Співвідношення націоналізму і патріотизму у християнстві: приклад греко-католиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення націоналізму і патріотизму у християнстві: приклад греко-католиків

На сучасному етапі історичного розвитку нашої держави, коли попередня державна ідеологія зазнала краху, а нові ідеології не завоювали довіри у людей, великого значення на шляху духовного відродження України набувають релігія як форма суспільної свідомості і Церква як важливий інститут громадянського суспільства, його політичної системи. Отже, досліджуючи політичне співвідношення релігії та громадянського суспільства, варто звернути увагу, перш за все, на світоглядну, нормативно-оцінювальну, регулятивну функції релігії і політичну функцію церкви у її історико-політологічному контексті. Осібно тут стоїть Греко - Католицька церква, дослідження взаємодії (або її заперечення) ієрархів якої з громадянським суспільством тільки розпочинається. Важливою темою, отже, є вивчення особливостей ідейно-теоретичних і практичних пошуків українських греко-католиків в царині державно-церковних відносин, з'ясування позиції ієрархів церкви щодо ініціатив лідерів націоналістичного руху, їхнє позиціонування у процесах політичної мобілізації українців Галичини у міжвоєнний період.

Сучасна історіографія проблеми не може похвалитися значним корпусом спеціальних досліджень: натепер маємо тільки окремі начерки загального церковного становища А. Великого [3], І. Голубенка [4], І.-П. Химки [26; 27]. Окреме місце в етнополітологічних студіях проблеми посідає монографія І. Монолатія [19], в якій, зокрема, розглядається проблема символьних еліт етнічної більшості західноукраїнських земель, до якої науковець зараховує і митрополита А. Шептицького, а також з'ясовуються позиції ієрархії УГКЦ щодо українського та польського етнонаціоналізмів у Галичині.

Однак, як показують останні публікації, для політологів зазначена тема залишається малодослідженою. Йдеться, вочевидь, про використання передусім джерел - тогочасних публікацій, пастирських послань та поточних відгуків церковних ЗМІ на акції речників українського націоналізму. Саме тому у запропонованій статті дилема співвідношення націоналізму і патріотизму у християнстві (на прикладі українських греко-католиків) розглядається як предмет дослідження, а його об'єктом є емпірика державно-церковних відносин у Галичині в 1920-1930-х рр.

При розгляді процесів формування і розвитку громадянського суспільства в Україні з науковими методами дослідження, у даному випадку - політологічним, усвідомлюємо, що вони мають риси, які роблять їх в чомусь схожими на процеси, які відбувались в інших країнах, які відбуваються в усьому цивілізованому світі, і в той же час виявляємо, що українське громадянське суспільство індивідуальне, неповторне, специфічне саме для України, обумовлено особливостями її історичного розвитку, етнічним складом населення, конфесійним різноманіттям, процесами бурхливого ламання й змін її соціального й політичного ладу за останнє двадцятиріччя. Оцінюючи релігійно-церковну складову формування і розвитку громадянського суспільства в Україні, варто взяти до уваги наявність в країні різних релігій, конфесій, релігійних напрямків, їхнє кількісне співвідношення й взаємини між собою, їх історичну вписаність у дане суспільство або регіон й їхні взаємини з даним суспільством і складовими його групами, у тому числі етнонаціональними. Далі, необхідно знати кількість релігійних об'єднань, організацій, інститутів у цілому й по конфесіях [14, с. 67].

У загальному плані під релігійно-церковною складовою ми розуміємо таку ситуацію в суспільно-політичному житті України, яка характеризується наявністю, характером й інтенсивністю релігійних проявів, динамікою й спрямованістю їхніх змін, характером і ступенем їхнього впливу на обстежуваний об'єкт, у нашому випадку на громадянське суспільство. І, нарешті, - кількість послідовників певних релігій та Церков й у цілому рівень релігійності, тобто частку віруючих у загальному складі населення.

Релігійно-церковна складова оцінюється на даний момент часу. Але для розуміння тенденцій її розвитку мало моментального «фотографічного» знімку, необхідно ще й порівняння з колишньою ситуацією, щоб простежити спрямованість і характерні риси її зміни. Конфесійний простір сучасної України надзвичайно насичений, багатобарвний й різнорідний. Цей факт може подобатися або не подобатися, викликати інтерес або роздратування, розглядатися як закономірний результат історичного розвитку українського суспільства або як прояв чиєїсь злої волі або необачності - але від нього нікуди не піти: конфесійний простір України, структура конфесійного складу її населення сьогодні саме такі, які вони є.

