12

Размещено на http://www.allbest.ru/

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

Дослідження раціоналістичних тенденцій в українській філософській думці XI-XVII ст.: огляд історико-філософських праць

Андрусів Л.З.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Анотації

Проаналізовано історико-філософські праці, які порушують проблему раціоналістичних тенденцій в українській філософській думці XI-XVII ст. Використано такі методи як системний, генетичний, аксіологічний та методи абстрагування та узагальнення, завдяки яким проведено зіставлення, протиставлення та синтез різних точок зору тих чи інших поглядів мислителя. Відзначено велику кількість праць, які вплинули на цілісне осмислення зародження та формування української філософії, що можуть виступати потужною базою для дослідження раціоналістичних тенденцій зазначеного періоду.

Ключові слова: розум, раціоналістичні тенденції, культурологічний метод.

The article analyzes historical and philosophical works that raise the problem of rationalistic tendencies in the Ukrainian philosophical thought of the llth-17th century. Such methods as systemic, genetic, axiological and methods of abstraction and generalization are used, thanks to 'which the comparison, opposition and synthesis of various points of view of various views of the thinker - were carried out. A large number of works have been noted that have influenced a holistic understanding of the origin and formation of Ukrainian philosophy, and can serve as a powerful base for investigating the rationalistic tendencies of the period.

Keywords: mind, rationalistic tendencies, culturological method.

Основний зміст дослідження

Актуальність дослідження раціоналістичних тенденцій в українській філософській думці зумовлена пожвавленим осмисленням ідентичності української філософії, зміною парадигм раціональності. Окрім цього, відсутність завершених досліджень специфіки раціонального та механізмів його трансформації в період XI - поч. XVII ст. призводить до утвердження однобічного погляду на історико-філософський процес. Адже мета історії філософії полягає в аналізі національної думки минулого в усій її багатогранності. Розкриття специфіки раціоналістичних тенденцій дозволить заповнити малодосліджені аспекти культури Київської Русі та Ренесансу; віднайти відповідь на питання, чому проблема раціоналізму в XI - поч. XVII ст., яка порушувалась ще на початку XIX ст., не отримала подальшої належної розробки.

Метою статті є аналіз історико-філософських праць, які порушують проблему дослідження раціоналістичних тенденцій в українській філософії.

Дослідження раціоналістичних тенденцій пов'язане з необхідністю історико-філософського узагальнення здобутків християнської культури, поглибленого вивчення ідей релігійного вільнодумства, елементів логіки та особливостей їх впливу на формування раціоналістичних тенденцій у синкретичній культурі. У зв'язку з цим досить важливим є виокремлення акценту на ролі розуму в художньо-образному, містичному пізнанні, елементах наукового освоєння дійсності у культурі києво-руського періоду, а також аналіз провідних ідей єретичних рухів, раціонального тлумачення біблійних текстів в епоху українського Ренесансу. Це пояснює звернення до періоду XI - поч. XVII ст. як часу зародження основних ідей, вчень, що згодом оформлюються в самостійні філософські концепції.

Відомий історик філософії В. Горський, аналізуючи філософську культуру Київської Русі, констатує зародження "тенденції до інтелектуалізму", корені якої містились в акценті на ролі розуму у пізнавальній діяльності людини, започатковану у "Слові про Закон і Благодать" Іларіона і продовжену митрополитом Никифором, автором "Поучения" Володимира Мономаха, а в більш пізній період репрезентовану творчістю К. Смолятича, К. Туровського та ін. [4, с.35]. Наша наукова розвідка, власне, і є спробою дослідження становлення традиції давньоруських книжників та обґрунтування основних ідей, через які імпліцитно формувалась українська раціоналістична традиція.

Вагомий внесок в цілісне осмислення української філософії здійснив Д. Чижевський, який у своїх працях відмічає відсутність теоретичної філософії як такої аж до XVIII ст. та один із перших говорить про практичний характер мудрості Київської Русі [14, с.15]. Саме погляди Д. Чижевського тривалий час служили своєрідним дороговказом у розробці історії української філософії. Адже позиція мислителя була добре обґрунтованою в контексті тогочасного розуміння філософії як типу науково-теоретичного знання, що фіксує одержаний результат у вигляді науково - філософських теорій, систем.

