Філософія Е. Фромма та Ф. Ніцше: свобода та самореалізація особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Філософія Е. Фромма та Ф. Ніцше: СВОБОДА ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

Гречкосій Р. М.

аспірант кафедри історії філософії

Визначено та обґрунтовано феномен свободи особистості у філософії Е.Фромма та Ф.Ніцше. Проаналізовано роль індивідуальної свободи у становленні особистості, з'ясовано значення індивідуальної свободи в умовах процесу самореалізації особистості. Розглянутий взаємовплив суспільної та індивідуальної свобод у процесі життєдіяльності особистості, розкрито роль індивідуального вибору як компонента в систем реалізації індивідуальної свободи. ніцше свобода філософія фромм

Ключові слова: свобода, індивідуальна свобода, “свобода для ”, “свобода від”, самореалізація особистості, надлюдина.

В історії філософії проблематика вибору як вольового акту самовизначення і самореалізації людини розглядалася досить широко. Визначаючи людину як особистість, що усвідомлює свою відповідальність за власну життєдіяльність, засновники світової філософії розглядали вибір, що об'єктивується у конкретних рішеннях і вчинках, як міру особистісної свободи, її найважливіший якісний показник. Для розвитку самореалізації особистості потрібна певна свобода, свобода снування та дії, яка б дала можливість робити власний вибір, обирати ті цінності та норми, які вона поділяє й розуміє, як прийнятними для не. Однак людина - істота соціальна, тому при реалізації індивідуально свободи має зважати на суспільну свободу.

Одне з центральних місць в аналізованій темі належить питанню про умови і ситуації вибору, а також про ціннісні орієнтири людського вибору. Особливу роль у виборі відіграють моральні установки особистості (Е.Фромм). Саме внаслідок особистісного вибору людина може бути причетною до сил добра чи зла. Зовнішня немотивованість вибору, на якій наполягають чимало дослідників феномену людської свободи, насправді виявляється хибною. Свідомо чи несвідомо особистість перебуває під впливом багатьох моральних вимог, індивідуальна автономія вибору не виключає врахування його значимості для інших людей, близьких і далеких.

Визначальний вплив на ситуацію вибору чинить свідомість і почуття відповідальності. Плюралізм вибору - це наявність якнайширшої різноманітності мотивів людської діяльності, кожний з яких може бути по-своєму виправданий, особливо в період суспільної нестабільності, смути, кризи, що супроводжується черговим “крахом кумирів” (Ф.Ніцше), переоцінкою цінностей, наділяє питання про відповідальність вибору особливим сенсом.

Отже, на сучасному етапі актуальною є потреба у визначенні та обґрунтуванні феномену свободи особистості, аналіз та уточнення ролі індивідуальної свободи у становленні особистості, з'ясування значення індивідуальної свободи в умовах процесу самореалізації особистості, висвітлення взаємовпливу суспільної та індивідуальної свобод у процесі життєдіяльності особистості, розкриття ролі індивідуального вибору як компонента в систем реалізації індивідуальної свободи.

На жаль, на сучасному етапі не існує ґрунтовних досліджень порівняльного аналізу проблеми свободи в процесі самореалізації особистості в концепція Е.Фромма та Ф.Ніцше. Однак існує цілий ряд праць присвячених проблемі індивідуальної свободи в процесі самореалізації особистості. Це пов'язано з тим, що, як зазначає В.Гьосле, витоки глобальної екологічної кризи, соціальної кризи пов'язуються з метафізикою новочасної європейської філософії та статусу суб'єкта, що був сформований в її межах. Тому особливу увагу починає привертати актуалізація свободи, яка була предметом міркувань багатьох філософів, зокрема, І.Канта, Г.Гегеля, А.Шопенгауера, Ж.-П. Сартра, Ф.Ніцше, К.Ясперса, М.Бердяєва, В.Соловйова, В.Франкла, Е.Фромма та інших.

