Становлення антропології права як філософсько-правової науки

Размещено на http://www.allbest.ru

СТАНОВЛЕННЯ АНТРОПОЛОГІЇ ПРАВА ЯК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ

С.О. Моісеєнкова

Проаналізовано процес становлення і розвитку антропологічно-правового знання у працях мислителів від античності і до наших днів. Зауважено, що становлення антропології права як філософсько-правової науки - тривалий процес, зумовлений історичними, суспільно-політичними умовами та розвитком наукового знання. Окреслено різні наукові точки зору щодо часу виникнення антропології права, етапів її розвитку. Розглянуто розбіжності у категоріальному апараті антропологічно-правового знання, зокрема щодо розмежування понять «антропологія права» та «юридична антропологія» Узагальнено і вивчено значення людини для права у різних філософських концепціях та у дослідженні представників різних наукових шкіл та історичних епох. Виокремлено найбільш цікаві погляди видатних мислителів, які вплинули на подальший розвиток і становлення антропології права. антропологія право філософський

Ключові слова: людина, право, антропологія, антропологія права, юридична антропологія, філософія права.

Постановка проблеми

В юриспруденції дедалі більшого значення набуває намагання співвіднести теорію знання з сутністю людини як розумної істоти, здатної відчувати, мислити, аналізувати, ставити запитання та шукати на них відповіді.

Як у науці про право, так і на практиці акцентується на особистісному та індивідуальному підходах, особливо на психологічних аспектах. Розуміння права потребує більш глибокого пізнання людини, особистості, громадянина, правосвідомості та правової поведінки.

Виникнення і становлення антропології права як філософсько-правової науки пов'язують із необхідністю «розвивати в межах загальної юриспруденції особливу галузь, яка стосується безпосередньо людини, її правового буття» [12, с. 20]. Антропологія права покликана шукати відповіді на запитання про значення людини в праві. Для перспективності подальших досліджень антропологічно-правової проблематики важливим є розуміння процесу, причин та умов зародження антропологічних концепцій у філософії права та їх розвитку.

Стан дослідження. Останнім часом питання співвідношення людини і права в Україні вивчали такі науковці: В. Бігун, О. Грищук, Д. Гудима, А. Кравченко, П. Рабінович, О. Скакун, С. Сливка та ін.

Метою наукового пошуку є висвітлення різноманітності теоретичних поглядів на антропологічну проблематику у філософсько-правовому дискурсі.

Виклад основних положень

Як система знань про людину, антропологія є багатовимірною галуззю наукового знання та складається із різних наукових дисциплін. У її фокусі опиняються, по-перше, біологічні характеристики, які є спільними та відмінними у природі людини; по-друге, питання антропогенезу та еволюції людини і, по-третє, вивчення взаємодії людини і суспільства, дослідження проблеми існування людини [14, с. 32]. Антропологія у філософському дискурсі - не емпірична наука природничого світу, а сукупність філософських учень про буття людини у світі [1, с. 14].

Антропологію права розглядають як учення, яке покликане пізнати людину завдяки розумінню права [27, с. 41]. Антропологія права є складовою філософії права [18, с. 14]. Осмислення предмета дослідження крізь призму антропології права входить до філософського аналізу окресленого явища. В. Нерсесянц із цього приводу зазначає, що «справа в нових підходах до права, у вивченні нових аспектів (граней, проявів, «образів») права, у поглибленні, конкретизації і розвитку наших сукупних знань про право як специфічне соціальне явище, яке виконує суттєву роль в організації і функціонуванні суспільного життя людей в різноманітних умовах і на різних етапах історії людства» [19, с. 3].

Зазвичай у літературі поняття «антропологія права» і «юридична антропологія» ототожнюються. А. Ковлер з цього приводу зазначав, що це «питання смаку - що ставити на перше місце - «людину» чи «право» [12, с. 20]. Однак для вироблення чіткого категоріального апарату слід звернути увагу на спроби розмежувати ці поняття.

Так, Л. Удовика розділяє дві традиції: одна - пов'язана з антропологічним аспектом у філософсько-правовій думці (антропологія права), інша - це власне історія юридичної антропології як науки, що сформувалася під безпосереднім впливом процесу колонізації (юридична антропологія). Водночас коріння першої традиції сягає ще епохи еллінізму, а інша формується у період великих географічних відкриттів і колонізації, коли тогочасні етнологи, а згодом і юристи, вирішили укласти справжній історичний і етнологічний атлас розвитку права (І. Бахофен, Ф. Боас, Н. Куланж, Дж. Мак-Ленан, Б. Малиновський, Л. Морган, Г. Самнер-Мен, Дж. Фрезер та ін.). Поняття «юридична антропологія», на думку Л. Удовики, вживається у більш широкому значенні й охоплює всі явища, більшою чи меншою мірою пов'язані з правом, а поняття «антропологія права» вживається у більш вузькому значенні, ним оперують, аналізуючи антропологічний зміст норм та інститутів права [23, с. 245-246].

