Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Контрольна робота

з дисципліни:

Релігієзнавство

Виконала:

Студентка І курсу

заочної форми навчання

факультету "Правознавство”

(група ЗПЗ-11)

Заковоротна Тетяна Іванівна

Бровари - 2012 рік

Содержание

• 1. Походження та первісні форми релігій (тотемізм, фетишизм, анімізм)
• 2. Міфи як основа релігійної свідомості
• 3. Виникнення та розвиток локальних національних релігій
• 4. Утворення та риси світових релігій. Іслам

1. Походження та первісні форми релігій (тотемізм, фетишизм, анімізм)

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм (від лат. anima - душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець Е. Тайлор у книзі "Первісна культура”. За Тайлором, теорія анімізму розпадається на два головних догмати, що складають частини одного цільного вчення. Перший зних стосується душі окремих істот, здатної продовжувати існування після смерті. Іншої - решти духів. Аніміст визнає, що духовні істоти керують явищами матеріального світу і життям людини та впливають на них у цьому і потойбічному житті. Оскільки анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином, анімізм у його повному розвитку включає вірування в "керівні" божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння.

Анімізм слід розглядати у тому сенсі, наскільки він складає древню і нову філософію, що у теорії виражається у формі віри, а на практиці у формі вшановування.

Характер вчення про душ у примітивних суспільствах можна з'ясувати під час розгляду його розвитку. Очевидно, мислячих людей, що перебувають на низькому ступені культури, більш за все цікавили дві групи біологічних питань. Вони намагалися зрозуміти, по-перше, що складає різницю між живим і мертвим тілом, що складає причину сну, екстазу, хвороби і смерті. Вони задавалися питанням, по-друге, що таке людські образи, які з'являються у снах і баченнях. Розглядаючи ці дві групи явищ, древні дикуни-філософи, імовірно, насамперед зробили "очевидний" висновок, що в кожної людини є життя і є привид. Те й інше, безперечно, перебуває в тісному зв'язку з тілом: життя дає йому можливість почувати, мислити і діяти, а привид складає його образ, чи друге "я”. І те й інше, таким чином, віддільне від тіла: життя може піти з нього і залишити його непритомним чи мертвим, а привид видається людям осторонь від нього.

Таким чином, відповідно до теорії Е. Тайлора, анімістичні вірування розвивалися у двох напрямках. Перший ряд анімістичних уявлень виник у ході міркувань древньої людини над такими явищами, як сон, бачення, хвороба, смерть, а також переживань трансу і галюцинацій. Будучи не в змозі правильно пояснити ці складні явища, "первісний філософ" виробляє поняття про душу, що міститься в тілі людини і залишає його час від часу. Надалі формуються більш складні уявлення: про існування душі після смерті тіла, про переселення душ у нові тіла, про загробний світ. Другий ряд анімістичних вірувань виник із властивим первісним людям прагненням до уособлення й одухотворення навколишньої дійсності. Древня людина розглядала всі явища і предмети об'єктивного світу як щось подібне собі, наділяючи їх бажаннями, волею, почуттями, думками. Звідси виникає віра в окремо існуючих духів грізних сил природи, рослин, тварин, що у процесі складної еволюції трансформувалася у політеїзм, а потім і в монотеїзм.

Поняття про особисту душу, чи духа, у примітивних суспільствах може бути визначене в такий спосіб. Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, але своєю природою чимось подібна до повітря чи тіні. Вона складає причину життя і мислення тієї істоти, яку вона одухотворяє. Вона незалежно і нероздільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного господаря, здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з'являється переважно як привид, відділений від тіла, але подібний до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них.

Найбільш характерна риса уявлення про душу - це її пасивність. Душа людини уявляється як слабка, безпомічна істота, що легко піддається нападам з боку чаклуна чи злого духа. Цей пасивний характер душі найкраще свідчить про походження самої ідеї душі. Душа - це невидиме уразливе місце людини, об'єкт злої магії, здобич для злих духів.

Хоча це визначення не може мати загального застосування, воно у будь-якому разі досить широке, щоб бути прийнятим за норму, що змінюється в силу більших чи менших розходжень між окремими народами.

