Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії»

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Климов Валерій Володимирович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

КОЛОДНИЙ Анатолій Миколайович

(Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, заступник директора - керівник Відділення релігієзнавства)

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

САУХ Петро Юрійович

(Житомирський державний університет імені Івана Франка, ректор);

доктор філософських наук, професор

ДУЛУМАН Євграф Каленикович

(Донецький державний університет інформатики і штучного інтелекту, завідувач кафедри релігієзнавства);

доктор філософських наук, професор

ГОРБАЧЕНКО Тетяна Григорівна

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри релігієзнавства).

Захист відбудеться 17 жовтня 2008 р. о 14-й год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 9 вересня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент О. В. Бучма

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблема суспільно значущої діяльності православного чернецтва в національній історії належить до тих об'єктів релігієзнавчої проблематики, всебічний, системний, комплексний релігієзнавчий аналіз якої з різних причин ще не здійснено, хоч історія чернечо-монастирського інституту в Україні налічує близько тисячі років. Якщо церковно-релігійний аспект діяльності чернецтва (богослужбової, обрядової, практично-подвижницької, релігійно-аскетичної та ін.) з позицій православно-церковних наук розглянутий досить всебічно, то проблема суспільно значущої діяльності чернецтва, що може бути об'єктом інтересу не лише церковних, а й світських наук, зокрема релігієзнавства, залишається відкритою, дослідженою фрагментарно, побіжно, несистемно, переважно конфесійно упереджено.

Під суспільно значущою діяльністю православного чернецтва розуміється діяльність, яка за своїми позитивними, конструктивними впливами та наслідками відповідає життєвим інтересам і потребам усього суспільства, а не лише корпоративним цілям церкви, монастирів або чернецтва. Йдеться про діяльність, яка, будучи зумовленою церковно-монастирськими цілями чи потребами, надалі стала важливою, масштабною, корисною для суспільства загалом і в якій первісна сакральна зорієнтованість, мотиви та форми вияву поступово мінімізувалися. В умовах України на різних етапах її розвитку такої суспільної значущості набула літописна, освітня, письменницька, національно-культурна, наукова, книговидавнича, лікувальна, благодійна діяльність православного чернецтва; його діяльність з формування самодостатнього соціокультурного простору, утвердження моралі, ментальності, етнонаціональної консолідації, ставлення до східної і західної культур, творення в Україні культурно-інтелектуальних центрів, вироблення пріоритетної громадської думки тощо. Інститут чернецтва, з діяльністю якого пов'язаний «золотий вік» києворуської духовності, могилянська доба національного відродження, злет вітчизняної барокової культури ХVІІІ ст., важливі періоди розвитку вітчизняної філософсько-богословської думки та ін., з позиції світської науки в багатьох відношеннях залишається на сьогодні неосмисленим і малодослідженим.

З різних причин діяльність православних монастирів, чернецтва на українських землях досить часто діставала неадекватні оцінки їх позицій, місця і значення в суспільстві. Крайнощі в оцінках діяльності цього релігійного інституту, зведення цих оцінок до спрощеного, «чорно-білого» аксіоматичного набору пізніше, в умовах класово гальванізованих суспільних відносин, були використані у войовничо-атеїстичних максимах щодо монастирів та чернецтва у 20-30-х та 50-60-х роках ХХ ст. Стереотипи колишніх упереджено негативних чи кон'юнктурно-компліментарних (однаково позанаукових) оцінок щодо монастирів та чернецтва нерідко пропонуються й нашим сучасникам в умовах політично та релігійно диференційованої України. У цьому аспекті об'єктивні, зважені, обґрунтовані з позицій сучасної світської науки оцінки діяльності чернечо-монастирського комплексу в Україні вельми важливі.

Неупередженого аналізу потребує суспільно значуща діяльність православного чернецтва у сфері національної духовної культури, що важливо в аспекті розв'язання нинішніх культурних, національних та міжцерковних проблем. Тривале існування української спільноти в умовах відсутності власної державності, в координатах політичних, церковних та духовно-культурних пріоритетів інших держав, замовчування національної специфіки монастирів та чернецтва надовго призвели до зневілювання й вилучення національної складової в оцінках діяльності, місця та значення цього інституту, до втрати національно акцентованих аксіологічних критеріїв у оцінці діяльності чернецтва в Україні. Інерційно діючі перекоси в таких підходах, постійно підживлювані окремими церковними та світськими ЗМІ, даються взнаки й сьогодні. Пропонований науково обґрунтований україноцентризм у релігієзнавчому аналізі феномену православного чернецтва в Україні дає змогу адекватніше відтворити діяльність цієї інституції як духовно (у широкому сенсі) значущої, яка тривалий період істотно впливала практично на всі сфери українського буття, включаючи економіку, політику та міжнародні зв'язки.

В умовах інформаційної поліфонії, світоглядного плюралізму думок та поляризованих позицій, що існують у нинішній Україні, сучаснику нерідко важко розібратися у духовній складовій діяльності здавна утаємниченого інституту монастирів та чернецтва. Почасти його неготовність зрозуміти духовні явища і процеси, ідейні пріоритети, особливо ті, що своїми витоками сягають глибин національної історії та духовності, спричинена такими сучасними явищами, як маргіналізація духовних цінностей, ситуація т. зв. релігійного розмаїття, політизація релігійного життя, «політичне православ'я» та ін. За цих умов ретроспективний науковий аналіз суспільно значущої діяльності православного чернецтва в Україні, органічно причетного до багатьох визначальних подій і процесів національної історії, з якими пов'язаний вагомий пласт вітчизняної духовності та культури, стає надзвичайно актуальним. Таке дослідження сприятиме відродженню в суспільстві національної пам'яті, кращому розумінню сучасником нинішніх явищ і процесів у релігійній сфері, формуванню щодо них аргументованих оцінок та адекватного ставлення.

