Академічна визначеність завдань соціальної філософії в контексті радикальних соціальних змін в Україні

Сучасні наука та академічна соціальна філософія зазнає багатьох видів теоретичної та практичної критики і водночас отримує від суспільства все більше соціальних запитів. Доведено, що адекватна відповідь на ці запити можлива не на шляху відмови від академічності, але навпаки--на шляху її більш системного забезпечення. Розглянуто напрями переосмислення поняття ідеології та інструментального розуму.

Ключові слова: академічна визначеність, соціальна філософія, наука, радикальні соціальні зміни, критична раціональність, ідеологія, інструментальний розум.

Аннотация

Бойченко М. И. Академическая определенность задач социальной философии в контексте радикальных социальных изменений в Украине

Современные наука и академическая социальная философия претерпевает разнообразную теоретическую и практическую критику и одновременно получает от общества все больше социальных запросов. Доказано, что адекватный ответ на эти запросы возможен не на пути отказа от академичности, но наоборот--на пути ее более системного обеспечения. Рассмотрены направления переосмысления понятия идеологии и инструментального разума.

Ключевые слова: академическая определенность, социальная философия, наука, радикальные социальные изменения, критическая рациональность, идеология, инструментальный разум.

Annotation

Boychenko M.I. Academic determination of the social philosophy tasks in the context of the radical social changes in Ukraine Modern science and academic social philosophy suffers because of many kinds of theoretical and practical criticism and at the same time receives from society more social requests. We prove that an adequate response to these requests is not possible in the way of academic failure, but on the contrary--in the way of a more systemic support of its academic status. It is considered directions rethinking the concept of ideology and instrumental reason.

Keywords: academic determination, social philosophy, science, radical social changes, critical rationality, ideology, instrumental reason.

Виклад основного матеріалу

Україна нині зазнає радикальних соціальних змін--не стільки внаслідок політичної волі окремих політичних сил, скільки внаслідок невідпорності тиску внутрішніх та зовнішніх соціальних чинників. Втім, саме спрямування цих змін не настільки однозначне і їхні наслідки до певної міри ще підлягають корекції під впливом організованих зусиль активної частини суспільства. До такої частини належать в усі часи, а особливо у суспільстві знань, люди науки і освіти. Завданням вітчизняної соціальної філософії є здійснити належну рефлексію соціальної ролі науки у здійсненні соціальних змін в Україні. Причому здійснити це завдання слід не у якості спостерігача або ж укладача хронології подій, що минули, але навпаки--у якості активного учасника цих соціальних змін та їхнього проектувальника. Усі інші завдання соціальної філософії виявляються підпорядкованими цьому визначальному -- в усякому разі у даних суспільних обставинах.

Чи збігається таке основне завдання соціальної філософії з академічністю філософії та й науки загалом? На наш погляд, не стільки збігається, скільки грунтується на такій академічності. Спробуємо прояснити своє бачення академічності, а відповідно і ролі соціальної філософії у соціальних змінах.

Методи, які використовують науковці у різних галузях своїх досліджень, свідчать про прагнення науки до академічності. Адже ці методи тим краще працюють, чим чистішим є їхнє застосування. Ця чистота означає свободу застосування методів від сторонніх впливів--як внутрішніх для науки, так і зовнішніх щодо неї. До внутрішніх можна відносити суб'єктивізм (самого вченого, його керівника чи опонентів), місцеву наукову кон'юнктуру (бажання легше «проскочити» процедуру захисту, догоджаючи науковим смакам членів відповідної ради по захистам), нарешті навіть певні провідні напрями у певній науці тощо, що створює більш широку наукову кон'юнктуру. До зовнішніх впливів на вибір та застосування методів дослідження належать розмаїті економічні, політичні, релігійні тощо чинники.

Наукове дослідження завжди у своїй основі є академічним, навіть коли сам його виконавець цього не підозрює, а вважає, що діє для отримання прибутку, у зв'язку з політичною кон'юнктурою, релігійними переконаннями, особистими симпатіями тощо. Справа в тому, що кожне наукове дослідження спирається на істинне знання--використовує раніше набуте або прагне відкрити нове. Саме у цьому сенсі наукове дослідження є академічним. Інша справа, що свідоме слідування академічності, те, що називають інколи «служінням науці» сприяє її утвердженню, тоді як несвідоме використання академічного ресурсу або навіть свідоме зловживання ним або ж навіть його нищення (як нацисти палили книги і вбивали представників науки «не тієї національної належності») більш або менш швидко веде до руйнації як академічності, так і самої науки. Академічність можна назвати саморефлексією науки, однак це лише початок академічності, у своєму розвиненому стані академічність дає розгалужені соціальні наслідки, у тому числі й далеко за межами самої наукової спільноти.