На думку багатьох дослідників термін "анімізм" не можна привласнювати якій-небудь певній, ранній чи пізній, формі або ступеню розвитку релігії, оскільки "навіть поверхневе знайомство з історією релігій показує, що анімістичні уявлення, тобто віра в душі й у духів, присутні в усіх без винятку релігіях, починаючи від найпримітивніших і аж до найбільш розвинутих "світових” релігій. Мало того, аж ніяк не можна сказати, щоб анімістичні вірування були найбільш характерні для ранніх стадій розвитку релігії, а на пізніх стадіях зберігалися б лише як пережиток, як це припускають прихильники "анімістичної теорії”. А з усього цього випливає, що анімізм ніяк не можна розглядати як визначену форму релігії. Навпаки, це невіддільна складова частина всякої релігії, особливо найбільш складних і розвинених релігій" (п.5, с.381).

Щоб досягти компромісу між цими двома поглядами на поняття "анімізм”, я дозволю собі висловити таке припущення: анімізм як певна форма релігії існував на первісних етапах розвитку людського суспільства, згодом увійшовши і ставши невід'ємною складовою частиною інших видів релігійних вірувань.

ФЕТИШИЗМ

Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм (від португальського fetiзo - чарівний, чудодійний), що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями.

Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають фетишем матеріальний об'єкт культу, є дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього включаються не тільки об'єкти, але і матеріальні приналежності культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни "фетиш”, "фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.

Вперше феномен фетишизації докладно описав французький дослідник Шарль де Брюс у книзі "Культ богів-фетишів”. Він вважав, що фетиші - це предмети неживої природи, що привертали увагу людини якимись особливими рисами. Справді, фетишистські уявлення пов'язувалися не з усіма, а лише з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який вражає уяву особливостями форми чи обставинами, за яких його знайшли.

Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших дослідників, вважати фетишизм за віру в надприродні властивості мертвих предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як уособленню неживої природи. Фетиші - не просто предмети, а, за уявою людини, що їх вшановує, - істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після звертання до предмета людині вдавалося досягти успіху в практичній діяльності, вона вважала, що в цьому їй допоміг фетиш, і залишала його собі. Якщо ж людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим. Поводження первісних людей з фетишами говорить про те, що вони не завжди ставилися з належною повагою до обраного предмета: за зроблену допомогу йому дякували, за безпорадність "карали”. З цієї точки зору є цікавим африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього фетиш краще запам'ятає звернені до нього прохання й обов'язково виконає їх.

Особлива, прихована сила фетишів, талісманів, амулетів - це так звана мана. Термін "мана” європейські антропологи XIX в. запозичили в аборигенів Полінезії і Меланезії, які називали так силу, що керує природними процесами. Реальний зміст поняття "мана” не зводиться ні до "імперсональної сили”, ні до "надприродного”. Найбільш придатне значення слова - "вища сила”. Людина володіє маною, коли вона щаслива, таланлива і демонструє якісь екстраординарні досягнення, наприклад, як хлібороб, воїн чи вождь.

Щоб змістовніше уявити "механізм” утворення фетишистських уявлень, візьмемо до уваги умови їхньої появи. На основі багатовікового досвіду людина ранньородового суспільства вже виробила уявлення про те, що будь-яка її дія певним чином пов'язана з її власною вольовою діяльністю, її бажаннями, метою. Але, обмежена в знаннях про навколишній світ і про саму себе, людина ще не могла дати розумного пояснення ні природи цього зв'язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи різні прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією з собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами, наділеними розумовими та вольовими якостями, завдяки яким вони є чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з людиною і між собою.

Таке винесення власних смислів на інші "значення”, власних розумових і вольових якостей на природу вело свідомість людини до уяви про здатність речей цілеспрямовано змінювати свої дії щодо людини, подібно до того, як вона сама змінює спрямованість своїх дій щодо навколишнього світу.

Елементи фетишизму збереглися в релігійному уявленні людей і по сьогодення. Досить оглянути навіть загальним поглядом історію релігій усіх народів, щоб переконатися в тім, що фетишистські уявлення становлять невід'ємну частину будь-якої релігії.

Навряд чи є хоч одна з них, у якій фетишистські вірування не займали б більш-менш помітного місця. Фетишизм складає один з найбільш постійних елементів усякої релігії. Це - універсальне явище історії релігійних вірувань.

ТОТЕМІЗМ

На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім'ям тотемізму (мовою індіанців-оджибве ot-totem означає - його рід) - віра в існування родинного зв'язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин.