Зв'язок роботи з науковими програмами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені С. Г. Сковороди НАН України, де виконувалася дисертація, є безпосереднім. Тема дослідження пов'язана з виконанням планових тем: «Особливості й віхи історії українського християнства» (1994-1997 рр.), № 4-21.05; «Феномен релігії: історіософське осмислення» (1997-1999 рр., № 0101U002520); «Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу» (1997-2000 рр.); «Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві» (2000-2002 рр., № 0203U000878); «Проблема співвідношення релігійного і національного чинників у суспільному житті України» (2003-2005 рр., № 0103U000220); «Процес конфесіоналізації релігії: закономірності та прогнози» (2006- 2008 рр.). Дисертант є автором окремих розділів зазначених тем.

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні з позицій світського релігієзнавства комплексного системного релігієзнавчого аналізу суспільно значущої діяльності православного чернецтва в Україні на тривалому відтинку національної історії, що давав би надійні підстави для узагальнень та висновків стосовно реального внеску цього інституту в духовний розвиток української спільноти, з'ясування змісту, характеру та причин його діяльності в конкретних сферах життєдіяльності; дослідження шляхів і динаміки впливу чернецтва на різні аспекти буття києворуського, а згодом - українського суспільства, якими б суперечливими та нелінійними вони не були.

Досягнення цієї мети передбачало вирішення таких завдань:

- дослідити зазначені проблеми, спираючись на системний аналіз досить представницького за обсягом масиву джерел, створених вітчизняним вченим чернецтвом і церковно-монастирськими діячами, тим самим оптимізувавши процес наукового відтворення позицій та суспільно значущої діяльності православного чернецтва у процесі становлення й розвитку національної духовності, подолавши вади однобічності, конфесійної заангажованості, ідеологічної упередженості багатьох попередніх досліджень;

- проаналізувати з позицій світської науки церковно-релігійні, соціально-політичні та духовно-культурні причини, що викликали потребу в запровадженні в києворуському суспільстві запозичених з християнського Сходу ідей аскетизму, чернечо-монастирської життєорганізації, а згодом - їх розвиток і стимулювання світською владою. Дослідити потенційні особливості чернечо-монастирського інституту, які актуалізували його запровадження у Київській Русі;

- знайти наукове підтвердження прогнозованому критично-вибірковому характеру засвоєння країною-неофітом східнохристиянських взірців чернечо-монастирського комплексу, під кутом зору якого формувалися особливості києворуської моделі монастирів та чернецтва;

- встановити комплекс чинників, що зумовили відхід чернецтва від канонічно-правових обмежень і долучення їх до соціально активної й вагомої діяльності у широкому суспільному спектрі;

- проаналізувати зміст і динаміку православно-унійного чернечого дискурсу щодо ідеї унії та наслідків її реалізації з погляду збереження церковних та етнонаціональних особливостей церкви в Україні. З'ясувати місце православного чернецтва могилянської та постмогилянської доби в розв'язанні проблем суспільної ваги і значення - освітнього, наукового та національно-культурного розвитку. Дослідити вузлові проблеми православно-унійних відносин, розглянувши їх інтерпретацію в інтелектуальному контексті православних полемічних джерел, авторство яких здебільшого належало вченому чернецтву;

- реконструювати ідейні позиції й суспільно значущу діяльність православного чернецтва у знакових подіях і процесах національної історії та церкви. Виявити сутність, причини внутрішньої суперечливості, характер змін ідейних позицій православних монастирів та чернецтва в Україні в умовах церковної та політичної підпорядкованості Російській імперії та її церкві;

- з'ясувати основні риси, тенденції змін у позиціях та суспільно значущій діяльності інституту чернецтва в умовах зростаючої залежності православної церкви та монастирів в Україні від російської самодержавно-синодальної влади, секуляризації церковної та монастирської власності тощо як істотні характеристики, з якими ця інституція входила у ХХ ст.;

- дослідити особливості формування богословсько-філософських аскетично-світоспоглядальних думок, чернечих уявлень: про навколишній світ і людину в ньому, можливості людського пізнання; про систему моральних цінностей, шляхи самовдосконалення людини в контексті аскетично-концептуальних орієнтацій чернецтва.

Головна проблема, яка досліджується в дисертації - з'ясування суспільно значущої діяльності православного чернецтва в Україні. З огляду на це об'єктом дослідження є інститут православного чернецтва як усталена сакральна структура, діяльність якої зумовлена цілим комплексом внутрішніх та зовнішніх чинників, церковно-релігійним, соціально-політичним, етнокультурним, духовно-історичним та канонічно-правовим контекстом. суспільний православний чернецтво монастир

Предметом дослідження є суспільно значуща діяльність православного чернецтва, конкретизована в його ідейно-концептуальних виявах та практичних діях у церковно-релігійній і світській сферах життєдіяльності впродовж значного відтинку національної історії.

Методи дослідження. Дисертація підготовлена як світське релігієзнавче дослідження і реалізує комплексний підхід в аналізі філософсько-богословських проблем, проблем історії філософії, історії та археографії. Такий підхід у дисертаційному дослідженні визначив вибір методів аналізу, що включає методологічний інструментарій академічного релігієзнавства. Комплексний аналітичний підхід конкретизовано, зокрема, у застосуванні таких методологічних засад дослідження, як об'єктивність, науковість, історизм, конкретність, позаконфесійність, цілісність і системність, світоглядна та конфесійна неупередженість. Завдяки єдності філософського, релігієзнавчого та історичного аспектів дослідження подолані тематична і професійна звуженість, конфесійно-апологетична заданість, що притаманні значній частині світських та церковних досліджень з цієї проблеми.

Переважно проблемно-хронологічний підхід в аналізі названої теми сприяв відтворенню суспільно значущої діяльності православного чернецтва як цілісної й динамічної інституції, яка, незважаючи на свої релігійно-корпоративні особливості, по-своєму чутливо реагувала на зміни в церкві й суспільстві, у настроях православного загалу. Складовою такого підходу став компаративний аналіз багатьох ключових характеристик чернецтва та монастирів у часовому, конфесійному, регіональному аспектах, за обставинами фундації монастирів, їх близькості до світської влади та ін. Конструктивним виявився при застосуванні до предмета дослідження методологічний принцип конфесійної неупередженості, який давав змогу з позицій світського релігієзнавства об'єктивно проаналізувати цілу низку джерел, заново переосмислити відомі чи маловідомі події й процеси у православній церкві України, дослідити, як, діючи в ідеологічно напруженому просторі між культурами православного Сходу і католицького Заходу, вчене чернецтво України сприяло збагаченню національної культури.

