"Острови" римо-католицизму в західних областях України у 1947-1953 роках

Становище РКЦ в західних областях України у 1947-1953 роках, ставлення радянської атеїстичної влади до діяльності римо-католицьких громад і духовенства. Ліквідація УГКЦ, проведення репресивних заходів проти греко-, вірмено- і римо-католицьких церков.

Рубрика Религия и мифология
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 20.08.2013
Размер файла 35,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Острови" римо-католицизму в західних областях України у 1947-1953 роках

Стоцький Я.В.

Історіографія дослідження проблеми в останні роки поповнюється як з українського боку, так і з польського. Автор, враховуючи її, відтворює духовне служіння РКЦ в Західній Україні у сталінський період на джерельних даних державних архівів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Тим самим поглиблює і деталізує становище РКЦ в зазначені роки та розкриває ставлення державної влади до діяльності римо-католицьких громад і духовенства.

Це ставлення було тенденційним, так як Радянська держава сприймала Ватикан як свого ворога, тому не могло бути і мови про толерантність з боку влади до тих майже тридцяти десятків парохій, які діяли легально. Більше того, влада поступово і методично обмежувала їхню діяльність, знімала їх з реєстрації, закривала костьоли. Ці відносини держави і РКЦ виплили на поверхню в кінці 1980-х років, коли в контексті міжконфесійного протистояння виникла проблема повернення громадам їхнього релігійного майна, костьолів, монастирських приміщень. Вона актуальна і в сучасній Україні. Відтворити духовну діяльність релігійних громад і духовенства РКЦ та розкрити репресивні впливи на неї державної атеїстичної влади становить мету даного дослідження.

У другій половині 1940-х років християнського діалогу, розуміння того, що вони є Церквами-сестрами між РПЦ і РКЦ не існувало. Свідченням цього є нарада предстоятелів і представників православних автокефальних Церков у Москві 1948 року, яка проходила із гармонійним врахуванням зовнішньої політики сталінізму. Резолюції даної наради були антиекуменічного і антиватиканського змісту. Більше того, учасники наради в цьому контексті відмовилися від участі в Амстердамській конференції Всесвітньої Ради Церков. Тож і на церковному рівні між Московською патріархією і Апостольським Престолом не було видно конструктивної еклезіологічної перспективи.

Але 7 липня 1952 року було обнародувано Апостольське послання до народів Росії "Sacro vergente anuo" папи Пія ХІІ, яке відкривало дорогу до екуменічного діалогу між РПЦ і Римо-Католицькою Церквою на спільності сопричастя, рівності і розумінні того, що тривала відсутність такого діалогу була пов'язана тільки із нещасливими історично-політичними обставинами. Та все ж такий міжцерковний діалог залежав від стратегії зовнішньо-політичних планів Кремля, а не Московської патріархії.

Тому у 1947-1953-х роках між Ватиканом і Радянським Союзом реальних кроків у здійсненні діалогу не було, тим більше у встановленні двосторонніх дипломатичних відносин. Ватикан дотримувався позиції, що до тих пір, поки в СРСР немає загальної свободи і немає свободи віросповідання, про встановлення дипломатичних відносин чи хоча б якогось продуктивного діалогу - не може йти мови. Тим більше, що СРСР ліквідував УГКЦ, проводив репресії проти трьох гілок католицизму: греко-, вірмено- і римо- Церков. З іншого боку, в цей період розпалювалася холодна війна між Заходом і СРСР, що також не могло не відбитися на ставленні Апостольського Престолу, керованого Пієм ХІІ, до комуністично-атеїстичного сталінського режиму, який, у свою чергу, бачив у Ватикані свого чи не найлютішого ворога. Власне, таке сприйняття Ватикану радянським режимом відбивалося на долі тих уже не чисельних костьолів РКЦ і їх віруючих в Україні, а саме у її західних областях, де ще, на відміну від центрально-східних, жевріли легальні, а де й нелегальні, вогники римо-католицизму. По суті, тут Костьол у сталінський період з другої половини 1940-х років став нещасною сиротою: над ним знущалася чужа йому радянська влада, а рідні (Львівська митрополія РКЦ і Апостольський Престол) - не покинули напризволяще, але й захистити і допомогти не мали змоги. Тільки глибина віри і сила етно-релігійної традиції давали римо-католицизму у Західній Україні вижити. На 1947 рік із кількох сотень римо-католицьких костьолів Львівської митрополії РКЦ залишилося діючими близько трьох десятків, те саме стосується і чисельності римо-католицького духовенства. католицизм духовенство радянський атеїзм

Так, у Львівській області, у першому півріччі 1947 року налічувалося 10 римо-католицьких священиків, котрі обслуговували зареєстровані і діючі костьоли:

• кафедральний костьол Успіння Пресвятої Діви Марії (м. Львів) - адміністратор о. Карл Ящемський (1882 року народження), вікарій о. Станіслав Плошинський (1914 р. н.);

• костьол св. Марії Сніжної (м. Львів) - парох о. Ян Повінський (1872 р. н.), вікарій о. Ян Ольшанський (1919 р. н.);

