Моральні вчення Цицерона і Плутарха у тлумаченні Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

МОРАЛЬНІ ВЧЕННЯ ЦИЦЕРОНА І ПЛУТАРХА У ТЛУМАЧЕННІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Марія Кашуба

Серед великої кількості розвідок на тему "Сковорода та античність" можна виокремити й наголосити, що одним з перших до цієї теми звернувся Іван Іваньо у своїх фундаментальних працях про творчість українського філософа [Іваньо, 1983; Філософія, 1972: с. 199--203]. Спробуємо тут дещо ширше розглянути ставлення Григорія Сковороди до спадщини античних "стовпів" моральності, зокрема Цицерона та Плутарха, твори яких мислитель перекладав і глибоко аналізував. М. Ковалинський в опублікованому одразу після смерті свого вчителя життєписі вказує, що у власноручному листі до нього Сковорода подав список своїх головних творів. Серед них є рубрика "Переклади", де означені твір Цицерона "Про старість" і кілька творів Плутарха: "Про боже правосуддя", "Про смерть", "Про утримання від боргів", "Про душевний спокій", "Про жадобу багатства" [Сковорода, 1973: с. 474]. На жаль, не всі переклади збереглися до нашого часу, оскільки у Повне зібрання творів увійшли "Переклад із книг римського сенатора Марка Цицерона "Про старість" і "Тлумачення із Плутарха про спокій серця". Наведений список творів античних авторів дає змогу твердити про особливу прихильність Григорія Сковороди до філософії стоїків.

Відомо, що Сковорода за своїми переконаннями був християнином, він не лише сповідував Божі заповіді, жив ними, а й пропаґував у своїх творах ("Начальная дверь ко христианскому добронравию"). Біблію мислитель вважав священною скарбницею знань про Всесвіт і людину, яка може замінити наукові знання, якщо глибоко проникнути у таємниці її символіки. Своєю творчістю Сковорода демонстрував таке проникнення, адже віддавав перевагу не пізнанню зовнішнього світу, а пізнанню "істинного чоловіка" - справжнього Божого творіння, яке може бути щасливим у земному житті. Всю свою творчість філософ спрямував на те, щоб вказати людині шлях до справжнього щастя, яке розумів не як володіння примарними "мирськими звабами", а як "кураж", "душевний мир", "спокій серця".

Християнська мораль орієнтувала людину на щастя позаземне, трансцендентне, тому Сковорода шукав відповідей на свої запити про справжнє земне щастя у вченнях античних мудреців елліністичного періоду - Епікура, стоїків і піфагорійців. Епікур з його проповіддю поміркованої насолоди дуже імпонував Сковороді, його вчення про насолоду душі і спокій серця вельми близьке до евдемонізму античного мислителя. Це досить детально висвітлено у різних дослідженнях. Значно менше привертала увагу дослідників спорідненість Сковороди з ідеями стоїків.

Збережені перекази творів Цицерона і Плутарха свідчать, що Сковорода ставився до моральної проповіді стоїків і платоніків не менш прихильно, ніж до евдемонізму Епікура. Тут варто зауважити, що, на відміну від епікурійців, які вбачали щастя людини у повній свободі як уникненні залежності від світу, стоїки розуміли вищий сенс людського існування у злагоді з природою. Вони переконували, що вища мудрість полягає в тому, щоб цілком - і фізично, і духовно - йти назустріч природній необхідності, яку розуміли як всесвітню закономірність і як власне людську природу. Стоїчна філософія побудована на переконанні, що кожне живе створіння прагне до самозбереження згідно зі своєю природою, бо це первинний природний потяг, хоча він існує в стихійно-інтуїтивній формі, але навіть у тварин поєднаний з уявленнями про корисне та шкідливе для їхньої природи. У людини, на переконання стоїків, крім уявлення, існує розум, логічне мислення, яке дає змогу охопити весь природний порядок, а не лише безпосередні обставини життя, і тим самим точно визначити, що відповідає її природі. Саме тоді, коли людина керується розумом, коли її устремління стають розумною волею, вона реалізує свою природу. Отже, стоїки пов'язували людську природу з розумом, логосом. Тому стоїчна вимога жити згідно зі своєю природою трансформується у принцип "жити розумно".

