Особливості та методика превентивної роботи з неповнолітніми правопорушниками різних категорій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Заходи загальної профілактики правопорушень та злочинності серед неповнолітніх

1.1 Загальне поняття терміну «неповнолітній злочинець» та спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх засуджених

1.2 Психолого-педагогічна характеристика неповнолітніх з протиправною поведінкою

1.3 Девіантна поведінка та причини її виникнення

Розділ ІІ. Особливості та методика превентивної роботи з неповнолітніми правопорушниками різних категорій

2.1 Визначення, завдання та функції превентивного виховання

2.2 Здійснення та принципи побудови системи превентивного виховання

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

неповнолітній злочинець протиправний девіантний

Ситуація у світі сучасного дитинства тривожна і небезпечна як для дітей, так і для майбутнього суспільства.

Нестабільність соціально-економічного і політичного життя значно розширює спектр соціальних, економічних, психосоціальних, педагогічних чинників, активно стимулюючих дитячу бездоглядність, безпритульність, соціальне сирітство. Серед них: кризові явища в сім'ї - порушення структури і функцій сім'ї, падіння життєвого рівня, погіршення умов утримання дітей, наростання психосоціальних перевантажень у батьків, жорстке поводження з дітьми; різке зниження рівня соціальних гарантій для дітей у життєво важливих сферах духовного та фізичного розвитку; дистанціювання школи від дітей з важкими долями; різкий поворот в ціннісних орієнтаціях суспільства, зняття багатьох моральних заборон; вплив асоціальних кримінальних груп в мікросередовищі. В Україні спостерігається зростання числа дітей, які залишилися без піклування батьків. Щорічно виявляється понад 100 тисяч дітей, які залишилися без піклування батьків. Соціальна дезадаптація в дитячому віці веде до формування людей малоосвічених, які не мають навичок трудитися, створювати сім'ю. Життя дитини на вулиці обертається важкими наслідками для його психічного і фізичного розвитку. Обстеження безпритульних дітей показують, що їх фізичне і психічне здоров'я підірване.

Вчителі і вчені, міліція і суди, влада, громадськість - всі стурбовані цією серйозною і гострою проблемою. Дитяча злочинність стає темою обговорення на зборах, педрадах, в комісіях у справах неповнолітніх. Складаються плани виховної роботи в школах, дитячих колоніях, спецустановах, виробляються заходи профілактики, створюються спільні ради школи, сім'ї, громадськості, органів правопорядку.

У цьому плані велику роль відіграють соціальні працівники, психологи, педагоги. Їх діяльність ґрунтується на залученні дітей до громадської діяльності і відволікання від вуличного способу життя, правового виховання, ліквідуванні правової безграмотності. Незнання своїх прав і обов'язків, втрата моральних цінностей, потік суперечливої ??інформації дезорієнтує поведінку підлітка. Професійний інтерес педагогів і психологів до різних видів і рівнів змін особистості неповнолітніх досить високий і стійкий багато років. Про це свідчать спрямованість і кількість робіт, присвячених проблемі відхиляючої поведінки.

У нашій країні вже накопичений чималий досвід по корекції й профілактиці девіантної поведінки. За останні роки було виконано психологами й педагогами ряд досліджень по вивченню, діагностиці й попередженню педагогічної занедбаності й правопорушень підлітків. Цьому присвячені роботи Абрамовой Г.С., Алемаскина М.А., Антонян Ю.М., Беличевой С.А., Бехтерева В.М. Глоточкина А.Д., Дубровиной И.В., Знакова В.В., Іванова Е.Я., Игошева К.Е., Ісаєва Д.Д., Ісаєва Д.Н., Ковальова А.Г., Кону И.С., Кондрашенко В.Т., Личко А.Е., Миньковского Г.М., Невського И.А., Пирожкова В.Ф., Платонова К.К., Потанина Г.М., Синьова В.М. та інших.

Необхідність якнайшвидшого рішення цієї задачі обумовлена не тільки тим, що в країні продовжує зберігатися досить складна криміногенна обстановка, але насамперед тим, що в сферу організованої злочинності втягується усе більше і більше неповнолітніх кримінальними угрупованнями, створеними підлітками, скоюються небезпечні злочини, і число їх неухильно росте. Злочинність молодіє і приймає стійкий рецидивний характер. А така криміналізація молодіжного середовища позбавляє суспільство перспектив встановлення у швидкому майбутньому соціальної рівноваги і благополуччя.

Головна роль у рішенні цієї найгострішої проблеми приділяється соціальній педагогіці, хоча, звичайно, вирішити її можна тільки комплексно, із залученням усіх ресурсів і сил суспільства. Однак інтеграція зусиль суспільства може здійснитися лише в рамках науково обґрунтованого, забезпеченого ефективними технологіями соціально-педагогічної системи перевиховання особистості неповнолітнього за допомогою послідовних педагогічних і виховно-профілактичних впливів, що забезпечують формування особистості з твердими і правильними життєвими установками.

Завдання педагога полягає в тому, щоб неповнолітнього якнайшвидше «вирвати» зі зчеплення несприятливих факторів, «направити» на нього міри виховного та профілактичного характеру, а в деяких випадках приділити йому більше елементарної людської уваги, допомогти сформувати міцні психологічні установки позитивного характеру, допомогти швидше адаптуватись до нових умов.

Об'єкт дослідження - неповнолітні з протиправною поведінкою.

Предмет дослідження -причини, умови і фактори соціальних відхилень серед неповнолітніх.

Мета дослідження - вивчення особливостей діяльності педагога при роботі з неповнолітніми правопорушниками.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати науково-педагогічну та методичну літературу з проблем протиправної поведінки неповнолітніх;

2. Встановити ступінь розробленості досліджуваної проблеми та виявити специфіку роботи з неповнолітніми з протиправною поведінкою;

3.Визначити та експериментально обґрунтувати соціально-педагогічні умови підвищення ефективності виховання підлітків з відхиленнями у поведінці.