• костьол св. Антонія Падевського (м. Львів) - парох о. Єронім Кв'ятковський (1913 р. н.);

• костьол св. Марії Магдалини (м. Львів) - парох о. Трушковський (1902 р. н.);

• костьол у Поморянах - парох о. Станіслав Костиловський (1871 р. н.);

• костьол у с. Дунаїв Поморянського району - також обслуговував о. С. Костиловський;

• костьол Успіння Пресвятої Діви Марії у Золочові - парох о. Ян Ценський (1905 р. н.);

• костьол у с. Новосілки Краснянського р-ну - також обслуговував о. Я. Ценський;

• костьол у с. Білий Камінь Олеського району - парох о. Лабарчук;

• костьол св. Станіслава єп. м. у м. Щирець - парох о. Генріх Завала;

• костьол св. Миколая у м. Бібрка - також обслуговував о. Є. Кв'ятковський;

• костьол Воздвиження Святого Хреста у м. Городок - обслуговував о. Є. Кв'ятковський [1,арк.84-85,99-101].

Отже, у цей час у Львівській області легально діючими були тільки 11 костьолів, котрі обслуговували 10 зареєстрованих чи взятих на облік уповноваженого Ради у справах релігійних культів у Львівській області священиків, які прийняли громадянство СРСР і, відповідно, мали радянські паспорти. Зрозуміло, що молодші за віком священики були активнішими у церковно-релігійному житті своїх парохіян, для котрих 12 костьолів було замало. Тому й не дивно, що в червні 1947 року на адресу обласного уповноваженого П. Кучерявого надійшло прохання від 60 римо-католиків м. Великі Мости відкрити їм костьол [1,арк.85-86]. Але уповноважений їм відмовив, мотивуючи тим, що міськрада прийняла рішення про використання колишнього костьолу під міський кінотеатр, а запропоновану під костьол цвинтарну капличку римо-католики м. Великі Мости використовувати не погодилися, тож залишилися ні з чим.

Із вище перелічених костьолів два, будучи діючими, ще не були зареєстровані. Костьол у с. Білий Камінь - через адміністративні зміни кордонів району (раніше це село належало до Золочівського р-ну, а згодом - до Олеського) і костьол Марії Магдалини у Львові - через хворобу о. Трушковського, який не зміг з'явитися для реєстрації.

Одночасно діяли й два костьоли, віруючі котрих не з'являлися на реєстрацію. Це нелегальний костьол, що знаходився у с. Куровичі Глинянського р-ну і легальний у с. Новосілки Краснянського р-ну. Парохіян цих незареєстрованих, тобто нелегальних костьолів обслуговував, без дозволу уповноваженого парох Золочова о. Ян Ценський. Уповноважений заборонив йому обслуговувати ці костьоли доти, доки миряни не надішлють уповноваженому прохання, щоб о. Ян Ценський обслуговував їхні громади [1,арк.86-87]. Але позиція уповноваженого була направленою на зменшення релігійних громад і діючих костьолів. Таким чином формувалася сітка нелегально діючих релігійних громад і костьолів, котрі на свій страх і ризик нелегально обслуговували парохи сусідніх (умовно легальних) парохій РКЦ.

Тож, якщо у 1940 році у Львівській області легально діяли 227 костьолів, то у 1948 році - тільки 12. Зрозуміло, що основною причиною такого зменшення була депортація поляків у Польщу. Але ті 10 священиків РКЦ серед майже 20 тис. римо-католиків Львівщини, котрі не переселилися до Польщі, проводили активне душпастирування, особливо серед молоді. Вони системно катехизували дітей, підготовляючи їх до конфірмації, котру урочисто проводили у костьолах. Окрім недільних і святкових літургій, відправляли й щоденні, у котрих брали участь до чверті мирян парохії.

Комуністичною владою було цілком паралізовано в західних областях України римо-католицьке чернече життя. Якщо на 1940 рік у Львівській області налічувалося 34 монастирі РКЦ, то у 1948 році не було жодного діючого, як і в Станіславській та Тернопільській областях. Тільки у Дрогобицькій області був один діючий чоловічий монастир. Він знаходився у м. Мостиська і налічував 2 ієромонахів і 2 ченців-братів. Монастир не мав ніякого господарства, навіть городу. Монахи жили з інтенцій віруючих. Від переселення у Польщу вони відмовилися. Настоятель монастиря о. Франц Калужевський мав великий вплив на оточуючі польські прикордонні села, і як вважав уповноважений по Дрогобицькій області А. Бурик, грубо порушував законодавство про культи, бо "організував харчовий пункт при монастирі, де годував 30-50 осіб, в т. ч. й німецьких військовополонених..." [2,арк.172].

Тому, за розпорядженням уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР по УРСР П. Вільхового, цей "харчовий пункт" був закритий, а 14 травня 1948 року органами МДБ було застосовано т. зв. паспортний режим до ченців монастиря, і вони були переселені у монастир до Самбора, котрий влада й закрила у 1950 році.