Важливо підкреслити, що Григорій Сковорода запримітив у вченні стоїків те, що людина цілком не владна над обставинами власного життя, його зовнішнім, предметним, "подієвим" боком; але вона нічим не обмежена у своїй оцінці, аналізі тих подій та обставин, у внутрішньому ставленні до них, і погодився з ними. Привілей розумної істоти, притаманна їй свобода полягає в тому, що вона має власне ставлення до необхідності, невідворотного перебігу подій. Щастя людини залежить не від її конкретного становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює свою включеність у світ - цей висновок стоїків Сковорода проводить "червоною ниткою" у своїх розмірковуваннях про можливість земного щастя.

Можна навести ще одну важливу, на наш погляд, обставину, яка допомагає зрозуміти звернення Сковороди-християнина до творчості античних стоїків. Йдеться про його ставлення до життя як до гри. Сковорода переконаний, що треба виважено, розумно й вільно, легко і з радістю сприймати всі приготовані невблаганною долею перипетії життєвих обставин, різні випробування на життєвому шляху. Адже вчення стоїків хоча й ґрунтоване на переконанні про невідворотність усього, що відбувається у світі, але воно виявляється сповненим надзвичайно плідної внутрішньої енергії, високого оптимізму. Стоїки навчають смиренно й безоглядно сприймати все, навіть, здавалося б, невиправдано безглузді удари долі, і ця покірність долі неначе сповнює стоїка особливою гордістю - тут немає нічого, що могло би викликати докір, чи навіть співчуття. Таке переконання пов'язане з ідеєю стоїків про розумність, благість космосу, про те, що в природі панують "правильний розум" і закономірність у всьому. У вченні Сковороди таку ідею виражено у вірі у всемогутність, всемудрість і всеблагість християнського Бога - Творця Всесвіту.

Твердження, що своїм зверненням до творчості Цицерона Сковорода популяризує симпатичне й близьке йому за духом вчення стоїків, яке визнане однією з підвалин християнської доктрини, не буде перебільшенням. Уже у вступному листі-посвяті до переказу твору Цицерона "Про старість", немовби виправдовуючи своє звернення до язичницьких часів та античного мислителя, український філософ зауважує, що "театр древнейших римских времен" полонить його душевне око "добротою сіяющих сердец". Перелічивши принади цих "сіяющих сердец", серед яких знаходимо чи не всі християнські чесноти, мислитель підсумовує їх як "добродушіє", з переконанням, що саме воно полонило християнських апостолів Петра і Павла, які саме тому "жизнь свою кончить благоволили в Риме" [Сковорода, 1973: с.178].

Григорій Сковорода, як знаємо, вважав справжньою внутрішню людину, її серце, тому книжечка Цицерона "Про старість", центральним персонажем якої є Катон Старший, привабила його ще й тим, що "не челюста- ми... но сердцем и грудью говорит римлянин, поражая востріем духа в самую душевную точку и оставляя в ней язвительное чувство, будто пчела жало" [Сковорода, 1973: с.179]. У мові людини виражене її життя, бо мова йде від сердечних глибин. Життя людини - це плодове дерево, розмірковує Сковорода, воно проростає із доброго сердечного зерна. Отже, виражене у мові є дзеркалом серця: "Сердце же человеческое есть точным в человеке чоловіком, находясь главою и существом его, как свидетельствует бібліа. И совершенно чоловіка видит тот, кто видит сердце его" [Сковорода, 1973: с. 179]. Мислитель вже у вступі-зверненні до свого приятеля полковника С.І. Тевяшова декларує, що вибрав із твору античного філософа най- щиріші думки, які є, на його переконання, справжньою оцінкою старості. Це ті думки, які на власному досвіді, проживаючи той тяжкий для багатьох період віку, сформулював і залишив людям мудрий Катон. Сковорода зізнається, що він книжечку "протолкованную здешним наречіем" дарує синові свого благодійника з вдячності за його шляхетне серце, яке нагадує шляхетність римського мудреця. Але важливим є зізнання, що "переведены не слова ея, но мыслы", із чого можемо зробити висновок, що текст бесіди Катона Сковорода проінтерпретував довільно, вибираючи те найважливіше й найцінніше, що йому сподобалося у цьому творі Цицерона і що йому особливо імпонувало.

