Еволюція політичних ідей

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політичні вчення Стародавнього Сходу

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. є. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI-- VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди -- в Індії, Заратустри -- в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551--479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» -- суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник -- чиновником, підданий -- підданим, батько -- батьком, син -- сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель -- Мо Цзи (479--400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

політичний відродження просвітництво

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, шо влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis -- закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390-- 338 pp. до н. є.) -- правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів -- «фа» (звідси китайська назва цієї школи -- «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

2. Політика Стародавньої Греції

Інший крупний політичний реформатор античного світу Солон (VI ст. до н.е.), що був архонтом Афін (голова держави приблизно рівний за владою президенту у президентській республіці), провів ряд істотних реформ: ліквідував боргове рабство, знищив привілеї родової знаті, розподілив усіх громадян на різні розряди за майновою ознакою.

Солон увійшов в історію як мудрий правитель і мудрий законодавець. Ідеї компромісу пронизують його знамениті реформи, які він провів "владою закону, силу з правом поєднуючи". Закон Солона щодо надання іноземцям права громадянства Аттики, якщо вони поселялись там разом із своїми сім'ями, заслуговує на повагу й в умовах сьогодення. Солон вважав, що міжнародні контакти вимушують втрачати небажане старовинне почуття погорди і презирства до чужинців, розвивають інтерес і симпатію до іншого способу життєдіяльності, що певним чином унеможливлює криваві війни. Він приймав численних емігрантів, надавав права громадянства вигнаним назавжди, хоча не схвалював звичаю мати дві батьківщини--був проти подвійного громадянства.

Значення реформ Солона ми вбачаємо у запровадженні ідеї тісних Зв'язків між народами, вони пом'якшували грубе ставлення до іноземцю, розвивали інтерес до чужого способу життя.

Реформи Солона і Лікурга остаточно поклали край монополії богів на укладення законів та започаткували законотворчість політичних правителів, яка була справедливою, за їх розумінням, значно більше, ніж боговстановлені закони.

Піфагор, біля 580-500 р. до н.е., за словами Геродота, був "найбільшим еллінським мудрецем". Свої погляди він викладав тільки вибраному, спеціально відібраному і організованому, колу слухачів. Незабаром по всій Греції виникли піфагорійські гетерії -- аристократичні за своїм духом, таємні релігійно-політичні союзи. У центрі інтересів членів цих груп стояли і політичні питання.

На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законопослушність він вважав високою чеснотою, а самі закони -- великою цінністю. Найбільшим злом піфогорійці вважали анархію (безвладдя), критикуючи яку, вони відзначали, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, -- підкреслював Піфагор, -- повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними".

Ціль виховання й управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, в гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні і корисні, безпорядок й асиметрія жахливі і шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократії, як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, -- вважали вони, -- звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Таким чином, очевидно, що ця властивість не розповсюджується на більшість людей".

Вчення піфагорійців, їхні політичні та правові погляди мали значний вплив на подальший розвиток давньогрецької політичної та правової думки, під їхнім впливом формувалися концепції Сократа, Платона та інших.

Геракліт, біля 530 -- біля 470 рр. до н.е., -- знаменитий філософ діалектик. Політико-правові погляди мислителя можна зрозуміти тільки у контексті його світогляду в цілому. Все в світі, згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність.

Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законів, він виступає за писане право, тобто за закон, і підкреслює, що "народ повинен боротися за закони, як за свої стіни". У цьому формулюванні маємо яскравий приклад ідеї боротьби за право, надпартійний, надідеологічний принцип законності, як такої, принцип панування права у полісному (політичному) житті. Поліс і його закон, за Гераклітом, -- це щось спільне, однаково божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. "Всі людські закони виходять від єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує верх". Божественна справедливість і правда інтерпретуються Гераклітом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про справедливість.

Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Гегелем, а пізніше і Марксом. Власне з Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом. В той же час, вчення Геракліта використовувалися, в тій чи іншій мірі, прихильниками як раціоналістичної, так і релігійно-божественної доктрини природничого права.

У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. е. у формі полісів -- окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління -- аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Аристотеля.

Сократ (469--399 pp. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.

Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, -- тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших -- плутократією, а правління всіх -- демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії.

Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

Платон (427--347 pp. до н. є.) -- учень Сократа -- є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони». Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала -- дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани -- правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона -- це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один -- найдостойніший), або аристократією -- владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління -- тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це -- тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління -- олігархію. Це влада небагатьох -- жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу -- демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу -- демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу -- охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії -- багатство, в демократії -- свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність -- тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія -- найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Аристотеля (384--322 pp. до н. є.) -- найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних -- лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними -- тиранія, олігархія і демократія.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

Аристотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це -- поміркованість, у майні -- середній достаток, у правлінні -- середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів -- багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Епікур. Творчість цього мислителя, який жив у 341-270 рр. до н.е., припадає на період занепаду давньогрецької державності. Зі занепадом державності пов'язаний і занепад давньогрецької політичної та правової думки, який чітко проявляється у вченнях епікурійців та стоїків. Етика -- основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь -- взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей".

Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих" (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, -- підкреслював Епікур, -- видані заради мудрих -- не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, -- підкреслював Епікур, -- ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

В історії стоїцизму розрізняють три періоди: давній, середній і новий (римський). Основоположником стоїцизму був Зенон (336-264 рр. до н.е.), крім нього до давнього періоду належать Клеанф (331-232 рр. до н.е.) і Хрісіпп (277-208 рр. до н.е.).

Видатними представниками середньої Стої були Панетій (185-110 рр. до н.е.) і Посідоній (135-51 рр. до н.е.), а нового (римського) періоду -- Сенека (3-65 рр.), Епіктет (50-130 рр.), Марк Аврелій (121-180 рр.).

Філософія, відповідно до вчення стоїків, складається з трьох частин: логіки, фізики і етики. У всіх цих трьох частинах стоїки торкалися питань держави, права, політики. Значне етичне та політико-правове навантаження несе поняття "світобудова", розроблене у фізиці стоїцизму. "Світобудова в цілому, в тому числі взаємопов'язані між собою небесні і земні явища, керуються долею, під якою мається на увазі певне поєднання божественного провидіння, розуму та природної необхідності. Все відбувається за велінням долі", -- підкреслював Хрісіпп.

Доля трактувалася, як такий "природний закон" ("Загальний закон"), який має, в той же час, божественний характер і сенс. Згідно з Зеноном, "природний закон божественний і володіє силою повелівати (робити) правильне, і забороняти протилежне".

Людська природа, згідно з етикою стоїків, частина загальної природи і світобудови в цілому. Звідси випливає головна етична вимога стоїцизму -- жити відповідно до природи, що означає жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття "обов'язку", як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає, як природне утворення, а не як штучне, умовне, договірне утворення.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону і, відповідно, справедливості за природою, Зенон і Хрісіпп, а пізніше і їхні послідовники обгрунтували космополітичне уявлення про те, що всі люди, за своєю природою і за законами світобудови в цілому, -- громадяни єдиної світової держави і що людина -- громадянин всесвіту.

Полібій, 210-128 рр. до н.е., -- видатний грецький історик і політичний діяч. Його погляди викладені у праці "Історія в сорока книгах". Тут велика увага приділяється політико-правовій тематиці взагалі та аналізу конкретних державних інституцій Риму зокрема. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як руху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія.

Погляди Полібія на зміну державних форм, як їхнього кругообігу в рамках визначеного замкнутого циклу подій, формувалися під впливом концепцій Платона та Арістотеля.

Всього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають наступні місця в рамках їхнього повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Початковий вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється, за концепцією Полібія, в царя, у тій мірі, в якій "царство розуму змінює собою панування відваги і сили". Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страху насильства, скільки за велінням розуму і по добрій волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і турботою про підданих і починають понад міру віддаватись розкошам. Внаслідок викликаних цим заздрості, ненависті, незадоволення і гніву підданих, "царство перетворилося в тиранію". Цей стан і форму держави Полібій характеризує, як початок занепаду влади.

Тиранія -- час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей шляхетних і відважних, які не бажають переносити свавілля тирана. При підтримці народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Цю форму держави Полібій характеризує, як таке правління меншості, яке встановлюється за згодою народу і при якому ті, хто править є "найсправедливіші і найбільш розсудливі за вибором".

На перших порах аристократичні правителі керуються у всіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсолютно незнайомих з вимогами суспільної рівності і свободи", тоді аристократія перетворюється в олігархію. Тут панують зловживання владою, користолюбство та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних та вигнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державу. Демократією Полібій вважає такий устрій, при якому вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію. Цей процес Полібій характеризує наступним чином: "Коли розгніваний народ, слухаючи тільки голос власного гніву, відмовляє владі у підпорядкуванні, не визнаючи її навіть рівноправною з собою, і всі справи бажає вирішувати сам. Після цього держава прикрасить себе найблагороднішим іменем вільного народного правління, а насправді стане найгіршою з держав -- охлократією".

