Перспективи експлікації цінностей гуманізму в спорті

Статтю присвячено дослідженню проблематики прояву цінностей гуманізму в сучасній спортивній діяльності. Визнаючи за спортом великий потенціал у плані гуманістичних цінностей, автор розглядає суперечливу ситуацію їх виявлення за умови зростаючої дегуманізації спорту, зокрема олімпійського та спорту "вищих досягнень". Здійснено спробу формулювання шляхів гуманізації сучасного спорту на основі принципів "чесної гри" та ідеї самовираження людської особистості в гармонійній діяльності. гуманізм спортивний самовираження

Ключові слова: філософія спорту, гуманістичні цінності, олімпійський рух, принципи "чесної гри".

Л.А. Шеремет

ПЕРСПЕКТИВЫ ЭКСПЛИКАЦИИ ЦЕННОСТЕЙ ГУМАНИЗМА В СПОРТЕ

Статья посвящена исследованию проблематики проявления ценностей гуманизма в современной спортивной деятельности. Признавая за спортом большой потенциал в плане гуманистических ценностей, автор рассматривает противоречивую ситуацию их выявления при растущей дегуманизации спорта, в частности олимпийского и спорта "высших достижений". Предпринята попытка формулировки путей гуманизации современного спорта на основе принципов "честной игры" и идеи самовыражения человеческой личности в гармоничной деятельности.

Ключевые слова: философия спорта, гуманистические ценности, олимпийское движение, принципы "честной игры".

L. A. Sheremet

Keywords: philosophy of sport, humanist values, Olympic movement, 'fair play' principles.

Проблема цінностей гуманізму постає як особливо актуальна для сьогоденної філософської думці, стурбованої осмисленням місця людини у глобалізованому світі, що стрімко змінюється, і буття якого отримує в мислителів визначення антропологічної катастрофи, що загрожує подальшому існуванню світу та людини в ньому. Гуманізм виступає в цьому сенсі, й у ракурсі соціальної філософії, як аксіологічне затвердження людини в якості вищої мети того чи іншого соціального руху. Одним із найбільш евристичних і водночас недостатньо досліджених видів такого руху виступає, на наш погляд, спортивна діяльність людини.

Розгляд спорту у дзеркалі філософської рефлексії становить собою напрям, що активно розвивається в сьогоденній думці, зокрема й у роботах таких українських дослідників як В.Є. Білогур, Л.М. Газнюк, В.Й. Григор'єв, М.М. Ібрагімов, С.В. Могільова та ін. Водночас, значно менш уваги приділяється спорту в такому ракурсі його розгляду як зв'язок спорту з гуманістичними цінностями, хоча цей аспект виступає чи не найважливішим серед кола тематики філософії спорту, проявляючись, зокрема, у працях М.М. Візитея та В.І. Столярова. Проблематичність такого зв'язку полягає в тому, що, спрямовуючи людину до максимального результату, він робить саме цей останній своєю метою й навіть суттю: людина, можна сказати, перетворюється на засіб, проблематизуючи гуманістичність спортивної діяльності. Адже людина залишається такою безвідносно до того, чи задовольняються таким чином державні амбіції, групові або національні інтереси. "Переслідуючи чисто егоїстичні цілі, - вважає Л.А. Мазур, - людина в спорті не може орієнтуватися на гуманістичні ідеали, оскільки сам характер її діяльності виявляється за межами раціональності. Робота на межі, а іноді й поза межею розумного фізичного навантаження виводить людину за межі її сутності, а саме духовно-практичної сутності. Для духовності, яка допускає коливання, сумнів, моральний вибір, у внутрішньому світі особистості спортсмена просто не залишається місця" [6, с. 49].

Метою даної статті є розгляд можливостей та шляхів експлікації гуманістичних цінностей у спорті. Визнавши орієнтацію на досягнення найвищого результату за сутнісну ознаку спорту, ми повинні на цій підставі дослідити відмінність його від фізичної культури як поняття ширшого, такого, що володіє колосальним гуманістичним потенціалом. Будучи спочатку продовженням загальнолюдських цінностей фізкультурного руху, спорт надалі розриває цей ланцюг. Спортивний результат набуває, таким чином, самоцінності, а здоров'я як неоціненний капітал людини відсунулося на другий план.