Тотемізм тісно пов'язаний з господарською діяльністю первісної людини: збиранням плодів, полюванням. Тварини і рослини, що давали людям можливість існувати, ставали об'єктом поклоніння. У тотемізмі відбилися також особливості соціальних відносин у первісному суспільстві, засновані на принципі кревного споріднення. Усвідомлюючи це споріднення, люди переносили його на навколишню природу. Тотем (тварина чи рослина) вважався предком роду, його родоначальником. З ним була пов'язана низка міфів, що описували його життя і подвиги, приписів, що дозволяли його убивати лише за умов дотримання певного релігійного дійства, обрядів, що піддобрювали тотем і сприяли його розмноженню. Пізніше на основі тотемізму виник культ тварин.

Зазначимо дві основні риси тотемізму. Перша - виділення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемних духів, тобто двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється прагнення зовні бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зебру, вибивали собі нижні зуби.

Друга риса - дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. Важливим було одне: вбити і з'їсти за правилами, тобто так, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) ще на початкуХХ ст. виконували такі процедури над тілом забитого "родича-оленя”: ставили перед мордою забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав себе забити, просили вибачення і бажали щастя духові оленя в країні померлих.

Тотемна тварина - це священна тварина клану, кров якої символізує єдність клану, єднання його зі своїм божеством; ритуальне умертвіння і поїдання тотемної тварини - цей прототип усякого жертвопринесення - є не що інше, як укладення "кревного союзу" клану з його божеством. У тотемізмі людина переносить на всю природу риси свого суспільного устрою: природа тут поділяється на групи, суспільства на зразок людських спільнот.

Первісні люди, поділені на клани чи племена, повинні були неминуче вірити в те, що всі предмети, одухотворені і неживі, організовані за подобою того єдиного суспільства, про яке людина мала уявлення, тобто у формі людського суспільства; звідси мала виникнути думка про подібність видів тварин і рослин з родами і кланами людей: ці види тварин і рослин і були тотемами.

Бернгард Анкерман правильно підкреслював, що "психологічною передумовою тих специфічних відносин між соціальною групою і тотемом, почуття єдності між обома, що складає найхарактернішу рису тотемізму, була відсутність індивідуалізму, той колективізм роду, на ґрунті якого не могло ще розвинутися уявлення про індивідуальну душу, чому тотемізм і не можна виводити з анімістичних ідей”.

З точки зору Е. Дюркгейма, тотем - ця елементарна форма божества - є символом первісного клану, у його особі клан вшановує самого себе. "Бог клану, тотемний принцип, не може бути нічим іншим, як самим кланом, але гіпостазованим і представленим у зображеннях під чуттєвими видами рослини чи тварини, що служить тотемом”. Це і є бог, на думку Дюркгейма; і найранніша форма суспільства - первісний клан - усвідомлюється своїми членами як перша форма божества, як тотем клану.

Які власне об'єкти тотемних вірувань? Насамперед, це тотемні тварини і рослини, цілком реальні і матеріальні предмети; це аж ніяк не фантастичні образи; фантастичний елемент вірувань полягає тут лише в уявленні про споріднення, що нібито існує між даним тваринним чи рослинним видом і людською групою, а також у вірі у взаємний магічний зв'язок людини з його тотемом. Але тотем - не єдиний і, можна, мабуть, сказати, не головний об'єкт тотемних вірувань. При розвинутій формі останніх у центральноавстралійських племен набагато більше релігійне значення, велику "святість”, мають матеріальні емблеми тотемних груп - "чуринги" та інші предмети. І, нарешті, тотемізм має свою систему міфологічних образів: це уявлення про "тотемних предків”.

У міфології австралійців вони наділені фантастичними зооантропоморфними рисами, чи, вірніше, уявлення про них неясні і безформні. Немає ніяких підстав вважати цих тотемних предків, як це робили Герберт Спенсер і його послідовники, справжніми людьми, обожнюваними після їхньої смерті. Культ предків як форма релігії - явище набагато пізніше; і якщо й існує якийсь генетичний зв'язок між цим культом і тотемізмом, то він полягав лише в тім, що уявлення про "тотемних предків" послужили одним з тих ідеологічних елементів, з яких згодом, у зовсім іншу історичну епоху, складалися образи вшановуваних предків.