Гіпотеза дослідження:

Якщо втілювати на практиці форми і методи соціальної роботи з неповнолітніми, то будуть покращуватись результати впливу на ресоціалізацію і перевиховання особистості неповнолітніх злочинців.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи становить 37 сторінок.



Розділ І. Заходи загальної профілактики правопорушень та злочинності серед неповнолітніх

1.1 Загальне поняття терміну «неповнолітній злочинець» та спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх засуджених

Дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосованим до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.(Конвенція ООН з Прав дитини від 20.11.89, Закон України «Про охорону дитинства»).

Неповнолітня особа (у кримінальному праві) - особа, яка на момент вчинення злочину не досягла вісімнадцятирічного віку. (ч.1 ст. 102 Кримінального кодексу України).

Досягнення встановленого КК України віку - одна із загальних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч.1 ст.18). Встановлення мінімальної календарної вікової межі для кримінальної відповідальності має бути соціально та кримінологічно обґрунтованим. При цьому враховується ряд факторів: ступінь фізичного і психічного розвитку, соціально-психологічні особливості (інтелектуальні, вольові, емоційні) людини, рівень її соціалізації як особи, що визначають здатність даного суб'єкта під час вчинення діяння усвідомлювати його фактичний характер і суспільну небезпечність; кримінологічні показники (поширеність діянь даного виду серед осіб певного віку, їх тяжкість тощо); принципи кримінальної політики (наприклад, доцільність установлення кримінально-правової заборони).

Кримінальне право окреслює таку мінімальну вікову межу, з якою пов'язана здатність суб'єкта забороненого кримінальним законом діяння до несення кримінальної відповідальності, будучи однією з передумов інкримінування його у вину. Береться до уваги типова психофізіологічна характеристика неповнолітніх з врахуванням даних ряду наук, зокрема фізіології, педагогіки, загальної та вікової психології. В п.4.1. Мінімальних стандартних правил ООН стосовно відправлення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінських правил") відмічається, що нижня межа віку кримінальної відповідальності за правопорушення "не повинна встановлюватись на надто низькому віковому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості". В коментарі до цього правила підкреслюється, що сучасний підхід полягає у визначенні здатності дитини перенести пов'язані з кримінальною відповідальністю моральні та психологічні аспекти, тобто у визначенні можливості притягнення дитини, в силу індивідуальних особливостей, сприйняття і розуміння, до відповідальності за явно антигромадську поведінку.

Лише з досягненням певного віку під впливом сім'ї, школи, соціального середовища підліток досягає певного рівня свідомості, який дозволяє йому розрізняти добре і погане, що може спричинити шкоду іншим людям. Це робить можливим пред'явлення до неповнолітніх вимоги узгоджувати свою поведінку з встановленими в суспільстві правилами.

Отже, йдеться про здатність особи усвідомлювати соціально-значимий характер своєї поведінки (інтелектуальний аспект) та приймати соціально значимі рішення (вольовий аспект), що набувається з досягненням певного віку. Досягнення встановленого законом віку кримінальної відповідальності має виходити також з наявності у особи здатності належним чином сприймати кримінальне покарання, щоб воно могло досягти своїх цілей.

Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності в різних країнах може суттєво відрізнятись (скажімо 6 років - в Ірані, 13 років - у Франції, 16 років - в Шотландії), що залежить від ряду факторів, зокрема історичних і культурних особливостей.

Кримінальний кодекс України встановлює диференційовані вікові межі для притягнення особи до кримінальної відповідальності: загальну - 16 років (ч.1ст.22) та більш низьку - 14 років за вчинення ряду злочинів, вичерпний перелік яких наведений у ч.2 ст.22.

Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей - злочинців означає поміщення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, статус яких визначений Законом « Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх » від 24 січня 1995. Ці заклади мають напівзакритий характер, направлення до них є найсуворішим примусовим заходом виховного характеру. Застосування цього заходу обумовлюється ступенем соціально - моральної запущеності особи неповнолітнього ( про це може свідчити, зокрема, неефективність застосованих до нього раніше примусових заходів виховного характеру), вихід його з - під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють , доцільністю ізоляції його від негативного впливу соціального середовища, а також характером та ступенем тяжкості вчиненого злочину чи правопорушення , передбаченого статтею особливої частини кримінального кодексу.

Основним завданням загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є : створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму (ст.8 Закону від 24 січня 1995) .

Особливості педагогічного режиму в школі соціальної реабілітації та професійному училищі соціальної реабілітації визначаються: спеціальним режимом дня і системою навчальної і виховної роботи; постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями; виключенням можливості вільного виходу за межі території школи без дозволу адміністрації.

Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на визначений судом строк, який не може перевищувати трьох років. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 до 18 років.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації (ЗОШСР) неповнолітні тримаються до досягнення ними 14 років, а у професійних училищах соціальної реабілітації (ПУСР) - 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для закінчення навчального року або професійної підготовки) у школах до досягнення ними 15 років, а в училищах - за рішенням суду до досягнення 19 років. Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня в цих спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років .

У школі соціальної реабілітації можуть застосовуватися заходи заохочення учнів. За порушення режиму на учнів можуть накладатися такі стягнення: попередження, оголошення догани, обговорення на загальних зборах учнів групи, загону, педагогічній раді, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб.

Звільнення учнів із навчально-виховних установ соціальної реабілітації проводиться після закінчення терміну перебування або достроково (ч. 7 ст.8 Закону від 24 січня 1995 р.), в останньому випадку - рішенням директора школи чи училища. Умови перебування неповнолітніх у спеціальних навчально-виховних установах, направлення до яких є примусовим заходом виховного характеру, визначаються спеціальними положеннями (див.: Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації, Положення про професійне училище соціальної реабілітації, які були затверджені постановою КМ від 13 жовтня 1993 р. №859 (в редакції від 11 серпня 1995 р.) // ЗП України. - 1994. -№ 3. - Ст. 57; 1995. - №12. - Ст. 281).