Подібно до того, як здійснюється допінг-контроль, повинні бути поставлені бар'єри на технічні та технологічні розробки, які можуть привести до функціональних порушень в організмі спортсмена. Як упевнені багато лікарів, допінг - не таке вже зло у порівнянні з жахливими перевантаженнями. Навпаки, десь медицина просто рятує організми спортсменів. Гуманізм у такому випадку, можна сказати, полягає хоча б у наданні спортсмену можливості свідомого вибору, "інформованої згоди" щодо потенційної загрози професійного спорту для здоров'я. Зокрема, щось подібне зараз відбувається, наприклад, з курінням: адже на пачках пишуть не просто банальне "Мінздрав попереджає", але й повідомляють, скільки шкідливих речовин там міститься, якими хворобами їх уживання загрожує - і, власне, що це останнє є свідомим кроком на шляху до можливого погіршення свого здоров'я.

Як нагадує О.Г. Єгоров у своєрідному діалозі-інтерв'ю з М. Клементом: "П'єр де Кубертен свого часу писав про спорт: "Спорт може збуджувати найбільш шляхетні й найбільш низинні пристрасті. Він може викликати як безкорисливість і чесність, так і користолюбство. Може бути лицарським і продажним, гуманним і жорстоким..."" [3, с. 51]. Активний діяч міжнародного дитячого спортивного руху М. Клемент з цього приводу наголошує, що він "стурбований майбутнім гуманістичного спортивного руху. Скрізь на перший план ставлять успіх, визнаний нашою цивілізацією. На зміну ідеалісту та гуманісту П'єру де Кубертену прийшов італійський провидець Вінченті Ломбарді, який сказав: "Участь - це ще не все, головне - перемога". Людина була дегуманізована до рівня державного гладіатора." [3, с. 51].

Хоча спортивна педагогіка й бере до уваги моральні норми, намагається виховати в людях дружні гуманістичні відносини, потім всі ці зусилля розбиваються об різні організації (клуб, збірні команди), які використовують молодих людей для досягнення своїх цілей. Професійний спорт високого класу вимагає від спортсмена великих результатів, а турбота про фізичне здоров'я на другому плані: публіці потрібні лише перемоги. А тому спортсмен і використовує, наприклад, анаболіки та допінг.

І все ж таки, спорт залишається амбівалентним щодо цінностей гуманізму - він має свої позитивні сторони і, якщо спиратися на більш гуманне виховання, він зможе бути моделлю для спілкування між народами. Чи можлива в реальності така гуманізація спорту? Частіше за все, скептичне й навіть негативне ставлення до перспектив гуманізації су- часного спорту, до практичної реалізації гуманістичних ідеалів і цінностей у спортивній діяльності пов'язується не з природою спорту як такого, а з тими його особливостями, які він набув під впливом загальної соціально-економічної ситуації в сучасному суспільстві та пануючої в ньому системи цінностей.

Німецький дослідник Свен Гульденпфенніг з цього приводу писав ще багато років тому: "Протягом тривалого часу до спортсменів-олімпійців пред'являлася культурна вимога універсальності. Вона було пов'язана з очікуванням втілення в кожному атлеті ідеалу всебічно і гармонійно розвиненої людини та здійснення в ньому повного злиття розумових, фізичних та естетичних можливостей самовираження. Без сумніву, ця універсальна вимога нездійсненна" [15, р. 46]. На жаль, в наші дні цей висновок можна лише підтвердити [див.: 4].

Багато дослідників посилаються й на те, що морально-етичне начало нібито вже не є провідним в олімпійському русі, поступаючись місцем акцентуванню ролі олімпізму в збереженні та зміцненні миру. Так, серед молоді широко поширена думка про те, що олімпійські ідеали, сформульовані наприкінці XIX століття, не відповідають системі цінностей сучасного суспільства. Про це, зокрема, писав ще в 1970-х роках Роман Чула, спираючись на результати міжнародних досліджень [ІЗ, р. 67-69]. А.Р. Пілоян вважає, що Кубертен, розробляючи концепцію олімпійського руху, зробив низку суттєвих помилок: не взяв до уваги ряд соціальних функцій спорту, пов'язав розвиток олімпійського спорту з аматорським спортом, не враховуючи, що "спорт без прагнення до перемоги в конкурентній боротьбі, до постійного підвищення результатів немислимий, намагався відокремити олімпійський спорт від державних організацій країн-учасниць цього руху" [9, с. 4].