Визначаючи охлократію, як лад насильства і беззаконня, Полібій відзначає, що з точки зору кругообігу державних форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою у зміні форм. Кінцевий момент розвитку держави співпадає з початковим. "Такий, -- підкреслює Полібій, -- кругообіг державного співжиття, такий порядок природи, згідно з яким форми правління змінюються, переходять одна в другу і знову повертаються".

З наведеного аналізу кругообігу державних форм Полібій робить висновок, що нестійкість притаманна кожній формі в силу того, що вона уособлює тільки одне начало, яке неодмінно виродиться у свою протилежність. Тому він зазначає, що "без сумніву, найдосконалішою формою належить визнати таку, в якій поєднуються особливості всіх форм, перерахованих вище", тобто царської влади, аристократії та демократії. Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління.

По суті, ця антична концепція поєднання принципів різних форм правління має той же зміст і розрахована на той же ефект, що й теорія розподілу влади в наш час: у "змішаній" формі держави повноваження представників різних форм правління не об'єднуються в одне начало, а, будучи розділеними, поєднуються і співіснують, взаємно стримуючи і врівноважуючи одне одного, чим стабілізують увесь державний лад. При всіх відмінностях, ідея "змішаного" правління і теорія розподілу влади має певну концептуальну спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про таку конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), а розподілені між різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами (складовими частинами держави).

3. Політика Аврелія Августина

Видатним християнським мислителем того періоду і найвідомішим з-поміж отців церкви був Аврелій Августин (354-430). Народився він у Північній Африці, в Римі та Мілані вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона викликало в нього інтерес до філософії та політики.

Перу Августина належали такі твори, як «Сповідь», «Про Трійцю», «Про державу Божу». Остання праця вважалася головним твором мислителя, де містилися його історико-філософські й політико-правові погляди.

На думку Августина, всі люди в усі часи переділялися на два розряди: тих, які наділені здатністю жити по-своєму, по-людському, і тих, які живуть згідно з Богом. Ці два розряди, відзначав філософ, ми назвали двома градами - град Божий (церква) і град земний (держава), тобто двома суспільствами людей, з яких одному визначено вічне царювання з Богом, а іншому - піддатися вічному покаранню з дияволом.

Протиставлення двох градів-суспільств повинно було обґрунтувати зверхність церкви над державою. Августин учив, що земна держава є творінням людським, її мета - тимчасова, вона створена насильством і тримається примусом, що державна влада, спираючись в організації суспільства на низькі інстинкти людини, є пануванням зла і гріха; що держава, яка ставить своїм завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди і нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Тільки держава Божа, тобто церква, володіє істинною правдою, і лише в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й миру. Церква мандрує по землі, маючи мету на небі, вона і зараз є Царством Небесним. Тільки їй пасує визначення держави, дане Цицероном, бо тільки в церкві - право й загальна користь, істинна справедливість, мир і спокій; тільки держава Божа організує суспільство, спираючись на надію спасіння душі для досягнення вічного щастя на небі.

4. Політика Фоми Аквінського

В XII -XIII ст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 pp.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а іноді і навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога - чистого розуму - до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу та ін., прагнення використати погляди Аристотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі - наміснику Бога на Землі - мають, як васали, підкорятися всі світські, царі, володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію теократичної влади. Державна влада - це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законам накази. В таких випадках визначити законність походження і використання влади володаря належить церкві. Політичні концепції Фоми Аквінського - відверта і тверда апологія феодалізму в Західній Європі.

Середні віки - період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви - все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в період Середньовіччя політико-правова ідеологія і вчення далекі від застою. Проблеми співвідношення церкви і держави, що вийшли на передній край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави, про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносний церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної діяльності і законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась свобода совісті і невтручання церкви в справи держави. Та в Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як монархічно-церковні і станові ієрархії. Демократичні і революційні тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед законом і їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й державних справ.

5. Політичні ідеї середньовічних єресей

Християнство вже від початку виникнення вимушено було вести вперту боротьбу з різними опозиційними течіями і рухами. Найбільш поширеними і небезпечними для раннього християнства течіями були: Гностицизм, маніхейство, монтаністи та ін. Представники цих течій, виражаючи інтереси простих громадян, виступали проти єпископів, пресвітерів, дияконів, які претендували на привілейоване становище в релігійній громаді (церкві), вимагали відновлення початкової демократичної організації громади, повернення церкви до її початкового стану. Названі течії були прообразом середньовічних опозиційних рухів, з якими церква, та й держава, вели вперту боротьбу. Течії, опозиційні або просто ворожі офіційному віровченню, дістали назву єресі.