Мудрий Катон, який до глибокої старості зберіг світлий розум і стійкість та бадьорість духу, в неспішній бесіді з молодими людьми, синами своїх померлих друзів, прагне донести до них головні ідеї вчення стоїків, які були переконаннями Цицерона й дуже імпонували Сковороді. Перший постулат цього вчення - довіритись природі, її невблаганній закономірності: "Если кто истиннаго своего щастія внутрь себе и в тайностях сердца своего не ищет и не иміет, таковому и молодой вік тяжестен. А одаренный сим истинным добром никогда не ропщет надобропорядочныи и непреоборимыи законы естественныи" [Сковорода, 1973: с.181]. Найбільша глупота людини в тому, що кожен прагне дочекатися старості, а діставши її, скаржиться на труднощі. Старість же - перший закон природи. Катон запевняє своїх молодих приятелів, що його бадьорий стан і радісна старість зумовлені тим, що "я естественным уставам, как самому богу, повинуюсь и не противлюсь. Да и не могу никогда поварить, будто бы природа не рачительный промысл об окончаніи нашей жизни иміла, распорядив хорошо одну только молодость с отроческим возрастом" [Сковорода, 1973: с. 181]. Сприйняття старості залежить від людини, її характеру. Старіє все - це помітно не лише в людях, а й навіть "на лісових і польових плодах", таким є закон природи. Мудра людина повинна не розпачати над старістю, а сприймати свою неміч і позбавленість притаманних молодості життєвих насолод як належне й закономірне явище: "Воздержным, ласковым и человіколюбньїм сердцам сносно и в самой старости живется, а обидливость и немилосердие во всяких літах нестерпимое" [Сковорода, 1973: с. 181-182]. Найнадійніший захист від розпачу в старості, від її тягарів - це успіх в чеснотах і добродійстві. Коли людська совість спокійна, людина впевнена, що провела життя "добропорядочно и в услугах для ближних своих", тоді вона насолоджується внутрішнім умиротворенням, і старість її нічим не обтяжує. Лише безумні свої власні вади й провини перекладають на старість, яка нічим не провинилась, - воістину вища філософська істина і мудрість на всі часи.

Устами Катона Сковорода спростовує чотири головні закиди проти старості: 1) вона відволікає від справ; 2) вона ослабляє тіло; 3) вона позбавляє тілесних утіх і насолод; 4) старість близька до смерті. Філософ вдається тут до аргументів стоїчного вчення, які вважає ґрунтовними й переконливими.

Приклади для спростування закидів він знаходить у житті відомих римських політиків і громадських діячів, конкретних людей, через що вони стають ще переконливішими. Так, життя відомих діячів засвідчує, що старість корисна мудрістю й досвідом, які є неоціненним скарбом: "Саміи главнійшиі діла не от тілесной проворності родяться, но совіт, изобрітеніе, понятіе - вот мать их! А сих дарованій старость не только не лишена, но час от часу в ней возрастают" [Сковорода, 1973: с. 184]. Молодості притаманна нерозсудливість, а старості - передбачливість ("прозорливость"), і не можна ствердити однозначно, вважає Сковорода, що у старших людей послаблюється пам'ять, - це може статися лише з тими, "кто с природы тупы и о ней не стараются" [Сковорода, 1973: с.185]. Приклад Софокла, Діогена, Гомера засвідчує, що старші люди можуть і творити, і навчатися нового - того, чого не встигли осягнути в молоді роки.

Переконливо спростовується й теза, нібито старість ослаблює тіло. Філософ стверджує, що причиною слабкості тіла є не так старість, як нерозсудлива молодість, "поручив старости тіло, изнурив оное венерою и розкошью" [Сковорода, 1973: с. 187]. Щоб зберегти здорове тіло, мудра людина повинна знати, що молодечу силу треба витрачати помірно: "Сколько бог влил силы чоловіку, тем должно пользоваться, а сверх мочи не дуться" [Сковорода,1973: с. 186], а також треба пам'ятати, що "сила тілесная есть добро мимоходящее" [Сковорода, 1973: с. 188]. До старості тілесну силу збереже працелюбність і стриманість, помірність у їжі й питті та інших тілесних насолодах, радить Сковорода устами Катона, та найбільше треба дбати про душу: "А если она без приличной себі пищи остается, то под старость и сама приходит в слабость. Правда, что тілишко наше становится тяжеліе, если приморить оное трудом, но душа чем больше мыслит, тем бьістропарніе ділается" [Сковорода,1973: с.189]. У мудрих старих людей думки як напнутий лук; наводиться приклад старого Клавдія Аппія (Клавдія Сліпого) - римського цензора 312 року до н.е., який навіть незрячий успішно управляв маєтками родини. Старість сильна духом, а не тілом, - таким є висновок філософа.

