Ренесансний гуманізм в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАН УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ

Спеціальність: Релігієзнавство

ЛИТВИНОВ ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ

Київ, 2003 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Філософська і релігійна культура середини ХV - початку ХVІІ ст. є однією з найцікавіших і малодосліджених тем в історії духовного розвитку України. Саме у цей період було:

- закладено підвалини для становлення вітчизняної ранньоновітньої думки в її різних виявах - раціоналістичному і містичному, для виникнення професійної філософії;

- сформувалися ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї, які в подальшому функціонували і розвивалися в межах культури українського бароко.

Виокремити в такому творчо насиченому і різноспрямованому у своїх духовних пошуках періоді ренесансно-гуманістичний феномен важливо з огляду на розширення і поглиблення наших знань про цю явно недостатньо досліджену епоху, без осмислення якої неможливо зрозуміти суть подальших духовно-культурних і релігійних процесів в Україні.

Вивчення комплексу ренесансно-гуманістичних ідей сприяє глибшому розумінню загальної традиції релігійно-філософської думки України. Адже ці ідеї відігравали суттєво опосередковуючу роль в трансляції духовного здобутку княжої доби в культуру українського бароко.

Тим більше, що навіть дотепер у наукових колах можна інколи почути висловлювання про те, що інтелектуальне й мистецьке спрямування, якого надала Україні Києво-Могилянська академія, чуже і наче зовні нав'язане нашому народові.

Причиною таких, з дозволу сказати, тверджень є дисконтуїтет, розриви у вітчизняному політичному і духовному розвиткові. Для реконструювання перерваної тяглості історичних і духовних традицій інтелектуальна еліта деяких націй вдається або до відтворення уламків реально збережених традицій та подальшого збирання їх в одне ціле, або ж штучно створює ці традиції наново, поступово впроваджуючи їх у суспільну свідомість. У такий спосіб було відновлено гуситські традиції в Чехії і створено культ Вітовта в Литві, як це показано І. Лисяком-Рудницьким.

Всебічне й глибоке вивчення українського феномену ренесансного гуманізму не лише заповнює прогалини у вітчизняному культурному, філософському та релігійному розвитку, але й сприяє кращому усвідомленню джерел виникнення у нас культури бароко, показує нинішній Україні досвід поєднання греко-візантійської і західної традицій у живу синтезу, дає нам усвідомлення себе законним членом європейської культурної спільноти і водночас переконує в необхідності остаточного завершення цієї синтези в межах сучасного європейського вибору.

Реконструкція перерваної тяглості історичної і інтелектуальної традицій актуальна й з огляду на потребу забезпечення неперервності культурного успадкування, зв'язку “минулого” й “сучасного”, охоплення одного й другого в одне ціле, тобто досягнення історичного розуміння, що робить історію діючою. Сенс же останньої полягає у безперервному впливі “минулого” культури, в тому числі філософії і релігії, на їхнє “сучасне”. Адже ми прагнемо осмислити попередні періоди розвитку думки не лише заради їх пізнання, а й задля пошуків варіантів розв'язання реальних проблем свого часу й свого народу. Так, наприклад, вже тоді православні полемісти задумувалися, чому саме в Україні знайшов ґрунт для поширення протестантизм. Це питання актуальне і сьогодні. Добираючись до скарбів свого старого письменства, долаючи розриви у власній духовній традиції, ми здобуваємо історичне опертя і потужний стимул для дальшого розвитку. Досліджуючи комплекс ренесансно-гуманістичних ідей, сформованих в Україні впродовж ХV - початку ХVІІ ст., і вводячи у науковий обіг не лише мало відомі або й зовсім невідомі імена, а й зміст творчості цих авторів ми усвідомлюємо нашу упередженість про нездатність вітчизняних мислителів до богословського осмислення й узагальнень і таким чином долаємо упослідження своєї богословської школи і традицій. А відтак сприяємо виходу знань про ці нові персоналії і пов'язані з ним напрямки у розвитку тогочасної думки за межі їх донедавнього функціонування у вузькому колі фахівців, робимо їх, так би мовити, живими і читабельними поетами, письменниками, мислителями, такими, наприклад, якими є Війон, Рабле або Монтень для сучасної широкої освіченої французької публіки. Це врешті-решт повинно допомогти українському народові усвідомити себе спадкоємцем давньої і самобутньої культури, призвести до духовного зростання й самоповаги.

Вивчення проблеми ренесансного гуманізму в Україні є необхідною складовою історико-філософського і релігієзнавчого дослідження, оскільки тематичні трансформації виражають найбільш істотно процеси, які відбуваються в суспільному житті і релігійно-церковному комплексі християнства. Тим більше, що дослідження проблеми ренесансного гуманізму в українській історії філософії і релігієзнавстві досі не проводилося, а новації в діяльності християнських церков в Україні ХV - поч. ХVІІ ст., під таким кутом зору не розглядалися і не були об'єктом філософсько-релігійного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планових тем відділу історії філософії України Інституту філософії НАН України імені Г.С. Сковороди, яка виконувалася впродовж останніх 10 років:

- “Філософська і суспільно-політична думка в історії української культури (2-а половина ХVІІ-ХVІІІ ст., 1991-1995 рр.;

- “Філософська думка України ХV-ХVІІІ ст.: європейський контекст”, 1996-2000 рр.) та відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (“Релігійний чинник в контексті етносоціальних і політичних процесів в Україні”, “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві”).

Рівень наукової розробки проблеми. Досі історики філософії і релігії України торкалися у своїх публікаціях окремих питань ренесансного гуманізму в Україні лише фрагментарно, спираючись переважно на відомі твори полемістів. В дисертації вперше систематичному аналізу і філософському осмисленню піддано великий масив іншомовних (переважно латиномовних) першоджерел ХV - поч. ХVІІ ст., перекладених і введених у науковий обіг автором монографії, що дало змогу констатувати про існування в українській філософії не спорадичних проявів, а цілого періоду, званого “ренесансний гуманізм”.