Подібне, до речі, сталося із їдальнею для пристарілих, яка діяла при кафедральному костьолі у Львові і утримувалася за рахунок костьолу. Її обласним уповноваженим було зачинено у третьому кварталі 1948 року, незважаючи на прохання групи 30 пристарілих жінок, яке вони направили в облвиконком і до уповноваженого. Влада виявилася черствою до цього прохання й залишила без щоденного дармового обіду цих пристарілих, не запропонувавши їм натомість нічого. Та римо-католицьке духовенство не зменшувало своєї активності. Навпаки, у третьому кварталі 1948 року до обласного уповноваженого надійшло прохання від римо-католиків м. Винники дозволити відкрити їм для відправ пустуючого тут костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії [2,арк.204]. Також він отримав прохання від городоцьких парохіян польської національності, щоб їм замість діючої каплиці на цвинтарі передати в користування костьол Воздвиження Святого Хреста, який знаходився у центрі міста, і котрий влада вже встигла використовувати його під зерносховище. Ще уповноваженому надійшло прохання, підписане парохіянами з окраїни Львова і сусідніх сіл про передачу їм костьола св. Мартина, що знаходився в центрі Львова. Усі ці прохання уповноважений відхилив з таких причин:

• у списках, поданих для відкриття костьола св. Мартина вписано багато т. зв. мертвих душ, неповнолітніх і тих, хто переселився в Польщу, тому, уповноважений вважав ці списки фіктивним і не юридичним документом;

• поляки римо-католики, котрі населяли окраїни м. Львова, проживали на відстані 3-4 км від діючих у місті костьолів, тож могли їх відвідувати, а костьол св. Мартина з 1947 року влада передала в оренду військовій частині;

• м. Винники знаходиться за 8 км від діючого у Львові костьола св. Антонія, який віруючі Винників відвідували, тому ця недалека відстань не дозволяла відкривати для них костьол у Винниках;

• віруючим м. Городок було відмовлено, тому що діюча їхня каплиця знаходилася у центрі міста і вміщала усіх парохіян, а колишній костьол було передано в оренду управлінню Заготзерна [2,арк.205].

Отож, уповноважений знаходив різні причини, щоб не дозволити відкрити нові костьоли, бо це привело б до активізації віруючих і служило б дисонансом для атеїстичної ідеології.

У третьому кварталі 1948 року на Львівщині налічувалося 12 діючих костьолів, 10 священиків і 8 органістів.

Орієнтовна чисельність практикуючих віруючих у цих костьолах за даними обласного уповноваженого була такою: кафедральний костьол (м. Львів) - 2500 віруючих, св. Марії Магдалини (м. Львів) - 1000, св. Марії Сніжної (м. Львів) - 1200, св. Антонія (м. Львів) - 1500, м. Золочів - 1000, м. Щирець - 100, м. Поморяни - 150, с. Білий Камінь Олеського р-ну - 90, м. Городок - 50, м. Бібрка - 60, с. Новосілки Краснянського р-ну - 50, с. Дунаїв Поморянського р-ну - 50. Разом - 7750 активних практикуючих віруючих [2,арк.204].

У 1948 році обласному уповноваженому Ради у справах релігійних культів у Львівській області П. Кучерявому вдалося перевести зі Львова у Кам'янець-Подільський о. Яна Ольшанського як одного з найактивніших пастирів, а в кафедральному костьолі став служити о. Францисканин Рафаїл Керницький (1912 р. н.).

Закрита уповноваженим їдальня для пристарілих, яка діяла при кафедральному костьолі Львова понад 100 років, все ж таємними і щирими стараннями парохіян продовжувала своє існування. Бо на вечірню літургію, парохіяни через бічні двері приносили різні продукти харчування, начебто для священиків, а, насправді, ці продукти йшли для приготування щоденних, але вже нелегальних обідів для пристарілих людей [2,арк.225].

У 1947 році у Станіславській області були діючими 7 релігійних громад римо-католиків, котрі мали 6 зареєстрованих костьолів: у Станіславі, Бурштині, Болехові, Букачівцях, Ценяві і Вижниці (до останнього також належала громада Кут). Чисельність практикуючих віруючих у цих громадах становила понад 2000 осіб, котрих обслуговували 2 священики: отці Войтек Ольшовський і Юзеф Сліпко.

У 1948 році через відсутність постійного пароха були зняті з реєстрації громади у Ценяві і Кутах [3,294]. А 27 серпня 1949 року обласним уповноваженим Ради у справах релігійних культів Г. Прокопенком було знято з реєстрації (заборонено відправи для громад Станіслава і Бурштина) о. В. Ольшовського. Підставою послужило те, що о. Ольшовський без дозволу уповноваженого Г. Прокопенка виїхав 14 серпня того ж року у м. Бурштин, де уділив св. Тайну єлеосвячення вмираючому парохіянинові. Костьольний комітет м. Станіслава, де парохом був о. Ольшовський і мав дозвіл на відправи й у Бурштині, з проханням відмінити цю заборону о. Ольшовському звертався і до облвиконкому, і до уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР І. Полянського. Та рішення обласного уповноваженого не було скасовано, хоча о. Ольшовському не заборонялося зареєструватися при одному із діючих костьолів в іншій області. Незабаром на його місце, за проханням віруючих римо-католиків Станіслава, єдиний митрополит РКЦ в СРСР, архієпископ-митрополит Ризький Антоній Спрінгович з дозволу уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР в Латвійській РСР Рестберга та за погодженням з уповноваженим Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР в Українській РСР П. Вільховим призначив настоятелем (парохом) у м. Станіславі о. Язепа Павіланіса (1914 р. н.), котрого 4 грудня 1950 року уповноважений Г. Прокопенко зареєстрував парохом для римо-католицької громади м. Станіслава [4,арк.62-84]. Зауважимо, що реєстрація уже не поширюється на громаду Бурштина, на відміну від реєстрації о. Ольшовського.

