Концепція "кінця історії" Ф. Фукуями в контексті сучасних глобалізаційних процесів

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Концепція "кінця історії" Ф. Фукуями в контексті сучасних глобалізаційних процесів

Олексій Запорожченко

глобалізація історія фукуяма цивілізація

В статті дається коротка характеристика глобалізаційних процесів, розглядаються основні положення концепції «кінця історії» Ф. Фукуями як такої, що відповідає парадигмі прогресивного історичного процесу і загальним тенденціям глобалізації. Також в статті автор наводить приклади критичного відношення до поглядів Ф. Фукуями, порівнює концепцію «кінця історії» з концепцією «зіткнення цивілізацій», робить висновок про сумісність протилежних поглядів на історичний процес.

Ключові слова: глобалізація, лібералізм, ліберальна демократія, історичний прогрес, парадигма прогресивного розвитку, концепт «кінець історії», концепт «зіткнення цивілізацій».

Annotatіon

Zaporozhchenko A. Fukuyama's Concept of the «The End of History» in the Context of Modern Globalization Processes

In its general features, globalization is the process of formation of a new world order, which is characterized by a common economic, political, socio-cultural and technological aspects. At the end of the 20th century the works of the American scientist and political figure F. Fukuyama became the subject of considerable debate. He expressed his understanding of the main trends of modern historical development and globalization in his concept of the philosophy of history i.e. «the end of history». This concept has rather important theoretical significance for explaining the essence and prospects of globalization processes and modern geopolitical strategies.

F. Fukuyama refers to the historiosophical paradigm of historical progress, according to which history has certain internal content and direction, thus, humanity is moving towards more equitable and free social order based on liberal democracy. This paradigm took shape in the philosophy of the Enlightenment. It was focused on understanding the logic of the progressive historical development of mankind.

Like Hegel, F. Fukuyama believes that «the end of history» means that there will be no more progress in the development of principles and institutions of social order, since all major issues will be resolved. That was exactly that kind of state that the world reached at the end of the 20th century, when the ideas of liberalism (liberal democracy) as the highest embodiment of freedom from Fukuyama's point of view won in almost the whole world. In order to substantiate his concept of the «end of history», F. Fukuyama indicates that the communist ideology and the socialist countries were economically and ideologically defeated and there are no forces able to challenge liberal democracies led by the United States of America. Thus, the ideology of liberalism will gradually translate into the economic and political spheres, which in its turn will contribute to the strengthening of the liberal ideology. The concept of the «end of history»,is based on the paradigm of progressive historical development. It is rather contradictory, and that did not escape the attention of Fukuyama critics. First, the tragic events of the 20th century (totalitarian regimes, fascism, world wars, cold war, etc.) brought disappointment in the paradigm of the progressive historical process; second, critics see the Fukuyama concept as an apology for the expansionary US foreign policy; third, there are alternative concepts of history, such as, the «clash of civilizations» by S. Huntington.

However, the multifaceted nature of historical development cannot be «squeezed» into any theoretical schemes, which in various aspects reflect certain angles of multidimensional world development. The debate about the logic of the modern historical process will continue further, because almost every researcher offers his own interpretation of the concept of history, and, consequently, of the historical process itself. But it is always a productive dispute in the sense that it forces people to rethink their past, to comprehend the present and look into the future.

Key words: globalization, liberalism, liberal democracy, historical progress, paradigm of progressive development, concept «the end of history», concept «the clash of civilizations».

Останні десятиліття глобалізаційні процеси, що являють собою найбільш загальну і важливу тенденцію сучасного світового розвитку мають величезний вплив не тільки на розвиток більшості країн світу, але і на сучасний історичний процес в цілому. Відбувається зміна поглядів на основні цінності та принципи соціально-економічної і політичної організації суспільства, соціальні інститути тощо. У своїх загальних рисах глобалізація - це процес формування нового світового порядку, для якого є характерним спільність економічних, політичних, соціокультурних та технологічних характеристик.