Переважна більшість вчених, які займаються проблематикою Відродження, хоча й не заперечують факту збагачення європейського Ренесансу кращими здобутками візантійської культури, все ж таки вважають його витвором суто латинського Заходу. Україну ж, як країну православно-слов'янського кола, зорієнтовану насамперед на традиції греко-візантійського Сходу, часто-густо вилучають зі сфери поширення західної моделі духовного розвитку. З таким підходом до проблеми українського Ренесансу ми зустрічаємося у праці С. Єфремова “Історія українського письменства”. Те саме бачимо у монографії М. Грушевського “Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ ст.” (Київ-Львів, 1912) та “З історії релігійної думки на Україні” (Київ, 1925). М.Грушевський, говорячи про цей рух, навіть не вживає термін “Ренесанс”. Подібні погляди на проблему українського Ренесансу висловлює Д. Чижевський. У своїй праці “Історія української літератури” він стверджує, що українська література ХVІ ст. “не тільки має в собі малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна”, навіть більше, ці елементи нового, на думку вченого, засвоювалися “напівсвідомо, непомітно” і глибше проникали в життя, ніж в літературу. Знову ж таки Є. Маланюк у своєму “Нарисі з історії нашої культури”, характеризуючи добу бароко, побіжно торкається ренесансного гуманізму і Реформації як запізнілих, мало виразних і несамостійних явищ нашої культури, що виникли і розвивалися лише в контексті бароко, всуміш з духовними традиціями княжої доби. Скомплікована суміш запізнілих Ренесансу і Реформації, - говорить він, зустріла на терені нашої Батьківщини величезні поклади культури ще Київської Держави Середньовіччя, отже, “київський візантінізм”, ще культурно живий і духово живучий, хоч джерело його - Царгород - вже давно перед тим згасло (1453).

До середини ХХ сторіччя більшість дослідників української культури кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. не помічала в ній явно виражених ренесансно-гуманістичних явищ. У тогочасному культурному розвитку України виокремлювали переважно три орієнтації, які О. Зілинський схарактеризував як: “традиціоналістичну, репрезентовану І. Вишенським, уніоністичну, очолювану Іпатієм Потієм та поступово-утраквістичну, найкраще оформлену у Львівській “Пересторозі”. Ці орієнтації, окрім, звичайно, уніоністичної, досліджувалися на пам'ятках, написаних чи видрукованих церковнослов'янською або книжною українською мовою, тобто на пам'ятках, які були витворені в православному середовищі, що в основному репрезентувало тоді український народ. Однак у ХVІ ст., Україна не була єдиною в конфесійному сенсі: хоча основною конфесією українців було православ'я, у шляхетських колах набув поширення протестантизм і ще більшою мірою католицизм. Саме представники так званої “католицької Русі”, що утворилася з числа покатоличеної місцевої шляхти та вихованців західноєвропейських університетів, стали носіями ідей європейського Ренесансу і творцями цієї культури, насамперед, латиномовної поезії і прози ХVІ - першої половини ХVІІ ст., що посідають чільне місце серед тогочасних здобутків водночас українського і польського духу.

Вперше на значення латиномовної літератури у розвитку ренесансно-гуманістичних тенденцій в Україні звернув увагу російський дослідник - емігрант І. Голєніщев-Кутузов. Зацікавлення проблемою Ренесансу в літературах Далмації, угорсько-хорватської держави, Чехії та Польщі спонукали його до роздумів про аналогічні явища в українській культурі. Свої міркування з цього приводу він виклав 1963 року на Міжнародному з'їзді славістів у Софії у доповіді під назвою “Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия)”. Того ж таки року цю доповідь було опубліковано в Москві. Наприкінці 60-х - у 70-х роках тема українського Ренесансу і України в епоху Відродження зазвучала в працях українських вчених. Це стосується насамперед праці Д.С. Наливайка “Україна в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках доби Відродження” і “Українське бароко в контексті європейського літературного процесу ХУІІ ст.”, де бароко характеризується як “синтез середньовічних і ренесансних елементів”. В контексті аналізу барокового стилю говорить про засвоєння в Україні ренесансних ідей і мотивів у своїй статті “Про українське літературне бароко” І.В. Іваньо. Однак обидва автори лише принагідно заторкували тему українського Ренесансу, не маючи на меті більш докладного висвітлення його виявів на українському ґрунті. Поштовхом до глибших зацікавлень проблемою “католицької Русі” та її значення у розвитку українського Ренесансу стали дослідження Д. Олянчина, І. Лоського, що працювали на еміграції, та українського вченого в Україні Г. Нудьги, присвячені питанню участі українців у західноєвропейському освітньому процесі, здобуття ними освіти поза межами України у відомих університетах тогочасної Європи.

За даними Г. Нудьги, тільки в Краківському університеті впродовж ХV-ХVІ ст. навчалося 800 українських студентів. Загалом же в паризькій Сорбоні, в Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому університетах українці вчилися вже починаючи від ХІV ст., а в ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ ст., їх можна знайти у списках Ляйпцігського, Кенігсберзького, Страсбурзького, Віденського, Будапештського і навіть Оксфордського університетів. Як уже зазначалося, вихованці цих університетів, а також представники покатоличеної шляхти утворили особливий прошарок тогочасного українського суспільства, що в наукових колах відомий під назвою “католицька Русь”. Саме остання дала Україні когорту видатних особистостей, яка, за висловом В.Шевчука, витворила на зламі ХVІ-ХVІІ ст. і в першій половині ХVІІ ст., своєрідну латинську і польсько-українську літературу яскраво вираженого ренесансно-гуманістичного характеру.

Пам'ятки цієї літератури останнім часом уведені і продовжують уводитися в український науковий обіг. На сьогоднішній день вони представлені такими виданнями:

- “Аполлонова лютня” (К.,1982);

- “Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні ХVІ - поч. ХІХ ст.” (К.,1984);

- “Антологія української поезії в 6-ти томах. - К.,1984. - Т.І;

- “Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в Х - поч. ХІХ ст. - Кн.І. - К., 1988, Кн. ІІ. - К., 1989;

- Українська поезія ХVІ ст. - К., 1987;

- “Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія”. - У 2-х томах. - К., 1995.

Водночас витворені згаданою когортою видатних особистостей ренесансно-гуманістичні ідеї стали об'єктом історико-філософських досліджень, наслідки яких частково викладені у відповідних розділах І-го тому “Історії філософії на Україні” (К., 1987) та монографії В.М. Нічик, В.Д. Литвинова, Я.М. Стратій “Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні” (К., 1991). Більшою чи меншою мірою розглядувана проблема була заторкувана у праці І.В. Паславського (“З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVІ-першій третині ХVІІ ст.” - К., 1984), М.В. Кашуби, А.І. Пашука, П.М. Саса, Наталки Пилип'юк. Для усвідомлення міжконфесійних відносин в Україні в розглядуваний період важливою є докторська дисертація П.М. Кралюка (“Особливості взаємовпливу національої та конфесійної свідомості в українській суспільній думці ХVІ - першої половини ХVІІ ст.” - Київ, 1998) та праця В.І. Любащенка (“Гуманістичні ідеї єретичних учень” // Проблема людини в українській філософії ХVІ-ХVІІІ ст. - Львів, 1998. - с. 9-30). Однак доводиться констатувати, що цілий ряд аспектів даної проблеми залишаються мало дослідженими, що, власне, зумовило потребу в їх систематичному осмисленні та висвітленні, вибір теми дослідження, його мету, завдання, об'єкту та предмету. Метою і завданням дисертаційного дослідження є виокремлення серед різних напрямків і течій української духовної культури кінця ХV - поч. ХVІІ ст. загалом і тогочасної філософської та богословської думки зокрема комплексу ренесансно-гуманістичних ідей і здійснення їх історико-філософського та релігієзнавчого аналізу.

Досягнення зазначеної мети потребувало здійснення таких завдань:

- Довести, що ренесансний гуманізм не є витвором суто латинського Заходу, що Україна, яка належала до країн православно-слов'янського кола і була зорієнтована на традиції греко-візантійського Сходу, не тільки не була осторонь європейських духовних процесів, а й розвинула свою версію ренесансного гуманізму;

- Схарактеризувати історичні і світоглядні передумови формування ренесансного гуманізму в Україні, його зв'язок як з попередніми етапами розвитку вітчизняної філософської і богословської думки, так і з духовною спадщиною західноєвропейського Відродження;

- Уточнити зміст поняття “ренесансний гуманізм” в духовно-культурному і світоглядному контексті тогочасної України;

- Розширити межі дослідження ренесансно-гуманістичного феномену в Україні за рахунок осмислення латиномовної спадщини представників так званої католицької Русі, яка не лише доповнює наші уявлення про це явище в історії вітчизняної думки, що ґрунтувалися здебільшого на аналізі церковнослов'янських або староукраїнських джерелах, а й істотно поглиблює наші знання про нього;

- На основі історико-філософського аналізу літературних, богословських, історичних, пам'яток середини ХV - поч. ХVІІ ст., виявити характерні риси українського Відродження, в тому числі особливості інтерпретації в його межах проблеми людини, природи, людина - Бог, зміни в розумінні історії і ставленні до античної духовної спадщини, з'ясувати специфіку формування ідеалу активної громадської діяльності й ідеалу споглядання та їх співвідношення в ренесансно-гуманістичній думці.

- Визначити місце і роль релігійної проблематики у ренесансно-гуманістичній думці України, її внесок у формування національної свідомості тогочасних українців і становлення нового державницького політичного мислення.

Об'єкт дослідження:

Філософська і релігійна думка України ХV - поч. ХVІІ ст., в європейському контексті.

Предмет дослідження - ідеї, концепції, вчення у вітчизняній духовній культурі, які репрезентують український ренесансний гуманізм.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першим монографічним дослідженням ідей ренесансного гуманізму:

- в українській культурі;

- у виявленні специфіки та головних етапів його становлення;

- у з'ясуванні особливостей його розвитку;

- у здійсненні цілісного і системного аналізу функціонування ренесансних ідей з ідеями Реформації.

Цей висновок обґрунтовано і розвинено низкою конкртних теоретичних положень, зокрема:

- уточнено визначення змісту поняття “ренесансний гуманізм” вдуховно-культурному і світоглядному контексті тогочасної України;

- виявленням особливостей становлення і функціонування комплексу ренесансно-гуманістичних ідей на території України;

- відтворено цілісну картину становлення і розвитку ренесансно-гуманістичної думки в Україні;

- з'ясовано особливості рецепції західно-європейського Відродження на українському ґрунті і подальше формування власної версії ренесансного гуманізму, а також значення останнього для розвитку вітчизняної філософської і релігійної думки;

- проаналізовано не тільки суто ренесансно-гуманістичну спадщину, а й ті твори, у яких ідеї Відродження зустрічаються у трансформованому вигляді у традиційному контексті, часом у реформаційному забарвленні і авторів яких у жодному разі не можна зарахувати до ренесансних гуманістів, що у свою чергу засвідчує вплив ренесансної ідеології на їхню творчість;

- доведено, що вітчизняний гуманізм - це не лише типова для Ренесансу віра в людину та її можливості, світський, поглиблений інтерес до проблеми самопізнання як вияв тяжіння до ідеалу споглядання. Останній не прийшов на зміну ідеалу громадянської активності, як це було в Італії в епоху Відродження, а поряд з ідеалом громадянської активності постійно був присутній в українській думці;

- всебічно осмислено становлення і розвиток ідей громадянського гуманізму в Україні, їх вплив на формування національної самосвідомості, ідеї патріотизму, а також зміни, що їх зазнала інтерпретація ідеї “спільного блага” в ренесансному контексті, місце ідеї “спільного блага” й індивідуальних свобод в ієрархії цінностей тогочасних українських мислителів;

- докладно проаналізовано весь спектр релігійних, суспільно-політичних і державотворчих ідей, що сформувалися в межах української версії ренесансного гуманізму. Наданням при цьому найбільшої уваги концепції регіональної українсько-руської шляхетської нації руських сарматів та її рівноправної угоди з польськими сарматами, проблемі походження і сутності держави, форм державного правління, війни і миру тощо;

- виявлено раціоналістичні тенденції в інтерпретації вітчизняними мислителями проблем людини, природи, людини - Бога, освіти. Акцентується на важливій ролі релігії в моральному вихованні;

- з'ясовано, що Україна, яка належала до країн православно-слов'янського кола і була зорієнтована на традиції греко-візантійського Сходу, не тільки не була осторонь європейських духовних, зокрема релігійних процесів, а й розвинула свою версію ренесансного гуманізму, яка полягає у спробі зближення Бога з природою та поступовій переорієнтації української філософської думки від богопізнання до пізнання природи;

- осмислено процес формування комплексу ренесансно-гуманістичних ідей в Україні як наслідок взаємодії і перехрещування західноєвропейської і східноєвропейської традицій, який прослідковано не на окремих пам'ятках, а на максимально широкому залученню тогочасної духовної спадщини;

- з'ясовано, що загальною змістовною базою творів ренесансних гуманістів православного, католицького і протестантського віросповідання є біблійне вчення про людину, як концептуальна основа християнської антропології;

- виявлено чинники, що зумовили дещо запізніле, порівняно з західноєвропейськими аналогами, становлення ренесансного гуманізму в Україні. Найзначнішими чинниками при цьому виявилися:

1) певною мірою опосередкований характер прилучення вітчизняної філософії і богослів'я до філософських та богословських традицій, закладених в античній культурі;

2) історичні умови, що гальмували процес утвердження філософських і теологічних знань;

- увиразнено видатну ролі ренесансного гуманізму у становленні академічної філософії і теології в українській культурі і в Києво-Могилянській академії, зокрема.

Методи дослідження. Головні методи, що їх застосовано у роботі, належать до історії філософії та філософії релігії. Вони включали в себе фундаментальні принципи релігієзнавчого аналізу, поєднання феноменологічного і системно-функціонального підходів, системного аналізу, принципи об'єктивності й історизму, а також поняття класичних теорій філософії та релігії. Це стосується, передусім, осмислення філософських і релігійних змістовно-інтелектуальних змін, які відбувалися в ХVІ столітті, осягнення зв'язків між філософсько-релігійними феноменами та інтерпретація емпіричних знань про релігійні об'єкти і сукупність релігійних реалій. При встановленні характеру, масштабів і напрямків філософсько-релігійних змін дисертант часто послуговувався компаративістикою, яка дозволила наблизитися до осмислення філософсько-релігійних феноменів шляхом уміщення їх до мережі просторових і темпоральних координат, що дало змогу відокремити закономірності від випадкових виявів, а інновації від раз-по-раз повторюваних процесів. Крім принципів історичної компаративістики та історичного синтезу, методологічною основою дисертаційного дослідження є комплекс герменевтичних та культурологічних методик, діахронічний і синхронічний аналіз,, що допомагає осмислити діалог культур різних епох українського народу, а також визначити місце і роль духовних течій та окремих осіб у розвитку української філософської і релігійної думки, та їх зв'язок із попередніми і наступними етапами вітчизняного духовного процесу.

Теоретичне значення дисертації:

1) виокремлено в духовному процесі, що відбувався в Україні ХV - поч. ХVІІ ст., комплекс ренесансно-гуманістичних ідей, у їх історико-філософському і релігієзнавчому аналізі, здійсненому на матеріалі здебільшого латиномовних, давньоукраїнських, та старопольських, теологічних, публіцистичних та інших текстів, чимало з яких вперше введено в науковий обіг;

2) реконструйовано перервану тяглість філософської і богословської традицій, що відтворює зв'язок минулого і сучасного розвитку української думки, а також розширює можливості філософії та теології в пошуку шляхів її подальшого розвитку, виявленні загальних тенденцій розвитку в них ренесансно-гуманістичного феномену, зв'язку з попередньою і подальшою традицією, для формування філософії бароко, зв'язку із західноєвропейською думкою;

3) окреслення методологічних підходів до вивчення і реконструкції ренесансно-гуманістичного та релігійного феномену на українському ґрунті.

Практичне значення дослідження полягає, передусім, в уточненні методологічних засад, важливих для подальших студій над філософською і теологічною спадщиною українських ренесансних гуманістів. Крім того, завдяки введенню до наукового обігу та проробленому аналізу великої кількості іншомовних першоджерел, це дослідження істотно поглиблює уявлення про розвиток вітчизняної філософської та релігійної думки і спростовує ряд стереотипів та помилкових уявлень при їх витлумаченні, які наявні в історико-філософських і релігієзнавчих трактатах. Наслідки дослідження відкривають перспективи для майбутніх студій над проблематикою українського ренесансного гуманізму і можуть бути використані (і вже використовуються) у практиці викладання нормативних курсів з історії української філософії та релігії.

Деякі теми дисертації вже стали окремими розділами фундаментальних видань з історії філософії України та вузівських підручників з історії української філософії.