Щодо третього закиду проти старості, нібито вона позбавлена тілесних утіх і насолод, то тут устами Катона Сковорода гостро осуджує "біса плотскаго сластолюбия", що живе в нашому тілі як найбільший ворог, отрута здорового глузду, смерть розуму, сліпота душевним очам. Старий Катон переконаний. що він зберіг своє тіло відносно здоровим і розум світлим завдяки тому, що "самая пирушка мене веселила собраніем и бесідою дружескою, нежели пищею и питьем тілесним... И весьма благодарю старости за то, что она уменшила во мні жадность к пищі и питью, а к бесіді умножила" [Сковорода, 1973: с. 191]. Позбувшись принад світу, які в молодості здавалися насолодами, людина може нарешті жити в душевному мирі й спокої, душа її вільна від турбот про матеріальні втіхи. Тільки в такому стані людина може, переконаний Сковорода, знайти саму себе і вибрати заняття, яке звеселяє душу, приносить справжню втіху і більше насолоди, ніж "пишні столи, ігри, амури тощо" [Сковорода, 1973: с.192]. Чи не найбільшу насолоду приносить праця на землі - Сковорода детально описує вирощування овочів, злаків, виноградної лози. Устами Катона філософ переконує, що "ніт ничево ни полезнее, ни краснее, как земля, в добром смотрініи находящаяся, а сим веселиться не только не мешает старость, но еще влечет к тому и манит" [Сковорода, 1973: с. 194]. Тут Сковорода цілком підвладний ідеї поєднання людини з природою, що була центральною у вченні стоїків. Розуміти природу, жити з нею в щільному зв'язку, плекати й оберігати - святий обов'язок людини, переконаний філософ. сковорода античний моральність стоїк

Стоїчна філософія утверджувала стійкість людини в усіх випробуваннях, налаштовувала на покірність долі, якій можна й потрібно протиставити стійкість у негараздах, незворушність душі, вивищити силу внутрішньої людини над слабкістю людини зовнішньої, не пов'язувати щастя ні з чим, крім чесноти, добровільно й незворушно сприймати будь-яку неочікувану життєву ситуацію. Це випливає з переконання, що в людині завжди достатньо сили, щоб гордо і з гідністю зносити свою долю, і якщо цього потребуватиме чеснота, то спокійно прийняти смерть.

З таких міркувань спокійно спростовує Катон/Сковорода четверту провину старості - начебто вона близька до смерті, тому дуже неприємна й обтяжлива. Насправді у смерті немає нічого страшного й неприємного: "Если ж одну только тлінную плоть отнимает, то она любви достойна за то, что ділает нас безсмертными" [Сковорода, 1973: с.196]. У таких розмірковуваннях про смерть вже відчутно виразно християнський мотив духовного безсмертя, оскільки в тексті зустрічаємо не просто стоїчні переконання/ ідеї, а ґрунтовані на християнській вірі у безсмертя душі: "Прекращение уничтожает все-на-все прошедшее, а для чоловіка остается одно то, что он добродушіем и честными ділами пріобріл" [Сковорода, 1973: с.197]. Такі переконання Катон підтверджує посиланнями то на Піфагора й піфагорійців, які вірили, що "потаемный сердца нашого человік одного существа и природы есть с тем блаженнійшим духом, который всемирными машинами порядочно управляет" [Сковорода, 1973: с.199], то на Сократа, який при смерті переконував у безсмерті душі. І вже цілком по-християнськи звучить в устах Катона переконання, що "не можно тому статься, чтоб находящійся внутрь нас дух не был безсмертный... он всіх наук, искусств и всіх понятій есть источником" [Сковорода, 1973: с. 199). Джерелом такого переконання може бути не тільки Біблія, а й вчення Платона, особливо ж неоплатонізм.

При прочитанні переказу книжечки Цицерона "Про старість" виникає враження, що Сковорода простежив античні корені християнського морального вчення, продемонструвавши неперервну традицію утвердження доброчесного життя людини і віри в безсмертя душі. Устами античного мудреця Катона філософ проповідує істини, які можуть бути розрадою кожній людині: "Я родился не напрасно и трудился не без пользы и так, как из странствованія выхожу из сей жизни. Она дана нам для путешествія в вожделіннійшее вечности отечество, не для поселенія... Природа как во всіх прочих ділах, так и в самой жизни міру положила" [Сковорода, 1973: с.201]. Вірний своїй меті - вказати людині шлях до щастя в земному житті, Сковорода звертався не тільки до Біблії, ай до творчості античних мудреців, яку добре знав. Особливо ж їхні твори прислужилися філософові для проповіді моральних чеснот і стійкості у випробуваннях долі у повсякденному житті.

