Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ століття

Беднарчик Тарас Романович

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

УДК 291. 11 (477)

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Колодний Анатолій Миколайович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

заступник директора - керівник Відділення релігієзнавства.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент

Виговський Леонід Антонович,

завідувач кафедри філософії та політології Хмельницького університету управління та права;

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник

Бондар Станіслав Васильович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

старший науковий співробітник відділу історії філософії України.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра теорії та історії культури, м. Львів.

Захист відбудеться “16” березня 2007 року о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “15” лютого 2007 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

Кандидат філософських наук

БУЧМА О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Національне відродження та здобуття Україною державної незалежності в кінці XX ст. супроводжувалися активними суспільними перетвореннями, що включають і зміни в релігійному житті. Різні релігійні спільноти здійснювали спроби адаптувати ідеологію відродження "українства" до стандартів власного бачення світу.

Одним із проявів цих перетворень стало поширення нового релігійного, культурницького та суспільного феномену - українського рідновірського руху, який зародився в 1930-1940-х рр. в Україні та поширився в 1970-1980-х рр. в середовищі українських емігрантів у демократичних країнах Заходу. \

Українським рідновірським рухом ми називаємо сукупність рідновірських релігійних організацій різних течій та окремих осіб, які відмовилися від християнського віросповідання і зосередили зусилля на творенні української етнічної релігії. Ця діяльність передбачала відродження дохристиянських вірувань предків українського народу. Рух зазнав ідейного впливу з боку світових тенденцій постмодерну і набув ознак неорелігійності. Він не став численним, проте об'єднав в умовах еміграції національно активний прошарок українців, який втратив зв'язок із християнською традицією. Рідновірські релігійні організації діаспори послідовно займали патріотичну та державницьку позицію щодо майбутнього України.

Вивчення українського рідновірського руху в діаспорі є необхідним з огляду на його самобутність як особливе явище української етнічної релігійної культури, що спонукало українців по-новому подивитися на витоки своєї духовності. Цей рух зародився на території України, але зміг розвинутись, з огляду на обмеження релігійних свобод в УРСР, лише за умов забезпечення прав релігійних меншин серед української діаспори в країнах Заходу.

Науковому релігієзнавчому аналізу вже піддано РУНВіру як найбільш відому релігійну організацію руху. Проте цілісне дослідження всього рідновірського релігійного комплексу відсутнє. Об'єктивному вивченню різних течій рідновірства перешкоджали як брак інформації про ті громади, які відносно швидко занепали, так і свідома конкуренція між різними рідновірськими організаціями, що призводило до приховування певних подій, релігійних книг та видань, до поширення упереджених тверджень. Одним із шляхів до адекватного розв'язання цих проблем є плюралістичне, незаангажоване осмислення всіх здобутків вітчизняної релігійної думки, які раніше не досліджувалися і, відповідно, не могли слугувати "опорними" точками релігієзнавчого наукового пошуку. Саме тому об'єктивне вивчення спадщини діячів українського рідновірства суттєво розширить діапазон релігієзнавчих знань, понять, теорій, принципів, методів, із яких можна здійснювати вибір у процесі наукової діяльності.

Актуальним є те, що сучасний рідновірський рух, який вже став невід'ємною частиною релігійного та культурного життя України, певною мірою, повторює закономірності розвитку рідновірського руху у діаспорі. Відтак, наукове дослідження його допоможе прогнозувати особливості розвитку рідновірського руху в Україні.

Отже, існує потреба ґрунтовного наукового дослідження українського рідновірського руху в діаспорі. Саме з цієї причини нами було обрано тему дослідження - “Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ століття“.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до комплексних цільових програм “Проблема співвідношення релігійного і національного чинників у суспільному житті України (історія і сучасний контекст)“ (державний реєстраційний номер 0103U000220), "Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності" (державний реєстраційний номер 0103U000219), які реалізуються Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України.

Об'єктом дослідження є український рідновірський релігійний рух.

Предметом дослідження є особливості становлення і розвитку українського рідновірського руху в середовищі української еміграції в ХХ ст.

Мета дослідження обумовлена актуальністю обраної теми і полягає: у виявленні джерел і чинників розвитку українського рідновірського релігійного руху у діаспорі ХХ ст., аналізі віросповідної системи його різних течій, розкритті впливу світових тенденцій релігійного модернізму на зазначений рух.

Досягнення означеної мети дисертаційної роботи передбачало розв'язання наступних завдань:

- розкрити причини, умови і обставини виникнення рідновірського руху та його поширення в середовищі українських емігрантів в країнах Заходу;

- систематизувати та ввести до наукового обігу інформацію про всі конфесійні різновиди українського рідновірства, що функціонували в діаспорі;

- охарактеризувати світоглядні засади українського рідновірського руху й проаналізувати теологічні концепції різних напрямків рідновірства;

- з'ясувати сакральну роль українського етносу та України в релігійній ідеології рідновірського руху;

- охарактеризувати обрядову систему та спосіб життя віруючого-рідновіра;

- виявити вплив релігійного постмодерну на процес формування змісту та форм функціонування рідновірського релігійного комплексу;