Серед фундаментальних робіт західних вчених, які всебічно розглядають різні соціально-історичні, економічні, політичні аспекти глобалізації можна назвати роботи К. Поппера, Ф. Фукуями, О. Тофлера, Д. Белла, Р. Робертсона, М. Кастельса, Е. Гідденса, М. Уотерса, У. Бека, З. Бжезинського, Й. Масуди та ін. Серед вітчизняних вчених, які досліджують загальні закономірності глобалізаційних процесів, можна назвати праці О. Мозгового, М. Козловця, С. Дацюка, Д. Лук'яненка, М. Михальченка, Є.Сулими тощо.

Більшість сучасних теоретиків постіндустріального суспільства пов'язують глобалізацію з технічним прогресом, а, саме, з інформаційними технологіяями, телекомунікаціями, надійними і високошвидкісними транспортними магістралями та іншими технічними досягненнями цивілізації, що істотно послабили значимість географічного чиннику. Почала формуватися нова економіка, в якій визначальну роль починають грати транснаціональні корпорації, а, отже, посилюється взаємозалежність світової економіки в якій утворюються метанаціональні центри економічного, політичного, наукового і технологічного розвитку.

В 90-х роках ХХ століття серед політологів, експертів, політичних діячів, журналістів розгорнулася полеміка щодо статті американського політолога і футуролога японського походження Френсіса Фукуями, що була опублікована у 1989 році в журналі «The National lnterest» і мала назву «Кінець історії?». В цій статті він формулює досить незвичний концепт філософії історії - «кінець історії», що має досить вагоме теоретичне значення для експлікації сутності і перспектив глобалізаційних процесів і геополітичних стратегій сучасності. Оскільки ця стаття була написана в науково-популярному стилі, вона була доступна широкому загалу політологів, економістів, істориків, філософів і викликала неабиякий резонанс серед фахівців. Пізніше, в 1992 р. виходить у світ вже фундаментальна праця Ф. Фукуями «Кінець історії та остання людина», в якій він взяв до уваги численні критичні відгуки на його першу статтю і вже докладно розгорнув свій концепт, придавши йому закінчену теоретичну форму. Сама концепція «кінця історії», а, також, роздуми суспільствознавців щодо неї свідчать про певні історіософські уявлення, що відображають настрої чималої частини американського і західноєвропейського суспільства кінця ХХ століття. Саме це визначає актуальність дослідження цієї концепції, хоча з часу появи першої роботи Фукуями (нині - університетського професора) пройшло більше двадцяти років. У даній статті ми будемо приділяти увагу не стільки самим роботам американського футуролога, скільки дослідженню того, як вони вплинули на розуміння американської геополітики, на критику ідей Фукуями та на альтернативні концепції історичного процесу. Ми також оцінимо ідеї Фукуями саме з точки зору геополітики, що дозволить розглянути його концепцію в аспекті її подальших перспектив.

Насамперед слід зауважити, що концепція «кінця історії» - аж ніяк не винахід самого Ф. Фукуями, який і сам заявляє, що відштовхується від вчення великого німецького мислітеля - Г.В.Ф. Гегеля. Але слід зауважити, що ідея «кінця історії» існувала задовго до Гегеля. Наприклад, тут можна пригадати есхатологію (вчення про кінець світу та історії) середньовічної християнської філософії. Отже, Ф. Фукуяма звертається до історіософської парадигми історичного прогресу, згідно з якою історія наділена певним внутрішнім змістом і спрямованістю, внаслідок чого світ рухається до більш вільного і більш справедливого соціального устрою. Ця парадигма оформлюється ще у філософії Просвітництва, де особлива увага приділялася саме розумінню логіки історичного розвитку людства. Відповідно до раціоналістичних засад класичної європейської філософії саме розум здатний побудувати систему об'єктивного, істинного знання про природу, суспільство і людину і є підставою духовної свободи людини. Саме за допомогою розуму людина розкриває глибинні закони суспільного життя і, спираючись на них, створює соціальний світ на принципах справедливості, рівності і братерства.