Для проповіді моральних настанов вельми прислужилися й сентенції Плутарха, твори якого він особливо плідно перекладав. До нашого часу збереглося тільки "Толкованіе из Плутарха о тишине сердца", хоча цей автор відомий своїми моральними настановами на різні теми - їх було понад вісімдесят, та ще й велика праця "Паралельні життєписи". Сам мислитель відносив себе до послідовників Платона, хоча дослідники його творчості вважають його погляди еклектичними.

Сковорода не перекладає дослівно працю Плутарха - це помітно вже із назви: "Толкованіе из Плутарха о тишине сердца", а також із його звернення до Я.М. Донця-Захаржевського, якому присвячено цей твір: "Уклонившися от библіи к Плутарху, перевел я книжчонку его "О спокойствіи душевном", истолковав не наружную словозвонкость, но самую силу и эссенчію, будто гроздіе в точиле выдавил. И в такую одежду дівочку сію оділ, дабы она и внутрі, и вні не языческою, но Христовою была и являлася дівою. Плутарх был из числа тіх, кои во слід Христов не ходили, но именем его біси ізгоняли... Премудрость не умирает!" [Сковорода, 1973: с. 202]. Отже, переказав сентенції Плутарха, пристосувавши чи узгодивши їх із моральними заповідями християнства. Про це свідчать і численні парафрази з книг пророків, Євангелій і послань апостолів у наведеному тексті "Толкованія" [Сковорода, 2010: с. 1053--1059]. Із приміток самого Сковороди до переказу твору Плутарха помітно, що він не вважав цього античного мислителя особливо близьким до християнства. Предтечею Христа український філософ воліє вважати Піфагора, захищаючи того від "уколів" Плутарха, навіть стверджує, що Піфагор у двох рядках зумів сказати більше, ніж Плутарх у цілій книжці про цінність природного життя і "сродної праці", яка веде до насолоди [Сковорода, 1973: с.206].

Назвою свого перекладу "Толкованіе" Сковорода підкреслює, що він не просто перекладає твір античного автора із далекого ІІ сторіччя, а глибоко осмислює його думки, щоб їх витлумачити сучасникам, - "вливає у старі міхи нове вино", тобто вишукує саме ту мудрість, яка вічно здатна бути людям моральним дороговказом. Плутарх особливо імпонував українському філософові тим, що його творчість "ворожа до теоретичного доктринерства й максималізму" (С. Аверінцев), сповнена "довіри до життєвих уявлень та традиційної практики життя". Підтверджує цю думку й М. Томашевська у передмові до видання "Паралельних життєписів": "Плутарха, проте, не надто цікавлять абстрактні філософські поняття. Головне його завдання - настановляти читача на шляхи до чесноти, філософія ж є засіб, за допомоги якого він прагне досягнути своєї мети. Саме тому його філософські твори тлумачать головно проблеми етики" [Томашевская, 1987: с. 8].

Дослідник листування Григорія Сковороди С. Дложевський підрахував, що за кількістю згадок і цитувань у творах та листах філософа Плутарх посідає перше місце серед античних авторів [Дложевський, 1923: с. 85--97]. Зважаючи на еклектичний характер вчення Плутарха, можна припустити, що він приваблював Сковороду і як популяризатор ідей та вчень багатьох видатних античних мислителів I-ІІ сторіч, хоча його цікавили не "Паралельні життєписи", а "Моралії" - діалоги та міркування раннього періоду творчості Плутарха. Звідти він почерпнув особливий інтерес до конкретних моментів буденного життя. Там помітна позиція не тільки вчителя-на- ставника, а й талановитого оповідача, аналітика, проповідника й моралізатора. Сковорода, подібно до Плутарха, прагне стати вчителем життя не лише для учнів та найближчих друзів, а й для широкого загалу, тому й намагається виробити загальні моральні принципи, дотримуючись яких людина може досягти щастя й душевного миру серед буремного моря життєвих негараздів та спокус. Міг привабити Сковороду і стиль викладу моральних настанов у творах Плутарха. Уже згадувана М. Томашевська зауважила, що "у свої міркування й настанови Плутарх вплітає багато захоплюючих історій, анекдотів, історичних прикладів. Тому й повчання його, наприклад про те, як приглушити в собі такі вади, як надмірна допитливість, балакучість, гнівливість, сріблолюбство та ін., читаються з неослабним інтересом" [Томашевская, 1987: с. 8].