Можна констатувати, що в історії філософської думки розуміння свободи пройшло тривалу еволюцію - від “негативного” розуміння, як “свободи від чогось”, до “позитивного” розуміння, як “свободи для чогось”. Саме про таку свободу, вільну від перекручень “об'єктивації”, писав видатний філософ М. Бердяєв, Ця проблема була також предметом розгляду А.Андрєєва, І.Бичка, Б.Буйла, Р.Гальцева, В.Зеньковського, Л.Карсавіна, С.Пролеєва, В.Розанова, І.Сиземської, Г.Федотова, Л.Шестова та інших. У свою чергу, дослідження Л.Губерського, М.Михальченка, Б.Новікова, О.Полисаєва, М.Степика, В.Табачковского, Л.Шашкової, Н.Хамітова, В.Чуйка та ін. дозволили виявити, що перехідні суспільства, у тому числі й українське, починають поступово усвідомлювати всю широту значення поняття “свобода”, завдячуючи складним рефлексивним практикам.

Проблемі самореалізації особистості у вітчизняній гуманітарній науці стали роботи, присвячені засадним питанням людини: її сутнісним силам, структурі та умовам їх реалізації. Це дослідження таких учених, як І.Бекешиної, І.Бойченка, Л.Буєвої, Є.Головахи, А.Здравомислова, О.Мисливченка, Л.Когана, Н.Паніна, Г.Смирнова, Л.Сохань, В.Тихонович, В.Шинкарука, Н.Шаталової та ін.

На нашу думку, поняття свобода в контексті самореалізації особистості посідають особливе місце в концепціях Е.Фромма та Ф.Ніцше. Тому метою даної статті буде аналіз змісту поняття “свобода” та “самореалізація особистості” в філософії Ф.Ніцше та Е. Фромма.

Виходячи з даної мети поставлено такі завдання:

- проаналізувати проблему індивідуальної свобода особистості в процесі самореалізації в філософії Е.Фромма;

- висвітлити теорію “Надлюдини” Ф.Ніцше як це кінцеву мету процесу самореалізації особистості;

- провести компаративний аналіз творчості Е.Фромма а та Ф.Ніцше з питань індивідуальної свободи в умовах процесу самореалізації особистості.

Особистість - це не пасивний продукт обставин, а активний суб'єкт своєї життєдіяльності, що народжується й живе в історично сформованому середовищ. Вона приймає остаточне рішення щодо своїх дій, як залежать як від об' єктивних умов снування, так від рівня свідомості, почуттів, волі. Особистість живе у певному сторичному середовищ, яке впливає на формування соціально-детермінованої індивідуальної свободи через економічні, соціальні, культурні та інші чинники.

У філософському словнику, свобода визначаться як особистісна воля, можливість діяти на власний розсуд, відсутність неволі, рабства, приниження [9]. Свобода як одна з основних філософських категорій характеризує сутність людини сутність людства, їх існування. В історії філософської думки це поняття пройшло тривалу еволюцію - від “негативного” (свобода від) до “позитивного” (свобода для). Філософія свободи була предметом роздумів як Е.Фромм, так і Ф.Ніцше.

Діапазон розуміння цього поняття надзвичайно широкий - від повного заперечення самої можливості вільного вибору (у концепціях біхевіоризму) до обґрунтування “втечі від свободи” (Е.Фромм) в умовах сучасного цивілізованого суспільства. В концепціях Ф.Ніцше та Е.Фромма індивідуальна свобода особистості - це питання про свободу волі, про вибір, про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості вольового, раціонального, ціннісного.

У філософсько-психологічному аспекті свобода - це інтенція, що полягає в прийнятті необхідного для людини рішення, в здатності робити індивідуальний вибір, це можливість бути, стати і, у підсумку, самореалізуватися. Вона є своєрідною рушійною силою активності суб'єкта. Таким чином, можна трактувати свободу волі, що виходить з власного “Я”, як прояв індетермінізму. Розвиток особистості має бути вільним, без насильства примусу, оскільки особистість і її свобода - це дві сторони одного процесу. Адже людина як суб'єкт вільної (свідомо мотивованої) діяльності й кваліфікується як особистість.

