Філософські аспекти взаємовідносин релігії та атеїзму, як складової частини нової світоглядної культури, в контексті праць інтелігенції СРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські аспекти взаємовідносин релігії та атеїзму в контексті праць інтелігенції СРСР

Котляр Г.Є.

Атеїзм, як складова частина нової світоглядної культури, є соціокультурним, історичним явищем. Результатом його впливу на суспільну свідомість є виробництво та споживання нових духовних цінностей, альтернативних релігійним. На особистісному рівні він формує внутрішні переконання людини. Волюнтаристські спроби перетворити атеїзм в інструмент антигуманної політики призводять лише до руйнівних наслідків у сфері духовної культури. "Але чи можливо зрівнювати глупоту, фанатизм, войовничу неосвіченість з тим вільнодумством, атеїзмом, які народжуються з могутнього древа культури та неподільно пов'язані зі ствердженням права на свободу совісті?" [1,3].

Дійсно, атеїзм нерозривно пов'язаний зі свободою совісті та думки, критичним ставленням до прояву догматизму, авторитаризму, тоталітаризму. Свідомий атеїзм, розвінчуючи релігійний культ, формує у свідомості людини негативне ставлення до будь-яких видів культу особистості, тому такий атеїзм для тоталітарного режиму був ледь не гірше самої релігії [2,79].

В статті розглянемо філософські аспекти релігії та атеїзму, спираючись на твори інтелігенції Радянського Союзу.

Глибоке і всебічне дослідження політики більшовицької держави, особливо в період її становлення, доводить тезу, що влада і суспільство замість того щоб шукати можливості для взаєморозуміння, співпраці, чи хоча б компромісу, вдавалися до залякування один одного. Постійних переслідувань з боку владних структур зазнавало духовенство. Репресії проти духовенства розглядалися більшовиками як один із засобів боротьби з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, радянська влада широко користувалася різноманітними методами: від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над священнослужителями. В результаті масових операцій були заарештовані практично всі ієрархи Української автокефальної православної церкви, майже повністю позбавлені своїх пасторів римо католицькі громади.

Сфабриковані слідчі і судові матеріали ставили за мету не лише розкрити "реакційну суть духовенства", а й показати його "нерозривний зв'язок з іноземними розвідками, терористичними організаціями, з диверсійними групами". Як правило, репресії проти духовенства і віруючих, супроводжувались закриттям культових споруд, вилученням церковних цінностей, галасливими пропагандистськими кампаніями [3,120].

Репресії підірвали соціальні корені релігії, відкрили широкий шлях секуляризації культури. Проте, релігія продовжувала виявляти ідеологічний та психологічний вплив на віруючих. І якщо класові позиції церкви були швидко розпізнані трудящими у перші роки революції, то осмислення сутності релігії та атеїзму було далеко не швидкою та не простою справою.

Більшовицькою владою були проголошені найгуманніші цілі створення нового суспільства, вільного від експлуатації, соціальної несправедливості, убогості, неосвіченості та забобонів. Все це не могло не відобразитися на свідомості віруючих. У 20 ті роки спостерігався масовий відхід населення від церковних організацій. Звісно, розрив з церквою ще не означав втрату релігійних почуттів та уявлень.

Ситуація у сфері духовної культури загострювалась тим, що більшість населення знаходилася на низькому культурному рівні і не мала свідомого ставлення до складних проблем релігії та атеїзму. В перші роки революції, коли в країні йшла громадянська війна, виник феномен вульгарного атеїзму, який тільки посилював ідеологічну конфронтацію в суспільстві. Можна погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що до цього моменту історії у нас об'єктивно було вироблено негативне ставлення до релігії, але не було ще терпимості та правосвідомості. І коли був зметений тонкий прошарок інтелігентів революціонерів, яким була притаманна світоглядна толерантність, знизу піднялись прошарки, здатні сприйняти нову революційну ідеологію лише в квазирелігійній та догматичній формі. "Свідомість мільйонів новозвернених "марксистів" так само не могла допустити, що діють церкви, в яких відкрито пропагується "реакційна ідеологія", як більше півтори тисячі років тому свідомість християн, що прийшли до влади у Римській імперії, не могла допустити, що у язичеських храмах продовжується "служіння демонам" [4,10].