Підсумовуючи усе вище сказане, можна зробити висновок про те, що незважаючи на тяжкість скоєного правопорушення або злочину, законом враховується те, наскільки неповнолітній розуміє всю міру відповідальності за скоєне і міру сприйняття покарання, а по тому і визначається саме мінімальна межа кримінальної відповідальності. Також згідно з Міжнародними законами, а також законами і постановами України навчально-виховні установи (школи і училища соціальної реабілітації) для неповнолітніх служать для утримання неповнолітніх, але мають досить м'якші умови перебування в них, ніж подібні заклади для дорослих засуджених. Неповнолітні навчаючись в даних установах і отримуючи середню та спеціальну освіту, також мають право на забезпечення змістовного дозвілля, розвитку трудових навичок і умінь, мають право на оплачувану працю, а також, для них повинні створюватись усі необхідні умови для повноцінного задоволення їх потреб.

1.2 Психолого-педагогічна характеристика неповнолітніх з протиправною поведінкою

Злочинність неповнолітніх, будучи обумовлена ??загальними причинами злочинності в нашій країні, має свої особливості. Вони пов'язані з віковими, психологічними, статевими та іншими відзнаками особистості неповнолітніх правопорушників і механізмом протиправної поведінки; з обставинами, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніх; з динамікою, структурою злочинності правопорушень неповнолітніх; демографічними та багатьма іншими факторами, які відносяться до різних соціально-економічних та морально-психологічних сфер суспільного життя.

Практика боротьби зі злочинністю показує, що загальна закономірність послідовного скорочення злочинності, в тому числі і серед неповнолітніх, реалізується в сучасних умовах дуже нерівномірно. Це позначається на динаміці та структурі злочинності, яка може відображати суттєві зміни темпів зниження злочинності в різні періоди, тимчасову стабілізацію її рівня і навіть окремі "спалахи" локального характеру в деяких зонах і територіальних регіонах. На вказану тенденцію звертали увагу й інші дослідники.

Спільними об'єктами впливу спеціально-кримінологічного попередження правопорушень неповнолітніх є: криміногенні чинники, що негативно впливають на моральне формування особистості правопорушників; різні конфліктні ситуації; зовнішні умови та обставини, які сприяють вчиненню злочинів і настанню злочинного результату. Стосовно теми дослідження, в якості безпосереднього об'єкта соціального контролю в сфері профілактики злочинів виступає особистість учнів правопорушників, як носіїв різних громадських зв'язків, відносин і явищ, що мають криміногенну значимість. До них, перш за все, слід віднести дітей і підлітків, які самовільно залишили навчання в школах, технікумах, профтехучилищах та інших навчальних закладах, ніде не навчаються, не працюють і ведуть антигромадський спосіб життя; важковиховуваних і невстигаючих учнів, які систематично порушують шкільний режим і правила суспільної поведінки; неповнолітніх, умовно звільнених або які повернулися зі спецшкіл і спецпрофтехучилищ; підлітків, які повернулися з місць ув'язнення, засуджених судами до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, а також умовно засуджених і переданих на перевиховання громадськості; засуджених учнів, щодо яких судами застосована відстрочка виконання вироку; бездоглядних підлітків з числа учнів, які вчинили правопорушення і перебувають на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх.

У процесі здійснення профілактичних заходів, суб'єкти цієї діяльності адресують конкретні вимоги об'єктів соціального контролю, використовуючи систему методів і засобів впливу на особу правопорушника. Ефективність їх значною мірою обумовлюється всебічним знанням самого об'єкта профілактики, особливості різних груп і контингентів неповнолітніх правопорушників та кількості учнів, їх морально-психологічні властивості, соціального середовища і найближчого побутового оточення. Це має першорядне значення для правильного визначення організаційних форм профілактичної виховної роботи.

Як відомо, злочин є наслідком складної взаємодії особистості з середовищем. Кримінологи справедливо акцентують свою увагу на вирішальній ролі соціального середовища у формуванні протиправної та злочинної поведінки. При цьому, характер причинно - наслідкових зв'язків визначається багатозначною причинністю, що складається в взаємодії багатьох факторів (обставин), які обумовили злочин, сприяли, супроводжували, полегшували або перешкоджали його настанню. Перебуваючи в різних формах взаємозв'язку, зазначені фактори, за характером впливу, спрямованістю та значущістю грають не однакову роль. Стосовно теми дослідження, важливо відзначити, що в міру віддалення від найближчих причин, що детермінують злочинне діяння, сила причинового зв'язку послідовно слабшає і при наявності багатьох проміжних ланок може практично не надавати криміногенного впливу. Ця властивість лежить в основі вибору оптимального рішення вичленення з безлічі причин та умов скоєння учнями злочинів найбільш істотних і значущих, мають чітко виражену спрямованість і виступають об'єктом профілактичного впливу.

Результати проведених конкретно-соціологічних досліджень дають підставу стверджувати, що злочинні прояви серед учнів в даний час пов'язані з несприятливими умовами морального формування особистості неповнолітніх правопорушників, які виступають основною причиною виникнення антигромадських поглядів; з недоліками в моральному і трудовому вихованні учнів і організації їх дозвілля; помилками і упущеннями в діяльності державних органів,

навчальних колективів та громадських організацій у боротьбі з дитячою бездоглядністю і правопорушеннями.

Дуже чітко простежується у генезі злочинної поведінки негативна значущість таких ознак, що характеризують особистість, як низький культурний і освітній рівень учнів - правопорушників.

У той же час, як і раніше відзначається стійке відставання в освітньому і культурному рівні правопорушників від своїх однолітків.