В даному контексті Е.Фромм пропонує концепцію, необхідну для аналізу питання “чим є свобода для сучасно людини” [11]. Свобода визначає людське існування, причому поняття свободи змінюється разом зі ступенем усвідомлення людиною себе само як незалежно самостійної істоти. Процес розвитку свободи, наголошу Е.Фромм, носить діалектичний характер: з одного боку - це розширення комунікаційної сутності людини, з іншого - посилення ізоляції, що приводить до посилення відчуття безсилля та відчаю.

Що ж означає свобода для сучасно людини? Людина стає автономнішою до зовнішніх умов снування, стає індивідуальністю, проте не поглиблює особисту (індивідуальну) свободу, а пристосовується до загальноприйнятого сприйняття дійсності, що зумовлю викривлене відображення особистісної сутності. Всупереч своєму благополуччю, сучасна людина пригнічена глибоким відчуттям безсилля, здебільшого пасивно зустрічає катастрофи, що насуваються на цивілізацію.

Зв'язок між індивідом зовнішнім світом слабшає в результаті поглиблення процесу індивідуалізації особистості, що призводить до відокремлення індивіда в окреме ціле. Однак свобода від зовнішнього світу може стати надбанням тільки у тому випадку, коли внутрішні умови існування і розвитку особистості дозволяють усвідомити прийняти власну індивідуальність. В іншому ж випадку, пристосовуючись до суспільного зразку, незважаючи на вагання сумніви з приводу потреб власно сутності, можна розширити свої власні можливості, але ціна висока: відмова від своєї індивідуальної свободи.

Чи можливий стан індивідуальної свободи, в якому індивід існує як незалежна особистість, але не ізольована, а у взаємодії зі світом, іншими людьми природою? Е.Фромм вважає, що цей стан можливий через самореалізацію і самоствердження особистості. На думку ідеалістів, самореалізація індивіда досягається тільки завдяки зусиллям інтелекту, коли розум пригнічує оберігає людську сутність [11, с. 95].

Однак при цьому розум стає в' язнем, обидві сторони (розум і відчуття) завдають шкоди один одному. Індивідуальна свобода полягає у аксіоматичній, внутрішньо-спонтанній активності цілісної структури особистості. Адже при будь-яких проявах спонтанно діяльності індивід взаємодіє з зовнішнім світом, та при цьому його індивідуальність стає сильнішою, оскільки вона діяльна [15, с. 252].

Отже, “індивідуальна свобода як самореалізація особистості передбачає безумовне визнання унікальності індивіда, що особистість центром метою власного буття; розвиток індивідуальності особистості. Формування та розвиток індивідуальної свободи - це основна мета самореалізації особистості, яка не може бути підпорядкована іншим” [1, с. 123].

Аналіз життєдіяльності людини будується Е. Фроммом на розробці двох провідних ліній: проблеми свободи людини та проблеми реалізації активності людини у світі. При цьому між зазначеними лініями існує нерозривний змістовний взаємозв' язок. Свобода у Е. Фромма виступає перш за все як якесь абстрактне поняття.

Проте свобода притаманна людині екзистенційно і є об' єктом її устремлінь, визначає людське існування як таке. Свобода, як і все, так чи інакше має відношення до людини, двоїста. Свобода у вченні Е.Фромма володіє діалектичної природою. З одного боку, “свобода принесла людині незалежність і раціональність його існування”, з іншого - “ізолювала її, пробудила в ньому почуття безсилля і тривоги” [11, с. 8].

