Європейська політика Франції за президентства Жака Ширака

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК 327.44

Європейська політика Франції за президентства Жака Ширака

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Шаповалова Олександра Ігорівна

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор МАНЖОЛА Володимир Андрійович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор ПЕРЕПЕЛИЦЯ Григорій Миколайович Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

кандидат політичних наук ПОГОРСЬКА Ірина Іванівна Інститут світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, старший науковий співробітник відділу трансатлантичних досліджень

Захист відбудеться «25» травня 2009 року о 14-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, кім. 10.

Автореферат розісланий «9» квітня 2009 року.

Вчений секретарспеціалізованої вченої ради Константинов В.Ю.

ширак європейський політика франція

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається надзвичайною важливістю дослідження концептуальних підходів і практичних засобів зовнішньої політики провідних держав Європи для розуміння напрямків трансформації європейської системи міжнародних відносин у постбіполярний період.

Протягом багатьох сторіч Європа виступала основною ареною глобальних політичних процесів. І в сучасну добу її роль для оформлення нової конфігурації глобальної системи, безсумнівно, є надзвичайно вагомою. Унікальність європейської системи зумовлюється тим, що в її межах відбувається не просто становлення нового центру глобального впливу, а кристалізується якісно новий тип міжнародних відносин, де поряд з класичними міждержавними взаємодіями налагоджуються особливі «вертикальні» інститути, наділені самостійними повноваженнями в сферах, які до цього вважались виключною компетенцією національних держав, і формуються специфічні «горизонтальні» мережі управління із залученням недержавних акторів, економічних компаній та громадських організацій. Саме в Європі найбільш яскраво проявляється феномен інтеграції у всіх сферах суспільного життя.

Франція як один з найбільш потужних акторів європейської системи має значний і в багатьох випадках вирішальний вплив на її розвиток. Ця держава відіграє не тільки роль одного з провідних силових центрів Європи, але й роль її своєрідного «ідеологічного лідера». Франція знаходиться в авангарді всіх найбільш важливих політичних процесів, які відбуваються в європейській системі і формують її сучасну структуру. Від її політики у великій мірі залежить подальший характер процесів європейської інтеграції, еволюція системи безпеки в Європі, напрямки трансформації провідних європейських інституцій та вироблення формату їх відносин з Росією та Україною.

Зважаючи на євроінтеграційні амбіції України, дуже актуальним для неї має бути не тільки розвиток співробітництва з комунітарними інститутами Європейського Союзу, а й налагодження двосторонніх відносин із провідними європейськими державами, в першу чергу із Францією, що означає в тому числі необхідність належного розуміння головних імперативів, цілей і принципів її європейської політики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано в межах комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України», програми Інституту міжнародних відносин «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» (номер держреєстрації № 06БФ048-01). Дослідження виконане згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин».

Наукова проблема, яка вирішується в роботі, полягає у дослідженні взаємозв'язку між концептуальними засадами європейської політики Франції за президентства Жака Ширака і практичними механізмами її реалізації інституційного та білатерального рівнів.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Франції.

Предметом дослідження виступає європейська політика Франції за президентства Жака Ширака.

Основною метою роботи є визначити основні концептуальні засади і практичні засоби реалізації європейської політики Франції за президентства Жака Ширака.

Мета дослідження потребує виконання наступних цілей і завдань:

1) проаналізувати провідні концептуальні засади зовнішньої політики Франції в постбіполярний період, виходячи з центрального значення поняття французької зовнішньополітичної ідентичності для їх аналізу;

2) розкрити основні принципи та завдання європейської політики Франції;

3) визначити значення процесів європейської інтеграції для реалізації європейської політики Франції за президентства Жака Ширака;

4) з'ясувати роль провідних європейських безпекових механізмів для здійснення європейської політики Франції;

5) встановити місце білатерального рівня в комплексі євроінтеграційної політики Франції;

6) виявити ключові особливості трансатлантичного виміру європейської політики Франції;

7) охарактеризувати місце Росії та України в комплексі європейської політики Франції.

Хронологічні рамки дослідження включають період двох президентських строків Жака Ширака - від травня 1995 року до травня 2007 року. Прив'язка хронологічних рамок до президентської каденції зумовлена тією провідною роллю, якою наділений голова держави у формулюванні та здійсненні зовнішньої політики Франції, саме тому політика, асоційована з постаттю конкретного президента, являє собою відносно цілісний самостійний феномен, здатний бути предметом наукового розгляду. Разом з тим у дослідженні виявлено та проаналізовано ряд загальних тенденцій, притаманних французькій політиці в Європі в постбіполярний період, дія яких не обмежується встановленими хронологічними рамками.

Методологія дослідження. У дослідженні використовується методологія міжнародно-політичної науки, зокрема специфічно конструктивістські методи та прийоми із селективним застосуванням традиційних раціоналістських методів. Для конструктивізму властива онтологізація сутності міжнародних реалій як соціальних конструкцій. Його пізнавальна діяльність ґрунтується на виконанні не експлікативної, а інтерпретативної функції. Відповідно до цього, дане дослідження направлене не стільки на встановлення причинно-наслідкових зв'язків і доведення, що ті чи інші факти були закономірним і неминучим результатом дії ряду попередніх чинників, скільки на інтерпретацію цих фактів, їх теоретичне осмислення, узагальнення та оцінку.

Так, для розуміння факторів, які обумовлюють природу суб'єктності Франції як актора міжнародних відносин та природу її політичної ідентичності використовувався конститутивний аналіз. Вивчення окремих складових французької політичної ідентичності спиралось на дискурсивний аналіз задля виявлення дискурсивних форм, в яких вона проявлялась, і взаємозв'язків між ними та на метод соціальної деконструкції для проникнення в сутність цих дискурсивних форм, розкриття їх власного змісту та інструментального значення для зовнішньополітичного позиціонування Франції.