У 1949 році селищна Рада запропонувала цій громаді провести необхідний ремонт костьолу, але громада цього не виконала. У 1950 році Бурштинський райвиконком повторно наполіг, щоб громада все ж зробила ремонт костьолу, але та знову відмовилася, мотивуючи це відсутністю будь-яких засобів для ремонту. Цю відмову райвиконком оформив актом, підписаним вже не повною "двадцяткою" (бо чотири віруючих вийшли із її складу), членами костьольної ради і ревізійної комісії, в якому вони зазначали, що через відсутність засобів не можуть провести ремонт костьолу і також не можуть укомплектувати повну "двадцятку", з якої вже вибуло декілька осіб, котрих замінити ніким.

Враховуючи все це, райвиконком виступив із проханням зняти цю громаду з реєстрації. Уповноважений, виходячи із вищесказаного і враховуючи, що в смт. Букачівці, котре знаходиться на відстані 10 км від Бурштина, є зареєстрована римо-католицька громада, діючий костьол і там же мешкає парох о. Юзеф Сліпко, що дає можливість залишкам римо-католицької громади Бурштина здійснювати релігійні відправи у Букачівцях. Тому уповноважений, враховуючи ці обставини і прохання Бурштинського райвиконкому, прийняв рішення просити Раду у справах релігійних культів при РМ СРСР дозволити зняти з реєстрації римо-католицьку громаду Бурштина як таку, що розпалася. З таким же проханням він звернувся до Станіславського облвиконкому. На підставі цього подання Станіславський облвиконком погодився з висновками обласного уповноваженого про зняття з реєстрації громади РКЦ Бурштина. А 30 жовтня 1950 року Рада у справах релігійних культів при РМ СРСР постановила (протокол № 15) погодитися із представленням Станіславського облвиконкому про закриття костьолу у Бурштині та передачі його приміщення під районну бібліотеку з правом переобладнання [5,арк.47-54].

7 лютого 1951 року комісія в складі представників костьольної ради Бурштина і Бурштинського райвиконкому та райфінвідділу склали акт про те, що костьольна рада здає, а райвиконком приймає костьол та майно, яке у ньому є. За актом опису майна було 26 позицій, в т. ч. лавки, шафи, покривала, килим, дзеркало тощо.

Але, що характерно, уже на другий день, 8 лютого, церковний комітет православної церкви Бурштина попросив райвиконком і райфінвідділ частину костьольного майна передати йому. І райвиконком одразу ж погодився [5,арк.55-57].

Отже, із закриття костьолів користало не тільки народне господарство, але й російське православ'я.

За подібною схемою відбувалися зняття з реєстрації інших релігійних римо-католицьких громад та закриття костьолів. Таким чином, на 1954 рік у Станіславській області залишилося діючими три костьоли і три релігійні громади РКЦ у Станіславі, Болехові і Букачівцях. Перші дві обслуговував о. Язеп Павіланіс, а третю - о. Юзеф Сліпко. Чисельність віруючих не перевищувала 2000 осіб [6,арк.6].

Якщо у 1947 році уповноваженим Ради у справах релігійних культів у Тернопільській області було зареєстровано 10 римо-католицьких громад, то в 1948 році до них додалася ще одна громада - с. Галущинці Підволочиського району, котру в 1948 році зареєстровано в уповноваженого Ради у справах релігійних культів.

Збільшилася на 315 віруючих загальна кількість римо-католиків в області, і на 1 січня 1949 року вона становила 2866 чоловік [7,арк.25].

Уповноваженому І. Чирві вдалося заборонити отцю Маркелу Високінському приїздити із міста Дубно і обслуговувати римо-католицькі громади у Кременці та Галущинцях. Та це ніяк не означало, що богослужінь, хай не щонедільних, у цих парохіях не проводилось, або не здійснювалися ті чи інші потреби віруючих (хрещення, вінчання, похорони).

Для прикладу, в Кременці у 1948 році відправлено 2 хрещення, 1 вінчання, 19 похоронів; у Шумську - 3 похорони; в Збаражі - 3 хрещення і 5 похоронів; а в Галущинцях - 3 хрещення і 11 похоронів [7,арк.25].