Джерельною базою дисертації є вперше введені в науковий обіг латиномовні тексти філософсько-теологічного змісту, перекладені автором з латини і видані у 2-томній антології. Широко використано також наявну історико-філософську та теологічну літературу вітчизняних і зарубіжних вчених, які займалися подібною проблематикою.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є наслідком багаторічних досліджень ренесансного гуманізм в Україні, що відбито в публікаціях 1980-2001 рр. У переліку друкованих праць зазначені, зокрема:

1) Монографія “Ренесансний гуманізм в Україні (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії ХV-ХVІІ ст.) (К., 2000). - 472 с.;

2) Монографія “Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України” (К.,1984). - 150 с.;

3) Монографія “Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні” (К.,1990), написана у співавторстві з В.М. Нічик, Я.М. Стратій, є наслідком колективної праці в межах науково-дослідної теми відділу Історії філософії України Інституту філософії НАН України. Особисто здобувачеві належать розділи: “Становлення гуманізму на Україні та його зв”язки з духовною культурою Західної Європи”(с. 12-63), “Ідеї громадянського гуманізму”(с. 300-332);

4) Видання “Історія філософії на Україні” (К., 1987, - Т.І). Особисто здобувач написав вступ до розділу “Ідеологія передбуржуазних рухів, формування гуманістичних і реформаційних ідей (ХVІ - поч. ХVІІ ст.) (с. 181-184), Параграфи - “Ранній гуманізм” (с. 184-194) та “Ідеї гуманізму в курсах риторики професорів Києво-Могилянської академії” (с. 269-280);

5) Підручник “Історія філософії України” (К., 1994). Особисто здобувач написав параграф “Гуманізм епохи Відродження в Україні (с. 87-108). Результати дослідження теми викладені й опубліковані здобувачем у 25 наукових працях, загальний обсяг яких складає понад 50 др. арк. (Див. розділ “Публікації”). Переклав також з латини і ввів у науковий обіг 45 др. арк. першоджерел ХV - поч. ХVІІ ст.

Апробація дисертаційного дослідження. Основний зміст, положення й висновки дисертації апробовані на міжнародних та наукових, науково-практичних конференціях і круглих столах в Україні, таких, зокрема, як:

- ІІІ-й Міжнародний конгрес україністів. - Харків, 26-29 серпня 1996;

- V,VІ і VІІ Сковородинівські і Всеукраїнські читання. - Переяслав, 1985, 1987, 1995;

- Ювілейне засідання Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР, присвяченого 350-річчю заснування Києво-Могилянської академії. - К., 1982;

- Семінар Варшавського університету “Епоха Ренесансу в Польщі”. - Варшава, 1992. Міжнародна наукова конференція “Києво-Могилянська академія в історії України”. - К., 2000;

- Круглий стіл “Києво-Могилянська академія та її нащадки”. - К., 2000;

- Ювілейне засідання з нагоди 300-річчя Чернігівського колегіуму (1700-1786 рр.). - Чернігів, 2000;

- Міжнародна наукова конференція III світового форуму українців. Секція культурології. - 2001.

Положення монографії розглядалися і обговорювалися на теоретичних семінарах відділу Історії філософії України Інституту філософії НАН України, на звітних наукових конференціях та методологічних семінарах Інституту філософії.

Публікації. Основні результати досліджень опубліковані у 3-х монографіях, у розділах фундаментальної “Історії філософії на Україні” (т. І), у вузівських підручниках, у 15 статтях та передмовах, які ввійшли до збірників наукових праць та колективних монографій.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, яку в свою чергу визначає мета і завдання дисертації. Це передбачало:

- аналіз становлення гуманізму в Західній Європі й Україні, зокрема (перший розділ);

- розгляд проблеми відходу українських гуманістів від принципу теоцентризму і їхню переорієнтацію на пізнання природи і людини (другий розділ);

- визначення історіософських поглядів українських гуманістів, які, залишивши небесам кінцеву причинність історії, відродили прагматичну історіографію та почали застосовувати науково-критичний метод для її осмислення;

- створення комплексу державно-правових ідей, де держава усвідомлюється як суто людська інституція;

- аналіз ідей громадянського гуманізму, як складника етико-політичної концепції, яка поставила на перше місце принцип спільного блага (третій розділ).

Отже, дисертація складається зі вступу, трьох розділів (9 параграфів), висновку, списку використаних джерел (1163 позицій) та іменного покажчика. Всього - 472 с., або 32 друк. арк.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі:

- обґрунтована актуальність дослідження, визначена його мета і завдання;

- аналізується ступінь наукового опрацювання проблеми;

- розкривається джерельна база, науко-во-теоретична новизна дослідження та практична значимість одержаних результатів;

- подається аналіз літератури по темі;

- подаються форми апробації роботи.

Перший розділ. “Становлення гуманізму в Україні” присвячено аналізу становлення гуманізму в Західній Європі й Україні, зокрема. Він має оглядово-аналітичну спрямованість. У 1-му параграфі “Епоха” подається характеристика доби, наголошується на важливих зрушеннях, які відбулися у філософії та релігії, де під терміном “Відродження” розумілася сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували земне стихійне самоутвердження людської особистості та її прагнення охопити і осмислити світ у його цілості. Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але по всій Європі, то цілком справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище, яке не оминуло й Україну.

Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла, передусім, сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, релігійного і культурного життя. Починаючи від 2-ї половини ХV ст., в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і релігійної думки.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, теологічної та етичної проблематики. Історія розглядається ними не як реалізіція наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії. Гуманісти звеличували людину - творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам людей, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається підвищений інтерес до народного життя і національної історії та релігії.

Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно.

В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи.

У західноєвропейському гуманізмі епохи Відродження розрізняють два етапи розвитку - ранній і пізній. Ранній, так званий етико-філологічний, або громадянський гуманізм виник в Італії (кінець ХІV - середина ХV ст.). Починаючи з останньої третини ХV ст. гуманістичні інтереси переміщуються до теології, натурфілософії, природознавства. Це - пізній гуманізм.

На думку автора, у розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виокремити три етапи. Перший (приблизно до середини ХVІ ст.) типологічно подібний до раннього італійського. В цей час гуманістів більше цікавлять суспільно-політична, конфесійна та етична проблематика. В час другого періоду (від другої половини ХVІ ст. - до початку ХVІІ ст.) відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження. На цьому етапі з'явилися відомі культурно-просвітницькі, наукові, літературні й освітні об'єднання, роль яких була навподіб італійських академій чи північноєвропейських учених товариств. Характерною ознакою того часу стало активне формування історичної самосвідомості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період - друга третина ХVІІ - початок ХVІІІ ст. - означився напрацюванням комплексу гуманістичних ідей, що розвивалися в контексті епохи бароко.

У 2-му параграфі “Люди” мова йде про те, що доба Відродження дала Європі багато видатних особистостей у різних царинах науки, культури і релігії. Це так би мовити, зірки першої величини, які осявають увесь світ. Водночас десятки інших зірок меншої величини освітлювали національні небосхили і внесли значний вклад у розвиток своїх національних Відроджень, свого ренесансного гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в України і найвизначнішими гуманістами другої половини ХV ст. - поч. ХVІІ ст. стали такі поети, письменники, філософи, теологи і вчені: Григорій Саноцький (1406-1477), Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494), Павло Кросненський (бл. 1470-1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Йосип Верещинський (1532-1598), Севастян Кленович (бл. 1545-1602), Шимон Шимонович (1558-1629), Симон Пекалід (бл. 1567-після 1601), Іван Домбровський (кінець ХV-поч. ХVІІ ст.) та ін. До українських гуманістів відносимо передусім тих, хто сам усвідомлював себе українцем (“рутенцем”), наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мають суттєвого значення. Разом з тим багато з українських гуманістів того періоду водночас належать до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Вітчизняній історико-філософській думці імена багатьох українських гуманістів донедавна були майже невідомі. Тому у монографії стисло окреслюється суть учень цих мислителів, подаються їхні філософські і конфесійні портрети. Серед них першим був Григорій Саноцький - українсько-польський церковний і політичний діяч, архиєпископ Львівський. Він - засновник першого гуманістичного гуртка в Україні, куди входив і відомий італійський гуманіст Калімах Буонакорсі, який тривалий час жив у помешканні Григорія. Саноцький першим з вітчизняних мислителів рішуче й відверто критикував схоластичну філософію, яку називав “сонним маренням наяву”. Своєю боротьбою зі схоластикою він починає новий ренесансно-гуманістичний етап у філософії України та Польщі.

Найвідомішим у свій час українським гуманістом був Станіслав Оріховський - визначний оратор, публіцист, теолог, філософ, історик, полеміст. В царині філософії найбільше цікавився проблемами, пов'язаними з етикою і політикою, а в теології - міжконфесійними стосунками. Будучи католиком, він симпатизував протестантам, але був щирим прихильником православ'я. Захищаючи останнє, вів запеклу полеміку з католицькими теологами. У творах Оріховського знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в історичному процесі.

У 3-му параграфі “Зв'язки із західноєвропейськими гуманістами” прослідковуються стосунки українських мислителів із західно-європейськими однодумцями. Посередні зв'язки відбувалися завдяки ознайомленню вітчизняних авторів з творами мислителів Європи в школах та центрах наукового й культурного життя міст Києва, Львова, Перемишля, Замостя, Кракова. Безпосередньому знайомству українських гуманістів із західноєвропейськими сприяло їхнє навчання в закордонних університетах, переважно в Німеччині, Польщі, Голандії, Бельгії, Франції, Іспанії. Протягом ХV-ХVІ ст., коли в Україні ще не було вищих навчальних закладів, виїзд української молоді за кордон на навчання був масовим. Досить сказати, що за деякими даними, лише впродовж згаданих двох століть тільки в Краківському університеті навчалося майже 800 вихідців із більш як півсотні міст України.

Водночас деякі вихідці з України після навчання продовжували свою діяльність на теренах західноєвропейських країн. Достатньо згадати Ю. Дрогобича, П. Кросненського, С. Оріховського. Спілкуючись із західно-європейськими гуманістами, вони не тільки брали, але й давали; не тільки вчилися, але й учили. Під час своїх мандрів гуманісти українського походження засвоювали ренесансні ідеї і самі брали безпосередню участь у їх реалізації, стаючи таким чином інтегральною частиною загальноєвропейської “республіки вчених”. Не применшуючи ролі Польщі в справі підготовки високоосвічених кадрів для України, мусимо, проте, зауважити, що вплив польської мови й культури на українську в ХV-ХVІ ст., часто бездоказово перебільшують, накладаючи на цей маловивчений період реалії ХVІІ-ХVІІІ ст., коли розвиток Польщі продовжувався по висхідній, а Україна потрапила до складу московської імперії. У розглядуваний період ситуація була іншою. За даними деяких дослідників так зване “руське воєводство” Польщі дало саме тоді у процентному відношенні культурних діячів різного рівня більше за будь-яке інше воєводство Речі Посполитої. Тому важко не погодитись із висновком Н. Яковенко про те, що “до другої половини ХVІ ст., говорити про суттєвий вплив польського начала на українських землях немає жодної підстави”. Коли йдеться про ХV-ХVІ ст., справедливо наголошувати на взаємовпливові української і польської культур, бо гуманісти українського походження таки “поклали свої цеглини до будови польського Відродження”. А взаємини між католиками і православними не набули тоді ще антагоністичного характеру.

У дисертації докладно розглянуто безпосередні зв'язки конкретних українських гуманістів із західноєвропейськими, які були плідними не тільки для перших, зокрема, навчаючись у Німеччині Оріховський спілкувався з Меланхтоном і Лютером і навіть жив у домі останнього, як здібний учень. Це спростовує тезу Дмитра Чижевського про те, що “знайомство українців з першою протестанською філософською системою Ф. Меланхтона - не доведено”. Більше того, Й. Ліхтенштуль припускає навіть, що Оріховський завдяки Меланхтонові опанував “таємницю великого ораторського і письменницького таланту”. В Італії він брав активну участь у філософських диспутах з відомими на той час філософами гуманістами.

Повернувшись до рідного Перемишля, Оріховський розвинув бурхливу полемічну і наукову діяльність. Колом його знайомих та друзів стає вся тодішня еліта Польщі, яка сповідує гуманістичні і реформаційні принципи, включаючи польського короля і примаса.

ІІ-й розділ “Від теоцентризму до пізнання природи і людини”. розглядає проблему відходу українських гуманістів від принципу теоцентризму і їхню переорієнтацію на пізнання природи і людини. Зокрема, у І-му параграфі “Бог і природа” зосереджується увага на співвідношенні Бога і природи. Наголошується, що у центрі середньовічного релігійного світогляду стояв Бог, який уважався творцем, пізнаваним через його дії, що відстежуються у створеному ним світі. Через те його можна пізнати або пізнаючи світ і людину, або ж - через містичне осяяння. Натомість інтереси гуманістів епохи Відродження спрямовувалися насамперед на людину. Відбулася, отже, переорієнтація філософської думки від богопізнання до природи і людини, і визнання їхньої самоцінності.

Україна, яка завжди перебувала в орбіті розвитку європейської культури, науки й освіти, також пережила подібну метаморфозу, хоча остання відбулася з деяким відставанням у часі і в дещо відмінних формах. Зокрема, у К. Транквіліона-Ставровецького знаходимо близьке до ренесансного неоплатонізму розуміння Бога як невимовного, безмежного, неосяжного буття, що проймає видимий світ і забезпечує його життєдіяльність. Досить своєрідним було бачення Бога у Станіслава Оріховського. Підвалинами йому слугували головним чином погляди на проблему Арістотеля і Ціцерона.

При цьому Оріховський інтерпретує Стагірита у дусі неоплатонівсько-ареопагітської концепції єдності Бога, який, згідно з цією концепцією є джерелом форми і досконалості всіх матеріальних речей.

Українські гуманісти розглядуваного періоду спеціально онтологічними проблемами не займалися, тому про розуміння ними таких, наприклад, філософських категорій, як простір і час, рух, матерія, форма, можемо довідатися лише з окремих висловлювань, розпорошених у їхніх працях найрізноманітнішого змісту. Зокрема, у ренесансному дусі про рух як космічне, універсальне явище, що охоплює собою все - від зірок до найдрібніших пилинок, висловлювався К. Транквіліон-Ставровецький. Розмірковуючи над проблемою співвідношення Бога і світу, українські гуманісти не обминали також і проблему матерії і форми, яка вирішувалася переважно в руслі перипатетичної традиції.

Щодо природи, то її наші мислителі починають розуміти як поєднання духовного й тілесного первеня, як наповнений Божою енергією матеріальний світ, а не як слабкий відблиск потойбічних ідеальних сутностей. При цьому слід зазначити, що в С. Оріховського та К. Саковича вже зустрічається термін “закон природи”, сформульований видатними західноєвропейськими мислителями значно пізніше.

Є доволі свідчень про поступову переорієнтацію філософської думки України від богопізнання до пізнання природи. Так, К. Транквіліон-Ставровецький у своїх творах багато місця відводить поясненню різних природних явищ, зокрема грому і блискавки. Спробу пояснити природними причинами земні явища робив також С. Кленович, який виявляючи захоплення Київськими печерами, пояснює їх появу цілком реалістично. Багато уваги приділяв поясненню природи на основі її власних закономірностей К. Сакович, який, зокрема, намагався пояснити поняття доцільності у живій природі. Були серед вітчизняних мислителів і такі, що не тільки пропагували та інтерпретували чужі ідеї, але й самі вносили практичний вклад у пізнання природи. Це передусім Ю. Дрогобич та К. Сакович.

Загалом ренесансна переорієнтація від богопізнання на пізнання природи і людини спричинилася і до розвитку астрономії та астрології, до появи геліоцентричної світобудови Коперніка. Проте, до розгляду цієї системи українські вчені не вдаються, обмежившись визнанням кулястості Землі та ідеї множинності світів (Фікара, Л. Зизаній).

Чималу увагу українські гуманісти приділяли питанню необхідності дотримання законів природи.

Природа, писав Оріховський, є творцем усіх речей, і не треба вигадувати закони, супротивні її законам. Закони природи вищі за едикти та інтердикти папи, і саме тому треба дослухатися перших.

У другому параграфі “Зміна розуміння людини” прослідковується зміна розуміння людини в добу Відродження порівняно з Середньовіччям. Так, не заперечуючи відмінність між душею і тілом, “внутрішньою” і “зовнішньою” людиною, ренесансна філософія зняла їх протиставлення. Вона поставила людину в центр світу й оголосила, що це місце людина посідає з власної природи. Залишаючись щирими християнами, гуманісти розглядали людину не у вимірі її гріхопадіння і порятунку, а в аспекті її творчого ставлення до себе самої і до всього, що її оточувало.

Проблема людини, її соціального буття, морального світу виявилася чи не визначальною і в Україні. Спираючись на здобутки своїх попередників, вітчизняні ренесансні митці XVI ст., розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її чисто земному втіленні. Особливе місце в ренесансному осмисленні проблеми людини належить ще й досі недостатньо дослідженим філософським та теологічгим трактатам латиномовних авторів, передусім Ст. Оріховського.

В XVI ст. українські мислителі, як і їхні західноєвропейські колеги, трактували людину як найвищу цінність, розглядали її не як маріонетку в руках Творця, а як його відповідального співробітника. В центрі філософських роздумів перебувала проблема співвідношення Бога і людини, акцентувалася увага на здатності людського розуму осягнути істину, проникнути навіть у зміст священних текстів (Л. Зизаній, Ю. Рогатинець).