Невідповідність освітнього і культурного рівнів віку учня, що зазвичай пов'язано з небажанням вчитися, обумовлює нерозвиненість інтересів і утилітарність потреб учнів. Становище ускладнюється ще й тим, що неповнолітні правопорушники зазвичай з недовірою сприймають інформацію виховного характеру, яку вони отримують від офіційних осіб та колективів, нерідко трактують її помилково, прагнучи знайти в ній лише те, що в якійсь мірі може виправдати їх поведінку і зміцнити статус у неформальних групах мікросередовища. Поступово відриваючись від навчального колективу, такі учні шукають заняття поза школою, в колі випадкових вуличних знайомих і порівняно легко потрапляють під згубний вплив антигромадських елементів. Шкідливий вплив мікросередовища часто виявляється сильнішим у порівнянні з більш далеким і опосередкованим впливом макросередовища. Саме це - одне з найслабших місць соціалізації людини на сучасному етапі розвитку суспільства. Слід погодитися з Пирожковим В.Ф., який вважає, що в силу особливостей спілкування, особисті зв'язки важковиховуваних підлітків з неформальними групами необхідно усунути, припинити чи нейтралізувати, як джерело шкідливого впливу і фактори, що сприяють несприятливому формуванню особистості учня.

Оскільки серед учнів, які вчинили злочини та інші правопорушення, переважна більшість важковихованих і відсталих підлітків, педагогічним колективам і громадським організаціям навчальних закладів слід більше уваги приділяти цьому контингенту учнів.

З такими підлітками необхідно систематично проводити цілеспрямовану індивідуально-профілактичну роботу, залучати їх до громадського життя навчальних колективів, спортивної та іншої позакласної роботи , зміцнювати зв'язок з батьками і громадськими організаціями за місцем проживання учнів та проведення ними дозвілля.

Слід схвалити організацію правової виховної роботи з учнями у багатьох загальноосвітніх школах, де навчальний матеріал з основ держави і права ефективно доповнюється цілеспрямованою позакласною роботою з різними контингентами учнів, підтримуються систематичні зв'язки з працівниками правоохоронних органів.

Позитивно зарекомендувала себе практика призначення шефів, наставників і громадських вихователів для проведення індивідуальної систематичної профілактичної роботи з важковиховуваними учнями з числа правопорушників.

Справедлива думка багатьох педагогів і психологів, що діти в сім'ї виступають не тільки як об'єкт, а й як суб'єкт виховання.

Для посилення ефективності спеціальних заходів попередження правопорушень серед учнів необхідно, перш за все, поліпшити роботу комісій у справах неповнолітніх, органів опіки та піклування, громадських пунктів охорони порядку. Задовольняючи природні потреби підлітків у спілкуванні і спільне проведення часу з однолітками і друзями, такі неформальні групи в той же час здійснюють неофіційний контроль за поведінкою своїх членів і певною мірою впливають на вибір ними соціальних ролей, ціннісних орієнтацій, і в цілому, на процес адаптації особистості.

Зростання ролі малих неформальних груп багато дослідників пояснюють зміною способів спілкування, екстенсивним характером особистісних контактів, що складають невід'ємну частину повсякденного побуту і широко розповсюджених у різних групах населення, особливо серед неповнолітніх та молоді. Викладене, проте, не суперечить положенням кримінології про розкладницький вплив малих асоціальних (злочинних) груп на формування особистості правопорушників, особливо з числа неповнолітніх і молоді. Важливо при цьому враховувати, що злочинні групування, що виникають на ґрунті неформальних зв'язків і відносин, в умовах нашого суспільства не є будь-якою соціальною спільністю, що входить в інші структурні або соціальні утворення. Злочинна діяльність членів таких груп приводить їх до вимушеної ізоляції зустрічає протидію з боку суспільства, що в свою чергу полегшує дії по їх виявленню, роз'єднанню і ліквідації. Вивчення структури груп і характеру внутрішньогрупових зв'язків показало що переважна більшість їх виникла на ґрунті прагнення підлітків та юнаків до взаємного спілкування за місцем проживання з метою спільного проведення дозвілля, особливо у вечірній час. Склад цих груп і соціальні зв'язки між учасниками спочатку не відрізнялися стійкістю: підлітки без певних занять групувалися зі школярами, учнями профтехучилищ з молодими робітниками для розважального проведення часу. Надалі під впливом найбільш активних і старших за віком учасників, що взяли на себе роль лідерів і вирізнялися більш стійкою антигромадською спрямованістю, зазначені змішані групи, не об'єднані спільністю шкільних, виробничих чи інших інтересів, змінювали свою спрямованість і перетворювалися на злочинні співтовариства.

1.3 Девіантна поведінка та причини її виникнення

Педагоги, фахівці в галузі соціальної роботи, психологи-практики виділяють підлітковий період розвитку як найбільш схильний до ризику формування девіантної поведінки. Вікові особливості підлітків, такі як загострене почуття власної гідності, нестійка самооцінка, потреба в самоствердженні та свободі від сімейної залежності на тлі несформованих переконань, цінностей, принципів поведінки, соціальних орієнтацій, призводять до складних суперечностей як в їх внутрішньому світі, так і в міжособистісній взаємодії.

Девіантна поведінка завжди пов'язана з якоюсь невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності розповсюджених в суспільстві або його групах норм, правил поведінки, ідей, стереотипів, очікувань, установок, цінностей. В цілому можна поділити девіантну поведінку на дві великі категорії: по-перше, поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, припускає наявність явної чи прихованої психопатології; по-друге, девіантна поведінка, що порушує якісь соціальні, культурні, морально-етичні, правові норми.

Девіантна поведінка-відхилення від прийнятих у суспільстві норм і цінностей, пов'язане з порушенням процесу соціалізації.

Девіантна поведінка - це вчинки, що не відповідають очікуванням і рольовим зразкам, які фактично склалися або офіційно встановлені в цьому суспільстві і найближчому соціальному середовищі людини.