Наукова новизна дослідження. Концептуально-системний релігієзнавчий аналіз соціально значущої діяльності православного чернецтва з позицій світської науки дав підстави для висновку, що ця діяльність, будучи спричиненою церковно-релігійними цілями та інтересами, в умовах Київської Русі, а згодом - України вийшла за сакральні координати і на практиці набула загальносуспільної значущості, своїми результатами відповідаючи життєвим інтересам і потребам усієї української спільноти, а не лише власне монастирів чи церкви. Наслідки цієї діяльності чернецтва стали істотним внеском не лише в церковно-релігійну сферу, а й загалом у духовне становлення та розвиток руської (української) спільноти, у вибір політичних, духовних і культурних шляхів вітчизняного розвитку, у формування соціокультурного простору, менталітету й громадської думки, забезпечення духовної та етнонаціональної єдності перед зовнішніми та внутрішніми загрозами, у розвиток освіти, культури, моралі та ін. Водночас в умовах державної несамостійності України, включеності в церковні структури Російської держави після 1686 р., здійснення самодержавно-синодальної стратегії деукраїнізації чернецтва в Україні поступово відбулася «зміна коду» реагування чернецтва на суспільні явища та процеси, що призвело до значної втрати ним наприкінці ХІХ ст. потужного духовного і культурно-освітнього потенціалу, який був накопичений упродовж багатьох попередніх століть його активної діяльності у різних сферах суспільного життя.

Зазначені загальні висновки обґрунтовано й розвинуто в дисертаційному дослідженні низкою теоретичних положень, що відзначаються науковою новизною, а саме:

- масив писемних джерел власне чернечо-монастирського походження, тобто створених вітчизняним вченим чернецтвом, церковно-монастирськими діячами чи підготовлених на замовлення монастирів, за своїми характеристиками є авторитетним, змістовним, представницьким і у всій повноті та унікальності дає змогу досить об'єктивно й системно відтворити суспільно значущу діяльність православного чернецтва в різних сферах життєдіяльності у конкретні періоди національної історії;

- запровадження в києворуському суспільстві запозичених із християнського Сходу ідей аскетизму, чернечо-монастирської життєорганізації було зумовлено цілим комплексом причин, що загалом збігаються з причинами запровадження Руссю християнства і продиктовані потребами розвитку києворуського суспільства та державності. Чернецтво й монастирі досить швидко виявили свої значні потенції бути виконавцем і каталізатором у справі запровадження християнства на Русі, унаочненням характеристик нової віри. Саме з цим пов'язане їх швидке поширення й кількісне зростання, заінтересованість світської влади у стимулюванні їх присутності на руських (українських) землях. Києворуським потребам християнізації цілком відповідали специфічні риси чернецтва: наочність християнської переконаності та особистого подвижництва насельників монастирів, корпоративно-монастирська ідейна єдність та чернеча мобільність, навички й досвід місіонерської діяльності серед іновірного населення та неофітів, толерантність щодо світської влади, порівняно високий освітній рівень чернецтва, його готовність до полеміки та вміння вести дискусії, широке використання писемних можливостей поширення й аргументації віровчення тощо;

- засвоєння святоотецької духовної спадщини, зокрема подвижницько-аскетичної, а також запозичення з християнського Сходу ідеї чернецтва та монастирської організації його життя з самого початку мало критично-вибірковий, критично-творчий характер, що стало спонукою формування вітчизняної моделі чернечо-монастирського комплексу зі своїми особливостями. Інститут вітчизняного чернецтва виник і формувався не як наслідок іманентного релігійного розвитку, а як імплантація тут східнохристиянської ідеї чернецтва, що мала сприяти процесу християнізації та використанню його позитивних наслідків у Київській державі-неофіті. Результатом таких цілепокладаючих і причиново-наслідкових процесів стало формування вітчизняного чернечо-монастирського комплексу за нормами, скоригованими києворуськими, а згодом - українськими реаліями. Особливостями цієї моделі були: неприйняття вітчизняним чернецтвом візантійських крайнощів аскетизму, ортодоксальних позицій, засвоєння чернечих концепцій і практик у пом'якшених, поміркованих формах; фундація монастирів здебільшого не у віддалених місцях, пущах, а поблизу міст, населених пунктів; якісна диференціація в позиціях монастирів, фундованих представниками світської влади і власне чернецтвом; тривалий час децентралізоване функціонування мережі монастирів і пов'язана з цим відносна самостійність монастирів від світської та церковної влади; виразно акцентований Богородичний культ; зорієнтованість значної частини чернецтва не на пасивну споглядальність, а на активну включеність у діяльність загальносуспільного значення, на виконання ним функцій ідеолога певних політичних та церковних курсів Русі, а згодом - України; відкритість вітчизняного чернецтва до інших культур, зумовлена впливом геополітичного чинника, співіснуванням на українських землях дотичних різноконфесійних спільнот, українською ментальністю та ін.;

- саме церковно-релігійні та монастирські інтереси та потреби змушували чернецтво у своїй діяльності відходити від буквалістського дотримання Правила 4 ІV (Халкидонського) вселенського собору стосовно чернецтва («нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи і не беруть у них участі, залишаючи свої монастирі»), включатися чи й втручатися у розв'язання проблем суспільного значення: поширення освіти, створення національної літератури, книгодрукування, засвоєння інших мов та культур, благодійну допомогу нужденним та хворим, формування моралі, етнонаціональної консолідації, впливати на політичну, економічну та соціальну стратегію світських властей і т. ін. Така суспільно значуща спрямованість була притаманна Києво-Печерському, київським Золотоверхому Михайлівському, Софійському, Видубицькому Михайлівському, Межигірському Спасо-Преображенському, Чернігівському Троїце-Іллінському, Почаївському Успенському, Трахтемирівському Свято-Успенському, Мотронинському Свято-Троїцькому на Черкащині та багатьом іншим монастирям. Лише епоха Просвітництва та Гуманізму, наростання секуляризаційних процесів у культурі вплинули на зміну цих акцентів і пріоритетів, поступово звужуючи рамки активності чернецтва, духовенства, церкви загалом, витісняючи їх назад, у сферу власне сакрального. Специфічними для України чинниками поступової мінімізації чернечої діяльності стали також факти приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.), секуляризація церковної та монастирської власності (1786 р.), наростаюча залежність церкви в Україні від самодержавно-синодальної влади;

