Размещено на http://www.allbest.ru/

Віровчення та культ Ісламу

Вступ

Перш за все слід зауважити, що нині іслам являє собою одну з найпоширеніших релігій світу: його сповідують близько 900 мільйонів чол. Іслам -- державна релігія провідних країн Близького Сходу, чия роль у світовій політиці дуже вагома, хоч у різні історичні періоди виглядає вельми неоднозначною. Світ ісламу для нашої країни близький географічно, адже його прихильниками є майже все населення Туреччини, частина мешканців балканських країн. В Україні мусульманами представляють відносно невелику частину громадян, але в суспільно-політичному й культурному житті нашої держав", мусульманські релігійно-культурні об'єднання відіграють вагому роль.

В цілому ісламський світ вніс значний внесок у світову культуру і продовжує бути одним з найактивніших чинників світового культурного процесу. Тому вивчення теми «Іслам» у курсі «Релігієзнавство» щільно пов'язане з курсом «Світова та вітчизняна культура».

1. Виникнення та культ ісламу. Пророк Мухаммед я к засновник Ісламу

Іслам (у перекладі з арабської мови це означає «покора»), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; втім, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство -- наймолодша зі світових релігій. Іслам виник у 7 ст. н. є. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570 -632 рр.; очевидно, особа історична), але витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі становлення увібрала в себе елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами та ін. сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті -- тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багатющу культурну спадщину. Певний вплив справили на іслам вже на той час усталені релігійні уявлення іудаїзму та християнства. Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим же богом, що йому моляться іудеї та християни (котрих мусульмани звуть «людьми писання»), але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Серед ханіфів було чимало непересічних особистостей, котрі володіли засобами психологічного впливу на людей; дехто поєднував їх з опануванням політичною та військовою владою.

Поява пророків у Аравії співпадає з періодом гострої соціальної нестабільності й, поза всяким сумнівом, породжена саме цією нестабільністю. Багатшала племінна верхівка, лихварі й жерці; поряд з ними з'являються люди, позбавлені будь-якої власності; в господарстві все більше використовуються вивезені з Африки раби-полонені. Військові сутички між кочовими й осілими, скотарськими й землеробськими племенами, вторгнення чужинців з Іраку, Візантії та ін. -- на такому ґрунті виростає пророчий рух у Аравії. Пророки уособлювали нову ідейну течію, що, за умов свого часу, мала набути саме форми релігійного монотеїстичного вчення. Головним спільним мотивом пророцтв стає засудження військових сутичок та розбрату.

Таким чином, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний з певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим чатуванням, що вже давно жевріли в суспільстві[3, c. 69-71].

Історія ісламу щільно пов'язана з особою пророка Мухаммада (ми вживаємо в тексті арабський варіант вимови).

Перекази дають достеменні свідоцтва про життя цієї людини. Рано лишившись сиротою, він спочатку пас чужі череди, потім супроводив торгові каравани. Одружившись з багатою вдовою на ім'я Хадіджа, почав вести її торгові справи. Десь під сорок років Мухаммад починає проповідувати від імені Аллаха.

Як і попередні пророки, Мухаммад є звичайною людиною, і це багаторазово підкреслено. У Корані, священній книзі мусульман, наведено слова Аллаха, звернені до пророка: «Скажи: Адже я чоловік такий же, як ви, мені було сповіщено, що бог ваш -- бог єдиний». Сповіщено було пророкові через архангела Джебраїла.

Проповідницька діяльність Мухаммада отримує прихильників: адже те, що його вустами промовляє Аллах, збігається з настроями багатьох аравійців. Закони, що їх послав людям Аллах через свого пророка, записано в аятах (розділах) Корану, де даються пояснення стосовно суспільного устрою, ставлення до особи пророка, розподілу майна й військової здобичі -- власне, всіх сфер життя. Забороняється лихварство, вживання міцних напоїв і свинини; мусульманин має п'ять разів на день молитися, виголошуючи символ віри: «Нема бога окрім Аллаха, і Мухаммад пророк його».

Кожен із членів мусульманської спільноти зобов'язувався віддавати частину прибутків на загальні потреби, підтримувати бідних. Величезне враження справило скасування відсотків з боргу. Тому не можна не погодитись із сучасним російським арабістом М. Піотровським, котрий характеризує перші дії пророка Мухаммада як «чергову з таких численних в історії людства спроб створити справедливе суспільство рівних»[6, c. 27-29].

У рідному місті пророк, як і його попередники ханіфи, широкої підтримки не здобув. Багата Мекка, центр торгівлі на Аравійському півострові, зацікавленості новим пророком не виявила. Навпаки, Мухаммад мусив терпіти образи й навіть наражатись на небезпеку. Становище дуже погіршало й стало нестерпним після смерті дружини. До речі, звідси походить приповідка: «Немає пророка в своїй батьківщині»; адже Мухаммад мусив разом зі своїми прихильниками покинути рідне місто й перебратись до іншого -- Медіни). Це переселення дістало назву «хіджра» -- власне «переселення». Хіджра відзначається й нині мусульманами всього світу як велике свято. З нього бере початок мусульманський місячний календар: літочислення починається з 16 (точніше, з вечора 15) червня 622 р.

Саме в Медіні проповіді Мухаммада виявили силу, а точніше, за сучасною термінологією, виявилися актуальними -- адже, на відміну від більш-менш стабільної Мекки, Медіна на той час стала ареною постійних сутичок між різними угрупованнями населення, вельми строкатого за релігійними уподобаннями. Тут мешкали і язичники-араби, і племена, що сповідували іудаїзм -- тож сутички точилися поміж усіма. Поступово Мухаммаду та його спільникам вдалося дійти згоди з усіма племенами та родами; в результаті було створене об'єднання на чолі з Мухаммадом. Цю спільність побудовано було не за родовими, племінними чи релігійними ознаками, а на ґрунті визнання рівних прав усіх членів, незалежно від віри. На доказ домовленості було вжито слова Аллаха: «У вірі нема примусу». У Медіні зводиться дім пророка, а поряд із ним -- перша мечеть. Поступово складаються правила поведінки мусульман.

Але прикладу сумирного життя за настановами Аллаха виявилося недостатньо для перемоги нового вчення. Аллах мав сам довести свою могутність, насамперед через покарання жителів Мекки, які скривдили пророка. У 624 р. сталася битва при колодязях Бадр. Мусульмани перемогли, хоч їх на чолі з Мухаммадом було набагато менше, ніж вояків із Мекки. «Не ви їх убивали, то Аллах їх убивав», -- було сказано Мухаммадом (тобто Аллахом, що промовляв вустами пророка). Ці події справили величезне враження, і мусульманська віра починає буквально тріумфальну ходу, привертаючи до себе все більше прихильників по усьому Близькому Сходу, а згодом і за його межами. Та поширення ісламу не всюди й не завжди відбувалося без опору. Навіть у самій Медіні поступово сформувалися опозиційні сили. Вони складалися з тих, хто, прийнявши іслам, був невдоволеним автократією Мухаммада. Ще ворожіше поставилися до пророка прихильники іудаїзму, на підтримку котрих Мухаммад дуже сподівався. Іудеї звинувачували пророка в неуцтві, виставляли його невігласом, знущалися з Мухаммадових пророцтв привселюдно[2, c. 115-116].

Варто вказати, що сліди поступових змін у відносинах ісламу з іншими релігіями знаходимо в Корані, де все частіше наголошується, що послідовники Муси (так звуть у ісламі пророка Мойсея) викривили його вчення, а іудейського праотця Ібрахіма (Авраама) взагалі названо не іудеєм і не християнином. Поступово все більший наголос робиться на самостійність ісламу, його відмінність від інших видів монотеїзму. Разом із тим іслам усвідомлює себе, так би мовити, географічно. Наприклад, спочатку, перебуваючи в Медіні, мусульмани молилися, повернувшись обличчям до Єрусалиму. Починаючи з другого року хіджри кіблою, тобто напрямом молитви, стає священний чорний камінь Кааби в Мецці. Він і донині є головною святинею ісламу, паломництво до якої вважається святим обов'язком кожного правовірного. Але згадаймо, що в часи Мухаммада Мекка була містом, де панувала язичницька віра -- а отже, головним завданням прихильників ісламу мало стати звільнення Мекки від невірних. За таких умов іслам неминуче стає воюючою релігією, чи не найвойовничішою в той час у світі. Доволі швидко він опановує увесь Аравійський півострів. Мухаммад мріяв про подальше розширення меж ісламського світу.

Смерть пророка 8 червня 632 р. не зменшила войовничої енергії іслам) Власне, релігійні процеси стали рушійною силою етнічної консолідації і можна стверджувати, що в VІІ ст. іслам уже становить суперетнічне явище, якому високою мірою притаманна пасіонарність (користуємося термінологією видатного російського вченого Л. М. Гумільова)[3, c. 72-74].

2. Віровчення, обряди і норми життя. Коран і Сукна. Шаріат

Звертаючись до питання про культуру ісламу, слід зробити деякі попередні зауваження. Як відомо, до поняття «культура» належить увесь комплекс явищ, притаманних людській спільноті. Місце й роль цих елементів (мистецтва, релігії, моралі, політики та ін.) вельми відрізняється в різних культурах Для культури ісламу, виходячи з терміну, визначальною є роль релігії. Саме вчення, викладене в Корані (це слово означає «Читання» того, що сповіщав своєму посланцю Мухаммаду на протязі двадцяти років Аллах), обумовило характерні риси мистецтва всього ісламського світу. Проте слід мати на увазі, що, на відміну від, наприклад, християнства, мистецтво ісламу було з самого початку принципово некультовим. Найвиразнішим із сакральних (тобто священних) мистецтв вважається в мусульманстві мистецтво каліграфії й традиційний вигляд мечеті. Вони пов'язані з ідеєю втілення слова, адже каліграфічний напис є, так би мовити, графічною репродукцією слова Аллаха.

Тому на стінах мечеті мають бути написи з Корану. До речі, маємо спростувати розповсюджену помилку про нібито існуючу в ісламі заборону на зображення живих істот. Коран лише застерігає проти перетворення зображень на ідолів, але розуміння цього застереження відрізняється в різних гілках ісламу. У наукових та поетичних творах ісламу присутні вишукані ілюстрації, так звані мініатюри, де з великою художньою майстерністю зображено людей і тварин. Але головним у зображеннях лишається все ж таки алегоричне значення.

Непересічною пам'яткою світової культури є Коран -- Книга, що склалася понад тисячоліття тому. Коран у деяких країнах і сьогодні зберігає значення не лише історичне та власне релігійне. Феномен Корану полягає в тому, що для багатьох держав він і нині є чимось набагато більшим, ніж релігійна й літературна пам'ятка. В країнах, де іслам є державною релігією, із сур Корану взято багато юридичних норм, на ньому базується законодавство (шаріат). На Корані присягають, а порушення клятви, даної на Корані, карається як найтяжчий злочин. Вивчення Корану є обов'язковим у програмі вищих учбових закладів таких країн, як Іран, Ірак, Пакистан та ін.[3, c. 74-75].

Загальнокультурне значення Корану набагато ширше. Коран є текстом культури в найширшому науковому розумінні цього слова, джерело, з якого можна отримати велику інформацію про культуру. Не тільки коранічний текст є описом мусульманського світогляду, моральних норм та інших елементів самовизначення етнічно-релігійної спільноти. Історія формування тексту Корана дає унікальні відомості про історію культури народів Сходу. Крім того, вивчення Корану мусульманськими теологами й мовознавцями стало початком цілої низки наукових дисциплін, починаючи з мовознавства й власне арабістики. Навіть поява «хибних» з погляду ортодоксального ісламу поглядів на Коран віддзеркалює найрізноманітніші суспільно-політичні тенденції в історії ісламського світу.

Мухаммад передавав людям божественні одкровення кожного разу, коли їх чув. Форма коранічних текстів сприяла їхньому засвоєнню, бо це є короткі ритмізовані та римовані прозаїчні уривки. Коран пам'ятали та цитували напам'ять сам пророк та його послідовники.

Після доволі довгого періоду формування канонічного тексту Корану він на сьогодні, у відповідності з так званою «османівською» редакцією VІІ ст., містить 114 розділів, що звуться сурами. Сури складаються з аятів -- ритмічно вивершених речень, що є основними одиницями коранічного тексту. Оскільки існують різні варіанти поділу на аяти, їхня нумерація в межах однієї сури може різнитись, а самі сури розташовано в Корані за суто механічним принципом: найдовші попереду, найкоротші в кінці. Відкриває Коран сура «аль-Фа-тіха» («та, що починає»). Тут викладено основні ідеї ісламу, далі йде найдовша сура -- «аль-Бакара» («корова») Назва її пов'язана з історією пророка Муси-Мойсея, від якого іудеї вимагали якнайточнішого опису корови, придатної для офірування. Взагалі назви сур пов'язані з найбільш яскравими фразами та сюжетами. Завершується Коран сурою «ан-Нас» («люди»), що містить вимогу Аллаха через Мухаммада усім людям звернутися до бога.

Напевно, Мухаммад сам не збирав аяти в сури, але його учні, спираючись на пам'ять та усну традицію, керувалися все ж відчуттям внутрішнього зв'язку мотивів та сюжетів Тому Корану притаманна особлива стилістика, про яку мусульмани кажуть, що рівній їй за художньою досконалістю в літературі немає. Це проповідь,у які сюжети переплетено, що разом із ритмічною організацією тексту та римами створює вишукану ораторську прозу, схожу на заклинання[7, c. 157-158].

За змістом у Корані можна виділити різноманітні уривки, не лише власне релігійного, але й історичного та міфологічного характеру, серед яких заслуговують на особливу увагу паралелі з біблійними оповідями На цій підставі довгий час європейські вчені-кораністи вважали, що багато місць Корану можна вважати прямими запозиченнями з іудаїзму та християнства. Проте останнім часом доведено, що прямих запозичень із Біблії й Талмуда в Корані немає, а є лише відгуки біблейських текстів, як канонічних, так і апокрифічних, та паралелі з різними іудейськими та християнськими сюжетами пізнішого походження. Як зауважує М. Піотровський, все це -- частини одного культурного світу, що його треба вивчати як ціле.

Другим після Корану джерелом віри мусульман - суністів є Сукна (араб: поведінка, приклад), у Корані й Сукні поряд з релігійними догмами і переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладені принципи взаємостосунків з іншими народами, ставлення до жінки, до власності тощо. Положення Корану і Гунни покладено в основу феодального мусульманського права - шаріату, в якому яскраво висвітлено суть ісламу. іслам релігія мухаммад коран

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

· віра в єдиного бога Аллаха і його посланців - Муха мед і Алі Аллах - один невіддільний і єдиний. “Доповнюють” Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;

· шанування “священного писання” (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, стародавньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні і сімені стосунки, Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VІІІ столітті;

· шанування “священного писання” (Сукна) - зведення оповідей про діяння, вчинки Мухамеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сукна є основою фінха - мусульманського правознавства і шаріату - зведення мусульман;

· щоденна п`ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво - і одноразова молитви. Перед намазом ритуальне обмивання (піском або водою);

· сплата податку (закят) у стародавньому ісламі - на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком - добровільним пожертвуванням;

· дотримання посту (уразу). Протягом дев`ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульман від світанку і до настання темряви на їсть і не п`є, а з наставанням ночі може їсти і пити, зараз цю вимоги спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, вагітних жінок;

· ходіння на молитви до Мекки (хадж) - покаяння у гріхах і прилучення до святих;

· священна війна з невірними (дасихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламської віри насаджав ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.

У ісламі велику роль відіграє складна обрядність. Мусульманин повинен п`ять разів на день здійснити молитву здійснити молитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів, звичаїв, здійснювати неможливо.

Тридцяти денний пост місяця рамазану належить до обов`язкових звичаїв, які існували в Стародавній Аравії до ісламу. Ймовірно що у давнину постилися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевно, й назва місяця “рамазан”(по араб. рамадан), який походить від арабських слів “ромад хар”, що означає спека, виснажливий час.

Літо в Аравії, особливо його кінець було найважчим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ на прохолоднішу частину доби - вечір і ніч. В той же час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, вони молилися своїм богам і духам, чекаючи дощу, оголошували заборону на прийняття їжі і пиття протягом дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посту місяця рамадана - нічого не їсти і не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей час ніяких пахощів, не купатися тощо - в основному повторюють до ісламські, які визначалися передусім господарським життям стародавніх арабів[2, c. 118-120].

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті - муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: “Аллах великий: Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Молитва корисніша від сну”. Останнє речення вимовляється перед ранковим намазом.

Під час посту потрібно також утримуватись від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури пов`язані з веденням в організмі лікувальних препаратів, уколів, клізм. Шаріат стверджує, як піст буде порушено, якщо злизнути хоч крапельку одну, що випадково впала на губу, або, зануривши голову у воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження та дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги щодо посту слід використати лише в день. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково , і сама назва у багатьох країнах походить від перського слова “руз”(день), “рурс” - в іранських мовах; “роза” - в урду; “ураза” - у мовах Середньої Азії. Інколи піст називається за ім`ям місяця - рамадоном або ромазоном.

Шарат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Обов`язок постити не поширюється на тих, хто подорожує, учасників бойових дій. Усі, хто не постив, крім дітей, людей похилого віку те невиліковно хворих, зобов`язані компенсувати його, коли відпадуть поважні причини : відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування належить і тим, хто порушив піст - це спокутується неофіційним постом (наддара), тобто аналогічним постом протягом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками - годувати цілий день жебраків або 60 діб одного жебрака[1, c. 42-43].

3. Головні течії в ісламі

Стосовно особливостей ісламу як релігійної системи слід наголосити, що він є релігією монотеїстичною. Символ віри ісламу свідчить про це недвозначно: «Нема бога окрім Аллаха...». Але мусульмани визнають існування персонажів інших релігій: Муси (іудейського пророка Мойсея), їси (Ісуса Христа). Однак усі прихильники немусульманських релігій для ісламу є «невірними», тож боротися з ними треба у всякий спосіб.

Окрім Аллаха, мусульманин вірить також у диявола (шайтана, Ібліса) проклятого Аллахом; шайтан підбурює людей на злі вчинки та непокору Аллахові. Близькими до диявола є демони, або джини (багатьом із нас вони відомі як персонажі східних казок). Джини, так би мовити, функціонально протистоять ангелам. Найвідоміший із ангелів --Джебраїл. Саме Джебраїл (Джебрил) відкрив Мухаммадові, що його вустами промовляє Аллах. Слова Аллаха записано в Корані. Сам же Коран, однак, не створено ніким і ніколи, він є передвічним, викладене в ньому слово боже передають людям пророки.

Таким чином, оскільки Коран не є створеним, початку світу не існує. Однак віра в кінець його, в Страшний суд, для мусульманина є безсумнівною. Про кінець світу сповістить людям прихід месії -- мехді. Та, на відміну від християнства, ісламський Страшний суд не є загальнолюдським. Частина правовірних його уникне, потрапивши одразу до раю. Це насамперед ті, хто боровся, брав участь у джихаді (священній війні за ісламську віру). Участь у джихаді загалом є найпершим обов'язком правовірного.

У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид на адресу войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. Насамперед звернімося до значення слова. У перекладі з арабської воно означає «старання, зусилля, напруження». В ісламі існують такі поняття, як «джихад серця» -- боротьба з власними недоліками, «джихад руки» -- дотримання міри в покаранні, «джихад мови» та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається «джихад меча», тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як «війни за віру». Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам -- тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові. Як відомо, світова історія знає аж надто багато прикладів релігійного фанатизму, серед яких посідають місце й хрестові походи, тож іслам, на жаль, не складає винятку. Однак у свідомості багатьох людей нестабільність на Близькому Сході міцно пов'язана з ісламським (мусульманським) фунда-менталізмом, а іноді вони навіть ототожнюються. Але терміном «ісламський фундаменталізм» позначається в науці сукупність течій ісламської суспільної думки, націлених на впровадження мусульманських настанов як обов'язкових норм усього сучасного життя. Ісламський фундаменталізм тісно пов'язаний з політикою ісламізації, тобто поверненням до мусульманських традицій у всіх сферах сучасного життя, в тому числі економіці, суспільних відносинах та ін. Одним із центральних напрямів сучасного суспільного життя є так звана ісламська демократія, тобто демократичні принципи, що їх закладено у Корані. Поняття «ісламський шлях розвитку» фіксує поширене на Близькому Сході уявлення особливого, відмінного від західного шляху економічного й політичного розвитку[1, c. 44-47].

4. Культурна і соціально-політична роль ісламу та його поширення в сучасному світі

Стосовно питання про сучасний стан ісламу наголосимо передусім, що іслам не складає неподільної цілісності. У ньому існують різні напрями й секти. Основні з напрямків -- сунізм (сунні), шиїзм (шиї) та харіджити; кожен з них, у свою чергу, поділяється на безліч сект.

Назва сунізм походить від слова «сунна», тобто «шлях» або «приклад» (так звуться оповіді про різні епізоди з життя пророка. Суніти мають їх за єдиний взірець поведінки у всіх випадках приватного й суспільного життя.

Шиїти («прихильники»), на противагу сунітам, відкидають частину текстів, власне сунни. Проте, як зауважують із цього приводу історики ісламу, приводом для розколу на шиїтів та сунітів свого часу стали не релігійні суперечки, а розходження в поглядах на наслідування влади.

Назва «харіджити» в перекладі означає «повстанці» й пов'язана з подіями кінця VІІ ст., коли під час зіткнень різних ісламських угрупувань виникла секта, яка не підтримувала ані шиїтів, ані сунітів. З часом вона почала збройну боротьбу проти обох.

Серед сект, що тяжіють до кожного з цих напрямів, окрім ортодоксальних, існують вельми різноманітні. Найвідомішими серед них є суфізм, ваххабізм, бахаїзм. Ваххабізм (зараз це офіційна форма ісламу в Саудівській Аравії) виник у XVІІІ ст. як релігійно-патріотичне об'єднання в умовах боротьби арабів проти турецького поневолення. Суфізм набагато старший, він виник на початку існування ісламу, назва походить від слова «суф» -- «вовна», бо прихильники цієї секти, мандрівні аскети-дервіши (в перекладі з перської мови це означає «бідняк», «жебрак») носили лише грубі вовняні плащі. Суфії відмовляються від будь-яких розкошів, задовольняючись лише найнеобхіднішим для людського існування, існують жебрацтвом, мандруючи по всьому світу[3, c. 75-76].

Серед інших сект відзначимо бехаїзм. Популярність цієї гілки ісламу останнім часом настільки зросла, особливо за кордонами арабського світу, що дехто вважає його новою релігією.

Бехаїсти -- послідовники вчення Хусейна Алі Нурі, що в 1863 р. оголосив себе Бехаулою -- пророком. Бехаїзм виник як реформаційна течія в ісламі Пропагуючи релігійні ідеї, бахаїсти намагаються встановити загальне братство людей і народів, створити єдину мову і єдину релігію усього людства. Вчення бехаїзму не обмежується суто мусульманськими настановами. У ньому наявні елементи християнської моралі (любов до ближнього та ін.). Бехаїсти закликають до миру, єдності всіх людей, їхньої рівності й взаємоповаги.

Зазначимо, що у відносинах бехаїзму з ісламом немає взаєморозуміння: ані мусульманські теоретики, ані самі бехаїсти не визнають його частиною ісламу, незважаючи на історію виникнення. Більшість прихильників бехаїзму живуть сьогодні в Європі й Америці, штаб-квартира цього релігійного руху міститься в Ізраїлі. Серед бехаїстів багато молоді, головним чином із інтелектуальних кіл Заходу[5, c. 164-165].

Висновки

Таким чином, іслам, як і решта світових релігій, не становить чогось абсолютно оригінального, позбавленого впливів та зв'язків із іншими релігійно-культурними системами. Адже, власне кажучи, й сам пророк Мухаммад вбачав свою місію в тому, щоб відродити стародавню істинну віру, що її колись приніс людям пророк Ібрахім (Авраам). На думку фахівців, ці погляди генетично пов'язані зі вченням так званих ханіфів, тобто древніх прихильників монотеїзму (на відміну від політеїзму, розповсюдженого серед місцевих кочівників).

Ханіфи не вважали себе прихильниками жодної з тодішніх монотеїстичних релігій, але значною мірою сприйняли їх елементи. Отже, Мухаммад є не єдиним пророком, а лише останнім у ланцюгу носіїв істинної віри, в чиї вуста вкладено звернені до світу слова бога. Є підстави вбачати тут аналогію з християнством, де поява Ісуса Христа завершує собою низку біблійних пророків, що провіщували появу того, чиїми вустами промовлятиме єдиний бог.

Ймення Аллах походить від арабського «ілах» -- «божество» та артикля «аль». Так звався ще язичницький бог могутнього місцевого племені курейшитів.

Список використаної літератури

1. Большаков О. Рождение ислама // Преподавание истории в школе. - 2001. - № 4. - C. 42-51

2. Володина Н. Ислам: проблемы идеологии, права и политики // Социально-гуманитарные знания. - 2002. - № 6. - C. 115-125

3. Геллнер Э. Ислам // Знание - сила. - 1997. - № 2. - C. 69-76

4. Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления/ Дмитрий Еремеев,. -М.: Политиздат, 1990. -286 с.

5. Жданов Н. Ислам на пороге XXІ века/ Н. В. Жданов, А. А. Игнатенко. -М.: Политиздат, 1990. -349 с.

6. Мусульманские страны. Религия и политика: Сб. ст./ [Отв. ред. А. В. Малашенко, Й. Музикарж]; АН СССР, Ин-т востоковедения. -М.: Наука, 1991. -181 с.

7. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

Размещено на Allbest.ru