- охарактеризувати вплив світоглядних ідей провідних філософських напрямків ХІХ-ХХ ст. на віроповчальні системи українського рідновірства.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є основні фундаментальні методологічні принципи релігієзнавчого аналізу. Передусім це принцип об'єктивності, що передбачає неприпустимість внесення у дослідження суб'єктивних моментів. А тому висновки у дисертації ґрунтуються на реальних судженнях ідеологів і творців рідновірського культу, є логічно вмотивовані, а відтак - адекватно виражають їхні позиції. Наступним є принцип компаративістського (порівняльного) вивчення. Використовуючи аналогії і паралелі, діалог і полілог, а також застосовуючи текстуальний підхід і проблемно-теоретичний характер порівнянь та інші прийоми компаративістики, дисертант у спадщині діячів українського рідновірства виокремив різні концептуальні бачення теології, походження, сутності та призначення релігії, виявив спільне і відмінне у їхніх поглядах на взаємодію релігії, суспільства і нації та на визначальні характеристики релігійної організації. Методи систематичного прочитання й осмислення та герменевтичного опрацювання творів уможливили таке тлумачення явних та імпліцитно присутніх у них смислів, яке представило релігійні погляди у їх внутрішньоістотності та певній цілісності. У дослідженні використовувався й проблемно-орієнтований метод, що дав змогу виокремити ті питання, які становили спільне проблемне поле для релігійних ідеологів рідновірства (Бог, походження рідновірської релігії, засади і цілі її розвитку в умовах сучасності). Застосований у дослідженні метод вивчення особи релігійного діяча у зв'язку з особливостями його діяльності, світогляду та ідеологічною позицією дав змогу виявити специфічність позиції того чи іншого подвижника при розгляді ним певного питання. Принцип позаконфесійності був підставою того, що при дослідженні спадщини діячів рідновірського руху погляди будь-якої конфесії або її представників дисертант не вважав основоположними. Принцип системності стосувався виявлення у творчій спадщині рідновірських ідеологів спільних рис з аналогічними поглядами або поглядами більш загального рівня, а принцип історизму передбачав, що досліджуваний об'єкт слід розглядати із врахуванням тенденцій, що призвели до його виникнення, і тенденцій подальшого розвитку, тоді як принцип академізму унеможливив будь-які форми політико-аксіологічної заангажованості.

Наукова новизна одержаних результатів. В результаті комплексного і цілісного дослідження українського рідновірського руху у діаспорі ХХ ст. встановлено, що він є складовою частиною української духовної культури, зародився і розвивався у контексті конкретних історичних подій національного відродження, увібрав в себе світоглядні орієнтири вітчизняної суспільної думки та досягнення української науки. Рідновірство постало як різновид нової форми релігійного, національного і суспільного світогляду в умовах кризи традиційної культури, поразки Визвольної боротьби українського народу, поширення секулярних тенденцій та перебування в специфічному емігрантському середовищі. Досліджуваний рух як релігійне новоутворення зміг розвиватись лише в умовах західного демократичного суспільства, яке забезпечувало свободу совісті.

Рідновірський рух у діаспорі представлено низкою релігійних течій, які розробили власні віросповідні та обрядові системи. Спільними рисами різних течій рідновірства стали сакралізація України, українського етносу та його мови, культ пророків. На українське рідновірство вплинули світоглядні ідеї релігійного постмодерну ХХ ст. Цей висновок обґрунтовано й розвинено низкою теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною:

- головними світоглядними засадами українського рідновірського руху стали: засудження християнства і відмова від нього як від релігійної системи та ідентичної української національної духовності; визнання дохристиянської релігії предків українського народу духовно значимою цінністю; ідеалістичне розуміння феномену надприродного; переосмислення історичного минулого і етнографічної спадщини українського та споріднених з ним народів; дотримання українських національно-державних патріотичних поглядів;

- теологія рідновірських організацій розвивалася поетапно і представлена різноманітними, переважно монотеїстичними концепціями, що відповідає формуванню релігійної ідеології в умовах постмодерну. Провідною ідеєю руху став пошук "рідного Бога" - прагнення забезпечити більш міцний зв'язок людини із трансцендентним за рахунок залучення національних чинників, що не може запропонувати українству християнство;

- сакралізація українського етносу та України в рідновірських вченнях характеризує їх як різновид національно-державної релігії. Україна, український народ, мова та державність в усіх течіях рідновірства постають головними духовними цінностями поряд з постаттю Бога;

- обрядова система рідновірських течій базується на необхідності прославлення вищих сил, а практика передбачає дотримання річного циклу народних свят, відзначення національно-державних свят як релігійних, вшанування пророків, використання національно-державної символіки як релігійної;

- спосіб життя віруючого-рідновіра відповідав загальнолюдським нормам і не був підданий суворій регламентації. Патріотичний чинник, провідний для віруючого в рідновірстві, не був актуальним для кожного емігранта, і не став основою релігійності в середовищі української діаспори;

- релігійна ідеологія українського рідновірства розвивалася у відповідності до світових тенденцій релігійного постмодерну ХХ ст. В ній простежується заперечення можливості об'єктивного існування універсальної істини в умовах етнокультурного різноманіття на планеті;

- ідеологія рідновірства зазнала помітного впливу з боку різних філософських напрямків ХІХ-ХХ ст. В ній наявні ознаки прагматизму, персоналізму, екзистенціалізму та консерватизму. Але рідновірська ідеологія позначена спрощеним розумінням низки суспільних проблем і не досягла рівня антропоцентричної західної філософії ХХ ст.

Теоретичне значення одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняному релігієзнавстві систематизованим дослідженням українського рідновірського руху в умовах діаспорного життя українців. Теоретична цінність дослідження полягає у розширенні наукової картини культурного та релігійного життя українців. Виявлені системи світогляду рідновірства, які раніше не були доступними для вивчення в Україні, мають низку самобутніх релігійно-філософських ідей, що повинні зайняти належне місце у вітчизняній та світовій науці.