Таким чином, поняття «девіантна поведінка» тісно пов'язане з поняттям «норма». Психічна норма передбачає насамперед оптимальний рівень адаптації індивіда до навколишнього середовища. Соціальна норма визначається як історично сформована в конкретному суспільстві міра допустимої поведінки, діяльності людей, соціальних груп і організацій. Вона складається як результат відображення (адекватного або перекрученого) у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Норми можуть проявлятися в очікуванні відповідної поведінки і в стандартах, образах суспільствах, в ранні епохи, а також у різних соціальних групах.

Існує кілька типів девіантної поведінки. Класифікація поведінкових відхилень, заснована на таких критеріях, які порушувались норми і характер негативних наслідків. Відповідно до них виділяються три основних типи дій:

· Асоціальна (аморальна) поведінка;

· Антисоціальна (деліквентна) поведінка;

· Аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка.

Асоціальна поведінка пов'язана із зневагою моральних норм міжособистісних відносин.

Вона може проявлятися в агресії, сексуальних девіаціях, таких, як проституція, спокушання та інші. Для дітей і підлітків з неблагополучних родин характерні відходи з будинку з подальшим бродяжництвом, шкільні прогули, аж до повної відмови від навчання, брехня, агресивна поведінка, лихослів'я, проміскуїтет (безладні статеві зв'язки).

Антисоціальна (деліквентна) поведінка властива особам, що нехтують благополуччям інших людей, чиї вчинки суперечать правовим нормам, тобто заборонені законодавством і загрожують соціальному порядку.

Серед дітей від 5 до 12 років переважають такі форми антисоціальної поведінки, як фізичне насильство по відношенню до молодших дітей або однолітків, жорстке поводження з тваринами, злодійство, дрібне хуліганство, руйнування майна. Для підлітків, починаючи з 12-13 до 18 років, найбільш характерні наступні види деліквентної поведінки: хуліганство, крадіжки, грабежі, вандалізм, фізичне насильство, торгівля наркотиками.

Аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка пов'язана з відхиленням від медичних і психологічних норм розвитку і загрожує насамперед здоров'ю та цілісності самої особистості.

До неї відносяться суїциди, причому як справжні, так і демонстративні спроби самогубства, порушена харчова поведінка (анорексія - відмова від їжі; булімія - хворобливе переїдання, психологічна залежність від певних продуктів), алкогольна та наркотична залежність, комп'ютерна залежність, фанатична поведінка, зокрема залученість в деструктивні релігійні секти, віктимна (поведінка жертви провокує на насильство), екстремальне поведінка (небезпечні види спорту, істотне перевищення швидкості при їзді на автомобілі тощо). Для дітей молодшого віку аутодеструктивна поведінка не настільки характерна, як для підлітків, в основному діти експериментують з курінням і токсичними речовинами. Що стосується підліткових девіацій, то серед них переважає наркозалежна поведінка, комп'ютерна залежність, харчові порушення, дещо рідше суіцидні спроби.

У сучасному підлітковому середовищі найбільш поширені такі форми девіантної поведінки, як алкоголізм, наркоманія та токсикоманія, суіцідальна поведінка, втечі з дому та бродяжництво, вандалізм. При цьому окремі форми девіацій часто поєднуються, накладаються один на одного, наприклад: бездоглядні підлітки зазвичай страждають токсикоманією, алкогольне сп'яніння провокує вандалізм тощо.

На формування у підлітків схильності до девіацій впливає цілий ряд факторів. Виділяючи фактори девіантної поведінки, можна виділити три основні блоки:

- біологічні фактори (генетична схильність, фізичний стан, вікові характеристики);

- психологічні фактори (внутрішньоособистісні і зумовлені впливом взаємин із значущими іншими);

- соціальні фактори (економічне і соціальне неблагополуччя суспільства і його найважливіших соціальних інститутів, в які включений індивід).

Взаємозалежні фактори, що обумовлюють природу девіантної поведінки такі як:

- індивідний фактор, що діє на рівні психобіологічних передумов девіантної поведінки, які ускладнюють соціальну адаптацію індивіда;

- психолого-педагогічний чинник, який виявляється в дефектах шкільного і сімейного виховання;

- соціально-психологічний чинник, що розкриває несприятливі особливості взаємодії індивіда з навколишнім середовищем;

- особистісний фактор, який насамперед виявляється в активно виборчому відношенні індивіда до обраного середовища спілкування, до норм і цінностей свого оточення, а також в особистих ціннісних орієнтаціях і особистій здібності до саморегулювання своєї поведінки;

- соціальний чинник, який визначається соціальними і соціально-економічними умовами життя.

Отже, можна виділити об'єктивні (середовищні) і суб'єктивні (індивідуальні) чинники девіантної поведінки, які існують у нерозривній єдності. Можна припустити, що, якщо один з вищеописаних факторів починає чинити інтенсивний вплив, це сприяє активізації інших і виникає так званий «лавиноподібний ефект».



Розділ ІІ. Особливості та методика превентивної роботи з неповнолітніми правопорушниками різних категорій

2.1 Визначення, завдання та функції превентивного виховання

Превенція - дії з метою профілактики, пом'якшення, полегшення, коригування тих умов, що сприяють фізичним або емоційним порушенням, виникненню соціологічних проблем.

Превентивна педагогіка - (від лат. Prеventus - попереджувальний) педагогіка, яка вивчає причини формування і розвитку відхилень у поведінці людини і методи їх попередження, подолання, виправлення.

Превентивна педагогіка виникає на межі наук, але її найбільше значення полягає в тому, що вона виступає їх координаційним центром. Профілактикою займаються психологи, юристи, соціологи, медики. Але саме педагогічний аспект попередження асоціальних явищ у поведінці індивіда є визначаючим. Педагогізація профілактичної діяльності проявляється в тому, що адміністративно-правові заходи превентивного впливу все більше наповнюються виховним змістом і акцент роботи з молоддю переноситься на особистість, а не відчуження від неї.