Отже, до творів Плутарха український мислитель звертається насамперед як до джерела життєвої мудрості, де можна знайти розраду на всі випадки життєвих негараздів, мудрі настанови, як не втратити самовладання у важких життєвих випробуваннях, як залишатися бадьорим оптимістом у найважчі хвилини. Він пояснює своєму адресатові, що саме цей автор "послужит вам противу біса скуки", "напоит, хотя маленькою чашечкою, спасенія міра божія" [Сковорода, 1973: с. 202], тобто його твір є джерелом вічної мудрості, доброти, щедрот і сердечної шляхетності.

Серед привабливих рис вчення Плутарха Сковорода називає вічний пошук, розмірковування над життям, неспокій і невтомну працю. Неробство і байдужість чи незворушність аж ніяк не рятують людину: "Кая же есть медичина в праздности? Она насморка отогнать не может, не только скуки и тоски от сердца. Не большая же помощь от праздности и другам нашим, и отечеству, и присным нашим или домашним" [Сковорода, 1973: с. 204]. Душевний спокій (тишу серця) можна знайти тільки у діянні, у добрих справах, особливо у громадянському служінні. Кожен повинен знайти свою сродну працю і йти за своїм покликанням - так навчав Епікур та інші античні мудреці. Знайшовши ж себе у покликанні, кожен може відчути себе щасливим і заспокоїти тим своє серце, уникнути нудьги й душевних тривог. Щоправда, досягти такого стану непросто - життя кожної людини сповнене непередбачуваних тривог і незгод, адже "в світі жить без біди бог нікому не написал, хоть он богат, хоть высок, хоть низок и нищ" [Сковорода, 1973: с. 205]. Для людини важливо знайти у цьому неспокійному морі свою "рятівну соломинку", тримаючись за яку можна спокійно плисти серед буремних хвиль. Разом з Плутархом такою рятівною соломинкою Сковорода вважає чисте серце: "Сердце чисто зиждет жизнь веселу. Сего ради потщимся очистить источник сердца, да всі горести, извні нападающия, возможем обратить во спасительныя соки" [Сковорода, 1973: с. 206].

Премудрість античного автора на багатьох прикладах із життя видатних людей навчає завжди у життєвих клопотах і нещастях знаходити позитивні й повчальні моменти, навіть вигоди, всюди треба брати корисні уроки, вміти гірке перетворювати на солодке, знаходити щось приємне й корисне, уподібнившись до бджілок, "из нечистоты и жестких и колких трав мед собирающим" [Сковорода, 1973: с. 206]. Людині у житті заважають досягти душевного спокою ревнощі й честолюбство, їх треба подолати, треба намагатися спокійно ставитися до успіхів та слабостей інших людей, навчатися бачити за неґативами й негараздами певні позитивні боки: "Добросердый же чоловік все равнодушно пріемлет, без огорченія и кротчайше со всіми обходится" [Сковорода, 1973: с. 208].

Сковорода переконаний, що саме книги Плутарха навчають, як у всіх життєвих незгодах не тільки знаходити позитивні аспекти, а й плекати в собі вдячність. Вона заспокоює і надає справжню розраду, коли частіше поглядатимемо на людей, які перебувають у набагато гіршому становищі: "Колико способствует спокойствию благодарность! Должно же чувствовать с радостію и самая простая сія благодіяння, а именно: что мы живы, что здоровы, что солнце нас освіщает, что мирное, а не военное время, что не слышно нигді бунтов, что земледільї спокойно пашут, что купечеству путь земный и морской открыты, что, наконец, волю иміем говорить, молчать, діла ділать, покоиться" [Сковорода, 1973: с. 208]. Очевидно, ще раз варто наголосити, що "премудрість не помирає", бо ці слова донині не втратили своєї актуальності, особливо для нас в Україні. Варто постійно звертатися до Плутарха, чи до Сковороди, щоб знайти душевний спокій і оцінити те, чим володіємо. Сковорода переконаний, що вдалося би уникнути багатьох життєвих трагедій, якби люди навчилися звертатися до вічної мудрості, наприклад, такої: "Не борися со сильнійшим тебе и не ровняйся с высшим тебе. Борися со слабійшими тебе и оглянься, коль многое множество нижше тебе и ревнуют твоєму щастію" [Сковорода, 1973: с. 209].

Український філософ солідарний з Плутархом, що весь світ, як і наше життя, "то темніє, то світиться", і "без приміса нигді и ни в чем не бывает" [Сковорода, 1973: с. 213]. Людині залишається зрозуміти й прийняти цю істину, а також "всяк должен узнать себе, сиріч свою природу, чего она ищет, куда ведет, - и ей последовать без всякого отнюдь насилия, но с глубочайшім покореніем" [Сковорода, 1973: с. 210]. Це і є справжнє, істинне добро всередині нас, це доля, якої не треба цуратися, чи боятися, і якої ніхто й ніщо не змінить. Варто повірити у свою долю і за нею йти. Світ - храм, наше життя - свято в храмі, вважає Сковорода. Нє розуміючи цього, люди встановлюють власні свята, купують веселощі, а дарованого нам долею свята - нашого життя - не шанують: "Торжества виновницу, жизнь нашу, безобразно оскверняем в рьіданіях, в слезах, в жалобах, в горестях, ропотах почти всю ее истощаем" [Сковорода, 1973: с. 215]. Щоб зробити життя приємним і щасливим, треба турбуватися всіма силами про свою спокійну совість - така порада Плутарха, і з нею згідний Сковорода.

Не варто людині сподіватися на Бога у своїх нещастях і прикрощах, адже вона сама є причиною всіх негараздів через свої необдумані вчинки і нерозважливі помисли. Разом з Плутархом філософ радить людині шукати шляхів порятунку у власному серці, в глибинах свого єства. Кожна людина може знайти шлях до щасливого й спокійного життя власними зусиллями - таким є найоптимістичніший пафос міркувань Сковороди в контексті твору Плутарха "Про спокій серця".

Пошук власними зусиллями порятунку від негараздів і шляху до щасливого життя означає ніщо інше, як самовиховання. У творах Плутарха на моральні теми чітко визначена справжня мета виховання - це виправлення поганих звичок людини. Плутарх не визнавав вищої детермінованості людських вчинків: божество, на його думку, тільки "дає поштовх вільній волі". А реалізація цього імпульсу є справою людини. Браком доброго виховання пояснює Плутарх відсутність високих моральних чеснот, що штовхнуло Коріолана на хибний шлях, а ось Нума самовихованням і дисципліною "не лише приборкав у собі ниці бажання, а й позбувся пристрастей, схвалюваних серед неосвічених народів - схильності до насильства й користі" [Томашевская, 1987: с. 11-12].

Факт, що твори Плутарха були для Сковороди джерелом прикладів для виховання свого учня, для тлумачення різних життєвих колізій, засвідчують і листи. Так, розмірковуючи про здорове тіло і здоровий дух, у листі до М. Ко- валинського від 23-26 січня 1763 року Сковорода пише: "Послухай Плутарха, який вважає причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі" [Сковорода, 1973: с. 265], а вже наступний лист розпочинає обширною цитатою з Плутарха про особливості дружньої похвали й лестощів [Сковорода, 1973: с. 267--268], при цьому зауважуючи, що йому нічого додати від себе, оскільки "через моє посередництво з тобою буде розмовляти наш Плутарх - муж, сповнений віри й чесноти, найвидатніший з тих, хто присвятив себе музам, цим чарівним Каменам і небесному Гелікону". Приклади з творів Плутарха можна знайти в численних листах до М. Ковалинського, де Сковорода навчає свого друга певних чеснот, насамперед скромності, а також застерігає від пасток підлесників та облудників. Розмірковуючи над людськими слабостями, Сковорода радить учневі не ідеалізувати людей із натовпу - юрби, жадібної до світських принад. Таких людей більшість, але з ними не варто зближуватись, треба шукати обраних, еліту, обдарованих від природи, покликаних і здатних ушляхетнити людство і світ загалом. Підтвердження своїх порад він знаходить у Плутарха: "Задатки чеснот та інші найпрекрасніші властивості, що закликають до любові, - це божий дар, їх ніхто не може здобути, вони - ласка божа. Коли люди їх позбавлені, їм залишається тільки заздрити, додаючи до природного нещастя нове, створене самою людиною, тобто порочність душі, яка створюється під впливом звички. Таким чином, люди не гідні любові не стільки з несправедливості природи, скільки тому, що отримані ними від Бога скромні здібності вони псують і, незадоволені своєю долею, заздрять, ремствують" [Сковорода, 1973: с. 344]. Таких людей філософ радить уникати, їм можна допомагати, але в жодному разі не дружити, адже вони "вічно скаржаться, заздрять, хваляться, щоб не показати свого убозтва, яке вони в глибині душі усвідомлюють і яким мучаться" [Сковорода, 1973: с. 344].

Липневий лист 1766 року Сковорода також починає цитатою з твору Плутарха "Про спокій серця". Ідеться про розсудливість, яка допомагає долати життєві негаразди, навчає радіти життю у будь-яких випробуваннях. Цей лист особливо щедро сповнений згадок про античних мислителів і державних діячів, що виглядає цілком справедливо й закономірно, адже саме розсудливість в античній культурі вважали чи не найбільшою чеснотою людини. Сковорода солідарний з античними мудрецями: "Здоровий розум робить легким будь-який спосіб життя, будь-яку зміну" [Сковорода, 1973: с. 347].

Із настанов учителя помітно, що античного мислителя Плутарха Сковорода вважав учителем життя, одним із найрозсудливіших мудреців, чиї сентенції стали для нього авторитетними засадами виховання моральних чеснот. Думки античного мудреця Сковорода цитує переважно у листуванні з улюбленим учнем - М. Ковалинським, з яким відчував особливу духовну спорідненість і мав обов'язок його виховання. За посередництва Плутарха він не так виховував у свого учня християнське благочестя, як навчав розсудливості та практичної життєвої мудрості. Біблія в їхніх бесідах слугувала спасінню душі, а антична мудрість більше надавалася для порад з повсякденного життя.

Коли йдеться про звертання Сковороди до творчості античних мислителів, Цицерона і Плутарха зокрема, то варто наголосити, на наш погляд, один важливий момент. Відомо, що Сковорода високо цінував Біблію як священну книгу християнства, вважав її невичерпним джерелом мудрості і натхнення. Вона була авторитетним скарбом моральних настанов, що продемонстроване в діалогах Сковороди - там Біблія є аптека й лікарня, життєдайне джерело розради на всі випадки життя. Навіщо тоді зовнішня мудрість, якою була антична спадщина? Видається, треба пригадати, що жив Сковорода за доби Просвітництва, коли саме Античність, як і за часів

Відродження та Бароко, продовжували тлумачити як досконалий зразок для наслідування, а мистецький стиль класицизм диктував античні еталони. Мистецтво ж, особливо літературу, розцінювали як носія моральних засад і правил, що був покликаний виховувати смаки суспільства і зразки поведінки. На наш погляд, творчість Цицерона та Плутарха привабила Сковороду тим, що ці автори втілили ідею відповідності життя людини її природним нахилам, визначеним всемогутнім Богом. Український філософ вважав, що обрані ним для перекладів твори вказують такий шлях життя, який допомагає людині уникнути нездійсненних бажань, знайти душевний спокій і досягти земного щастя, коли вона відповідальна за свою долю і керується власним розумом. У цьому їх непроминуще значення.

Джерела

1. Дложевський С.С. Плутарх у листуванні Сковороди // Пам'яті Г.С. Сковороди (1722 - 1922) : Збірник наукових праць. - Одеса, 1923. - С. 85-97.

2. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г Сковороди. - К.: Наукова думка, 1983. - 270 с.

3. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т. 2. - 574 с.

4. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За ред. проф. Л. Ушкалова. - Харків: Майдан, 2010. - 1398 с.

5. Томашевская М. Плутарх // Плутарх. Избранные жизнеописания: В 2-х т. - М.: Правда, 1987. - Т 1. - С. 5-24.

6. Філософія Григорія Сковороди / Відпов. ред. В. Шинкарук. - К.: Наукова думка, 1972. - 311 с.

7. Cicero Marcus Tullius. Cato Maior de Senectute // Cicero Marcus Tullius. Selected Works / Engl. Translation, introduction, commentaries of M. Grant. - L.: Penguin Books Ltd, 1971.

Размещено на Allbest.ru