- найбільш активним виразником церковно-релігійних позицій та інтересів обох протиборствуючих гілок християнства - православного й католицького - у контексті православно-католицьких відносин та подій передунійної та поунійної доби в Україні було чернецтво обох таборів. Саме православне чернецтво здебільшого виконувало основний обсяг інтелектуально-полемічної роботи, продукувало нові ідеї, осмислювало, розвивало й утверджувало засади православної церкви та православ'я, етноконфесійної ідентичності українців, захищаючи «православного» як «руського» («українського») і «руського» як «православного» в періоди загострення православно-католицького протистояння кінця ХVІ-ХVІІІ ст. Дослідження вузлових проблем православно-унійних відносин дало підстави для висновку, що високі цілі, декларовані ініціаторами унії щодо подолання кризових явищ у церкві в Україні, виявилися оманливими і у ХVІІІ-ХІХ ст. призвели «з'єдинених» до церковно-релігійної уніфікації за католицькими зразками з такою ж невідворотністю, як православну церкву на українських землях після 1686 р. - до уніфікації та денаціоналізації за самодержавно-синодальними указами;

- ідейні позиції православного чернецтва в Україні у знакових подіях і процесах національної історії та церкви у ХVІІ-ХVІІІ ст. (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, національно-визвольні рухи, Переяславська рада 1654 р.) залишалися вагомими, суспільно значущими, проте поступово трансформувалися, ставали в аспекті україноцентризму неоднозначними, суперечливими, непослідовними. Надалі процес дрейфування ідейних позицій інституту чернецтва від рішучого неприйняття світсько-владного диктату до тільки пасивного опору, сервілізму, нехтування інтересами української спільноти набув прогресуючого характеру, особливо в процесі реалізації політики самодержавної централізації та уніфікації церковних структур, суголосних із ліквідацією національної самобутності церкви в Україні. Водночас суспільно значуща діяльність православного чернецтва, зокрема в освіті, науці, культурі, письменстві, перекладацькій справі, книговиданні, формуванні громадської думки та пріоритетів у ній, моралі залишалася тривалий час вагомою;

- чернечо-монастирський комплекс України упродовж десяти століть вітчизняної історії еволюціонував складним, нелінійним шляхом. Зростаюча залежність церкви та монастирів України від російської самодержавно-синодальної влади, секуляризації церковної та монастирської власності, кадрове й культурно-освітнє виснаження складу вченого чернецтва в Україні та ін. призвели до того, що позиція православних насельників монастирів в Україні зазнала істотної трансформації у бік зросійщення, денаціоналізації, втрати самобутності та особливостей, що формувалися століттями. Очевидними стали процеси обмирщення монастирів та чернецтва як вияв, з одного боку - об'єктивних процесів у суспільстві, з іншого - неспроможності самого чернецтва чинити опір цивілізаційним, секуляризаційним процесам. Змінився вектор взаємовпливу монастирів і суспільства: раніше цей інститут суттєво впливав на суспільні, духовні та культурні процеси. З посиленням секуляризаційних процесів у суспільстві вплив релігійних морально-ідеологічних імперативів значно ослаб і вже саме суспільство почало помітно впливати на суспільну поведінку та становище чернецтва, на його реагування на процеси та явища. Суттєвих трансформацій зазнали позиції й самого православного чернецтва в Україні: в умовах капіталізації суспільства ХІХ ст. у середовищі чернецтва посилилися настрої деморалізації, стяжання, зовнішньої набожності, обрядовірства. Мінімізувалося національно свідоме чернецтво. У сфері духовної культури чернецтвом поступово втрачався величезний потенціал суспільно значущої діяльності, напрацьований у попередні періоди інтелектуальної та культурнотворчої активності;