Превентивна педагогіка ставить за мету виявлення, запобігання та обмеження асоціальних явищ, причин дезадаптації серед різних соціальних груп та окремих осіб, забезпечення умов для формування соціально-позитивної спрямованості особистості, а також зміна й вдосконалення особистих якостей правопорушників та створення умов для розвитку потенційних можливостей таких осіб, активне залучення їх до участі в суспільному житті.

Завдання превентивної педагогіки

1) наукове вивчення детермінант, умов і факторів, які сприяють тією чи іншою мірою відхиленням у поведінці;

2) науковий аналіз природи асоціальної поведінки, її тенденцій і закономірностей;

3) дослідження соціально-психологічних механізмів деформації особистості на різних етапах розвитку;

4) розроблення комплексної системи заходів, форм і методів ранньої профілактики відхилень у поведінці та їх попередження;

5) наукове прогнозування соціальних відхилень, створення науково обґрунтованих прогностичних моделей типової особистості правопорушника, об'єктів і суб'єктів профілактики, що допомагає керувати її процесом.

Основні завдання превентивного виховання дітей і молоді

- створити умови для формування позитивних якостей особистості в процесі різноманітних видів трудової, навчальної, позашкільної й іншої діяльності, що сприяють інтелектуальному, морально-етичному, естетичному розвитку, виробленню стійкості до негативних впливів;

- забезпечити соціально-психологічну діяльність, педагогічно зорієнтовану на протидію втягуванню дітей і молоді в негативні ситуації;· надавати комплексну психолого-педагогічну та медико-соціальну допомогу тим неповнолітнім, які її потребують;

- забезпечити адекватну соціальну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами;

- стимулювати неповнолітніх до здорового способу життя і позитивної соціальної орієнтації, сприяти валеологізації навчально-виховного процесу, навчанню з раннього віку навичкам охорони власного життя і здоров'я;

- сприяти виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів, соціальних працівників), батьків та ін., об'єднанню зусиль різних суб'єктів превентивної роботи.

Функції превентивного виховання

Діагностично-прогностична функція полягає в аналітичній роботі зі з'ясування причин і умов відхилень у поведінці дітей та молоді; у передбаченні тенденцій їхнього розвитку; у виявленні шляхів і способів превентивного втручання в соціальну ситуацію розвитку особистості.

Корекційно-реабілітаційна функція ставить за мету узгодження виховного процесу з реальними умовами соціалізації дитини і пов'язана із втручанням у негативну ситуацію її розвитку на рівні знань, емоцій, поведінки, використання оптимальної коригувальної допомоги, перевиховання та подолання негативних проявів у поведінці, налагодження стосунків для позитивного способу життя.

Освітньо-консультативна функція передбачає використання сучасних технологій надання оптимальної освітньої, консультативної інформації; попередження і нейтралізацію надмірної інформації про види і форми негативних явищ.

Організаційно-методична функція ставить за мету опрацювання і реалізацію міжгалузевих науково-дослідних проектів із проблем превентивного виховання; дослідження соціально-гігієнічних та медико-біологічних факторів розвитку схильності неповнолітніх до негативної поведінки та розробку заходів щодо профілактики; відпрацювання медико-біологічних, соціально-педагогічних та психолого-педагогічних технологій на базі дошкільних, позашкільних закладів, шкіл, ПТУ, медичних та правоохоронних служб, установ реабілітації неповнолітніх та молоді.

Інтегрaтивно-просвітницька функція передбачає збір, аналіз, адаптацію узагальнення та впровадження вітчизняного й зарубіжного досвіду превентивної практики, інтеграцію у світовий превентивний процес у роботі з дітьми і молоддю.

2.2 Здійснення та принципи побудови системи превентивного виховання

Здійснення превентивного виховання проводиться на трьох рівнях:

- раннє, або первинне, превентивне виховання (соціально-педагогічна профілактика);

- вторинне превентивне виховання (превентивна допомога і корекція);

- третинне превентивне виховання (адаптація, реабілітація і ресоціалізація).

Соціально-педагогічна профілактика (первинна профілактика) - вид превентивної роботи, спрямований на здійснення освітньо-профілактичних заходів та інших педагогічних моделей впливу на особистість з метою попередження різних видів небезпечної поведінки на ранніх стадіях відхилень. Вона ґрунтується на позитивній педагогічній діяльності, мета якої - своєчасне виявлення та виправлення несприятливих інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних та інших факторів, що зумовлюють відхилення у психологічному та соціальному розвитку дітей і молоді, у їхній поведінці, стані здоров'я. Соціально-педагогічна профілактика здійснюється за місцем проживання, навчання, оздоровлення та дозвілля неповнолітніх.

Зміст соціально-педагогічної профілактики: взаємодія у формуванні знань, умінь, установок та мотивів свідомого вибору про соціальних моделей поведінки; підготовка та розповсюдження превентивної інформації через друковану продукцію, засоби масової інформації, спілкування на рівні міжособистісних стосунків, інші форми соціально-педагогічної роботи; створення на базі Центру превентивного виховання умов для виявлення і підтримки соціальних ініціатив.

Превентивна допомога і корекція - вид психолого-педагогічної та медико-соціальної діяльності, що полягає у допомозі окремим категоріям групам ризику (зменшення шкоди, допомога з метою самодопомоги). Це передбачає психолого-педагогічний та соціально-терапевтичний вплив на особистість з тим, щоб вона сама навчилась допомагати собі, розв`язуючи багато чисельні проблеми, що провокують на деструктивну поведінку. На цьому рівні є доцільними:

реалізація програм превентивного виховання з "групами ризику" із залученням державних, громадських, конфесійних організацій, волонтерів;

патронажна робота з "групами ризику", неповнолітніми із дисфункціональних сімей по усуненню соціально-психологічних передумов деструктивної поведінки;

організація різноманітних форм превентивної освіти за місцем проживання, проведення дозвілля, у зонах відпочинку.