Своєрідну позицію у вирішенні обговорюваної проблеми займає К. Фольквайн. Вона обґрунтовує положення про те, що гасла і заклики дотримуватися принципів моральної поведінки у спорті навряд чи здатні внести скільки-небудь серйозну зміну в ту реальну ситуацію, яка існує в даний час у спорті вищих досягнень, де панує принцип "успіх за будь- яку ціну" [див.: 1]. Передумова, що ці заклики самі по собі змінять поведінку спортсменів, є помилковою. Вона показує, що "умови та структура спорту сильно змінилися за останнє сторіччя" й "у тій мірі, як світ, в якому ми живемо, змінюється та стає більш складним, змінюються й етичні норми" [16, с. 317]. На основі цього дослідниця робить оригінальний висновок: безглуздо вимагати від спортсменів дотримання нібито вже застарілих моральних принципів "справедливої гри". Треба, пише вона, змінювати не спорт, а самі етичні принципи, потрібна нова етика, заснована на більш утилітарних принципах: "Філософи, соціологи, педагоги, вчені всіх областей спортивної науки повинні спільно працювати над створенням нової спортивної етики" [16, с. 318].

Проте, на наше переконання, подібне ставлення як до гуманізації спорту, так і до цінностей є глибоко невірним. Хоча б уже тому, що глобальні проблеми та труднощі, з якими зіткнулося людство на порозі століть, породили прагнення не лише декларувати гуманістичні ідеї, а й домагатися їх реалізації на практиці в усіх сферах життєдіяльності. Все більш ясно усвідомлюється: якщо людство хоче вижити - воно мусить висунути на перший план у сучасній системі координат загальноцивілізаційні цінності. Звичайно, різні держави та групи людей по-різному втілюють ці цінності. Але міцніє переконання: сучасне суспільство, якщо воно хоче забезпечити більш високий рівень добробуту і впорядкованості своїх членів, зробити їх відносини більш цивілізованими, а їх самих - більш здоровими фізично та морально, забезпечуючи тим самим більш високу ступінь динамізму свого розвитку, - воно має спрямовувати свої зусилля на реалізацію гуманістичних ідей і принципів.

Це все не може не торкатися й спорту. Ось чому багато діячів науки і культури, спортивного та олімпійського руху вважають, що сьогодні з'явилася реальна можливість гуманізації сфери спорту, втілення в життя проголошених іще Кубертеном ідеалів. Цю думку висловлював і генеральний директор ЮНЕСКО Амаду-Махтар Мбоу на Першій Міжнародній конференції міністрів і керівних працівників, відповідальних за фізичне виховання та спорт в 1976 році: "Більше, ніж будь-коли необхідно відновити ідеал, який П'єр де Кубертен зумів відродити через багато століть у своїй блискучій чистоті, ідеал атлета, що докладає всі свої сили для того, щоб перевершити самого себе, що долає в своїх безкорисливих зусиллях ті межі, які визначили для нього умови звичайного людського життя" [8, с. 27].

Про необхідність "збереження виховних, культурних та етичних цінностей спорту" говорив і Генеральний директор ЮНЕСКО Федеріко Майор на відкритті Міжнародної конференції "Гуманістична місія фізичного виховання і спорту". "Якщо спорт має сенс, то він полягає в гуманному його характері та вкладі в утвердження гуманізму", - підкреслював пан Майор [2, с. 8].