Всього ж, упродовж 1948 року в 11 римо-католицьких парохіях Тернопільщини здійснено 58 хрещень, 28 вінчань, 79 похоронів. Їх відслужили 6 отців, котрі у той час були в області: Броніслав Мерецький, Казимир Фейшакер, Яків Мацишин, Юзеф Адамчик, Казимир Галицький і Станіслав Вичисаний.

Не маючи фактів ворожого ставлення до заходів радянської влади з боку духовенства і віруючих римо-католиків, уповноважений Ради у справах релігійних культів І. Чирва, все ж зробив висновок, що в майбутньому Римо-Католицька Церква в області "відживе свій вік" [7,арк.34].

Але присутність римо-католицизму в області насторожувала обласного уповноваженого, бо "якщо взяти до уваги фанатизм віруючих цієї Церкви і ту обставину, що частина священиків спеціально залишена духовним центром в СРСР для відповідної роботи серед віруючих, котрі не виїхали до Польщі", то, як далі зазначає уповноважений, "ця обставина змушує бути особливо пильним і систематично вивчати діяльність духовенства та церковного активу вказаної Церкви" [7,арк.34].

Що ж до римо-католиків на Тернопільщині, то якщо на 1945 рік вони мали 316 релігійних громад, то в зв'язку з виїздом-переселенням польського населення до Польщі, на 1949 рік залишилося тільки 11 громад римо-католиків [7,арк.57-58], котрі мали свої костьоли. Одночасно пустували з вищезгаданої причини 259 костьолів і 45 каплиць [7,арк.54], котрі уповноважений Ради у справах релігійних культів І. Чирва пропонував своєму начальству використати для культурних і громадських потреб області.

Через незначну чисельність польського населення в області та від'їзд молоді на навчання чи працю в інші області у 1949 році стався як розпад, так і злиття деяких римо-католицьких громад, тому їх залишилося тільки 7 із 2100 віруючими.

Це такі громади (за місцем знаходження парохіяльного костьолу та з врахуванням адмінреформи в області): м. Борщів - 200 віруючих; м. Кременець - 283; с. Коралівка Борщівського району - 190; с. Лосяч Борщівського району - 155; с. Ридодуби Чортківського району - 325; с. Хом'яківка Чортківського району - 275; м. Підволочиськ - 225; с. Галущинці Підволочиського району - 357 віруючих. Як бачимо, чисельність віруючих римо-католиків із вищезазначених причин зменшилася на 766 осіб.

Ці парохії у 1950 році обслуговували священики: у м. Борщів - о. Ю. Адамчик, у с. Хом'яківка - о. К. Фейшакер, у с. Ридодуби - о. Я. Мацишин, у с. Лосяч - о. К. Галицький, у с. Коралівка - о. С. Вичисаний, у м. Підволочиськ - о. Б. Мерецький [7,арк.80].

Тільки у м. Кременці і в с. Галущинці не було постійного пароха, тому місцеві громади обслуговували вищезгадані отці, або й навіть о. М. Високінський - парох м. Дубно Рівненської області Луцької дієцезії, котрий все ще обслуговував громаду м. Кременця, котра до 1940 року територіально належала до цієї дієцезії. Та оскільки він був з іншої області і дієцезії, то згодом уповноважений Ради у справах релігійних культів о. Чирва йому це заборонив. Пізніше і місцевим ксьондзам уповноважений забороняв обслуговувати громади Кременця і Галущинців, прагнучи зменшити їхню релігійну активність.

Так, на Пасху 1950 року отці Б. Мерецький та Я. Мацишин провели святкову літургію в м. Кременці, за що отримали категоричне попередження від уповноваженого І. Чирви, котрий пригрозив їм відібрати документи і позбавити права на будь-які відправи.

З цього випливає, що громади Кременця і Галущинців, не маючи постійного пароха, не мали й постійної духовної опіки, на відміну від інших римо-католицьких громад області. Тому, ці дві громади молитовні зібрання в костьолах проводили переважно без ксьондзів.

Зрозуміло, така ситуація активізувала римо-католицьке духовенство в області, метою якого було в даному контексті не допустити відпливу своїх парохіян на стежку релігійної байдужості. Тому воно свідомо йде на порушення встановленого уповноваженим Ради у справах релігійних культів порядку, культивуючи обслугу віруючих вдома, а також за межами своєї парохії. Особливо рішуче поводилися отці Б. Мерецький і Я. Мацишин. Таким чином, було охоплено майже всю польську меншину області. Навіть у тих населених пунктах, де була незначна кількість поляків, котрі не мали діючого костьолу, було створено невеличкий релігійний актив, котрий мав прямі контакти із ксьондзом найближчої парохії. Нелегально використовували для відправ пустуючі костьоли і каплиці. Але, якщо такої можливості не було, то у святкові релігійні дні діючі костьоли відвідували поляки, котрі проживали за 50 кілометрів від них. Такий стан справ не міг не насторожити уповноваженого Ради у справах релігійних культів у Тернопільській області. Тому проти діючого римо-католицького духовенства починається збір різних компроматів, де у формі характеристики дається оцінка на лояльність до радянської влади кожного ксьондза.