Передісторія юридичної антропології має давні витоки. Ще Протагор висловлював думку, що «людина - це міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». А в основі співжиття людей повинні бути не закони космосу, а людська «природа» [25, с. 452].

Як і багато інших наук, юридична антропологія виникає на межі низки гуманітарних дисциплін, таких як філософія, культурологія, історія, соціологія, етнологія, соціальна антропологія тощо. Серед юридичних дисциплін примітним є вплив на неї історії права в контексті порівняльного права.

Приблизний час становлення юридичної антропології - середина ХІХ ст. Недаремно саме тоді зріс інтерес до еволюційних закономірностей розвитку тих чи інших явищ, цікавість науковців була спрямована до архаїчних, екзотичних суспільств і форм права, поступово набуті емпіричні та теоретичні знання проектувалися на правові системи сучасного суспільства.

На думку Н. Рулана, етапами становлення антропології права є: еволюцонізм, який виник у ХІХ ст. Його представляють І. Баховен, Ф. Енгельс, Дж. Мак-Леннан, К. Маркс, Л. Морган та Г. Самнер-Мен; у кінці ХІХ ст. розвивається у межах історичної школи на чолі з Ф. Боасом; свій внесок у розвиток антропології права зробив функціоналізм Б. Маліновського, який запропонував розглядати суспільство як єдине ціле; останнім етапом становлення сучасної антропології права Н. Рулан вважає неоеволюціонізм, який сформулював Е. Гобель [22, с. 25-28].

Інакше вважає А. Ковлер, який зазначає, що антропологія права виникла у XV столітті і була заявлена як самостійна наука у праці Ж. Руссо. Вчений наголошує, що ще Марко Поло у своїх записках закликав визнавати самобутність інших народів. Також цю ідею продовжували дослідники і мандрівники епохи Відродження [12, с. 36-52].

Філософські тлумачення сутності права, його місця та ролі у суспільстві, зв'язок права з іншими явищами власне в межах філософського світогляду виникли ще в період античності.

Арістотель (384-322 рр. до н. е.), поєднавши філософські, натуралістичні та релігійні знання про людину, намагався дослідити духовний вимір життя людини, започаткувавши античну антропологію. Арістотель заперечував попередньо розвинену концепцію «космічного закону», вважаючи законом лише ті норми, які регулюють поведінку розумних істот - людей.

У доктрині Арістотеля людина є частиною природи, а людські дії спрямовані до цілей, які людина визначає за допомогою розуму. Людський розум, ураховуючи природні цілі, провадить людину до того, що для неї добре, узгоджується з її розумною природою [3, с. 16-17].

Не можна недооцінити внесок Сократа у становленні засад філософської антропології. Сократ поставив людину у центр філософії. У людській свідомості він убачає суб'єктивний елемент - Даймоніум, який є внутрішнім голосом і совістю. Сократ зробив висновок про існування об'єктивної істини, відповідно, об'єктивних моральних норм. Мислитель виділяв роль знання як визначальну у проблемі співвідношення права і свободи і, відповідно, справедливості суспільного життя [8, с. 108-109].

Ф. Аквінський ще у ХІІІ столітті зазначав про, зокрема, здатність людського інтелекту, як «верховного дійства», прирівнюючи інтелект до «духу». У праці «Сума проти язичників» філософ зазначає: «У Бога сутність збігається з існуванням, загальне - з конкретно-одиничним, буття - з пізнанням, суб'єктивний аспект істини («істина в інтелекті») з її об'єктивним аспектом («істина в предметі»)... відблиск цієї божественної ясності - висвітлююча, організуюча, упорядковуюча діяльність людського розуму. «Справа мудрого - все впорядковувати» [15, с. 37-39].

Відчутне повернення до антропологічного світосприйняття охоплює епоху Відродження. Людина стає домінуючою цінністю, відтак внутрішній світ людини, її природа стають предметом особливого інтересу з боку митців і філософів.