Становлення філософії історії в Новий час і в епоху Просвітництва було пов'язано із творчістю філософів Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози, Вольтера, Ж. -Ж. Руссо, Дж. Віко, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго, Ж. Кондорсє, І. Гердера та ін. У вченнях цих мислителів соціальний прогрес тісно пов'язаний не тільки з розвитком наукового знання, але також і з духовно-моральним вдосконаленням людини, з прогресом моралі і права, розвитком громадянського суспільства на принципах справедливості, гуманності, поміркованості та працьовитості, розквітом освіти, вихованням людей в дусі поваги до законів держави.

Все розмаїття історичних подій філософи-просвітителі розглядали з позицій руху суспільства від нерозумного стану до розумного. Гасло видатного діяча французького просвітництва - Вольтера: «Розум, Природа, Людяність» - можна вважати наріжним каменем просвітницької філософії історії. Основною рушійною силою історії філософи- просвітники вважали ідеї, які формуються внаслідок процесу узагальнення розумом історичного і духовного досвіду людства, що спонукає народи на радикальні соціальні зрушення.

Таким чином, суспільно-історичний прогрес мислився в епоху Просвітництва як прогрес розуму і свободи. Переконання в цьому поєднувалося з вірою в особливу місію філософа, який покликаний своєю інтелектуальною діяльністю наблизити «Царство Розуму» як кінцеву мету людства.

Але якщо просвітницька концепція історичного процесу - це ще більше метафізична ідея, то у Г.В.Ф. Гегеля це вже певний концептуально -обгрунтований погляд на історичний процес, впевненість в тому, що історія це не просто послідовність подій, навіть подій серйозних і великих, а єдиний, логічно-послідовний еволюційний процес, що зараз досягає певної історичної межі, довершеного якісного стану.

Гегель пропонує філософське, логічне обгрунтування ідеї «кінця історії» і історичний процес він розглядає як матеріальне втілення розвитку Абсолютної Ідеї. Оскільки Гегель вважав, що субстанцією, сутністю духу є свобода, то і всесвітня історія є не що інше, як логічний розвиток свободи: «У східному світі людина ще не зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Гегеля, всі раби. В античному світі (Стародавні Греція і Рим) деякі вже зрозуміли, що свобода складає їх сутність: якраз вони і є вільними

на відміну від тих, котрі не зрозуміли цього і тому залишаються рабами Державу

Гегель вважає вищим втіленням свободи, подорожі Бога («Абсолютної Ідеї») по Землі». Отже, за Гегелем, коли перемагають ідеї розумної організації суспільства, правової і громадянської держави, що являють собою вище втілення свободи, - історія приходить до свого природного фіналу - певного досконалого стану. Сам Гегель бачив ознаки завершення історичного процесу вже на початку XIX ст. і пов'язував його з реалізацією ідеалів французької революції і Європі.

Ф. Фукуяма, подібно до Гегеля вважає, що «кінець історії» означає, що більше не буде прогресу в розвитку принципів і інститутів суспільного устрою, оскільки всі головні питання будуть вирішені. І саме такого стану світ досяг в кінці ХХ ст., коли ідеї лібералізму (ліберальної демократії) як вищого, з точки зору Фукуями, втілення свободи здобули перемогу майже в цілому світі. Те, чого ми, ймовірно, є свідками, вважає вчений - це не просто кінець холодної війни або черговий період післявоєнної історії, але кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління. Це не означає, що в подальшому ніяких подій відбуватися не буде, оскільки лібералізм переміг поки що тільки в сфері ідей, свідомості, але в реальному, матеріальному світі до перемоги ще далеко. Однак Фукуяма вважає, що є серйозні підстави вважати, що саме цей, ідеальний світ і визначить, в кінцевому підсумку, світ матеріальний.