Священики РКЦ Львівщини приділяли велику увагу релігійному вихованню молоді, щоб не допустити їх під вплив матеріалістичного світогляду. Так, при кафедральному костьолі, отці Карл Ящемський і Станіслав Плошинський постійно катехизували молодь шкільного і дошкільного віку, прагнули створити релігійні братства для молоді, готували дітей до конфірмації. Це занепокоїло уповноваженого, внаслідок чого Львівський обком КП(б)У видав розпорядження усім секретарям парторганізацій навчальних закладів про активний розвиток політико-виховної роботи в школах і вузах. Уповноважений категорично заборонив ксьондзам відривати молодь від навчання в школах і втягувати в костьольне життя, бо це ще й суперечило законодавству про культи, а власне, про відокремлення церкви від школи. Але, якщо діяльність львівського римо-католицького духовенства уповноважений міг проконтролювати ледь не щодня, то життя діючих парохій РКЦ в районах області він міг спостерігати тільки періодично. Але і з таких спостережень він прийшов до висновку, що багато молоді на периферії відвідує костьоли. Причину цього він вбачав не тільки в більшій релігійності периферійних парохій, але ще й у тому, що в районних містечках і селах майже не діяли клуби, бібліотеки, не проводилася комсомольським активом культурно-масова робота серед молоді, а райкоми КП(б)У питання релігії пустили на самоплин.

У першому півріччі 1949 року, в березні і в квітні, померли два ксьондзи РКЦ: о. Станіслав Плошинський із кафедрального костьолу і о. Ян Повінський із костьолу св. Марії Сніжної.

На Львівщині у 1949 році створилася критична ситуація нестачі священиків РКЦ. Крім двох померлих отців, ще двоє через похилий вік не відправляли літургій. Тож залишилося практично діючих шість отців: три у Львові і три в районах, але на прохання духовенства РКЦ Львова дати дозвіл на приїзд для служіння кільком отцям з інших областей - уповноважений не погоджувався. Бо влада дотримувалася принципу, що зменшення чисельності духовенства призведе до падіння активності релігійного життя римо-католицьких громад. У цьому контексті характерним є те, що на ім'я уповноваженого Ради у справах релігійних культів у Львівській області з 1945 року до 1950 року надійшло 13 заяв-прохань від римо-католицьких віруючих про дозвіл на відкриття костьолів для їхніх громад. І тільки одне прохання уповноважений задовольнив - було відкрито костьол св. Марії Магдалини у Львові [7,арк.80].

Під кінець 1949 року у Львівській області із 12 зареєстрованих ксьондзів залишилося тільки 5, котрі продовжували служіння, тому що за 1949 рік три священики - Повінський, Плошинський і Трушковський зі Львова померли, о. Кв'ятковського МДБ заарештувало, о. Ольшанський переїхав в Кам'янець-Подільську область, о. Стопа - у Дрогобицьку область, а о. Лабарчука було паралізовано [7,арк.80].

У Львові діючими залишилися лише два ксьондзи - отці Ящемський і Керницький, котрі обслуговували тільки кафедральний костьол. В інших трьох костьолах літургії не було кому проводити, тому кафедральний костьол був переповнений парохіянами з цих трьох костьолів. Це подіяло на уповноваженого, який вважав "політично доцільним" дозволити ще двом отцям здійснювати літургії в костьолах св. Марії Магдалини і св. Антонія. Цими отцями були Ігнатій Хвірут (1887 р. н.), звільнений із 5-річного ув'язнення, яке відбув за статтею 54-10 ч. 2 КК УРСР та

о. Мартин Карась, котрий у 1949 році прибув до Львова із Дрогобича і мав львівську приписку [8,арк.72]. Якось непомітно із числа діючих львівських костьолів випав костьол св. Марії Сніжної, який залишався без священичої обслуги. Власне, цей костьол, а також ще два костьоли: у с. Білий Камінь Олеського р-ну і в м. Бібрка обласний уповноважений запланував у другій половині 1950 року закрити через їх невідвідуваність віруючими і через те, що віруючі не сплачують костьольних податків. Тому уповноважений вважав, "що закриття трьох костьолів буде правильним і політично доцільним" [8,арк.72]. Та все ж основною причиною була не в діях віруючих, бо це - наслідок, а те, що природно зменшилася чисельність ксьондзів. Реєструвати ж нових уповноважений не бажав. На 12 діючих ще із 1950 року костьолів припадало 6 священиків, котрі систематично проводили відправи у 4 костьолах. Реально на 8 периферійних костьолів припадало тільки 2 ксьондзи. Така ситуація давала підстави уповноваженому стверджувати, що "відвідуваність костьолів скоротилася до мінімуму" [9,арк.21].

Це було доброю нагодою для влади активізувати атеїстичну пропаганду, особливо серед молоді, а також роботу з ліквідації римо-католицьких релігійних фігур. Так, у Львові на площі Міцкевича влада зняла камінну фігуру Матері Божої, були також зняті фігури у смт. Новий Яричів, м. Винники і в інших населених пунктах. Ця атеїстична акція поширювалася на всю область.