- філософсько-богословські знання та уявлення в Київській Русі, згодом - Україні тривалий час складалися значною мірою зусиллями освіченого православного чернецтва (Іларіон Київський, Яків Мних, Феодосій Печерський, митрополит Никифор, Кирило Турівський, Іван Вишенський, І. Копинський, І. Гізель, І. Галятовський, Паїсій Величковський та ін.). Хоча філософсько-богословські напрацювання цих ченців-мислителів і не були оформлені концептуально, назагал вони пропонували певну модель ідейних орієнтацій, цінностей, відносин і поведінки на християнській основі, що мала забезпечувати стабільність суспільства, статус особи, їхню захищеність та ін. Вона відображала притаманні часу уявлення про навколишній світ, можливості його споглядання, пізнання, сходження по-християнськи налаштованої особистості до знання вищого рівня, духовного вивищення, самовдосконалення тощо і відображала пізнавальний поступ наукової думки в Україні.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація є першим в українському академічному релігієзнавстві фундаментальним комплексним дослідженням суспільно значущої діяльності православного чернецтва, у якому з позицій світської науки об'єктивно аналізується зазначена проблема в усій її багатовимірності, нелінійності та суперечливості. Результати дослідження дають підстави істотно скоригувати існуючі на сьогодні уявлення про діяльність цього непересічного релігійно-церковного інституту впродовж десяти століть (до початку ХХ ст.), більш адекватно відтворити духовні (у широкому значенні цього поняття) процеси національної історії у всій їх складності й багатовекторності і з урахуванням цього сприяти виробленню в сучасника ідейних орієнтирів, що базуються на аргументованих засадах історичної пам'яті.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали та висновки створюють досить широке підґрунтя для подальших наукових досліджень проблеми діяльності інституту монастирів та чернецтва, зокрема в аспекті становлення і розвитку релігієзнавчої, філософської та богословської думки в Україні, діяльності цієї структури у сфері освіти, культури, формування духовних пріоритетів українського народу, громадської думки та ін. Результати дослідження можуть бути використані під час викладання вузівських курсів і спецкурсів з історії вітчизняної філософії, релігієзнавства, історіософії, культурології, українознавства, загальної історії України, у підготовці підручників та навчальних посібників, організації циклів тематичних публікацій та передач у засобах масової інформації тощо. Результати дослідження, подані через проблемний дискурс національної історії, можуть бути використані у навчальному процесі в мережі духовних навчальних закладів (духовних семінарій, академій). Матеріали дослідження можуть послугувати більш зваженим, аргументованим позиціям сторін православно-католицького, православно-греко-католицького діалогів, що в різних форматах відбуваються в сучасній Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилася ним у 1995-2008 роках. Відбір проблемних питань, основні положення, аргументація та теоретичні висновки зроблені автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження апробовано на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових та науково-практичних конференціях й семінарах. Серед них - наукова конференція «Почаївський монастир у контексті історії та духовності українського народу» (Тернопіль, 1995); міжнародна наукова конференція «Петро Могила і сучасність» (Київ, 1996); перша міжнародна наукова конференція «Християнство в контексті історії і культури України» (Київ, 1997); друга міжнародна наукова конференція «Християнство: історія і сучасність» (Київ, 1998); міжнародний колоквіум «Переяслав (1654) і Українська православна церква» (Тернопіль, 2003); ІV Всесвітній форум українців (Київ, 2006); щорічна науково-практична конференція «Історія релігій в Україні» (Львів, 2007); всеукраїнська науково-практична конференція «Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства» (Київ, 2007); науково-практична конференція, присвячена 900-літтю Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря «Михайлівський Золотоверхий монастир - історія крізь століття» (Київ, 2008) та ін. Окрім того, результати дослідження оприлюднювалися у доповідях та повідомленнях на щорічних наукових колоквіумах та засіданнях теоретичного семінару у Відділенні реліґієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, а також пройшли апробацію у процесі читання автором лекцій з курсу «Релігієзнавство» в Українському державному аграрному університеті, спецкурсу «Українські монастирі» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та ін. Положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу сучасних релігійних процесів в Україні та Вченої ради Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладені в індивідуальній монографії «Українські православні монастирі та чернецтво: позиція в національній історії» (Київ, 2008) та у 23 брошурах і публікаціях у наукових збірниках, часописах та фахових виданнях.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, яку в свою чергу визначають мета й завдання дисертації, побудованої за проблемно-хронологічним принципом. Дисертація складається із вступу, шести розділів, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі здійснено релігієзнавчий аналіз вітчизняних і зарубіжних світських та церковно-релігійних джерел, автори яких тією чи іншою мірою торкалися порушеної в темі дисертації проблематики і критичне осмислення яких, на думку дисертанта, мало сприяти вирішенню основних завдань пропонованого дослідження. Зважаючи на мету дослідження, у другому розділі дисертації розглянуто інститут монастирів і чернецтва як засіб якісної перебудови духовного життя Київської Русі на християнських засадах. Акцентовано розглядається проблема трансформації східнохристиянської чернечо-монастирської моделі під впливом політичних, соціальних та релігійних реалій Київської Русі, формування особливостей вітчизняних монастирів. З позицій релігієзнавчої науки проаналізовано, в силу яких причин формувалася суспільно значуща діяльність чернецтва. У логічному зв'язку з результатами цього аналізу в третьому розділі дисертації досліджена конкретна діяльність чернецтва в Україні в один із найскладніших періодів вітчизняної історії - добу українського Середньовіччя. За джерелами чернечо-монастирського походження простежується характер бачення вченим чернецтвом церковних, соціальних та етнорелігійних проблем передунійної доби. Якісна перебудова позицій православного чернецтва у зв'язку з унійними процесами та їх наслідками для церкви та віруючої спільноти в Україні проаналізована в четвертому розділі дослідження. Відповідно до завдань дисертаційного дослідження в п'ятому розділі роботи розглянуто широке коло проблем реагування православного чернецтва на події, пов'язані з національно-визвольним рухом українського народу в середині ХVІІ ст., приєднанням Київської митрополії до Московського патріархату, реалізацією російською самодержавно-синодальною владою політики централізації, уніфікації, денаціоналізації в церковно-релігійній сфері на українських землях. В органічному зв'язку з темою дисертації в шостому розділі проаналізована діяльність православних монастирів як осередків філософсько-богословської думки: розглянута філософсько-богословська інтерпретація інституту чернецтва, практики аскетизму; проаналізовано низку понять на стику філософії та богослов'я, що широко використовувалися чернецтвом у богословсько-полемічній, проповідницькій діяльності серед української православної спільноти. Насамкінець сформульовано ряд висновків, що випливають із результатів дисертаційного дослідження.

Список використаних джерел складається з 442 позицій.

Повний обсяг дисертації становить 421 сторінку, з них 376 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета та завдання дисертаційного дослідження, визначаються його наукова новизна, теоретичне та практичне значення.

У першому розділі - «Суспільно значуща діяльність інституту українських православних монастирів і чернецтва як об'єкт релігієзнавчого аналізу» - досліджується стан вивчення проблеми, аналізуються найпоширеніші та авторитетні концепції щодо зазначеної проблематики у працях українських та зарубіжних філософів, істориків, зокрема істориків церкви, історіософів, істориків літератури, джерелознавців, культурологів та богословів. Зазначається, що проблема відтворення діяльності православного чернецтва та оцінка її значущості має давню традицію і своїми витоками сягає вітчизняної літописної спадщини, монастирської книжності, агіографічної літератури, оригінального письменства XI-XII ст. Однак, незважаючи на майже тисячолітню чернечу традицію, осмислення суспільної значущості впливу православного чернецтва на всі аспекти буття з позицій сучасної світської науки, зокрема академічного релігієзнавства, залишається відкритою і мало дослідженою. Це підтверджує й велика за обсягом (але не за науковою цінністю) вітчизняна та зарубіжна література, присвячена діяльності цього інституту. Висвітлення і аналіз цих питань тривалий час велося здебільшого у загальноісторичному контексті, було здебільшого конфесійно заангажованим, легендаризованим і тривалий час зводилося до оприлюднення історичних відомостей про конкретні монастирі, персоналії чернечих подвижників, видатних аскетів, особливості чернечо-аскетичного укладу тощо.