Уявлення про тотемних предків є не що інше, як міфологічна персоніфікація почуття єдності групи, спільності її походження і наступництва її традицій. "Тотемні предки” - релігійно-міфологічне схвалення звичаїв громади. Вони - надприродні засновники тотемних обрядів, виконуваних членами групи, заборон, дотримуваних ними” (п.5, с72-73).

З уявленням про тотемних предків пов'язана й інша ідея, широко розповсюджена знов-таки серед центральноавстралійських племен, - ідея перевтілення (реінкарнації). Тотемні предки вважаються вічно втілюваними у своїх живих "нащадках”, тобто в членах тотемної групи. Особливо розвинуте це повір'я в аранда, у яких кожна людина одержує тотемне ім'я того з міфічних предків, що нібито запліднив його матір і через неї в ньому втілився. Усі люди, відповідно до цього повір'я, - живі втілення тотемних предків.

Тотемізм як форма релігії, описаний мною, без сумніву, значною мірою пояснює явища зоолатрії у первісному суспільстві.

2. Міфи як основа релігійної свідомості

Національні релігії - це релігії, що розповсюджені й звернені до якоїсь нації, народності, етносу. Ці релігії часто супроводжують процес становлення і розвитку етнічної спільності й уже внаслідок цього виступають як складові його історії. Іноді вони звґязані зі становленням національної державності, їх функціонування переплітається з функціонуванням державних органів, що дає підстави називати їх національно-державними (конфуціанство, іудаїзм). Задля обґєктивності слід відмітити, що в розвитку держави того чи іншого народу може відіграти важливу роль і світова релігія (наприклад, іслам в арабському світі), тобто державною може бути не тільки національна релігія, а й світова, тому термін "національно-державна релігія" є не зовсім правомірним. Сама категорія "національна релігія" часто використовується для визначення релігій, котрі можна віднести до релігій перехідного типу (наприклад, релігія стародавніх греків), або локальних, що розповсюджені в якомусь певному регіоні, але не звернені до якогось певного народу або націй (наприклад, зараостризм). У першому випадку забувають, що нація - це продукт досить високого рівня розвитку суспільства. Оскільки не можна говорити про давньогрецьку чи давньоєгипетську націю, то й віднести релігії Стародавнього Єгипту або Стародавньої Греції до національних неможливо Навіть якщо визнати існування древньоєгипетської та древньогрецької народностей, ці релігії не відповідають в належній мірі критеріям національних. Виходячи з цього, деякі дослідники розрізняють ранні національні релігії (куди й відносять ті ж релігії Стародавньої Греції тощо) й пізні, що навряд чи можна визнати правильним. Щодо розпізнання локальних релігій, то критерієм тут має бути відповідь на запитання, чи є та спільнота, до якої звернена релігія, нацією, етносом, народом. Такий підхід допомагає чітко розпізнати й визначити, є та чи інша релігія дійсно національною чи ранньонаціональною (при всій двозначності такого терміну) чи локальною тощо. Деякі вчені для визначення окремих видів національних релігій використовують терміни "етнічні" й "народні" релігії.

Виходячи з етимології грецького слова etnikos (родовий, народний. язичницький), народні релігії тотожні, власне, етнічним у вузькому розумінні цього слова. Народними релігіями традиційно вважаються так звані природні релігії, тобто ті, які виникають природним шляхом внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої етнічної спільноти про світ природний і надприродний, які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів. Певна етнічна спільність виникає й підтримується завдяки єдиному генетичному (кровноспорідненому) походженню, спільній території проживання та мові спілкування, спільній історичній памґяті, які зафіксовані у родових легендах про походження народу і постійно відтворюється при здійсненні колективних обрядів. Деякі дослідники навіть ототожнюють етнос і етнічну релігію, вважаючи складові етносу тим, що становить його етнічну релігію.

До народних релігій відносять такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. Це, насамперед, давньоіранські, давньоєгипетські, давньоіндійські, давньогрецькі, давньословґянські та інші релігії, які передавали більш розвинутим релігіям державних етносів-народів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східнословґянських племен Київської Русі тощо). Народні релігії - це вияви автохтонних традицій, які не тільки зберігають їх, а й розвивають, удосконалюють. Народні релігії є обовґязковими для сповідання представниками певних етнічних спільнот. Їх, як правило, не вибирають, у них народжуються.

До характерних рис національних релігій можна віднести:

1. Наявність в тому чи іншому вигляді ідеї "богообранності” даного народу.

2. Наявність в тому чи іншому вигляді обмежень на контакти (спільна діяльність, шлюб тощо) з представниками інших конфесій.