Зв'язок між елементами французької політичної ідентичності та практичними діями уряду Франції в європейській системі встановлювався шляхом причинно-наслідкового аналізу. Метод відстеження процесу (process tracing) дозволив розкрити процес здійснення європейської політики Франції в динамічному аспекті. Висвітлення стану напрямків європейської політики Франції на момент обрання Жака Ширака відбувалось за допомогою ретроспективного аналізу. Встановленню та оцінці конкретних фактів і подій в ході реалізації європейської політики Франції слугував дескриптивний аналіз, а їх інтерпретації та узагальненню в рамках заданого контексту - контекстуальний аналіз.

З-поміж раціоналістичних методів в роботі були застосовані структурно-функціональний аналіз з метою дослідження рівнів інституційної структури євроінтеграційного об'єднання та встановлення їх кореляції з рівнями європейської політики Франції, а також компаративний аналіз, по-перше, для співставлення значення інституційних та білатеральних механізмів для реалізації цілей європейської політики Франції, а по-друге, для порівняння принципів організації і функцій різних комплексів двостороннього співробітництва для досягнення визначених цілей.

Наукова новизна дослідження полягає у досягненні наступних результатів:

1) запропоноване авторське бачення європейської політики Франції як процесу дискурсивного конструювання, утвердження та практичного закріплення базових ідей, концепцій і принципів, спрямованих на позиціонування Європи в глобальній системі, облаштування європейської системи міжнародних відносин, та визначення місця Франції в її структурі;

2) розроблено структуровану модель французької зовнішньополітичної ідентичності, в основі якої лежать такі глибинні елементи, як універсальні республіканські цінності, злиття понять держави та нації і принцип політичної незалежності, а також містяться базові концепції організації міжнародного середовища (концепція мультиполярності і мультилатералізму на глобальному рівні та концепції Великої Європи і Європи-потуги на європейському рівні);

3) визначено, що в комплексі зовнішньої політики Франції Європа виступає у трьох якостях: по-перше, політичного проекту із становлення Європи-потуги (Europe-puissance) як провідного центру мультиполярного світу, по-друге, мультиплікатора (засобу примноження) впливу в глобальному і регіональному масштабі та, по-третє, інструменту максимізації переваг у практичних сферах зовнішньої політики. Динаміка та співвідношення між ними визначають загальний напрямок і специфічні засоби реалізації європейської політики Франції на тому чи іншому етапі;

4) встановлено, що десинхронізація динаміки розвитку процесів інтеграції на трьох рівнях інституційної структури Європейського Союзу, яка заснована на балансі функцій, по-перше, між самими комунітарними інститутами, по-друге, між комунітарними інститутами і національними державами, і, по-третє, між державами-членами, виступає основним фактором, який гальмує реалізацію французької євроінтеграційної стратегії;

5) з'ясовано, що в ході становлення і розвитку Європейської політики безпеки і оборони Франції вдалося перенести та закріпити один з програмних елементів своєї зовнішньої політики - необхідність налагодження автономних безпекових механізмів в Європі - на європейський рівень. Проте особливості внутрішньої конфігурації ЄПБО та природа ЄС як інтеграційного об'єднання зумовлювали її обмежену ефективність для реалізації цілей європейської політики Франції за президентства Жака Ширака;

6) простежено співвідношення використання механізмів інституційного та білатерального рівнів в комплексі європейської політики Франції. Визначено, що характерною для євроінтеграційної політики Франції є дилема між прагненням до формування ефективних інститутів, здатних проектувати вплив ЄС на зовнішнє середовище, і бажанням утримати «відносини солідарності» з окремими європейськими державами, які є доволі ефективними для виконання окремих тактичних завдань французької політики в Європі, підтримання власного лідерства або отримання практичних переваг, але видаються обмеженими та недостатніми для повноцінної реалізації європейського проекту Франції;

7) визначено, що одним із завдань європейської політики Франції виступає оптимізація трансатлантичної системи в напрямку зниження ступеню її асиметричності завдяки, по-перше, адекватній модифікації інституційної платформи власне цієї системи, а по-друге, формуванню європейських політичних і безпекових механізмів з метою подолання деструктивної дії політичних розбіжностей щодо значення трансатлантичного партнерства, які проявляються між державами Європи і стають на заваді реалізації проекту Франції із становлення Європи-потуги;

8) з'ясовано, що Росія і Україна не належать до політичного простору, в якому реалізується концепція Європи-потуги, але належать до політичного простору Великої Європи, тому головними чинниками, які визначали місце Росії та України в комплексі європейської політики Франції, були прагнення до оформлення політичної організації європейського континенту на кооперативних принципах та створення оптимальних умов для становлення ЄС в якості автономного цілісного актора міжнародних відносин.

Наукове та практичне значення дисертаційного дослідження визначаються його політичною актуальністю та науковою новизною. Результати дослідження можуть стати основою для подальших теоретичних розробок в напрямку вдосконалення методології аналізу зовнішньої політики, вивчення європейської системи міжнародних відносин, процесів європейської інтеграції, зовнішньої політики Франції та окремих її напрямків.

Прикладне значення роботи обумовлене можливістю використання основних її положень у практичній діяльності Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади України при розробці та впровадженні зовнішньополітичної стратегії України, розвитку відносин з Францією, просуванні співпраці з ЄС та НАТО.