За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.

Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням звґязків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.

Але основною передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно повґязаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті.

Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.

На першому етапі розвитку феодальних відносин (VI - середина XI ст.) єресі, які існували в Західній Європі, ще не мали масової бази. Піднесення єретичних рухів відбулося наприкінці XI--XII ст. У них уже брала участь досить значна кількість людей. Єресь поширювалася в Італії, Південній Франції, частково в Німеччині - місцях інтенсивного розвитку міст. В XI--XIII ст. потік опозиційних єретичних рухів іще не був суворо диференційований за соціально-становими ознаками. Згодом, у ХІУ-ХУ ст. єретичні рухи чітко вирізнились у самостійні течії, зокрема такі, як бюргерська і селянсько-плебейська єресь.

Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол - це багатство.

Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.

Не зовсім послідовною була позиція богомилів щодо держави, яку уособлював цар. Спершу вони були відкритими противниками царя і його чиновників. І зовсім по-іншому вони почали ставитися до своїх князів після того, як в XI ст. Болгарія опинилася під візантійським пануванням. Місцеві правителі минулого (тобто X ст.) зображалися богомилами майже святими, а плоди їхнього управління - земним раєм.

Найбільш поширеною формою єресі в Західній Європі XI-XIII ст. було катарство. Катари були відомі в різних країнах під різними назвами. У Франції - альбігойці (від м. Альбі, центру їхнього руху), в Ломбардії - гуміліати, в Німеччині - катари.

Єресь альбігойців складалася з нижчих верств феодального суспільства і висувала радикальні вимоги, зокрема закликала вірян повернутися до ранньохристиянської організації церкви. Рух альбігойців призвів до багатьох кровопролитних війн, які закінчилися розоренням цього краю.

Найцікавішою, а водночас і найчисленнішою була єретична течія катарів, найбільш поширена в Німеччині та Південній Франції.

Катари вважали, що матерії притаманне зло, а тому весь навколишній світ визнавали світом зла і темноти. Негативно ставлячись до матеріального світу як прояву зла, катари вороже сприймали і всі встановлені державою порядки: військову службу, страти і взагалі пролиття крові. Вони вірили в те, що праведні не воскресають тілом, зате нечестиві переселяються в тіла тварин. Тому були вегетаріанцями, не споживали не тільки мґяса, а навіть яєць, сиру та молока. Споживання мґяса та інших продуктів тваринництва було для них гріховним. Натомість уживали рибу, гадаючи, що риби розмножуються нестатевим способом. Шлюб і сімґю катари теж вважали породженням зла. Деякі навіть казали, що шлюб іще гірший за розпусту, бо одружені надовго поринають у само-втішання.

Проповідники катарів і справді відзначалися високими моральними якостями, що порівняно з надмірною амбіціозністю католицького духовенства перетворювало їх в очах широких мас у людей святих, гідних великої шани й поваги.

Особливу проблему для католицької церкви становила єресь вальденсів, послідовників Пґєра Вальдо. Вальденси вирізнялися суворою дисципліною, а також повагою до керівників своїх братств. Повстаючи проти громіздкої церковної бюрократії, вальденси визнавали тільки ступені єпископа, священика і диякона. Вони категорично виступали проти смертної кари, проголошуючи, зокрема, що суди чи власті не можуть засуджувати до смерті, не скоюючи гріха.

Розглянувши стисло вчення лише деяких найголовніших видів середньовічних єресей, можна дійти висновку, що всі вони вимагали відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності і для громадянських відносин. Зрівняння дворянства з селянами, міських патриціїв з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв і майнових відмінностей - ось ті практичні висновки, яких доходили ідеологи богомилів, вальденсів, катарів та інших єретичних рухів із вчення раннього християнства.

Сказане свідчить і про те, що середньовічні єресі становили небезпеку як для церкви, так і для світської влади. Тому не дивно, що і Папа, і світські власті вживали рішучих заходів для їх придушення. З цією метою церква розробила низку теорій, як ідеологічну зброю проти єретиків, а також утворила монаший орден домініканців. У 1233 р. Папа Григорій IX заснував інквізицію, яка боролася не тільки зі звичайною єрессю, а й із чаклунами й відьмами.

6. Політичні ідеї Просвітництва

Видатним діячем французького Просвітництва був Вольтер (справжнє імґя - Франсуа-Марі Аруе; 1694-1778). У молоді роки він два рази зазнавав репресій за свої вільнодумні твори. У 1717 і 1725 рр. навіть увґязнювався в Бастилію. Після виходу з тюрми він почав відкриту боротьбу зі свавіллям і тиранією.