Академічність часто пов'язують з незалежністю і самодостатністю науки. Соціальна філософія як ніяка інша філософська дисципліна піддана ризикам втрати академічності у цьому сенсі--досить згадати історію марксизму як родоначальника соціальної філософії. І все ж саме ситуація соціальної філософії є з цієї точки зору вирішальною--і якщо яка-небудь філософська дисципліна і здатна принципово і змістовно протистояти загрозам своїй академічності, то це, безсумнівно, соціальна філософія. Тому у подальшому соціальна філософія буде використовуватися нами не лише як методологія розгляду проблеми академічності наукового дослідження, але і як приклад більш чи менш вдалого втілення такої академічності.

Сама академічність має, втім, свою внутрішню та зовнішню сторони, так би мовити «дух» і «літеру», сутність та її більш або менш адекватні втілення. Нерідко під машкарою академічності здійснювалося символічне (але по суті--саме для філософії найбільш небезпечне) духовне вбивство та самовбивство філософії, тоді як на противагу цьому, саме неакадемічні за формою твори нерідко реабілітовували філософію або навіть відкривали нові сторінки чи навіть епохи у філософуванні.

Академічна філософія заслужено залишається головним руслом («мейнстрімом») розвитку сучасної філософії, а усі відхилення від неї врешті-решт набувають остаточної оцінки своєї значущості саме з позицій академічної філософії, а не навпаки.

Поняття академічної філософії пов'язано з особливим статусом філософського знання і особливим підходом до її викладання. Дещо інше значення вона набуває як суспільна цінність, оскільки більш значущими стають соціальні аспекти функціонування філософії--як у науковому співтоваристві, так і в суспільстві в цілому. Часто саме осмислення академічності домагань філософії прояснює академічні рамки наукової та викладацької діяльності та академічну свободу вченого і викладача університету не тільки як особливого типу соціальних відносин (що мають значимість і за межами сфери науки та освіти), але і як певної культурної цінності. Певна спадкоємність у розгляді цих питань у традиції європейської філософії ( а можливо, в деякому сенсі--і всієї світової філософії) дає підстави не тільки виявляти риси класичності в сприйнятті і розвитку філософії як академічного заняття, а й вбачати класичність впливу академічної філософії на суспільне життя.

Академічність філософії виникає не в результаті успішного протистояння зовнішнім, позанауковим впливів на неї, але якраз навпаки, є причиною і запорукою такої успішності. У різні історичні епохи різні релігійні, владні, економічні, адміністративні та інші інстанції і авторитети претендували і претендують на визначення не тільки завдань філософії, а й на вплив на способи і навіть результати вирішення цих завдань філософією. В останні століття, із зростанням суспільного впливу науки, можна було б очікувати збільшення авторитету філософії як особливої науки, яка була не лише колискою цілих напрямків наукових досліджень, але і зберігає більшою мірою значення громадського адвоката і сповідника науки. Водночас, з боку окремих наук і напрямків сучасного наукового пізнання зустрічаємо схоже з вже знайомим за іншими історичними прикладами домагання на зовнішнє управління філософією і на наставництво, якщо не опікунство над нею. Подібні домагання не тільки мало чим відрізняються від інших спроб позбавити філософію її академічного статусу, але і, певним чином, створюють ризики посилити негативні наслідки таких спроб. Негативні як для філософії, так і для тих наук, які намагаються прийняти на себе невластиві їм функції. Водночас, прояснення істинних підстав академічності філософії, що є, на наше переконання, необхідною передумовою її справжнього утвердження в цьому статусі, сприяло б зміцненню суспільних позицій як самих окремих наук, так і інших поза-філософських інстанцій--еко- номічних, владних, релігійних, адміністративних і інших.

В умовах «війни університетів», про яку писав свого часу як про симптом сучасного суспільства Джон Серл [12], філософія несе науці і суспільству послання миру і злагоди--насамперед з самими собою. У цьому і полягає її справжня і глибока академічність.

Зараз філософія в Україні знаходиться в стані усвідомлення необхідності і навіть неминучості переосмислення власної суспільної місії. Самі філософи, як і суспільство в цілому, з одного боку, вже настільки далеко відійшли від радянського минулого, що перестали відчувати навіть віддалені впливи парадигмального тиску марксизму, а з іншого боку, вже освоєно достатньою мірою світовий досвід--як в орієнтуванні суспільних процесів, так і в їх філософському осмисленні. Однак, такий перехідний характер філософії визначає її особливу нестійкість у самовизначенні, що стосується насамперед соціальної філософії, для якої соціальний контекст і соціальна ангажованість важливі чи не більш, ніж для будь-якої іншої філософської дисципліни, у всякому разі--у всій повноті такого контексту і ангажованості. Це ставить сучасну соціальну філософію в ситуацію свідомого визначення перспектив власного розвитку.

Академічна самодостатність соціальної філософії полягає не в уникненні соціальної ангажованості--як ціннісної, так і функціональної, --а у виявленні взаємозв'язку першої з другою [1]. Саме така позиція дозволяє надати соціальній ангажованості її справжній зміст -- направляти соціальне пізнання на адекватні у своїй цілісності предмети дослідження, а не надавати їм шаржовано односторонній характер. У цьому сенсі соціальна філософія покликана спрямовувати гуманітарні науки, виявляючи їхні об'єктивні функціональні соціальні прояви -- інституційні, організаційні, системні та інші, з одного боку, а з іншого--надавати осмисленості соціальним дослідженням, вказуючи на залежність функціональності їхнього предмету не лише від функціональності природничих наук, а й від ціннісних характеристик стійких комунікативних спільнот як дійсних творців і в самому точному сенсі слова соціальних носіїв певних ціннісних систем.

Таким чином, академічність соціальної філософії неможлива без виявлення практичних, функціональних застосувань цінних настанов, розкритих завдяки соціально-філософським дослідженням. У цьому контексті варто піддати переосмисленню поняття ідеології, яке деякі дослідники (особливо «постмодерністьки» налаштовані) незаслужено списали у архів соціального пізнання. Сама ідеологія є яскравим прикладом нерозривного зв'язку соціальних цінностей з соціальними функціями, і оскільки і перші, і другі нікуди не зникли у сучасному суспільстві (так само, як і їхні взаємозв'язки), варто дослідити, як змінюється ідеологія з переходом суспільства від періоду так званого «масового суспільства» з його тяжінням до соціальних тотальностей до суспільства високо диференційованого з його мультикультуралізмом, множинними соціальними ідентичностями, відносно незалежними соціальними практиками тощо. Відповідно має змінюватися і роль соціальної філософії--і як критики ідеологій, і як теорії їхнього дослідження. ідеологія філософія ціннісний знання

Соціальна філософія постає передусім як критика ідеоло- гій--цю місію філософського мислення докладно обґрунтував Юрген Габермас. Так, емансипація (тобто радикальне і необоротне звільнення) нашого мислення, а отже і поведінки (як взагалі суспільної, так і зокрема наукової) можлива лише завдяки послідовному рефлексивному виявленню (тобто у самих собі) усіх ідеологічних впливів на наше мислення і поведінку, а на підставі такого виявлення -- нейтралізації цих впливів шляхом їхньої послідовної критики. Критика ідеології має єдину підставу--ідеологія поневолює, перетворює людину на знаряддя зовнішніх сил, а тому будь-яка ідеологія має потрапляти для того, хто прагне свободи, під вогонь критики і заперечення.

Така позиція Габермаса виглядає доволі послідовною, однак вона корисна лише на певному етапі становлення методологічної культури. А саме--на етапі формування власної ціннісної і дослідницької позиції. Коли ж така позиція сформована, ставлення до ідеології має радикально змінюватися--вона сама стає інструментом для зрілого дослідника. Адже навіть сам Габермас у статті «Пізнання і інтерес» [6] стверджує про наявність власного інтересу у наукового пізнання, а саме пізнавального інтересу, дослідницького інтересу. Ми можемо робити свій висновок--там де є інтерес, там може і повинна формуватися ідеологія. Отже, у науки має бути своя специфічна ідеологія.

Це твердження слід вписувати у ширший контекст: у системи науки взагалі має бути власна, а саме наукова політика, аналогічно з тим, як наявна освітня політика для сфери освіти. Тут слід розрізняти державну політику щодо сфер освіти чи науки і власну політику освіти чи науки. Хоча в принципі вони не суперечать одна іншій у своїх стратегічних завданнях служіння суспільству, однак у тактиці своєї реалізації можуть різнитися, причому нерідко доволі суттєво. І це не дивно, адже держава є передусім політичним інститутом і для неї головною цінністю є збереження і зміцнення влади, тоді як для науки головною цінністю є досягнення істини і розширення простору істинного знання. Попри таку розбіжність держава регулярно втручається у функціонування науки--зокрема шляхом державних замовлень, а наука у свою чергу прагне впливати на функціонування держави--і не лише наданням наукових експертиз різних суспільних процесів або створенням відповідних концепцій розвитку на запит держави, але і ініціативно--наприклад, чи не найбільш радикально завдяки науковим відкриттям, які виявляють інколи такі обставини, про які ані держава, ані людство раніше навіть не підозрювали. При цьому наука має можливість активно визначати державну політику далеко за межами власне державної політики щодо науки.

Отже, наука має виробити як власну ідеологію на відміну від ідеологій суто політичних, так і вміти використовувати ці останні за потреби у власних цілях. Аналогічно свої ідеології намагаються (переважно стихійно) сформувати також і інші соціальні системи (господарська, правова, моральна тощо), а останнім часом--і окремі соціальні інститути, і окремі соціальні організації, соціальні рухи і навіть соціальні мережі.

Окреме питання складає можливість розвитку різних ідеологій всередині самої системи науки (як і інших систем, інститутів, організацій тощо). Якщо раніше наука була доволі закритою соціальною спільнотою, переважно внаслідок неграмотності більшості населення, то внаслідок практичного запровадження ідей Просвітництва сьогодні доволі високий ступінь освіченості має більшість населення у розвинених країнах, і тих, що до них наближаються. У зв'язку з цим наукова проблематика стає не лише зрозумілою для соціальних мас (свою роботу тут виконують як популяризатори науки, так і науково-технічний прогрес), але й близькою до інтересів цих мас. Відповідно, той чи інший варіант розвитку науки, та чи інша проблематика є більш або менш бажаною не лише для науковців, але і для широких кіл громадськості, які виграють або програють від впровадження різного типу наукових розробок. Залучаючи соціальні маси до вирішення питань розвитку науки, сама наука створює підстави для формування різних ідеологій всередині неї самої. Прихильники і супротивники різних продукованих наукою суспільних явищ і процесів--генної інженерії і клонування, гендерних досліджень і теорій постгуманізму, атомної енергетики і досліджень будови матерії, софістикованої технологізації побуту і урбанізації, пропаганди і загалом електронних медіа тощо--стали звичним явищем не лише для сучасної політики, але і для сучасної науки. Відповідно, мірою зростання соціальної значущості певної соціальної системи, інституту, організації тощо, а отже і мірою залучення ними масової підтримки, вони цілком можуть претендувати на власну ідеологічність. Така ситуація також потребує аналізу соціальної філософії, і тут дослідження системи науки може бути якщо не універсальною теоретичною моделлю, то в усякому разі прикладом успішного виявлення ідеологічності не як результату прагнення до соціальних тотальностей, але як результату прагнення до залучення публічної підтримки тих соціальних проектів, які на перший погляд видаються доволі спеціалізованими.

У цьому контексті потребує перегляду традиційний ціннісний підхід до публічності як засобу досягнення прагматичних цілей. Габермас та інші романтики сфери громадськості закликають бачити у сфері публічності (Oeffentlichkeit) певну самоціль, самоцінність, «священну корову» і кінцеву мету соціального життя [2]. Під їхнім кутом зору будь-яке «зазіхання» на таку самодостатність постає як «колонізація життєвого світу соціальними системами» [4] і наступ функціонального розуму на царину цінностей [8]. Таким чином функціональному [10], або ж інструментальному розуму (М. Горкгаймер [3]) приписують демонічну роль соціального зла.

Соціальне зло, втім, на нашу думку, полягає не в самій інструменталь- ності розуму, соціальне зло полягає лише у такій інструментально сті, яка керує сама собою--і навпаки, підпорядкована критично-раціонально осмисленим ціннісним настановам (наприклад, в результаті критики ідеологій) інструментальність перетворюється на найбільше благо для людей. Саме така інструментальність дозволяє, зокрема, з гордістю і впевненістю у майбутньому говорити про «цивілізованість», «постін- дустріальність», «інформаційність» тощо сучасного суспільства. Кожен же з цих атрибутів сучасного суспільства взятий ізольовано від його ціннісних засад легко перетворює суспільну взаємодію на джерело тоталітарних антиутопій.

Філософська критика цінностей, здійснена свого часу Гайдеґером [7], була спрямована на містифікацію і псевдо заміщення цінностями дійсного буття. Вкрай небезпечно кожній людині, а особливо науковцю, заміщувати безстороннє вивчення об'єкта дослідження його зацікавленим, удавано ціннісним розглядом. Коли у соціальних дослідників або гуманітаріїв з'являться «священні корови», які не підлягають критиці (наприклад вітчизняна історія, у якій все має бути ідеально), або навпаки--втілення вселенського зла (як нині існує спокуса вбачати імперські амбіції в усіх проявах культури і науки, а не лише у політиці діючого уряду, однієї з сусідніх держав).

Воля людини може бути спрямованою не на навішування ярликів позитивних чи негативних «цінностей» на самі речі, але на те, щоб побачити у цінностях їхню вартість, значущість для людини як визначальну: таким чином цінності мають позначати не самі речі, а лише відношення, а точніше ставлення до них людей. Можливо, саме функціональний кут зору був би найбільш адекватним при погляді на цінності, оскільки функції найбільш відверто позначають саме людський інтерес до світу як «підручного». Можливо, саме функціональна інтерпретація цінностей виражає їхню сутність, хоча й не вичерпує її.

Сама людина як соціальна істота конституюється цінностями. Будь-які ціннісні судження, тобто судження, які встановлюють вза- ємопідпорядкування різних цінностей, а отже й підтверджують певні цінності, людина виносить, спираючись на вже наявні в неї ціннісні позиції. Ці позиції є позиціями певної комунікативної спільноти. Спільнота завжди онтологічно первинна щодо людини, у тому числі й завдяки цінностям. Якщо буття як таке, яке є предметом природничих наук, недоречно досліджувати у термінах цінностей, то соціальне буття неможливо досліджувати без опертя на цінності.

Позицію укоріненості цінностей у спільноті, а внаслідок цього й укоріненості людини як особистості з її свободою у спільноті чи не найпослідовніше захищають представники філософії комунітаризму, хоча й переважно під кутом зору політичної філософії [5; 8-9; 11]. Цінності виконують певні функції в суспільстві. Однак, усталений погляд на цінності схиляє до думки, що цінності мають значущість незалежно від можливого їхнього застосування. Як бачили вище, Гайдеґер вважає таке їх розуміння абсолютно невиправданим, однак, очевидно, не всі погоджуються з його баченням, а можливо, і не всі з ним знайомі. В очах таких теоретиків-ідеалістів, для яких цінності не потребують якогось доведення або обґрунтування, а їхнє існування є фактично аксіомою чи догматом, апеляція до функціонального використання цінностей виглядає чимось на зразок блюзнірства, тобто неприродного поводження з цінностями, зловживання ними. Цінності для таких ціннісних фундаменталістів є цінностями вже тому, що вони є, а не тому, що вони можуть бути корисними з певної точки зору. Опоненти такого розуміння цінностей, яких можна іменувати прагматиками, звертають увагу на те, що фактично цінності завжди впливають на поведінку людей і у цьому сенсі вже працюють, функціонують. Ці два протилежні погляди на цінності мають на увазі не два різних соціальних об'єкти, а завжди ті ж самі цінності, але під різними кутами зору. На наш погляд, різне витлумачення цінностей зумовлене їхнім відмінним розглядом у гуманітарних та соціальних науках. Гуманітарні науки розглядають цінності переважно як унікальні і самодостатні (наявність певних природних мов, історій народів, характеристик особистостей), а соціальні науки роблять наголос на функціональному значенні цінностей (джерелах соціальних успіхів і поразок).

Таким чином, кожне наукове дослідження має починатися з свідомого визначення його базових цінностей та ставлення з цих позицій до усіх інших цінностей, яких буде торкатися дослідник у своїй роботі.