Вплинула на антропологію права і Реформація, яка змінила схоластичне розуміння природного права і звільнила його від теологічного трактування, що призвело до появи нових пошуків осмислення правового буття людини. Розвиваються нові доктрини щодо місця людини у правовій реальності. Серед найбільш визнаних теоретиків варто згадати Г. Гроція, Д. Дідро, С. Пуфендорфа, Ж. Руссо та ін.

Новий час тяжіє до раціонального обґрунтування права. Право сприймається як об'єктивна сила, завдяки якій урегульовуються відносини між членами суспільства. Із раціоналістів Нового часу варто згадати Т. Гоббса, який теж визначав особливе місце людини у формуванні та існуванні права. Згідно з теорією Т. Гоббса, рушійною силою у людській взаємодії є страх та природний егоїзм: «Всі великі і міцні людські суспільства мають своїм джерелом не взаємну доброзичливість, а взаємний страх людей» [7, с. 289].

Організацію суспільства у державу, із пануванням права та законів, Т. Гоббс убачає як потребу у захисті, адже де немає держави, там немає порядку, панує війна, бідність і дикість. Корисність і бажання людини до самозбереження є природними факторами у соціальному бутті людини [7, с. 609]. Розділяючи поняття «природне право» (right of nature) і «природний закон» (law of nature), Т. Гоббс інтерпретує останній як настанову чи віднайдене розумом загальне правило, згідно з яким людині забороняється чинити те, що згубне для її життя [6, с. 98]. Тобто безпосередньо визнається участь розуму через людину у визначенні закону, а саме - в окресленні меж природнього права. Суверен не обмежується дією природних законів, його законодавча влада є абсолютною (у цьому вбачається недотримання арістотелівської традиції, у якій панування закону вважається досконалішою моделлю).

Дж. Локк, як і Т. Гоббс, вважає, що загальне і всезагальне - це продукт розуму. «Загальне і всезагальне не стосуються до дійсного існування речей, а є такими, які винайдені і створені розумом для його вжитку і стосуються лише знаків - слів чи ідей» [17, с. 471]. Водночас він запровадив зовнішній підхід до природи людини, вважаючи, що лише емпірично здобуті знання, на основі взаємної згоди у суспільстві, творять публічні відносини, які, своєю чергою, опосередковуються матеріальними інтересами. Саме вони мають забезпечуватися законотворчою активністю [10, с. 89].

XVIII ст. відзначилося в історії філософської думки раціоналістичними тенденціями, зокрема щодо знань про людину. Дискусії про право набувають більш антропологічного виміру. Людина розпочинає сприйматись як суверенна особистість, її значення у філософських доктринах укріплюється. Цьому сприяла, зокрема, робота Ш. Монтеск'є («Дух законів» 1748 р.), який правову систему узалежнював від соціокультурного устрою того чи іншого народу, стверджуючи, що правовий порядок того чи іншого суспільства визначається найперше інтересами людей, а також об'єктивними умовами їх існування. Ш. Монтеск'є був чи не перший, хто порівнював інші суспільства зі своїм. Мислитель вважав, що правові закономірності є індивідуальними для кожного народу і визначаються більше географічними та демографічними факторами, а не історичним періодом. Він також зазначав: «...залежність між правом і суспільством така, що передання права від одного суспільства до іншого неможливо, хіба що ці суспільства мало чим відрізняються» [22, с. 25].

Отож, у XVIII столітті сформувалися основи загальної, культурної та соціальної антропології, на які спиратиметься і антропологія юридична.

ХІХ століття відзначилось, зокрема, поширенням юридичної етнології, порівняльної юриспруденції, юридичної археології тощо.

Окремо слід згадати про соціальні та історичні умови становлення антропології права у цей період. ХІХ століття стало для західної науки інформативним щодо відкриттів примітивних колонізованих суспільств. Європейське право стикається із правовими системами інших континентів, у практичному розумінні шукаються шляхи подолання конфліктів між правом колоніальних територій та метрополій. Влада і право, яких раніше вважали продуктом цивілізації, на подив європейців у особливих формах були притаманні і «туземцям». У повсякденному житті вони дотримувались загальнозрозумілих правил і сповідували ієрархію. Це доводило, що незалежно від таких умовностей, як ступінь цивілізованості суспільства, у співжитті людей існують механізми стримування хаосу і прагнення порядку незалежно від наявності держави і соціальних інститутів, а також за практично повної відсутності писаного права [1, с. 15-16].

З цього часу написано багато праць, присвячених дослідженню закономірностей виникнення соціально-регулятивних механізмів, організації суспільства, економічних відносин примітивних суспільств. Серед них, зокрема, роботи Л. Моргана, Г. Мена та ін.