До ХVІІІ - початку ХІХ ст., тобто до виокремленням історії церкви в самостійну науку, не доводиться говорити про наукове дослідження феномену православного чернецтва та змісту його діяльності, а тим більше - чернецтва в Україні. Виразно наукова (в межах офіційної історії церкви та православного аксіологічного спектру) увага до діяльності інституту чернецтва починає проявлятися на початку ХІХ ст. До кола російських вчених, які об'єктом наукових досліджень обрали православну церкву, монастирі та чернецтво України, а також духовну спадщину вчених кіл церковно-монастирського середовища слід віднести Є. Болховітінова, І. Чистовича, К. Харламповича, М. Кояловича, П. Казанського та ін. Джерелознавчі та історичні розвідки К. Калайдовича, М. Присєлкова, А. Шахматова, М. Нікольського, П. Пономарьова, Є. Сецинського, І. Соколова, П. Успенського, М. Костомарова, І. Франка, В. Перетца, Д. Абрамовича та ін. також прямо чи опосередковано слугували проблемному дискурсу про шляхи запозичення Руссю ідеї чернецтва, про його духовний та культурний вплив на православну спільноту. Наукові ініціативи підійти до цього інституту узагальнено, систематизувати накопичені факти, вичленити в їхньому розвитку певні періоди, зрозуміти причини піднесення і спадів у діяльності цих інституцій реалізувалися у працях О. Ратшина, П. Строєва, В. Звіринського, Є. Голубинського та ін. Науковим явищем стали дослідження церковної історії, діяльності конкретних монастирів, представників ученого чернецтва з України, проведені вченими провідного центру церковної науки - Києво-Могилянської академії - С. Голубєвим, М. Петровим, Ф. Титовим та ін. Слабким місцем праць синодального періоду була їх конфесійна заангажованість, надмірна увага до організаційних та економічних аспектів діяльності монастирів, тенденційна неувага до національної складової діяльності чернецтва та монастирів.

Незважаючи на загальноісторичний контекст, проблематиці діяльності вітчизняного чернецтва та монастирів, їх внеску в національну духовну спадщину відведено значне місце у фундаментальних працях М. Грушевського «Історія України-Руси» та «Історія української літератури». Ці питання знайшли відображення також у працях інших представників світської історії - В. Антоновича, В. Іконникова, О. Левицького, В. Біднова, Д. Яворницького та ін.

В умовах ідеологічної, атеїстичної заданості післяжовтневого періоду багатоманітність поглядів на феномен чернецтва та монастирів була витіснена державно та партійно санкціонованим підходом, де центр ваги переносився у класово-економічну площину, нерідко спрощуючи чи й примітивізуючи об'єкт дослідження. Водночас у серйозних наукових працях, присвячених історичній, літературо- і джерелознавчій, культурологічній та іншій проблематиці, хоча й опосередковано, але досліджувався феномен монастирів, чернецтва, даючи поштовх для подальших досліджень та наукових узагальнень (праці Д. Абрамовича, В. Перетца, І. Крип'якевича, М. Возняка, Д. Чижевського та ін.). У 80-х роках ХХ ст. на тлі прагнень влади в СРСР та УРСР лібералізувати державно-церковні відносини з'явилися видання, які, не будучи спеціально присвяченими монастирсько-чернечій проблематиці, позначені прагненням науково об'єктивно, без упередження дослідити справжнє місце цього інституту в суспільному житті (праці сучасних українських і російських дослідників: С. Аверинцева, В. Бодака, В. Бондаренка, М. Брайчевського, А. Глушака, Т. Горбаченко, Є. Дулумана, О. Замалєєва, І. Ісіченка, М. Кашуби, С. Кияка, А. Колодного, П. Кралюка, О. Крижанівського, В. Ластовського, В. Литвинова, Д. Лихачова, В. Лихачової, П. Лобазова, О. Мишанича, В. Нічик, П. Панченка, В. Пащенка, В. Плохія, П. Сауха, В. Соколова, Д. Степовика, Н. Стоколос, О. Толочка, П. Толочка, З. Удальцової, В. Ульяновського, О. Уткіна, Я. Щапова, П. Яроцького та ін.). Специфічні аспекти дослідження проблем, пов'язаних з чернечо-монастирським комплексом, зокрема з аналізом історичних, догматичних, сотеріологічних, антропологічних, богословсько-філософських, морально-релігійних, культурно-творчих аспектів подвижництва та аскетизму, розглядалися у працях українських та російських учених: В. Бичкова, В. Горського, М. Гудзія, А. Гуревича, Я. Ісаєвича, Д. Лихачова, Л. Махновця, І. Огієнка, Ю. Пелешенка, О. Сидорова, І. Смолича, С. Хоружія, В. Шевченка, О. Шевченка, М. Яременка та ін.

Упродовж останніх кількох десятків років за кордоном з'явилася низка наукових досліджень щодо проблем, пов'язаних із діяльністю чернечо-монастирського комплексу в Україні. Це праці М. Ваврика, А. Великого, І. Патрила, А. Пекаря, П. Підручного, С. Сеник, М. Чубатого, Ю. Мулика-Луцика та ін. Стали доступними для наукового вжитку зарубіжні джерела, зокрема праці І. Власовського, А. Жуковського, Кіпріана (Керна), І. Мейєндорфа, Г. Федотова, П. Флоренського, С. Четверикова, Г. Флоровського та ін.

У часи незалежності України на зміну публікаціям з їх релігійно-романтизованим піднесенням 90-х років ХХ ст., що зображали цю структуру перебільшено позитивно, а тому ненауково, з'явилися серйозні наукові дослідження щодо конкретних періодів, проблем чи аспектів діяльності монастирів та чернецтва в Україні. Серед них - праці Н. Герасименко, М. Димида, Б. Дзюраха, І. Жиленко, І. Ісіченка, Є. Кабанця, Д. Ляховича, О. Кузьмука, М. Корпанюка, І. Марголіної, Ю. Пелешенка, С. Плохія, Д. Степовика, В. Тура, В. Ульяновського, З. Хижняк, В. Шевченка, Д. Шимшича, Н. Яковенко, М. Яременка та інших. Свій внесок у дослідження цих проблем зробили представники церковної науки - патріарх Філарет (Денисенко), митрополит Володимир (Сабодан) та ін.