Е.Фромм розрізняє два основних види свободи: “свобода для” і “свобода від”. Відокремлюючи від природи, людина звільняється, індивідуалізується. Це здобута свобода (“свобода від”) - первинний рівень. Процес звільнення від природи, по суті, є діалектичним: разом із зростанням індивідуалізації виникає відокремлення особистості: іншим аспектом процесу індивідуалізації є зростаюче самотність [11, с. 29-34]. Бажання побороти самотність викликає прагнення відмовитися від індивідуальності. Однак це не єдиний шлях. За словами Е.Фромма, “інший шлях - єдино продуктивний, що не приводить до нерозв'язних конфліктів, - це шлях спонтанних зв'язків з людьми і природою, тобто таких зв'язків, які з'єднують людину з миром, не знищуючи її індивідуальність. Такі зв'язки, найвищими проявами яких є любов і творча праця, кореняться в повноті і силі цілісної особистості і тому не обмежують розвиток особистості, а сприяють цьому розвитку до максимально можливих меж” [11, с. 35].

Іншим проявом діалектики процесу індивідуалізації виступає розвиток особистості людини в онтогенезі. Зростання індивідуалізації і зростання особистості є десинхронізованим. Е.Фромм пише: “Якби кожен крок в напрямку відокремлення та індивідуалізації супроводжувався відповідним зростанням особистості, розвиток дитини був б гармонійним.

Цього, однак, не відбувається. У той час як процес індивідуалізації проходить автоматично, розвиток особистості стримується цілим рядом психологічних і соціальних причин... Якщо б процес розвитку людства був гармонійним, якби він слідував певному плану, то обидві сторони цього розвитку - зростаюча могутність і зростаюча індивідуалізація - могли б урівноважитися. Насправді ж історія людства - це історія конфлікту і розладу” [11, с. 37-39].

Таким чином, згідно думки Е.Фромма, “людське існування і свобода з самого початку нероздільні” [11, с. 37], але головним чином в людському існуванні переважає “свобода від” - свобода від інстинктивної обумовленості дій, оскільки власне людське існування і починається тоді, коли досягає “певної межі розвиток діяльності, не обумовленої вродженими механізмами: пристосування до природи втрачає примусовий характер, і способи дій вже не визначаються спадковістю, інстинктами” [11, с. 37].

Наступний рівень здобуття свободи - проблема самовизначення в світі, проблема реалізації позитивної свободи (“свободи для”), заснованої на неповторності та індивідуальності кожного [11, с. 217-220]. “Е.Фромм вважає позитивну свободу, “свободу для”, головною умовою зростання і розвитку людини”, зазначає Д.Леонтьєв [2, с. 17]. У спробі самоствердитися в світі людина не завжди адекватно використовує можливості здобутої свободи.

Е.Фромм зазначає, що людина “могла би вільно діяти по своїй волі, якби знала, чого вона хоче, що думає і відчуває”. Але вона цього не знає, і тому в пошуках основ самовизначення пристосовується до існуючої соціальної дійсності, набуваючи Я, далеке від власної сутності [11, с. 213-214].

“Свобода від” носить негативний характер, оскільки ввергає людину в нове рабство - вже від соціальної дійсності, людина не набуває впевненості - у неї є лише ілюзія стабільності, отримана ціною втрати цілісності свого індивідуального “Я” [11, с. 214]. Таке самовизначення не є істинним, оскільки тут людина втрачає свою сутність і індивідуальність. По суті, негативна свобода є регрес до первісного стану (а точніше, до ілюзії первісного єднання), відмова від вільного існування, а отже - відмова від індивідуальності. Позитивна свобода робить людину “центром і метою свого життя” [11, с. 215].

Вона заснована на постулаті, що вищою метою є розвиток індивідуальності і реалізація особистості людини. Д.А. Леонтьєв зауважує, що Е.Фромм підкреслює необхідність розуміння свободи як акту “самовизволення в процесі прийняття рішення”, динамічного, поточного стану [2, с. 17].

Як пише Е.Фромм: “позитивна свобода полягає в спонтанній активності всієї цілісної особистості людини” [11, с. 215]. Тим самим Е.Фромм вказує на неподільність свободи і активності людини, при цьому акцентуючи увагу на співрозмірності даних понять особистісної організації індивіда. С.Мадді в розділі “Периферія особистості: модель самореалізації. Позиція Фромма” вказує, що Е.Фромм робить акцент на дотриманні особистістю своєї людської природи [3].