3. Специфічна обрядовість (культ).

4. Ритуалізація побутового життя (перетворення в обряд якоїсь побутової акції, наприклад, "меква" в іудаїзмі).

5. Національні релігії відображають суспільно-політичні умови життя даного народу (конфуціанство й імператорський устрій в Китаї, індуїзм і кастовий поділ суспільства в Індії тощо).

6. Національні релігії віддзеркалюють ментальність та психологію свого народу.

Найбільш характерними для типу національних релігій можна назвати конфуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм, а раньонаціональні - давньогрецька, давньоєгипетська, давньоіндійська.

КОНФУЦІАНСТВО

Традиційна система китайських вірувань, кристалізуючись тисячоліттями, знайшла своє повне виявлення у вченні Конфуція, який на межі УІ - У ст. до н. е. став творцем цілісної релігійно-етичної концепції. Великий китайський мислитель Конфуцій (Кун-Фу-цзи або Кунг-Ксю - "Учитель Кун”, 551-479 рр.) обґрунтував основні засади соціального порядку і моральної поведінки людини в державі і родині., які стали серцевиною нового віровчення.

Заслуга Конфуція полягала втому, що він переглянув етичну й культурну спадщину минулого, впорядкував, узагальнив її і поєднав традиційні релігійні вірування з новими етичними вченнями. В його етичній концепції акцентується увага на земному житті, суспільній практиці і соціальних взаємовідносинах.

Виступивши з критикою своєї епохи, Конфуцій підносив значення культурних здобутків минулого і в них шукав шляхи вирішення суспільних проблем: впорядкування і збереження народних традицій, їх збагачення і доповнення новими на основі державних законів. Кодекс етичних норм, що вводились у суспільні взаємовідносини і в повсякденне життя родини, були покликані відродити колишню велич держави.

В конфуціанстві підносилось значення культу Неба, яке уособлювало верховне божеством Шан-ді - прабатько людей. Небо - це частина природи і вища духовна сила, що відображено у теорії "небесного веління”, згідно якої все в житті людини і суспільства відбувається за велінням Неба. Людина обдарована Небом певними моральними якостями, а тому повинна жити в гармонії зі своєю природою, постійно узгоджуючи свої дії з вищим моральним законом (дао). Імператор, "син Неба”, управляв Піднебесною країною (так називався Давній Китай) від імені великого Неба. З давніх часів він щороку здійснював жертвопринесення богу Неба Шан-ді на "небесному вівтарі" неподалік від Пекіна.

За конкретних умов китайської політичної системи конфуціанство висунуло концепцію соціальної етики, зорієнтованої на високу моральність індивіда, яка досягається в процесі навчання. Вищою метою життя стає прагнення постійного самовдосконалення і досягнення рівня досконалої (шляхетної) людини (цзюн-цзи). Цзюн-цзи - це ідеал, еталон високоморальної особи, до якого повинен прагнути кожен індивід. Він включає п'ять "шляхетних ознак”, тобто вищих доброчинностей: Жень (гуманність), І (обов`язок), Лі (норми поведінки, ритуал), Чжи (знання), Сінь (вірність). Гуманність передбачала такі чесноти: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Обов`язок - це моральна відповідальність, ті зобов`язання, які гуманна людина добровільно накладає на себе. Почуття обов`язку тримається на знаннях і вищих принципах, а не на розрахунку. Конфуцій вважав, що людська природа безвадна і кожен повинен мати свободу вибору. Ідеал цзюн-цзи, вищої, доброчесної поведінки, втілив у життя сам Конфуцій, показуючи приклад своїм учням.

Суспільство згідно конфуціанства поділяється на верхи і низи, тобто на тих, хто думає і керує і тих, хто покірно служить і виконує накази. У вченні "про виправлення імен” говориться, що кожен повинен виконувати своє призначення, тобто хлібороб має бути хліборобом, чиновник - чиновником, раб - рабом. Конфуцій, наприклад, подав такі соціальні настанови: "Хай батько буде батьком, син - сином, цар - царем, чиновник - чиновником і т.п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов`язки, робити те, що їм належить”. Кожна соціальна верства мусить дотримуватись визначених для неї норм поведінки (лі). Державними справами мають займатись мудреці, які є добре освічені, благородні, само вимогливі, законослухняні. Прості люди не можуть займатись великими державними справами. На думку Конфуція шляхетні люди можуть шляхом освіти удосконалювати свої чесноти, а простолюдина може спонукати до піднесення моральності лише страх перед покаранням. Тому простолюдин більше прагне вигідно пристосуватись у житті, а ніж щиро дбати про благо інших. Тільки "благородні мужі здатні підпорядкувати власні помисли і бажання інтересам всієї держави і узгоджувати свою діяльність із велінням Неба і думкою великих мудреців. Такий порядок є вічним і незмінним.