Виникала важлива в теоретичному та практичному плані проблема взаємовідношення атеїзму та релігії в ході революційної перебудови суспільства. З одного боку, марксистська спадщина включала гуманістичні принципи побудови нового суспільства, в тому числі і повну свободу совісті, а з іншого боку, ця спадщина виражалася у безкомпромісній боротьбі з релігійними поглядами. З одного боку, більшість населення все ще сприймала православну віру як елемент побутової культури, з іншого боку, офіційне православ'я вже дискредитувало себе і само підготувало ґрунт для масового атеїзму. релігія атеїзм ідеологія інтелігенція

На нашу думку, революція лише яскраво висвітлила ці суперечності, актуалізувала проблему, про яку йшлося у попередньому розділі дослідження. Ця проблема настійно потребувала теоретичного і практичного вирішення. Але культурного досвіду вирішення подібних суперечностей в суспільстві не було.

Однак в перші ж місяці революції були зроблені реальні кроки, спрямовані на духовне оновлення суспільства, вільний вибір ціннісних орієнтацій. У січні 1918 року був прийнятий декрет СНК "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви". Пункт 3 говорив: "Кожний громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Будь-які правопозбавлення, пов'язані із сповіданням будь-якої віри або несповіданням віри, відміняються" [5,114]. Вперше у світовій історії, таким чином, поняття свободи совісті сповнювалося реальним змістом та набувало статус загальнолюдської цінності. В цьому полягав глибокий гуманістичний сенс юридичного документу. В. Бонч-Бруєвич у праці "Відокремлення церкви від держави" (1917 р.) писав, що відокремлення церкви від держави і школи від церкви є здійсненням одного з найважливіших прав людини і громадянина права на свободу совісті. "Окрім того, що закон повинен цілком забезпечити кожному свободу совісті віри, ми всі повинні бути вільними і у невір'ї. Релігія повинна бути приватною справою людей" [6,12].

На прийняття декрету вчинили вплив духовні традиції революційної інтелігенції XIX ст. "Декрет тільки проводить в життя те, що десятки років проповідували кращі люди Росії, писала Н. Крупська, що являлось загальновизнаною аксіомою в середовищі не тільки соціалістів, але і всіх інтелігентних людей, всіх свідомих робітників" [7,114-120]. Узаконивши світський характер нового державного устрою та системи освіти його громадян, декрет закріпив де-юре те, що вже існувало де-факто в суспільстві світоглядний плюралізм.

В життя почалась втілюватися ідея секулярної держави, яка теоретично виключала конфронтацію між церквою та державою, усувала небезпечний розкол суспільства за релігійним принципом. Ця ідея має виключно важливе значення у нормуванні суспільних відносин та розвитку духовної культури [8,109-110]. З'явились реальні можливості для розвитку світоглядної культури плюралізму та толерантності. Однак, як показала історія, цей шанс був втрачений обома сторонами і державою, і церквою. У 1917-1918 роках у Москві засідав Помісний собор Російської Православної церкви. На ньому ідея відокремлення церкви від держави була відкинута делегатами ще до появи декрету.

С. Булгаков у своїй доповіді про правове становище Православної церкви заявив: "Повинно бути засуджено, відкинуто і визнано абсурдним те, що зветься відокремленням церкви від держави". За збереження пануючого становища Православної церкви у державі та суспільстві висловлювались і інші учасники собору [9,131-132].

Скликання собору стало можливим завдяки поваленню царської самодержавності. Собор поновив патріаршество. Патріархом був обраний митрополит Тихон (В.І. Белавін), який за своїми переконаннями був твердим монархістом [10,158]. Собор виступив проти декрету про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, пригрозивши анафемою віруючим, якщо вони будуть сприяти його виконанню. Собор видав визначення "Про заходи, які викликані виниклим гонінням на Православну церкву", прийняв рішення про невтручання церкви у політику на боці будь-яких партій та рухів, але залишив це право за мирянами. Сам же патріарх Тихон не приховував своїх антипатій до радянської влади, і у своєму посланні СНК у жовтні 1918 року сказав "гірке слово правди". "Особливо боляче та жорстоко порушення свободи у справах віри, сказано у Посланні. Не минає і доби, щоб у органах друку не розміщувались найпотворніші наклепи на Церкву Христову та її служителів, злобні богохульства та блюзнірства" [10,161-162]. В іншому Посланні (липень 1918 р.) "до чад Православної Російської церкви" Тихон писав, що "варварство нашого часу", від якого він здригається, стало можливим "там, де не знають або не визнають Христа, де вважають релігію опіумом для народу, де християнські ідеали шкідливий пережиток, де відкрито та цинічно зводиться у нагальну задачу винищення одного класу іншим та міжусобна брань" [10,163]. Нарешті в Посланні "до архіпастирів Російської Церкви" (жовтень 1919 р.) він, визнаючи, що деякі служителі Церкви встали на контрреволюційні позиції, в цілому відмітає звинувачення у антирадянських діях, і ще раз нагадує, що Церква поза політикою. Але наприкінці послання сам фактично звинувачує нову владу, заявляючи, що "невіра та безбожність нахабно повстали на Церкву Христову..." [10,164]. Хоча і закликав патріарх у цих посланнях до "незлобливості" та нейтралітету, усе ж таки вони носять тенденційний характер. Вірно зазначаючи класову сутність громадянської війни, справедливо засуджуючи насилля, патріарх однак не визнав свободи совісті для невіруючих, поділяв суспільство за релігійним принципом, протиставляючи віруючих та невіруючих людей. Як видно з патріарших послань, Православна церква не виявила толерантності до атеїстичних поглядів, більш того, приписала "безбожності" всі нещастя громадянської війни.

В кінці кінців вся Православна церква, очолювана наступником патріарха Тихона митрополитом Сергієм, стала на шлях адаптації до нових умов. Вона визнала радянську владу і стала на платформу лояльного ставлення до держави та її діяльності, про що було повідомлено у 1927 році митрополитом та Синодом у посланні до віруючих [11,12]. У богословській літератури зустрічається висновок про те, що християнство та соціалізм, використовуючи різну ідейну зброю, все ж мають можливості для співпраці у сфері духовної культури, тому що ідеї революції про особистість та суспільство можуть бути пов'язані з промисловою діяльністю. Однак при цьому вказується на непотрібність пошуку автентичності революційного процесу справі спасіння та створення Царства Божого при оцінці революції з богословської точки зору. Це вже права внутрішньої віри: "Християнство не в стані піти на таке зближення метафізичних основ, яке означало б фактичне відмовлення від релігійних переконань" [12, 37].

Революційні події не могли не позначитися на соціокультурному розвитку. Це гостро відчували і розуміли релігійні філософи, яких турбувала доля духовних цінностей християнства. Свої погляди на соціалістичну революцію в аспекті розвитку духовної культури вони висловили у збірці статей під назвою "Із глибини" (1918 р.). У передмові було підкреслено, що всім авторам притаманне переконання у тому, що позитивний початок суспільного життя міститься в глибинах релігійної свідомості. Тому автори цієї збірки шукали релігійний смисл революції, тобто намагалися з'ясувати місце і роль релігійних цінностей в нових соціокультурних умовах життя.

