Біблія як протофілософія

Виклад основного матеріалу

При дослідженні ґенези філософського знання важливою проблемою постає точка відліку й інтелектуальні поштовхи, що спричинили появу філософії як такої. Філософія, звісно, не виникла на порожньому місці - їй передували різні типи світогляду, які мали деякі спільні риси з філософією, але водночас і суттєво від неї відрізнялися. Так, зазвичай виділяють магічний, міфологічний, релігійний та філософський світогляди. Але вони можуть і цілком невимушено перетинатися, і це особливо яскраво проявляється в архаїчні часи, коли формувалося явище, що сьогодні називають протофілософією (передфілософією). І якщо ми прагнемо усвідомити в належному масштабі проблеми протофілософського знання, не можна обминути Біблію, в якій виразно спостерігається прагнення деструкції міфологічно-магічної відомості й перехід до раціонального пояснення світу та його першопричини. Проте в нашій свідомості панує просвітницька модель прогресу, відповідно до якої усяка релігія має з часом поступитися позитивній науці, й витрачати час на те, що І. Франко якось назвав “смітником людського духу”, - тобто, на сакральні тексти та їх тлумачення, не варто. Відповідно ідеалізується духовний пошук Нового й Найновішого часу, який розвивався всупереч біблійній концепції світу й людини. Утім, ця проблема вже не видається, як у часи І. Франка, остаточно вирішеною.

Отож, найперше варто було би чітко окреслити, що таке протофілософія. Хоча у більшості випадків протофілософія виділяється як окремий етап становлення філософського знання, по суті, майже ніде не пояснюється, в чому відмінність цього феномена від власне філософії.

Так, передфілософія називається перехідною світоглядною формою між міфологією та релігією і, водночас, безпосередньо самою філософією [10, с. 21]. Л. Балашов пише, що протофілософією є вже міфологія: адже “міфологія Стародавньої Греції - майже готова філософія” [2, с. 32]. С. Черняєв розглядає язичницьку міфологію слов'ян через призму ведичної протофілософії Індії [14]. В. Ємельянов характеризує протофілософію у такий спосіб: “Протофілосфія - це такий етап у розвитку людської свідомості, коли вже знайдено всі майбутні об'єкти думки, але немає абстрагованості людини від безпосередньої дії з цими об' єктами. Абстрагованість же відсутня саме тому, що людина ще не дистанційована від самої себе, тобто від свого тілесного досвіду?...?” [4, с. 154]. Для А. Чанишева передфілософія - це - “сукупність розвиненої міфології та начал наук (математики, астрономії, фізики, медицини)” [13, с. 20], в більш вузькому сенсі - “це те, що в міфології та в началах наук безпосередньо слугувало генезису філософії. У міфології це стихійна постановка світоглядних питань, в началах наук це не стільки самі знання, скільки розвиток мислення, самого наукового духу та якогось методу” [13, с. 21], у найбільш вузькому смислі це - “протиріччя між заснованим на емоційній, нераціональній уяві та началами наукового мислення, між фантазуючою міфотворчістю та елементарним науковим методом” [13, с. 21]; ситуація доповнюється терміном “протофілософія” (“первинна філософія”), це - “первонароджена філософія, яка щойно виникла з міфології під впливом мислення, що розвивається, та несе на собі родимки соціоантропоморфічного комплексу” [13, с. 27]. Отже, немає визначеної точки зору не лише на те, що називати протофілосфією, але й навіть на те, чи можна вважати протофілософію та передфілософію синонімами.

Особливо заплутаним є питання про Біблію як протофілософську систему. Як слушно зазначають авторитетні західні вчені у колективному дослідженні, назва якого говорить сама за себе - “Біблія як джерело філософського міркування”, увага філософів до Книги Книг - безсумнівно виправдана, оскільки остання пропонує багатющі ресурси для філософського аналізу та тлумачення; тут також зафіксовано цікавий парадокс: Біблію можуть правильно зрозуміти лише філософи, вільні від намагання втиснути її у рамки якихось наступних філософських шкіл або безжалісного раціоналізму [16, с. 3132]. Подібну думку висловлюють сучасні російські дослідники Т. і С. Хмелевські, розглядаючи Біблію “як книгу, в якій під покровом релігійного, догматичного та міфологічного слова ховається логічно послідовна та обгрунтована система філософського мислення” [12, с. 15]. У Г. Майорова відзначено, що й сама Біблія немовби йшла назустріч європейській філософії: у пізніх її книгах неважко помітити вплив елліністичного розумування, а “у міфологічну текстуру навіть найдавніших біблійних книг були вплетені деякі світоглядні ідеї, які незалежно від ідей греків і часто в інший спосіб відповідали на ті ж само питання, що й грецька філософія” [7, с. 26]. Наприклад, християнський провіденціалізм міг бути підкріпленим стоїко-платонічними концепціями провидіння, але безпосереднє його джерело - провіденціалізм Біблії; креаціонізм поставав із біблійного світогляду, та й тут, скажімо, християнство знаходило аналогії в античній традиції - хоча б у платонівському “Тімеї” [7, с. 26-27]. І. Шифман також відзначає типологічні співпадіння у постулатах Старого Завіту та у погляді грецького філософа Фалеса Мілетського на першоначала, а в Еклезіасті дослідник бачить паралелі вченню стоїків [15, с. 113, 172-173].