Наукові матеріали та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці та викладанні у вищих навчальних закладах нормативних курсів «Зовнішня політика країн Західної Європи», «Міжнародні відносини та світова політика», «Міжнародна та європейська безпека», «Європейський Союз в міжнародних відносинах», «Зовнішня політика Росії та країн СНД», «Аналіз зовнішньої політики» та ін.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження було викладено автором у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях, які проводились Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Чеською асоціацією європейських досліджень, Національним університетом «Києво-Могилянська Академія». Матеріали дисертації були використані при написанні підручника «Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин».

Основні положення дисертації відображено в 16 публікаціях, з них 9 наукових статей у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Дисертаційне дослідження загальним обсягом 259 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів і дев'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел з 580 найменувань на 61 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв'язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - «Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження» викладені концептуальні засади дослідження, наведено огляд джерельної бази, присвяченої тематиці європейської політики Франції, з'ясовано стан наукової розробки проблеми в світовій політичній науці.

Дане дослідження спирається на конструктивістський підхід і використовує поняття зовнішньополітичної ідентичності в якості основної категорії для концептуалізації суб'єктності актора у міжнародних відносинах. Зовнішньополітична ідентичність держави визначається як набір взаємопов'язаних історично укорінених ідей, уявлень, принципів, цілей і концепцій, які складають основу її суб'єктності, асоціюються з нею та обумовлюють її самосприйняття і позиціонування у міжнародному середовищі, тобто як сукупність таких параметрів держави, які формують для неї ідейну структуру її зовнішньої політики. Ідентичність виконує ряд функцій у комплексі зовнішньої політики держави: конститутивну, концептуальну, структуруючу, казуальну, легітимізуючу.

Зовнішня політика в даному дослідженні розглядається як цілісний комплекс генерованих ідентичністю концептуальних засад, які спрямовують діяльність держави у міжнародному середовищі, та практичних засобів реалізації даних концептуальних засад, відтворення ідентичності та досягнення визначених цілей. У динамічному аспекті зовнішня політика являє собою процес дискурсивного конструювання, утвердження та практичного закріплення базових ідей, концепцій і принципів, спрямованих на облаштування міжнародної системи та визначення місця держави в її структурі.

Відповідно до цього, Європа у даному дослідженні розуміється як політична ідея чи сукупність політичних ідей, які є продуктами соціального конструювання політичними елітами Франції, а європейська політика Франції постає не тільки як діяльність, направлена на регулювання взаємодій в межах європейського простору, але й як політика по відношенню до Європи як до політичної цілісності, орієнтована на визначення її місця в структурі глобальної системи.

Документальна база дослідження складається з офіційних програмних документів, в яких зафіксовано базові доктринальні засади європейської політики Франції, спільних позиційних документів європейських держав та документів європейських інституцій.

Опрацювання великої кількості вітчизняних та зарубіжних аналітичних матеріалів дозволяє говорити, що проблематика європейської політики Франції є недостатньо розкритою в науковій літературі, а її висвітлення здебільшого відрізняється фрагментарністю, орієнтацією скоріше на практичний, ніж на доктринальний рівень аналізу та порівняною поверховістю сприйняття.

Спроби комплексного аналізу характеру і напрямків еволюції зовнішньої політики Франції у постбіполярний період були зроблені у публікаціях французьких науковців Ф._Шарійона, Д. Моїзі, Ф. Моро-Дефаржа, Л. Коан-Танюжі, Д. Колара та американських фахівців С.Ф. Крамера та С. Хоффманна.

У рамках дослідження трансатлантичного виміру європейської політики Франції ступінь її антиамериканської спрямованості є предметом дебатів між представниками «проатлатичного» крила французької політичної науки Ф. Есбуром, Ж.-С. Монгреньє, П._Асснером, а також рядом американських та британських науковців Ч. Капченом, Ч._Коганом, С.Ф. Крамером, А. Меноном, з одного боку, та прихильниками більш поміркованого бачення Ф. Бозо, Г._Пармант'єром, Ж. Андреані, Т. Тарді, М. Бреннером, С. Серфаті, Ф. Гордоном, з іншого.

Істотний обсяг наукової літератури присвячено проблемам французької євроінтеграційної політики, в якому варто виокремити монографію М. Гелдрі «Франція та європейська інтеграція: в напрямку транснаціональної політії?», статті Д. Коласа, С.Ф._Крамера, Б. Іронделя, Х. Дрейк, Н. де Буасгройє, Г. Грюнберга, Ж.-К. де Свона, Ж._Ціллера, А. Левад, Д. Шварцера, Г. Рікар-Ніуль та ін. Значний інтерес становить інституціоналістський напрямок дослідження євроінтеграційної політики Франції, представлений у роботах французького вченого Н. Жабко.

Інституційний рівень безпекової політики Франції в Європі аналізується у працях Ф. Бозо, А. Дюмулена, Х. Штарка, А. Менона, Б. Курмонта, А. Трічера, Дж. Ховорта, В._Весселса, Ж. Андреані, А. Заудера, М. Меймета та ін.

Значна кількість публікацій у західних виданнях зосереджена на проблемах відносин Франції з провідними європейськими державами, насамперед Німеччиною та Великобританією, які розкривались у публікаціях Д. Колара, Кс. Пакро, Г. Штарка, Д._Верне, Х.-Г. Ерхарта, М. Коопмана, Ф.-Дж. Майєрса, Й. Шільде, Ф. Есбура, М. Кларк, Е. Мешулан, Ф. Шарійона та інших.

Альтернативою матеріалістичному та раціоналістичному розумінню виступають підходи до аналізу зовнішньої політики Франції, засновані на тих чи інших варіаціях теорії конструктивізму. Дослідження в межах цієї теорії можна умовно розподілити на три групи: 1) наукові роботи, спрямовані на розробку категорії французької політичної ідентичності; 2) наукові роботи із застосуванням дискурсивного аналізу; 3) наукові роботи, в яких використовуються інші методи конструктивістської теорії.