Статті авторів збірки "Із глибини" засвідчили, що проблема релігії та атеїзму як проблема цінностей духовної культури розглядалась релігійними філософами як одна із найважливіших проблем революційної епохи. С. Аскольдов побачив у кризі релігійних цінностей один із факторів, без яких здійснення революції було б неможливим. Він писав, що культура і гуманізм знайшли ґрунт для поширення в народній душі як антирелігійна енергія. Релігійна свідомість народу внутрішньо ослабла. Релігійний дух занепав тому, що православна церква не виконувала своєї ролі совісті суспільного організму [13, 230-231]. Революція стала судом не тільки над діячами старого режиму, але й над інтелігенцією, яка не змогла поєднати культуру і гуманізм з релігійним початком. Гуманістичний і революційний рухи були безрелігійними і навіть ворожими до християнства. У зв'язку з цим Аскольдов підійшов до постановки дуже важливої проблеми співвідношення таких понять, як "гуманізм", "культура", "релігія", "матеріалізм", "соціалізм". Він вважав, що гуманістичний рух як інтелектуальна сила опинився не на висоті філософського дослідження тих явищ духовної культури, які він критикував і збирався перетворювати.

Матеріалістичний дух нової гуманістичної культури не давав змоги замислитися про релігію як духовний початок громадськості. Аскольдов вказав на ще один актуальний аспект проблеми, а саме на соціалізм як породження гуманізму. В цьому аспекті, вважав Аскольдов, соціалізм співпадає зовні з християнством і це створює проблему цінностей духовної культури, бо одні й ті ж норми можуть наповнюватися різним духовним змістом [13,236 239]. Релігійний смисл революції вбачався Аскольдову в тому, що вона перетворювалась на арену боротьби між добром і злом, що ця боротьба приведе до розв'язання складного сплетіння "святого", "диявольського" і "звірячого" у суспільній свідомості, до зрілості релігійних цінностей і прилучення до них людей.

Ще один автор збірки "Із глибини" М.О. Бердяєв побачив у революції катастрофічний перехід від трансцендентних цінностей релігії до нігілістичного бунту проти трансцендентного. Він також звернув увагу на оманну схожість революційної святості з християнською.

Але по суті революційна мораль глибоко протилежна і ворожа християнству вона знесилила християнство і ввела в оману народ. Духовне відродження можливе тільки через покаяння, усвідомлення гріхів, "через очищення духу народного від духів бісівських". Нова Росія, вважав Бердяєв, не буде такою, якої її уявляють діячі та ідеологи революції. Вона не буде єдиною по своєму духовному образу. В ній більш різко будуть поділені та протиставлені християнські та антихристиянські початки [14, 285-289].

Усі автори збірки "Із глибини" намагалися дати відповідь на питання, яке сформулював О. Ізгоєв: "Що ж є культурною силою: чи оголошена реакційною релігія, чи осміяне соціалістами православ'я або атеїстичний соціалізм?". І всі вони, як Ізгоєв, стверджували: "релігія основний камінь культури людського суспільства" [15,369].

Розмірковуючи про релігійну природу російської інтелігенції, С. Булгаков у статті "Героїзм і подвижничество", що була надрукована у збірці "Віхи" (1909 р.), приділив особливу увагу ставленню інтелігенції до релігії як проблемі, від розв'язання якої буде залежати вихід із духовної кризи і майбутній розвиток соціокультурного життя. Булгаков вказує, що світоглядна культура і духовний склад російської інтелігенції роблять її найбільш атеїстичною серед європейської інтелігенції, що "атеїзм є загальна віра", що "традиційний атеїзм російської інтелігенції" зробився очевидною її особливістю. Але, зауважує Булгаков, цей атеїзм не є результатом свідомої, тривалої, напруженої роботи розуму, серця і волі та способу життя. Йому притаманні риси наївної релігійної віри, хоча він і приймає войовничі, догматичні, наукообразні форми. Це призвело до того, що до останнього часу суспільство не помічало релігійної проблеми, а релігією цікавилося лише у зв'язку з політикою або ж з проповіддю атеїзму [16,35-39].