Так, Г. Мен виділяв три стадії еволюції права: спочатку люди вважають, що право дається їм від богів, які його диктують правителям, потім правом вважається звичай і лише після цього - закон [16, с. 1266-1268].

Ще один італійський філософ А. Росміні (1797-1855) розробив фундаментальні дослідження у шеститомній праці «Філософія права». Особа (person), згідно з концепцією А. Росміні, є «реальною індивідуальністю» [29, с. 17].

Що стосується походження законів, то А. Росміні пов'язує його із «асоціюванням людей між собою». Людина, будучи членом асоціації (суспільства), повинна сприяти спільному добру членів такої асоціації та отримувати взамін свою частку добра [29, с. 35].

Цікаво, що А. Росміні розділяв «практичний розум маси» і «спекулятивний розум індивідів». Для того, щоб суспільство досягло своєї мети, ці два «розуми» повинні бути спільними у тому, що є благом, а що - злом [29, с. 126]. В іншому випадку інтереси не збігаються, у суспільстві виникає дисбаланс, воно не виконує своє призначення.

Внесок у соціальну та культурну антропологію здійснили також А.Адлер, І. Бахофен, Ф. Боас, П. Бурдьє, Е. Гоффман, Е. Дюркгейм, Дж. Мак-Леннан, Б. Маліновський, М. Мосс, З. Фрейд, К. Хорні, К. Юнг та інші.

Інтерес до філософської антропології значно зростає у кінці ХХ століття. Згадуючи праці мислителів цього періоду, неможливо оминути увагою філософську творчість Г. Гегеля, одного із найвпливовіших філософів Європи. Г. Гегель уводить у науку поняття індивідуальної волі, яка є суб'єктивним вираженням права. Лише через узгодження з волею окремого індивіда право, зокрема в договорі, реалізується об'єктивно.

Дійсність світу Г. Гегель визначає як об'єктивований дух або «етичне життя народу» [5, с. 235]. Крім того, Г. Гегель уважав, що моральність репрезентується у суспільстві через право. У людському середовищі, згідно з теорією Г. Гегеля, важливе місце посідає самоусвідомлення власної свободи та її взаємовизнання.

Із екзистенціалістів Л. Феєрбах розглядає світ як органічне ціле, у центрі якого - людина. Антропологія є центральною темою у вченні філософа і має універсальне значення. Л. Феєрбах визнає людську чуттєвість абсолютом. Суспільній природі філософ протиставляє сутність конкретної, індивідуальної людини. Таке висвітлення своїх ідей в чітко антропологічному варіанті Л. Феєрбах називає «філософією майбутнього» [24, с. 127-128].

Активна антропологізація правознавства здійснювалася із середини ХХ ст., як реакція на результат двох світових війн. Юридична антропологія викристалізувалась і з соціальної та культурної антропології, юридичної етнології та археології, набула самостійного значення як окрема наука, як і багато інших синтезованих наук. ХХ століття відзначилось також розвитком соціальної філософії.

У американській школі антропології визначним був 1941 рік, коли опублікована праця антрополога Е. Гобеля та юриста К. Ллевелі- на «Право первісної людини», де на перетині двох наук було описано право аборигенів індійців.

Щодо Європи, то тут французький філософ К. Леві-Строс синтезував усі філософські людиномірні напрями задля вивчення «універсальної людини». Ця глобальність, на його думку, полягає у «колективному несвідомому» кожної людини, що об'єднує всіх людей у мотиваціях, сигналах, спонуканнях у масу [12, с. 60-63].

Юридичній антропології присвячена також однойменна праця французького автора Н. Рулана - французького вченого-юриста, що належав до засновників Французької асоціації юридичної антропології, визнаного фахівця у цій галузі. Н. Рулан вважає юридичну антропологію «дочкою історії права», аргументуючи, що вона виникла у ХІХ ст., адже «дуже швидко взяла на себе завдання Прометея, ставши програмою юридичного еволюціонізму» [22, с. 24].

Н. Рулан характеризує антропологію права як «дисципліну, яка шляхом аналізу письмового чи усного слова, практики і системи представництва вивчає процеси юридизації, притаманні кожному суспільству, і прагне виявити їх внутрішню логіку» [22, с. 7].

