Онтологія релігійно-філософських концептів війни і миру в християнстві та ісламі

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" викладено обґрунтування обраної автором теми дисертаційної роботи, з'ясовується актуальність дослідження, визначаються об'єкт і предмет наукового пошуку, його мета, ставляться основні завдання для досягнення мети, розкривається теоретико-методологічна база і наукова новизна дослідження, теоретична і практична значимість отриманих результатів. Зазначено форми апробації результатів дисертаційного дослідження, наводиться інформація про публікації дисертанта.

У першому розділі дисертації "Християнські та мусульманські концепти війни і миру: джерела та історіографія" розкриваються принципи і методи проведеного дослідження, класифікуються за ракурсами наукові розвідки з проблем війни і миру. Окреслено джерельну базу дисертації і матеріал дослідження. Проаналізовано історію дослідження концепцій війни і миру в християнстві та ісламі в релігієзнавчо-філософському аспекті. В українському релігієзнавстві до вивчення проблем війни і миру зверталися А.Колодний (визначення сутності і з'ясування особливостей сучасного богослов'я миру; етизація і містифікація проблем війни і миру в сучасному православ'ї), П. Яроцький (есхатологічний вимір), В. Лубський (проблеми війни і миру в історії теології і в сучасній релігійній ідеології). Релігієзнавчі праці радянських часів відзначаються заідеологізованістю та містять упередження щодо окремих релігій, релігії загалом чи певних ідей (пацифізм, капеланство). У розділі подано огляд богословських, релігієзнавчих, філософських, політологічних, соціологічних праць, що стосуються проблем військового протистояння і мирного співіснування в християнській і мусульманській традиціях, вітчизняних (А.Колодний, В.Єленський, М.Кирюшко, В.Лубський, О.Саган, О.Бучма, Л.Филипович, І.Арзуманов, Н.Пророченко, В.Судакова) і зарубіжних (М.Степанянц, Г.Джемаль, А.С.Хумуд, Дж.Янг, Дж.Лінч, Г.Геллей, P.Cunningham, L.Davis, E.Egan, J.L.Esposito, B.Lewis, J.-R.Milot, F.Abdul Rauf, Abu'-A'la Mawdudi, Sayyid Qutb) авторів. Відмічаючи пожвавлення інтересу українських релігієзнавців до цієї тематики та її різносторонній аналіз, автор дисертації зауважує, що питання онтології, генезису та еволюції релігійно-філософських концептів "війна" і "мир" в парадигмі християнства та ісламу з опорою на першоджерела цих релігійно-філософських систем, а також трансформація розглядуваних концептів в умовах новітнього часу не були предметом окремого наукового дослідження. Нагальна потреба в ґрунтовному порівняльному аналізі онтології релігійно-філософських концептів "війна" і "мир" у християнстві та ісламі з урахуванням політично-соціальних реалій ХХІ сторіччя визначає його проведення для виявлення спільних і відмінних підходів християнської та мусульманської традиції до проблем війни і миру як надзвичайно актуальне. Дисертант у своєму дослідженні спирається на тексти Святого Письма і через них аналізує онтологію, генезу, еволюцію та структуру понять війни і миру в сучасних ісламі та християнстві. Матеріалом дисертаційного дослідження стали першоджерела священних книг християнства і мусульманства (Біблія, документи екуменічних соборів християнської церкви, апостольські листи Патріархів і Пап, їх виступи; Коран, Сунна, Шаріат), праці християнських та мусульманських богословів і промови лідерів християнських, мусульманських, пацифістських та екстремістських політичних рухів, які стосуються питань війни та миру, застосування насильства чи ненасильства для досягнення політичних цілей. Автором було обрано новий вектор дослідження даної тематики, вироблено власні методи дослідження (логіко-семантичний та контекстуальний аналіз розглядуваних понять у теологічних мовах).

Другий розділ роботи "Генезис понять "війна" і "мир" у християнській традиції" розкриває еволюцію понять "війна" і "мир" у християнстві та з'ясовує структуру цих концептів. Герменевтичний підхід дозволив простежити зміни спектру значень, яких набували поняття "війна" і "мир" у текстах Святого Письма на різних мовах поширення релігії. Окреслена різновекторність релігійно-філософських понять війни і миру, закладена в Біблії - першоджерелі християнства та ісламу, отримала свій подальший розвиток в цих релігіях, в Новому Завіті та Корані, в працях християнських та ісламських богословів. В розділі проаналізовано становлення християнської теорії справедливої війни і руху ненасильства.

У першому підрозділі "Еволюція християнського поняття "війна": тенденції та особливості" відзначаються суттєві відмінності у трактуванні понять "війна" у Старому і Новому завіті. В Старому Завіті попри вираження прагнення миру й оцінки війни як вимушеної необхідності, аномалії, а не норми життя, кількість описаних воєн свідчить про те, що вони були для древніх юдеїв реальним виміром життя; визначальною є теза про необхідність покарання за заподіяне зло. Дисертант з'ясовує, що у порівнянні із текстом Старого завіту слово "війна" зустрічається у Новому завіті доволі рідко і, на відміну від Старого завіту, майже не вживається у загальноприйнятому значенні бойових дій і військового протистояння. Хоча Христу, апостолам і авторам Євангелій було відомо про тогочасні війни і повстання, вони, здається, уникають слова "війна". Цей концепт у Новому завіті виступає як протистояння сил добра і зла, як передвісник Апокаліпсису, а не як ведення бойових дій між державами. Автор доходить висновку, що християнство ввібрало в себе концептний обрис війни за Старим Завітом і кардинально переосмислило його: війна у Новому завіті - це втрата благодаті миру; не стільки мир визначається як час без війни, скільки війна - як відсутність миру, кара, ознака наближення кінця світу. Новий завіт засуджує будь-яке насильство, гнів та ненависть, тут виведено новий принцип людського існування - "возлюби ближнього свого" замість старозавітнього "око за око".

Особливим в Новому Завіті (Об'явлення) є розширення поняття війни до вселенського протистояння сил добра і зла, зіткнення яких передбачається в кінці часів. При цьому боротьба добра визнається справедливою і необхідною. Дисертант виявляє, що саме у виправданні засобів протистояння добра злу міститься зерно християнської теорії справедливої війни. Онтологічне дослідження доктрини справедливої війни в християнстві, проведене дисертантом, доводить стадіальність її еволюції від абсолютного неприйняття насильства та участі у війні в перші сторіччя становлення релігії, через зумовлену припустимість та обмеження жорстокості (Августин Блаженний), практику Хрестових походів, які суперечать християнській етиці і в яких конфлікт влади та інтересів часто брав гору над духовними та місіонерськими ідеалами, теоретичне обґрунтування вимог початку та ведення війни з виправданням жорстокості через так званий подвійний ефект (Тома Аквінський), пропозитивні аспекти для створення міжнародних організацій з нагляду (Вітторіа і Суарез), релігійно-правові проблеми визначення справедливості війни (Гроціус), оформлення в доктрину обмежень можливості початку війни та особливостей її ведення (документи ІІ Ватиканського собору, інші документи церкви) аж до обумовленого прийняття пацифізму і відмови від будь-яких насильницьких способів вирішення конфліктів. Підкреслено, що Папа Іван Павло ІІ визнав Хрестові походи, як і деякі інші сумнівні дії або бездіяльність Церкви, помилковими. Таким чином, християнська теорія справедливої війни пройшла повний цикл трансформаційного розвитку, а її теоретичне обґрунтування мало 4 стадії (Августинська, Томістська, Вітторіа та Суареза, сучасне формулювання в документах християнської церкви).