Адаптація, реабілітація та ресоціалізація полягає в реконструкції соціокультурного оточення для різних категорій дітей і молоді, допомозі в спілкуванні, працевлаштуванні та навчанні з метою відновлення втрачених соціальних зв'язків або адаптації в соціальній життєдіяльності.

Необхідними заходами такої роботи є:

науково-методичне забезпечення превентивної соціально-терапевтичної роботи у створених притулках та інших спеціалізованих закладах;

співпраця і науково-методична підтримка роботи центрів соціальної адаптації, анонімних наркологічних кабінетів, діагностично-консультативних центрів, служб "Телефонів довіри", інших закладів, до функцій яких входить вирішення проблем негативної поведінки дітей і молоді;

науково-методичне сприяння організації і розвитку терапевтичних співтовариств взаємопідтримки неповнолітніх;

адаптація і впровадження в систему превентивної роботи вітчизняного і світового досвіду соціальної адаптації та реабілітації

Принципи побудови системи превентивного виховання

принцип комплексності забезпечує реалізацію концепції превентивного виховання у поєднанні з діяльністю інших суб'єктів профілактичної роботи;

принцип системності передбачає узгодженість, послідовність і взаємозв'язок усіх рівнів профілактичної діяльності та погодження відомчих програм з програмами інших суб'єктів цієї діяльності зі стратегічних питань;

принцип науковості забезпечує науковість аналізу ситуацій, доцільність вибору форм, методів, прийомів реалізації програм фахівцями відповідних галузей знань;

принцип інтегрованості передбачає зближення і поглиблення взаємодії вітчизняних і зарубіжних превентивних програм;

принцип мобільності дає можливість оперативно модифікувати завдання, форми і методи превентивного виховання залежно від умов і змінювати сфери впливу;

принцип наступності означає розгортання превентивних програм з використанням набутого досвіду;

принцип конкретності зумовлює включення до превентивних програм чітко сформульованих заходів, строків виконання, визначення відповідальних за їх реалізацію;

принцип реалістичності передбачає соціальний зміст превентивного виховання, який полягає в оптимізації форм і методів, спрямованих на розвиток адаптаційних якостей цільових груп;

принцип етичності забезпечує моральні основи превентивної діяльності, відображає її гуманний характер, опору на позитивний потенціал особистості, збереження конфіденційності, поваги та інших дійових умов взаємодії з цільовими групами превентивного виховання.

Форми превентивної роботи:

1.Зустрічі з фахівцями

2. Анкетування

3. Батьківські збори

4. Рольові ігри

5. Виставки учнівських робіт

6. Спортивні змагання

7. Тренінги

8. Бесіди

9. Виховні години

10. Диспут

11. Круглий стіл

Методи ранньої превенції

1. Фронтальна бесіда застосовується при розгляді поведінки окремого учня в колективі й поза навчальним закладом, щодо морально-етичних й правових норм поведінки. Наприклад, ставлення до окремих учнів неформальної групи всього колективу або про необхідність нормалізації поведінки когось з учнів.

2. Лекція як метод виховання має епізодичний характер, може належати до певної навчальної дисципліни та проводитись як масовий захід. Наприклад, проведення лекції на профілактичну тематику, а саме: попередження тютюнокуріння, вживання алкогольних напоїв та наркотичних речовин чи про стан правопорушень і злочинів, здійснюваними неповнолітніми.

3. Дискусія в групі як метод формування свідомості особистості - це вільний, живий обмін думками, колективне обговорення теми. Наприклад, при оцінці якого-небудь явища чи події, або ж конкретної поведінки учня.

4. Позитивний приклад ґрунтується на природній схильності підлітка, юнака до наслідування і дає позитивні результати. Наприклад, зустрічі з цікавими людьми, ветеранами Великої Вітчизняної війни, зірками спорту, естради.

Методи формування досвіду поведінки.

1. Вимога - педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування дій і вчинків вихованців, якщо вони мають негативний характер. Наприклад, звернення керівника групи чи майстра виробничого навчання припинити негативну поведінку окремими учнями, виконати поставлене завдання.

2. Громадська думка як вимога до колективу полягає в оцінці громадою дій і вчинків з метою спонукання учнів до зміни на краще в його поглядах, навиках і звичках поведінки; може бути виражена самою учнівською спільнотою, органами самоврядування, педагогами. Наприклад, формування ставлення до колективу, неформальних об'єднань у межах групи й поза ним, до моральних норм та проявів поведінки учнів.

3. Доручення - учням дають завдання, виконання якого вимагає відповідних позитивних дій і вчинків. Наприклад, здійснювати навчальну опіку над учнями, яким важко дається виконання пізнавальних і практичних задач.

Методи стимулювання діяльності і поведінки.

1. Творче суперництво - виникає як бажання підлітків до самоутвердження. Наприклад, поділивши групу учнів на підгрупи згідно їх неформального поділу, зорієнтувати їх навчальну й поза навчальну діяльність на досягнення позитивних, суспільно значущих цілей.

2. Заохочення - діяльність колективу оцінюється позитивно і це стає стимулом до її самоорганізації й вдосконалення діяльності. Наприклад, відмічення позитивних досягнень колективу в ставленні до інших учнівських груп, до окремих учнів.

3. Покарання як педагогічний метод має місце з метою припинити або попередити негативну діяльність колективу. Наприклад, за негативну поведінку щодо окремих учнів, позитивне сприйняття колективом негативних дій підлітків чи неформальних об'єднань у межах колективу чи поза ним.

4. Превентивне прогнозування й планування.

Процес отримання, обробки й аналізу необхідної інформації називається прогнозуванням. За часом прогнози поділяються на короткотермінові (передбачається вирішення повсякденних завдань), середньотермінові (своєчасне розроблення адекватних заходів з нейтралізації та послаблення можливих негативних наслідків) і довгострокові (загальне оцінювання можливих тенденцій).