З метою обгрунтування свого концепту «кінця історії» Ф. Фукуяма вказує, що комуністична ідеологія і табір соціалістичних країн зазнали економічної та ідеологічної поразки, отже немає тих сил, що здатні кинути виклик ліберальним демократіям на чолі зі Сполученими Штатами Америки. Дійсно, ліберально-демократична ідеологія, яка є основою сучасної демократії, перемогла в більшості розвинених країнах світу. Вона, зауважує дослідник, ще не вкорінилася повною мірою в пострадянських країнах і в певних країнах Азії та Сходу (наприклад, Китаї та Індії), але вплив і авторитет комуністичної ідеології там досить слабкий, а тяга до лібералізму, вважає американський політолог, настільки сильна, що перемога ліберальних принципів в цих країнах лише справа часу, бо альтернативи їм не існує. Отже, ідеологія лібералізму поступово знайде своє втілення в економічній і політичній сферах, що в свою чергу буде сприяти зміцненню ліберальної ідеології. Фукуяма впевнений, що у найбільш розвинених країнах світу це вже сталося, а там, де цього поки не сталося, неодмінно станеться в найближчому майбутньому.

Ф. Фукуяма вважає лібералізм - дуже міцною, ефективною ідеологією, яка може вирішити будь-які проблеми сучасності та альтернативного лібералізму політико - економічного устрою сьогодні не існує. Звісно, Ф. Фукуяма розуміє, що протягом якогось часу світ буде розділений на дві частини: одна буде належати історії, інша - постісторії, що буде чинником певних непорозумінь, конфліктів, тероризму і, навіть, війн. Однак для серйозного конфлікту потрібні великі держави, які все ще знаходяться в межах історії, а вони якраз і йдуть з історичної сцени. Інакше кажучи, великі потрясіння глобального масштабу, якими були обидві світові війни, нині виключені, а світ, побудований на ліберальній демократії, повинен бути значно менше схильний до глобальних конфліктів.

Але історіософська парадигма прогресивного розвитку, яка в ХІХ столітті отримала свій подальший розвиток в працях німецької класичної філософії (Г.В.Ф. Гегель), потім у К. Маркса та в позитивізмі (О. Конт, Г. Спенсер) пережила у ХХ ст. жорстоку кризу. Розчарування в парадигмі прогресивного історичного процесу було пов'язано із двома світовими війнами, тоталітарними режимами, що були встановлені в Радянському Союзі, Італії і фашистській Німеччині, «холодною війною», гонкою озброєнь та загрозою третьої світової війни, загрозою екологічної катастрофи тощо. Звісно, що все це ставить під сумнів ту ідею, що на кожному новому етапі соціально -історичного процесу суспільство набуває нової, більш високої якості. Навіть такі оптимісти, як американці, каже Ф. Фукуяма, втратили віру в історичний прогрес. Трагічні події двадцятого століття призвели до пессимізму не тільки серед пересічних громадян, але і в сфері філософської думки, що відобразилося, наприклад, в філософії екзистенціалізму. Говорити про історичний прогрес можливо, тільки якщо знати, куди йде людство. Більшість європейців дев'ятнадцятого століття вважали, що прогрес - це рух в бік демократії. Але в нашому столітті з цього питання вже немає консенсусу - вважає політолог.

Проте Ф. Фукуяма намагається довести, що світовий історичний досвід останніх десятиліть дає підстави для надії на існування історичного прогресу як «логічно послідовної і спрямованої Історії людства», яка завершується створенням такого суспільного ладу, ідеали якого вже неможливо перевершити. Коли встановлюється загальний консенсус щодо ідеї цього ладу і коли остання, перемігши конкурентів, матеріалізується в більшості провідних країн світу, настає «кінець історії». Саме це, стверджує Фукуяма, і відбувається сьогодні, коли ідея ліберальної демократії, що давно втілена в життя країн Заходу, завойовує решту світу.