Проаналізовано головні принципи теорії справедливої війни в християнстві: 1) справедлива причина; 2) компетенція влади; 3) крайній випадок; 4) вірогідність успіху; 5) принцип пропорційності засобів; 6) порівняльна та відносна справедливість; 7) праведні наміри; 8) необхідність забезпечення захисту мирного населення від прямих воєнних акцій; 9) гуманне ставлення до поранених та полонених. Сьогодні теорія справедливої війни не виправдовує війни, а визначає критерії, за якими війна може бути визнана справедливою, та обмежує засоби ведення війни. Поняття справедливої війни не є позитивним, вона визнається злом, але меншим і необхідним. В цьому міститься суперечність цієї доктрини.

На основі проведеного дослідження з'ясоване сутнісне ядро концепту "війна" в найрізноманітніших його інтерпретаціях та конотаціях - онтологічно це ідея антагонізму, конфронтації в стосунках між людьми на будь-якому щаблі (в міжлюдському, міжнародному, міждержавному і в глобальному масштабі); структура поняття "війна" в християнстві включає дихотомічний поділ на справедливі та несправедливі війни; концепт справедливої війни пов'язаний із поняттям війни священної, участь в якій виправдовується необхідністю служіння Богові і виконанню його вимоги. Дисертант визначає, що переосмислення концепцій війни і зміна підходу більшості християнських конфесій до проблем військового протистояння в ядерну епоху полягають у засудженні будь-якої війни, обмеженні критеріїв, за якими війна може бути визнана справедливою, і в обумовленому прийнятті ідей пацифізму. Це демонструє прагнення Церкви повернутися на вихідні позиції християнської церкви щодо насильства при формальному існуванні доктрини справедливої війни, в чому міститься суперечність.

У другому підрозділі "Християнський концепт "мир": сутність та класифікація" дисертантом визначено, що християнський концепт "мир" витікає з комплексного поняття „шалом" в Біблії Старого Завіту, що мало такі значення: 1) стан, протилежний стану війни; 2) стан спокою і божественної благодаті, які принесе на землю майбутній Месія; 3) процвітання, легкість, спокій, благополуччя, добробут, відчуття цілісності і здоров'я, а також безпосередньо мир. Це багатоаспектне поняття, як і загальна ідея миру, в Новому завіті набуло якісно нових елементів, було переосмислене, поглиблене новими контекстами, розвинуте Ісусом Христом і його учнями, християнськими теологами і філософами. Характерні ознаки концепту "мир" у християнстві виявляються в дихотомії: це і стан речей, протилежний стану війни, і певний стан душі, який характеризується спокоєм, відсутністю турбот, дарована благодать. Структура релігійно-філософського поняття "мир" у християнстві складніша за структуру поняття "війна". Необхідними складовими багатогранної комплексної моделі християнського концепту миру є примирення ворогів, віра та справедливість, а також "пізнання Господнє" (Іс. 11:5-10), стан без війни, месіанське спасіння; це невід'ємна умова й ознака Царства Божого, атрибут Спасителя - Князя Миру, внутрішній і зовнішній стан спокою і любові, навіть до ворогів, вітання, побажання благодаті, благословення, прощення. Мир - це знаряддя творення нової людини, яка може повернутися до Бога і з'єднатися із своїм Творцем. Мир між людьми та природою ототожнюється в християнстві з раєм земним. Християнство розрізняє мир зовнішній і внутрішній: "зовнішній мир" - це стан, протилежний стану війни, а також злагода у стосунках між людьми, взаєморозуміння, свобода, повага до оточуючих тощо. "Внутрішній мир" - поняття транспозиційне: це Царство Боже, що не на небесах, а в серці людини. Дисертантом встановлено, що християнське розуміння миру, на відміну від мусульманського, припускає і утверджує можливість вічного миру.

У третьому підрозділі "Детермінація руху ненасильства в контексті глобальних проблем сучасності" розкриваються витоки, напрямки, ідеї та основні принципи пацифізму. Пацифістська етика спирається на два положення: 1) людина зобов'язана уникати агресії чи ведення війни проти інших; 2) війна є абсолютно неприйнятною не тому, що вона є сама по собі злом, але тому, що вона завжди веде до погіршення ситуації для більшості. Пацифісти переконані, що силовий опір насильству веде не до миру, а лише до перестановки сил за принципами насильства; війна не досягає поставлених політичних чи економічних цілей, або ж втрати переважують здобутки; війни на ділі рідко мотивуються високими ідеями, які використовуються для їх виправдання. Дослідження дисертанта дозволяє виділити такі різновиди пацифізму: прагматичний пацифізм (відкидає можливість агресії за звичайних умов, але зберігає право на самозахист в кризовій ситуації; опікується деескалацією або скороченням озброєнь на противагу роззброєнню, властивий політичним партіям); радикальний пацифізм (передбачає надзвичайну віру в ефективність та переваги мирних засобів вирішення конфлікту за будь-яких умов, принципова відмова від виправдання силових засобів; представники цього напрямку або погоджуються на альтернативну службу в армії, або взагалі не погоджуються і бувають ув'язнені; радикальний пацифізм є неоднозначним, лише декілька релігій його підтримують). Пацифізм складається як з пасивного компоненту (відмова воювати), так і активного (боротьба за мир). Виправлення кривди та досягнення справедливості ненасильницькими методами стало приймати різні форми у відповідь на численні конфліктні ситуації. Яскравим прикладом стала мирна Помаранчева Революція 2004 р. в Україні. Концепт ненасильства активно пропагувався своєрідними пророками миру ХХ ст. (Л.М.Толстой, М.К.Ганді, М.Л.Кінг та ін.) і сьогодні є актуальним. Миру, співробітництву та ненасильству треба навчати.

Підсумовуючи викладене у розділі, дисертант зазначає, що упродовж людської історії християнські концепти "війна" і "мир" еволюціонували, набули нових аспектів, були предметом досліджень теологів і філософів. Дисертант дійшов висновку, що ідеї непротивлення злу насильством закладені у Новому завіті, а пацифізм є основою глибинної християнської етики, властивій релігії з початку її зародження. Активний пацифізм може бути дієвим інструментом процесу миротворення, а церква - його активним учасником. Дослідження еволюції концепцій війни виявило нові тенденції до зближення різних християнських церков і конфесій в оцінці війни, перегляді доктрини справедливої війни у реаліях сьогодення. Тенденції зближення поглядів християнських конфесій виявлено і в концепції миру: прогресивна ідея активної розбудови миру, що спирається на християнський принцип "возлюби ближнього свого", відкриває можливості для міжконфесійного, міжрелігійного, міжкультурного діалогу, акцентує увагу на спільному, а не відмінному, і стає основою для створення нової "релігії миру".

У третьому розділі "Ісламський дискурс концептів війни та миру" розглядаються концепти війни та миру в ісламі та в ісламському праві згідно із перекладами Корану та хадисами, класичними працями мусульманських теологів та сучасними дослідженнями релігійних та політичних аспектів розвитку ісламського світу.

У першому підрозділі "Проблема двовекторності мусульманського поняття "війна" досліджується концепт війни в ісламі, з'ясовуються умови, які обмежують ведення бойових дій, і умови, за яких мусульмани можуть брати участь у битві. Ісламське законодавство не дозволяє мусульманам воювати з народом, який не воює з ними, використовувати вогонь (бо це є прерогативою Бога), воювати з цивільними (хто не бере участі у бойових діях). Дослідження Корану показує, що оголошення війни, її ведення та оцінка її наслідків повинні бути послідовним правовим актом. Так само, як для християн існує доктрина справедливої війни, для участі мусульман у війні повинні існувати законне її виправдання і виконання ними чітко визначених умов: 1) війна може вестися як відповідь на напад чи образу; 2) війну можна розпочинати для припинення утисків по відношенню до мусульман з боку держави; 3) війну можуть вести лише праведні доброчинці, наділені владою, які живуть за законами ісламу. Релігійно-філософський концепт війни в ісламі складає двовекторну структуру: вектор чисто мілітарний представлений поняттями "харб" у значенні "війна як ведення бойових дій, відсутність миру" і "газават" у значенні "набіг", "військовий похід"; вектор ідеологічний обіймає поняття "джихад", що означає "зусилля" та „боротися, ідучи шляхом Бога", і стосується не власне бойових дій або задоволення певних інтересів геополітичного чи економічного характеру, а взагалі всього навколишнього і внутрішнього світу мусульманина, а також протистояння сил добра і зла. Шаріат узаконює війну проти невірних.

У другому підрозділі "Співвідношення війни і миру та еволюція поняття "джихад" в ісламському праві" аналізується комплексність поняття "джихад" в першоджерелах ісламу - Корані і Сунні, а також його еволюція і розвиток у працях мусульманських теологів і мислителів. Дисертант проаналізував праці мусульманських теологів Середньовіччя, які розвивали поняття „джихад" і концепцію війни та миру. Усі концепції об'єднує відданість коранічним нормам і аргументація переваг ісламу, але теологи відрізняються власним підходом до джихаду, до його тлумачення, перспектив і особливостей застосування. Дисертантом уточнено, що концепт джихад є ширшим поняттям ніж "священна війна", як інколи його тлумачать, і часто вживається при описі особистої боротьби зі своїми слабкостями, щоб стати більш благочестивим мусульманином. Джихад буває чотирьох видів: а) джихад серця направлений на внутрішнє самовдосконалення мусульманина; б) джихад язика - це пропаганда ісламу; спроба переконати у правильності ісламського шляху "тих, що вагаються"; в) джихад руки передбачає ряд заходів, які забезпечують виконання ісламських норм; г) джихад меча означає священну війну проти невірних, причому мусульманинові, що загинув, обіцяно вічне блаженство у раю. Лише останній із них може тлумачитися як війна в ім'я ісламу. Дисертант розвиває положення про те, що за ісламською традицією, священна війна проти невірних - це "малий джихад", а "великий джихад" - це повсякденні зусилля духу, направлені на суворе дотримання ісламських законів. За "джихадом серця" і "джихадом язика" треба робити добро, боротися зі злом і поширювати іслам. Дисертант доходить висновку, що робота в соціальній сфері та благодійність, місіонерська діяльність мусульман в неісламських країнах є на сьогодні найбільш ефективними формами "радіння в ім'я віри", до якого закликає Коран. Метою джихаду є боротьба проти переслідування та гонінь. Тому факт переслідувань мусульман може бути єдиною причиною для початку агресивних дій проти іншого народу. Дисертант аналізує умови оголошення джихаду як війни і етичні постулати джихаду.

Дисертант підкреслює, що поняття джихад пов'язане із суперечливими вимогами: це постійний обов'язок всього мусульманського суспільства (в Корані не окреслюються ані терміни джихаду, ні точна дата його закінчення), але за Кораном не можна навернути до ісламу силою. Вперше звертається увага на суперечність, що стосується геополітичного аспекту джихаду в поділі світу на дві частини - ісламську територію (дар аль-Іслам) та неісламську, яка відповідно до обставин називалася територією війни (дар аль-харб) чи "договірною територією" (дар аль-ахд) під час перемир'я. Ісламською територією є країна, населення якої сповідує іслам та дотримується ісламських законів, а також країна, де мусульманин може без перешкод виконувати свій релігійний обов'язок, навіть якщо правитель цієї країни не мусульманин. Відповідно, неісламською вважається територія, на якій мусульманин живе в таких умовах, що не може дотримуватися ісламських законів. Уся мусульманська спільнота, незалежно від національності, має захищати "Дім ісламу", причому мається на увазі не пасивний опір чи активна оборона, а наступальна війна, мета якої ісламізація невірних та встановлення ісламських законів на захоплених територіях. Мусульманська доктрина війни включає правила припинення бойових дій та укладання мирних угод. Мирні угоди є обов'язковими для виконання мусульманами, порушувати їх забороняє Аллах.

Специфіка мусульманського концепту "мир" полягає в тому, що мир в розумінні "час без війни" в ісламі трактувалося як тимчасове (хоча і довгострокове) перемир'я. Справжній мир на землі неможливий, поки у світі не запанує іслам, справжній "мир" (салам) також очікує праведних мусульман у раю. Ключовими словами Корану щодо концепту "мир" є сабр (стійкість, непохитна віра), салам (мир як благословення) та сакіна (мир як спокій душі, всеохоплюючий спокій, ясність, що Аллах посилає у серця віруючих). Мусульманські правила щодо миру та перемир'я сприяли виробленню особливих правил стосунків із немусульманами, які живуть за ісламського правління.

У третьому підрозділі "Ісламські радикальні рухи: сутність та особливості" відзначається, що в мусульманській теологічній думці нового часу різноаспектне поняття "джихад" не просто є підґрунтям теоретичних дискусій щодо його сутності, а часом служить мотивацією силового вирішення проблем. В ісламі звернення до "джихаду" як виправданого заклику до бойових дій вперше було застосовано на практиці під час Хрестових походів. Ідеологи ісламу ХІХ-ХХ ст. звернулися до концепту "джихад" у новому форматі, розвинувши поняття "оборонний" та "наступальний" джихад. Теоретичне обґрунтування дало поштовх для двох типів рухів у мусульманському відродженні. Перша течія, головним ідеологом якої став Маудуді, трактувала джихад як прояв революційної боротьби, друга, більш поміркована, підкреслювала оборонну природу джихаду і його мирні форми. Представник другої течії, Шалтут, наголошував, що немає ніякого виправдання для поширення ісламу мечем, битвою, силою. Розвиток теорії "наступального" джихаду набуло нового звучання в радикальній ісламській ідеології Аль-Кутба: за ним джихад трактується як всеохоплююча війна, без якої не можна досягти Божественної місії, проголошеної людству на землі. Праці Аль-Кутба вплинули на подальше становлення та розвиток радикального ісламізму. Сьогодні джихад тлумачиться деякими радикальними ідеологами ісламу не просто виключно в мілітарному значенні, але як один із стовпів релігії, а його залучення до повсякденного життя мусульманина бачиться як повернення до фундаментальних принципів ісламу. Насправді ці ідеологи концентрують увагу лише на одному з типів джихаду та ігнорують окремі його умови. Дисертант доводить, що тлумачення джихаду такими прибічниками радикальних поглядів як шейх Омар Абдель Рахман, Усама бен Ладен тощо, скоріше завдає шкоди мусульманам, перешкоджаючи їм знайти спільну мову із представниками інших релігій і жити в мирі і гармонії у світі з людьми різних віросповідань. Фундаменталізм як опозиційна ідейно-політична течія в мусульманстві і основа ідеології радикального ісламізму поширився в світі в останній чверті ХХ ст., чому сприяли особливості цієї релігії, а також гостра криза в мусульманських суспільствах. Головними рисами ісламського фундаменталізму є повернення до основ ісламу, заперечення й відкидання цінностей Західної цивілізації і утвердження ісламського елементу в усіх сферах людського життя. Сучасні ісламістські терористичні організації насправді відходять від основ ісламу: методи терору, які вони використовують, суперечать принципам мусульманської релігії.

Водночас, у сучасному мусульманському суспільстві існують здорові сили, які закликають до співробітництва із представниками інших релігій задля збереження миру і засуджують тероризм, гонку озброєнь, торгівлю зброєю і ядерні програми деяких ісламських держав. Такий підхід до міжрелігійних, соціальних та політичних проблем спирається на глибоке теологічне обґрунтування основними джерелами ісламу і класичними працями мусульманських богословів та на такі принципи: 1) ісламський закон засуджує дії, які ведуть до страждань безвинних людей та небажаних руйнувань; 2) Коран схвалює мусульман, які утримують баланс справедливості між правими і неправими; 3) тероризм і екстремізм є чужорідними ісламській релігії; 4) методи, до яких вдаються терористи, майже ніколи не узгоджуються ні з ісламським законом, ані з законодавством сучасних держав. Разом із тим, неконкретність окремих Коранічних віршів, тлумачень хадисів та їх суперечливість дозволяє демагогам перекручувати їх зміст, посилатися на джерела ісламу для підтримки екстремістських поглядів та виправдання терористичних дій. Головною ідеєю опонентів радикальних ісламських рухів є те, що іслам має бути поширений мирними методами, а до того мусульманські та немусульманські народи можуть і повинні співпрацювати для створення гуманного і справедливого глобального суспільства.

У висновках, спираючись на класичні джерела ісламу і праць мусульманських мислителів, дисертант узагальнює основні аспекти мусульманських концепцій війни і миру, подає результати аналізу комплексного поняття "джихад", його етичних постулатів, умов та обмежень, а також визначає особливості фундаменталізму в ісламській традиції. Наголошується на тому, що в умовах ХХ століття ісламська концепція війни трансформувалася внаслідок ряду чинників. В першу чергу, це низка національно-визвольних рухів, що не обминула мусульманські держави і, фактично, змусила їх ідеологів шукати виправдання насильству на ісламській території. По-друге, це науково-технічний прогрес, винайдення і можливість застосування нових видів озброєнь, що стало для мусульман дилемою, оскільки, за Шаріатом, використання вогню у битві є прерогативою Бога. Третій чинник - поява радикальних ісламістських течій, діяльність численних екстремістських рухів, що закликають до "очищення ісламу", перекручують фундаментальні поняття мусульманства, використовуючи релігійну риторику в ідеологічних цілях, що може вести до конфронтації між мусульманським та немусульманським світом - небезпечною тенденцією в глобальному масштабі. Тому тепер, можливо, більше, ніж будь-коли, іслам потребує свого утвердження не через силу та насильство, а через діалог, довіру і взаємодію.

В четвертому розділі "Порівняльний аналіз концепцій війни і миру в християнському та ісламському вимірі" виявляється спільне і відмінне у тому, як розглядаються питання війни і миру в цих релігійних традиціях.

В першому підрозділі "Зіставний аналіз християнських та мусульманських концептів війни і миру в контексті семантичної та етнонаціональної специфіки" доводиться, що християнські і мусульманські концепти "війна" і "мир" не є прямими відповідниками як у розглядуваних віруваннях сьогодення, так і в їх історичній проекції, хоча і мають багато спільного. Багатоаспектність концептів війни і миру в християнській та у мусульманській традиції витікає із поступового історичного розвитку цих понять в людському суспільстві. В християнській традиції поняття "війна" еволюціонувало з часом за рахунок впливу концептуальних структур цього поняття в "теологічних" мовах, а також через розширення асоціативного понятійного поля та його нові контексти. Загалом, християнське поняття „війна" дуалістичне, поділяє війни на справедливі та несправедливі. В мусульманській традиції є декілька смислових проекцій війни: 1) мусульманський концепт джихад, який має позитивну оцінку в парадигмі мусульманського світосприйняття, насправді є ширшим поняттям, що означає боротьбу зі злом; 2) концепт газават має специфікацію "тактичний воєнний похід", "набіг"; 3) концепт харб означає безпосередньо війну, ведення бойових дій. Виявлено, що концепт "війна" не є позитивним ні в християнстві (як справедлива, так і несправедлива війна), ні в мусульманстві (харб).