Вольтер був схильний думати, що початковою формою держави є республіка, яка виникає зі зґєднання сімей. Це, вважав він, природний процес розвитку. Не випадково європейці, приїхавши до Америки, знайшли там майже повсюдно республіки. Те саме ми бачимо і в Африці, і в стародавньому світі.

Монархія виникає на насильстві та грабежі (хоча він тут же зробив застереження, що республіки теж причетні до цього). Уявімо собі два народи, які живуть поруч. Поки вони живуть спокійно, в їхнім середовищі панує рівність, дана природою. Але між сусідами завжди є причина до зіткнення. Коли один народ нападає на іншого, в ньому завжди висувається як керівник сильніший і спритніший. Підкорення ворога веде у стані переможців до спорів через здобич. Вождь на війні природно стає також суддею між своїми співвітчизниками. Його починають вважати великою людиною і коряться йому. Так постає монархічна влада.

Вольтер, отже, вказав на те, що республіканські держави існували спершу в багатьох народів. Але згодом республіки було витручено монархіями. Багаті надають перевагу аристократичному способу правління, королі хочуть монархії, а народ виступає за демократію.

Філософ сказав багато доброго про республіки. «В республіці,- писав він,- на чолі держави стоїть народ, стоять прості люди. Там панує свобода друку і думки. В ній народ ніколи не хоче і не може хотіти нічого іншого, крім свободи і рівності». І все ж мислитель, як і багато інших просвітителів, залишався монархістом. Багато просвітителів у той час не вірили в народ і всі свої надії покладали на освічених монархів.

Спершу Вольтер теж був прихильником освіченого абсолютизму. «Найщасливіше суспільство людей,- писав він,- коли цар -філософ. Добрий король є найкращий подарунок, якого небо може дати землі». Від царя-філософа Вольтер чекав захисту освіти і просвітителів, боротьби з забобонами, ліквідації феодальних привілеїв та інших пережитків феодалізму, сприяння економічному прогресу.

До кола освічених монархів Вольтер відносив, поруч із Фрідріхом II, і Катерину II, яку називав своєю істинною героїнею. Але життя довело ілюзорність цих надій. У скорім часі і сам Вольтер відійшов від подібних сподівань. Усе це та багато іншого дають достатньо підстав визнати Вольтера прихильником освіченого абсолютизму.

З іншого боку, мислитель уже у філософських листах 1733 р. висловлював велику повагу до англійської конституції. До цієї конституції думка Вольтера зверталася неодноразово. Так, на початку 1760-х років у його творах зґявились ідеї обмеження королівської влади і народного представництва, пропаганда англійського порядку як такого, що забезпечує громадянську і політичну свободу.

Філософ захоплено характеризував усю англійську політико-правову систему. «Найкращі закони - в Англії: правосуддя, відсутність свавілля, відповідальність службових осіб за порушення свободи громадян, право кожного висловлювати свою думку усно й письмово» і т. ін.

Але перейшовши на позиції конституціоналізму, Вольтер, знову ж таки в повній відповідності зі своїм середовищем, ще ніяк не міг сприйняти думки про неминучість революції. Він не хотів революційного перевороту, боявся його. Ставлення Вольтера до революції було типовим для французьких просвітителів XVIII ст.

Мрії про повалення тиранів в них поєднувалися з роздумами про небажання пролиття крові, про негативні наслідки громадянських війн і под. В ідеології просвітителів до цих міркувань додався і страх перед виступами народних мас. «Коли чернь почне філософствувати,- твердив Вольтер,- кінець усьому». Просвітителі, отже, покладали надії на поступові реформи зверху всупереч відомому досвіду Англії.

Однією з найхарактерніших особливостей світогляду просвітителів, зокрема й Вольтера, була віра в прогрес, у постійний і неперервний поступальний рух людства. Але в основі прогресу лежить, на думку Вольтера та інших просвітителів, розвиток розуму, за що марксисти називали їх ідеалістами.

Завершуючи розгляд першої частини поглядів Вольтера, слід відзначити, що в галузі політики він проповідував досить помірковані погляди. Але за обґєктивним значенням його ідеї мали революційний характер: вони націлили прогресивні сили суспільства на ліквідацію феодальних порядків і повалення абсолютизму.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск'є (1689--1755).

У своїх працях -- "Персидські листи", "Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду", "Про дух законів" -- він наголошує, що головне завдання держави -- забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск'є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск'є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій.

Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск'є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і "уособлення" цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск'є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна "незалежна залежність", коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої -- народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої -- аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної.