Релігійна освіта в Україні як чинник формування суспільної моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кислий Анатолій Олександрович

УДК 261.4/5:37.014.52(043)

РЕЛІГІЙНА ОСВІТА В УКРАЇНІ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНОЇ МОРАЛІ

09.00.11 - Релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2007р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Бондаренко Віктор Дмитрович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри культурології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Яроцький Петро Лаврентійович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник;

кандидат філософських наук, доцент Здіорук Сергій Іванович, Національний Інститут стратегічних досліджень, завідувач відділу гуманітарної політики.

Захист відбудеться „27” вересня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: м. Київ - 01033, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 27серпня 2007 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розбудови української держави та формування громадянського суспільства в умовах національно-духовного відродження існує проблема зміцнення суспільної моралі на основі загальнолюдських моральних принципів. Особливого значення набуває питання формування високоморальної особистості. За цих умов чітко проступають тенденції впливу релігійного життя на стан суспільної моралі, тим більше, що суспільні трансформації останніх десятиліть відкрили простір для відновлення повноцінної діяльності церковних інституцій. Характерною ознакою цього періоду стало відродження традиційних для українського суспільства та виникнення нових релігійних конфесій і течій.

У самосвідомості українського народу пробуджуються вічні духовні ідеали, утверджується усвідомлення того, що Церква протягом тисячоліття відігравала важливу роль у житті нашої держави, становленні самосвідомості народу. Сучасна суспільно-політична ситуація в нашій державі, кардинальні зміни, що відбуваються в духовному житті особистості, суперечливі процеси релігійного відродження, відносини між державою і Церквою особливо актуалізували в суспільстві роль Церкви. Проголошуючи та реалізуючи принцип свободи совісті, держава нині вбачає у Церкві рівноправного учасника суспільних перетворень, насамперед моральних. Незмірно зростає церковний вплив на суспільство, у центрі уваги якого має виступати компетентна та конкурентноздатна особистість, яка будує свою діяльність на загальнолюдських моральних цінностях.

Маючи багатий досвід роботи у суспільному середовищі, Церква намагається виконувати не тільки віроповчальні, але й значно ширші навчально-виховні функції. Унікальною за значенням, змістом і формами діяльності вважається система релігійної освіти в Україні. Теоретичні та практичні освітні напрацювання релігійних інституцій переконливо доводять їхнє незаперечне значення в історії українського народу та сучасності, формуванні ідеалів суспільної моралі.

Поступово розв'язується проблема відведення Церкві належної ролі у вихованні дітей, що викликана самим життям. Освіта України все більше викристалізовується як цілісна система, що розвивається згідно з потребами державотворення. У пошуках моделі освіти, де релігії та Церкві надаватиметься належне місце, слід рухатись шляхом творчого відтворення власного культурно-історичного досвіду в його органічному поєднанні з найновішими досягненнями сучасної науки, культури і соціальної практики. Така модель освіти має базуватись на українській національній культурно-історичній традиції, теоретичних надбаннях української педагогіки, досвіді поколінь у найширшому його розумінні. Вона повинна враховувати як ментальні риси нації, так і народні традиції та звичаї, відповідати характеру української людини, її світовідчуттю.

Методологічною базою дисертаційного дослідження є основні досягнення вітчизняних і зарубіжних науковців, переосмислення здобутків філософської та соціальної думки стосовно процесів формування суспільної моралі. Основоположними для дослідження є історико-філософські підходи до проблеми моралі у працях Аристотеля, Платона, Дж. Локка, Ортега-і-Гассета; ідеї М. Бердяєва, В. Зінківського, Г. Сковороди, В. Соловйова, П. Сорокіна, Г. Флоровського, П. Юркевича про духовний світ особистості; основні положення теорій Е. Гуссерля, Е. Муньє, С. Франка, М. Фуко, Ю. Хабермаса, А. Швейцера, М. Шелера, К. Ясперса та ін., які розкривають різні аспекти суспільної моралі. Принципове значення для розробки теми мають дослідження релігійного феномену, історичних та соціокультурних тенденцій у сучасному християнському світі, теоретичних і методологічних проблем морально-етичного чинника як регулятора духовного й суспільно-політичного процесів, що проводили українські релігієзнавці М. Бабій, П. Гопченко, А. Гудима, В. Доля, Є. Дулуман, В. Єленський, Ю. Калінін, М. Кирюшко, А. Колодний, Л. Конотоп. П. Косуха, О. Крижанівський, Б. Лобовик, В. Лубський, Д. Ляхович, І. Мозговий, О. Онищенко, В. Павлюк, К. Панас, С. Плохій, М. Рибачук, О. Саган, П. Саух, В. Суярко, В. Танчер, Ю. Терещенко, В. Ульянівський, Л. Филипович, Є. Харьковщенко, А. Черній, І. Шевців, О. Шуба, а також богословські релігієзнавці української діаспори І. Власовський, С. Ярмусь, В. Янів, І. Мірчук, І. Музичко, А. Великий, С. Мудрий, І. Ординський. Особливо цінними для дослідження є роботи В. Бондаренка, М. Заковича, С. Здіорука, В. Любащенко, М. Новиченка, В. Пащенка, П. Яроцького, де здійснюється аналіз релігійної освіти в Україні.

Отже, проблема релігійної освіти як чинника формування суспільної моралі є актуальною і важливою для вивчення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідної теми “Методологічні засади співвідношення світської (державної) і богословської освіти в сучасній Україні” (номер державної реєстрації 0103V004017), що виконувалась у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова на кафедрі культурології.

Мета дослідження - здійснити цілісний науковий аналіз релігійної освіти в Україні та визначити місце і роль релігійної освіти у формуванні суспільної моралі.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати становлення, сучасний стан та тенденції розвитку релігійної освіти в Україні;

- розкрити зміст релігійної освіти як фактору впливу на суспільну мораль;

- з'ясувати місце і роль релігійної освіти у формуванні суспільної моралі;

- обґрунтувати сферу узгодження світської та релігійної освітніх систем в Україні;

- актуалізувати досвід організації та функціонування духовних навчальних закладів у сучасних умовах модернізації освіти.

Об'єкт дослідження - феномен суспільної моралі в умовах сучасної трансформації українського суспільства.

Предмет дослідження - релігійна освіта в Україні як чинник формування суспільної моралі.

Методи дослідження включають в себе фундаментальні принципи релігієзнавчого аналізу, системного аналізу, поєднання системно-функціонального й феноменологічного підходів. При дослідженні застосовувалися методи різних релігієзнавчих дисциплін. Зокрема, з'ясування функціонально-структурних аспектів релігійних трансформацій потребувало використання методів соціології релігії, а аналіз становлення та розвитку релігійного освітнього комплексу - методів історії релігії. При виявленні загального і особливого у функціонуванні освітніх закладів різних конфесій дисертант послуговувався порівняльно-історичним методом, який дозволив виокремити закономірності казуальних виявів та інновації від періодично повторюваних процесів і тим самим наблизитися до повноти функцій релігійної освіти у суспільстві. Використовувалися загальнологічні методи наукового пізнання: історизму, об'єктивності, формалізації, порівняння, аналізу, синтезу, аналогії, індивідуалізації й узагальнення, системного міждисциплінарного підходу, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний методи. При цьому дисертант опирався на загальнонаукові та специфічні релігієзнавчі принципи позаконфесійності, толерантності, світоглядного плюралізму, гуманізму, всебічності.

Наукова новизна одержаних результатів. Проведене дослідження є цілісним аналізом релігійної освіти в Україні. У дисертації досліджено і на значному фактичному матеріалі доведено, що одним із чинників формування суспільної моралі є релігійна освіта. Уже тепер освіта в Україні, використовуючи основи релігійних морально-етичних принципів, доводить свою суспільну практичну значимість і в перспективі може стати важливим фактором моральності українського суспільства.

Проведене дослідження дало підстави обґрунтувати низку положень, що містять наукову новизну:

- установлено, що система релігійної освіти завжди відігравала важливу роль не лише у процесі становлення духовно-інтелектуального потенціалу нашої нації, але й у формуванні та розвитку її морально-етичної системи. Серед інших складових релігійно-церковного комплексу саме релігійна освіта, як зв'язуюча ланка між теоретичним та буденним рівнями релігійної свідомості, стала одним з основних чинників утвердження моральних пріоритетів українства;

- з'ясовано, що у змісті професійної релігійної освіти, який базується на фундаментальних духовно-релігійних та канонічно-правових джерелах і засвоєнні відповідних духовних практик, суттєве місце посідають методи, прийоми та механізми засвоєння релігійної аксіології, що лежать в основі світської моралі. Це дає змогу засобами конфесійної педагогіки досягати відповідного морально-виховного ефекту маси віруючих, особливо через систему горизонтальних общинних зв'язків, гомілетичну практику та організацію діяльності просвітницьких релігійних закладів;

- виявлено, що існуюча в Україні система релігійної освіти ще далека від свого завершення як в організаційному, так і в змістовому вимірах; її становлення в багатьох випадках носило хаотичний характер, що не могло не позначитись на її сутнісних характеристиках, які далеко не завжди відповідають нинішнім потребам Церкви і суспільства;

- з'ясовано, що церкви та релігійні організації України бачать свою соціальну роль і в здійсненні морально-виховної роботи у суспільстві. Партнерство Церкви і суспільства, у цьому сенсі, має полягати у постійному удосконаленні релігійними організаціями системи духовної освіти та максимальному сприянні Церкві в організації цієї роботи з метою найповнішого використання її духовно-морального потенціалу;

- установлено, що співвідношення світської та релігійної освітньо-виховних систем в сучасній Україні є неконкурентним. Виходячи з цього, держава і суспільство повинні надати Церкві можливості для здійснення нею своєї морально-виховної місії у світській школі під контролем органів освіти та в рамках принципу світськості освіти в Україні. При цьому Церква має отримати право на організацію загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, що діяли б під її патронатом та під відповідним контролем з боку держави.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в актуалізації та обґрунтуванні значення релігійної освіти у формуванні суспільної моралі в умовах сучасного українського суспільства.

Провідні тенденції діяльності, набутий досвід організації та функціонування системи релігійної освіти можуть бути використані при моделюванні структури та змісту навчально-виховного процесу сучасних навчальних закладів.

Основні теоретичні положення, рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, будуть актуальними для визначення шляхів узгодження діяльності релігійної та світської систем освіти, модернізаційних процесів освіти та вдосконаленні державно-церковних відносин в Україні. Результати можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях із релігієзнавства, філософії, історії, історії освіти, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів, при написанні підручників і навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані дисертантом самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались і доповідались на засіданнях кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова; науково-практичній конференції „Православ'я в Україні: минуле, сучасне, майбутнє” (Київ, 2004); звітно-науковій конференції молодих вчених Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова „Науково-дослідна діяльність молодих вчених: особливості підготовки молодих вчених” (Київ, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції „Релігійний компонент у світській освіті та вихованні” (Київ, 2005); звітно-науковій конференції викладачів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова „Наукові досягнення - в навчальний процес” (Київ, 2005); ХІХ Міжнародній науково-практичній конференції „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2006); Міжнародній науковій конференції „Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення” (Чернігів, 2006); звітно-науковій конференції студентів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова „Освіта та наука у вимірах ХХІ століття” (Київ, 2006); науково-практичній конференції „Міжправославні відносини в Україні: характер, проблеми, тенденції розвитку” (Київ, 2006); засіданні круглого столу „Зближення духовної та світської освіти: досвід, здобутки, проблеми” (Київ, 2006).