Практичне значення одержаних результатів. У науковій роботі результати проведеного дослідження можна використати в кількох аспектах. По-перше, вони є однією з підстав побудови концепції, а, відповідно, й відтворення цілісної картини релігійної думки України. По-друге, виступають як основа компаративістських досліджень, а відтак уможливлюють означення своєрідності вітчизняної релігійної думки. По-третє, розширюють діапазон сучасних релігієзнавчих теоретизувань, адже у науковий обіг уводяться раніше не відомі концепції про самостійне походження українського руху та його релігійної ідеології і світоглядних засад, про тенденції впливу модернізму на українську духовну культуру. Погляди з минулого можна розглядати як варіанти відповідей на сучасні питання, які постають однією з підвалин теоретичного осмислення процесів культурно-національного становлення незалежної України. Практична цінність роботи полягає також в розробці концептуального матеріалу, який може бути використаний для підготовки наукової літератури з релігієзнавства та вітчизняної філософії, для підготовки лекційних та семінарських занять при вивченні курсу релігієзнавства, української філософії, історії релігії, культурології, історії України. Дослідження може стати основою для аналізу та надання експертних оцінок сучасних рідновірських релігійних вчень та неорелігій, для прогнозування розвитку рідновірського руху в сучасній Україні.

Апробація результатів наукового дослідження. Основний зміст дисертації відображений у публікаціях та виступах дисертанта. Результати дослідження були апробовані автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях "Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти" (Хмельницький, 2003), "Історія релігій в Україні" (Львів, 2003, 2004, 2005, 2006), "Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХХ-ХХІ ст." (Вінниця, 2004), "Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи" (Вінниця, 2006), круглому столі "Новітні релігійні рухи в Європі та Україні" (Київ, 2006). Матеріали дисертації використовувалися автором при викладанні курсів релігієзнавства та історії України студентам Вінницького медичного коледжу ім. академіка Д.К. Заболотного.

Публікації. Зміст дисертаційного дослідження відображено у 12 публікаціях загальним обсягом 3,9 д.а., в тому числі у 4-х статтях в наукових фахових виданнях обсягом 2,4 д.а.

Структура дисертації і послідовність викладу обумовлена специфікою теми, метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (14 підрозділів), висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі з'ясовуються теоретико-методологічні засади вивчення вітчизняної релігійної думки, сучасний стан досліджень українського рідновірства, характеризуються джерела його вивчення. Другий розділ присвячено висвітленню передумов виникнення українського рідновірського руху та поширенню його як світоглядної системи в емігрантському середовищі. У третьому розділі характеризуються конфесійні різновиди українського рідновірського руху та їх головні особливості. У четвертому розділі аналізується віросповідна система українського рідновірства та вплив на неї світоглядних орієнтирів релігійного постмодерну ХХ ст.

Повний обсяг дисертації - 214 сторінок основного тексту та 403 позицій списку джерел.

1. Основний зміст дисертації

релігійний рідновірський рух діаспора

У "Вступі" обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені об'єкт і предмет дослідження, його мета та завдання, наукова новизна. З'ясовані теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлені питання апробації та практичної значимості її результатів.

У першому розділі - "Український рідновірський рух у діаспорі ХХ століття як об'єкт релігієзнавчого дослідження" - з'ясовуються теоретико-методологічні засади вивчення українського рідновірства в ХХ ст., аналізується стан дослідження проблеми та наявних наукових джерел.

У першому підрозділі - "Стан наукової розробки проблеми" - аналізуються погляди вітчизняних науковців на дохристиянську спадщину у контексті становлення духовної культури українського народу. Наявність впливу дохристиянських вірувань слов'ян на сучасну самобутність українців обґрунтована С. Бондарем, Л. Головацьким, Б. Лобовиком, Г. Лозко, І. Огородником, М. Поповичем та представниками західної української діаспори С. Лісовим, І. Огієнком. Наукова картина дохристиянських вірувань викладена в працях А. Колодного, Б. Лобовика, Г. Лозко, М. Поповича, Б. Рибакова, М. Семчишина, О. Соболева, Е. Тайлора, М. Чмихова, М. Кравченка, І. Чернякова і стала одним із критеріїв оцінки українського рідновірського руху. Засади дослідження новітніх релігійних течій в Україні як прояву традицій релігійного постмодерну ХХ ст. були відображені в працях Л. Виговського, В. Гринька, Н. Дудар, А. Колодного, Л. Филипович, В. Єленського. Наукова школа дослідження українського рідновірського руху була заснована А. Колодним.

У другому підрозділі - "Джерельна база дослідження" - характеризуються раніше не відомі твори сакральної літератури рідновірських течій, їх богослужебні книги, періодичні видання та тематичні збірники, які стали джерельною базою дослідження. З'ясовано, що головними віроповчальними працями В. Шаяна є “Про Перуна Знання Таємне” та написані під впливом „Велесової книги” твори “Найвище Світло”, “Найвища святість”, “Богиня світання”, „Великий Бог”. Найбільш доступними джерелами з вивчення РУНВіри є твори "Мага Віра", "Переоцінка духовних вартостей", "Святе вчення. Силенкова віра в Дажбога", "Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога". Автору також вдалося отримати для вивчення низку раніше не відомих науковцям творів Л. Силенка, зокрема перший варіант "Мага Віри", який видавався частинами в журналі "Рідна Віра" в 1965 - 1971 рр. і був перевиданий як окрема релігійна книга в 1972 р. Цей твір, який пізніше був підданий забуттю, за своїм змістом суттєво відрізняється від загальновідомої видрукованої в 1979 р. "Мага Віри". Вивчення раніше не відомих рідновірських конфесійних угрупувань стало можливим завдяки віднайденню раніше не відомих зразків їх сакральної літератури ("Наука Рідної Віри" М. Шкавритка, "Підстави Української Віри" С. Гринька (М. Сердюка), "Бог і релігія" Я. Оріона, "Правдивий напрямок" М. Боровика) та періодичних видань.