На 1 квітня 1951 року у Львівській області було 9 діючих костьолів, у котрих служило 6 ксьондзів [9,арк.86-87]. З цього випливає, що три вищезазначені костьоли (св. Марії Сніжної у Львові, Бібрці, і Білому Камені) уповноважений закрив. А прохань віруючих РКЦ про відкриття нових костьолів до уповноваженого вже не надходило.

Ця ж чисельність костьолів збереглася й у 1953 році. Їхня географія була такою: 3 костьоли у Львові і по 1 в Золочові, Городку, Новосільці, Дунаїві, Поморянах, Щирці. Це на понад 20 тис. поляків римо-католиків Львівщини. Тому римо-католики Куликівського, Винниківського, Новояричівського, Івано-Франківського й інших районів області відвідували костьоли Львова. А до діючих костьолів Золочова, Городка, Новосілки, Щирця на відправи приходили віруючі РКЦ і з сусідніх районів.

Парохами цих 9 діючих костьолів були тільки 5 священиків: 2 у кафедральному костьолі (о.о. Керницький і Ящемський), 1 - у костьолі св. Антонія (о. Хвірут), 1 - у костьолі Золочова (о. Ценський), 1 - у костьолі Поморян (о. Костиловський). В інших 5-ти костьолах (св. Марії Магдалини у Львові, в Щирці, Новосілках, Городку і Дунаєві) постійних парохів не було, тому періодично тут проводили літургії, св. Таїнства і обряди перелічені вище отці. Але парохіяни цих костьолів прагнули мати постійні відправи. Тому громада Щирця шукала для себе ксьондза і вела перемовини з о. Яном Рабаром з м. Долини Станіславської області, котрий дав згоду на постійну службу (з переїздом), але за умови, що його зареєструє уповноважений. Так само громада костьола св. Марії Магдалини зі Львова знайшла для себе пароха - о. Антонія Дзакана, настоятеля костьола в Янушах Вільнюської області Литовської РСР, котрий направив заяву, що погоджується бути парохом костьолу св. Марії Магдалини [9,арк.89].

На діючих 5 священиків РКЦ Львівщини обласний уповноважений склав характеристики їхнього священичого служіння, котрі свідчать про прискіпливий контроль уповноваженого за кожним кроком і подихом цих душпастирів.

Про те, що духовне життя РКЦ Львівщини, незважаючи на поступово зростаючу атеїстичну пропаганду влади, не міліло, свідчать хоча б такі порівняльні дані: якщо у 1950 році у кафедральному костьолі було проведено св. Таїнств хрещення 134 і шлюбу 47, то в 1953 році відповідно 125 і 61 [9,арк.93].

Як слушно зазначив уповноважений в контексті науково-атеїстичної пропаганди у Львівській області, є "великий пробіл" [9,арк.93]. Якщо Товариством з розповсюдження політичних і наукових знань з 1 січня 1953 року до 1 жовтня 1953 року у Львівській області було прочитано на всі теми 9730 лекцій, то з них на науково-атеїстичну тематику тільки 250 [10,арк.152]. А в таких районах, як Заболотцівецькому, Нестеровському, Підкамінському, Красненському на атеїстичну тематику не було прочитано жодної лекції.

Статистична діяльність Римо-Католицької Церкви у 1951 році в Тернопільській області була такою: всього парохій - 8; кількість віруючих - 1422; середня відвідуваність костьолів - 520, у свята - 980 відвідуючих; проведено хрещень - 64, вінчань - 27, похоронів - 66 [11,арк.142].

Детальнішими є статистичні дані діяльності Римо-Католицької Церкви на Тернопільщині у 1952 році: всього парохій - 8; кількість віруючих - 1422; середня відвідуваність костьолів - 399, у свята - 990 відвідуючих; проведено хрещень - 36, похоронів - 59; приступили до конфірмації - 40, всього було уділено (дано) святих причасть - 5110 [12,арк.59].

Якщо порівняти статистику 1952 року з 1951-м, то побачимо, що збільшилися число вінчань, хрещень і відвідуваність костьолів віруючими у святкові дні. Тож римо-католицькому духовенству вдалося не тільки втримати релігійність своїх парохіян, але й активізувати діяльність.

Це було б неможливим без активних костьольних рад. Всього у костьольних радах і ревізійних комісіях було 54 віруючих. За віком вони поділялися таким чином: до 39 років - 5 чоловік, від 40 до 59 років - 28 чоловік, старші - 21 чоловік. 40 із них переважно працювали в колгоспах, а 14 були непрацездатними.

За освітою вони поділялися так: початкову (4 - класну) освіту мали 37 чоловік, шестикласну - 6 чоловік, решту були неграмотними [12,арк.75]. Як бачимо, їх освіта і службове становище не могли суттєво впливати на активізацію віруючих польської меншини, але їх глибока релігійність, свідоме відчуття традиції, прагнення зберегти свою самототожність, щоб не розчинитися в релігійно-національному полі українців, тобто не асимілюватися, витворили серед них поглиблену релігійність, тому Костьол став для них релігійно-національним спасінням. І важливим є те, що таке розуміння ролі Костьолу було й в римо-католицького духовенства області. Тому це духовенство, незважаючи на заборони уповноваженого Ради у справах релігійних культів, йшло і доходило до кожної польсько-римо-католицької родини в найглухіші закутки області, щоб підтримати їх духовно, щоб не згас вогонь віри предків.