Перші кроки у науковій розробці категорії французької політичної ідентичності пов'язані з діяльністю Копенгагенської школи дослідження міжнародних відносин і припадають на середину 90-х років, коли з'являються наукові праці У. Хольм, О. Веєвера та Х. Ларсена, в яких визнається центральне значення цієї категорії для формування концептуальних засад зовнішньої політики Франції. Близькими до аргументації цієї школи є праці американського науковця Г. Флінна та угорської дослідниці Х. Вінчже.

Паралельно до цього розвивався інший «німецько-скандинавський» напрямок вивчення політичної ідентичності європейських держав, представлений працями М._Маркуссена, Т. Ріссе, Х. Й. Кнопфа, Б. Шталя, частково Л. Аггестам. Цей підхід не набагато перевершує раціоналістичні теорії, оскільки, згідно з його тезами, «активізація» тих чи інших елементів ідентичності здійснюється шляхом генерування відповідних ідейних конструкцій політичними елітами держави, які при цьому можуть керуватися цілком прагматичними мотивами.

Другу групу досліджень в межах теорії конструктивізму складають наукові роботи із застосуванням дискурсивного аналізу, серед яких робіт французької тематики стосуються праці В. Шмідт, Е. Гроссмана, Ж. Еванса тощо.

Третя група наукових праць представлена роботами американського дослідника К._Парсонса, в яких досліджується вплив ідей, властивих лідерам держави, на формування засад євроінтеграційного курсу Франції.

Російська наука зробила свій внесок у розробку проблематики зовнішньої політики Франції. Її деталізований аналіз подано у статтях К.П. Зуєвої, М._Калмикова, А.Ю._Дударь, Ю.І. Рубінського, Г.М. Канінської та ін. Найбільш розгорнуто вона розглядається у монографії Є.О. Обічкіної «Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире».

Вітчизняний науковий доробок з французької тематики складається з ряду досліджень переважно практичного характеру. Надзвичайно важливою для розуміння військово-політичних детермінант зовнішньої політики Франції є монографія професора В.А. Манжоли «Ядерное оружие Франции и вопросы европейской безопасности» та інші його публікації з проблем французької і європейської політики, серед яких слід відзначити роботи «Україна в європейському просторі», «Концептуальна модель відносин між Україною та Францією», «Велика Європа та Україна». Висвітленню окремих аспектів політики Франції в Європі присвячені дисертаційні дослідження Б._Мірхана, Л.П. Халецької, О.С. Лозовицького, О.О._Мітрофанової, М.П. Мовчана. Стосунки між Францією і Німеччиною проаналізовано у кандидатських дисертаціях А.А._Суботіна та І.-А. Добровольської. Ґрунтовне висвітлення участі Франції у процесах європейської інтеграції подано у дисертаційній роботі І.І. Погорської «Євроінтеграційна політика Франції». Значний інтерес становлять праці цієї дослідниці, присвячені філософському та теоретичному осмисленню сучасних міжнародних відносин, зокрема «Глобальне політичне управління: концептуальний вимір», «Проблематика глобального політичного врядування у концептуальних підходах сучасних міжнародно-політичних досліджень», «Праксиологічний вимір міжнародно-політичних досліджень» тощо.

Виклад французьких позицій міститься в ряді праць з питань європейської інтеграції та безпеки, а саме у монографіях Ю.А. Борко, В.В._Копійки, Т.І._Шинкаренко, Р.А. Кривоноса, В.Ю. Крушинського, С.В._Кондратюка, І.А. Храбана, М.А._Троїцького, В.Г. Шемятєнкова, а також у публікаціях Ю.П. Давидова, О.А. Козак, Д.О. Данілова, О.О._Ковальової, І.О._Мінгазутдінова, М.А. Миронової, О.В. Приходько, А.І._Уткіна, В.В._Цикало, Г.В. Яворської, К.Ю. Денисенко та інших.

Вагоме значення для формування теоретичних засад дослідження, розуміння загальних векторів еволюції європейської системи міжнародних відносин та аналізу положення України в її структурі мали праці українського вченого Г.М. Перепелиці «Асиметрія міжнародних відносин», «Євроатлантична парадигма України», «Україна і нові виклики у сфері безпеки» та ін.

У другому розділі - «Концептуальні засади європейської політики Франції» представлено основні мотиваційні детермінанти, які визначають зовнішню політику Франції загалом та її європейський напрямок зокрема; охарактеризовано структуру сучасної французької зовнішньополітичної ідентичності, дано оцінку доктрині голлізму для її формування; встановлено головні наслідки розпаду біполярності і завершення «холодної війни» для позиціонування Франції на міжнародній арені та простежено ключові модифікації концептуальних засад, принципів та завдань європейської політики Франції з приходом до влади адміністрації Жака Ширака.

До глибинних сутнісних елементів французької політичної ідентичності відносяться: республіканські традиції врядування - центральна роль держави у суспільному житті, злиття понять держави і нації, примат державного суверенітету тощо; гіпертрофоване значення «рангу» і статусу для зовнішньополітичного позиціонування; універсалізм та «французька винятковість».