Проте й на сьогодні в Україні немає узагальнюючих праць як світських, так і церковних учених, у яких би з позицій сучасної науки аналізувався феномен православного чернецтва в Україні, його суспільно значуща діяльність упродовж тривалого періоду національної історії, вплив на ідейні переконання, ціннісні орієнтири, громадянську думку української спільноти.

У другому розділі - «Запровадження інституту монастирів і чернецтва - знаряддя якісної перебудови духовного життя Київської Русі на християнських засадах» - автором досліджується проблема запровадження ідеї чернецтва в контексті соціально-релігійних реалій Київської Русі, характер еволюції вітчизняної чернечо-монастирської моделі, її місце і значення в реалізації головних напрямів державної та церковно-релігійної стратегії. Запозичені Руссю з християнського Сходу ідея чернецтва та чернеча практика означали реалізацію християнських ідеалів через подвижницький спосіб життя, глибоку внутрішню духовну роботу ченця над собою, робили подвижника філософом. При цьому сама філософія ставала засобом «виправлення натури при істинному знанні сущого» (Ніл Анкірський). За цих обставин чернецтво мало прислужитися як наочний і переконливий взірець переваг нової віри, а також засіб її запровадження та утвердження. У першому параграфі автор дослідження, аналізуючи процес засвоєння та реалізації ідеї чернецтва Київською Руссю, умовно виділяє два етапи її запровадження. До офіційного введення християнства - етап чернецтва неінституйованого, стихійно-самодіяльного, що не було спричинене внутрішньо назрілою необхідністю, не мало ґрунту, існувало як окремі вкраплення на тлі язичницьких домінант. Другий етап - після запровадження християнства, коли ідеї чернецтва, фундації чернечо-монастирських структур стають об'єктом осмисленої світської та церковної політики, як звернення влади до орудника, здатного істотно каталізувати процес християнізації києворуського населення. Актуалізація розв'язання цілої низки внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем Русі з неминучістю поставила на порядок денний питання про засоби їх реалізації в країні-неофіті. У структурі церкви найприйнятнішим виконавцем цих завдань виявився інститут чернецтва, який з огляду на свої якості міг оптимально сприяти не тільки зміцненню князівської влади та церкви, а й переведенню нагальних проблем у площину їх практичної реалізації. Водночас відбувся надзвичайно важливий, на думку автора дослідження, якісний поворот в історії самих вітчизняних монастирів та чернецтва, що згодом відбився і на християнській духовності загалом. Був покликаний до життя принципово новий тип монастирів, що синкретично поєднав у собі християнську аскетичну практику, містику в межах монастиря з більш активною його позицією у справі формування християнської духовності в суспільстві. Інститут чернецтва постав як специфічний духовний ареал, де відмінні від світських спосіб і організація життя, відносини, панівні ідеї, ідеали породжували особливу духовно-релігійну атмосферу, містико-аскетичну філософію зі своїм специфічним світосприйманням, світорозумінням, понятійним апаратом, що етимологічно міг збігатися із світським, але мати принципово інший зміст. Сам чернечо-монастирський комплекс, цілі та діяльність якого регламентовані уставами, презентувався як по-християнськи авторитетна, впливова, усталена, структурована, мобільна, кадрово оснащена структура, залучення якої в союзники значною мірою забезпечувало успіх християнізації. У другому параграфі дослідження автор аналізує формування вітчизняної моделі монастирів, їх особливостей як результат критично-творчого засвоєння східнохристиянських взірців. Зазначається, що цей підхід уже на стадії становлення монастирів уможливив своєрідність вітчизняної чернечо-монастирської корпорації, самостійну, незалежну позицію ряду монастирів у ставленні не лише до далекої Візантії, а й близьких київських митрополитів-греків та київських князів. Іншою важливою особливістю цього інституту стало неприйняття ним крайнощів аскези. Критично зреагували фундатори вітчизняного чернецтва і на розмаїття організаційних форм, привнесених «від греків». Потреби князівської влади у засобах подальшої неформальної християнізації, що вже не спиралася б на позірний ефект адміністративно-силових рішень, а базувалася на більш ефективних і тривких методах ідейного переконання, з одного боку; поява на руських землях критично переосмисленої моделі вітчизняних монастирів з їхніми широкими місіонерсько-культурницькими потенціями - з іншого, сприяли поступовому висуненню монастирів, чернецтва в центр глобальної духовної перебудови давньоруського суспільства на християнській основі. Ситуативно, але активно затребуваний монастирсько-чернечий комплекс у зв'язку з цим сам зазнав істотної трансформації, перетворюючись уже в процесі здійснення масштабних функцій щодо християнізації Русі з блідої, досить приблизної копії візантійського оригіналу в енергійний, динамічний, наступальний засіб утвердження нової віри, виразника християнської освіченості та культури. У третьому параграфі автор аналізує участь чернецтва в ініціюванні головних напрямів владної (княжої та церковної) стратегії на києворуських землях.

У дисертації досліджуються причини некритичних рецепцій на стадії становлення вітчизняних монастирів, процес переходу до стадії критично-творчого осмислення місця і значення цього інституту в широкому спектрі суспільно значущої діяльності. Завдяки своїм універсальним якостям чернечо-монастирський комплекс невдовзі став каналом формування певного світосприйняття віруючих - ідей, оцінок, аргументів (не тільки релігійних, а й суспільно-політичних, етнопатріотичних, культурних тощо); третейським суддею багатьох суспільних конфліктів, значущим регулятором відносин києворуської спільноти загалом, культурно-духовними центрами та ін. У дисертації виокремлені найбільш вагомі ідеї, концепції, що завдяки чернечо-монастирському авторству, обґрунтуванню та поширенню набули значного суспільного резонансу (зокрема, Іларіонівські ідеї рівності «народу руського» іншим народам, ідея самодостатності й перспективності русичів як «нового народу», ідея прийняття християнства Руссю з власної волі, а не внаслідок нав'язування віри Візантією та ін.). Ці та інші ідеї стали складовими формування політичної, етнонаціональної свідомості й самосвідомості, орієнтиром у культурній динаміці руської (української) спільноти. Автор робить висновок, що участь чернецтва в ініціації головних напрямів церковно-релігійної, етнокультурної стратегії в києворуській суспільності беззаперечна.