У другому розділі - "Заснування українського рідновірського руху" - характеризуються історичні, наукові і світоглядні передумови започаткування українського рідновірства та діяльність В. Шаяна та Л. Силенка як організаторів руху в середині ХХ ст.

У першому підрозділі - "Передумови виникнення українського рідновірського руху" - окреслюються ті особливості світогляду і результати досліджень видатних українських діячів науки та культури, які вплинули на формування рідновірської ідеології. Сюди відносяться антихристиянські мотиви у творчості Т. Шевченка, проголошені М. Костомаровим месіанські завдання України щодо сусідніх народів, ідеалізація І. Франком дохристиянського минулого та заперечення ним на основі тогочасних історичних відкриттів "божественного" походження біблійних текстів, розрив Лесею Українкою свого духовного зв'язку із християнством, пошук нею нових шляхів досягнення внутрішньої гармонії через зв'язок із природою, її звернення до давньої ведичної літератури. Відзначається, що підґрунтям становлення рідновірства стали широкі етнографічні дослідження, які виявили велику роль дохристиянської спадщини у формуванні традиційної української культури.

Констатується, що Українська Національна Революція 1917-1921-х рр. та її поразка спричинили появу українського націоналізму як нової форми світогляду, поширення секулярних і реформаторських тенденцій в релігійному житті. В програмних документах Організації Українських Націоналістів 1930-х рр. проголошувалась свобода віросповідання, що дозволяло учасникам руху відкрито звертатись до дохристиянської спадщини. Своє зацікавлення давньою культурою та прихильне ставлення до язичницьких вірувань виявила низка членів ОУН та представників творчої інтелігенції. У радянській Україні тематика дохристиянської культури також викликала зацікавлення у представників національної інтелігенції.

У другому підрозділі - "Заснування українського рідновірського руху В. Шаяном та Л. Силенком" - розглядаються організаційна діяльність перших лідерів українського рідновірства та сформовані ними основи нового релігійного вчення. Констатується, що на рішення В. Шаяна почати відновлення давніх вірувань вплинули знайомство з давньоукраїнською літературою, з українською традиційною культурою, фольклором, з ведичною культурою, результати історичних і мовознавчих досліджень. Першою рідновірською організацією став заснований ним в 1943 р. у Львові Орден Лицарів Бога Сонця. З 1945 р. Орден продовжив своє існування в таборах для українських біженців у Західній Німеччині. Доведено, що активістом рідновірського руху в "табірному" середовищі був Л. Силенко, який контактував із В. Шаяном, і став причетним до започаткування руху. Подальше заперечення факту співпраці обох діячів на цьому етапі викликано ідеологічним і міжособистісним конфліктом, що виник пізніше і спричинив поширення упередженої інформації про започаткування руху.

Встановлено, що основними світоглядними засадами рідновірського руху стали: засудження християнства та відмова від нього як від релігійної системи та ідентичної української національної духовності, ідеалістичне розуміння феномену надприродного, визнання дохристиянської релігії предків українського народу духовно значимою цінністю і прагнення відновити її в умовах сучасності, дотримання українських національно-державних патріотичних поглядів. Подальший розвиток руху став можливим лише в умовах демократичного суспільства країн Заходу, в яких реально забезпечувалась свобода віросповідання для національних та релігійних меншин.

У третьому розділі - "Конфесійні різновиди українського рідновірського руху у діаспорі" - проаналізовано процес утворення всіх течій цього напрямку, наукова характеристика яких надала підстави вести мову про наявність рідновірського руху.

У першому підрозділі - "Українська Рідна Віра В. Шаяна" - встановлені особливості існування течії, яка успадкувала традиції Ордену ЛБС, який під новою назвою в 1950-1970-х рр. відновив та очолював В. Шаян (Велика Британія, Канада, США). Громада займалась поширенням сакральних творів провідника та популяризацією "Велесової книги" в середовищі української емігрантської інтелігенції, не мала чіткої організаційної структури і не намагалася максимально збільшувати мережу організації. Для представників громади характерна поміркованість у поглядах та відсутність культу В. Шаяна як пророка. Після смерті лідера організація трансформувалася в громадську просвітницьку організацію - Інститут імені В. Шаяна (Канада), яка об'єднала різних за релігійними уподобаннями представників української еміграції.

У другому підрозділі - "Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра) Л. Силенка" - досліджуються нові, раніше не відомі обставини та складові процесу розвитку РУНВіри як найбільш численної течії руху (США, Канада, Велика Британія, Австралія). Доведено, що цей процес відбувалося поетапно, із корекцією ідеології в залежності від обставин розвитку організації.

На етапі становлення РУНВіри та основ її ідеології (1964-1971 рр.) Л. Силенко ставив в основу свого вчення пріоритет духовної свободи та необхідність переоцінки духовної і культурної спадщини українства, право на вільне формування свого релігійного світогляду і, відповідно, вибір між християнством та Рідною Вірою. Він звеличував дохристиянські вірування та зближував їх із тогочасною РУНВірою, в якій проголошувалась монотеїстична віра в Дажбога. Віруючі не розмежовували давню релігію ("народну віру") і ідеологію Л. Силенка та розуміли під "реформою віри" сам факт відмови від християнства.

На етапі розвитку РУНВіри (1971-1983 рр.) виникає проблема управління процесом інтенсивного розвитку релігійної організації. Л. Силенко змінив релігійну ідеологію шляхом запровадження ієрархії. Було проголошено вчення про сакралізацію його постаті та добровільне підкорення віруючих авторитету провідників РУНВіри. Релігійна реформа тлумачилася як створення Л. Силенком нового монотеїстичного розуміння Бога, відмінного від дохристиянської релігії. Нововведення призвели до перманентної кризи в РУНВірі, внаслідок якої від її структури відокремлюються численні угрупування, які не погоджувалися із реформами.

На останньому етапі існування РУНВіри (1984-2004 рр.) відбулась стабілізація організаційної структури конфесії. Формування релігійної ідеології було завершено, а віруючі здійснили свій вибір щодо її визнання. Однак РУНВіра виявилася не готовою до активної проповідницької роботи в Україні після здобуття нею незалежності. За останнє десятиріччя в РУНВірі діаспори вималювалися два крила: "силенкіяни", які прижиттєво сакралізують Л. Силенка, та офіційне керівництво РУНВіри, яке перейшло до поміркованих поглядів, близьких до ідеології початкового етапу існування конфесії.

У третьому підрозділі - "Свята Українська Віра - Рідна Віра" - встановлено, що СУВ-РВ являє собою окрему течію рідновірського руху, яка виникла в середовищі українських емігрантів незалежно від діяльності В. Шаяна та Л. Силенка. Її засновником та ідеологом став М. Шкавритко (Канада), який послідовно розвивав віровчення у співпраці з однодумцями в 1970-1980-х рр. Він є автором віроповчальної книги "Наука Рідної Віри". За вченням СУВ-РВ, монотеїстична віра в Бога була у предків українців до прийняття християнства, тому вона заперечує необхідність "реформування давньої віри". На перешкоді розвитку конфесії, крім об'єктивних процесів асиміляції українців, стала передчасна смерть М. Шкавритка та кількох релігійних активістів.

У четвертому підрозділі - "Громади Визнавців Української Віри та Української Національної Віри" - характеризуються ці течії рідновірства, які постали у діаспорі шляхом від'єднання від РУНВіри і мають спільні риси. Їх єднає відокремлення від РУНВіри Л. Силенка через неприйняття "реформи віри" та посилення його авторитаризму в питаннях формування ідеології та управління організаційними процесами. Громади сповідували монотеїстичну віру в Дажбога, яка розглядалась як духовний спадок давньої культури, а не як продукт сучасного реформаторства. Громада ВУВ утворилася в 1972 р. в США, і її лідером став С. Гринько (М. Сердюк) - автор віроповчальної книги "Підстави Української Віри". Течія зосередила свою увагу на світській, видавничо-просвітницькій діяльності, що призвело до втрати релігійного компоненту. Невдовзі вона занепала.

Громада ім. Лесі Українки УНВ утворилася в 1979 р. в Канаді, коли відмовилася визнавати релігійні нововведення у РУНВірі. Провідником течії став В. Гайдайчук, який підтримував світоглядний плюралізм і контактував із представниками інших напрямків. В громаді намагалися гармонійно поєднувати релігійну діяльність з іншими видами громадської активності і досягнули певних успіхів. Вона продовжує діяти в наш час.

У п'ятому підрозділі - "Об'єднання Українців Рідної Віри" - доводиться, що ця громада, яка була найбільш впливовою в РУНВірі (Канада), також від'єдналася в зв'язку із посиленням авторитаризму Л. Силенка та його реформаторством в 1982 р. Об'єднання визнало віровчення В. Шаяна як основу Рідної Віри і видало збірник його творів "Віра Предків Наших". Працю Я. Оріона "Бог і Релігія" також було визнано віроповчальною. Незважаючи на ідеологічні коливання, у центрі культу Об'єднання залишилося поклоніння Дажбогу. Було сформоване компромісне теологічне рішення, за яким, вшануванню підлягають імена усіх богів предків українського народу, оскільки вони знаходяться в нерозривній єдності з Богом-Творцем.

У шостому підрозділі - "Незалежні ідеологи українського рідновірського руху М. Боровик та Я. Оріон" - встановлено, що одним з напрямків розвитку рідновірського руху став пошук нових універсальних релігійних концепцій, які могли б задовольнити не лише духовні потреби українців, а і всього людства. Їм притаманні монотеїстичний культ Бога-Творця, ідеологічна критика християнства, визнання свободи і демократичних цінностей суспільства головними чинниками прогресу. Колишній активіст РУНВіри М. Боровик відмовився визнавати культ Дажбога як Бога-Творця, а відродження давніх вірувань оголосив помилковим шляхом розвитку. Я. Оріон проголошував необхідність наукового та містичного пізнання Бога-Творця і світу, потребу розвитку в людині екстрасенсорних здібностей. Він прихильно ставився до українського рідновірського руху, але не прилучився до жодної з його течій, незважаючи на проголошення його праці "Бог та релігія" одним із викладів віровчення Об'єднання УРВ.

У четвертому розділі - "Віросповідна система українського рідновірства у діаспорі" - аналізується віросповідна система українського рідновірства та вплив на неї світоглядних орієнтирів релігійного постмодерну ХХ ст.

У першому підрозділі - "Проблема Бога в рідновірському вченні" - розглядається сукупність теологічних поглядів рідновірства. Встановлено, що монотеїзм переважав в поглядах рідновірів. Лише теологія В. Шаяна зазнала трансформації від монотеїстичних до політеїстичних поглядів. З'ясовано, що в СУВ-РВ, Громадах ВУВ та УНВ слово "Дажбог" вважали українською назвою Бога, який постає як трансцендентна сила, яка контролює світ і впливає на земне життя українства. На першому етапі існування РУНВіри Л. Силенко також визнавав зазначену концепцію, але пізніше впровадив "реформоване" поняття Дажбога, за яким, це лише українізоване ім'я інтернаціонального за своїм впливом на земні події Бога. В. Шаян визнавав різних богів і вважав, що вони, як прояви непізнаваних трансцендентних сил, можуть втручатись у земне життя різних народів. У вченнях М. Боровика та Я. Оріона назви Бога оголошені вигадкою людей, які втратили свою актуальність. Вони розуміли його як Творця та Абсолют.

У другому підрозділі - "Сакралізація українського етносу рідновірством" - з'ясовані роль українського народу у віроповчальній системі рідновірських течій. Встановлено, що в рідновірстві повноцінний зв'язок між людиною і Богом встановлюється за умов її чіткої національної ідентифікації та за посередництва власної нації. В контексті цього зв'язку тлумачилися походження України, предків українського народу, значення їх культури та ролі у світовому історичному процесі. Україна, український народ та державність в усіх течіях рідновірства постають як головна духовна цінність поряд з постаттю Бога. Українська мова в усіх течіях рідновірства, фактично, розглядалась як священна. Високий релігійний статус України підкріплювався вченням про її месіанське завдання у сучасному світі - надати перший приклад повернення до основ етнічної релігійної свідомості та їх адаптації до потреб сучасної цивілізації. Посилення зв'язку між віруючими, Україною та надприродним також досягається завдяки культу пророків, якими визнавали видатних українців нового часу (Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка).

У третьому підрозділі - "Обрядова система і спосіб життя рідновіра" - охарактеризовано релігійну практику різних течій рідновірського руху. Доводиться, що основними рисами рідновірської обрядовості є прославлення Бога за надані духовні та матеріальні цінності, опора на річний цикл народних свят, відзначення національно-державних свят як релігійних, вшанування пророків, використання національно-державної символіки як релігійної. Предмети культу та сакральні зображення не вважались носіями трансцендентних сил, здатними творити релігійні "дива" чи бути посередником між людиною та духовним світом. Спосіб життя віруючого-рідновіра не був підданий суворій регламентації. Проголошені у різних громадах "заповіти" закликали віруючих "любити Бога по-рідному", шанувати Україну та український народ, визнавати та підтримувати Рідну Віру, самоудосконалюватися, допомагати оточуючим, що, в цілому, відповідає загальнолюдським нормам.

У четвертому підрозділі - "Український рідновірський рух у діаспорі в контексті релігійного постмодерну ХХ століття" - охарактеризовано вплив головних засад релігійного постмодерну на світоглядні орієнтири рідновірства. Доводиться, що рідновірство має риси неорелігії. Це пояснюється схожими умовами виникнення нових релігій у ХХ ст. Відповідно до традицій постмодерну, в рідновірській ідеології простежується заперечення можливості об'єктивного існування універсальної істини в умовах етнокультурного різноманіття на планеті. Національний компонент постає тією межею, яка відокремлює рідновірський етнорелігійний рух від неорелігійності ХХ ст. (ідеологія самобутнього національно-державного розвитку, прагнення розглядати себе спадкоємцями етнічної релігії предків українського народу). Це зближує його із західноєвропейським неоязичництвом (поширення ідеології серед міської секуляризованої інтелігенції, ідеалізація дохристиянського суспільного ладу, оцінка християнства як "ворожого вторгнення", яке припинило самобутній розвиток українства, подання власних релігійних поглядів як конструювання ідеології давніх вірувань за умови їх безперешкодного розвитку до нашого часу). Світоглядна база рідновірства зазнала помітного впливу з боку різних філософських напрямків ХХ ст. (прагматизм, персоналізм, екзистенціалізм). Рідновірський рух, незважаючи на декларування демократизму, увібрав до власної ідеології риси консерватизму, що призвело до поширення в деяких течіях авторитаризму, а то й, в зародковому стані, релігійного фундаменталізму. Проте він позначений спрощеним розумінням низки суспільних проблем, існування яких пояснювалось довготривалим колоніальним поневоленням України з боку сусідніх держав.

У "Висновках" підводяться підсумки проведеного дослідження і узагальнюються отримані результати, домінантами яких є наступні положення:

- Український рідновірський релігійний рух у діаспорі не є однорідним. Він представлений низкою релігійних течій та незалежних громад, що мають свої віросповідні й обрядові особливості. Орден ЛБС, УРВ, РУНВіра та СУВ-РВ сформувалися як рідновірські течії самостійно, а Громади ВУВ, УНВ та Об'єднання УРВ постали шляхом відокремлення від РУНВіри внаслідок виникнення в останній ідеологічних та організаційних криз.

- Для рідновірського світогляду характерне трирівневе, але цілісне розуміння повноцінного зв'язку між людиною та Богом: національно ідентифікована особистість - нація - трансцендентне. В контексті цього зв'язку розглядалося походження України, предків українського народу, їх культури та роль у світовому історичному процесі. Взаємний зв'язок України, українців та Бога посилюється вченням про існування Духу Нації як особливого містичного утворення, яке впливає на земне життя і стає своєрідним посередником між вищими силами і людиною.

- Основою сакралізації України стає міфологізоване вчення про "діяння предків", згідно з яким давні українці в той чи інший спосіб причетні до здійснення і поширення головних цивілізаційних досягнень людства в давнину. Високий релігійний статус України підкріплювався вченням про високу місію її народу в сучасному світі. В уяві віруючих Рідна Віра постає не лише засобом збереження національної ідентичності в умовах еміграції, а й чинником сучасного та майбутнього етногенезу, оскільки його було перервано чи порушено із прийняттям християнства.

- Посилення зв'язку між віруючими, Україною та надприродним також досягається завдяки культу пророків, якими визнавали видатних українців нового часу. На відміну від пророків інших релігій вони не творять "див", а їх особистий зв'язок з надприродним чи прижиттєва конфесійна приналежність відіграють другорядне значення. Визначальним для сакралізації є їх патріотична громадянська позиція, досягнення перед батьківщиною, визначення ними у своїй творчості місця України і українців у світовому контексті.

- Для формування рідновірських обрядів характерні суперечливі тенденції, що відповідає закономірностям релігійного постмодерну ХХ ст.: авторитарне впровадження особистих ідей лідерів конфесій або колективне творення обрядів у демократичних за устроєм громадах, вибіркова сакралізація елементів етнічної культури, ідеалізація давніх вірувань, впровадження елементів східної культури, вільне трактування історичних відомостей про давні обряди при відродженні їх елементів, впровадження змін у вже існуючі обряди при зміні аспектів ідеології конфесійних груп. Обряди розроблялись лідерами громад і відображали, насамперед, їх світогляд. Найбільш життєздатною виявилася та обрядовість, яка відповідала українській традиційній культурі.

- Світогляд віруючого-рідновіра передбачав патріотизм, прагнення пізнати рідну історію, відновити українську державу. Оскільки ж ці чинники не були актуальними для кожного українця, то запропонована модель релігійного світогляду не стала універсальною, і прилучення до рідновірських конфесій не стало масовим.

- Рідновірство має риси неорелігії. Відповідно до традицій постмодерну, наявність різних ідейних угрупувань і полеміка між ними відповідає тій закономірності, за якою консенсус постає як припинення розвитку, стагнація чи летаргія, а дисенсус (агональний стан) стимулює розвиток окремих незалежних напрямків руху. Також в рідновірстві простежуються соціально-психологічні чинники утворення неорелігій та залучення до них віруючих.

- Українське рідновірство має риси західного неоязичництва. Це проявилося у поширенні ідеології серед міської секуляризованої інтелігенції, ідеалізації дохристиянського суспільного ладу, оцінці християнства як "ворожого вторгнення", яке припинило самобутній розвиток українства. Власні релігійні погляди подавалися як конструювання ідеології давніх вірувань за умови їх безперешкодного розвитку до нашого часу.

- Рідновірський рух став українською світоглядною "пропозицією" шляху самозбереження та адаптації до новітньої цивілізації для тих етнічних спільнот, які опинились на межі виживання в умовах глобалізації.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Беднарчик Т. Формування основ рідновірської релігійної ідеології Володимира Шаяна // Українське релігієзнавство. - 2003. - №27-28. - С. 90-101.

2. Беднарчик Т. Віровчення Святої Української Віри М. Шкавритка // Українське релігієзнавство. - 2004. - №30. - С. 84-95.

3. Беднарчик Т. Етапи формування релігійно-філософського вчення Л. Силенка // Українське релігієзнавство. - 2005. - №34. - С. 133-145.

4. Беднарчик Т. "Малі" рідновіри в діаспорі: ідеї і долі // Людина і світ. - 2004. - №10(529). - С. 31-37.

5. Беднарчик Т. Відносини між рідновірськими центрами України та діаспори в 1990-х роках // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник / За заг. ред. В.М. Олуйка та А.М. Колодного. - Хмельницький: Видавництво Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003. - С. 129-131.

6. Беднарчик Т. Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра) в діаспорі та Україні // Історія релігій в Україні. - Львів: Логос, 2003. - Кн. ІІ. - С. 100-105.

7. Беднарчик Т. Теологія та моральне вчення Української Рідної Віри Володимира Шаяна // Історія релігій в Україні. - Львів: Логос, 2004. - Кн. ІІ. - С. 68-72.

8. Беднарчик Т.Р. Ярослав Оріон - один з провідних ідеологів українського рідновірського руху у діаспорі // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 8. Серія: Історія: Збірник наукових праць. / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця: ДП "ДКФ", 2004. - С. 316-319.

9. Беднарчик Т. Релігійна громада українців "Бог є один" М. Боровика (Канада) // Історія релігій в Україні. - Львів: Логос, 2005. - Кн. І. - С. 111-116.

10. Беднарчик Т. Громада імені Лесі Українки Української Національної Віри // Історія релігій в Україні. - Львів: Логос, 2006. - Кн. І. - С. 174-179.

11. Беднарчик Т.Р. Західне суспільство в поглядах українських релігійних громад Рідної віри у діаспорі // Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи. Матеріали науково-практичної конференції. - Вінниця, 2006. - С. 25-28.

12. Беднарчик Т.Р. Український рідновірський рух у діаспорі в контексті релігійного модернізму ХХ століття // Новітні релігійні рухи в Європі та Україні. - К.: Світ Знань, 2006. - С. 100-105.

Анотація

Беднарчик Т.Р. Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, Київ, 2006.

Дисертація присвячена філософсько-релігієзнавчому аналізу українського рідновірського релігійного руху в діаспорі як спроби відновлення етнічної дохристиянської релігії, адаптованої до умов сучасності. Залучення нових джерел інформації дозволило систематизувати та ввести до наукового обігу відомості про всі конфесійні різновиди руху у діаспорі. Проаналізовано теологічні концепції різних релігійних громад. З'ясовано сакральну роль українського етносу та України в релігійній ідеології руху. Визначені ключові елементи обрядової системи та способу життя віруючого. Виявлено наявність впливу загальних тенденцій релігійного постмодерну та світоглядних ідей провідних філософських напрямків ХІХ-ХХ ст. на функціонування рідновірського релігійного комплексу.