Доктрина голлізму являла собою цілісну концептуальну і дискурсивну структуру зовнішньої політики держави, яка, базуючись на глибинних елементах французької ідентичності, поєднала в собі чітке визначення місії Франції у глобальній системі, базові концепції, на яких ґрунтується ця місія, та встановлення провідних інституційних механізмів, бажаних для її утвердження, з огляду на реалії біполярної системи. Квінтесенцією цієї структури були поняття національної величі та політичної незалежності, які можна розцінювати як прагнення якомога мінімізувати вплив структурних обмежень глобальної та регіональної систем на міжнародну діяльність Франції. На глобальному рівні втілення цієї ідеї полягало у висуненні та впровадженні концепції мультиполярності, яка на тому етапі була відображена у дискурсі про становлення Європи як «третьої сили» у протистоянні США та СРСР.

Автором визначено, що розпад біполярності не призвів до глибинної кризи французької зовнішньополітичної ідентичності: її сутнісні елементи не були дискредитовані, а базові концепції, закладені у доктрині голлізму, не тільки зберегли свою придатність, але й зазнали додаткової реактуалізації.

З приходом до влади у травні 1995 року президента Жака Ширака пріоритетності набула концепція становлення мультиполярного світу на засадах кооперативності та мультилатералізму, інкорпорація якого до французького міжнародного позиціонування стала результатом модифікації параметрів глобальної системи, зниження ступеню нормативного регулювання міждержавних відносин і зростаючої соціалізації Франції в євроінтеграційному середовищі. Для реалізації глобального проекту Франції Європа відіграє домінантну роль, оскільки виступає, основним центром мультиполярного світу і головним провідником мультилатеральних процедур на глобальному рівні.

Європейська політика Франції ґрунтується на принципах, закладених двома провідними концепціями, сформульованими в межах доктрини голлізму, а саме концепцією Великої Європи та концепцією Європи-потуги («Europe-puissance»). Велика Європа являє собою модель становлення на європейському континенті єдиної політичної системи за участю всіх держав Європи. В основі цієї концепції лежало прагнення вивести європейський континент з-під деструктивної дії зовнішніх чинників, які в умовах біполярності мали провідне значення для структуралізації відносин в Європі і перетворювали її на арену зіткнення антагоністичних інтересів наддержав. В результаті дослідження з'ясовано, що на значення цієї концепції в мотиваційній структурі зовнішньої політики Франції впливають фактори, пов'язані з існуючою конфігурацією континентального політичного простору, а саме рекомпозиція зв'язків по лінії Схід - Захід в Європі, перетворення розширення євроінтеграційної спільноти на головну стратегію подолання дестабілізаційних тенденцій фрагментації політичного простору Європи та актуалізація питання про геополітичні кордони Європи.

Концепція Європи-потуги означає становлення об'єднаної Європи в якості глобального центру впливу і має наступні визначальні риси: «географічна амбівалентність» - відсутність чітко встановлених територіальних меж; «інституційна амбівалентність» - відсутність конкретної інституційної моделі, яка б відповідала даній концепції; акцент на уніфікованому зовнішньому позиціонуванні; необхідність формування автономного європейського військового потенціалу як базова передумова для становлення Європи-потуги.

У третьому розділі - «Інституційний рівень європейської політики Франції» розглядаються основні цілі, принципи та результати французької політики в рамках провідних європейських інституцій, виявлено особливості євроінтеграційної стратегії Франції та розкрито роль головних безпекових механізмів НАТО та ЄПБО для реалізації європейської політики Франції.

Аналіз євроінтеграційної стратегії Франції у дослідженні здійснюється на основі трьохрівневої моделі інституційної структури Євросоюзу, яка заснована на балансі функцій, по-перше, між самими комунітарними інститутами, по-друге, між комунітарними інститутами і національними державами, і, по-третє, між самими державами-членами відносно тієї ролі, яку кожна з них відіграє в процесі європейського будівництва. На трьох рівнях даної структури французька дипломатія вирішує якісно відмінні завдання, тому десинхронізація динаміки розвитку процесів інтеграції на цих рівнях виступає основним фактором, який гальмує реалізацію французької стратегії.

Відзначається, що, оскільки за президентства Ширака європейська інтеграція набула центральної ролі для структуризації системи відносин на європейському континенті, вона перетворилась на базову платформу втілення політичного проекту Франції із становлення Європи-потуги. При цьому інструментальна цінність інтеграції як засобу максимізації переваг у практичних сферах співпраці, залишаючись суттєвим фактором формування євроінтеграційної стратегії Франції, відійшла на другий план.

Кульмінацією євроінтеграційної політики Ширака було узгодження і прийняття проекту Європейського Конституційного договору. Результати, зафіксовані в остаточній його редакції, здебільшого відповідали прагненням Франції. В першу чергу це стосується запровадження посад Президента та міністра закордонних справ ЄС. Оскільки вироблення даного документу являло собою процес реконфігурації євроінтеграційного об'єднання на всіх трьох рівнях, французьке керівництво вбачало в ньому унікальний шанс для реалізації власного політичного проекту в Європі, чим пояснюється низка поступок Парижу у питаннях, які вважались принциповими на попередніх етапах європейської інтеграції. Відхилення проекту Європейського Конституційного договору на референдумі 29 травня 2005 року являло собою не стільки кризу політичного проекту Франції в Європі, скільки кризу стратегії використання європейської інтеграції як платформи для його реалізації, тому воно не спричинило кардинальну ревізію загальних засад європейської політики Франції, але сприяло зниженню значення інтеграційних інститутів і посиленню значення білатеральних механізмів для здійснення завдань французької політики в Європі в останні роки правління Ширака.

У комплексі європейської політики Франції значна увага приділяється провідним безпековим механізмам в Європі з огляду на традиційне превалювання силового фактору у французькому політичному мисленні та на голлістський імператив, що повноцінна автономність об'єднаної Європи можлива лише за умови формування окремих європейських механізмів безпеки.

