Стратегії розвитку мислення в трансформаціях пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегії розвитку мислення в трансформаціях пізнання

Айта Сакун

м. Київ

Автор аналізує розвиток мислення в гуманітарному пізнанні. Розкрито інтерпретації щодо виявлення сутності історичного та культурного процесу. Підкреслено вплив інтерпретації та розвиток творчого мислення. Визначено два моменти: присутність, збереження самого факту як такого й після його певного тлумачення, а також тлумачення й оцінка, які самі стали фактом і підлягають новій інтерпретації й критичному осмисленню. В історичній інтерпретації реконструюючу та інтегративну роль відіграє фантазія, яка постає необхідною під час викладу живого сприйняття подій і подолання «сухої критики». Автор звертає увагу на теорії інтерпретації загалом і виявлення специфіки ціннісної інтерпретації. Представляє інтерес здійснене М. Вебером розрізнення різних видів і форм інтерпретації.

Ключові слова: інтерпретація, мислення, символ, культура, соціальність, цілераціональність, метод, творчість.

Досвід інтерпретації як способу реалізації творчих інтенцій мислення є фундаментальним методом роботи з текстами як знаковими системами в гуманітарному пізнанні. Текст є формою дискурсу, відкритий для безлічі смислів, що існують у системі соціальних комунікацій і мислення. Він постає в єдності явних і неявних значень, буквальних і прихованих смислів. Гуманітарні тексти мають яскраво виражену знаково-символічну природу, із закономірністю допускають інтерпретацію, що формує процес мислення залежно від формальної або змістовної специфіки текстів.

У ХІХ ст. перехід від окремих обґрунтувань до загальної теорії розуміння викликав інтерес до питання про множинність типів інтерпретації, представлених у гуманітарних науках.

Було виділено граматичну, психологічну та історичну інтерпретації (Ф. Шлейєрмахер, А. Бек, Дж. Дройзен), обговорення суті й співвідношення яких стало предметом представників гуманітарних дискурсів. Граматичну інтерпретацію здійснювали стосовно кожного елементу мови, самого слова, його граматичних і синтаксичних форм в умовах часу й обставин застосування. Психологічна інтерпретація мала розкривати уявлення, наміри, почуття того, хто повідомляє, викликані змістом повідомлюваного тексту. Історична інтерпретація допускала включення тексту в реальні відносини й обставини. Особливої уваги заслуговує проблема історичної інтерпретації, яку розкрив Е. Кассірер у своїх лекціях з філософії та культури. Він зазначає, що історик не є простим оповідачем, який складно розповідає про події минулого; він не літописець, а відкривач та інтерпретатор минулого, що не стільки оповідає, скільки реконструює минуле, «вдихає» у нього нове життя. Позначити цей метод і вказати на його особливі властивості досить важко без точного та ясного визначення термін «інтерпретація», що досі залишається двозначним. Існує різниця між способами інтерпретації й тими її видами, що характерні для історика, і є складною проблемою теорії пізнання та мислення, що потребує ретельного аналізу. Напрям такого аналізу для Е. Кассірера зрозумілий: «без історичної герменевтики, без мистецтва інтерпретації, що містить історія, людське життя стало б збідненим. Воно звелося б до одиничного моменту часу, не мало б більше минулого, а отже, у нього не було б і майбутнього, тому що знання минулого та знання майбутнього взаємопов'язані» [3, с. 131].

Не приймає спрощену, лінійну позицію «історія - хроніка, оповідання» італійський мислитель Б. Кроче, який багато розмірковував над проблемами філософського й історичного пізнання. Він не визнає тієї «філософії історії», що прагне знайти кінцеві причини та цілі історичного розвитку. Філософія як «наука про дух» постає для нього «абсолютним історизмом», а історія тотожна філософії, оскільки неможлива без філософських категорій і категорій «одиничного» та «загального». Для Б. Кроче будь-яка справжня історія є історією сучасною, адже вона, як і кожний духовний акт, перебуває поза часом, поза минулим і майбутнім. Минуле виникає тоді, коли сучасні події викликають в історика інтерес до фактів минулого. Ми пізнаємо ту історію, яку важливо знати в цей момент, сьогодні, зараз [4, с. 17]. Необхідно зазначити, що філософ не розглядає інтерпретацію як таку, але говорить про неї в інших термінах (обґрунтування, псевдоісторія, критичне осмислення тощо). Головним принципом постає визнання активної розумової, духовної ролі творчої, моральної особистості в розвитку та пізнанні історичного, в його розумінні та обґрунтуванні. Істинними джерелами й елементами історичного синтезу є не лише документи та критика, а життя та мислення. Вони закладені всередині історії та синтезу, як ними створені. Хроніка подій залишається «мертвим» підготовчим матеріалом, а наукою стає лише знання як інтерпретація, здійснена на засадах осмислення істориком власної системи цінностей.

Відповідно до такої концепції Б. Кроче обґрунтовує факти. «Факт, з якого діється історія, має жити в душі історика, або (користуючись історичним лексиконом) історик повинен мати у своєму розпорядженні зрозумілі документи. А якщо цей факт супроводжується обґрунтуванням, переказом і осмисленням, то це лише збагачує його, однак сам факт у жодному випадку не втрачає значущості, ефекту присутності. Те, що раніше було обґрунтуванням, оцінкою, тепер стало фактом, “документом” і підлягає обґрунтуванню й оцінюванню» [там само, с. 9]. Таким чином, необхідно виокремити два моменти: 1) присутність, збереження факту, як такого, й після його певного обґрунтування; 2) обґрунтування та оцінювання стали фактом і підлягають новій інтерпретації й критичному осмисленню.

З постулату про те, що будь-яка справжня історія є історією сучасною, випливає необхідність активної інтерпретативної позиції мислячого історика (конкретного вираження мислячого духу), який народжує розуміння й обґрунтування спадщини минулого життя, пам'ятників, документів тощо. Інтерпретацію минулого в термінах сьогодення, під впливом імпульсів сучасності, визначають активні внутрішні причини, «що воскрешають» минуле, а сама «зміна забуття в історії є відродженням не чого іншого, як життєвого ритму духу», щоі творить історію та утворений нею. Італійський мислитель ототожнює історію-тексту та історію-події, оскільки це - події духу, а «сам дух і є історією». Розмірковуючи про «псевдоісторії», Б. Кроче розрізняє її достовірні та раціональні, недостовірні та ірраціональні форми, що містять «філологічну» та «поетичну» історії. Він розглядає в цьому випадку певні типи історичних текстів і різні прийоми інтерпретації історичних подій. Філологічну історію та відповідний спосіб інтерпретації мислитель зводить «до злиття багатьох книг або їх частин у нову книгу». Звідси переконання, що «виклад або процитований документ і є справжній ґрунт істини». «Неправота» філологічної історії полягають не в самому складанні або переписуванні хронік, а в «претензії» творити історію за допомогою обґрунтувань і документів, у «прийнятті на віру», а не в критичному осмисленні, у правдоподібності, а не в істині. Філологічній історії властиве індиферентне відношення до істини, її інтерес позаісторичний, що не виходить за межі чистої філології. Вона шукає вірогідність не всередині себе, а в авторитеті. Історія створюється як «вчена вправа (всі вони, по суті, рухаються по колії, заданій шкільним твором, призначеним для набуття навичок дослідження, обґрунтування та викладу)...» [там само, с. 21].

Можна припустити, що «вихід до життя», подолання «холодного відсторонення» здійснюється тоді, коли історик здійснює інтерпретацію на основі почуття «любові» або «ненависті» в їхніх проявах і відтінках. Історія формується в біографіях, у діяннях героїв і видатних полководців, королів або в їхніх сатиричних портретах. Для Б. Кроче - це «дефектна форма історії», або поетична історія, в якій «зацікавленість думки підміняється зацікавленістю почуття, а логічна послідовність - естетичною» [там само, с. 22]. Для такого виду інтерпретації автор визначає дві проблеми - необхідність «перетворити цінності почуття в цінності думки», а також визначити роль фантазії та критично осмислити наявну в деяких істориків «методологічну теорію фантазії». Критерій цінності почуття не може бути визначальним принципом історії, почуття - це вираження життя, «ще не приборкане думкою», це, скоріше, поезія ніж історія. Остання є історією духу, і тому, головна цінність історії - це цінність думки, мислення.