Кожний момент реалізації як індивідуального устремління того чи іншого різновиду свободи відповідає певній формі активності: між ними існує тісний взаємозв'язок. Е.Фромм аналізує активність людини, виділяючи кілька її загальних різновидів. Найбільш адекватним для цілісної розвинутої особистості видом активності Е. Фромм називає продуктивну активність (у роботі “Втеча від свободи” цей вид активності Е.Фромм позначав як спонтанну). Продуктивна активність протиставляється вимушеній активності, механічній активності робота, “нав'язаної індивіду його ізоляцією і безсиллям” [11, с. 215]. Спонтанна активність має в якості причини власне спонукання особистості (в такому ракурсі розкривається субстанціональність людської особистості, тобто її можливість бути причиною самої себе). Продуктивна активність - це не просто дія, це творча дія, особливий стан внутрішньої активності, “яка може проявлятися в емоційної, інтелектуальної і чуттєвої життя людини, а також і в його волі” [11, с. 215].

Продуктивність тут означає не кількісний, а якісний аспект людської діяльності: не дія як така, не результат, а проникнення в суть речей, “той процес, який відбувається в людях з глибокою самосвідомістю, або в людях, які дійсно “бачать” дерево, а не просто дивляться на нього, або в тих, хто, читаючи вірші, переживають ті ж поштовхи душі, що і поет, який висловив їх словами, цей процес може бути дуже продуктивним, незважаючи на те, що в результаті його нічого не “виробляється” [14]. Як передумови спонтанності Е. Фромм називає злиття різних сфер життя людини в єдине ціле, набуття цілісності, гармонії всієї особистості. За словами Е.Фромма, “спонтанна активність - це єдиний спосіб, яким людина може подолати страх самотності, не відмовляючись від повноти свого “я”, бо спонтанна реалізація його сутності знову об'єднує його з миром - з людьми, природою і самим собою” [11, с. 217]. Возз'єднання всіх сторін особистості на новому рівні супроводжується злиттям індивіда з миром, що дозволило С. Мадді побачити у вченні Е. Фромма модель самореалізації як самовдосконалення, тобто “прагнення людини перебороти реальні чи уявні недоліки” [3].

Це абсолютно новий синтез, відмінний від первісної нерозрізненості природи і людини: в цій єдності особистість не слабшає, не втрачає себе - вона стає сильнішою, бо особистість “сильна настільки, наскільки вона діяльна” [11, с. 217]. Е.Фромм наголошує:

“Продуктивні особистості оживляють все, чого б вони не торкнулися. Вони реалізують свої власні здібності і вселяють життя в інших людей і в речі” [14].

В роботі Е.Фромма “Мати чи бути?” розкривається ще один аспект продуктивної активності в дихотомії відчуженості/невідчуженості. Невідчужена активність дозволяє людині відчувати себе як суб'єкта своєї діяльності, при цьому активність особистості є проявом її потенцій, особистість та її діяльність виступають в єдності. Відчужена активність, навпаки, розділяє особистість і результат її діяльності. Тут особистість не відчуває себе як діяльного суб'єкта, більш того, індивід, по суті, не діє, а дія відбувається над ним, ззовні, відокремлено від нього і протистоїть йому [14]. У такому ракурсі відчужена активність синонімічна простій зайнятості, і по відношенню до продуктивної активності, за словами Е.Фромма, виступає як якісна пасивність (зовнішній план дій як таких не відбивається у внутрішньому русі особистості: вона залишається статичною, тобто неактивною, пасивною). Тим самим Е.Фромм проводить розрізнення істинної активності (внутрішньої, продуктивної, невідчуженої) і псевдоактивність (зовнішню, непродуктивну, відчужену). Це співвідноситься з думкою Д.Реалє та Д.Антіс'єрі, про те, що бути активним - це є “фундаментальною характеристикою буття”, але “не в сенсі зовнішньої марноти, а в сенсі внутрішньої продуктивності. Це означає оновлюватися, рости, любити, вийти з ізоляції власного Я” [16, с. 574].