Дослідженню естетичного аспекту духовної культури Київської Русі присвячено праці таких вчених, як B. Бичков, В. Лазарев, Д. Лихачов, Л. Успенський. Серед сучасних українських дослідників, які вивчали особливості архітектури, слід назвати Ю. Асеева,

C. Висоцького, Н. Нікітенко, В. Харламова та багатьох інших. Вагомими є дослідження слов'янській іконології Л. Квасюк, Т. Котлярової, І. Мейєндорфа, Л.І. Язикової. Завдяки цим працям можна простежити вплив іконологічної проблематики на пожвавлення інтелектуального життя того часу. При з'ясуванні особливостей містичного пізнання вихідними орієнтирами є монографія В. Горського "Святі Київської Русі", де автор розвиває ідею двох ідеалів християнської досконалості - апостолоподібності та ангелоподібності [5, с.157-158]; дослідження В. Малахова, Т. Чайки, В. Топорова, Т. Шпідліка, П. Яроцького.

Значним доробком у галузі дослідження елементів наукового знання є праці С. Бабишина, С. Бондаря, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Громова, С. Полянського, Р. Симонова та ін. Монографічне дослідження Т. Целік "Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі" стало для нас своєрідним дороговказом при з'ясуванні проблеми раціональності у києворуській культурі. Обгрунтовуючи присутність особистісного начала в українському середньовіччі (на прикладі "Житія і ходіння Даниїла ігумена з Руської землі", "Повчання" В. Мономаха, "Моління" Данила Зато - ченика), дослідниця зазначає, що для подолання "кризи ідентичності" сучасна теоретична думка по - новому розглядає засади раціональності, пропонуючи її некласичні форми, включаючи проблему моралі [13, с.6]. Таким чином, у сучасних дослідженнях можна прослідкувати тенденцію до переоцінки певних аспектів зазначених творів (С. Бондар, О. Сліпушко та ін.).

Наступним блоком праць, які розглядають специфіку раціоналістичних тенденцій доби українського Відродження є дослідження таких авторів, як М. Дой - чик, Я. Гнатюк, Я. Ісаєвич, Н. Казакова, П. Кралюк, Б. Криса, О. Матковська, І. Паславський, С. Подокшин. Так, В. Любащенко окреслює характер різних єресей, що безпосередньо чи опосередковано були поширені на тогочасних українських землях. Авторка виокремлює принцип раціонального аналізу текстів Святого Письма у Мойсея Маймоніда, твори якого проникали на Україну через перекладну літературу [11, с.13]. Дослідниця також розглядає поняття "самовладного розуму", яке набуває поширення із вченням Феодосія Косого. Вчена показує характер духовної атмосфери, в якій інтенсивно здійснювався синтез давньоруських культурних традицій з культурними надбаннями тогочасної Європи. Достатня увага присвячена вивченню окремо взятих персоналій культурно-освітнього руху XVI - XVII ст. (Й. Борецького, І. Вишенського, Ст. Оріховського - Роксолана, М. Смотрицького) у роботах П. Кралюка, Р. Множинської, А. Пашука, В. Яременка, що значно полегшує виокремлення основних ідей у творчості тогочасних українських мислителів.

Важливим історіографічним джерелом при аналізі українського Ренесансу є також праці дослідників XIX - XX ст., які й досі не втратили актуальності - М. Грушевського, О. Калугіна, В. Перетца, М. Руднєва, О. Соболевського, М. Сперанського, І. Франка та ін. Так, М. Грушевський прослідковує у київській перекладній літературі XV ст. "тенденцію до раціоналістичної "світської" науки і культури", поширеність принципів "раціоналізму, свобідного від обмежень віри" [7; Кн.1, 105]. Проте зі становленням радянської філософії перші дослідження філософської думки XI - поч. XVII ст. не були вільні від надмірного підкреслення ідеалістичного характеру, залежності від християнства. Вважалось, що питання теорії пізнання ще не привертали до себе уваги руських мислителів-книжників, або навпаки, мала місце подекуди надмірна ідеалізація філософської думки Київської Русі.