В історичній інтерпретації реконструюючу та інтегративну роль відіграє фантазія, що необхідна під час викладу живого сприйняття подій і подолання «сухої критики». «Фантазія, дійсно необхідна історику, невіддільна від історичного синтезу, вона є фантазію всередині мислення та заради мислення, повідомляє йому конкретність, адже мислення не абстрактний процес, а відношення й оцінювання, не розпливчастість, а визначеність» [там само, с. 25]. Він не заперечує також і ролі поезії самої по собі, «вплетеної в тканину історичного оповідання». Проте, якщо це поетична історія, то виникає необхідність «злегка переосмислити тексти», поповнити факти переживаннями та знаннями. І виникає неминуче перекручування, поетична історіографія здобуває риси псевдоісторії. У справжній історії в ході інтерпретації подій і думок необхідно позбутися міфів, кумирів, симпатій, антипатій і звернутися до єдиної проблеми - проблеми Духа або Цінності - Культури, Цивілізації, Прогресу, на які будемо дивитися «нероздвоєним зором». Виокремлюють ще два види інтерпретації історії, а саме: риторичну або практичну історію, що призначена або для освіти, за допомогою прикладів, або для проповіді чеснот, ознайомлення з суспільними інститутами; так звана тенденційна історія, практична мета якої чітко сформульована, на відміну від поетичної історії, але не нав'язана ззовні. Частіше вона змішує поетичну й практичну «виховну» історію, що переважає, наприклад, у «партійних історіях» з їх не стільки поетичністю, скільки розрахунком [5, с. 300-301].

Критично розглянувши різні види історичної інтерпретації, Б. Кроче підсумовує, що в історії реформувати немає чого в тому контексті, що не потрібно створювати «нову форму історії» або «справжню історію». Вона завжди була і є - жива, сучасна. «В історії абсолютно відсутнє - те, що реформувати в абстрактному плані та абсолютно все потрібно реформувати в плані конкретному» [4, с. 31]. Напрями цього реформування Б. Кроче вбачає в коректному вирішенні співвідношення загального та одиничного, індивідуалізованого в історії, оскільки історія - це мислення про загальне в його конкретності; взаємопроникнення знання й розуміння; подолання традиційної «філософії історії», орієнтованої на природничі науки, причинність, детермінізм; злиття, тотожності філософії й історії, що живить кожну з них; створення «гуманістичної історії», що займається людиною, а тому досяжна для її розуму, осмислення та раціональних пояснень. Ці фундаментальні ідеї Б. Кроче стосовно розуміння природи самої історії мають евристичний потенціал.

Проблему ціннісної інтерпретації фундаментально розробляли Г. Ріккерт і М. Вебер. Теорія цінностей Г. Ріккерта містить моменти, значущі для розуміння ціннісних інтерпретацій в науках про культуру й про історичне знання. Розуміння особливостей цього виду інтерпретації залежить від осмислення природи цінностей. Філософ зауважує, що цінності - це «самостійне царство», що не належить ні до сфери об'єктів і суб'єктів, а світ складається з дійсності та цінностей. Ця ідея приводить Г. Ріккерта до важливого положення - необхідності розрізняти філософію оцінювання та філософію цінностей. «Філософія оцінювання не є філософією цінностей, навіть тоді, коли себе так називає. ...Неможливою постає спроба вивести із загальної природи оцінювального суб'єкта матеріальне різноманіття цінностей, а тим часом знання різного смислу цінностей особливо важливо для філософії, оскільки лише на підставі цього знання можна виробити світогляд і знайти в процесі осмислення обґрунтування смислу життя» [6, с. 464].

Визнання самостійного світу цінностей - це метафорично виражене прагнення зрозуміти, ствердити об'єктивну природу цінностей; спосіб вираження незалежності від повсякденної оцінювальної діяльності суб'єкта, що залежить від виховання, смаку, звичок, недоліку інформації. Цінності - це феномени, сутність яких полягає у значущості, а не у фактичності. Вони виявлені в культурі, її благах, де відкристалізувалася множина цінностей. Філософія як «теорія цінностей» вихідним пунктом повинна мати не оцінювальний індивідуальний суб'єкт, а справжні об'єкти - різноманіття цінностей у здобутках культури. Виявлено особливу роль історичної науки, що вивчає процес кристалізації цінностей у благах культури, і, лише досліджуючи історичний матеріал, філософія зможе наблизитися до осмислення світу цінностей.

Отже, Г. Ріккерт вийшов на осмислення проблем значущості, смислу, розуміння й обґрунтування необхідності не лише поняття «чистої цінності», а й поняття оцінювального, активного, думаючого суб'єкта. Однак «поняття цього суб'єкта розуміється нами як поняття смислу: для нас може йтися лише про суб'єктивоване обґрунтування смислу, але ніколи не про суб'єктивоване розуміння дійсності» [4, с. 477]. До того ж, філософія завжди прагнула до обґрунтування смислу не лише окремих сторін життя, а й до проникнення в загальний сенс життя.

Для виявлення особливостей ціннісної інтерпретації мають ідеї Г. Ріккерта про розрізнення «наук про природу» та «наук про культуру (дух)» з використанням генералізуючого й індивідуалізуючого методів. Якщо врахувати, що завдяки принципу цінності можна розрізнити культурні процеси від явищ природи в контексті їхнього наукового розгляду, то, відповідно, історично-індивідуалізуючий метод можна назвати методом віднесення до цінності, на противагу генералізуючому методу природознавства, що встановлює закономірні зв'язки, але ігнорує культурні цінності та зарахування до них своїх об'єктів. Однак у «Філософії історії» Г. Ріккерт спеціально зазначає, що «генералізуюче розуміння дійсності» (інтерпретація) не передбачає існування у світі рівності та повторення. Таке розуміння має практичну значущість, оскільки вносить певний порядок у розмаїття дійсності, створює можливість орієнтації в ній. Проте розбіжність методів і наук є відносною, і «формальною, тому що будь-який об'єкт може бути таким, який розглядається в контексті обох методів: генералізуючого або індивідуалізуючого» [7, с. 93]. Стверджуючи, що філософія історії має справу з цінностями, виходячи з логіки історії, Г. Ріккерт визначає типологію цінностей у цій сфері знання. До них належать цінності, на яких «ґрунтуються форми й норми емпіричного історичного пізнання. Це цінності, що, як принципи історично істотного матеріалу констатують саму історію, а також цінності, що поступово реалізуються в процесі історії» [7, с. 203].

Для теорії інтерпретації та виявлення специфіки ціннісної інтерпретації цікавим є здійснене М. Вебером розрізнення видів і форм інтерпретації. Це - розрізнення обґрунтування мовного, лінгвістичного смислу тексту (як попередня робота для наукового використання матеріалу джерела) і обґрунтування його духовного смислу. В іншому випадку - це історичне обґрунтування і ціннісний аналіз, що стоять поза будь-якими зв'язками з історичним пізнанням. Ціннісний аналіз, розглядаючи об'єкти, зараховує їх до «цінності», незалежної від будь- якої історичної, каузальної значущості, що перебуває за межами історичного. Це розходження постає як розходження ціннісної й каузальної інтерпретації, яка вимагає пам'ятати, що об'єкт цієї «ідеальної цінності» історично зумовлено; безліч нюансів і виражень думки виявляться незрозумілими, якщо нам невідомі загальні умови: суспільне середовище, історичний період, стан проблеми - все, що має причинну значущість для листів або наукової праці. Таким чином, «той тип “обґрунтування”, що визначено, як ціннісний аналіз, указує шлях іншому, “історичному”, тобто визначальному “обґрунтуванню”» [2, с. 36].