Мета превентивного прогнозування - вказати умови (соціальні явища, процеси, спрямованість політики), за яких стала б можливою позитивна зміна стану правопорушень. Таке прогнозування допомагає своєчасно нейтралізувати або послабити дію асоціальних детермінант, застосувати найбільш ефективні профілактичні заходи.

Превентивне планування (програмування) - розроблення мети і завдань боротьби з правопорушеннями, шляхів і засобів їх вирішення та відповідного забезпечення (нормативного, інформаційного, ресурсного).

Класифікація методів індивідуальної роботи, які використовуються з профілактичною метою

Методи соціальної роботи:

- методи соціальної діагностики (інтерв'ю, моніторинг, соціологічне опитування, експертна оцінка, біографічний метод);

- методи соціальної профілактики (превентивний метод, соціальна терапія, група підтримки);

- методи соціальної реабілітації (статусне зміщення, групова терапія).

Психологічні методи:

- психодіагностичні (тести, анкети, соціометрія);

- психокорекційні (артотерапія, тренінг поведінки, ігрова корекція, соціально-психологічний тренінг);

- методи психологічного консультування (інтерпретація, ідентифікація);

- методи психотерапії (психоаналіз, самопереконання, групова терапія, сімейна психотерапія).

Соціально-педагогічні методи:

- методи, як елемент соціального виховання (метод мотивації, репродукування);

- методи впливу (які впливають на свідомість, почуття, поведінку);

- методи організації соціально-педагогічної взаємодії (метод цілепокладання, ціннісного орієнтування, організації діяльності, спілкування, оцінки, самореалізації).

Педагогічні методи:

- організаційні (педагогічний експеримент);

- педагогічної діагностики (педагогічне спостереження, природний експеримент);

- навчання (словесні - бесіда, лекція, дискусія, наочні - ілюстрація, демонстрація, робота з підручником, практичні - вправа, гра, проблемна ситуація);

- виховання (позитивний приклад, переконання, привчання, заохочення і покарання, перспектива, гра, довіри, організація успіху, самовиховання).



Висновки

В результаті проведеної роботи вивчена методична, педагогічна та психологічна література з теми дослідження; розглянуто теоретичні та методологічні аспекти реабілітаційної превентивної роботи з неповнолітніми правопорушниками різних категорій.

Слід зазначити, що основні профілактичні заходи з підлітками, які вчинили правопорушення, проводяться, в основному, у відкритому соціумі (підліток скоїв дрібні правопорушення або засуджений умовно), і в спеціальних навчально-виховних закладах, то у виховних колоніях, в основному , реалізуються реабілітаційні програми допомоги неповнолітній засудженим.

У результаті дослідження було виявлено що, основний акцент у роботі з підлітками слід ставити на навчально-виховну роботу, яка підкреслює важливість загальноосвітнього і професійного навчання.

Аналіз психолого-педагогічної, методичної, психологічної та спеціальної літератури дозволив сформулювати наступні висновки:

Професійний інтерес педагогів і психологів до різних видів і рівнів змін особистості неповнолітніх досить високий і стійкий багато років. Про це свідчать спрямованість і кількість робіт, присвячених проблемі девіантної поведінки. У нашій країні вже накопичений чималий досвід в цій сфері, однак існуюча практика профілактики не повною мірою вирішує завдання по попередженню девіантної поведінки підлітків.

Підвищити ефективність виховання підлітків можна за допомогою перебудови моральної свідомості, формування у них позитивного досвіду, руйнування стереотипу антигромадського способу життя.

Була підтверджена гіпотеза дослідження, що при руйнуванні поведінкових стереотипів, своєчасному нівелюванні соціально-дезаптованої поведінки ресоціалізація, як процес соціального оновлення особистості, проходить легше і потребує менше зусиль.

Природа самої людини є складною і багатогранною. Хоча більшість соціально-психологічних підходів ґрунтується на усвідомленні унікальності буття особи, на переконаннях у тому, що вона представляє собою вищою мірою свідому істоту з потенційними можливостями для позитивного зростання й самоактуалізації в суспільстві, реалії сьогодення показують, що поряд з соціально прийнятними зразками людської поведінки наявні й інші, такі як наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її стосунків з іншим співрозмовником або групою, членом якої вона є. На поведінку також впливають групові норми й цінності, статусно-рольові приписи. Розуміння конкретної особистості як соціально-психологічного феномену вимагає розгляду поведінки індивіда як соціальної за змістом та психологічної за формою, тобто вона являє собою спілкування і взаємодію двох суб'єктів (колективних чи індивідуальних), на підставі певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Вчинок, тобто комунікативна, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і, таким чином, впливає на соціальне оточення. Отже, можна стверджувати, що вчинок стає провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. Тому у процесі перевиховання особистості одним з головних завдань є досягнення єдності свідомості та поведінки, переконань та дій, вчинків. Це здійснюється шляхом тривалого впливу складної системи методів та прийомів перевиховання. Ця проблема актуальна і сьогодні.



Список використаних джерел

1. Алемаскин М.А. Воспитательная работа с подростками. - М.: Знание,

1979. - 47 с

2. Баженов. В. Г. Воспитание педагогически запущенных подростков. - К.: Радянська школа, 1986. - 129 с

3. Белинская Е.П., Тихомандрицкая О.А. Социальная психология личности. - М.: Аспект Пресс, 2001. - 301 с

4. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості. - Харьків.: ФОЛІО, 1996. - 237 с

5. Ветров Н.И. Профилактика правонарушений среди молодежи. - М.: Юридическая литература, 1980. - 184 с

6. Воспитание и обучение детей во вспомогательной школе / Под ред. В.В. Воронковой. - М.: Школа-пресса, 1994. - 416 с

...