Однією із перших праць, котра поставила за предмет дослідження широке коло пам'яток минулого, зокрема народної мудрості, є монографія А. Бичко "Народная мудрость Руси: анализ философа" (1988). У ній на основі аналізу усної народної творчості (міфів, легенд, билин, народних дум та інших пам'яток культури тогочасного суспільства) здійснено дослідження становлення основних світоглядних ідей Київської Русі. Крім цього, авторка аналізує співвідношення народної мудрості із книжною мудрістю, що відбувається насамперед на Ґрунті перекладної літератури та існує у формі диглосії - одночасного функціонування двох мовних систем [1, с.100]. Таким чином, А. Бичко простежує шляхи становлення абстрактно-логічних понять, аналізує категорії народної, некнижної мудрості, що передують виникненню філософського мислення. Ця праця є продовженням традиції дослідження народної мудрості, яку розпочав у своїй книзі "Проблемы средневековой народной культуры" А. Гуревич, поглибили та повернули в русло давньоруської культури В. Горський, М. Громов, С. Кримський, М. Попов та ін. [1, с.6]. В такому контексті на увагу заслуговує напрацювання Г. Макушинської "Народна мудрість як фактор духовної єдності суспільства".

Саме 80-ті роки XX ст. знаменуються переосмисленням методології філософського знання в історії філософії (праці А. Бичко, І. Бичко, Є. Бистрицького, В. Горського, П. Завгороднюка), а також великою увагою до досліджень вітчизняної філософської думки від періоду Київської Русі до Києво-Могилянської академії включно. Більшість цих праць є спільним дослідженням українських істориків філософії, літераторів, мистецтвознавців із білоруськими, російськими та болгарськими. Адже філософська думка цих країн виростає із одного культурного середовища, має спільних мислителів (Кирила Констянтин-Філософа, Никифора Грека, Епіфанія Славинецького, Ст. Оріховського-Роксолана, Симеона Полоцького, Феодосія Косого, Симеона Будного, Франциска Скорини та ін.), твори ("Шестоднев" Йоана екзарха Болгарського, "Ізборник 1073 року", "Аристотелеві врата", "Требник" Петра Могили та ін.). Власне, в публікаціях радянського періоду подекуди ігнорувались українські національні витоки у філософській думці Київської Русі.

Ґрунтовною, як на той час, була праця І. Паславського "З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI - першої третини XVII ст.", який здійснив історико-філософський аналіз української полемічної літератури, обґрунтовуючи при цьому неоплатонізм та раціоналізм. Автор робить спробу простежити витоки формування раціоналістичної традиції, починаючи ще від діяльності К. Смолятича та вказуючи на продовження її у єресях дуалістичного характеру - богомільстві та маніхействі. Проте більш детальний аналіз цих рухів відсутній. Вважаємо безпідставним твердження автора про наявність раціоналізму у києво-руську добу, адже ми ведемо мову про зародження елементів раціонального у цей період.

Новий підхід до періоду XI - поч. XVII ст., зокрема доби Київської Русі, з точки зору культури розробляється у працях авторів Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Переосмислюючи ціннісний доробок спадщини Д. Чижевського, В. Горський наголошував на внутрішній суперечності цього періоду, що "виступає наслідком здатності філософії розвиватись не лише до межі, яку встановлює пануюча культура, а й виходити за цю межу" [6, с.147]. Завдяки такому підходу філософія, на думку дослідника, виявляється спроможною не лише здійснювати функцію самопізнання культури, а й виконувати роль засобу самокритики культури тощо.

У збірнику наукових праць "Вітчизняна філософська думка XI - XVII ст. і грецька культура" (1991 р.) авторський колектив (філософів, істориків, археологів, філологів, літературознавців, мистецтвознавців) здійснює спробу дослідження тогочасної філософської думки з метою цілісної реконструкції наукової картини того часу, де на нечіткій межі філософські ідеї співіснують поряд з іншими [12, с.3]. На прикладі архітектури та монументального живопису Софії Київської обгрунтовується залучення до аналізу невербальних текстів та відзначається не стільки можливість такого дослідження, як його необхідність [12, с.5-15], висловлюється ідея про близькість філософії з архітектурою як закріпленням часу епохи в просторі [12, с.15-19]. Українські дослідники підкреслюють притаманну українській духовній культурі парадигму Софії, початком якої є ідейно-художня програма храму Софії Київської. Обґрунтування теми софійності розробляється у працях С. Аверинцева, М. Громова, С. Кримського, Н. Нікітенко, Є. Харьковщенка.

Неабияку цінність становить науковий доробок С. Бондаря, зокрема праця "Философско-мировоззренческое содержание "Изборников" 1073 и 1076 годов". Український дослідник підходить до методології вивчення української філософської думки XI - XV століть з історико-філософських позицій, ставлячи актуальні наріжні питання про застосування нових підходів, підвищення ефективності медієвістичних досліджень, поглиблення аналізу філософсько-богословських засад творчості Отців Східної Церкви та ін. [2].

Вагомим дороговказом в осмисленні раціоналістичних тенденцій XI - поч. XVII ст. є статті С. Возняка "Тенденція інтелектуалізму та раціоналізму в українській філософії" [3] та М. Кашуби "Раціоналістична традиція в українській духовній культурі XI - XVIII ст. як вияв прозахідної орієнтації" [8], які спрямовують до подальшого детального опрацювання цієї проблематики. С. Возняк аналізує тенденцію інтелектуалізму та раціоналізму, яка присутня вже у філософській думці Київської Русі, далі частково занепадає після татаро-монгольської навали та починає розвиватися з кінця XV ст. На думку мислителя, виділення інтелекту як осердя людської особистості пов'язане з культом книжного знання, який "Ґрунтувався на одному з головних принципів християнського теоцентризму - одкровенні" [З, с.3]. М. Кашуба розглядає цілу раціоналістичну традицію в українській духовній культурі XI - XVIII ст., характеризуючи її як вияв прозахідної орієнтації крізь призму віри та розуму. Присутність інтерпретованих ідей античності та початків математики, літочислення у Давній Русі є одним із джерел формування філософських ідей, зокрема проблеми розуму. Вартим уваги є те, що українська дослідниця веде мову про "два угрупування - провізантійське і прозахідне", останнє з яких було спочатку осуджене і поглинуте містичним неоплатонізмом, пристосованим до апології споглядального чернечого життя, позначеним відмовою від активної громадянської позиції [8, с. 19].М. Кашуба, як і С. Возняк, вказує на подальший зв'язок елементів раціонального із західними впливами через перекладну літературу XV ст.

Прозахідні погляди в історії Церкви розглянуто в сучасному дослідженні С. Кияка, де з'ясовується феномен українського католицизму, ідентичність якого виражена в гармонійному поєднанні у ньому вселенських та помісних рис. Важливою тезою, яку доводить автор, опираючись на сучасну богословську та релігієзнавчу думку, є присутній ще в перших поколіннях християн Київської Русі "оптимістичний, демократичний, відкритий характер українського християнства, який був протилежний до формалізованого ритуалізму візантійського християнства, а також цей характер був не антагоністичний до західного християнства" [9, с.35]. Однією із можливих причин існування такої ситуації, на думку С. Кияка, є замовчування і заперечення офіційною російською православною історією реальності існування такого феномену. Джерелами цього переосмислення є грецькі та ватиканські реєстри [9, с.36]. Таке доведення проливає нове світло на світоглядні орієнтири української митрополії XI - XVII ст., від яких можна відштовхуватись при обґрунтуванні досліджуваної проблеми. У цій галузі слід відмітити монографії таких дослідників, як М. Брайчевський "Утвердження християнства на Русі", Є. Харьковщенко "Софійність київського християнства".

Думки про раціоналістичні тенденції та їх зв'язок із західноєвропейськими впливами знаходимо у B. Литвинова: "Ці раціоналістичні тенденції набули нового поштовху для свого розвитку в ренесансно - гуманістичний період" [10, с.100]. Проте увагу свого дослідження автор головним чином зосереджує на аналізі українського ренесансного гуманізму.

Отже, історико-філософський аналіз наявності у культурі Київської Русі філософських елементів являє собою цілу гаму протилежних полюсів - від повного заперечення будь-яких зародків філософських ідей до конкретного наукового вивчення їх зародження та поширення. Такий процес розвитку історико-філософського дослідження свідчить про багатство духовної та матеріальної культури Київської Русі, своєрідної "вітчизняної античності", з якої беруть початок етноментальні особливості української філософії. Дослідженням цього періоду займались вчені різних галузей, а саме історики, філософи, філологи, мистецтвознавці, культурологи, розвідки яких в їх сукупності становлять весь спектр історіографічних напрацювань. Період українського Ренесансу є своєрідним відображенням протистояння православної ортодоксії західноєвропейським впливам, які не вписувались у традицію тогочасної греко-візантійської ідеології. Таким чином, відзначимо можливість ґрунтовного, цілісного дослідження раціоналістичних тенденцій XI - поч. XVII ст. в історії української філософії з точки зору культурологічного підходу, який відкриває ширші перспективи для осмислення поставленої проблеми, враховуючи сукупність духовної культури цього періоду (художньо-образного, містичного пізнання та елементів наукового).

Перспективою подальших досліджень є аналіз історико-філософських напрацювань у наступних періодах розвитку історії філософії.

раціоналістична тенденція українська філософська думка

Список використаних джерел