Проблему розуміння та мислення М. Вебер вирішує у зв'язку із цілераціональною дією. Цілераціональність виникає як методичний засіб аналізу й інтерпретації дійсності, однак не як онтологічне обґрунтування раціональності самої дійсності. Цей метод доповнює ціннісно- раціональний підхід, що інтерпретує вчинки того, хто діє відповідно до власних релігійних, етичних та естетичних переконань, обов'язків тощо. У порівнянні з абсолютно раціональним характером ідеального типу - операціональної дії - тут виникають суб'єктивно-ірраціональні елементи емпіричної природи. Соціальні дії можуть бути також інтерпретовані й осмислені через актуальні афекти й почуття, а також через прихильність традиції або звичці. У цьому випадку типи дії лише відносно раціональні. Разом із тим, вказані значущі типи інтерпретації соціальних дій людини, як ідеальні типи, не вичерпують різноманітності інтерпретацій людської поведінки.

У цьому контексті постає проблема «очевидності» інтерпретації, адже будь-яка інтерпретація, як і наука, прагне до «очевидності». Очевидність розуміння може бути за характером раціональною (логічною або математичною) або - як результат співпереживання - емоційною. Раціональна очевидність властива тій дії, що може бути доступною інтелектуальному розумінню й осмисленню у власних навмисних смислових зв'язках. Більш раціонально зрозумілі, тобто однозначно інтелектуально осмислені, передусім смислові зв'язки, виражені в математичних або логічних положеннях. .. .Будь-яке обґрунтування подібної раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє (з погляду розуміння використаних засобів) вищим ступенем очевидності» [1, с. 570]. Очевидністю відрізняється цілераціональна інтерпретація, однак із цього не випливає, що, наприклад, соціологічне пояснення ставить за мету раціональне осмислення. Так, М. Вебер бере до уваги, що в поведінці людини важливу роль відіграють ірраціональні за метою афекти й емоційні стани. Цілераціональність слугує для соціології «ідеальним типом» і надає можливість оцінити ступінь ірраціональності дії. Розмаїтість думок в інтерпретації відповідає конкретним історичним фактам і представляє цілісну картину. Можливий критичний аналіз і порівняння інтерпретацій, оскільки їх межі цілком помітні, розбіжності не надмірні й визначаються специфічним «місцем розташування» інтерпретатора. Позиції, що сприяють створенню інтерпретації, рівноправні в тому розумінні, що мають пізнавальну цінність, яку можна визначити в контексті «більш глибокого проникнення» в об'єкт, що інтерпретується.

Таким чином, розглянуті ідеї про інтерпретацію як умову нового мислення досліджено в багатьох працях, що стосуються методології наук про культуру та проблеми цінностей. Проблема інтерпретації належить до контексту конвенцій і комунікацій, методології побудови соціальної теорії на принципах моральної філософії. У цій сфері «концепція раціональності» має бути інтерпретована в більш значущу для пошуку більш ефективного засобу для досягнення певних цілей. У процесі розроблення певної концепції виникає проблема «філософсько кращої інтерпретації», а також питання про можливість вирішення того, яка інтерпретація є більш сприятливою. Змінюючи наші судження й підкоряючи їх принципам, ми знаходимо таку інтерпретацію вихідного стану, що виражає мисленнєві умови та принципи, належним чином від- кореговані та адекватні ситуації. Обґрунтування теорії передбачає взаємну підтримку багатьох підходів, а різні мисленнєві інтерпретації формують один узгоджений погляд.

ціннісний інтерпретація мислення пізнання

Використані літературні джерела

1. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. - М. : Прогресс, 1990. 808 с.

2. Вебер М. Критические исследования в области наук о культуре / М. Вебер // Культурология. ХХ век. Антология. - М. : Юрист, 1995. - С. 11-86.

3. Кассирер З. Лекции по философии и культуре / З. Кассирер // Культурология. ХХ век. Антология. - М. : Юрист, 1995. - С. 113-148.

4. Кроче Б. Теория и история историографии / Б. Кроче. - М., 1998. - 192 с.

5. Микешина Л. А. Философия познаниия. Проблемы эпистемологии гуманитарного знания / Л. А. Микешина. - М. : Канон, 2009. - 560 с.

6. Риккерт Г. Философия жизни / Г. Риккерт. - Киев : Ника-Центр, 1998. 505 с.

7. Риккерт Г Науки о природе и науки о культуре / Г. Риккерт. - М. : Республика, 1998. - 413 с.

Размещено на Allbest.ru