В основу суспільних взаємовідносин конфуціанство кладе принцип справедливості. Людина, котра прагне посісти вище місце у суспільстві, здійснити службову кар'єру, повинна враховувати чи гідна того, чи володіє для цього достатніми якостями. Вона мусить постійно навчатись, удосконалювати свій характер, покращувати моральну поведінку. Це сприяло утвердженню в китайському суспільстві культу знань, освіти, вчених-чиновників, які добре обізнані із вченнями стародавніх мудреців, дотримуються кодексу честі. В народі завжди підтримувався культ мудрих, справедливих і чесних чиновників, які турбуються про державу й інтереси багатостраждального народу.

Вироблені конфуціанством норми і стереотипи поведінки визначаються поняттям "китайських церемоній”, які на будь-який випадок, у будь-якій ситуації - завжди й в усьому диктували обов`язкові для всіх правила поведінки й етичні канони. Вся система виховання китайця від народження підпорядковувалась конфуціанським вимогам суворого дотримання церемоніалу.

Необхідною умовою суспільної гармонії Конфуцій вважав суворе підкорення старшим (чи то батьку, чи чиновнику, чи імператору). Старший є беззаперечним авторитетом для молодшого, а тому виконувати його волю - це звичайна вимога, що є запорукою порядку, дисципліни. Відоме таке твердження Конфуція, що "держава - це велика сім`я, а сім`я - це мала держава”. Сім`я, згідно вчення Конфуція, тримається на культі предків, як смертних, так і живих. Тут центральне місце займає вчення про Сяо - синівську пошану. Суть Сяо полягає у служінні батькам за правилами обов`язку Лі. Визначені норми поведінки містяться у спеціальному збірнику "24 приклади Сяо”, що є практичним зразком для наслідування. Шанобливий син покірно служить батькові, навіть тоді, коли він не відзначається гідною поведінкою. Інтереси сім`ї завжди мусять підноситись над особистими бажаннями кожного окремого сім'янина. Сім`я згідно конфуціанства вважається серцевиною держави, служить запорукою її міцності. Принцип синівської пошани підноситься до рівня загальнодержавної моралі. Вислів Конфуція: "я передаю, а не створюю" в контексті сімейного виховання означає, що людина в житті обов`язково продовжує розпочате раніше, тобто батько починає, а син продовжує, завершує започатковану батьком справу.

Після смерті Конфуція, його учні зібрали і записали висловлювання вчителя у книзі "Бесіди та судження” (Лунь юй). Пізніше були написані ще інші книги. Перетворення конфуціанства із філософського вчення на релігійний культ почалось ще до нашої ери, коли у ІІ ст. до н. е. на батьківщині Конфуція був збудований перший його храм, а в ІІІ ст. конфуціанство було перетворене на державну релігію та були запроваджені обов'язкові жертвопринесення на честь його засновника. Конфуціанство протягом кількох тисячоліть було регулятором усіх сфер суспільного життя китайців, утвердившись як державна релігійно-філософська і правова система Китаю.

ДАОСИЗМ

Даосизм (кит. - шлях, принцип) виник майже одночасно з конфуціанством (УІІ ст. до н. е.) і як цілісне релігійно-філософське вчення постав у ІУ - Ш ст. до н. е. Родоначальником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи (кит. - "Стара дитина”, або "Старий філософ”), який згідно переказу народився старим, так як мати носила його кілька десятків років. Науковці сумніваються в реальному існуванні цієї особи. Послідовником даного вчення був Чжуан-цзи. В ІІ - Ш ст. даосизм поділився на філософію дао (дао-цзя) і релігію (дао-цзяо). Першим засновником релігійного об'єднання даосів вважається Чжан Дао-лін (Чжан Фухань). В релігійному даосизмі набули розквіту алхімія, демонологія, лікувальна терапія, знахарство, що було тісно пов'язане із проповіддю довголіття і можливості досягнення безсмертя.