Головне питання тут, на нашу думку, полягає в тому, яким чином домогтися гуманізації сучасного спорту (особливо - спорту вищих досягнень), якщо вона взагалі можлива? Багато прихильників гуманізації спорту обмежуються різкою критикою деяких негативних, на їх погляд, проявів сучасного спорту вищих досягнень, закликають рішуче покінчити з цією ситуацією, але не вказують, як це конкретно зробити. Ось зразок такого роду висловлювань: "Необхідна справжня гуманізація міжнародних спортивних відносин, усіх форм контактів в олімпійському русі. Слід загальмувати процес девальвації морально-етичних цінностей олімпізму (а потім і покласти йому край)" [10, с. 23].

Зрозуміло, заклики до гуманізації (і не тільки спорту) потрібні, але навряд чи можна ними обмежуватися. Слова повинні бути доповнені розробкою конкретних проектів. Іноді, втім, пропонуються певні шляхи вирішення проблеми, але в самому загальному, недостатньо конкретизованому вигляді. Так, на 25-й сесії Міжнародної олімпійської академії виступала професор Фраска з Італії. Вона, крім іншого, зазначила у своїй доповіді, що зусилля, вжиті міжнародним олімпійським рухом з метою втілити в життя олімпійські ідеали, на жаль, не дали результатів: "Агонізм трансформувався в насильство, атлети експлуатуються та продаються, а індивід приноситься в жертву економічним, соціальним і політичним інтересам" [14, с. 109]. Отже, робить з вищесказаного висновок професор Фрас- ка, Олімпійські ігри не об'єднують, а все більш розділяють людей.

Логічно задатися питанням: що ж у цій ситуації робити? На думку дослідниці - цю проблему не можна загалом вирішити на політичному або колективному рівні в тому випадку, коли атлет представляє не тільки себе, а й країну, яка бажає за допомогою спортсмена створити свій ідеальний образ - ідеологічний, економічний чи образ сили. Тому "єдина надія спасти дух олімпізму - пов'язана з індивідуальним рівнем" [14, с. 111].

Другий приклад - стаття австрійця Ерхарда Озера "Філософсько-етичні аспекти граничних можливостей людини в спорті". Автор відзначає шкоду будь-якої "приватної" ідеологізації спорту - причому незалежно від того, чи йде мова про націонал-соціалістичне виховання, марксистську "фізичну культуру" або західний варіант ідеології суспільства успіху. Все це "призводить до настільки ж очевидних пороків розвитку спорту, якими є застосування допінгу, психорегуляції тощо" [7, с. 14].

Головна причина такої "приватної" ідеологізації - це, на думку Озера, те, що вона залишає відкритим загальне питання про сенс і мету спорту. Не відповідає на нього й олімпійський девіз "швидше, вище, сильніше". Тому що в цьому девізі нічого не говориться на тему "чому і для чого?" Принцип орієнтації на результат відкриває можливість для висновку про допустимість будь-якого (в тому числі - аморального) способу підвищення результату. З іншого боку - будь-яке конкретне доповнення до цього девізу саме по собі створює небезпеку приватної ідеологізації, бо несе в собі конкретну світоглядну, політичну або релігійну ідеологію.

Де ж вихід, чи можливо взагалі запобігти "приватній" ідеологізації спорту? На нашу думку, шлях вирішення цієї проблеми, можливо, пов'язаний з ідеєю самовираження, розробленою ще Платоном та Арістоте- лем. Ця ідея ґрунтується на багатошаровій структурі людської особистості, сенс її полягає в тому, що фізична, раціональна й емоційна сфери діяльності людини повинні знаходитися у стані гармонії. Даний принцип і може стати основою вирішення обговорюваної проблеми, оскільки він забороняє будь-яке маніпулювання, що завдає шкоди спортсмену.

Виходячи з цього, можна сформулювати декілька зауважень про конкретні програми, що мали б на меті вказати шлях до гуманізації сучасного спорту. Їх можна поділити на дві групи, взявши за основу ставлення до жорсткої моделі змагального спорту. Перша група - це пропозиції та програми, в яких йдеться про те, щоб зберегти агоністичну модель спорту, засновану на принципах конкуренції, змагання, максимальної результативності, порівняння результатів, але при цьому трансформувати її на більш гуманну. Друга група пропозицій і програм відрізняється орієнтацією на повну відмову від змагальної моделі, виступаючи за модель з такою ідеологією, що не припускає конкуренції.