Поняття "миру" в релігіях є не менш складним і багатоплановим, ніж поняття "війна". Трактування концепту "мир" має свої особливості в залежності від культурної та мовної ідентичності, внаслідок чого структури поняття мир можуть відрізнятися за своєю складністю та ієрархічною підпорядкованістю. Порівняльний аналіз концепту мир у християнстві та ісламі показує принципові відмінності у смисловій структурі цих понять в кожній із релігійних традицій. Християнство припускає ідею потенційного "вічного миру", чим відрізняється від мусульманського розуміння миру на землі як тимчасового перемир'я. Окремі аспекти цього поняття є подібними в обох традиціях: "мир"- вітання, "мир" як спокій душі, що Всевишній посилає у серця віруючих, а також мир (в ісламі - салам) як одна з ознак раю.

Аспекти концепту "мир" (мир у суспільстві, мир у світі, мир у серці) не суперечать один одному, але є комплементарними. Загалом це позитивний концепт, і його позитивність поширена серед усіх людських суспільств. Загальнолюдське розуміння миру складається з таких позитивних компонентів, як спокій та лад, стабільність і свобода; важливою є маркована відсутність негативних компонентів - насильства та війни. Обов'язковою передумовою миру є стан справедливості й правопорядку в соціальних та міжнаціональних взаєминах. Повага до прав інших, сприятливі умови для всебічного розвитку людської особистості, народу і всіх людей взагалі імпліцитно присутні в концепті миру. Мир випливає з любові й доброзичливості між людьми в умовах суспільного спокою. Мир як спокій - це не пасивність чи бездіяльність, а зобов'язання встановити такий порядок, що стане джерелом спокою.

В другому підрозділі "Компаративний аналіз доктрин "справедливої війни" в християнстві та мусульманстві" досліджується, як християнство і мусульманство розглядають конфлікт із застосуванням сили і як вони обмежують його шкідливі наслідки; проводиться порівняльний аналіз доктрин справедливої війни, "священної війни" як теологічних концептів в ісламі та у християнстві; відзначаються спільні підходи обох релігійних традицій до проблем війни і миру сьогодення.

Порівняльний аналіз доктрин справедливої війни в мусульманстві і християнстві, зерно якої закладено в Старому завіті, показав, що існує низка спільних для обох релігій умов, які дозволяють ведення бойових дій: праведні наміри; справедлива причина; законна влада; вірогідність успіху; принцип пропорційності. Як в християнстві "священна війна", так і в мусульманстві "джихад" як військові дії не є обов'язковими для всіх членів спільноти. Спільне для обох релігій вирішення питання ставлення до цивільного населення (не можна завдавати шкоди цивільним, що не беруть участі в бойових діях) часом тлумачиться інакше в окремих ісламських течіях (можна воювати з жінками, старими і дітьми, якщо вони якимось чином допомагають ворогові, наприклад, шпигують).

Проведений дисертантом контрастивний аналіз виявив низку питань, які по-різному вирішуються в парадигмі християнського вчення та ісламу. Одним із ключових моментів, в яких очевидні розбіжності між двома релігійними традиціями, є ставлення до військовополонених. Те, що ісламське право припускає можливість їх убивати, робити рабами, звільнити їх за викуп, є неприйнятним для сучасного християнства. Разом із тим, мусульманські держави сьогодення як юридичні особи підтримують міжнародне право і закони про військовополонених. Погляди ісламу і християнства розходяться в оцінці пацифізму. Декілька течій християнства, серед яких одна є вельми впливовою - католицька церква, офіційно підтримують Християнський пацифістський рух, або рух ненасильства, в межах християнства діє організація Pax Christi, в той час як мусульманська традиція відкидає і засуджує пацифізм. Деякі аспекти питання про диференціальний підхід до визначення ворога і припустимість убивства із міркувань самозахисту також містять розбіжності в християнстві та мусульманстві. Зокрема, за християнською традицією, вбивство ворога може бути припустимим лише у військових діях, які веде офіційно визнана суспільством влада, в той час як мусульманська традиція не забороняє вбивати ворога у випадку самозахисту чи захисту своєї спільноти та інтересів ісламу.