Включення нових «м'яких» загроз і викликів безпеці до сфери компетенції Західноєвропейського союзу, Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу виступило головним фактором, який дозволив адміністрації Ширака реалізувати ініціативи із започаткування автономних європейських безпекових механізмів на базі євроінтеграційних процесів, тому що ефективність існуючих механізмів для нейтралізації нових загроз з політичних чи стратегічних міркувань виявилась недостатньою.

Започаткування Європейської політики безпеки і оборони являло собою поворотний момент для європейської політики Франції, оскільки воно означало переведення питання реструктуризації європейської системи безпеки на міжінституційний рівень, позбавляло США змоги напряму впливати на процес військово-політичної інтеграції в Європі та уможливлювало формування автономних європейських військових підрозділів, контроль над якими належав інститутам ЄС. Автором було доведено, що, окрім внутрішніх інституційних та функціональних параметрів ЄПБО обмежена ефективність цієї політики для реалізації цілей європейської політики Франції за президентства Ширака обумовлена такими факторами, як дисбаланс між стратегічною і політичною платформою політики безпеки і оборони, природа ЄС як інтеграційного об'єднання, здатного за своїми властивостями виступати скоріше аттрактивним центром, ніж механізмом проектування сили, та тенденція до послаблення прямої кореляції між стратегічними і статусними параметрами акторів міжнародних відносин і релятивізації традиційних атрибутів сили.

У четвертому розділі - «Білатеральний рівень європейської політики Франції» досліджується значення різних білатеральних механізмів в комплексі європейської політики Франції: по-перше, механізмів із залученням держав-членів ЄС, які використовуються в рамках євроінтеграційної стратегії Франції, по-друге механізмів, що відносяться до трансатлантичного виміру європейської політики Франції, і по-третє, механізмів із залученням Росії та України.

Для аналізу білатерального рівня євроінтеграційної стратегії Франції було використано два комплекси відносин - франко-німецькі та франко-британські.

Зростання пріоритетності європейської інтеграції для французької зовнішньої політики та ініціювання її політичного напрямку поряд із геополітичними змінами на континенті робили відносини з Німеччиною одним з центральних компонентів європейської політики Франції. Відносини між двома державами зазнали істотного напруження з приходом до влади уряду Г. Шрьодера у 1998 році внаслідок односторонніх кроків німецького керівництва в напрямку порушення існуючого балансу у структурі двостороннього партнерства. Вирішальним чинником в еволюції франко-німецького патерства стала спільна позиція щодо операції США в Іраку у 2003 році. В цих умовах відносини між Парижем і Берліном почали виявляти тенденції до автономізації та абсолютизації, коли єдність «тандему» набула більшої важливості, ніж практичний зміст узгоджених позицій. Подібне зближення з Німеччиною означало погодження Франції на зміну внутрішнього балансу у франко-німецькому партнерстві, який до того розглядався як неодмінна умова функціонування інтеграційного об'єднання.

Проблематика європейської безпеки стала головним об'єктом співробітництва між Францією та Великобританією за президентства Ширака, що дозволило цьому співробітництву набути провідної ролі в ході становлення і реалізації ЄПБО. Водночас між Францією і Великобританією зберігаються істотні протиріччя щодо загального напрямку просування європейської інтеграції, а також окремих її сфер.

В результаті компаративного аналізу цих двох комплексів відносин автором було встановлено, що франко-німецькі і франко-британські відносини ґрунтуються на концептуально відмінних засадах та мають різну функціональну спрямованість. Ці два комплекси співробітництва доволі важко поєднати в єдиному стійкому механізмі, адже всі три країни дотримуються відмінних поглядів у найважливішому питанні - фінальних цілей та форм євроінтеграційного об'єднання.

Трансатлантичний вимір європейської політики Франції включає в себе два типи білатеральних механізмів: по-перше, взаємодію власне між Францією та США щодо організації європейської системи, а по-друге, взаємодію між Францією та «проатлантичними» державами Європи в ході еволюції європейської системи. Дисертантом виявлено, що оскільки глобальні зрушення, зумовлені завершенням «холодної війни», не зачіпали напряму структурної цілісності західного блоку, фактори, пов'язані з функціонуванням трансатлантичної системи, продовжували здійснювати відчутний вплив на європейську політику Франції за президентства Жака Ширака.

Зменшення ступеню асиметричності трансатлантичного партнерства виступає, з одного боку, необхідною передумовою, а з іншого, неминучим наслідком реалізації європейського проекту Франції. Для стимулювання бажаних структурних перетворень у трансатлантичній системі уряд Ширака спершу застосовував кооперативну стратегію досягнення взаємоприйнятної згоди зі всіма партнерами, насамперед зі США, щодо надання європейським державам достатнього ступеня автономії у військово-політичній сфері. Проте її недостатня ефективність змусила французьке керівництво наприкінці 90-х років виробити функціональну стратегію, спрямовану на розбудову агрегованої військової потужності європейських держав поза межами трансатлантичної системи, що автоматично зумовлюватиме структурні зміни в цій системі.

Відносини з Росією займають важливе місце в комплексі європейської політики Франції. Їм надається центральне значення для оформлення нової політичної організації європейського континенту, заснованої на принципах кооперативності та солідарності задля уникнення утворення нових розподільчих ліній в Європі. І найбільш важливим питанням в цьому контексті є встановлення оптимального балансу між використанням інституційних та білатеральних механізмів - між специфічними формами залучення до інтеграційних процесів і зміцненням двосторонніх зв'язків.