Ключові слова: рідновірський рух, дохристиянські вірування, релігійна реформа, етнічна культура, українська діаспора, громада, сакралізація, постмодерн, неоязичництво.

Аннотация

Беднарчик Т.Р. Украинское родноверческое религиозное движение в диаспоре ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Институт философии им. Г.С. Сковороды НАН Украины, Киев, 2006.

Диссертация посвящена философско-религиоведческому анализу украинского родноверческого религиозного движения в диаспоре как попытки возрождения этнической дохристианской религии с адаптированием её к современным условиям.

Использование новых источников информации позволило систематизировать и ввести в научное использование материалы о всех конфесионных разновидностях изучаемого движения.

Главными составными частями родноверческого мировоззрения стали: отказ от христианства и негативная оценка его роли в истории Украины, идеалистическое понимание феномена сверхъестественного, признание дохристианских верований предков украинского народа духовно значимой ценностью и желание возродить их в условиях современности, украинский патриотизм. Развитие движения во второй половине ХХ ст. стало возможным в демократическом обществе стран Запада, в которых реально обеспечивалась свобода вероисповедания для национальных и религиозных меньшинств.

Автор относит к родноверческому движению следующие организации: Орден Рыцарей Бога Солнца (Украина, Германия), Украинская Родная Вера (Великобритания, Канада, США), Родная Украинская Национальная Вера (США, Канада, Великобритания, Австралия), Святая Украинская Вера - Родная Вера (Канада), Община Последователей Украинской Веры (США), Община имени Леси Украинки Украинской Национальной Веры (Канада), Объединение Украинцев Родной Веры (Канада), Община "Бог один" (Канада).

Проанализированы разнообразные теологические концепции отдельных направлений родноверчества. Установлено, что монотеизм, за некоторым исключением, преобладал в религиозных учениях движения. Слово "Дажбог" считалось украинским названием Бога, который рассматривался как трансцендентная сила, контролирующая мир и влияющая на земную жизнь Украины. В отдельных учениях Бог рассматривался как Творец и Абсолют, а его имена, которые утратили свою актуальность в условиях современности, считались продуктом творчества людей.

Раскрывается сакральная роль украинского этноса и Украины в религиозной идеологии движения. Полноценный контакт между человеком и Богом возможен при условии его четкой национальной идентификации и посредничества своей нации. В контексте этой связи трактовалось происхождение Украины, предков, значение их культуры и роли в мировой истории. Украина, украинский народ и государственность во всех направлениях родноверчества рассматривались как главная духовная ценность, близкая по своему значению к Богу. Украинский язык рассматривался как священный. Высокий религиозный статус Украины подкреплялся учением о её мессианской роли в современном мире - показать первый пример возвращения к этническому религиозному мировоззрению и адаптации его к условиям современной цивилизации. Усиление связи между верующими, Украиной и Богом также достигалось благодаря культу пророков, которыми считались выдающиеся деятели Украины нового времени (Г. Сковорода, Т. Шевченко, И. Франко, Леся Украинка).

Определены ключевые элементы системы обрядов и требования, которые предъявлялись к поведению верующего в его повседневной и религиозной жизни. Основными чертами обрядов были: прославление Бога за полученные духовные и материальные ценности, опора на цикл народных праздников, признание национальных и государственных праздников религиозными, прославление пророков, использование национальной и государственной символики как атрибутов религии. Предметы культа и сакральные изображения не считались носителями трансцендентных сил, способными творить религиозные "чудеса" или быть посредником между человеком и духовным миром. Способ жизни верующего не был подчинен строгой регламентации. Провозглашённые в разных общинах "заповеди" наставляли верующих "любить Бога по-родному", почитать Украину и украинский народ, признавать и поддерживать Родную Веру, самосовершенствоваться, помогать окружающим, что, в целом, отвечает общечеловеческим нормам морали и поведения.

Выявлено, что на мировоззрение родноверчества повлияли общие тенденции развития религий периода постмодерна, а также идеи главных философских направлений ХIX-ХХ ст. - прагматизма, персонализма, екзистенциализма и консерватизма.

Ключевые слова: родноверческое движение, дохристианские верования, религиозная реформа, этническая культура, украинская диаспора, община, сакрализация, постмодерн, неоязычество.

Annotation

Bednarchyk T.R. Ukrainian Native Faith Movement in diaspora of 20-th century. - Manuscript.

Thesis for the candidates degree of Philosophical Sciences by specialty 09.00.11 - religious studies. - Philosophical institute named after G.S. Skovoroda, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2006.

Research is devoted to the philosophical and religious analysis of Ukrainian Native Faith Movement in diaspora as an attempt to restore ethnic prechristian religion adopted to modern conditions. Drawing of new informational sources has made it possible to systematize and bring information about all the confessional types of movement in diaspora to scientific use. Theological ideas of different religious communities were analyzed. Sacral role of Ukrainian ethnos and Ukraine in religious ideology of movement was determined. Key elements of ritual system and believer's way of life were defined. Influence of common tendency of religious postmodern and world-outlooking ideas of the main philosophical directions of the 19 - 20-th centuries on native faith religious complex functioning was revealed.

Key words: Native Faith Movement, prechristian believes, religious reform, ethnic culture, Ukrainian diaspora, community, sacralization, postmodern, new paganism.

Размещено на Allbest.ru

...