Третій розділ- «Діяльність вітчизняного православного чернецтва у контексті соціально-історичних і релігійних процесів українського Середньовіччя (ХІІІ-ХVІ ст.)» - з'ясовує особливості діяльності чернецтва в умовах деструктивно-руйнівних, негативних за церковно-релігійними, соціальними, політичними та культурними наслідками процесів у один із найскладніших і «темних» періодів національної історії, причини трансформації ідейних позицій, характеру реагування православного чернецтва на внутрішньо- та міжцерковні, соціально-політичні зміни на українських землях.

Спираючись на аналіз джерел чернечо-монастирського походження, у першому параграфі автор робить висновок, що притаманна «золотій добі» розвитку чернецтва Київської Русі їх суспільно значуща діяльність на історичному відтинку після золотоординського нашестя зазнала істотних змін. За всієї регіонально-церковно-політичної диференціації чинників, що зумовили такі зміни, мала місце загальна тенденція істотного звуження можливостей монастирів та чернецтва у виконанні церковно-релігійних, морально-настановчих, соціально-патріотичних, соціально-культурних й інших функцій, тенденція вимушеного обмеження і звуження діяльності суто внутрішнім монастирським комплексом питань. Досліджено багатовекторні причиново-наслідкові зв'язки негативного характеру, що, зрештою, призвели чернечо-монастирський комплекс і православну церкву загалом до кризового стану, сприяли появі унійного варіанта виходу з нього. Базуючись на результатах релігієзнавчого аналізу праць К. Турівського, К. Смолятича, єпископа Серапіона, вченого чернецтва Києво-Печерського монастиря, позиція якого знайшла найповніше відображення у «Києво-Печерському патерику», автором виокремлено і проаналізовано проблеми: бачення вченим чернецтвом реального стану монастирів, системи духовних цінностей та орієнтирів, культивованих й поширюваних «чорноризцями»; ставлення до світської та церковної влади, мотиви та напрями суспільно вагомої діяльності чернецтва загалом і Києво-Печерського зокрема; причини поступової втрати чернецтвом духовно-релігійних здобутків і самої історичної пам'яті про них, дрейфування чернецтва у напрямі відходу від аскетичних вимог до їх послаблення, компромісності, угодовства; проаналізовано факт появи в середовищі мирян скептичного ставлення до чернецтва тощо. Акцентовано увагу на чернечих рефлексіях «Києво-Печерського патерика» як вітчизняного джерела, що було оприлюднене до початку його цензурного редагування російською церковною владою. У другому параграфі досліджено місце православних монастирів та чернецтва в контексті церковно-релігійних та соціально-культурних процесів ХV-ХVІ ст., поступове зміщення центру духовно-релігійної, морально-виховної, культурної діяльності на захід українських земель, де були прийнятніші політичні, соціально-економічні та правові умови, діяли активні зв'язки із південнослов'янською та західною культурами, а православно-католицькі суперечності в умовах поліконфесійної Речі Посполитої ще не набули контраверсійності, гостро антагоністичного характеру. Проаналізовано стримуючі щодо міжцерковної конфліктності чинники, що тривалий час уможливлювали конфесійне співіснування й відносно толерантні, зважені відносини між представниками етноконфесійних спільнот у межах однієї країни. Водночас, апелюючи до змісту чернечо-монастирських джерел, творів найбільш далекоглядних представників вченого чернецтва, автор простежує динаміку наростання негативних процесів, що почали розхитувати чернечо-монастирський комплекс, деморалізувати чернечий та духовний чини і в остаточному підсумку призвели до розколу 1596 р. У дослідженні робиться висновок, що за цих умов представники вченого чернецтва (але не завжди - ієрархи) виявилися відносно більш готовими до реалістичного розуміння процесів, які відбувалися на українських землях у церковно-релігійній, етнокультурній, соціально-політичній та економічній сферах. У третьому параграфі автор дисертаційного дослідження, спираючись на тексти чернечо-монастирського походження (літописи, монастирські хроніки, тематичні збірники, твори ченців-письменників, щоденникові записи ігуменів, епістолярну спадщину та ін.), аналізує позицію та характер витлумачення православним чернецтвом церковних, соціальних, етнорелігійних проблем передунійної доби. В умовах наростання кризових явищ у православній церкві, періодичної втрати тут церковного управління, «нестроєній» на усіх рівнях монастирі взяли на себе функцію опорних пунктів захисту православної церкви в католицько панівній Речі Посполитій, фактично ставши на захист етнонаціональної ідентичності українського народу, його соціальних прав та інтересів, української культури та духовності, заборолом проти полонізації. Завдяки православному чернецтву в процесі полеміки з католицькими опонентами були виокремлені принципово важливі й суспільно чутливі проблеми, що потребували відповідей та роз'яснень православному загалу; стали використовуватися католицькі джерела як безпосередні об'єкти критики чи полеміки; застосовуватися невідкладне полемічне, проповідницьке реагування на резонансні події тощо. Водночас зазначається, що засоби доведення істинності позиції православної сторони (як і їхніх опонентів) тривалий час залишалися звуженими, спрощеними до примітивізму, апелювали скоріше до почуттів, до віросповідної, етнонаціональної чи соціальної солідарності, аніж до вивірених богословських аргументів, до логіки чи канонічного права. У дослідженні робиться висновок, що, незважаючи на зусилля православного чернецтва, його вченого (досить вузького) прошарку, станом на 1596 р. православна церква виявилася фактично не готовою ідейно, освітньо, кадрово протистояти католицько-унійній рішучості, підкріпленій адміністративно і владно. Проте їхні духовні напрацювання стали підґрунтям, на якому стало можливим духовне піднесення могилянської доби.