Та якщо відійти від цих ситуацій запозичень, впливів та типологічних паралелей, то дивно, чому зазвичай обходиться мовчанням той принципово важливий момент, що Біблія, яка формується в контексті величезної духовної кризи, що струсила Стародавнім світом у VI-I ст. до н.е. [11, с. 85-86], є найбільш цілеспрямованим і органічним маніфестом монотеїзму, обгрунтованим не лише емоційно-поетично, а й суто раціонально. Іспроби відсунути біблійний духовний досвід на маргінес не видаються переконливими. Тому спробуємо заглибитися в цю колізію.

На дописьмовому, фольклорному, міфопоетичному етапі релігійної свідомості людина самостверджується через складання міфів. Дж. Кемпбелл серед головних ознак, що від початку відрізняють людину від тварин, вважає те, що життя людини підкорене насамперед міфологічним цілям, і лише потім - економічним законам [5, с. 24]. При цьому важливо пам'ятати: “Міф не є спеціальним утворенням релігії, або релігійною формою, тобто він не є субстанційним самоствердженням особистості у вічності, але він - енергійне, феноменальне самоствердження особистості, незалежно від проблеми взаємозв'язку вічності та часу” [6, с. 99]. Людина в просторі політеїстичного міфу найчастіше виступає як богоборець - особливо виразно це вимальовується в доктрині та практиці такої високорозвиненої паганістичної духовної системи, як йога. Справа в тому, що дологічне мислення архаїчної людини (К. Леві-Стросс) базується на тому, що обидві півкулі мозку виконували одну й ту само роботу: творили поетичну образність. Міф і є поетичною, не-логічною картиною світу, і сказати, що він є “розповідь, що пояснює звичаї, інститути чи природні явища, а також релігійні обряди і вірування” [9, с. 414], недостатньо: адже “пояснення” відбувається поза логікою. На відміну від логічно-раціональної системи, міф, який є “необхідною категорією свідомості та буття взагалі” [6, с. 25], - не ідеальне буття, а “речова реальність” та “тілесна дійсність” [6, с. 27]. Загалом концепцію О. Ф. Лосєва: міф - це не фантастична вигадка, схема чи алегорія, не метафізична побудова, не примітивно-наукова побудова (хоча міф іноді може навіть частково співпадати з певними науками), не поетичний твір як такий, не спеціальне релігійне утворення, не догмат, не історична подія як така. Міф - це символ, це особистісна форма, це чудо (увесь світ з усіма його складовими, живими й неживими є міфом і є чудом). Але тоді нам залишається додати, що раціонально-логічне вмотивування генези цього чуда як ідеї БогаТворця виходить за межі емоційного переживання мі^фу.

У Біблії відбувається не менш значний, ніж у духовному житті стародавніх греків, перехід від міфу до логосу, від поетичних образів до абстрактного розумування. Тут спостерігається чітка метаморфоза міфу в історичну концепцію та раціоналістичну теологію: “Підхід у дусі Дж. Фрезера, який бачив у Біблії винятково фольклорно-міфологічний зміст, сьогодні сприймається фахівцями як застарілий. Справа в тому, що Біблія якраз і є одним з перших в історії культури текстом, який зафіксував виживання “родимок міфологізму”, ствердив тверезість, правду і реалізм як установки письменства...” [1, с. 147]. Міфопоетичні мотиви притаманні, як правило, найбільш раннім книгам Біблії. Це - єврейський фольклор епохи кочівля, зафіксований на письмі в епоху національної консолідації. Надалі ж емоційні і молитовні тексти (Псалтир, Пісня над Піснями, Пророки) інкрустуються у цей раціонально-богословський текст як розвиток раціонально-теологічної теми, подібно до того, як фреска або мозаїка прикрашають та ілюструють архітектурний задум. Неважко спостерегти тут певну паралель до філософського пошуку Стародавньої Греції: світ реалій та світ ідей у Платона або ж установка Аристотеля на детальне вивчення реальності, що оточує людину, начебто віддзеркалюються у біблійній картині світу, в якій людина володарює над земним буттям, але тимчасово, і є при цьому виконавцем волі Божества або ж бунтівником, творінням, що повстало проти свого Творця. В іудаїзмі “концепція Бога являє собою настільки високий рівень абстракції, що для його досягнення давні євреї, здається, вийшли за межі міфопоетичної думки” [3, с. 287]. Тому трактовка Біблії як суцільної “міфології” чи “теургії” хибна від початку. Традиція атеїстичного за своїм змістом ототожнення магії та релігії зосереджується на більш пізніх явищах конвергенції (подібність християнського причастя до поїдання плоті Бога в архаїчних культах тощо), проте інерція магічних ритуалів у цивілізованих релігіях є не більше ніж інерцією. При цьому якраз спостерігається активне заперечення магізму: Авеста* та Біблія у цьому відношенні - практично одностайні, і Заратустра так само відкидає чаклунство, як і автори біблійного тексту. Якщо порівняти дуалістичну та монотеїстичну моделі Авести і Біблії, з одного боку, та корпус книг індуїстських Вед - з другого, то їх розділяє духовна прірва. Веди є маніфестом політеїзму (хоча вчення про брахман та атман і являє тенденцію до переосмислення політеїстичної моделі), і відбивають поклоніння природним і демонічним стихіям, рівне вшанування добра і зла і, відповідно, релятивність моралі, а Атгарваведа (4-й комплекс ведичних книг) є просто збірником магічних формул та заклинань. Людина тут, як і в європейському Ренесансі, - справжній центр всесвіту і мислить себе його потенційно повним володарем, що й породжує магічний світогляд: “У магізмі приховано присутня та духовна тенденція, що корениться у першородному гріху людства: поставити себе у центр всесвіту та примусити служити собі його сили” [8, с. 77]. Що ж до зороастрійської або біблійної картини світу, то тут наївний антропоцентризм, властивий свідомості архаїчного суспільства, щезає, бо людина тут мислиться творінням і виконавцем волі благого божества. Щезає і моральний релятивізм, що виявлявся у рівношануванні добра і зла. Бог виступає як світло й джерело добра, добрий Отець світу і джерело моральності. Тому маг, який намагається підкорити божество засобами теургії, є антагоністом жерця Світлого Божества.