Базовою цінністю кожного наукового дослідження є збереження та розширення його академічності та виявлення конкретики умов досягнення такого стану засобами даної науки. Завдяки цьому визначається цінність усіх складових дослідження, які відповідно розподіляються на цілі і засоби. Мета конкретного дисертаційного дослідження має саме у цьому сенсі підпорядковуватися здійснюваним у даній дослідній установі науковим темам та актуальним завданням даної науки та наукової галузі як вищим цінностям. Своєю чергою мета конкретного дисертаційного дослідження є вищою цінністю для визначення предмету дослідження (як вирізнення ціннісно обґрунтованого аспекту об'єкту дослідження) та методів дослідження (які, відповідно, мають чітко корелюватися з предметом дослідження). Така наукова прагматика є реальною підставою для набуття результатами наукового дослідження соціальної прагматики. Ціннісна осмисленність вибору мети дослідження, таким чином, визначає практичну значущість результатів наукового дослідження, яке реалізує цю мету.

Лише на перший погляд видається, що є наукові дослідження, які мають академічну значущість, яка не має жодної соціальної значущості.

Кожне успішне наукове дослідження змінює саму наукову спільноту, змінює, нехай частково, його наукову ідеологію, а отже, має усі шанси змінювати і сучасне суспільство, яке побудоване завдяки тривалій практиці послідовного втілення значної кількості наукових відкриттів. Звісно, не усі радикальні соціальні зміни в історії людства завдячують своїм звершенням науковим відкриттям, так само як і не усі наукові відкриття призводять до позитивних (чи в усякому разі бажаних) соціальних змін, але з розвитком суспільства усе більшою мірою бажаність і позитивність соціальних змін залежить від адекватно осягнутих і розумно застосованих у суспільні практики відкриттів науковців та цілеспрямованих дій представників сфери освіти щодо ціннісної імплементації цих відкриттів у світогляд молодих поколінь--поколінь, які покликані бути носіями суспільного оновлення. Адже саме нові покоління гарантують необоротність, а отже і справжню радикальність соціальних змін.

Список використаних джерел

1. Бойченко М. І. Ціннісний функціоналізм як парадигмальне явище сучасної соціальної філософії / М. І. Бойченко // Філософські проблеми гуманітарних наук. 2012. N° 21. С. 23-26.

2. Габермас Ю. Структурні зміни у сфері відкритости / Юрген Габермас; [переклад з нім. А. Онишко; ред. М. Прихода]. Львів: Літопис, 2000. 317 с.

3. Горкгаймер М. Критика інструментального розуму / М. Горкгаймер; [пер. з нім. М. Култаєва]. К.: IIIІС-2002. 2006. 282 с.

4. Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека / А Н. Ермоленко. К.: Наукова думка, 1994. 200 с.

5. Тейлор Ч. Непорозуміння: дебати між лібералами та комунітаристами / Ч. Тейлор // Сучасна політична філософія: антологія. К.: Основи: Центр. Європ. ун-т, 1998. С. 56-113.

6. Хабермас Ю. Познание и интерес / Юрген Хабермас; [пер. с нем. М. Л. Хорькова; под редакцией О. В. Кильдюшова] // Хабермас Ю. Техника и наука как «идеология». Сборник статей. М.: 2007. // Центр гуманитарных технологий. // Режим доступу: URL: http://gtmarket. ru/laboratory/expertize/6261.

7. Хайдеггер М. Ницше: в 2-х т. / М. Хайдеггер; [пер. с нем. А. I. Шурбелева]. М.: Владимир Даль, 2006. Т. 2. 458 с.

8. Avineri S. Communitarianism and Individualism / S. Avineri, A. de- Shalit (Eds. ). Oxford: Oxford University Press, 1992. 244 p.

9. Etzioni A. The Spirit of Community. The Reinvention of American Society / A. Etzioni. New York: Basic Books, 1993. 254 p.

10. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handelns / Jurgen Habermas. Bd. 2: Zur Kritik der funktionalistischen Vernunft. Frankfurt am Main, 1981. 642 S.

11. Mulhall S. Liberals and Communitarians / S. Mulhall, A. Swift. 2nd ed. Oxford: Blackwell, 1996. 392 p.

12. Searle J.R. The Campus War: A Sympathetic Look At The University In Agony / John R. Searle.New York: World Pub. Co., 1971. 256 p.

Размещено на Allbest.ru