І тут виникають принаймні чотири питання:

- чи є таке конфесійне різноманіття характерною рисою тільки України або воно являє собою прояв якоїсь загальносвітової тенденції нашого часу;

- як й у результаті чого виникло таке різноманіття;

- яке місце в ньому займають традиційні церкви;

- яке місце в процесі формування і розвитку громадянського суспільства в Україні займає релігійно-церковний чинник.

Зауважмо: зміни, ускладнення й насичення конфесійного простору відбуваються в останнє двадцятиріччя в більшості країн світу. Збільшення відкритості зовнішньому світу, глобалізація економіки, природна й змушена міграція більших мас людей, у тому числі переміщення із країни в країну трудових ресурсів, потоки біженців і змушених переселенців з «гарячих точок», зон голоду й природних катастроф, призвели в ХХ ст. до великих змін національного складу багатьох країн, насамперед Європи та Америки, а разом з тим і конфесійної структури населення. У традиційно християнських країнах, таких як Великобританія, Німеччина, Франція, США зараз уже існують багатомільйонні мусульманські громади. Одночасно в усьому світі інтенсивно ростуть і поширюються численні напрямки протестантизму, особливо п'ятидесятницькі і адвентистські церкви Друга половина ХХ ст. відзначена появою спочатку в США та ряді країн Західної Європи, а потім і в інших країнах нових релігійних і квазірелігійних рухів [8, с. 37].

Тобто збільшення насиченості й різнорідності конфесійного простору, що ми спостерігаємо в Україні, не є лише нашою особливістю, а являє собою об'єктивно обумовлену світову тенденцію. Треба відзначити, що цей процес, не тільки в Україні, але й в інших країнах, зустрічає неоднозначну оцінку з боку громадськості, урядів, представників традиційних релігій, у тому числі й спроби адміністративними, а подекуди й законодавчими заходами утримати його розвиток, закрити доступ у свої країни тим або іншим нетрадиційним релігіям і культам.

Різноманіття конфесійного простору України складалося історично, під впливом безлічі факторів: економічних, політичних і етнічних, мирних і військових. Це відгомін історії. Нинішні землі України у різні часи перебували під впливом трьох великих імперій: Австро-Угорської, Османської і Російської. Традиційні для них релігії й культи, розвиток економічних зв'язків, зустріч різних самобутніх культур й, як наслідок, культурний обмін, і місіонерство, і інші фактори [14, с. 67].

Якщо спочатку, від прийняття християнства в 988 р., можна розглядати Старокиївську державу (Київське, Ростово-Суздальське, нарешті, Московське велике князівство) як моноетнічне, моноконфесійне, православне суспільство, то з початком татаро-монгольскої навали Українські території потрапили під вплив різних державних, політичних і релігійних утворень. Поступово, у силу цих причин, населення різних регіонів стало сповідати різні течії християнства. Так у західних регіонах, що потрапили під панування Литви й Польщі, затвердився католицький вплив, з'явилися католицькі громади, православ'я прийняло унію. Східні й центральні території України залишилися православними. Це й обумовлено єднанням Московської монархії й православ'я, безумовною державною підтримкою православної церкви, у тому числі в її місіонерській діяльності, що було оформлено юридично та ідеологічно. Це давало підставу вважати й називати Московію православною країною, православною державою. Такою вона й була. Це пізніше дало підстави національно-визвольному руху українського народу просити підтримки Російської Імперії.

У цей час Російська Імперія продовжувала розширювати свої кордони. Для заселення неосяжних територій, для розвитку технологій та господарства, в деякі історичні періоди, російські царі запрошували колоністів і спеціалістів з Європи. Народи, що ввійшли до складу Росії, зберігали свою віру, і це визнавалося державою. Тим більше релігійна терпимість поширювалася на іновірське населення приєднаних до Росії нових територій. Вона становила один з важливих принципів внутрішньої політики самодержавства. Цей принцип унаслідувала і Україна. Однак Росія залишалась православною державою, Православна Церква мала виключне становище в державі

Ускладнення конфесійного портрету країни йшло й іншим шляхом, а саме за рахунок внутрішніх процесів і розколів в самому православ'ї: виділення старообрядників, причому безлічі толків, утворення різних форм споконвічного російського сектантства - христововерів, молокан, духоборців й інше (процес, прекрасно досліджений й описаний у працях А.І. Клибанова [12]). Таким чином, вже в дореволюційній Україні, що входила до складу Російської Імперії, її конфесійний простір, при безумовній чисельній, статусній й культуростворюючій перевазі православ'я, був досить неоднорідним. Надалі збільшення його розмаїтості пройшло кілька етапів.

На першому етапі головні тенденції розвитку політичного, економічного та духовного життя усього українського народу, в 20-30 рр. ХХ століття в основному були визначені наслідками української національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. Усупереч своєму прагненню до державної самостійності, українці знову були насильно включені до складу чужонаціональних держав. Польща проводила до українців виразно дискримінаційну та асиміляційну політику [5, с. 192-210]. Комуністичний режим проводив в Радянській Україні політику тотальної секуляризації, ідеї атеїзму. На цьому етапі слід відзначити особливу роль Католицької і Греко-католицької церкви.

Український національний рух і Греко-Католицька Церква були головними ідеологічними та організаційними чинниками в українському суспільно-політичному житті в Галичині у 1920-1930-ті рр. Вплив Греко-Католицької Церкви у житті галицьких українців у цей період зумовлювався не тільки тим, що вона була в тому часі майже безальтернативним і традиційним носієм християнської релігії серед галицьких українців. Як і у попередні десятиліття, так і в означений період, в умовах незначної секуляризації українського суспільства, релігійно-конфесійна приналежність переважної більшості галицьких українців була важливою складовою і навіть підвалиною їх індивідуальної та національної тотожності.

Ставлення польської держави до Греко-Католицької Церкви у міжвоєнний період розвивалось в руслі їх асиміляційно-репресивної політики щодо галицьких українців загалом і мало на меті денаціоналізацію Церкви, тобто усунення прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького духовенства на користь лояльних до польської держави. Проте опіка Ватикану, формалізована конкордатом 1925 р., не давала польському уряду можливості проводити щодо ГКЦ надто свавільну політику підпорядкування, жертвою якої в цей же період стала Православна Церква українців на Волині. Це дозволяло греко-католицькому єпископату зберігати значну самостійність у діяльності своєї Церкви [7, с. 78-80].

З свого боку, представники українського національного руху підкреслювали необхідність підтримки українськими Греко-Католицькою й Православною Церквами національних прагнень українського народу, відданості духовенства національним інтересам, незалежності українських Церков від чужонаціональних сил. Щодо цього найбільша українська політична партія того часу - Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) стверджувало: що, релігійне життя українського суспільства тільки тоді зможе вільно розвиватися і поглиблюватися, коли воно тісно зв'язане з національними змаганнями суспільства, коли Церква не являється знаряддям у чужих, ворожих руках [19, с. 416-417,550-551].

Визначальним чинником у стосунках Греко-Католицької Церкви й українського національного руху у Галичині був високий ступінь взаємозв'язку і навіть взаємозалежності між ними, що зумовлювались тим, що обидва ті рухи, релігійний і національний, в міжвоєнний період були традиційними і природними виразниками життєвої позиції та ідентичності галицьких українців. Греко-католицизм (релігійно-конфесійна приналежність) і українство (національна приналежність) були головними, необхідними та в цілому взаємонесуперечними складовими індивідуальної та колективної ідентичності переважної більшості галицьких українців. Красномовним свідченням цьому є той факт, що значна частина тогочасних провідних діячів національного руху була синами греко-католицьких священників, зокрема, такі провідники ОУН у Галичині, як С. Бандера, С. Ленкавський, С. Охрімович. З другого боку, значна частина греко-католицького духовенства були провідними діячами і членами українських громадських і політичних організацій, не тільки католицького, а й інших ідейно-політичних напрямків у межах українського національного руху [4, с. 291]. Серед них, між іншими, були прелат, крилошанин греко-католицької митрополії о. Л. Куницький - член центрального комітету УНДО, М. Блозовський - член проводу Фронту Національної Єдності, о. Я. Чемеринський - один з провідних діячів ОУН у середині 1930-х рр. [18].

Надзвичайно важливе значення мала певна спорідненість національної та релігійно-конфесійної тотожностей галицьких українців [27, с. 206]. Цей чинник зберігав свою актуальність у 1920-1930 рр. в умовах протистояння галицьких українців асиміляційним намаганням польського та радянського окупаційних режимів, однаково інонаціональних і іноконфесійних. В цьому відношенні тогочасні галицькі українці мали усі підстави трактувати ГКЦ як свою національну Церкву, як конфесійний вияв своєї національної самостійності.

З свого боку, більшість українських суспільно-політичних організацій, окрім партій та організацій лівої соціалістичної течії, офіційно визнавали авторитет християнської релігії і традиційних християнських Церков у духовному житті українського народу. Зокрема, в програмі Українського національно-демократичного об'єднання, найвпливовішої легальної української партії у Галичині, в 1926 р. з цього приводу було сказано: «Приймаючи засади християнської моралі в основу духовного розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-Католицької Церкви в Галичині і Православної Церкви на інших українських землях» [5, с. 174].

Греко-католицький єпископат та представники поміркованого напряму в українському національному русі мали близьке бачення тактики суспільно-політичної діяльності галицьких українців в досліджуваний період. Тогочасну суспільно-політичну позицію більшості духовенства значною мірою відображає програма Українського Католицького Союзу, укладена в 1930 р. митрополитом А. Шептицьким. В ній, зокрема, було сказано: «Стоячи на ґрунті легальності супроти держави, якої ми горожани, будемо законними засобами здобувати для нашого народу щораз більшу освіту, культуру, добробут та права» [31, с. 803].

Варто зауважити, що така позиція духовенства відповідала його зобов'язанням, визначеним конкордатом Польщі з Католицькою Церквою 1925 р., дотримуватися повної політичної лояльності по відношенні до держави [10, с. 41]. Також можна доповнити - Церква опинилась між загрозою репресій з боку держави через політичну нелояльність та загрозою втрати духовного авторитету серед своїх вірних через національну відчуженість.

В міжвоєнний період Греко-Католицька Церква була важливою складовою українського суспільства в Західній частині України, і її діяльність мала великий вплив на його розвиток. В 1920-1930 рр. ГКЦ згідно з ініційованою Ватиканом «Католицькою Акцією» та оновленою суспільною доктриною католицизму, суттєво активізувала свою пастирську діяльність. Свідченням росту суспільного впливу Церкви в українському суспільстві в Галичині в міжвоєнні десятиліття було, зокрема, збільшення кількості культурно-освітніх закладів, які розвивали свою діяльність під опікою Церкви, та зміцнення в межах українського національного руху католицької суспільно-політичної течії [3, с. 117]. Її становили ряд суспільно-політичних організацій, що вели свою діяльність на ідейних засадах Греко-Католицької церкви та під визначальним впливом греко-католицького духовенства [1, с. 74]. У 1938 р. єпископат ГКЦ у своєму зверненні до українського народу з нагоди 950-ліття хрещення Русі - України наголошував: «Відродження нації можливе тільки на тривких підставах Христової науки» [26, с. 73].

Відомі греко-католицькі ідеологи, публіцисти, зокрема М. Конрад [13], Й. Осташевський [20], К. Чехович [32] у своїх статтях стверджували, що в разі неминучості збройна боротьба в обороні національних інтересів, за національне визволення допускається християнською етикою і суспільною наукою Церкви.

Керуючись такими засадами, в часи першої світової війни Бельгійська католицька Церква на чолі з кардиналом Мерсьє та Польська католицька Церква на чолі з єпископом Бандурським благословили збройний національно-визвольний рух. До речі, подібним чином в 1918-1919 рр. ГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким благословила воїнів Української галицької армії на захист своєї батьківщини проти польської агресії [22, с. 249-250].

Однак в період утвердження панування польської держави в на території України в 1920-1930-х рр. єпископат ГКЦ офіційно засуджував спроби ОУН шляхом збройного терору, організації революційного повстання здобути національне визволення. Наведена вище відмінність позицій Церкви є відповідною відмінності державно-політичних ситуацій, в яких ці позиції були проголошені [30, с. 170] Можна припустити, що тогочасна позиція Церкви щодо застосування збройних засобів з метою національного визволення зумовлювалась не релігійними, а політичними причинами [28, с. 11,26-27]

Проте частина греко-католицьких священиків не поділяла такої позиції єпископату і таємно співпрацювала з ОУН, підтримуючи її діяльність. Зокрема, о. Я. Чемеринський був одним з її провідних членів в середині 1930 рр. [18, с. 273-274]. В 1932 р. в пресовому органі ОУН «Український голос» ОУН вимагала від Церкви повної підтримки своєї революційної позиції в національно-визвольній боротьбі [34].

Вище греко-католицьке духовенство вбачало в терористичній збройній боротьбі ОУН порушення етичних засад християнської релігії, втілення принципу «мета виправдовує засоби», «пересадний» і «шкідливий» патріотизм. Щодо цього митрополит А. Шептицький зазначав: «Божий закон не був би Божим, якщо який-небудь політичний огляд міг би зупиняти його силу. Наука, що від усіх обов'язків звільняє і всі злочини позволяє на службі Батьківщині, - це наука тим страшніша і тим небезпечніша, чим більше може видаватися гарною і благородною. Така наука в наших часах баламутить і зводить на бездоріжжя нашу молодь» [33, с. 3].

З свого боку, діячі ОУН однозначно відкидали такі звинувачення Церкви як неправдиві та політично умотивовані [34]. Протилежно, оунівці проголошували збройну боротьбу вірним способом виконання особою свого християнського обов'язку перед Батьківщиною [11].

У 1935 р. ідеолог українського радикального націоналізму Д. Донцов опублікував збірку пастирських послань бельгійського кардинала Католицької Церкви Мерсьє, який в період німецької окупації Бельгії під час Першої світової війни своїми пастирськими посланнями підтримував бельгійський національно-визвольний збройний опір та проголосив патріотизм найвищим виявом християнської чесноти милосердя [2]. Д. Донцов вказував галицьким українцям на цей чужонаціональний досвід узгодження християнства і націоналізму [6, с. 276,286]. Предметом гострої критики Церкви стала не тільки політична практика, збройна терористична діяльність ОУН, але також її ідеологічна програма, теоретичні засади радикального націоналізму [29, с. 8].

Ідеологія націоналізму, покладена в основу політичної програми ОУН, справді була близькою до абсолютизації нації як найвищої суспільної і загалом людської цінності та її інтересів, відтак мала тенденцію до релятивізації усіх інших позанаціональних цінностей: особистих, групових, чужонаціональних інтересів та понаднаціональних універсальних засад [15, с. 237]. ОУН відстоювала необхідність застосування будь-яких ефективних засобів для здобуття національної державності [21, с. 3-47].

Ідеологічна концепція «чинного» націоналізму Д. Донцова стала об'єктом особливо категоричного багаторічного поборювання ГКЦ та католицької суспільної течії на сторінках періодики. Один з їх представників в 1934 р. дав ідеології Д. Донцова таку прилюдну характеристику: «Злочинний ніцшеанський світогляд ширить отой ідеолог під фірмою націоналізму. Ні, його націоналізм - це не є націоналізм, а щось якраз протилежне. Справжній націоналізм - сполука релігійних почувань з національними, а не розпалювання між ними ворожнечі, це піднесення особистої й громадської моралі на найвищий рівень, а не аморальність у всіх діяннях, це світогляд з Богом і його заповідями, бо тільки такий світогляд може справді обновити й відродити Націю» [25, с. 72-73].

Радикальні націоналісти виразно не протиставлялися християнській релігії та Церквам та однозначно заперечували подібні звинувачування представників ГКЦ та католицького суспільного руху. Незважаючи на тривале пропагування ціннісно чужого християнству «чинного» націоналізму, Д. Донцов одночасно підкреслював необхідність зближення між Церквою і націоналізмом, оскільки: «Похід проти Церкви є рівночасно і похід проти нації», а «Церкві потрібне збереження відпорної сили нації» [7, с. 75].