Французький уряд обрав тактику посилення політичної та економічної взаємозалежності у стосунках з Москвою, використовуючи для цього як суто двосторонні інструменти, так й інструменти в арсеналі Євросоюзу. Події 2000-х років дають підстави стверджувати, що пріоритетна для адміністрації Ширака тактика посилення взаємозалежності між Росією та ЄС виявилась недостатньою для здійснення поставлених цілей. Багато в чому цей брак результативності зумовлений неможливістю за допомогою посилення взаємозалежності у функціональних сферах компенсувати брак належного політичного формату залучення Росії до діяльності західних інституцій за відсутності шляхів безпосередньої інтеграції.

На цьому тлі відносини між Францією та Україною відрізнялись значно вужчим спектром питань політичного діалогу, браком інституціоналізованих механізмів співпраці та нижчою інструментальною цінністю. Розширення Євросоюзу, «помаранчева революція», роль стратегічно важливого сусіда ЄС та інші фактори дедалі більш нагально ставили питання про форми залучення України до процесів європейської інтеграції і вимагали вироблення окремого підходу для вдосконалення механізму взаємодій з цією державою. Але при цьому Париж переслідував мету сприяти розвитку таких форм співробітництва між Україною та ЄС, які б сприяли стабілізації і консолідації системи відносин в Європі.

Автор вважає, що не треба перебільшувати вплив російського фактору на франко-українські відносини. Франція дійсно прагне не провокувати конфліктні тенденції, які можуть привести до дестабілізації Східної Європи, але вона в жодному разі не розглядає цей простір як зону виключного впливу Росії. Завдання французької дипломатії полягають, по-перше, у налагодженні стабільної та кооперативної платформи для розвитку відносин у східному сусідстві ЄС, в тому числі за участю Росії, і по-друге, у зміцненні суб'єктності і впливу Євросоюзу в своєму безпосередньому оточенні.

ВИСНОВКИ

В результаті дослідження європейської політики Франції за президентства Жака Ширака були зроблені наступні висновки:

1) Французька зовнішньополітична ідентичність ґрунтується на таких глибинних елементах, як універсальні республіканські цінності, злиття понять держави та нації і абсолютний державний суверенітет. Доктрина голлізму, структуруюча дія якої для зовнішньої політики Франції залишається домінантною, базувалась на приматі принципу політичної незалежності. Відповідно до цього, концепція мультиполярності виступала основою французької міжнародної стратегії у біполярний період, спрямованої на подолання структурних обмежень Ялтинсько-Потсдамської системи.

Завершення «холодної війни» не призвело до руйнування цієї концептуальної структури, але поставило під питання співвідношення між деякими її елементами та релевантність практичних моделей її реалізації. Збереження глибинних елементів та базових концепцій зовнішньополітичної ідентичності дало можливість Франції суттєво зміцнити власне позиціонування на міжнародній арені з приходом до влади Жака Ширака. На зміну подоланню Ялтинської системи, піднесення об'єднаної Європи та формування мультиполярного світу на засадах кооперативності та мультилатералізму стало головною місією Франції у постбіполярній системі міжнародних відносин.

У французькій риториці мультиполярність представляється як найбільш оптимальна реакція на тенденції до оформлення монополярного світу і становлення одноосібної гегемонії США. Тому, згідно з французьким баченням, подальший розвиток структури глобальної системи уявляється як дихотомія між монополярністю, що може перетворитися на гегемонію, і кооперативною мультиполярністю, що становить адекватну альтернативу безконтрольному домінуванню «єдиної наддержави».

Для реалізації концепцій мультиполярності та мультилатералізму Європа відіграє пріоритетну роль, виступаючи, по-перше, основним центром мультиполярного світу і, по-друге, головним носієм мультилатеральних процедур. Тому Європа є центральним елементом французького глобального проекту та неодмінною передумовою для репродукування та утвердження зовнішньополітичної ідентичності Франції.Європейська політика Франції ґрунтується на принципах, закладених двома провідними концепціями, сформульованими в межах доктрини голлізму, а саме концепцією Великої Європи та концепцією Європи-потуги.

Велика Європа являє собою модель становлення на європейському континенті єдиної політичної системи за участю всіх держав Європи. За біполярних часів її головний сенс полягав у подоланні ідеологічного поділу і відновленні геополітичної цілісності європейського континенту. Через відсутність чіткого політичного спрямування, а також практичних форм реалізації, концепція Великої Європи не фігурувала в якості самостійного дискурсу у зовнішньополітичному позиціонуванні Франції за президентства Ширака, але водночас мета становлення кооперативних механізмів пан'європейського масштабу, які б забезпечували політичну цілісність і стабільність континенту, була притаманна французькій дипломатії.

Особливості еволюції глобальної системи зумовили зростання пріоритетності концепції Європи-потуги, яка означає становлення об'єднаної Європи як автономного центру впливу, наділеного власною зовнішньою політикою, здатного захищати свої інтереси та готового просувати власні цінності у світі, покладаючись на якомога ширший арсенал засобів, в тому числі військових. Сутність цієї концепції можна виразити у формулі: європейська політична ідентичність + конвергенція інтересів + агрегація потенціалу. Формування інституційних механізмів, які б сприяли політичній консолідації європейських держав, поступовій конвергенції їхніх зовнішньополітичних підходів та виробленню уніфікованого позиціонування по відношенню до зовнішнього оточення, було квінтесенцією європейської політики Франції за обох каденцій Жака Ширака.

У концептуальній структурі французької зовнішньої політики Європа відіграє домінантну роль, виступаючи в якості, по-перше, базового компоненту глобального проекту Франції у вигляді концепції Європи-потуги, по-друге, головного мультиплікатора (засобу примноження) її впливу в глобальній та регіональній системі та, по-третє, важливого інструменту отримання практичних матеріальних та статусних переваг. Ці якості детермінують основні завдання, виконанню яких слугує європейська політика Франції. Динаміка та співвідношення між ними визначають загальний напрямок і специфічні засоби реалізації європейської політики Франції на тому чи іншому етапі.

