Матеріалістична інтерпретація міфів та аналіз сучасних методологічних підходів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Матеріалістична інтерпретація міфів та аналіз сучасних методологічних підходів

Полісаєв О.П

Згідно з матеріалістичною лінією філософування міф є фантастичне відображення реальності, що умотивоване сферою суспільних відносин та соціально-класових інтересів, пануючих у суспільстві верств. За К.Марксом, міф представляє собою «продукт народної свідомості». На рівні сучасних мислителю буржуазних спільнот існує, на його думку, негативна закономірність, що спрацьовує в процесі соціального пізнання тоді, коли має місце підміна матеріалістичної бази наукової теорії «сучасною міфологією з її богинями справедливості, свободи, рівності та братерства» [1,с.234].

У цілому для підходу щодо міфології дослідників-марксистів є характерним слідування принципам історизму, увага до змістовних, ідеологічних проблем міфології, підкреслювання її світоглядної основи. Міфологія вважається застарілою, віджитою формою свідомості, яка в подальшому історичному поступі трансформується в релігію, мистецтво, замінюється, зокрема, казкою, фольклорними витворами. Виходячи з загальних засад марксистсько-матеріалістичної методології, міфологія сприймається як форма суспільної свідомості архаїчного суспільства, яка втім може в перетворених формах бути присутньою і в сучасних суспільствах.

Отже, віддаючи данину певній ідеологічності «марксистських» тлумачень феномену соціальної міфології, було б невірно розуміти так, що марксистська постановка проблема має суто негативний аспект. У межах вказаної парадигми мислення сформувались продуктивні концепції щодо тлумачення феномену міфу. Насамперед слід назвати актуальне йна сьогодні дослідження угорського філософа Єви Анчел [2], в якому за життєвими фактами і різноманітними проявами свідомості ставиться мета віднайти типові варіації практичної та інтелектуальної поведінки людей в умовах «приголомшеної» обставинами чи історичними фактами свідомості, коли людина, усвідомлюючи надзвичайну складність свого буття, чинить супротив або відступає перед нездоланністю тяжких контекстів свого буття.

Як філософ-марксист, Є.Анчел бачить шляхи розв'язання проблем людини, що перебуває в сучасних «міфологічних ситуаціях» та знаходиться під впливом конкретних соціальних міфологем, у перетворенні соціально-історичної дійсності, створенні нових суспільних обставин, де людина буде мати можливість смисловибудовувати себе як особистість. Метою подолання нав'язаних людині зовнішнім чином буржуазним суспільством міфологем є, на думку автора, «реабілітація особи» і усвідомлення нею своїх перетворюючих дійсність можливостей. Серед усталених в сучасне західне суспільство міфів Анчел називає «міфи безнадійності», «відчаю», «примирення», міф «абсурдного світу» та ін.

Особливістю сучасних міфів, як вважає Є.Анчел, є те, що вони не несуть собою уявне подолання ще не подоланих в дійсності сил природи (як це було характерним для древньої міфології), а представляють собою «історії» про «непереможність дійсності» взагалі. Сучасні міфи стверджують «перебільшення перешкод» на шляху людської діяльності, виходячи з того, що людина є слабкою соціально істотою і не може в принципі змінювати реальний, суперечливий, такий, що не задовольняє її потреби, світ. Це формує в людині позицію «бездіяльності», пасивності, байдужості до всього, що її оточує, веде до відчаю, зневіри в ідеалах тощо.

На наш погляд, подібні міфологеми супроводжують взагалі історію людства на щаблі «індустріального» і особливо - «постіндустріального» суспільства, тому є сенс зважати на виділені філософом типи соціальних міфів і на рівні сучасного суспільства, що відмовилось від доктрин, умовно кажучи, «соціалізму» та «буржуазності» та активно шукає шлях до побудови демократичного правового суспільства.

Е.Баталову належить концептуалізація проблеми співвідношення міфу та утопії [3]. Відштовхуючись від позиції Ж.Сореля, міркуючи над нею, Баталов стверджує, що міф за своєю сутністю складає єдине ціле з переконаннями соціальної групи, є виразом цих переконань, тому міф не має частин, його не можна розглянути в площині історичного опису. На відміну від цього, утопія, навпаки, представляє собою проект і тому утопії можна обговорювати, піддавати критиці, як і будь-який інший соціальний проект, наприклад (як можна додати), як політичну програму, маніфест, декларацію, універсал тощо.

Міф є ірраціональним, утопія ж - продукт раціональної діяльності. Міф не має критичного виміру, він «фіксує конформне відношення людини (як роду, адже як міф не знає індивіда) до соціуму» [3,с.82]. Аналізуючи досвід історії революцій, науковець стверджує, що міфотворчість виступає у якості однієї з передумов утопізації теорії, з чим стикаються і що доводять практично усі соціально-політичні рухи. Інакшими словами, міф розчищає шлях до утопії.

Отже, філософ доводить, що конкретні міфи, породжені первісним суспільством, з часом відмирають, але міфосвідомість як історично сформоване духовне освоєння та «упорядкування» світу, як тип самосвідомості, в якому знаходить свій відбиток уявлення, надія людини щодо «періодичного оновлення світу, сходження до першооснов, повернення «загубленого раю», подолання конечного індивідуального існування» [3,с.76] тощо, існує і в подальших епохах. Про міфологічний вимір буття, як вважає Е.Баталов, цілком правомірно говорити, маючи на увазі будь- яку спільноту, тобто, як стосовно класової, так і національної свідомості.

Масова свідомість як передумова політизації міфу. Дію теорії політичного міфу як інструменталістської форми впливу на колективну свідомість ми можемо прослідкувати, починаючи від Платона через Ніцше, аж до сьогодення. Здебільше міф виступає та тлумачиться тут як засіб маніпуляції свідомістю людини, вписаної в певну колективність. Підставою такої маніпуляції слугує вибудовування певних технологій штучної міфотворчості.

В XIX ст. започатковує тему масовізації свідомості як умови прищеплення соціально-політичних міфів Г.Лебон. Ми вже згадували цього мислителя, коли йшлося про соціально-психологічні концептуалізації міфу, але більш детально концепцію Лебона доцільно буде розглянути зараз, адже він один з перших піднімає проблеми міфотворчості в зв'язку з масовою свідомістю. Мислитель вважає, що «головною характерною рисою нашої епохи слугує саме заміна свідомої діяльності індивідів позасвідомою діяльністю натовпу» [4,с. 145]. Тобто його цікавить не механізм виникнення міфу, а механізм його впливу на поведінку мас. Занурюючись в історію, він, зокрема, зазначає, що політичні перевороти в Греції були разом з тим і соціальними, тобто такими, що мали на меті змінити соціальний устрій та урівняти суспільне положення розоренням багатіїв та придушенням аристократії [5,с.ЗЗ]. «Соціалістичну» психологію віднаходить Лебон і в християнстві, звертаючи увагу на те, що Icyc Христос вступився за права бідних та засуджував багатих. Лебон намагався показати, що людством керує більше не дійсність, а мрія, саме тому панування соціалістичної віри йде від епохи до епохи. В усіх соціальних перетвореннях, орієнтованих на різні доктрини (радикали, монархісти, соціалісти тощо) спостерігається одна й та ж сама закономірність: поглинання особи державою.

Інший контекст історичних змін - поява маси як історичного суб'єкта. Г.Лебон з цього приводу зауважує: «в той час, як усі наші давні вірування хитаються й щезають, підвалини суспільства руйнуються один за одним, могутність мас представляє собою єдину силу, якій ніщо не загрожує і значення якої все збільшується. Наступна епоха буде справді ерою мас» [6,с. 150]. Широкий загал поступово отримує усвідомлення своєї сили, виробляє, як зазначає Лебон, шляхом асоціації ідеї, якщо й не зовсім справедливі, то, в будь-якому випадку, цілком певні. Загал вчиться укладати такі синдикати, перед якими капітулюють усі влади. Завдяки властивості натовпу перетворюватись на потужну консолідовану силу, в межах якої особистість повністю розчиняється, доводиться, зазначає науковець, «спостерігати, що присяжні виносять вирок, який кожен із них в окремішності ніколи б не проголосив; ми бачимо, що парламентські зібрання погоджуються на такі заходи і закони, котрі засудив би кожен із членів цього зібрання наодинці» [6,с.164].

Негативними наслідками такого панування мас в суспільному бутті Г.Лебон вважає ситуацію, коли суспільно значимі ідеї, стають доступними масі тільки в дуже простій формі, зазнаючи кардинальних змін, аж до протилежних своїй первісній суті. Безумовно, зазначає мислитель, «зміни ці знаходяться в залежності від категорії і раси, до яких належить натовп, але завжди мають спрощений та понижуючий характер» [6,с. 188].

Масифікація соціальних явищ, що все більше посилюється в сучасній історії, вплив ЗМІ на людську свідомість, реалізація медіа-комунікативної функції влади (Н.Луманн) [7], ірраціональні мотиви масової поведінки людей постають нині як складна наукова проблема, що потребує детального розгляду.

Започатковує в XX ст. тему масової свідомості X.Ортега-і-Гассет своєю знаменитою роботою «Повстання мас» [8]. Філософ підкреслює, що в сучасну епоху роль маси кардинально змінюється. Маса прагне отримати задоволення та блага, які їй не призначалися і були доступні в минулі часи лише обраним. Ортега-і-Гассет в своїх концептуальних міркуваннях виходить з наступного визначення маси. «Натовп - поняття кількісне та видиме, - пише він. - Коли виразимо його в термінах соціології, ми дійдемо до поняття соціальної маси. Всяке суспільство - це динамічна єдність двох факторів, меншості і маси. Меншість - це особи або групи осіб особливого, спеціального достоїнства. Маса - це множина людей без особливих достоїнств.... Маса - це посередня, пересічна людина» [8,с. 120].

Особливість нашого часу Ортега-і-Гассет пов'язує з тим, що ці «посередні душі», ті, що не обманюються на рахунок своєї посередності, без страху утверджують своє «право» на пересічність та нав'язують її усім та скрізь. Як зауважує філософ, тепер індивіди, що складають натовп, «з'явились всі разом, і куди не поглянь, всюди бачиш натовп. Всюди? О, ні, як раз в найліпших місцях, у витончених закутках нашої культури, раніше доступних тільки обраним, меншості» [8,с. 120].

Французький соціолог С.Московічі як послідовник теорії колективних уявлень Е.Дюркгейма, звертає увагу на соціальні уявлення і створює свою власну теорію їх. Під соціальними уявленнями ним розуміється буденна свідомість. Звідсіль випливає і розуміння маси - як сукупності, що володіє колективною психічною загальністю. Маси спираються на підтримку вождя, підкоряючись його авторитету, а не логічним доказам. Авторитет в свою чергу спирається на міфічний образ. Масами рухає пропагандистське гіпнотичне навіювання. Закономірності управління масами в політиці вимагають висунення вищої ідеї та впровадження її у свідомість людей. Ідея, таким чином, перетворюється на колективний образ, а подалі - й на колективний міф та колективні дії [9,с. 126--127].

В аналізі Московічі важливе місце посідають ірраціональні мотиви в масовій поведінці людей; маніпуляторні можливості масової культури, на якій базується не лише політична іміджеологія, а й політичні технології впливу [9,с.14-16]. С.Московічі виділяє особливу здатність, яка полягає в переконаності деяких людей в необхідності злиття воєдино власної індивідуальної долі з колективною [ 10,с.298--299].

Е.Канетті аналізує масову свідомість як виток міфологічних символів, які, в свою чергу, відображають психологію певних спільнот. Так, на думку дослідника, англійський індивідуалізм базується на відчутті себе капітаном на кораблі посеред морської стихії. Символом же німців слугує відчуття лісу, який марширує. Масовий французький символ - відчуття Свободи, свято Революції [див.: 11,с. 183--190,192--193].

Особливу увагу Канетті приділяє характеристиці маси через виділення її специфічних властивостей. Він робить власну їх класифікацію [ 11,С.34--35]. Йдеться про чотири головні характеристики. По-перше, «маса завжди прагне рости шляхом розширення власного впливу на суспільні процеси, причому за природою її зростання не знає меж, а, якщо створюються штучні межі, тобто шляхом створення обмежувальних інституцій, то завжди буде існувати небезпека соціального вибуху. По-друге, «всередині мас панує рівність», яка є абсолютною і ніколи самою масою не ставиться під питання. В цьому сенсі масове становище, на думку Канетті, можна визначити саме як «стан абсолютної рівності». По-третє, «маса любить щільність», але при цьому вона ніколи не може стати надто тісною або надто щільною. He повинно бути чогось в проміжках між людьми. Ще одна значима для маси властивість - «маса вимагає направлення», тобто, вона знаходиться в русі і рухається по напрямку до чогось. Напрямок, який є загальним для усіх учасників, посилює відчуття рівності у людини у стані маси.

На підставі певного співвідношення вказаних властивостей, що є властивими для конкретних спільнот в більшій чи меншій мірі, можна отримати різні класифікації маси. Ця розвідка Е. Канетті дозволяє проводити конкретний аналіз щодо сприйнятливості маси щодо певних міфів в конкретних історичних умовах.

Проведений аналіз методологічних підходів, що традиційно використовувались в міфологічних студіях, не можна не доповнити міркуваннями щодо новітніх тенденцій в сфері методологічного знання та типів філософської раціональності. В цьому плані цілком слушною є думка М.Хайдеггера («Час картини світу»), який зауважував, що в основі кожної епохи лежить метафізика, яка закладає підвалини не лише сутнісного образу епохи, але й форматує варіанти тлумачення сущого й певного розуміння істини. Наш час, який все більше означається як «епоха постмодерну», дає своє розмаїття підходів, які не можна не враховувати при будь-яких тематичних розробках.

Насамперед йдеться про зміну типу філософської та наукової раціональності, а разом з цим - й методологічних установок. Виділення «класичного», «некласичного» та «постнекласичного» (термін введено

В.Стьопиним в статті 1989 р. «Наукове пізнання та цінності техногенної цивілізації») або сучасного типів раціональності характеризує не тільки етапи розвитку науки та філософії, але й демонструє зміну, якщо так можна висловитись, методологічних «потенціалів» [12]. Безпосередні дослідницькі завдання не дозволяють детально проаналізувати кожен із вказаних типів, тому обмежимось лише коротким зауваженням щодо останнього. Специфіка сучасного типу раціональності і методології, що випливає з нього, полягає в підкресленні «суб'єктивізації» процесу пізнання, в зміні уявлень про суб'єкт та об'єкт, у врахуванні позараці- онального «залишку» свідомості в пізнавальній діяльності, в мисленні світу крізь призму людської присутності, поясненні буття не на рівні категорії сутності - що існує, а в аспекті - як існує. Такий підхід, на мою думку, дозволяє глибше увійти в смислові контексти буття міфу, де людина не тільки сприймається (як в методологічному підході), а й дійсно є невід'ємною частиною реальності. Присутність людини в бутті - це не тільки принцип пізнання, але й онтологічний принцип міфу як сущого. Ось чому, принципово важливим в міфологічних студіях є зважання «нової» методології на «як-»- існування людини. В нашому дослідженні цей аспект складає одне з головних завдань - показати, яким чином людина є присутньою в сучасному міфі, які сенси свого буття вона укорінює в практиці міфотворення, опановуючи світ, як і на початку своєї історії, в чуттєвих образах, позараціонального виміру свідомості. Міф виявляє себе і в новітніх історичних умовах цінністю, зважання на що підкріплює сучасна методологія.

Якщо ж розглядати концептуалізації сучасного міфу, то виникає нагальна потреба звернути увагу на дискурсивність як характеристику філософського міркування в добу постмодерну. Дискурс пов'язує соціальну реальність та досвід за допомогою мови, або інакше - інтерпретує соціальні явища мовним чином, з точки зору мови. Поняття дискурсу, що у філософії постмодернізму розробляється Р.Бартом, Ж.Лаканом, Ж.-Ф.Ліотаром, М.Фуко та ін., розуміється як виголошена сфера, певна сукупність висловлювань, мовне спілкування, мовна практика, ланцюг міркувань, якимось чином пов'язаних між собою тощо. На відміну від французької лінії сучасної філософії, німецькі філософи, що складають напрямок «комунікативної етики» або «трансцендентальної прагматики» (К.-О.Апель, О.Гьоффе, М.Рідель, Ю.Хабермас та ін.), також апелюють до поняття «дискурс», але в тлумаченні його робиться дещо інший акцент. Дискурс постає аргументованим діалогом, що дозволяє виявити позиції, узгодити загальнозначиме, нормативне у висловлюваннях. Це є соціо- культурна практика взаємодії різних суб'єктів на основі консенсусу.

На перший погляд при дослідженні міфу може здатися недоцільним приділяти увагу розвідкам щодо теорії дискурсу. Насправді ж міф як складова сучасної культури є серйозним чинником різноманітних практик, поза міфом не існує політичного проектування, суспільної комунікації, системи освіти та виховання, не кажучи вже про мистецько-літературний процес, релігійну практику тощо. З цих міркувань випливає необхідність врахування феномену сучасного міфу в суспільному (зокрема - українському) дискурсі як практиці взаємодії різних соціально-політичних сил.

А, з іншого боку, важливим є і прояснення в характерному для сучасного суспільства дискурсі як ланцюзі типових міркувань місця міфологічного мислення та стереотипних міфообразів дійсності.

Взагалі наша епоха, яку умовно можна означити в якості періоду між «модерном та «постмодерном», насправді вимагає поєднання «класичних» та «сучасних» настанов, потребує зважання на плюральність сучасної методологічної ситуації. Адже система культури та суспільства в нестабільному перехідному стані складна і багатокомпонентна. Це, безумовно, позначається і на культурі методологічного мислення науковця, зокрема, приводить до певного «перехрещення», співвіднесення класичного та некласичного (в значенні - сучасного) типів раціональності; до появи певних «синтетичних» парадигм, як, наприклад, герменевтична феноменологія, аналітична психологія тощо. Кризова ідентичність за таких періодів вимагає поєднання структурно-функціонального методу з історико-гене- тичним, аби показати сучасні та традиційно-ментальні аспекти етнічного та національного буття, виявити синхронний та діахронний зрізи культурно-цивілізаційних орієнтирів, зіставити філософсько-критичний та соціально-міфічний способи опанування світу тощо.

Сучасна культура є відкритою, функціонуючою системою високого рівня складності, що містить численні буттєві виміри і відповідно - потребує виділення ряду рівнів дослідження, до яких слід застосовувати нетотожні методології, що саме по собі сприятиме уникненню однобічності у висвітленні й проблеми міфології. А пізнаючи складне, його природу, принципи організації та еволюції, безумовно, не можна не звертатись до категорій, що складають основу сучасного, постнекласичного, мислення. Так, наприклад, зважаючи на синергетику як науку про складні системи не можна не апелювати до понять «самоорганізація», «нелінійність», «відкритість», «хаос» тощо, але при цьому, на нашу думку, методологія має вибудовуватись за борівським принципом доповнюваності, а не «руйнівного» заперечення, нищення класичних методів пізнання, які, на нашу думку, зберігають свою продуктивність в пізнавальній діяльності і зараз. В цьому відношенні імпонує позиція І.Гобозова, який, не ставлячи під сумнів результативність того ж синергетичного методу в соціальній філософії та приймаючи постмодерністську ревізію класичної традиції, доводить доцільність звертання й до діалектики насамперед на підставі неможливості позадіалектичних методологічних принципів строгого філософського мислення.

Поєднання «класики» з «некласикою» вчений доводить, розглядаючи суспільство не просто як систему, що самоорганізується, а акцентуючи увагу на тому, що суспільство є формою сумісної діяльності людей по виробництву матеріальних та духовних цінностей, що історично склалися, та в якому людина свідомо діє на рівні цілепокладання [72,с. 14]. Сумісна діяльність людей неможлива поза управлінням, яке передбачає наявність суб'єктів та об'єктів управління, тому самоорганізація суспільства - лише один, нехай і важливий, аспект його існування. Поряд з цим в суспільстві діють закони, що скеровують направленість історичного розвитку.

Окрім цього, діалектика є і формою буття об'єктивної реальності, тобто природи, суспільства, через що не можна обійти увагою сучасні концепції діалектики та цілепокладаючої діяльності. Діалектичний принцип розвитку та зміни, відкритий ще Гераклітом, несе в собі ідею загального руху та зміни, єдності та співвідношення, боротьби, протилежностей. Іншими словами, перехід протилежностей одна в одну, зміна через порушення міри протиріч, представляє сутність перехідних процесів, показує, як в процесі переходу зберігається деяка загальна тотожна підстава самого переходу. Г.В.Ф.Гегель, розвиваючи вчення про діалектику, наполягає на тому, що правильне уявлення про діалектичне пізнання, діалектичне міркування пов'язане з розумінням того, як бувають тотожними протилежності, об'єднані однією сутністю, що означає неможливість розгляду причин лише в зовнішніх обставинах існування сутностей. Так, людина несе в собі дві властивості: життя і смерті; суспільство - розвитку і стагнації. Отже діалектичне пізнання є «іманентний перехід одного визначення в інше, в якому виявляється, що ці визначення розсуду є однобічними та обмеженими, тобто містять заперечення самих себе. Сутність всього кінцевого полягає в тому, що воно само себе знімає.... Воно (діалектичне - авт.) є взагалі принципом всякого руху, всякого життя і всякої діяльності в сфері дійсності» [14,с.206].

Отже, наразі в методологічному плані спостерігається інтелектуальна ситуація, що характеризується критичним переосмисленням принципів традиційного знання, «класичних» теоретичних підходів щодо осмислення дійсності через певну розчарованість в модерному підході до розуміння людини та світу. Абстрактні схеми «класичного» раціоналізму перестають задовольняти, адже вони не схоплюють життєві явища в усій їх повноті і багатоманітності. Звідси виникає потреба у новому методологічному інструментарії, розширенні бази методологічних досліджень. Це завдання розв'язують «некласичний» та «постнекласичний» (сучасний) тип раціональності та відповідні їм методології. На підставі аналізу даного методологічного поступу автор вибудовує власну методологічну концепцію за принципом доповнювальності, поєднуючи традиційні та сучасні пізнавальні практики.

В цілому ж дослідження проводиться в контексті соціальної філософії як напрямку гуманітарно-філософського знання, яке об'єднує антропологічні, соціальні, історіософські, культурні, психологічні та ін. аспекти. З багатоаспектності предмету аналізу частково випливає й представлений нами в даному підрозділі методологічний плюралізм, що в цілому сприяє уникненню однобічності у висвітленні проблеми, дозволяє показати всю складність соціально-міфічного способу опанування світу, зокрема світу суспільного буття. На наш погляд, відпрацьовані минулими школами і науковцями методи та методології складають не тільки певні щаблі аналітичного прогресу, але й науково-методологічний потенціал й новітніх досліджень. Змінність самого феномену міфу ставить перед дослідником завдання зважити як на усталені методологічні підходи, так і врахувати новітні настанови.

Список використаних джерел

міфологія політизація свідомість людина

1. Маркс К. Фридриху Адольфу Зорге, 19 октября/К. Маркс, Ф. Энгельс // Соч. [2-е изд.]. - Т. 34. - М.: Политиздат, 1960. - С. 233-236.

2. Анчел Е. Мифы потрясённого сознания / Анчел E.; [пер. с веиг.]. - М.: Политиздат, 1979. - 176 с.

3. Баталов Э.Я. В мире утопии. Пять диалогов об утопии, утопическом сознании и утопических експериментах / Баталов Э. Я. - М.: Политиздат, 1989. - 318 с.

4. Кравченко И. И. Политическая мифология: вечность и современность / И.И.Кравченко // Вопросы философии. - 1999. - № 1. - С. 3-17.

5. Лебон Г. Психология социализма / Лебон Гюстав; [пер. с франц.]. - СПб.: Макет, 1996. - 544 с.

6. Лебон Г. Психология народов и масс / Лебон Г. - СПб.: Макет, 1995. - 316 с.

7. Луман Н. Власть/ Луман H.; [пер. с нем. А.Ю.Антоновского]. - М.: Праксис, 2000 - 256 с.

8. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс / Ортега-и-Гассет X. // Вопросы философии. - 1989. - № 3. - С, 119-154; № 4. - С, 114-155.

9. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс / Московичи С.; [пер. с фр.]. - М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. - 475 с.

10. Московичи С. Машина, творящая богов / Московичи С. - М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. - 556 с.

11. Канетти Э. Масса и власть / Канетти Э.; [пер. с нем. и предисловие Л.онина].

12. М.: Ad Marginem, 1997. - 527 с.Степин В. С. Научное познане и ценности техногенной цивилизации /

13. C.Степин // Вопросы философии. - 1989. - №19. - С. 3-18.

14. Гобозов И. А. Социальная философия: диалектика или синергетика? / Гобозов И.А. // Философия и общество. - 2005. - № 2. - С. 5-17.

15. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. //Т. 1. Наука логики / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1974. - 452 с.

Размещено на Allbest.ru