главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Становлення і розвиток політичної думки в Україні

Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки. Політична думка в Україні за литовсько-польської, польсько-литовської доби. Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави.

Рубрика: Политология
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 07.11.2008
Размер файла: 32,4 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Генезис вітчизняної політичної думки
Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі, литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст. Характеристика та особливості української політичної думка в XX ст.
реферат [33,2 K], добавлена 10.06.2010

2. Становленні і розвиток політичної думки в Україні
Пам'ятки політичної думки Київської Русі та литовсько-польської доби. Суспільно-політичний процес в козацько-гетьманській державі. Політичні погляді в Україні XVII-XVIII ст. Розвиток революційно-демократичних ідей Кирило-Мефодіївського товариства.
лекция [48,2 K], добавлена 22.09.2013

3. Історія світової політичної думки
Політична думка стародавнього Сходу та Заходу. Політичні ідеї Раннього Християнства та Середньовіччя. Політична думка епохи відродження та Реформації. Світська політична думка Нового часу. Утвердження політології як науки. Політична думка Київської Русі.
лекция [167,2 K], добавлена 15.11.2008

4. Основні етапи становлення світової політичної думки
Концепції політичних учень Стародавнього Сходу та Античності. Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі та Новому часі. Політична думка в США У XVIII ст. Погляди "позитивістів", концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.
курсовая работа [40,9 K], добавлена 06.06.2010

5. Становлення української політичної думки
Історія зародження і розвитку політичних ідей з часів Київської Русі до XIX ст. Роль Кирило-Мефодіївського товариства у становленні суспільно-політичної думки країни XIX - початку ХХ ст. Визначення проблем державності в українській політичній думці ХХ ст.
реферат [23,6 K], добавлена 13.10.2010

6. Розвиток політичної думки України
Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офіційної релігії. Церква і держава на Русі. Перший кодекс законів на Русі. Українська політична думка періоду формування гуманістичних і реформаторських ідей (XVI - XVIII ст.). Ідея унії.
реферат [57,9 K], добавлена 14.01.2009

7. Організація стратегічного планування на підприємствах
Історія політичної думки. Виникнення політичної думки в історії цивілізації. Двохтисячорічна історія Римської держави. Політичні думки й ідеї Платона, Аристотеля та Цицерона. Переваги різних форм правління. Основний порок простих форм держави.
реферат [20,7 K], добавлена 18.02.2009

8. Політологія. Політичні системи в Україні
Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.
шпаргалка [164,8 K], добавлена 07.12.2007

9. Історія політичної думки
Основні етапи розвитку політичної думки. Політичні ідеї Стародавнього світу, вчення епох Середньовіччя і Відродження та Нового часу. Політологічні концепції сучасності. Раціоналізм політичного життя. Концепція тоталітаризму та політичного плюралізму.
реферат [64,1 K], добавлена 14.01.2009

10. Націогенез в Україні
Розвиток української нації від початків до сучасності; проблеми її становлення. Розвиток української політичної думки. Етапи встановлення української нації. Думки вчених щодо націогенезу. Зростання національної самосвідомості серед українського народу.
контрольная работа [26,2 K], добавлена 24.10.2013


Другие документы, подобные Становлення і розвиток політичної думки в Україні


Становлення і розвиток політичної думки в Україні (ІХ-XVIII ст.)

План:

1. Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки.

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської і польсько-литовської доби (XIV - перша половина XVII ст.).

3. Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави і погляди Пилипа Орлика.

4. Києво-Могилянська академія - центр української політичної думки.

Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них перебувала проблема державності. З'ясування основних ідей і концепцій політичної думки України є важливою умовою розуміння сучасної української політичної дійсності. Доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли у писаній формі (створені в період Київської Русі літописи, "слова", "повчання", "житія", різні збірники законів). Приймаємо цю точку зору, отже, поза розглядом залишаються первісні паростки політичної думки.

Раніше на території сучасної України у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. Головним джерелом знань є міфи, перекази, легенди. Вони дають змогу уяснити суть і рівень культурного та соціально-економічного і політичною розвитку слов'ян. Для тогочасних політичних відносин було характерним:

досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів).

Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою.

панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін. У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:

"Повість временних літ" (кінець XII ст.)

"Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.)

"Правда Руська" (XI ст.)

"Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.)

"Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були

погляди на походження держави і князівської влади

правове регулювання суспільних відносин

стосунки між церквою і державою

проблеми єдності та суверенності політичної влади

об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,

самостійності й незалежності Русі

"Слово про закон і благодать"

митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

"Повість врем'яних літ"

Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.

Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).

Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

"Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054)

"Правда Ярослава"

"Правда Ярославичів" (1073- 1076)

широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства

"Повчання" (бл. 1117)

Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Основні ідеї мислителів Київської Русі.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями; в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

Переважаючою тенденцією є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, тому що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, залежить від самої людини. Цей був період литовсько-білорусько-українського співжиття. Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: "Старовину не рушити, нового не вводити", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини регулював Литовський статут, складений на основі "Руської правди". Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки і брала участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу - Річ Посполиту і українські землі, які знвходились у складі литовської держаси, булт інкорпоровані у склад Речі Посполитої. Так завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою. Перехідна, оскільки вона знаходилася між княжим періодом і майбутньою козацькою добою. Ряд істориків називають цей перехідний період в історії України як єдиний, коли панував справжній феодалізм з феодальною пірамідою влади.