Публікації. Основні висновки та результати дослідження відображено у 7 одноосібних друкованих працях, опублікованих у наукових фахових виданнях (4) та у збірниках матеріалів наукових конференцій (3).

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, що визначається поставленими метою та завданнями. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків. Обсяг основного тексту 186 сторінок, список використаних джерел становить 331 найменування на 29 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та ступінь дослідженості теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертації, її методологічні основи, розкрито наукову новизну, з'ясовано теоретичне та практичне значення, наведено дані про характер апробації роботи, її структуру.

У першому розділі „Релігійна освіта в Україні: історична ретроспектива, сучасний стан і тенденції розвитку”, який охоплює три параграфи, проведено аналітичний огляд літератури, проаналізовано феномен релігійної освіти в Україні, її становлення, сучасний стан і тенденції розвитку.

У літературі феномен релігійної освіти розглядається з різних позицій - релігієзнавчої, філософської, історичної, педагогічної, богословської. Проблема релігійної освіти як чинника формування суспільної моралі аналізувалась в українському релігієзнавстві, репрезентована працями таких вчених, як В. Бондаренка, Л. Дмитренко, М. Заковича, С. Здіорука, Ю. Калініна, Б. Лобовика, В. Любащенко, М. Новиченка, В. Пащенка, Л. Филипович, П. Яроцького та інших. Багатоаспектні дослідження вітчизняного релігієзнавства складають методологічну основу цього дослідження.

Проблеми реформування та удосконалення освіти знайшли широке відображення у сучасній філософській (В. Андрущенко, І. Зязюн, Н. Кочан, В. Кремень, В. Лутай, М. Михальченко та ін.) та педагогічній літературі (Т. Бакка, О. Бандровський, І. Барматова, К. Баханов, В. Вареник, С. Вацловська, А. Вихрущ, М. Євтух, Р. Євтушенко, В. Жуковський, Т. Ладиченко, А. Лахно, О. Огірко, О. Пометун, Т. Тхоржевська, Л. Шурма). Упродовж останніх років в Інституті вищої освіти АПН України розробляється гуманітарно-культурна складова освіти, зокрема, у працях Л. Горбунової, М. Лукашевича, І. Надольного, Г. Темка, П. Щербаня та ін.

Проблема розвитку релігійної освіти в Україні є порівняно новою і ще не знайшла належного відображення у науковій літературі. Проте у деяких працях з історії (І. Власовський, С. Голубєв, Є. Грекулов, М. Грушевський, Д. Дорошенко, П. Знаменський, І. Огієнко, Д. Поспєловський, І. Смолич та ін.) і соціології (Й. Гьофнер, С. Боруцький, А. Жаловага, Л. Рязанова, В. Сергійко, О. Титаренко) та сучасних розвідках (Б. Андрусишин, С. Жилюк, О. Лисенко, Г. Надтока, А. Пашук, В. Рожко, Л. Рощина, Г. Степаненко, Ю. Щербяк та ін.) зустрічаються спроби висвітлення проблем, тією чи іншою мірою пов'язаних із темою роботи.

До окремої групи наукової літератури ввійшли праці богословів, викладачів релігійних навчальних закладів, церковних ієрархів (Олександр, єпископ Дмитрівський; А. Затовський; В. Заєв; Іларіон (Алфеєв); Кирил, митрополит Смоленський і Калінінградський; Обер Жан-Марі; Г. Шиманський; Любомир Кардинал Гузар; Димитрій, архієпископ Переяслав-Хмельницький; Г. Соб'ят; Філарет, митрополит Мінський і Слуцький та ін.).

Незважаючи на ряд праць, присвячених становленню, сучасному стану та тенденціям розвитку, комплексне дослідження релігійної освіти в Україні не проводилося. Для здійснення такої роботи в межах визначеної тематики автор використовує значний масив джерельної бази: матеріали статистичних обстежень, що проводились Державним комітетом України у справах релігій, Центром О. Разумкова, іншими соціологічними службами; нормативно-правові державні документи, що визначають статус Церкви та регулюють освітні питання в державі; офіційні церковні настанови, повідомлення, звіти, де розкрито функціонування релігійної освіти в Україні та визначено пріоритети її розвитку; богословську літературу, що дозволяє з'ясувати зміст предметів, які вивчаються у духовних навчальних закладах; праці педагогів, програми, підручники, методичні розробки уроків з основних шкільних гуманітарних предметів, на основі яких встановлено зміст виховання учнів на основі християнської моралі та визначено рівень знань про релігію й Церкву; матеріали Міжнародних науково-практичних конференцій, інтернет-сайтів, світської та церковної періодики, що дозволили відстежити нові напрацювання з теми дослідження.

Система релігійної освіти на території України постає разом із проникненням та поширенням тут християнства. Одночасно з організацією Церкви розпочинається формування освітніх інституцій. З огляду на її потреби, освіта набирає масового характеру. Церква поступово впорядкувала освітній процес та виробила власну наукову богословську систему. Вона стала осередком народного виховання й освіти, основним учителем як священства, так і простих верств населення, використовуючи всі можливі форми і методи для оволодіння основними догматами християнського віровчення. Головним завданням навчання було те, щоб учень твердо засвоїв істини християнства, обґрунтовані на основі Святого Писання, творів Святих Отців. В Україні у XIV-XVII століттях постали різні навчальні заклади чітко конфесійної орієнтації. Духовенство залишалося тією силою, яка здатна була сформувати освітню систему та спроможна навчити і виховати на основі християнської моралі.

Реформаційні процеси в освіті у ХVIII-XIX століттях призвели до виокремлення духовних навчальних закладів, що орієнтуються на підготовку кадрів священства. Залишаючись основними загальноосвітніми центрами, вони поступово стають осередками поширення релігійної освіти. У галузі освіти відбуваються зміни, спрямовані на відокремлення духовних шкіл від світських та розмежування між світською та духовною освітніми системами. Поєднуючи значний західноєвропейський досвід навчання з вітчизняними освітніми традиціями і християнським вихованням, Церква поступово створює власну освітню систему.

На рубежі ХІХ - ХХ століть релігійна освіта вважалась основою навчально-виховної діяльності, яка обслуговувала державний устрій і підтримувалась владою. Така освіта, на відміну від західноєвропейських країн, надавалась виключно в духовних навчальних закладах. До революційних подій 1917 року Церква перебувала під безпосереднім контролем державної влади і будь-які зміни у системі духовної освіти залежали від внутрішньополітичного курсу держави.

На західноукраїнських землях релігійна освіта мала свої особливості. Вони визначались домінуванням на цих теренах католицької та греко-католицької церков, які зумовлювали зміст роботи навчальних закладів відповідно до конфесійних особливостей та освітніх досягнень у Західній Європі.

На всіх етапах історії українського народу релігійні освітні заклади виконували широкі функції: забезпечення кадрами Церкви та апарату державної влади; засвоєння християнської доктрини як ідеологічного стрижня ранньофеодального суспільства; комунікативна функція, що реалізувалась через вивчення іноземних мов та християнської доктрини, а також навчання за кордоном; виховна функція через засвоєння християнської моралі; акумулювання знань та розвиток основ науки; інтелектуально-духовне донорство Московської церкви. Розвиток релігійної освіти в Україні призвів до формування потужного впливу духовної освіти на моральний стан суспільства.

Зі становленням радянської влади на території України почала формуватися нова, радянська система освіти. Відносини між державою і Церквою в освітній сфері визначались відокремленням школи від Церкви. Заборонено викладання релігійних предметів (Закон Божий, теологія), відбувався наступ на релігійне виховання, проводилась послідовна, цілеспрямована атеїстична пропаганда. Формування освітньої системи у Радянському Союзі було спрямовано на відмежування Церкви від школи та на розвиток атеїстичного виховання; релігійна освіта майже повністю припинила своє існування.

У незалежній Україні відбувається стрімке розширення системи релігійної освіти, яке пов'язано з історичними передумовами формування та діяльності навчальних закладів, традиційним поширенням релігії на території, сконцентрованістю парафій різних конфесій, потреб Церкви у священно- та церковнослужителях. Розвиток системи релігійної освіти нині відбувається за алгоритмом, закладеним останніми роками, і зумовлюється сучасними змінами в країні, церковній організації: збільшується кількість духовних навчальних закладів; розширюється та вдосконалюється їх робота; велика увага приділяється розвитку богословської науки та покращенню викладацької діяльності у вищих навчальних закладах.

Пріоритетним у сфері релігійної освіти залишається професійно-зорієнтований напрямок. Мета роботи сучасних духовних освітніх закладів полягає у науковій та навчально-виховній діяльності, що спрямована в руслі функціонування церков. Рівень богословської освіти визначає основні магістральні шляхи реалізації потенційних можливостей Церкви як інституту Божого.

Церква прагне відновити просвітницьку роботу, тобто, залучивши найрізноманітніші освітні форми, здійснювати свою навчально-виховну діяльність у світському середовищі, де вона ще мало реалізована. Такий загальнопросвітницький напрямок є однією з основних ланок роботи Церкви та цілеспрямованої діяльності священиків у парафіях, що здійснюється, у першу чергу, в недільних школах.

Перспективним напрямком розвитку системи релігійної освіти є реформування та наближення до сучасних освітніх стандартів, відновлення втрачених можливостей навчально-виховної діяльності у нинішніх умовах та пошук шляхів узгодження зі світською системою освіти (акредитація духовних навчальних закладів за державними стандартами, прирівнювання богословських наукових ступенів до державних, запровадження основ християнської етики як навчально-виховної дисципліни у зміст загальноосвітньої школи та освітнього курсу „Теологія” у системі вищої освіти, відкриття загальноосвітніх навчальних закладів під опікою Церкви).

У другому розділі „Зміст релігійної освіти як фактор впливу на суспільну мораль”, який охоплює три параграфи, розглядаються духовні навчальні заклади в системі чинників формування суспільної моралі: особливості змісту та організації навчального процесу, моральне виховання священнослужителів та специфіка просвітницько-виховної роботи з парафіянами.

Діяльність духовних навчальних закладів спрямована на надання професійної духовної освіти, змістом якої є оволодіння знаннями з основних богословських предметів (Біблія, богословська література та її тлумачення, катехізис, основне богослов'я, апологетика, моральне богослов'я, догматичне богослов'я, еклезіологія, історія Церкви, канонічне право та ін.), а також засвоєння богослужбової практики, основу якої складає гомілетика, пастирське богослов'я, літургіка, церковний спів, тобто підготовка священиків, богословів.

При цьому має місце вивчення світських предметів, які вважаються керівництвом духовних шкіл за необхідні для майбутнього священика, адже пов'язані з сучасними світовими суспільними процесами та відповідають завданням здійснення ефективної просвітницько-виховної діяльності у світському середовищі. Це такі предмети, як: всесвітня історія, історія України, українська мова і література, англійська мова, історія філософії, державне право, інформатика, педагогіка, психологія, давні й іноземні мови та ін. Дисципліни у духовних навчальних закладах вивчаються за типовими навчальними програмами та планами, які поступово удосконалюються у відповідності з реформуванням релігійної освіти та організацією методичної роботи.

Навчально-виховний процес духовних навчальних закладів різних конфесій (православ'я, католицизм, протестантизм) спрямований значною мірою на моральне виховання учнів зазначених навчальних закладів. Моральне виховання майбутнього священика здійснює система богословських і світських наук, низка навчально-виховних заходів, що проводяться на базі освітніх закладів та поза їх межами під час практичної діяльності пастиря. Воно спрямоване на засвоєння морально-етичних норм християнства та отримання практичних навичок богослужбової діяльності. Специфіка роботи духовних освітніх інститутів полягає у конфесійних особливостях підготовки високоосвічених та глибоковіруючих випускників для потреб Церкви.

Сучасне існування і майбутнє Церкви, її оновлення у значній мірі залежить від служби священиків як основної складової механізму зміцнення моралі парафіян. Духовні навчальні заклади спрямовують свої зусилля на поліпшення якості освіти та виховання слухачів, залучення випускників до пастирського служіння. Провідним завданням духовної школи є підготовка священика до діалогу в поліконфесійному і плюралістичному суспільстві. Тому Церква проголошує вагомість виховання священика в основу якого покладено знання релігійно-морального життя, власний духовний досвід.

Рішення прийняти сан священика пов'язане з глибоким релігійним переконанням і обумовлено часом інтенсивних духовних пошуків. Ідеал пастиря складався століттями, що зумовило високі вимоги до його особистості. Цей ідеал укорінений у суспільній свідомості та несвідомому і визначає оцінку поведінки духовенства навіть невіруючими. Тому релігійна освіта як ретранслятор духовної традиції, здобуття та поглиблення богословських знань є необхідними для служіння чи виконання інших потреб Церкви.

Система релігійної освіти включає підготовку науковців та викладачів, які необхідні для повноцінної дієвості церковного освітнього організму, навчання та виховання майбутніх священиків. Така робота здійснюється у вищих духовних навчальних закладах, де поглиблено вивчаються богословські предмети та проводиться науково-дослідна робота. Тому можна говорити про цілісність та завершеність навчального процесу в освітніх закладах багатьох конфесій.

Церква прагне впливати на суспільство і уже за нинішніх умов достатньо повно використовує систему релігійної освіти як найбільш ефективний засіб морального виховання на основі християнської моралі та віроповчальних норм. Вона вважає, що християнське виховання є єдиним порятунком від аморальності та зла. Тому сьогодні здійснюється реформування духовної освіти у відповідності до сучасних потреб церков у священно- та церковнослужителях і вимог нинішнього суспільства у духовних наставниках. Основна увага приділяється вдосконаленню змісту богословських дисциплін як основного морального потенціалу, запровадженню нових підходів до їх вивчення, впорядкуванню навчально-виховного процесу в напрямку сучасного наукового обґрунтування та поєднання із сучасними соціальними питаннями.

Нині відбуваються зміни у моральному богослов'ї церков, яке дедалі трансформується у соціальному самовираженні. Церква уважно стежить за дотриманням релігійної доктрини і вважає, що найскладніші доленосні питання як суспільного, так і особистого характеру можуть знайти своє вирішення на євангельській основі. Головною метою релігійної освіти є формування у людини християнського світогляду, надання християнину відповіді на питання сучасності, служіння зразком поведінки у життєвих ситуаціях, вироблення теоретичних та практичних знань з реалізації віровчення в житті кожного віруючого. Християнська мораль пропонує мету життя християнина і той шлях, яким він повинен іти для досягнення визначеної Богом цілі. Етика біблійного Одкровення стосується особистого входження у реальність життя, яке полягає у відданості Завіту Божому і слухняності перед Законом, тобто не в інтелектуальному сприйнятті релігійних істин, що засвідчують моральну досконалість індивіда, а у вірі та довірі. Основні моральні положення християнства розглядаються як обов'язкові для священнослужителів і всіх віруючих. Своє завдання в суспільному середовищі Церква вбачає дати моральні й соціальні ідеали пастві як морально-етичну програму, які відбивають сучасний конфесійний антропологічний ідеал.

Релігійна мораль залишається відносно консервативною, незмінною. Основою християнської моралі, що є керівництвом на всі випадки життя, вважається любов як основа всього християнського життя й моральності. Порушення християнського морального закону, непослух віруючого Слову Божому - це гріх. Для перетворення знання у справу, для успішного втілення його у повсякденному житті й діяльності, зразком моральної досконалості, навчання й життя для християн є центральна божественна особистість - Ісус Христос, земне життя якого залишається ідеальним прикладом усім поколінням.

У третьому розділі „Взаємодія світської та релігійної освітніх систем у сучасному українському суспільстві”, який охоплює три параграфи, аналізується сфера узгодження світської та релігійної освітніх систем у сучасному українському суспільстві та його роль у формуванні суспільної моралі. Розкривається зміст світоглядних знань про релігію і Церкву у структурі навчальних дисциплін середньої школи, досліджується сучасний стан, проблеми та перспективи впровадження християнської етики як навчально-виховного предмету в зміст загальноосвітньої школи, розглядається діяльність навчальних закладів під опікою Церкви в умовах поліконфесійності.

У процесі модернізації змісту навчання у загальноосвітній школі на суспільствознавчі дисципліни (історія, література, етика, правознавство, людина і суспільство) покладаються важливі завдання, пов'язані з соціальною адаптацією особистості, підготовкою її до активного громадського життя та формування загальнолюдських ціннісних орієнтирів. У змісті цих предметів передбачено висвітлення багатьох питань, що розкривають роль Церкви та релігії в історії українського народу й житті окремої людини. У них релігія розглядається як один із чинників формування світогляду людини та культури. Світоглядні питання розглядаються, зокрема, в курсі „Людина і суспільство”. Його вивчення забезпечує ознайомлення учнів з окремими філософськими положеннями, знаннями релігієзнавчої проблематики, передусім вченням про Бога.

Вдосконалення та розширення змісту суспільствознавчих предметів на основі переосмислених ідей людського буття, що пов'язано з переоцінкою історичного минулого та сучасності, дозволить сформувати повноцінні уявлення школярів про світ, цілісний науковий погляд на Церкву та релігійний феномен в історії людства. Однак, у викладанні суспільствознавчих дисциплін у цій сфері є багато невирішених проблем. Тому, важливим у школі буде предмет, де релігія виступатиме об'єктом дослідження, вивчатиметься у поєднанні всіх структурних компонентів і всієї системи функціональності, де різноманітність суспільних і духовних процесів розглядатиметься у підпорядкованості розвитку релігії та її дієвості.

Церква, виконуючи свою головну місію виховання особистості, вважає своїм першочерговим завданням прилучення підростаючого покоління до Слова Божого, що повинно бути основою християнської педагогіки. Для його вирішення передбачається проведення активної просвітницької роботи серед молоді, в тому числі й шкільному середовищі.

Вивчаючи досвід співпраці Церкви і світської системи освіти, можна говорити про можливість і необхідність присутності Церкви у загальноосвітній школі. Тісні історичні зв'язки з країнами ближнього зарубіжжя та специфіка розв'язання ними подібних питань дозволяють розробляти та застосовувати надбання теоретичної та практичної реалізації поставлених програм у даній сфері, що поглиблюють співпрацю Церкви та державних освітніх структур. Нині в окремих загальноосвітніх школах введено предмет „Християнська етика”, який вивчається за вибором учнів. Основні принципи впровадження в освіту основ християнської етики: поступовість, добровільність, всебічність, неподільність навчання і виховання. Суперечливими при введенні у систему шкільної освіти предмета християнської етики залишаються такі фактори: поліконфесійність українського суспільства і в той же час домінування в ньому християнських віросповідань, зокрема православ'я; світський характер держави, що породжує низку правових проблем; серед церков, що діють в Україні, немає єдиної думки щодо змісту християнської етики; відсутність матеріально-технічної бази; непідготовленість педагогічних кадрів.

Вирішення питання можливе лише за умови подолання всіх суперечностей, що його зумовлюють. Запровадження курсу християнської етики повинно враховувати такі аспекти: необхідність та доцільність введення курсу; можливість його впровадження; наукове обґрунтування структури та змісту курсу; методичне забезпечення програмами, підручниками, довідниковими виданнями, наочністю тощо; підготовка спеціалістів відповідного рівня для читання у школах даного курсу, що мають зробити педагогічні навчальні заклади. Цілком зрозуміло, що необґрунтоване та передчасне введення предмету не матиме очікуваних результатів та може привести до непередбачуваних негативних наслідків.

Щоб знайти шляхи розв'язання цієї проблеми необхідно провести значну роботу по консолідації зусиль на подолання міжконфесійних суперечностей, наукового формулювання та обґрунтування проектів. Вивчення християнської етики може визначитись у сучасній загальноосвітній школі в Україні лише на принципах гуманізму, толерантності, позаконфесійності й дотримання принципу свободи совісті у рамках діючого законодавства. Тільки таким чином в українській школі може поступово виокремитись християнська етика, зміст якої буде співзвучний з вимогами соціального середовища, а відповідальність за її роботу нестиме і Церква, і держава. Введення такого предмету буде першим кроком до вирішення проблеми отримання учнями світоглядних знань та зближення світської школи і Церкви з метою просвіти та виховання до взаємної співпраці.

Запровадження „Християнської етики” у загальноосвітній школі не вирішує всіх проблем співпраці Церкви і загальноосвітньої школи, але є важливим елементом виховання учнівської молоді на основі християнської моралі і засвідчує актуальність даного питання серед науковців, богословів, представників органів державної влади, української громадськості й потребує неупередженого і глибокого діалогу між ними. Тому в релігійному середовищі міцніє думка щодо продуктивності впровадження християнської етики у школі та пошуку інших шляхів морального виховання молоді.

Один із перспективних напрямків взаємовідносин духовної та світської освітніх систем в умовах поліконфесійності є відкриття загальноосвітніх навчальних закладів під опікою Церкви. Вона прагне створити мережу загальноосвітніх навчальних закладів, навчально-виховний процес у яких базувався б на християнських світоглядних та морально-етичних принципах. В умовах співіснування світської (державної) й церковної освітніх систем та прагнення Церкви впливати на зміст освіти державних навчальних закладів, створення мережі загальноосвітніх навчальних закладів під опікою Церкви розглядається нею як альтернативна форма щодо державної та іноконфесійної освіти. Загальні державні освітні стандарти дали б можливість такій школі в Україні вписатися у державний та світовий культурно-освітній простір. Такий закономірний процес розвитку освіти у демократичному суспільстві, де релігії та Церкві надається чільне місце, лише зароджується і має перспективний характер. Діяльність загальноосвітніх навчальних закладів під опікою Церкви знімає цілий ряд проблем, пов'язаних із прагненням Церкви виконувати свої віроповчальні функції у світському середовищі, серед молодого покоління. Для можливості здійснення такої програми мають дозріти певні умови: усвідомлення батьками доцільності релігійного навчання та виховання своїх дітей; готовність педагогічних працівників до такої роботи; наявність відповідної матеріальної бази; повноцінне правове поле держави.

Досягнення у діяльності приватних навчальних закладів під патронатом Церкви та використання досвіду організації освіти за кордоном мають позитивне значення для формування аналогічних освітніх інституцій в Україні. Навчальні заклади під опікою Церкви будуть привабливими для певного кола людей, адже головним замовником на освіту є батьки. Такі заклади забезпечують якісну освіту, дають додаткову можливість інтелектуального навчання, яке супроводжується етичним вихованням на основі християнської моралі. Їх пріоритети в тому, що вони дозволяють прилучити дітей до моральних християнських цінностей, забезпечують базовий рівень знань, вмінь і навичок для здобуття у майбутньому фахової вищої освіти, розвивають у молоді їхні схильності та уподобання.

Сьогодні, в умовах співіснування світської (державної) та релігійної освітніх систем в Україні й намагання Церкви впливати на зміст освіти державних навчальних закладів, умотивованим і закономірним є процес узгодження діяльності цих освітніх систем. За нинішніх обставин виникає потреба використання у виховній практиці цілісного досвіду, нагромадженого багатовіковою історією нашого народу, який увібрав християнські моральні ідеї й свідчить про позитивне значення спільної роботи Церкви й освітніх структур у формуванні суспільної моралі.

ВИСНОВКИ

Висновки дисертаційного дослідження підбивають підсумки здійсненої роботи, узагальнюють і викладають основні її положення, визначають перспективи подальшого розвитку досліджуваних проблем.

Використана джерельна і методологічна база дозволяє виконати поставлені в даному дослідженні завдання на належному теоретико-методологічному рівні. Науковий аналіз релігійної освіти дає можливість з'ясувати її місце і роль у становленні системи освіти в Україні, актуалізувати вартісний досвід діяльності духовних навчальних закладів в сучасних процесах освіти, обґрунтувати основні тенденції і особливості розвитку релігійної освіти в Україні, визначити її суть та значення у формуванні суспільної моралі.

Дослідження доводить, що становлення релігійної освіти в Україні - це складний, тривалий процес, розпочатий із впровадженням християнства на українських землях. Релігійна освіта була найбільш дієвим чинником поширення віровчення і просвіти населення. Християнська мораль складала основу виховання підростаючого покоління.

У Радянському Союзі релігійна освіта була унеможливлена. Із проголошенням незалежності України склались умови для відновлення і розвитку релігійній освіти, відродження релігійних цінностей. Нині у сфері релігійної освіти в Україні спостерігаються такі процеси: розширюється система релігійної освіти; здійснюються реформи, головним завданням яких є вдосконалення змісту духовної освіти у напрямку сучасного богословського обґрунтування та поєднання із соціальними питаннями з метою підготовки священика до діалогу в нинішньому суспільстві; оновлюється та активізується просвітницька діяльність; простежується намагання співпраці зі світськими навчальними закладами.

Церква прагне реалізувати себе у формуванні суспільної моралі в сучасному громадському середовищі. Значну увага приділяє протидії дехристиянізації освіти і нав'язуванню молоді виключно раціоналістичного або матеріалістичного світогляду, поширенню антихристиянських тенденцій, а також окультних і неоязичницьких впливів. Перспективним вважається узгодження світської та релігійної освіти, що рухається у напрямку впровадження у школі християнської етики, а у вузі - теології, ліцензування духовних навчальних закладів, прирівнювання богословських наукових ступенів до державних, відкриття приватних навчальних закладів під опікою Церкви.

Висвітлені особливості історичного розвитку релігійної освіти говорять про її вплив на формування суспільної моралі в історії українського народу та сучасних умовах. Церква протягом свого існування накопичила значний потенціал у справі виховання молодого покоління, увібрала в себе загальнолюдські цінності, які можуть стати серцевиною моральності українського суспільства, а саме:

- Церква залишається основним акумулятором духовного досвіду, який передає через релігійні навчальні заклади майбутнім пастирям;

- практика освітньо-виховної роботи усіх її ланок базується на обґрунтованих теоретичних засадах морально-релігійного вишколу. Моральне виховання є центральним у духовних навчальних закладах і полягає у формуванні духовного і тілесного життя на основі абсолютних вартостей, якими наповнена християнська культура. Духовні навчальні заклади налагоджують механізми морального виховання майбутніх священиків, що полягає у формуванні християнського світогляду та глибокої церковної свідомості;

- навчальний процес у духовних освітніх закладах є головним засобом морального виховання майбутнього священика. Основною умовою набуття священиком необхідних знань і умінь для служіння Церкві є опанування змісту навчальних дисциплін та виконання релігійних практик.

Релігійна освіта здійснює значний вплив на формування моральності серед віруючих та інших верств людей, адже освітні положення, сформовані у духовних навчальних закладах, майбутні священики під час служби в парафії поширюють серед своєї пастви. Вони виходять з наступних позицій: світоглядним підґрунтям морально-релігійного виховання є християнське вчення, основною ідеєю якого виступає служба Богові; найвищий прояв моральності людини, ідеал людського існування є її Боже творіння та наближення людини до своєї божественної сутності; весь освітній процес володіє надприродним змістом, котрий полягає у тому, що кожна людина має своє неземне призначення і повинна наполегливо, протягом усього життя, працювати над духовним самовдосконаленням; реалізувати завдання морально-релігійного виховання на практиці може лише фахівець відповідної кваліфікації, що має ґрунтовні теологічні та психолого-педагогічні знання, володіє основами педагогічної майстерності, а також за наявності певних педагогічних умов та спеціальних технологій, які забезпечуються гармонійним поєднанням традиційних методів, форм і засобів виховання з нетрадиційними, що мають надприродне забарвлення і характер; закладають основи морально-релігійного виховання, передусім батьки, а також священнослужителі; ефективність морально-релігійного виховання можлива лише за участі усіх виховних інституції (родина, Церква, освітні заклади), що мають тісно співпрацювати. У цьому сенсі Церква прагне використовувати релігійну та світську системи освіти як найбільш дієві засоби морального виховання на основі християнської етики. Церква пропонує шлях до морального оздоровлення суспільства і постійно навчає, що для досягнення досконалості надзвичайно важливі особисті зусилля людини, яка може протистояти загальному злу й творити Царство Боже у собі як ідеальні норми життя.

У дослідженні обґрунтовано, що нині в Україні розпочинається важливий процес узгодження світської та релігійної освітніх систем.

Релігійна складова частково присутня у шкільній освіті, вона перебуває на етапі визначення та утвердження. З демократизацією суспільства, модернізаційними тенденціями в освіті та переосмисленням історичного минулого у змісті предметів суспільствознавчого циклу світської школи окреслюється сучасне бачення ролі релігії та Церкви у розвитку й становленні Української держави, їх значення у житті людини, суспільства.

Важливою складовою виховання учнівської молоді на основі християнської моралі є введення та вивчення основ християнської етики як навчально-виховного предмету в загальноосвітній школі. В українській школі може поступово виокремитись предмет „Християнська етика”, зміст якого буде відповідати вимогам громадянського середовища та Церкви. Введення християнської етики буде першим кроком у напрямку вирішення проблеми співпраці загальноосвітньої школи та Церкви і корисним у справі виховання шкільної молоді на основі релігійної моралі.

Створення освітніх навчальних закладів під опікою Церкви відкриє простір для повноцінної освітньої діяльності і цілковито зніме питання щодо дискримінації тієї чи іншої релігійної організації у процесі зближення зі світською школою. Заснування навчальних закладів усіх рівнів та типів релігійними організаціями у межах державних освітніх стандартів буде відповідати світовій практиці й матиме позитивні наслідки для України. Нові альтернативні навчальні заклади під опікою Церкви, що діятимуть у рамках законів, відповідатимуть сучасним демократичним світовим процесам.

Позитивним кроком у даному напрямку буде формування стратегії духовно-інтелектуального розвитку нації та продовження реформування освіти згідно з визначеними пріоритетами розвитку науки і культури, де дотримання моралі, основаної на християнських цінностях, посяде поважне місце. Сучасна модель освіти має базуватися на відтворенні власного культурно-історичного досвіду в його органічному поєднанні з найновішими досягненнями сучасної науки, культури і соціальної практики та прогресивними надбаннями народів світу.

Констатуючи високі моральні цінності, що виробила та пропонує Церква, її входження у шкільне життя не стане панацеєю від аморальних проявів у нинішньому суспільстві, але буде вагомим чинником зростання загальної моральності. Релігійне виховання допоможе молоді дотримуватися моральної поведінки у щоденному житті.

Вивчення поставленої проблеми дає змогу запропонувати ряд практичних рекомендацій щодо використання матеріалів дисертації для вдосконалення системи релігійної освіти в Україні, ефективності її впливу на суспільство:

вдосконалити законодавчу базу з освітніх питань у державно-церковних відносинах в Україні;

визначити способи ліцензування духовних освітніх закладів при підтримці держави, надати ініціативу Церкві у здійсненні такої роботи;

прирівняти богословські наукові ступені до державних за умови виконання норм та правил, визначених компетентними органами державної влади з підготовки науковців;

провести ґрунтовне дослідження ефективності впровадження предмету „Християнська етика” чи інших предметів релігійного спрямування у загальноосвітній школі;

ввести у загальноосвітню школу „Християнську етику” як навчально-виховний предмет за вибором;

налагодити ґрунтовну психолого-педагогічну підготовку вчителів християнської етики;

утвердити різнобічні партнерські взаємовідносини між системою релігійної освіти та іншими навчальними закладами ;

в умовах розвитку альтернативних освітніх закладів видається доцільним створення Церквою приватних шкіл;

сприяти співпраці між Церквою і громадськістю, що дало б змогу розв'язати ряд виховних і соціальних проблем, насамперед, гармонійне поєднання матеріальної (з боку держави) і моральної (з боку Церкви) опіки над молоддю;

для розвитку духовної освіти логічним буде залучення до викладацької роботи світських педагогів, введення нових небогословських дисциплін у навчальні плани духовних шкіл.

Проблема формування суспільної моралі на основі християнських цінностей складна за характером і перебуває в центрі філософського дискурсу, про що свідчать наукові розвідки, представлені у вітчизняній та зарубіжній літературі. Однак, виникла реальна потреба зміни орієнтирів і основоположних принципів у розробці цього питання. Йдеться про подальше вивчення та осмислення його у поєднанні філософського і релігійного знання, що має на меті акцентувати увагу на поглибленні сфери інтелектуального пошуку, актуального в сучасних умовах. Розширення спектру вивчення проблеми моральності розкриває у ній ті аспекти, зміст яких залишається ще не досить обґрунтованим у сучасній філософській літературі.

православ'я католицизм протестантизм мораль

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

Кислий А.О. Співвідношення духовної та світської освіти в умовах сучасного українського суспільства // Державно-церковні відносини в Україні в контексті сучасного європейського досвіду. Зб. наук. матеріалів. - К.: „ВІП“, 2004. - С. 130 - 137

Кислий А.О. Навчально-виховний потенціал Православних духовних освітніх закладів // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наук. праць. - № 7 (20). - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - С. 57 - 66

Кислий А.О. Духовно-релігійна освіта як чинник формування суспільної моралі: історичні традиції та сучасність // Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні: Зб. наук. матеріалів. - К., 2005. - С. 144 - 151

Кислий А.О. Християнська етика в навчально-виховній роботі загальноосвітньої школи // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наук. праць. - № 8 (21). - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 10 - 18

Кислий А.О. Духовно-релігійна освіта в умовах сучасного українського суспільства // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наук. праць. - № 10 (23). - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 49 - 57