Звісно, Ф. Фукуяма неодноразово натякає на те, що не виключений і такий поворот подій, який відкриє нові історичні горизонти, що буде означати вже початок «постлюдської історії». Втім, можливість продовження історії постулюється Фукуямою в досить розмитій формі і це не дивно, оскільки, як ми вже говорили, Фукуяма просто не бачить ніякої альтернативи сучасній йому ліберальній демократії.

Концепт «кінця історії», заснований на парадигмі прогресивного історичного розвитку є досить суперечливий, що не пройшло повз уваги критиків Фукуями. Так, Чарльз Капхен, директор Європейського департаменту Ради з міжнародних відносин, професор Школи міжнародних відносин при університеті Джорджтауна слушно зауважив, що Ф. Фукуяма помилився, прийнявши закінчення одного з історичних циклів за кінець історії в цілому. У тому ж критичному дусі висловлювався і Д. Белл, який дорікає Фукуямі в тому, що його концепція ґрунтується на «гегельянсько-марксистському уявленні про лінійний розвиток, а це являє собою невірне тлумачення природи суспільства і історії.

З такою критикою можна погодитися. І справа тут не в тім, що з існуючих парадигм філософії історії він обирає саме «гегельянсько-маркситську». Зрештою, у кожної парадигми чи концепції є свої переваги і недоліки і кожна з них акцентує увагу лише на певних аспектах соціального буття і недооцінює інші. Фукуямі не вдається переконливо довести, що в кінці ХХ ст. вдалося досягти розумної організації суспільства і держави, що являє собою вище втілення свободи, а без цього, за Гегелем, ні про який кінець історії не може бути й мови. Також американський вчений не дає переконливих критеріїв історичного прогресу а, отже, неможливо навести вагомі аргументи на користь якісної переваги (по базовим соціокультурним параметрам) сучасного суспільства над суспільствами попередніх епох.

Втім, дорікати Фукуяму в недостатньому теоретичному обгрунтуванні його концепції не варто, оскільки вона є не стільки докладним науково-теоретичним дослідженням, а розгорнутою футурологічною конструкцією, покликаною вирішити певні ідеологічні і політичні завдання, найголовнішою з яких є апологія принципів і цінностей сучасної ліберальної демократії, які отримали найбільш повне і послідовне втілення в Сполучених Штатах і країнах Західної Європи. Проте, не можна не відзначити, що американський аналітик одним з перших зрозумів, що політичні і соціальні зміни, що відбувалися в світі в кінці 80-х років минулого століття мають історичне значення, що в житті людства відбулася певна якісна зміна.

Проте, далеко не всі згодні з тим, що хід всесвітньої історії слід тлумачити за Гегелем або Марксом як єдиний прогресивний процес. Історичний розвиток - це процес не тільки багатовимірний, а й багатовекторний. Отже, питання про критерії та логіку історичного процесу завжди залишається відкритим і умовним. Так, критики «оптимістичного» ліберального детермінізму Фукуями, вельми прихильно зустрічають спочатку статтю, а потім і книгу Семюела Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій» (1993, 1996 рр.). В своїх працях вчений висловлює концепцію етнокультурного поділу людських цивілізацій і можливість їх зіткнення в майбутньому, що є антитезою концепції Фукуями про «кінець історії».

Концепції «Кінця історії» і «Зіткнення цивілізацій», що виникли на початку 1990 -х рр. в межах різних методологічних підходів набули парадигмального значення в процесі експлікації глобалізаційних і геополітичних процесів. Протилежні підходи Ф. Фукуями і С. Гантінгтона були концентрованим виразом тих очікувань і побоювань, якими були охоплені не тільки академічні кола, а й широка громадськість. До сих пір є очевидною їх пізнавальна, аналітична та прогностична цінність. Поняття та концепції що характеризують їх погляди стали предметом для дискусії як в академічних колах так і в публічній царині.