Велику увагу проблемі людини приділяли С. Оріховський, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький. Ці та інші мислителі сповідували вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). В дусі антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності розмірковували над визначенням місця людини у світі (Віталій Дубненський, Фікара, І. Копинський). Вони були переконані, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям (С. Оріховський). Однією з основних чеснот у вченні про людину вони вважали здатність до самопізнання, яке допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення.

Крім того, українських мислителів цікавила проблема свободи волі, яку вони розглядали не тільки щодо створеного природного порядку, випадковостей фортуни, а й стосовно Бога, його задуму. Розмірковуючи над співвідношенням душі і тіла, розуму й відчуттів, говорили про їх гармонійну єдність (Транквіліон-Ставровецький). Душа мислилася безсмертною, розлитою по всьому тілу, даною Богом при народженні.

Вітчизняні гуманісти допускали можливість пізнання людиною довколишнього світу з допомогою розуму і відчуттів. Займалися осмисленням людини як творчої особистості, здатної творити себе і змінювати світ. Сенс життя вбачався ними у здійсненні людиною свого земного призначення (С. Пекалід, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький). Людину вони вважали творцем свого щастя, здатним зрозуміти й повернути собі на благо все багатство і розмай навколишньої природи, спроможним творити духовні цінності. Посилаючись на закон природи, вони прославляли любовні почуття і родинне життя, виступали проти целібату (С. Оріховський) та релігійного фанатизму (Л. Зизаній, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький).

У 3-му параграфі “Людський розум і освіта, моральне виховання” розкриваються погляди українських гуманістів на людський розум і освіту та моральне виховання.

Зазначається, зокрема, що в епоху Відродження критичній оцінці людського розуму підлягало все, навіть священні тексти, до аналізу яких застосовувалися раціоналістичні методи. Гуманісти вимагали розумної вірі, прагнули до створення “природної релігії”, вчили все розглядати в світлі вільного від забобонів розуму.

Високо цінували людський розум, вірили в його силу й можливості, зокрема Ю. Дрогобич, Л. Зизаній, М. Смотрицький, І. Домбровський. Висока оцінка розуму як засобу пізнання світу хаарктерна для Віталія Дубненського, К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Саноцького, С. Оріховського.

Звеличуванню розуму, який гострить “мозокродна” Мінерва, віддав належне також М. Стрийковський. Дуже часто вітчизняні гуманісти ототожнювали розум людини з мудрістю, яку розуміли як софійність, як особливу досвідченість. Вони закликали до самопізнання та зосередження на практичній, не спекулятивній філософії: філології (граматиці), логіці, риториці, які можна використовувати у повсякденному житті, зокрема, у веденні полеміки з католиками, у судочинстві, дипломатії.

Вітчизняні гуманісти висунули ідею гармонійного виховання, обґрунтували принцип усебічної освіти. Вони були переконані, що справжня мудрість і правдива наука неможливі без ґрунтовної освіти. Остання стоїть першою в синонімічному ряді: освіта - наука - знання - мудрість, а тому, коли на сторінках ренесансних творів мова йшла навіть лише про другий, третій або четвертий компонент згаданого ряду, освіті відводилось ключове місце. Українські діячі не обмежувалися лише деклараціями про значення освіти, але й самі брали активну участь у її ширенні, засновували різного роду школи, друкарні, науково-освітні осередки, братства, де гуртувались представники гуманітарних професій - учителі, вчені, письменники, митці.

Одним із головних видів діяльності гуманістів епохи Відродження була справа морального виховання. Вони не тільки пишуть педагогічні трактати і перекладають твори античних авторів про виховання, але й самі включаються у виховний процес, застосовуючи на практиці принципи гуманістичної етики і педагогіки. Метою гуманістичного виховання було сформувати людину, що відзначалася б яскраво вираженою індивідуальністю, доброчесністю і була б віддана ідеї спільного блага. Форми і способи виховання застосовувалися різноманітні: шкільні або приватні уроки, приписи шкільних статутів, напучення, епіграми, панегірики, педагогічні роздуми, трактати, послання, листи, орації. Педагогічні роздуми ренесансно-гуманістичного спрямування знаходимо у М. Смотрицького. (“Тренос”), у С. Оріховського (“Напучення польському королю…”, “Діалог про екзекуцію”), в морально-дидактичному збірнику “Лікарство на оспалий умисел чоловічій” (Острог, 1607) та ін. Їх автори були переконані, що природній гандж можна виправити вихованням, а природні чесноти - то лише потенції, які слід реалізувати й розвинути.

ІІІ-й розділ “Суспільна проблематика”. І -й параграф “Історіософські погляди” присвячений розглядові історіософських поглядів українських гуманістів, що відкривали глибину історичного часу, намагалися з'ясувати змістову відмінність окремих етапів історичного процесу, відродили прагматичну історіографію, тобто історію діянь, покликану слугувати практичним цілям. Будучи глибоко віруючими людьми, вони зосередили увагу на світській історії, вважали останню вчителькою життя, створили науково-критичний метод її осмислення, використовуючи широкий спектр історичних жанрів.

Значний інтерес до історіософської проблематики виявили передусім С. Кленович (“Роксоланія”), Ст. Оріховський (“Хроніки”, дві промови “Про турецьку загрозу”), І. Домбровський (“Дніпрові камени”), С. Пекалід (“Про Острозьку війну”), А. Чагровський (“Дума українна”).

Більшість українських гуманістів - авторів історичних творів розуміли потребу висвітлення історії своєї вітчизни і церкви, значущість реальних історичних подій, підкреслювали їх пізнавальну і виховну роль. Сенс історії вбачався в тому, щоб розповісти нащадкам про гідні наслідування, подвиги прадідів, а також у тому, щоб використати історичний досвід для розв'язання наболілих життєвих проблем сучасного суспільства. Вітчизняні мислителі вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях визначних особистостей, діячів, полководців. (М. Гусовський, С. Оріховський, І. Домбровський, М. Стрий-ковський, анонімний автор поеми “Про відбиття татар… 1512 року ”).

...