В українській філософській традиції також є чимало праць, які стосуються антропології права. Видатним представником антропоцентричної традиції у філософській думці є Г. Сковорода. Філософія Г. Сковороди ґрунтується на пошуку смисложиттєвих законів людини. Мислитель наголошував, що людина є істотою духовною [26, с. 148]. У «філософії серця» Г. Сковорода обґрунтовує духовну сутність права, його узгодженість з внутрішнім світом людини, її волею. Антропологізм у філософії Г. Сковороди проявляється у вираженні права від волі людини, через взаємодію трьох світів: макросвіту (Всесвіту), мікросвіту (Людини) і символічного світу (Біблії). Використовуючи термін «сродність», філософ застосовує його до міри справедливості, гармонії між правом природним і законами.

Також слід зауважити про антропологічне обґрунтування права видатним українським мислителем П. Юркевичем. У своїх працях «Із науки про людський дух», «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», «Історія філософії права. Вступ» та ін. П. Юркевич серед ноуменального світу («царства ідей») та феноменального світу («царства примарного існування тілесного світу») виокремлює реальний світ, або «царство розумних істот». В основі його правових ідей глибоко вкорінений принцип індивідуальності, примату людських цінностей над розумом у правотворенні. «...Серце є стрижень, на якому викарбуваний природний моральний закон» [28, с. 326].

Серце і є тим регулятором, яке відрізняє правильне і неправильне, справедливе і несправедливе. Основою гармонійного суспільного співжиття індивідів є людська моральна зрілість, любов до інших, жертовність.

Інший український філософ-неокантіанець Б. Кістяківський теж приділяв багато уваги антропології права, співвідносячи свідомість індивіда та право. Правові норми, згідно з теорією Б. Кістяківського, покликані регулювати поведінку людей стосовно зовнішнього світу. Внутрішній світ людини контролюється етикою. «Правові норми, визначаючи зовнішню поведінку, не є чимось зовнішнім, бо живуть у свідомості людини і є такими ж внутрішніми елементами нашого духу, як і етичні норми» [11, с. 612].

У радянський період антропологічні аспекти права залишались переважно поза увагою науки у зв'язку із надто поширеним позитивістським праворозумінням. У питанні зв'язків між людиною і правом марксизм так трактував останні: право може існувати без держави, але воно пов'язано з наявністю публічної влади. Однак у цих умовах правознавці продовжували вивчати звичаєве право, також розвивалась етнографія [1, с. 25].

Останніми роками існує позитивна динаміка у розвитку і поширенні знань антропології права в Україні. Дедалі більше науковців звертають увагу на цю проблематику. П. Рабінович спирається на антропологічний принцип права, констатуючи, що свобода людини дана їй біосоціальною природою, а не залежить від припису держави. Людина здатна обирати варіант поведінки, керуючи своєю волею. Перелік прав людини, закріплених Конституцією України, не є вичерпним, а тому, на думку П. Рабіновича, можливе розширення такого переліку, виникнення нових прав та свобод [21, с. 22-23].

Щодо об'єкта та предмета загальної теорії держави і права П. Рабінович виділяє такі тенденції, як антропологізація, глобалізація і деформалізація науки. Тенденція до антропологізації правового вчення означає, що роль і місце людських властивостей у теорії права та держави стає центральною складовою предмета. До прикладу, визнається існування антропології права як окремої галузі знань [20, с. 25].

В. Бігун розглядає людський вимір права через дослідження людини як феномена, зокрема у праві. У своїх розмірковуваннях В. Бігун уводить поняття «правове людинорозуміння» - систему понять, категорій, концепцій, поглядів, підходів, тлумачень, уявлень, ідей тощо, які відображають зміст і форму розуміння людини у праві [4, с. 5].

Під час дослідження антропологічного принципу у філософії права А. Кравченко констатує плюралізм підходів до розкриття сутності та тлумачення права. Досліджуючи сутність природного права, буття права, онтологічний характер права, А. Кравченко робить висновок, що сьогодні провідний напрям розвитку філософії права та її пріоритетне завдання - це розробка онтологічного обґрунтування права на основі антропологічного принципу [13, с. 52].

Висновки

Антропологія права як галузь наукового знання зародилась на межі філософії та правознавства у вивченні традиційних суспільств і звичаєвого права. Однак питання буття людини у правовій реальності завжди вивчалося у багатьох філософських концепціях і здавна цікавило науковців. Сьогодні праворозуміння неможливо без урахування антропологічного чинника. Досліджуючи ту чи іншу проблематику, слід зважати на людський фактор, який суттєво впливає на правову реальність.

Література

1. Агафонова Е. А. Юридическая антропология: концептуальные идеи и принципы: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Елена Алексеевна Агафонова; Рост. юрид. ин-т МВД РФ. - Ростов-на-Дону, 2009. - 145 с.