У першій групі акцент робиться на просвітницьку роботу - на те, щоб роз'яснити спортсменам суть олімпійського руху, допомогти перейнятися його духом, сформувати систему знань про Олімпійські ігри та їх історії, ідеали і цінності. При цьому передбачається, що в усьому винен низький рівень олімпійської освіченості спортсменів і тренерів, хоча про пропаганду олімпійського руху та його ідеали за допомогою МОКу і НОКів йдеться й у Олімпійській хартії. У 1961 році багато в чому саме для цього була навіть створена Міжнародна олімпійська академія, що обговорює питання олімпійської освіти на щорічних сесіях. В рамках засідань МОА особлива увага приділяється пропаганді та роз'ясненню серед дітей та молоді вже згадуваних принципів "чесної гри" ("fair play"). Варто відзначити, що велику роботу в цьому напрямі веде Міжнародний комітет чесної гри, заснований в 1964 році Міжнародною асоціацією спортивної преси і Міжнародною радою фізичного виховання і спорту (СІЕПС) за підтримки ЮНЕСКО.

Німецький філософ, олімпійський чемпіон з веслування Ганс Ленк, орієнтуючись на модель інтелектуально розвиненого атлета, звертає увагу на необхідність ще одного важливого напряму просвітницької діяльності у сфері спорту. Спортивні змагання, вказує він, надають можливості для самоформування і самовираження спортсмена: "Для особистості виникає можливість виразити себе в соціальній обстановці, а також активно самостабілізуватися за допомогою дії" [5, с. 120].

Але для цього, крім власне змагання, потрібні й інші засоби освіти та виховання атлета, що ставлять метою доведення його до рівня критичного мислення, дискутування й здатності до самостійності. На жаль, зазначає Ленк, "розвитку у спортсменів здатності до інтелектуальної та критичної діяльності, спрямованої на глибоке усвідомлення ролі та значення своїх спортивних досягнень, приділяється занадто багато уваги" [5, с. 121].

У зв'язку з цим слід зазначити, що багато спортсменів, особливо молоді, ще не вміють критично аналізувати роль і наслідки їх спортивної діяльності. Тому просвітницька діяльність, яка виховує в спортсмена критичне мислення, повинна бути керівним принципом у роботі тренерів.

Проте, серед прихильників розгортання та активізації олімпійської освіти часто спостерігається надмірне захоплення просвітницькою роботою. На жаль, не завжди можна побачити розуміння того, що шляхом однієї роз'яснювальної роботи - на основі лекцій, бесід, олімпійських уроків - не зміниш орієнтацію спортсменів на більш гуманістичну.

Саме по собі роз'яснення і пропаганда принципів "fair play", так само як і інших духовних та моральних цінностей олімпізму, хоча вони й мають велике значення, навряд чи здатні вирішити (принаймні, у повному обсязі) проблему гуманізації сучасного спорту, усунути властиві йому антигуманні явища. Адже реальна поведінка учасників змагань, їх орієнтація на певні ідеали залежить не тільки від знань, а й від інших, ще більш важливих факторів. До їх числа відносяться особливості самого спорту, зокрема особливості організації спортивних змагань та підготовки до них. Тому багато фахівців пов'язують гуманізацію спорту з пошуком таких гуманних його видів, які орієнтують учасників на духовно-моральні та етичні цінності, не дають приводу для насильства, агресивності, спонукають не тільки до суперництва, а й до співпраці.

Що становить собою ця нова модель? Деякі фахівці, наприклад, Б. Суходольский пропонували у свій час підвищити гуманістичну цінність сучасного спорту за рахунок розвитку видів, які мають більш високий гуманістичний, культурний потенціал. "Характер боротьби однієї людини з іншою, - зазначає дослідник, - носить боротьба, тоді як легка атлетика має зовсім інший характер, оскільки є змаганням індивідуальних зусиль, необхідних для подолання, скажімо, перешкод... Нарешті, гра в шахи є боротьбою чисто інтелектуальною... Природно, ми не маємо наміру умовляти спортсменів, аби кинули стадіони і стали грати в шахи. Але було б, мабуть, раціональною вимогою, щоб більше уваги приділялося тим видам спорту, в яких немає безпосередньої боротьби людини з людиною або команди з командою. Спорт, в якому не присутня безпосередня боротьба, менш видовищний, але й він має свою публіку, про це свідчать, наприклад, лижі або водні види спорту" [11, с. 3-4].