Отже, Булгаков побачив у ставленні до релігії та атеїзму важливу культурологічну проблему, яку слід відрізняти від питань політики та ідеології. Саме цій проблемі він присвятив свою статтю. Із його міркувань виявляється, що інтелігенція не мала "релігійної культури особистості". Але не мала вона і атеїстичної культури, бо її атеїзм був своєрідним язичництвом. "Відкидаючи християнство і норми життя, що воно встановлює, разом з атеїзмом або, краще сказати, замість атеїзму наша інтелігенція сприймає догмати релігії людинобожества... переходить у ідолопоклоніння цієї релігії" [16,42]. На думку Булгакова, релігійна проблема виникла і загострилась тому, що на особистість чинять вплив діаметрально протилежні за змістом і ціллю "атеїстична і християнська віри". Але не можна одночасно знаходитися на обох сторонах прірви, яка існує між інтелігентським героїзмом, що ставить за мету зовнішнє спасіння людства, і християнським сподвижничеством, що внутрішнє перетворює життя людини на знаряддя промислу. Тому Булгаков засуджує як інтелігентський героїзм, хоча він може носити християнський одяг, так і "християнствуючих інтелігентів" та "інтелігентське християнство", що проявляє церковний революціонізм, але зберігає антирелігійний душевний уклад [16,62 63].

Таким чином, атеїзму було надано державницько ідеологічного забарвлення і класової спрямованості в концепції культурної революції. Цінність атеїзму як компоненту духовної культури вбачалась у його революційній войовничості до релігії. Утверджується теза про можливості та необхідність знищення релігії в ході революційної перебудови суспільства. Релігія тлумачилася як ворожа ідеологія, як соціальне зло, з яким необхідно боротися до повної та остаточної перемоги. На атеїзм дивились по партійному вузько і догматично: атеїзм був непогрішимий з точки зору офіційної ідеології. Цінність атеїзму була зведена до так званого пролетарського атеїзму, який ототожнювався з марксистсько-ленінською ідеологією і розглядався як історично вища форма атеїзму.

Література

1. Правоторов В. Год уходящий год грядущий // Наука и религия. 1988. - №12.

2. Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. М.: Высшая школа, 1991.

3. Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність. Миколаїв, 2001.

4. Фурман Д.Е. Религия, атеизм и перестройка // На пути к свободе совести. М.: Прогресс, 1989.

5. О религии и церкви: Сборник высказываний классиков марксизма ленинизма, документов КПСС и Советского государства. 2-е изд., доп. М.: Политиздат, 1981.

6. Бонч-Бруевич. В.Д. Отделение церкви от государства // Деятели Октября о религии и церкви (Статьи. Речи. Беседы. Воспоминания). М.: Мысль, 1968.

7. Крупская. Н.К. О светской школе // Деятели Октября о религии и церкви (Статьи. Речи. Беседы. Воспоминания). М.: Мысль, 1968.

8. Мень А. Религия, культ личности и секулярное государство (Заметки историка религии) // На пути к свободе совести. М.: Прогресс, 1989.

9. Крывелев И.А. Русская православная церковь в первой четверти ХХ века. М.: Знание, 1982.

10. Скорый помощник и молитвенник наш. от. междоусобной брани. К прославлению святейшего патриарха Московского и всея Руси Тихона // Наш современник. 1990. №4.

11. Русская, православная, церковь. Устройство. Положение. Деятельность. Издание Московской Патриархии. 1958.

12. Заболотский Н. Русская православная церковь в новых социальных условиях // Журнал Московской Патриархии. 1967. №7.

13. Аскольдов С.А. Религиозный смысл русской революции // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991.

14. Бердяев Н.А. Духи русской революции // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991.

15. Изгоев А.С. Социализм, культура и большевизм // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991.

16. Булгаков С.Н. Героизм и подвижничество. (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991.

Размещено на Allbest.ru