Можна сказати, що Біблія є переламним моментом у культурі людства взагалі. Вона перестає бути зводом фольклорних міфопоетичних сюжетів, а є літературою переважно інтелектуалістського характеру, яка спрямовує людину на організацію життєвої реальності, кодексом раціоналістичного характеру, спрямованим якраз на вижиттяміфологізму, утвердження почуття значущості неповторної людської екзистенції та реальної історії єврейського народу та народів, що його оточують, як Священної, повчальної історії. А завдання пізнання законів божественного задуму та розрізнення Добра і Зла ставить у центр світу Божество, і для наївного язичницького антропоцентризму та магічних прагнень тут просто немає місця.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Д. Біблія як форманта філологічної культури / Семен Дмитрович Абрамович. К.-Чернівці, 2002. 230 с.

2. Балашов Л. Е. Философия: [учебник] / Л. Е. Балашов. М., 2005. 672 с. [Электронная версия]. Режим доступа: http://www.alleng.rU/d/phil/phil002.htm.

3. В преддверии философии. Духовные искания древнего человека / Г. Франкфорт, Г. А. Франкфорт, Дж. Уилсон, Т. Якобсен. СПб.: Амфора, 2001. 314 с.

4. Емельянов В. В. Предфилософия Древнего Востока как источник нового философского дискурса / В. В. Емельянов // Вопросы философии. 2009. № 9. С. 153-163.

5. Кемпбелл Дж. Мифы, в которых нам жить / Джозеф Кэмпбелл ; [пер. с англ. К. Семенова]. К.: София; М.: ИД “Гелиос”, 2002. 256 с.

6. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура / Алексей Федорович Лосев. М.: Политиздат, 1991. 525 с.

7. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика / Геннадий Георгиевич Майоров. М.: КД “Либроком”, 2009. 296 с.

8. Мень А. Магизм и единобожие / Александр Мень. М.: Фонд им. А. Меня, 2005. 670 с.

9. Рогалевич Н. Н. Краткий словарь по философии / Н. Н. Рогалевич. Минск: Харвест, 2007. 832 с.

10. Сидоренко О. П., Корлюк С. С., Філянін М. С. та ін. Філософія: [підручник] / Олексій Павлович Сидоренко, Сергій Сергійович Корлюк, Микола Сергійович Філянін та ін. К.: Знання, 2010. 414 с.

11. Фромм Э. Душа человека / Эрих Фромм. М.: Республика, 1992. 430 с.

12. Хмелевская Т. Ф., Хмелевский С. Е. Логика библейского миропонимания: опыт философско-экзегетического исследования / Татьяна Федоровна Хмелевская, Стефан Емельянович Хмелевский. Краснодар, 2005. 345 с.

13. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии / Арсений Николаевич Чанышев. М.: Высш. шк., 1981. 374 с.

14. Черняєв С. П. Поганські боги східних слов'ян у світлі протофілософського ведичного комплексу Індії / С. П. Черняєв // Схід - Захід: історико-культурологічний збірник. Харків: Майдан, 1998. С. 15-21.

15. Шифман И. Ш. Ветхий Завет и его мир. Ветхий Завет как памятник литературной и общественной мысли Древней Передней Азии / Илья ШолеймовичШифман (Кораблев). М.: Политиздат, 1987. 239 с.

16. CarmySh., Shatz D. TheBibleas a sourceforphilosophicalreflection / ShalomCarmy, DavidShatz // History of Jewish philosophy / Еd. D. H. Frank, O. Leaman. London-N.J.: Taylor @ Francis group, [Б.г.]. P. 13-38.

Размещено на Allbest.ru