- науки про людину та шляхи досягнення нею щастя. Сковорода так пише про це: "Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что, на них надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и состоянию, полу и возрасту для того отворена дверь, что счастие всем без выбора есть нужное, чего, кроме нее, ии о какой науке сказать не можно".

Думка про необхідність такої науки була ще раніше висловлена Сковородою в його праці "Асхань" (1767), де він визначає її як "глубочайшую и новейшую", оскільки ще "нигде ей не обучаются", хоч вона є одночасно й "предревняя потому, что самонужнейшая". Це справді так, бо, не пізнавши глибинних джерел власною буття, людина завжди буде приречена на страждання.

Значну частину свого наукового доробку Г.Сковорода присвятив розробці цієї науки. Найголовнішими здобутками її стали про природну людину, котра хоч внутрішня сутність її не зводиться до природного тілесного начала, бо таким для людини є внутрішня духовна й морально-етична сутність і "сродність", самопізнавши які людина здатна свідомо керувати собою, бути внутрішньо вільною і щасливою; працюючи за покликанням і усвідомлюючи велич його змісту -- розгаданого, пізнаного за прихованими символами, людина виходить "из телесных веществ границ на свободу духа".

Сьогодні, коли соціологія та соціальна філософія поставки на архівні полиці дегуманістичні концепції й принципи розуміння людини, соціальних спільнот як механізмів, "гвинтиків", організмів, прямолінійних вульгаризаторських залежностей життєдіяльності від матеріально-технічної бази чи економічних відносин і фетишизації притаманних їм закономірностей, потреба в "верховнейшей" науці, орієнтованій на людину, на знання людського "серця", чи, так би мовити, науки "кардіацентричної" не зменшується, а зростає. Наш великий співвітчизник поставив в умовах нового часу цю проблему -- проблему необхідності створення науки про людину -- людинознавство. Розуміння її потреби вже назрівало в світовій науці й особливо стало відчутним наприкінці XVIII -- на початку XIX ст., коля в західноєвропейській соціальній думці складалася криза, породжена безплідністю двох протилежних підходів у пізнанні людини й суспільства: емпіризмом історіографії та позбавленими соціокультурного емпіричного матеріалу, абстрактного їх аналізу філософією та філософією історії. Першими, хто вказав на це, були К.А. Сен-Сімон та О. Конт: перший поставив питання про необхідність "науки про людину", а другий спробував його реалізувати у своїй соціальній фізиці, більше відомій як соціологія.

Григорій Сковорода до ідеї необхідності науки про людину приходить раніше й іншими шляхами: для нього людина -- не стільки тілесність, скільки складний внутрішній духовно-психологіччий феномен, для Сен-Сімона й Канта -- об'єкт спостереження, експерименту, атомарна одиниця в системі загальних зв'язків. Тут кожен правий і однобічний, а тому сучасна наука про людину інтегрує ці підходи й розглядає її як синтез, систему складного взаємопов'язаний тілесного, духовного, соціального и їх, так би мовити, соціальному філо- та онтогенезі. Але видатний український мислитель мас рацію в тому, що без науки про людину, котра мусить розкрити її глибинну сутність, людська душа ніколи не наповниться щастям.

Г. Сковорода, можливо, був першим мислителем у Європі, хто усвідомив суперечність між науково-технічним і моральним прогресом. В "Разговоре пяти путников об истинном счастии однозначно констатує, про ночі наукові й технічні досягнення не роблять людину щасливою, їй "недостает чегось". Хоч люди "измерили море, землю, воздух и небеса и обеспокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в Луне гор, рек и городов, нашли закомплетных миров несчетное множество, строим непонятные машины, засыпаем бездны, возвращаем и привлекаем стремления водные, что денно новые опыты и дикие изобретения. Боже мой, чего не умеем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чего-то великого недостает. Нет того, чего и сказать не умеем: одно только знаем, что недостает чего-то, а что оно такое, не понимаем". Продовжуючи далі цю думку, Сковорода пише, що математика, медицина, фізика, механіка, музика, чим більше їх смакуємо ("вкушаем"), "тем пуще палит сердце наше голод и жажда". Він бачить вихід з цього в розвитку науки про людину, але для сучасного читача абсолютно адекватно сприймається сковородинське відчуття якоїсь неповноти, дефіциту "серця", відсутності душевної рівноваги та спокою на фоні сучасного стану розвитку науки, техніки, технології, які не зробили людину і людство щасливими, не вгамували "голод і спрагу", а навпаки, викликали ще більший неспокій за непередбачені наслідки суспільного розвитку, бо й сьогодні людям "чогось великого не вистачає". А може цей дефіцит і є тим вічним двигуном, що рухає людину вперед?