В 1937 р. у «Вістнику», журналі редагованому Д. Донцовим, була вміщена така реакція на закиди греко-католицьких критиків щодо проти - християнського змісту деяких теоретичних засад та практичних заходів радикально-націоналістичного руху: «На націоналізм кинена анатема не з одних солодких вуст проповідника і мораліста. В чому мізерність і обридливість отої філософії? Просто: візантійці, чи вони «православні» чи «католики» - чужі християнству, чужі католицизму (західному) і чужі всякій Божеській вірі. Вони ні християни, ні патріоти» [23, с. 76].

Програма ОУН в релігійному питанні декларувала свободу релігійної совісті, хоч і виступала за утворення самостійної української національної Церкви та обмеження свободи освітньої діяльності конфесій, що проявляють денаціоналізуючі впливи [21, с. 14-15]. При характеристиці ставлення ОУН до християнської релігії та українських традиційних Церков важливо враховувати вже згаданий вище факт, що багато провідних членів організації були синами греко-католицьких священиків і тому Церква мала суттєвий вплив на формування їхнього світогляду.

Діячі ОУН намагались підкреслювати відповідність ідеології націоналізму засадам християнської релігії. З другого боку, оунівці намагались популяризувати таке розуміння релігії, християнства та його співвідношення з націоналізмом, в якому особлива, а деколи навіть головна вага надавалася нації та націоналізму. Зокрема, в 1932 р. в підпільному «Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН» в Галичині проголошувалось таке співвідношення християнства і націоналізму: «Нація - найвища колективна воля,… єдиний, найвищий синонім волі Абсолюта. Всеціле віддання одиниці ідеї збереження і охорони збірноти нації - це найкращий шлях як особистого вдовілля тут, так і осягнення найвищого ідеалу християнського життя…Через націоналізм до Абсолюта! Отже цих двох понять - націоналізму і релігії не відмежовуємо, а навпаки, зідентифіковуємо.» [11]. В цьому ж році у головному пресовому органі ОУН «Розбудова нації» з цього приводу зазначалося: «Релігійний інстинкт є вроджений усім народам, але форма в яку він виливається є витвором людей. Кожна нація відчуває релігійні поняття на свій лад. Обов'язком Церкви є сповнятись національним змістом і признати національну досконалість за один етап до досконалості вічної» [17, с. 281].

Тогочасна популярність такого світоглядного розуміння співвідношення християнської релігії та націоналізму серед членів ОУН в 1933 р. була відображена у змісті однієї з резолюцій! V Всестудентського конгресу у Львові. На ньому українське студентство, проголошувало: «Українське студентство кладе в основу свого відношення до християнської релігії взагалі і до католицької зокрема засади ідеології українського націоналізму. Християнська релігія… має великі морально-духовні цінності,… коли їх треба розуміти й оцінювати під кутом добра української нації» [24].

Така студентська резолюція викликала категоричне засудження духовенства ГКЦ: Духовенство наголошувало, що ставити засади ідеології українського націоналізму як основу відношення до християнської релігії, в оцінюванні не за думкою Католицької Христової Церкви, а лише під кутом добра українського народу в розумінні того ж націоналізму, є явним безбожництвом; бо це значить ставити націю понад Бога. Очевидно, саме на противагу радикальному націоналізму як ідеології та суспільно-політичному рухові частина греко-католицького духовенства і католицького суспільного руху під покровительством митрополита А. Шептицького розвинули та популяризували в міжвоєнний період ідеологічну концепцію «християнського націоналізму» чи «християнського патріотизму».

Ідеологічна концепція «християнського націоналізму» проголошувала християнську релігію, християнський світогляд та етику найвищим добром нації, єдиною основою для її державного відродження і розвитку, а націю - найвищою із земних цінностей. Ідеологи «християнського націоналізму», спираючись на думки християнських теологів, св. Августина та св. Фоми Аквінського засновували націоналізм на християнській заповіді любові до ближнього, з якої походить обов'язок поліпшити долю найближчих ближніх, себто членів того самого народу, мешканців тієї самої землі, боронити їх від небезпек навіть своїм життям, радісно вмирати «за друзі своя» [16, с. 17].

конфесійний християнство патріотизм націоналізм

Размещено на Allbest.ru