2) За президентства Ширака європейська інтеграція перетворилась на основну платформу реалізації французької політики в Європі на інституційному рівні завдяки тому, що, по-перше, в постбіполярний період вона виступає провідною рушійною силою, що відіграє роль генератора структурних змін на континенті, і по-друге, лише інтеграція здатна втілювати всі три якості, які покладаються на Європу у зовнішній політиці Франції, - політичного проекту, мультиплікатора впливу і функціонального інструменту.

Якість Європи як політичного проекту, спрямованого на втілення концепції Європи-потуги, покладається здебільшого на міжінституційний рівень інституційної архітектури ЄС в рамках його «другої опори». Створення та функціонування дієвих механізмів, здатних забезпечити конвергенцію зовнішньополітичних підходів і інтересів держав-членів, централізацію процесу вироблення спільних рішень та уніфікацію колективного європейського позиціонування означає неминучу необхідність перегляду встановленого балансу між інтеграційними інститутами, що було провідною метою французької дипломатії в ході узгодження Європейського Конституційного договору.

Якість Європи як мультиплікатора впливу Франції у глобальній системі здійснюється завдяки підтриманню оптимального ступеню рівноваги між діяльністю інтеграційних інститутів та органів державної влади, що видається найбільш проблематичним для Франції елементом цієї структури. Бачення ЄС, з одного боку, як засобу зміцнення позицій Франції у світі, а з іншого, як способу колективної діяльності європейських держав у глобальній системі спричиняє базове концептуальне протиріччя французької політики в Європі.

Вихід балансу між державами на перший план в європейському будівництві у другій половині 90-х років ускладнив реалізацію європейського проекту Франції, оскільки зумовив спрямування зусиль французької дипломатії передусім на підтримання статусу Франції як одного з лідерів євроінтеграційної спільноти. Але з ініціюванням конституційного процесу французька дипломатія отримала можливість для формування такої інституційної архітектури ЄС, яка б дозволяла здійснити становлення Європи-потуги на основі європейської інтеграції. Цим пояснюються важливі компроміси, на які пішов Париж задля забезпечення належної результативності цього процесу загалом.

Розширення на Схід та відхилення проекту Конституції являли собою серйозний виклик для французької дипломатії, адже вони не тільки ставили під загрозу загальну структуру і принципи функціонування євроінтеграційної спільноти, які дозволяли Франції відігравати провідну роль і зберігати головні важелі впливу та контролю за перебігом процесів інтеграції, але й зменшували придатність євроінтеграції як платформи для становлення Європи-потуги.

З огляду на те значення, якого набули інтеграційні процеси для позиціонування Франції у глобальній та європейській системі, а також на ступінь зобов'язань, які брала на себе Франція, набуваючи ролі одного з лідерів європейського будівництва, можна говорити про відсутність дієздатних альтернатив інтеграції як засобу реалізації основних практичних цілей французької зовнішньої політики, способу політичної консолідації європейських держав та механізму репродукування її зовнішньополітичної ідентичності.

3) У зовнішній політиці Франції безпекові механізми виступають обов'язковими елементами реалізації концепції Європи-потуги, оскільки, по-перше, здатність європейських держав самостійно забезпечувати власну безпеку є неодмінною передумовою для утвердження політичної автономії об'єднаної Європи, а по-друге, це вимагає наділення її повним арсеналом засобів, в тому числі військових, для досягнення узгоджених політичних цілей шляхом консолідації потенціалу європейських держав. Основними об'єктами французької безпекової політики в постбіполярний період виступали два європейські механізми безпеки - НАТО та ЄПБО.

Політика Франції щодо НАТО за правління Жака Ширака визначалась властивостями поточного стратегічного контексту, політичною та практичною цінністю цієї інституції та перспективами становлення автономних європейських механізмів безпеки. Кроки в напрямку зближення з НАТО на політико-інституційному рівні в перші роки президентства Жака Ширака являли собою не докорінну ревізію принципів безпекової політики Франції в Європі, а тактичну її модифікацію при незмінності цілей сприяння формуванню автономних європейських безпекових механізмів. Тому, незважаючи на ряд серйозних політичних і практичних здобутків в ході зближення з Альянсом, Париж з політичних міркувань був змушений продовжувати підтримувати свій «особливий статус» по відношенню до НАТО.

В ході становлення і розвитку ЄПБО Франції вдалося, заклавши базові формальні та інституційні параметри цієї політики, перенести та закріпити один з програмних елементів своєї зовнішньої політики - необхідність налагодження автономних безпекових механізмів в Європі - на європейський рівень. Здобутком Парижу також можна вважати те, що ЄПБО зберегла формальну відокремленість від трансатлантичної системи. Однак, її практичне функціонування свідчить, що поглиблення безпекової інтеграції саме по собі не здатне стимулювати політичні зрушення на глобальному та регіональному рівнях в тій мірі, яка відповідає французьким амбіціям.

4) Білатеральні важелі впливу, якими володіє Франція на рівні двосторонніх відносин з окремими європейськими державами, є доволі ефективними для виконання окремих тактичних завдань її політики в Європі, підтримання власного лідерства або отримання функціональних переваг, але видаються обмеженими та недостатніми для повноцінної реалізації європейського проекту Франції. Білатеральні механізми можуть до певної міри стимулювати процес політичної консолідації європейських держав, однак, вони не можуть забезпечити належний ступінь конвергенції політичних підходів за відсутності сталих інституційних рамок.