Одночасно цьому сприяло й те, що на 1953 рік (про який іде мова) діяльність підпілля ОУН і УПА радянською системою було зведено майже до нуля.

Якщо в попередні роки ворожнеча між українцями і поляками була дуже гострою, і ті польські родини, котрі залишилися на цих теренах, намагалися приховати свою національну приналежність, то тепер, коли підпілля ОУН і УПА було майже ліквідоване, поляки почали відкрито говорити, що вони є поляками, і навіть висувати вимоги до влади щодо відправлення своїх релігійних потреб (напевно, не без підказки діючих ксьондзів).

Так, наприклад, у вересні 1953 року до уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Тернопільському облвиконкомі І. Чирви звернулася делегація поляків сіл Старого Скалату, Скала-Подільської і Полупанівки Скалатського району дозволити їм релігійні відправи. Але уповноважений, завданням котрого було зменшення релігійності в області, зрозуміло, їм відмовив, мотивуючи це тим, що їх релігійна громада не зареєстрована, у них немає діючих костьолів та священика [12,арк.108].

Тому цим та іншим польським римо-католицьким громадам не залишалося нічого іншого, як їздити за десятки кілометрів до найближчих діючих римо-католицьких парохій або проводити в себе нелегальні відправи в пустуючих капличках і костьолах. Всі вищеперелічені причини призвели до того, що чисельність віруючих у 1953 році зросла і становила 1448 чоловік. До того ж - тільки в цих облікованих 8 парохіях. А якщо сюди долучити ті польські родини, які не мали своїх парохій, і, як побачимо згодом, діяли нелегально, то чисельність віруючих римо-католиків зросте ще на кілька сотень.

Не варто забувати й того, що з діючих римо-католицьких костьолів користали підпільні греко-католики й римо-католики з сусідніх областей. Тож діючі легально, як і діючі нелегально римо-католицькі костьоли насправді були життєдайними островами католицизму в західних областях України.

Джерела та література

1. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). - Ф.Р.1332. - Оп.2. - Спр.8.

2. ДАЛО. - Ф.Р.1332. - Оп.2. - Спр.9.

3. Андрухів І. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 роки. Історико- правовий аналіз. - Івано-Франківськ, 2004.

4. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф.Р.388. - Оп.2. - Спр.54.

5. Андрухів І. у монографії "Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 роки. Історико-правовий аналіз", м'яко кажучи, помиляється, коли на стор. 294 пише: "А на початку 1949 р. КДБ (тоді це називалося МДБ - Я. С.) заарештувало ксендза (саме так написано це слово - Я. С.) Ольшовського В., в зв'язку з чим припинили своє існування римо- католицькі громади в Станіславі, Бурштині та Болехові".

6. ДАІФО. - Ф.Р.388. - Оп.2. - Спр.53.

7. ДАІФО. - Ф.Р.388. - Оп.2. - Спр.88.

8. Державний архів Тернопільської області (далі - ДАТО). - Ф.П.1. - Оп.1. - Спр.1454.

9. ДАЛО. - Ф.Р.1332. - Оп.2. - Спр.13.

10. ДАЛО. - Ф.3. - Оп.4. - Спр.170.

11. ДАТО. - Ф.П.1. - Оп.1. - Спр.2127.

12. ДАТО. - Ф.П.1. - Оп.1. - Спр.2325.

13. ДАТО. - Ф.П.1. - Оп.1. - Спр.2521.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Власть Папы. Кардинальное отличие православной точки зрения от католической. Возвышение Римского Епископа. Структура, основные направления деятельности и социальное учение современной римо-католической церкви, отношения с русской православной церковью.

    курсовая работа [58,6 K], добавлен 30.01.2013

  • Знайомство з основними проблемами помісності української церкви, їх викладення у працях І. Огієнка. Аналіз ідеї створення помісної церкви в творах католицьких авторів. Погляди глав сучасних патріархатів, Московського патріархату та кардинала Гузара.

    реферат [54,8 K], добавлен 20.06.2012

  • Историческое развитие отношений церкви и государства в Римской империи. Существенные различия в подходах к проблеме взаимоотношений православия и римо-католичества с государством. Реакции русской православной церкви по поводу отречения Николая II.

    сочинение [18,7 K], добавлен 12.01.2014

  • Власть папы в Церкви как высшая и юридически полная власть над всей католической церковью. Структура и устройство Римо-Католической Церкви. Сущность и особенности апостольского преемства в Московской Патриархии. Структура Русской православной Церкви.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 30.01.2013

  • Характерні ознаки "релігійного ренесансу" 1990-х рр., виникнення значної кількості нових релігійних громад. Найсильніші позиції Української православної церкви Київського патріархату. Відродження та активізація діяльності церков національних меншин.

    контрольная работа [26,1 K], добавлен 24.09.2010

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.