Але більш широко поширений підхід, при якому враховується залежність гуманістичної цінності спорту від того, які саме змагання проводяться, як організована підготовка до них, які цінності та норми поведінки заохочуються в ході цих змагань, який характер заохочень переможцям (моральний чи матеріальний) - тобто, в залежності від форми організації спорту. Виходячи з цього і вносяться різного роду пропозиції щодо гуманізації спорту - зокрема, нерідко пропонуються ті чи інші зміни в системі оцінки виступів учасників.

Один із кроків у цьому напрямі - введення форм заохочення не тільки для переможців, а й для тих, хто демонструє "спортивний дух". Так, Міжнародний комітет "Fair Play" з початку своєї діяльності щорічно присуджує дві спеціальні вельми престижні нагороди. Одна з них називається "Трофей П'єра де Кубертена за благородний жест". Як пояснюється у спеціальному указі Міжнародного комітету "Fair Play", "Трофей П'єра де Кубертена за благородний жест" вручається за видатний приклад чесної гри, показаний протягом року, незалежно від того, є спортсмен професіоналом або аматором, популярний він або зовсім невідомий. Підставою стає благородний вчинок - в дусі "чесної гри" - якщо він коштував або навіть просто міг коштувати спортсмену перемоги.

Інша нагорода - "Трофей П'єра де Кубертена за благородство протягом спортивної кар'єри" - присуджується спортсмену, якщо він протягом усієї своєї професійної чи любительської кар'єри демонстрував "істинно спортивний дух". Окрім того, у багатьох видах спорту (наприклад, футболі, хокеї, баскетболі) останнім часом все активніше змінюються правила гри. Так, значно посилюються покарання за неспортивну поведінку (наприклад, у баскетболі за неспортивний фол значно серйозніше, ніж за спортивний).

У дитячому спорті все частіше враховуються зовнішній вигляд команди, вміння дотримуватися дисципліни на майданчику та поза нею.

Важливим напрямом гуманізації спорту, як зазначають багато спеціалістів, постає при цьому зміщення акценту в учасників на боротьбу з собою, а не з суперником. Для цього передбачається виявляти ступінь поліпшення кожним учасником своїх попередніх результатів, а не перевищення ним результатів іншого. Прагнення до успіху, матеріальні інтереси не повинні ставати самоціллю і гальмувати розвиток дитини.

Цікаві також спроби обліку естетичних факторів при визначенні переможця не тільки в художніх видах спорту (фігурне катання, синхронне плавання, гімнастика), а й в інших. Згадаймо у зв'язку з цим, що елланодіки - олімпійські судді - насамперед виносили судження про фігуру, фізичну досконалість атлетів. І саме на них орієнтувався барон П'єр де Кубертен, відроджуючи Олімпійські ігри, мріючи "заново об'єднати давно розведену пару - Тіло і Розум" [12, с. 56].

Проте, не можна оминати увагою й те, що в ХХІ столітті змінилося вже сприйняття спорту: він вже усе більше розцінюється не як культурний феномен, а як сектор бізнесу, як специфічна область сервісу. У той же час хотілося б відзначити, що у майбутніх поколінь, ймовірно, зміниться й саме сприйняття бізнесу, в тому числі й у сфері послуг. Сам бізнес вже зовсім не буде розглядатися як синонім експлуатації. Все йде до того, що зв'язки між спортом та бізнесом стануть настільки міцними, що будуть сприйматися як само собою зрозуміле. Адже обидві сфери діяльності мають багато спільного, особливо це стосується кінцевої мети: перемог і грошей. Резюмуючи, можна сказати так: одна з провідних тенденцій розвитку спорту в першій половині XXI століття - це симбіоз спорту і бізнесу в глобальному масштабі. І для України вельми важливо вчасно і успішно зайняти свою, відповідну її статусу нішу в цьому просторі.