Знаходження українських земель у складі Речі Посполитої мало негативні і позитивні наслідки. Польща стала коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

З середини XV ст. Київ стає центром раціоналістично-гуманістнчного руху, що охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Для піднесення політичної ролі Києва певну роль відіграло культурне відродження. Другим центром суспільно-політичного, культурного життя України тих часів була Галицька земля, міста Львів, Перемишль та ін. Географічне розташування, тісні зв'язки з західно-європейською культурою, поступове утвердження католицизму сприяли поширенню ідей гуманізму.

Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) народився у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. В 1543 р. повернувся на батьківщину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови "Про турецьку загрозу", які багаторазово перевидавались у європейських країнах і в яких порушувалось питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії.

Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.

У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть.

У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Король має дбати про власний авторитет, переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них і т. п.

Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською.

Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати.

Як вже говорилось, після Люблінської унії 1569 р. православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, що змушувало до переходу у католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавалось його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб полонізації. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань (які за своєю суттю мали політичний характер), що знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі.

Христофор Філалет

це псевдонім дрібного шляхтича, який проживав на Волині. Його праця "Апокрисис" (бл. 1598) була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597), спрямованої на захист Брестської унії.

Філалет у обстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

Монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина - це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її тіла, тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах "права й Божого й прирожонного".

Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотримання королем закону, поважання ним прав і свобод підданих є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спричинюють її занепад. Філалет доводив, що піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади.

Філалет, грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи і намагання підпорядкувати собі світську владу. Він обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ.

Іван Вишенський (між 1545/1550-1620) народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Він виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії, найвідомішим є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри".

Основна ідея Вишенського - ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі "толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть". У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту.

Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є "царство Божеє", де всі люди рівні і не мають власності, або мають "малу" власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, "соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти". В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля. З часів Люблінської унії зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини. На цих територіях одним із головних завдань стала організація відсічі татарським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. Вони дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину.

У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Козацтво розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася (бояри, шляхта, міщани і насамперед селяни).

Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. Хмельницький синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Він був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.

Характерна ознака суспільного життя козацтва -демократизм. Демократичні засади стали основою формування козацької республіки, що викликала захоплення багатьох учених і політичних діячів. Республіканські принципи, вироблені в козацьких колах майже столітнім життям козацької республіки, були перенесені на нове військово-народне управління.

На Січі порядкувала громада. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувалися рівним правом.

Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар. Вони відали військовими, адміністративними, судовими духовними справами. Кошовий отаман (гетьман) Війська Запорозького був першою особою у цій системі правління. У військовий час він був головним командиром і діяв як диктатор, у мирний час був "конституційним" володарем (був обмежений радою), виконував роль верховного судді, вважався верховним начальником запорозького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в церкви. На час відсутності в Січі він призначав заступника, який звався намісником отамана або наказним отаманом.

На той час судова влада не відокремлювалась від адміністративної влади. Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорозькому Війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді. Суддями у запорозьких козаків була вся військова старшина. Кошовий отаман вважався великим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, а ріщення належало давати кошовому. Під час походів чи у віддалених куренях вершили судові справи полковник разом із писарем та осавулом. В основі судочинства лежали предківські звичаї й одвічні порядки, на яких будувався весь лад запорізького козацького життя.

Після укладення Преяславської угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи - другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи в 1709 П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини (див. біографію Пилипа Орлика)

Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", відомий ще як "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція". Договір, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у тому, що в Україні

відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;

відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей:

обмеження влади гетьмана,

представницьке управління,

поділ державної влади,

закріплення прав і свобод особи,

справедливість у розподілі суспільних благ,

підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.

Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави (див. також реферат про Конституцію Пилипа Орлика).

Ще одним документом є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою "Вивід прав України". Найпереконливішим доказом суверенності України є факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава. Б. Хмельницький уклав з Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам, тобто права її станів на незалежність. Отже договір з Росією втратив силу і "козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час". В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.

На думку Яворського, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини.

перший чин - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники;

друге "колесо" - військові;

третє "колесо" - духовенство,

четверте - це "люди простонародні": міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби.

В обох випадках йдеться про аристократично - мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних до смирення та послуху владі", підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави Як релігійний діяч Яворський обстоював інтереси церкви, приділяв увагу проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви.

Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. В Москві він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви, обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".

Яворський ставив за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці.

Феофан Прокопович (1681 - 1736) спочатку навчався в академії, а потім у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються.

На підтримку Петра І було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення держави і церкви. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.

Список використаної літератури:

1. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. - К., 1998.

2. Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. - К., 2004.

4. Політологія. Навчальний словник-довідник. - К., 2001

5. Политология /Под. ред. Сазонова - К., 2001

... читать дальше >>>

Поcмотреть текст работы Поcмотреть полный текст
Скачать работу можно здесь Скачать работу "Становлення і розвиток політичної думки в Україні" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов