Релігія Стародавнього Китаю та Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Релігія Стародавнього Китаю

Перші проявлення цивілізації в Китаї звичайно відносять до XIV ст. до н.е. Це початок епохи Шан (Інь). Тоді існувала держава Інь в середній течії р. Хуанхе. Державу очолював спадковий монарх Ван, вже було майнове розшарування, зачатки рабовласництва, але збереглися залишки первіснообщинних відносин. Тоді з'явився місячний календар. Первісна релігія як культ природи і культ предків почала трансформуватися в системну релігію.

Кожна община мала своє божество - фанді, яке було покровителем і предком общини, воно підтримувало родючість землі і плодючість худоби. Місцеві божества очолював верховний бог Шанлі. Своїм богам і предкам шанці приносили жертви, в тому числі й людські - чоловіками з полонених (жінок залишали живими як робочу силу). Людські жертвоприношення бували масовими. В епоху Шань виникає уявлення про Небо як верховну істоту, володаря всього існуючого.

В XI ст. до н.е. державу Інь завоював народ чжоу. Епоха Чжоу тривала з XI ст. до н.е. Тут уже з'явилося боргове рабство, але основу суспільного рабства створювали вільні общинники, що одержували землі від Вана. Держава складалася з окремих царств, які поступово набирали незалежності і воювали між собою. До кінця епохи утвердилась приватна власність на землю. Значно поліпшилася технологія оброблення землі, утвердилось ремісництво, розквітала торгівля. У цей час виробляється специфічна стародавня релігія.

У чжоусців була богиня Праматір з роду Барана - Цзянь Юань, потім її місце посів Правитель-Просо («Володар-Зерно»). Коли ж унаслідок завоювання держави Інь та ряду сусідніх племен сформувалася держава Чжоу, виник і культовий міжплемінний союз, у якому поклонялися спільному богові Гуню.

Згодом у межах нижньої і середньої течії Хуанхе виростає ще більш впливова держава з тією ж назвою Чжоу. У ній з'явився культ «Верховенство божества» - Неба, а чжоуський став «Сином Неба» - Тянь-цзи.

У VIII ст. до н.е. центр держави Чжоу переміщується на схід. Східне Чжоу - це період існування ряду роздроблених самостійних держав, їх було близько двохсот. З десяток їх найбільш значних, в тому числі і Східне Чжоу, утворили ядро держави, яку історична традиція вважала «центральними царствами» Всесвіту (Піднебесний Всесвіт - Чжун го).

Серед великої кількості царства Чжун го Східне Чжоу відігравало роль культового центру, а чжоуські вани стали номінальними правителями. Релігія в цей період залишилася культом природи і культом предків, особливо царських.

З V ст. до н.е. і до III ст. до н.е. триває період «царств, що ведуть боротьбу». Царства Ці, Чу, Цінь, Цзінь, Хань, Сунь, У, Юе, Лу та інші змагаються за панування одне над іншим. Саме в цей час і з'являються основні філософські й релігійні школи Китаю, і перша з них - конфуціанство.

Розглянемо зміст і форми релігії Стародавнього Китаю. З розрізнених релігійних ідей в епоху Чжоу склалася до певної міри систематизована релігія. У кіпці XIX ст. їйібуло дано назву стародавня державна релігія, чи синізм. Але ця назва в сінології не прижилась, релігія стародавніх китайців залишилася без назви, такою хай вона буде і в нас.

Стародавня китайська релігія. Як і в усякій релігії, у стародавніій китайській релігії знаходимо насамперед анімістичні уявлення, пов'язані з уособленням природних і соціальних сил. Вони виявилися в обожнюванні неба, різних духів і душ предків.

Небо (Тіан, Тян, Ті) - головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все бачить, усе знає, усе йому належить, воно всім керує. Воно є Верховний Правитель, обожнений матеріальний предмет, а не вища істота.

Отже, стародавньокитайська релігія, яка безпосередньо народилася з первісної релігії їхніх предків, йшла звичайним для всіх релігій шляхом: перетворення первісного уособлення природи і суспільства в політеїзм, об'єднання елементарних фетишистських і магічних прийомів і дій у релігійний культ. Твердження про те, що стародавні китайці вже вклонялися Шаньді - Першому государеві, найвидатнішому з усіх духів, та ще й з натяком на те, що стародавні китайці під Шаньді розуміли Єдиного Бога, навряд чи можна вважати обґрунтованим.

2. Поява протестанізму, його основні риси

Виникнення протестантизму

Протестантизм виник в ХIV в. в епоху Реформації. Реформація (лат. reformatio - перетворення, виправлення) - рух у ряді європейських країн, направлене на перетворення церкви у дусі євангельських ідеалів і на усунення всього того, що в середньовічному католицизмі реформаторам представлялося відходом від цих ідеалів.

В Німеччині Реформація проходила під буттям на чолі німецького богослова Мартіна Лютера (1483-1546), професори Віттенбергського університету. Приводом для його виступу послужила торгівля індульгенціями. 31 жовтня 1517 р. він прибив на дверях церкви у Віттенберге 95 тез про відпущення гріхів. В них Лютер висунув принцип внутрішнього розкаяння, яким повинне стати все життя християнина, і критикував вчення про індульгенції, про чистилище, про молитву за померлих і порятунку заслугами святих. В подальшому Лютер відкинув папську владу, особливу благодать священного і його посередництво в порятунку, висунув вимогу спростити обрядовість, підпорядкувати церкву государям. Все це відповідало інтересам бюргерства і частини дворянства, що склала під буттям Лютера на чолі і його сподвижника Пилипа Меланхтона (1490-1560) помірний напрям німецької Реформації. В реформаторський рух в Німеччині включилися і селянсько-плебейські шари, очолені Томасом Мюнцером (1490-1525).

Центрами Реформації в Швейцарії стали міста Цюріх і Женева, де Ульріхом Цвінглі (1484-1531) і Жаном Кальвіном (1509-1564) було здійснене радикальне перетворення церковного пристрою. Тут Реформація набагато більш послідовно, ніж лютеранин, виразила буржуазне єство руху реформації. Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядовою стороною католицизму, відмовившись від визнання особливої магічної сили (благодать) за останніми двома збереженими лютеранином таїнствами - хрещенням і причащанням; причащання розглядалося як простий обряд, скований на згадку про смерть Ісуса Христа, в якому хліб і вино є лише символами його тіла і крові. Набагато більше розповсюдження отримав кальвінізм. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне визначення»: ще до «створення миру» Бог нібито зумовив долі людей: одним уготований рай, іншим - пекло, і ніякі зусилля людей не можуть змінити те, що визначено Всевишньому. З самого початку кальвінізму була властива нетерпимість до всякого прояву інакомислення. Кальвінізм радикально реформував християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу (ікони, одягаються, свічки і т.д.) були відкинуті. Основне місце в богослужінні зайняли читання і коментування Біблії, спів псалмів. Керівну роль в кальвіністських общинах сталі грати старшини (пресвітери) і проповідники.

Реформація в Англії мала дещо інший характер в порівнянні з Німеччиною або Швейцарією. В XIV-XV вв. «лолларди» - «бідні священики» - проповідували навчання професора Оксфордського університету Джона Вікліфа (1320-1384), який вимагав підкорення англійської церкви в цивільних справах королю. Вікліф виступав проти поборів римських тат з Англії, засумнівався в праві ієрархії відпускати гріхи і видавати індульгенції, наполягав на пріоритеті Священного Писання над церковним переказом. В 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від тата і оголосив її главою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився і поглибився її розмежування з католицизмом. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і про «священне писання» як єдиному джерелі віри; відкинула вчення католицизму про індульгенції, про шанування ікон і потужностей. Була збережена літургія і ряд інших характерних для католицизму обрядів, залишився недоторканним епископат. У зв'язку із загостренням соціальних суперечностей в Англії кінця XVI - почала XVII в. складається буржуазна опозиція абсолютистському режиму, яку не задовольняє королівська реформація. Серед англійської буржуазії набуває поширення кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Помірні пуритани обмежувалися вимогою встановлення пресвітеріанської церкви, тоді як радикальне крило, індепенденти (незалежні) повністю відкинули принцип державної церкви; кожна релігійна община повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.

Таким чином, в період Реформації в Німеччині і Швейцарії, а потім за часів буржуазних революцій, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, які представляють протестантизм в даний час. Головними різновидами реформованого в буржуазному дусі християнства були і залишаються виниклі безпосередньо в період Реформації лютеранин і кальвінізм. Всі інші протестантські утворення лише варіюють основні принципи цих течій.

На початку XIX в. протестантське відгалуження християнства є строкатою і багатоманітною картиною. Надалі ця строкатість зросла у великій мірі як в результаті дроблення основних підрозділів даного віросповідання (лютеранин, кальвінізм і англіканство), так і в ході появи нових деномінацій (адвентисти, Армія порятунку, «Християнська наука», Свідки Ієгови і т.д.), отримали подальший розвиток наступні протестантські секти: баптизм, меннонитство, методизм, квакерство і ін.

Розповсюдження протестантизму.

В першій половині ХVI в. течія реформації стала швидко розповсюджуватися за межами Німеччини. Лютеранин затвердився в Австрії, Скандинавських країнах, Прибалтиці. Окремі лютеранські общини з'явилися в Польщі, Угорщині, Франції. Відображаючи спосіб життя людей, релігія як масова ідеологія багато в чому зумовлює їх повсякденну діяльність. Протестантизм в цьому відношенні вельми повчальний. Він висунув нові уявлення про особу і моральність, про місце релігії в суспільстві. Протестантизм не залишився за горизонтом минулих століть, він і сьогодні - впливова духовно-інтелектуальна сила Заходу. Його поява стала переломним моментом у всій європейській культурі. Підвищений інтерес протестантизму до внутрішнього, особового світу людини, врешті-решт, пояснює його величезний вплив на європейську історико-культурну традицію.

Протестантизм - це третя, після православ'я і католицизму, найбільший різновид християнства, що охоплює безліч самостійних сповідань і церков. Протестантизм - це порівняно молодий різновид християнства. Особливості ідеології і організації сучасного протестантизму багато в чому обумовлені історією його виникнення і подальшого розвитку.

Релігійний зміст протестантизму.

Розділяючи основні особливості розвинутої релігії, тобто віруючи в буття Бога, безсмертя душі, надприродний і замогильний мир і т. п., протестанти так само, як і католики і православні, уявляють собі Бога як триєдиного Бога - батька, Бога - сина і Бога - святого духу. Ісуса Христа вони ототожнювали з другим лицем цієї Трійці. Разом з тим протестантизм має свої особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестантизм очистив небо від цілого пантеону богів, які перетворили католицизм і православ'я фактично в многобожжя. Протестанти поклоняються тільки триєдиному богу (у них немає культу святих і богоматері), а особливо Христу, вважаючи його істинним розділом своїх церков в цілому і общин зокрема. Найважливішим догматом більшості конфесій протестантизму є вчення про виправдання однією вірою в спокутну жертву Христа. Інші способи добитися порятунку (обряди, аскези, богоугодні справи і т. п.) вважаються неістотними. Що стосується добрих справ, то вони є плодом любові до Бога, виникаючої з віри в Євангеліє Христа. Разом з тим з католицизмом протестантизм ріднить багато що: і филіокве (вчення про те, що «святий дух» виходить не тільки від Бога - батька, як вважають православні, але і від сина), і органи, і хрещення через обливання, і звичай сидіти під час богослужіння і багато що інше.

Відповідно до загального навчання християнства протестантизм всіх різновидів стоїть на позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Реформатори наполягали на особистому відношенні людину і Бога. В християнстві не викликає сумнівів положення про те, що основним джерелом одкровення є Біблія. Але в Біблії є багато суперечливого. Все це підлягає тлумаченню і роз'ясненню. Для католицизму право такого тлумачення належить тільки церкві, причому мирянам навіть забороняється без керівництва з боку духівництва читати Біблію. В порядку тлумачення останній написали величезну кількість творів «батьки церкви» і богослови, винесли безліч визначень і рішень церковні собори, а римські тата обнародували цілу бібліотеку булл, всяких непогрішимо істинних послань. Вся ця література разом з тим, чому учать в проповідях і усних повчаннях служителі церкви, іменується Священним переказом. Таким чином, Священне писання в католицизмі можна правильно розуміти тільки в світлі Священного додання. Цілком зрозуміло, яку силу давало папству таке рішення питання. Щоб збити папство з цієї позиції, протестантизму було необхідне позбавити його монопольного права тлумачення Біблії за допомогою Священного додання і власного свавілля. Для цього він проголосив право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але і тлумачити Біблію. Що ж до Священного переказу, то протестантизм повністю відмовив йому в значенні джерела одкровення. «Тільки Біблія» - стало його основним девізом. Протестантизм виступає проти ідеї, що при тлумаченні Біблії слід керуватися розумом. Допускаючи філософське мислення як свого роду приправ до віри, протестантизм вважав все ж таки лише останню єдиним критерієм істинності сприйняття біблійного одкровення. Згідно основоположникам протестантизму, людина в гріхопадінні втратила здатність скоювати добро. Через це він не може врятуватися своїми заслугами. Порятунок може прийти тільки як результат божественного втручання, «дарма благодать».

Протестантське навчання завдало удару католицькому духівництву і в тій області, яка торкалася впливу його молитов на земні долі людей. Віруючий католик вважав достатнім помолитися за допомогою священика Богородиці, або якому - або святому, щоб позбулася та або інша неприємність або, навпаки добитися життєвого успіху. Протестантизм же затверджує, що людська доля не залежить ні від молитов, ні від діяльності людини, так що вся махина важкоатлета католицького культу не має по суті ніякого життєвого значення. Велике значення придбаває спів релігійних гімнів. Таким чином, культові нововведення протестантизму йшли в основному по лінії «здешевлення» церкви і церковного ритуалу. Шанування біблійних праведників залишалося непорушним, але було позбавлене тих фетишистських по суті політичних форм, які прийняв взагалі культ святих в католицизмі. Протестантизм відмовився і від ряду інших елементів культу - поклоніння потужностям, реліквіям, хресту, статуям і іконам. Відмова від поклоніння видимим зображенням базувалася в догматичному відношенні на старозавітному пятікніжії, що розглядає таке шанування як ідолопоклонниця. Всі ці принципи були направлені проти могутнього апарату католицької церкви. Протестантизм переносить центр тяжкості релігійного життя з церкви на окрему особу.

Через розбіжності з деяких питань Протестантизм із самого початку розбився на цілий ряд течій, церков, тямущий і дотепер на його ґрунті продовжується відділення сект. Серед різних відгалужень протестантизму не було єдності в деяких питаннях, пов'язаних з культом, зовнішньою обстановкою церков і т.д. Лютерани, наприклад, зберегли в своїх церквах розп'яття, вівтар, свічки, органну музику; кальвіністи ж від всього цього відмовилися. Меса була знехтувана протестантами майже всіх напрямів. Богослужіння стало вестися ними на національних мовах; воно складалося з проповіді, співу молитовних гімнів і читання тих або інших глав Біблії, переважно Нового заповіту. Багато протестантів дотримують найважливіші свята, успадковуванні від католицького церковного року, головним чином пов'язані з життям Ісуса Христа. Деякі протестантські об'єднання включають в свій календар цивільні свята, наприклад День дяки в США.

Напрями сучасного протестантизму.

Організаційна і доктринальна картина протестантського табору християнства залишилася в ХХ в. приблизно такий же, який вона була і в попередньому сторіччі: йшли ті ж нескінченні процеси дроблення і злиття, розділення і з'єднання, робилися спроби прийти до єдино істинного віровчення.

Організаційні форми сучасного протестантизму дуже різноманітні - від церкви як державної установи (в Швеції, наприклад) і до майже повної відсутності якої б то ні було об'єднуючій організації (наприклад, у квакерів); від великих конфесійних (наприклад, Всесвітній союз баптистів) і навіть міжконфесійних об'єднань (екуменічний рух) до дрібних ізольованих сект.

Лютеранин. Найпоширенішим відгалуженням протестантизму є лютеранин. Церкви, названі згодом лютеранськими, або євангельськими, оформилися в північних німецьких князівствах. Зараз такі церкви існують в багатьох країнах - Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії і Німеччини. Багато лютеранських церков в Північній Америці. Найбільшою є лютеранська церква Бразилії. В країнах Азії лютеран мало, сильніше відчувається їх вплив в таких країнах, як Ефіопія, Судан, Камерун і інші.

Кальвинизм. На другому місці за чисельністю прихильників після лютеранина залишається, як це було і раніше, кальвінізм. Саме послідовне втілення демократичні вимоги знайшли в цвингліанстві і кальвінізмі, які в XVI в. злилися в швейцарській реформатськой церкві.

Англіканство. Англіканська єпископальна церква є в даний час державною церквою Англії. Англіканські церкви існують також в США, в Індії і т.д., всього в 16 країнах. З 1867 р. англіканські церкви, зберігаючи свою самостійність, об'єднуються Англіканським союзом церков. Главою церкви є англійський король

Баптисти. Велике місце в системі протестантських церков займає баптизм. Баптистські общини виникли на початку XVII в., в них було введено хрещення дорослих зануренням. З цим пов'язана і назва конфесії (від греч. baptizo - занурювати у воду, хрестити).

Менноніти. До числа що склалися ще за часів Реформації різновидів протестантизму належить секта меннонітів. Вона виникла в Північній Німеччині. Ця конфесія, історично близька анабаптистам, отримала в 1544 р. назву на ім'я голландського проповідника Менно Симонса (1492-1559), який відстоював принцип хрещення дорослих по вірі.

Методизм. Одне з найбільших церковних утворень в рамках протестантизму - методизм - склався в першій половині ХVIII в. на грунті англіканства. Його засновниками були брати Уеслі - Джон (1703-1788) і Чарльз (1707-1788). Назву зводять до методичного дотримання християнських розпоряджень, яке вони проповідували в створеному ними в студентські роки в Оксфорді «Святому клубі», і до нових методів проповідничеськой діяльності.

Старокатоліки. До протестантів відносять і старокатоликів - прихильників що відкололися від римсько-католицької церкви напрямів. Старокатолічна церква склалася на основі опозиції рішенню Ватиканського собору, що проголосив в 1840 р. догмат про папську непогрішність.

Адвентисти. В 30-х рр. XIX в. в США від баптизму відділився релігійний перебіг адвентистів (лат. adventus - пришестя). Засновником секти був проповідник Уїльям Міллер, що передбачив друге пришестя Хріста, який повинен буде встановити тисячолітнє царство і вчинити над грішниками останній суд.

Свідки Ієгови. Ця секта виникла в другій половині ХIХ в. в США. Віровчення Ієговізму значно відрізняється від інших конфесій християнства. Вони заперечують Трійцю і учать про єдиного Бога - Ієгові, джерелі всього життя, творці.

П'ятидесятники. П'ятидесятничество - одне з найпізніших утворень протестантизму, виникле в США в кінці XIX в. і звідти що розповсюдилося в інші країни. Активна діяльність місіонерів сприяла широкому розповсюдженню цього релігійного напряму в країнах Західної Європи і Африки.

Крім розглянутих конфесій є і інший перебіг протестантизму, одні з яких існують декілька сторіч (вальденси, данкери, моравські брати, гернгутери, унитаріі), інші склалися в XIX-XX вв. (мормони, Новоапостольськая церква, Християнська наука). Деякі дослідники називають їх «маргінальним протестантизмом», оскільки вони вводять положення віровчення, невластиві більшості християнських конфесій.

Квакери. В XVII в. в Англії виникло «Християнське суспільство друзів внутрішнього світла». Його засновник ремісник Джордж Фокс (1624-1691) проголосив, що істина віри виявляється в акті осяяння «внутрішнім світлом». До нього прилучилися багато баптистських груп. Унаслідок того, що вони підкреслювали необхідність перебувати в постійному «трепеті» перед Богом, послідовники цього руху отримали назву квакерів (від англ. quake - трястися).

3. Поняття релігієзнавства

релігієзнавство протестанізм цивілізація

Релігієзнавство як наука

Прагнення людини до пізнання всесвіту, суспільства, самої себе, окремих явищ і процесів світу невичерпне і вічне. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовної культури.

Галуззю, яка містить такі знання, є релігієзнавство. Його вивчення дає змогу пізнати, осмислити сутність понять «релігія», «віра», засвоїти історію релігій, характеристику релігійних вірувань тощо.

Релігієзнавство - гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих1.

Як галузь гуманітарного знання релігієзнавство виникло в Європі у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології та фольклористики, маючи своїм завданням не апологію певних релігійних догматів, а неупереджене дослідження релігій світу.

Відповідно до тогочасних норм наукових досліджень,

Тлумачення понять подано за «Релігієзнавчим словником» (К., 1996) або в редакції, наближеній до нього.

Спеціалісти-релігієзнавці, спираючись на емпіричні дані, використовуючи раціональні методи їх інтерпретації, прагнули сформулювати загальні закони розвитку й функціонування науки про релігію. Це зумовило негативну реакцію європейських теологів і певних наукових кіл. Несприйняття релігієзнавства як науки зводилось до того, що не можна вивчати релігію за допомогою раціональних методів, оскільки вона містить ірраціональні елементи. Крім того, порівняльний аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію християнських цінностей.

Проте інтерес європейської громадськості до релігієзнавства постійно зростав. У 70-х роках XIX ст. лекції з історії та філософії релігії стали читати у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок зору почали досліджувати філософія, психологія, соціологія, історія, правознавство, антропологія, філологія. На рубежі XIX-XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дисципліни: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилося коло проблем, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки релігієзнавства стали використовувати не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й релігійні ортодокси.

Методи дослідження в релігієзнавстві

При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загально філософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Наприклад, у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це - вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, складання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД. Його мета - відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД. Активно використовуються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках часу, багатьох релігій, що Існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження - порівняльне релігієзнавство.

СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ МЕТОД.

Він спрямований на розкриття структури І функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення елементів релігійних систем, порівняння з Іншими елементами І системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою.

СОЦІОЛОГІЧНИЙ МЕТОД. Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів І водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних соціальних факторів

ТИПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД. Використовуючи його, вдається охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

КАУЗАЛЬНИЙ МЕТОД. Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним питанням каузального методу є «Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa su'i (причина самої себе)?» Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.

ФІЛОСОФСЬКО-ЛОПЧНИЙ МЕТОД. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (не конфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.

Релігійні (конфесійні) вчення. Це передусім напрями, представлені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світогляду, їх дослідження безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважають, що в основі розуміння релігії повинна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумнівно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрішнього спостереження, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігієзнавчого пізнання, але результати самоспостереження вимагають теоретичної інтерпретації.

Нереліпйні (не конфесійні) вчення. Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використовуючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри заповнюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.

Нормативні дослідження. Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

Дескриптившмсторичні дослідження, їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослідження не оперують оцінними судженнями щодо певних аспектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об'єктивності, тоді як дисципліни теологічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескриптивний підхід.

Методологічні принципи релігієзнавства.

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Тому в своїх дослідженнях воно використовує загальнонаукові та специфічні принципи.

ПРИНЦИП ОБ'ЄКТИВНОСТІ. Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предмета, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ релігії чи вільнодумства. Вимагає науково обґрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. Дає змогу розглядати релігію, релігійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку духовної культури. А релігієзнавство займається вивченням своєрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах, вирішуючи низку проблем: з'ясовує особливості релігії як феномена культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, суті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філософської антропології.

ПРИНЦИП ТОЛЕРАНТНОСТІ Й ТЕРПИМОСТІ. Передбачає діалог релігійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільство, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспільства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, права, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

ПРИНЦИП ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ. Має загально філософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповідно організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.

Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загально філософські та соціально-філософські категорії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження;

2) загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;

3) конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;

4) спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, які відображають процеси трансформації релігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація.

Література

1. Релігієзнавство: конспект лекцій Навчальний посібник / - Київ, 2006.

2. Релігієзнавство В. І. Лубський, С.М. Бурлак, та ін.

3. Борунков Ю.Ф., Яблоков И.Н. Основы религиоведения: Учебн. - М.: Высш. шк., 1994.

4. Ерышев А.А. Религиоведение: Учеб. пособие. - Киев: МАУП, 2003.

5. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения: Рабочая книга преподавателя и студента. - М: НОУ, 1998.

6. Ревуненкова Н. Протестантизм. - СПБ: Питер, 2007.

Размещено на Allbest.ru